Змістовий модуль № Патохімія органів і тканин



Сторінка10/12
Дата конвертації11.04.2016
Розмір1.91 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Ситуаційні задачі

  1. Для лікування хламідіозу призначають препарат ронколейкін. Який механізм його дії?

  2. У дитини спостерігається підвищення температури, до 39° С , больові відчуття в області горла під час ковтання, збільшення піднижньощелепних лімфатичних вузлів. Педіатр встановив діагноз гострий тонзиліт. Які, на вашу думку, цитокіни беруть участь у протидії запальному процесу, що відбувається?

  3. Яке захворювання найбільш ймовірно призводить до появи в сечі хворих білку Бенс-Джонса. В результаті патології, якої з систем імунітета виникає це захворювання?

  4. У хворого спостерігається збільшення щитовидної залози. Майже повне заміщення нормальної тканини інфільтратом з лімфоцитів. Характерний синдром недостатності щитовидної залози з розвитком мікседеми. Для якого захворювання характерна така клінічна картина? По якому типу розвивається дане захворювання?

  5. Перніціозна анемія виникає внаслідок порушення процесів кровотворення та відноситься до автоімунних захворювань. Яка симптоматика даного захворювання? Та механізм його розвитку?


Індивідуальна самостійна робота студентів

Теми для реферативних доповідей:

  1. Біохімічні механізми дії трансфомуючих факторів росту.

  2. Клінічні та етичні засади боротьби з СНІД.

  3. Комплекс гістосумісності. Його роль у процесах відторгнення трансплантатів.


Література

  1. Біохімічні показники в нормі і при патології. Навчальний довідник / За ред. Склярова О.Я. – К.: Медицина, 2007. – 320 с.

  2. Бережная М. Н., Чехун В. Ф. Система интерлейкинов и рак.- К.: 2003. – 191с.

  3. Змушко Е. И.Клиническая иммунология: Руководство для врачей.- СПб.: Питер, 2001. – 576с.

  4. Клиническая иммунология и алергология./ Под ред. Г. Лолора мл., Т. Фишера, Д. Адельмана. – М.: практика, 2000. – 582 с.

  5. Клінічна біохімія: Підручник / Д.П.Бойків, Т.І.Бондарчук, О.Л.Іванків та ін. За ред. О.Я Склярова. - К.: Медичина, 2006. – С..

  6. Марри Р., Греннер Д., Мейес П. и др. Биохимия челевека. – М.: Мир, 2004. – Т.2. – 414 с.

  7. Лаповець Л. Є., Луцик Б. Д. Посібник з лабораторної імунології. – Львів, 2002. – 173 с.


Тема №17. КЛІНІКО – БІОХІМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА КАНЦЕРОГЕНЕЗУ. БІОХІМІЧНІ КРИТЕРІЇ ЗЛОЯКІСНОГО РОСТУ

Мета заняття. Ознайомити студентів із застосуванням біохімічних методів у діагностиці, моніторингу онкологічних захворювань та контролю лікування.

Актуальність теми. Знання основ діагностики та лікування пухлин необхідне для лікаря будь – якого фаху. Це зумовлено поширенням пухлинної патології в сучасному світі. Як причина смерті, злоякісні пухлини посідають друге місце після серцево – судинних захворювань.

Останнім часом спостерігається безперервний ріст частоти захворюваності на рак в усіх регіонах світу. Це пов’язано не тільки з удосконаленням методів діагностики та збільшенням тривалості життя людей, але й з об’єктивними причинами – значним погіршенням екологічного стану довкілля. Тому майбутні лікарі, клінічні фармацевти повинні бути обізнані із причинами раку, мати уявлення про взаємозв’язок між виникненням пухлин і забрудненням навколишнього середовища. Необхідне й розуміння механізмів розвитку раку – канцерогенезу, без чого не можна теоретично обгрунтувати застосування  як профілактичних заходів, так і методів лікування.

Ефективність лікування злоякісних пухлин повністю залежить від стану діагностики. Лише їх рання діагностика може забезпечити надійне лікування.

