Звіт про науково-дослідну роботу Організація та принципи діяльності судової влади України: сутність, поняття, сучасний стан діяльності та шляхи оптимізації адміністративно-правових засад формування позитивного іміджу



Сторінка3/7
Дата конвертації11.04.2016
Розмір1.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Підрозділ 1.7. Правосуддя як основна функція судової влади в Україні:поняття та соціальна цінність.

Основою формування правової держави виступають демократичні гуманістичні принципи, які проголошують верховенство права, пріоритетність прав та свобод людини та громадянина, служіння держави інтересам суспільства тощо. Практична реалізація цих принципів залежить від наявності в державі дієвого та ефективного правового механізму захисту проголошених законодавством прав і свобод людини та громадянина. Частиною цього механізму виступає система судового захисту, яка покликана здійснювати правосуддя в державі. У сучасних умовах розвитку суспільства правосуддя набуває особливої соціальної цінності, яка обумовлена його призначенням в сучасній державі.

Метою даного дослідження є з'ясування змісту поняття правосуддя та визначення його соціальної цінності в сучасних умовах розвитку суспільства та держави. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання: визначити поняття «правосуддя»; виявити його соціальну цінність в сучасних умовах суспільного розвитку; визначити принципи правосуддя; з'ясувати співвідношення понять «судочинство» та «правосуддя».

У сучасних умовах суспільного розвитку найбільш актуальною виявляються соціальна роль судової влади, оскільки саме дана гілка державної влади покликана захищати права та інтереси людини і громадянина, сприяти їх відновленню. Так, відповідно до Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Це означає, що єдиним державним органом в Україні, який має право та одночасно обов'язок здійснювати правосуддя, є суд. Отже, правосуддя - це та обов'язкова функція, для виконання якої і було утворено судову систему. Для подальшого нашого дослідження необхідно з'ясувати зміст поняття «правосуддя-та з'ясувати його співвідношення з поняттям «судочинство».

Існує багато авторських визначень поняття правосуддя. Так, у Юридичній енциклопедії правосуддя визначається як особливий вид державної (публічної) діяльності, яка полягає в тому, що незалежний, неупереджений і справедливий суд (суди) на основі закону розглядає і вирішує правові спори та справи, віднесені до його ведення у встановлених законом правових формах; тут розрізняють цивільне, кримінальне, адміністративне, арбітражне (господарське) та конституційне судочинство.

Правосуддя, як процес, може розглядатися як мета, що полягає в розгляді та вирішенні судом справ без акценту на результат, натомість на процес; у такому разі поняття «правосуддя» є тотожним поняттю «судочинство». Водночас, правосуддя може розглядатися і як діяльність суду (судочинство), що здійснене відповідно до вимог справедливості і таке, що забезпечило ефективне поновлення в правах. В останньому випадку йдеться про телеологічне розуміння правосуддя, тобто про правосуддя як мету. Отже, правосуддя може розглядатися в різних значеннях: як діяльність, як мета, як принцип. Однак, у будь-якому випадку, правосуддя повинно стати результатом діяльності будь-якого суду.

Тобто фактично поняття «судочинство» та «правосуддя» є невід'ємними один від одного. Але судочинство - це не завжди правосуддя, адже поняття «правосуддя» асоціюється з такими категоріями, як «правда», «право», «справедливість», але в наш час судочинство не завжди є правосудним, тобто це означає, що якщо здійснюється судочинство, то не завжди мова йде про правосуддя, адже багато справ розглядаються судами з порушенням норм як матеріального, так і процесуального права, що призводить до ухвалення несправедливого та незаконного рішення. Тому ототожнення понять «судочинство» та «правосуддя», на нашу думку, є помилковим.

У зв'язку з цим виникає потреба у з'ясуванні змісту поняття «судочинство». У юридичній науці судочинство визначається як процесуальна форма здійснення правосуддя, діяльність суду . У Рішенні Конституційного суду України в справі про Дисциплінарний статут прокуратури зазначено, що за своїм змістом судочинство включає в себе, зокрема, підсудність, тобто встановлення повноважень судів системи судів загальної юрисдикції та процесуальних строків, строків звернення, оскарження до суду рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Тобто поняття «судочинство» ширше за своїм змістом від поняття «правосуддя», оскільки судочинство охоплює собою не тільки зміст правосуддя, а також включає в себе інші елементи, зокрема, повноваження суддів, процесуальні строки тощо.

Визначаючи, чи в усіх випадках здійснене судочинство можна вважати правосуддям, слід відмітити, що це є вимогою законодавства: судочинство завжди переслідує мету здійснення правосуддя. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Отже, можна зробити висновок, що будь-яке судочинство повинно бути правосуддям; правосуддя - це єдиний, визнаний законом, шлях здійснення судочинства; судочинство являє собою сукупність відповідних судових процедур, в рамках яких здійснюється правосуддя. Однак, не завжди так буває. Як ми вже звертали увагу на те, що існує багато випадків, коли вирішуються справи не по справедливості, ігноруючи норми права, закону, внаслідок чого приймаються незаконні рішення, що не можна назвати правосуддям. Правосуддя є соціальною цінністю та одним із напрямків держави, те, до чого держава в особі уповноважених органів повинна прагнути.

Для визначення соціальної цінності правосуддя, необхідно звернутись до визначення змісту поняття «соціальна цінність».

Категорія «соціальна цінність правосуддя» означає роль, яку відіграє правосуддя під час захисту інтересів суспільства та кожного окремого члена цього суспільства. Такий висновок можна зробити, виходячи із визначення, яке подано в тлумачних словниках С.І. Ожегова та Ушакова, де поняття «соціальний» (латин, socialis - суспільний), визначається як: 1) породжуваний умовами суспільного життя, умовами того чи іншого суспільного середовища, суспільної формації; 2) громадський, що відноситься до життя людей і їх відносин в суспільстві; 3) соціальне становище; 4) соціальна середа; 5) соціальне забезпечення тощо.

Отже, соціальна цінність правосуддя виражається в реалізації тих функцій держави, в яких виявляється їх суспільно корисний та соціально-спрямований характер, який визначається метою утворення та розвитку громадянського суспільства та правової держави, та функцій, які засновані на принципах пріоритетності суспільних інтересів та прав, свобод та інтересів кожного члена суспільства.

У свою чергу, здійснюючи правосуддя, як свою основну функцію, органи судової влади забезпечують: 1) гарантію захисту суспільних інтересів. Це означає, що людина, звертаючись до суду за захистом та відновленням свого порушеного права, може бути впевнена в тому, що дане право буде відновлене або захищене незалежно від того, чи відповідає це право інтересам органів влади, окремих соціальних груп або окремих індивідів. Єдиною вимогою, при цьому, є законність цього права та вимоги щодо вжиття заходів його поновлення; 2) повагу до прав та свобод людини та громадянина, як з боку інших членів суспільства, так і з боку органів державної влади та їх посадових осіб. Суд при розгляді справи повинен шанобливо відноситись до прав сторін судового процесу, незалежно від їх статусу, походження або навіть вчиненого ними діяння; 3) панування в суспільстві законності та правопорядку, зокрема, шляхом, винесення рішення про припинення порушення закону, а також урівноваження інтересів в договірних відносинах; 4) зрівняння прав та можливостей сторін судового процесу, навіть тієї із сторін, яка не має фахової освіти, не володіє юридичними знаннями та в наслідок цього не може себе грамотно захистити або відстояти своє право шляхом забезпечення права на правову допомогу; 5) відновлення порушених прав та свобод, або якщо це не можливо - відшкодування завданої шкоди, в тому числі моральної. У цьому реалізується відновлювальна функція правосуддя.

У той же час, для того, щоб судочинство здійснювалось шляхом правосуддя, необхідною умовою є дотримання принципів правосуддя. Аналіз чинного законодавства України, зокрема Конституції України, Цивільного процесуального та Кримінального процесуального кодексів України, а також Закону України «Про судоустрій та статус суддів» показав, що принципи, передбачені цими нормативними актами, в одному випадку відносяться до принципів правосуддя, а в іншому, законодавець відносить їх до принципів судочинства (кримінального, цивільного тощо).

Такий поділ, ймовірно, зумовлений тим. що законодавець, ототожнюючи поняття «судочинство» та «правосуддя», в одному випадку застосовує термін «судочинство» (наприклад, ст. 10 Цивільного процесуального кодексу - змагальність сторін, ст. 7 - мова судочинство тощо), а в іншому «правосуддя» (ст. 5 Цивільного процесуального Кодексу - засади здійснення правосуддя). При цьому, в новому Кримінальному процесуальному кодексі законодавцем введено поняття «кримінальне провадження», і засади (принципи) розглядаються у відношенні не судочинства чи правосуддя, а саме кримінального провадження.

У свою чергу, засади (принципи) можуть відноситись абсолютно до всіх видів судочинства (провадження), що і характеризує дане судочинство як правосуддя, але при цьому є і специфічні принципи для кожної з форм судочинства (провадження). Наприклад, специфічним принципом цивільного судочинства є диспозитивність, а кримінального - презумпція невинуватості.