Конкретні завдання:


  • Вміти визначати активність кислої фосфатази у сироватці крові та інтерпретувати отримані результати;

  • Вміти визначати вміст α – фетопротеїну у крові та інтерпретувати отримані результати;

  • Оцінити роль та знати застосування пухлинних маркерів у клініці.


Теоретичні питання

  1. Фактори канцерогенезу. Патогенез пухлинного росту.

  2. Функціональні особливості пухлинної тканини. Фактори росту.

  3. Біохімічні особливості метаболізму про злоякісному рості

  4. Діагностика злоякісного росту; використання пухлинних маркерів у клінічній практиці.

 

Блок інформації 

Пухлина – це типовий патологічний процес, який є нерегульованим безмежним розростанням тканини, не пов’язаним із загальною структурою ураженого органа та його функціями.

Пухлина виникає в організмі внаслідок перетворення нормальних клітин на аномальні –пухлинні, в яких порушується регуляція поділу, немає гальмування клітинного поділу або воно неефективне, що зумовлює нестримне розмноження пухлинних клітин, а також за умов, коли у клітинах виникає самопідтримуюча стимуляція поділу.

Пухлинна тканина характеризується безмежним ростом. Пухлина росте “сама із себе”, тобто збільшується за рахунок розмноження однієї-єдиної малігнізованої клітини. Цей процес завершується лише зі смертю організму.

Пухлинна тканина відрізняється від первинної тканини, з якої вона походить, за структурою, біохімічними, фізико-хімічними та іншими властивостями. Ці зміни виражають анаплазію — повернення до ембріонального стану, а також метаплазію — набуття властивостей іншої тканини.

Ріст пухлини може бути  експансивним  та  інфільтративним.  За експансивного росту оточуюча здорова тканина у міру росту пухлини розсувається, при інфільтративному — пухлинні клітини проростають між нормальними клітинами і крізь судинну стінку. Потрапляючи в лімфу або кров, вони переносяться в інші органи і можуть утворювати нові осередки пухлинного росту (метастази). Експансивний ріст характерний для доброякісних, а інфільтративний з утворенням метастазів  для злоякісних  пухлин.



Канцерогенні фактори. Причинами розвитку пухлин є різні фактори, здатні спричинювати  перетворення нормальної клітини в пухлинну. Вони називаються канцерогенними або бластомогенними. Канцерогенні фактори мають такі властивості:

1. Мутагенна дія – здатність прямо або опосередковано   впливати на геном клітини, що призводить до мутацій. Таку властивість мають хімічні речовини (вуглеводні, нітрозаміни та інші), фізичні (іонізуюче випромінювання) та біологічні (віруси) фактори. Віруси можуть спричинювати пухлини також епігеномним шляхом. Місцем взаємодії хімічних канцерогенів з нуклеїновими кислотами є, очевидно, гуанін.

2. Здатність проникати крізь зовнішні та внутрішні бар'єри. Так, при потраплянні на шкіру розвиток пухлини викликають лише ті потенційні хімічні канцерогени, які проникають крізь ороговілий епідерміс. Оскільки біологічні мембрани складаються з ліпопротеїнів, крізь них проникають насамперед ліпідорозчинні речовини, до яких належать і канцерогенні вуглеводні.

3. Дозована дія канцерогенних факторів, яка забезпечує незначне ушкодження клітини, що дає їй змогу вижити. У зв'язку з цим для досягнення канцерогенного ефекту мають значення доза і токсичність канцерогенного фактора. Невелике збільшення дози призводить до збільшення кількості пухлин, кількості захворювань тварин і скорочення строків розвитку пухлин. Подальше збільшення дози супроводжується переважанням токсичного ефекту і загибеллю тварин, перш ніж утвориться пухлина. Дія вірусів при абортивному перебігу, а не у випадку гострої інфекції (загибель клітин), найчастіше спричинює канцерогенез. Вірогідність канцерогенезу підвищується в міру тривалості впливу канцерогенного фактора.



Хімічні канцерогени. До хімічних канцерогенів відносяться поліциклічні ароматичні вуглеводні (ПАВ).

До них належать 3,4-бензпірен, 1, 2, 5, 6-дибензантрацен (ДБА) і 9,10-диметил-1,2-бензантрацен (ДМБА). При обробці жовчних кислот було отримано активний  канцероген – метилхолантрен. Синтез цього канцерогену вперше навів на думку про можливу канцерогенність деяких біологічних продуктів, які виробляються самим організмом, що згодом підтвердилося.

Канцерогенні ПАВ виявляють здебільшого місцеву канцерогенну дію: введені під шкіру вони викликають саркому, нанесені на шкіру — рак. У разі введення, яке забезпечує поширення канцерогену в організмі, ПАВ спричинюють утворення пухлин в тих органах, де нагромаджуються: при виділенні з молоком утворюються пухлини молочних залоз, із сечею – пухлини нирок і ниркових мисок, сальними залозами шкіри – пухлини шкіри.

Канцерогенні ПАВ дуже поширені в середовищі існування   людини, оскільки вони часто є продуктами неповного згоряння. ПАВ містяться в димі та смолі тютюну, в пересмаженій олії, у вихлопних газах, у копчених продуктах, а також у нафті, бітумі, асфальті. У щурів, які перебували під час експерименту на асфальтованій магістралі, пухлини легень розвивались у більшості випадків порівняно з тими, які були на польовій дорозі.

Канцерогенні аміноазосполуки й аміни мають виражену органотропність. Диметиламіноазобензол (ДАБ) в експерименті спричинює рак печінки у 80 % випадків незалежно від цього, яким шляхом він потрапив в організм. Аналогічну дію справляє ортоаміноазотолуол. b-Нафтиламін у людини і тварин викликає рак сечового міхура. Органотропність канцерогенних речовин пояснюють утворенням в ураженому органі активних речовин з менш активних попередників. Канцерогенність b-нафтиламіну виявляється у дії його метаболітів – 2-амінонафтолу-1 і 2-нафтилоксіаміну.

Згодом була відкрита нова група канцерогенів – нітрозаміни. Особливістю цих речовин також є органотропність, яка може змінюватись через відносно невеликі перебудови в молекулі. Так, діетилнітрозамін спричинює переважно рак печінки і стравоходу, метилнітрозосечовина-пухлини головного мозку, триметилнітрозосечовина - пухлини головного мозку і периферичної нервової системи.

Нітрозаміни утворюються в шлунку людини з не канцерогенних попередників (нітритів та амінів) у присутності хлоридної (соляної) кислоти.

Останнім часом виявлено багато канцерогенів біологічного походження. Вони виробляються в організмі, трапляються у складі їжі й серед речовин, які використовують у медицині і на виробницві. Гриб Aspergillus flavum синтезує афлатоксин – речовину, яка має різко виражені канцерогенні властивості. Дози афлатоксину, які викликають розвиток пухлини печінки, дуже малі – нижчі, ніж дози азобарвників. У дощове літо весь урожай земляних горіхів (арахісу) буває заражений грибом, який продукує афлатоксин. Гриб паразитує також на кукурудзі, рисі, яйцях, порошковому молоці.

Доведено, що причиною розвитку спонтанних пухлин, виявлених у тварин, є пухлинотворні віруси, причому переважно ті, які містять РНК.

Серед пухлин, які утворюються в людини і спричинюються, очевидно, вірусом, інтерес викликає лімфома Беркітта, що уражує підщелепні лімфатичні вузли у дітей. Вона поширена в низинних районах Африки. Така епідеміологічна особливість буває пов’язана з наявністю у зоні якогось переносника інфекції, в даному разі, мабуть, одного з видів москітів.

Установлено зв’язок вірусів з виникненням і розвитком деяких поширених пухлин людини: вірусу герпесу й раку шийки матки; вірусу гепатиту В й гепатоцелюлярної карциноми (рак печінки, який походить з гепатоцитів); аденовірусів і пухлин епітелію верхніх дихальних шляхів, з якими виявився пов’язаним також вірус Епштейна – Барра (назофарингеальні пухлини), ідентифікований раніше як збудник В-клітинної лімфоми Беркітта. Існує чіткий зв’язок між онкогенними ДНК-вмісним вірусами папілом і пухлинами статевих органів людини.

Фізичні канцерогени. Канцерогенну дію мають такі фізичні фактори, як іонізуюче та ультрафіолетове випромінювання, можливо, теплова енергія, ультразвук. Крім цього, фізичні фактори можуть відігравати роль син- або коканцерогенів.

Канцерогенну дію ультрафіолетового випромінювання спостерігали в досліді з тваринами. Щодня п’ятигодинне перебування лабораторних щурів на яскравому сонці призвело через 10 місяців до розвитку у багатьох тварин пухлини шкіри. Часто пухлина виникає під впливом рентгенівського випромінювання і після введення в організм радіонуклідів.

У людини спостерігаються професійні пухлинні захворювання, спричинені впливом іонізуючого випромінювання: рак у рентгенологів, рак легень у шахтарів, які працюють в копальнях з радіоактивними рудами.

Викликає інтерес і сумарна дія фізичних канцерогенних факторів з іншими - хімічними, біологічними. Виявлено, що дія одночасно іонізуючого випромінювання та хімічних канцерогенів у низьких дозах зумовлює надзвичайно сильну індукцію пухлин,  непропорційну дозам цих факторів, які викликають розвиток пухлини лише в невеликій кількості випадків, коли діють окремо.



Патогенез пухлинного росту. В цьому процесі розрізняють три етапи: трансформацію нормальної клітини в пухлинну (ініціація), промоцію («підбурювання») і прогресію пухлини.

Трансформація полягає в набутті вихідною нормальною клітиною здатності необмежено розмножуватись і передавати цю здатність дочірним клітинам у спадок. Трансформація може відбуватись, мабуть, двома шляхами – мутаційним та епігеномним. Обидва шляхи становлять механізм порушення регуляції клітинного поділу. Тому розуміння механізмів канцерогенезу прямо пов'язане з центральною проблемою сучасної біології клітини – суттю клітинного поділу та регуляції цього процесу.

Провідним біохімічним процесом, який забезпечує клітинний поділ, є реплікація ДНК всього геному клітини у фазі S мітотичного циклу. Цей процес здійснюється  багатоензимним комплексом і починається з появою у клітині у фазі G1 спеціального  ініціатора клітинного поділу. Ініціація клітинного поділу і початок редуплікації ДНК залежать від синтезу білка у фазі G1. Введений у цей період інгібітор синтезу білка циклогексимід блокує початок синтезу ДНК, а введений пізніше – не впливає на редуплікацію, що почалася.

Поява у клітині ініціатора і початок клітинного поділу є результатом дерепресії гена, яким кодується цей ініціатор. Отже, забезпечення регуляції функції гена – ініціатора клітинного поділу дає змогу регулювати розмноження даної клітини. Обмеження нормальної клітини в кількості і швидкості поділу пояснюється тим, що в кожній клітині існує своя власна система регуляції поділу, що складається із спеціальних регуляторних генів.

Як формуються онкогени і пухлинотворність вірусів?

1.Зміни структури протоонкогенів, що призводять до нерегульованості їх, відбуваються при неповному захопленні цих протоонкогенів вірусами, коли  проходить відрив протоонкогена від його власних регуляторних ділянок або регуляторних ділянок інших клітинних генів. Відмінністю вірусних онкогенів від протоонкогенів є це, що протоонкогени в геномі клітини представлені двома генами - інтроном і екзоном, а у вірусних геномах виявляються тільки екзони протоонкогенів, тобто відбувається втрата істотної регуляторної частини клітинних генів.

Виявилося також, що вірусна зворотня транскриптаза допускає помилки при зчитуванні геному. Точкова мутація в онкогені вірусу, що зумовив доброякісну пухлину, перетворює вірус в індуктор злоякісних пухлин. Точкові мутації в онкогенах вірусів істотно впливають на  процеси онкогенезу.

2. Особливим механізмом підвищення онкогенності є суперінфекція вірусом клітин, заражених раніше слабким штамом онкогенного вірусу. Між вірусами може відбуватись обмін генетичною інформацією, і дефектний вірус може дістати ген, якого не вистачає, або стимулятор своєї активності. Суперінфекція може призвести до розмноження слабкого онкогенного вірусу або активізації функції його генів.

Припускають, що трансформація (ініціація) - процес  багатостадійний. Однак першою ланкою є імморталізація, тобто набуття здатності безмежно розмножуватися.

Між початком дії трансформуючого агента і розвитком клінічно вираженої пухлини є латентний період, який у людини може тривати роками. Існування латентного періоду зумовлене потребою вимкнення репресора, який пригнічує активність вірусного геному (у разі вірусного канцерогенезу); переважанням на початку росту пухлини типів пухлинних клітин, які ростуть повільно; потребою промоції прихованих трансформованих клітин.

Промоція (активізація) є другим етапом у механізмі канцерогенезу. Трансформовані клітини можуть залишатись у тканині тривалий час у неактивній формі. Додаткова дія канцерогенним фактором, який сам не зумовлює трансформацію, але стимулює клітини до розмноження, призводить до цього, що пухлинні клітини, які перебувають у латентному стані, починають ділитись, утворюючи пухлинний вузол.

Більшість канцерогенів є такими, що спричинюють трансформацію і активацію.

Можливим молекулярним механізмом промоції е увімкнення трансмембранної сигнальної системи, яке закінчується активацією її внутрішньоклітинної частини — протеїнкінази С. Сигнал від рецепторів цієї системи, розміщених на поверхні клітинної мембрани, активізує обмін фосфатидилінозитолу в мембрані, генерацію диацилгліцеролу, який стимулює протеїнкіназу С. Промотори пухлин - ефіри форболу прямо стимулюють протеїнкіназу С. Можливо, протеїнкіназа С - передає дію також інших промоторів, у тому числі й факторів росту, продуктів онкогенів. Одночасно у пухлинах активність сигнальної системи другого типу-аденілатциклазної – знижується. Вище було описано механізм промоції, який полягає у прямому вбудовуванні промоторного гена в геном клітини (онкогена mус).

Прогресія – третій етап механізму канцерогенезу. Під прогресією розуміють стійкі якісні зміни властивостей пухлини в процесі її росту, переважно в бік малігнізації, що виникають під впливом кількох факторів.

1. У первинний канцерогенез, як правило, втягується не одна клітина, а кілька, що спричинює формування в пухлині кількох субліній клітин. У пухлині, що росте в мінливих умовах (харчування, кровопостачання, іннервація), постійно відбувається відбір найбільш життєздатних клітин. Певні клітини дістають перевагу. Під час росту пухлинної тканини в організмі змінюється гормональна регуляція, можливе вироблення антитіл проти клітин, що є в якій-небудь сублінії. У результаті з часом дістає перевагу одна із субліній пухлинних клітин, яка спочатку становила меншість.

2. Зміна генотипу й фенотипу клітин, що призводить до прогресії, може бути пов’язана з продовженням дії на геном пухлинних клітин канцерогенного фактора.

3. Спонтанні мутації пухлинних клітин у разі зниження в них активності репаративних ензимів.

4. Набуття пухлинними клітинами нових властивостей, пов’язане з суперінфекцією пухлинотворними й непухлинотворними вірусами, полегшеною в пухлинних клітинах.



Особливості пухлинної тканини. У процесі канцерогенезу і прогресії клітини втрачають свою диференціацію, повертаючись ніби до ембріонального стану. Це явище називається анаплазією. Ознаки анаплазії є в біохімічних процесах пухлинних клітин (біохімічна анаплазія), у фізико-хімічному їх стані (фізико-хімічна анаплазія), в будові і функції (морфологічна і функціональна анаплазія). Відбувається також метаплазія — перетворення на нові клітинні форми.

У процесі трансформації в клітині поряд з порушенням регуляції клітинного поділу відбувається комплекс змін.

1. Клітини починають синтезувати нові фактори росту, різні у пухлинах як з різних тканин, так і з однієї. Однак в усіх випадках фактори росту, індукція яких починається клітинами при перетворенні їх на пухлинні, належать до двох груп.

2. Фактори росту, що діють на самі клітини-продуценти і підтримують їх розмноження: глікопротеїн Р52, інсуліноподібні фактори росту — ІПФР-І та ІПФР-ІІ, аналог тромбоцитарного фактора росту (ТФР) онкоген v-гаs та інші онкогени та протоонкогени.

3. Фактори росту, призначені для клітин іншого типу, передусім для клітин строми і судин. За допомогою цих факторів росту  пухлинна тканина примушує інші клітини вростати в пухлинний вузол. Для фібробластів виробляється згаданий ТФР, а також особливий фактор росту, який стимулює синтез колагену фібробластами. Для судин пухлинні клітини виробляють стимулятор росту ангіогенін, який виявляє активність у надзвичайно малих дозах, інсуліноподібні та інші фактори росту. Продукція факторів росту для клітин іншого типу названа паракринною.

4. У пухлинних клітинах різко збільшується синтез і експресія

рецепторів, передусім для факторів росту, наприклад v-егbВ для епідермального фактора росту (ЕФР).

5. Відбувається синтез ензимів, які руйнують компоненти сполучної тканини і судин, що зумовлює міграцію пухлинних клітин та метастазування. Сюди належать активатор плазміногену — дуже активний ензим, який не тільки безпосередньо діє на субстрат, а й активує інші ензими; колагеназа IV типу (а саме з колагену IV типу складається базальна мембрана судин), інші колагенази.

6. Значних змін у пухлинних клітинах зазнають цитоскелет, мікротрубочки, які входять у нього. Відбувається фосфорилування білків цитоскелету – вінкуліну та інших, внаслідок цього змінюється функція цих білків, у пухлинних клітинах різко зменшується кількість міжклітинних контактів, що полегшує метастазування. Зникає контактне гальмування клітинного поділу.

7. Виявляється здатність пухлинних клітин утворювати фактори, дія яких протилежна дії активатора плазміногену, колагеназ. Це фактори, що індукують синтез колагенів різних типів, у тому числі IV, синтез інших інгредієнтів інтерстиціальної тканини і судинної стінки. Крім цього, в пухлинних клітинах трапляються і власні ензими, що синтезують компоненти інтерстиціальної тканини. За допомогою факторів цієї групи пухлинні метастази закріплюються і ростуть в інших органах.



Антигенні особливості пухлин. За своїм антигенним складом пухлинна тканина відрізняється від нормальної тканини, від якої вона походить. Так, у пухлинах можуть бути виявлені антигени, властиві для ембріональних тканин (пухлинно-ембріональні антигени). У пухлинах вірусного походження з’являються індуковані вірусами антигени, специфічні для даного вірусу й однакові у різних пухлинах і в різних індивідуумів.

Випадкові антигени виникають в індукованих пухлинах внаслідок мутацій. Якщо під впливом одного канцерогену в організмі виникає кілька первинних пухлин, то вони можуть виробляти різні випадкові антигени так само, як і різні

комплекси ензимів.

Поява в організмі пухлинних клітин не обов'язково призводить до розвитку пухлинного процесу. Клони пухлинних клітин потрапляють під контроль імунокомпетентної тканини і в результаті імунних реакцій клон з якими-небудь антигенними відмінностями усувається. Отже, ріст пухлинної тканини спостерігається внаслідок здатності пухлинних клітин уникати імунологічного контролю.

Механізми, які дають змогу уникати імунологічного контролю, такі:

1. Прогресія пухлини супроводжується втратою частини антигенів, які є в нормальній клітині,— так званим антигенним спрощенням, що може сприяти виживанню пухлинних клітин і досягати такого ступеня, коли повністю втрачаються тканинноспецифічні й індивідуальні антигени. Залишаються лише видоспецифічні антигени, до яких у кожного організму певного виду існує толерантність.

2. Поява в пухлинній тканині фетальних антигенів не викликає імунної реакції внаслідок цього, що до цих антигенів є імунологічна толерантність.

3. Маскування антигенів пухлин. Так, клітини хоріонепітеліоми мають нейтральну полісахаридну капсулу.

4. У деяких пухлинах виявлено антигенні детермінанти, які стимулюють Т-супресори, що призводить до гальмування імунної реакції проти пухлини.

5. Канцерогенні фактори можуть спричиняти імунодепресію.

6. Перевантаження імунної системи та пригнічення імунної відповіді пухлинною тканиною після досягнення певної маси.

Механізми імунного захисту проти пухлин. Для боротьби з пухлиною в організмі існують механізми, які поділяють на адаптивні і неадаптивні. Адаптивні механізми — це класичні імунні реакції, що здійснюються Т- і В-лімфоцитами протипухлинних клітин, якщо на цих клітинах є антигени. Поява нових антигенів пухлини може бути зумовлена кількома факторами:

1) мутацією під впливом канцерогенів; 2) індукцією пухлини вірусами (вірусні антигени); 3) дерепресією генів, що призводить до появи в пухлинних клітинах незвичайного для вихідної тканини ензиму, гормону або зародкового антигену; 4) зміною антигенів головного комплексу гістосумісності (МНС) внаслідок мутацій або порушення регуляції генів.

До неадаптивних (що здійснюються без участі антитіл) механізмів захисту проти пухлин входять: 1) природні кілери (NК);

2) туморнекротизуючий фактор (ТНФ) лімфоцитів, який руйнує клітини та судини пухлин і дія якого посилюється  g інтерфероном.

3) лімфоїдний токсин (ЛТ) лімфоцитів; 4) цитотоксичний фактор природних кілерів ЦФПК); 5) лізосомні ензими лейкоцитів, Крім цього, неадаптивні механізми втягуються в адаптивні через Fc-фрагменти імуноглобулінів і активацію комплементу.

Функціональні особливості пухлинної тканини. Функціональна анаплазія виявляється у втраті функцій, які клітини здатні були виконувати до трансформації. Наприклад, у гепатомі припиняється синтез жовчних пігментів, у значно дедиференційованих пухлинах, які швидко ростуть, втрачаються первинні специфічні функції. Частково диференційовані пухлини, які зберегли здатність здійснювати деякі специфічні для первинної тканини процеси, втрачають контроль над ними. Так, у пухлині мозкової речовини надниркових залоз (феохромоцитома) спостерігається неконтрольований синтез адреналіну. У пухлинах статевих органів може частково зберегтись чутливість до гормональної регуляції. Поряд з дедиференціацією і зниженням ефективності контролю у пухлинних клітинах може відбуватись незвичайний для первинної тканини процес, наприклад синтез глікозаміногліканів або гормонів, зокрема глюкокортикоїдів пухлиною легень.

Злоякісність пухлини. Здатність пухлинних клітин до безмежного неконтрольованого розмноження ще не визначає неминучість загибелі організму в разі росту пухлини, оскільки хірургічне видалення пухлинного вузла забезпечує повне вилікування. Однак цьому може перешкоджати злоякісність пухлини, яка характеризується інфільтративним (інвазивним) ростом і здатністю метастазувати.

Для злоякісних пухлин характерними є також більш виражена, ніж у доброякісних, тканинна анаплазія і здатність викликати загальне глибоке виснаження організму —  кахексію. На злоякісні можуть перероджуватись доброякісні пухлини.

Інфільтративний ріст і утворення метастазів пов’язані з порушенням у пухлинній тканині міжклітинних взаємозв’язків. У пухлинах і культурах пухлинних клітин спостерігається зниження або відсутність контактного