Таким чином, принципи, які стосуються всіх без винятку форм судочинства (провадження), і є принципами правосуддя. Ці принципи визначені в Конституції України та Законі України «Про судоустрій і статус суддів» і до них відносяться: верховенство права, законність, справедливість, повага до прав і свобод, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, неупередженість, незалежність та безсторонність суду, гласність та відкритість, право на правову допомогу та безпосередність. Деякі з цих принципів дублюються в Цивільному процесуальному, Кримінальному процесуальному кодексах та Кодексі Адміністративного судочинства.

Практична реалізація наведених принципів є запорукою здійснення правосуддя. При чому, принципи правосуддя нерозривно пов'язані між собою та створюють соціальну основу для здійснення судової влади.

Отже, соціальна цінність правосуддя, як основної функції судової влади в Україні, полягає в тому, що правосуддя покликано забезпечувати: 1) утвердження в державі верховенства права; 2) забезпечення дотримання Конституції та законів України; 3) гарантування захисту прав та свобод людини і громадянина, а також юридичних осіб та інших громадських об'єднань; 4) захист суспільних та національних інтересів; 5) здійснення відновлювальної функції.



Підрозділ 1.3. Окремі питання історії розвитку і становлення кримінального законодавства у сфері здійснення правосуддя ХVІІ - поч. ХХ ст.

У цьому підрозділі звертається увага на те, що весь процес розвитку суспільства пройнятий прагненням до створення справедливого правосуддя. У досягненні цієї мети важливе значення відіграє кримінально-правова охорона правосуддя. В історії кримінального права вона здійснюється шляхом встановлення відповідальності за суспільно небезпечні діяння, що вчиняються особами, які здійснюють правосуддя та шляхом встановлення відповідальності за злочини, що вчиняються іншими особами, які не мають влади у цій сфері.

Із приєднанням України до Росії (1654 р.) на її території почали діяти російські законодавчі акти, одним з найбільших та систематизованих з яких було «Соборне Уложення 1649 р.». За Соборним Уложенням 1649 року суддя, який виніс за хабар неправильне рішення, підлягав кримінальному покаранню в наступному порядку: у боярина, окольничого і у думної людини за цей злочин належало «отняти честь», якщо ж суддя, був не з думних людей, то він піддавався смертної кари. Соборне Уложення також передбачало відповідальність судді за вчинення ним помилки (ст. 10), однак дана відповідальність була невизначеною – «що государ вкаже».

У період Гетьманщини XVII-XVIII ст. російський уряд приділяв особливу увагу становищу правосуддя на українських землях, оскільки на той час суттєво збільшилася кількість апеляцій на рішення судів та скарг на неправомірні дії суддів. В Інструкції гетьмана Апостола 1730 року з метою зменшення кількості таких апеляцій і скарг встановлювалася відповідальність суддів за постановлення неправосудного рішення, за що «…суддів теж карано або штрафовано, коли доведено їхню необ’єктивність».

В ордері гетьмана Кирила Розумовського 1751 року зазначалося «…після розгляду справ, якщо виявиться, що судді когось несправедливо звинуватили, тих штрафувати й зі штрафу ображених нагороджувати.

У 1743 році були прийняті «Права, за якими судиться малоросійський народ». Проступки та злочини проти правосуддя були розташовані у Розділі 7 «О судах, судьях и других персонах к суду надлежащих и о содержании правового порядка в делах судебных» та Розділі 8 «О челобитчике и ответчике, также и о судебном процесе или тяжбе и о доводах или доказательствах, о декретах или приговорах, о аппелляциях и о штрафах, как судимым – за неправый иск, яко и судящим – за неправосудие».

Усі проступки та злочини проти правосуддя, які були передбачені «Правами, за якими судиться малоросійський народ», можна класифікувати на такі групи: а) проступки та злочини, які вчинюються суддями та іншими службовими особами, які приймають участь у здійсненні правосуддя; б) проступки та злочини, які вчиняються учасниками процесу; в) проступки та злочини, які вчиняються іншими особами.

Наприкінці XIII cт. відбувається поділ Польщі між Росією, Австрією і Пруссією та перехід земель України, Литви й Білорусі на схід від Бугу до Росії. На цих територіях також починає діяти російське законодавство. У правових пам’ятках цієї доби, як правило, встановлювалися основні засади здійснення правосуддя. Зокрема, у ст. 5 Новгородської судної грамоти передбачалася заборона втручатися у діяльність суду, а самим суддям заборонялося брати хабарі та вирішувати справу по дружбі (ст. 26). У Псковській судній грамоті було встановлено, що судді не можуть використовувати повноваження з корисливою метою або метою помсти, а саме правосуддя має бути справедливим, судити потрібно так, щоб не засудити невинного і не виправдати винного (ст. 3).

Відповідальність за злочини проти правосуддя передбачалась також в Уставі про покарання, що застосовувався мировими суддями, 1864 року. Але в Уставі знайшли закріплення лише злочинні діяння, які посягають «ззовні», тобто за різного роду втручання, перешкоджання здійсненню правосуддя.

У 1845 році видається Уложення про покарання кримінальне і виправне, яке стало основним джерелом кримінального права як у Росії, так і на частині території України. Уложення вступило в дію з 1 травня 1846 року і зазнало змін та перевидань в 1857, 1866 та 1885 роках. Правосуддя в Уложенні охоронялося як «зсередини», так і «ззовні». У главі V Уложення 1866 року передбачалася відповідальність суддів за постановлення неправосудного вироку чи рішення у п’яти статтях.

Отже, в Уложенні про покарання кримінальне і виправне порівняно з вище досліджуваними правовими пам’ятками містилось більше норм, що передбачали відповідальність суддів за злочини проти правосуддя. Також слід зазначити, що дані норми були розроблені законодавцем того часу досить детально і деякі з них актуальні й у наш час, наприклад, норми, що передбачали відповідальність суддів за неправосуддя з необережності.

Слід зауважити, що саме в цей час законодавцем повною мірою усвідомлюється суспільна небезпечність порушення вимог закону з боку чинів судового відомства та визнається, що коли ті самі органи державної влади, які покликані охороняти силу законів та суспільний порядок, подають приклад беззаконня та непорядку, саме тоді виникає неповага до властей та моральна розбещеність, за яких держава розхитується в самих її основах.

У Кримінальному Уложенні від 22 березня 1903 року підвищується охорона правосуддя шляхом встановлення відповідальності нарівні з суддями і присяжних засідателів. Так, у главі ХХХVІІ «Про службові злочини» і главі VІІ «Про протидію правосуддю» містились норми, які передбачали кримінальну відповідальність за винесення завідомо неправосудного рішення, отримання хабара присяжним засідателем, розголошення присяжним засідателем таємниці нарадчої кімнати, відмову присяжного засідателя від виконання обов’язків. Це пов’язано з тим, що на початку ХХ ст. почали формуватися і діяти народні суди. У зв’язку з цим для забезпечення належної роботи народних судів і була передбачена кримінально-правова охорона цих відносин.

Законотворча діяльність перших років Радянської влади свідчить про те, що законодавцю в силу сформованих об’єктивних причин не вдалося створити стабільну систему органів судової влади, так як в зазначений період судова влада, як самостійна гілка державної влади відсутня. Законодавець не робив ніяких відмінностей між судовою владою та іншими інститутами державного управління і вона входила як структурний елемент в систему органів управління. Виходячи з цього, кримінально-правовій охороні підлягав весь інститут державного управління без будь-якого виділення в кримінальному законодавстві.

Таким чином, дослідження правових джерел цього періоду свідчить про підвищення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя. У гетьманських інструкціях і ордерах набули розвитку норми Литовських статутів, що містили вказівки на здійснення справедливого правосуддя без хабарництва і за законом. Правові пам’ятки XVII-XVIII cт. уперше встановлюють відповідальність суддів за неправосуддя. Це свідчить про розвиток правової культури, зміну ідеології в суспільстві та посилення кримінально-правової охорони правосуддя.

Підрозділ 1.1. Окремі питання суду і процесу у Київської Русі.

У цьому підрозділі зазначається,що Київська Русь (Русь або Давньоруська держава (давньорус. Роусь)-середньовічна держава на території Східної Європи з центром в Києві. Існувала з кінця 9-го до середини 13-го століття. Була об'єднанням східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичів. У часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського піво трова на сході.

Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України, в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії 9–13 ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян і зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу.

Серед судових органів Київської Русі необхідно виділити перш за все суд общини, як найбільш давній судовий орган. Община судила відповідно до звичаєвого права. Вищою мірою покарання при цьому було вигнання із общини. Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Вигнання із общини, як найбільше покарання, було включене в Руську правду, але тепер майно засуджених переходило не до общини, а йшло князю.

У 989 р. князь Володимир здійснив судову реформу. Її сутність полягала в розмежуванні світських і церковних судів. Великий князь судив або сам, або через посадників, тіунів, волостелів та їхніх помічників. Велика кількість справ проходила через церковний суд, який розглядав всі правопорушення духовенства, а також багато справ простих людей, які були віднесені до юрисдикції церковного суду: всі злочини проти моралі, порушення церковних законів, розпуста, чародійство, родинні сварки і т. ін.

Отже, судова система в Київській Русі була розгалуженою. Поряд з князівським судом існував боярський суд, який інколи розглядав справи князя та його владців, і общинний. Останній вів справи про порушення в общині, що не потребували втручання князівського суду.

Система досудового слідства й судочинства у Київській Русі була особливою. Процесуальні відносини сторін починалися з виклику відповідача до суду. В «Руській правді» немає відомостей, яким чином відповідач або обвинувачуваний викликався до суду. Разом з тим у цьому правовому джерелі є прямі свідчення про особливий вид відносин сторін до суду. Це так звані «звід» і «гоніння сліду».

В історико-юридичній літературі немає єдиного погляду на те, що являв собою звід. На думку одних, звід — це порядок провадження у справах про відновлення порушеного права власності. На думку інших, звід — початкова стадія процесу. Треті вважають звід очною ставкою, а четверті вказують на особливий порядок кримінального провадження — «процес по татьбі (крадіжці)». Словом «звід» визначалися різні юридичні явища, чим значною мірою і пояснювалися різні погляди дослідників на сутність цього інституту. Звід був засобом захисту людини, обвинуваченої у крадіжці або присвоєнні чужої речі, тобто відводом, зняттям із себе підозри у скоєнні злочину. Але разом з тим він був і для потерпілого від крадіжки або привласнення речі способом пошуку кінцевого татя (крадія). Звід — це метод знайдення відповідача за допомогою «заклича».

Сутність «заклича» визначено в ст. 25 Розширеної правди. У разі крадіжки або зникнення холопа, коня, зброї потерпілий повідомляв про це на торговищі. Якщо по трьох днях після оголошення річ у когось знаходили, то останній залишався відповідачем. Він був зобов'язаний повернути річ і заплатити штраф. Як правило, «заклич» — один із можливих способів знайдення злодія або особи, яка незаконно ховала загублену річ.

Якщо ж майно власника (потерпілого) було знайдено, але людина, в якої знайшли зникле майно, не визнавала себе злодієм, виправдовувалася тим, що купила чи якимось іншим, не кримінальним, шляхом придбала її, то в такому разі знайдена річ залишалася на деякий час у власника, але він повинен був показати власника речі, в якого ця річ була придбана. Це — початок зводу. Якщо ж і третя особа не визнавала себе злочинцем, то робила те саме, що й друга. Останній повинен був доводити свою невинність, тобто захищати себе. Коли звід закінчувався знаходженням злодія, то останній повинен був заплатити продаж і винагороду тому, кому він продав украдену річ. Інколи звід закінчувався тим, що набувач речі не міг довести добросовісність її придбання. Врешті-решт, звід міг привести до кордонів держави. В останніх двох випадках добросовісність набуття речі доводилася свідченням двох осіб, які присягалися.

«Гоніння сліду» регулювалося ст. 77 Розширеної правди і полягало в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо слід губився в общині, то за законом община повинна була знайти злочинця. Якщо слід губився взагалі, то розшуки припинялися.

Звід і «гоніння сліду» не є судовим доказом. Вони лише дають підстави для притягнення до відповідальності винного в крадіжці. Тобто це фактичний матеріал для суду, підстава для доказів.

Крім цього виду пошуків доказів були й інші: власне зізнання, послухи, видаки, присяга, жереб, зовнішні ознаки та ін.

Статті «Руської правди» доводять, що в Київській Русі панував обвинувально-змагальний судовий процес.

У період, що розглядається, існували численні князівські агенти, що виконували судові рішення (вірники, метельники, емци, мечники та їхні помічники — отроки).

Отже, судове слідство було складовою і невід'ємною частиною судового процесу, а відповідно й суду. Виникнувши на основі звичаєвого права, суд у першу чергу був поставлений на службу панівного стану, послідовно обстоював і захищав інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Разом з тим порушення природних прав людини спонукали простий народ Руси-України підніматися на захист. Останнє примушувало владу розробляти захисні норми, ставати на захист смердів, міщан та інших верств залежної людності.

Таким чином державно-правовий розвиток у Середньому Подніпров'ї, або на території нинішньої України, мав свою найдавнішу історію і продовження у феодальному об'єднанні всіх руських земель, після його розпаду й пізніше в умовах перебування України у складі євразійських політичних систем. Надбання антської, дополянської, русько-української держав були покладені в основу державно-правового розвитку Великого князівства Литовського, складовою частиною якого стала Україна. Право Руси-України сформувалося на основі пристосування звичаєвого права й рецепції візантійського права до умов феодальної держави і поширилося в інших країнах, що утворилися пізніше.

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка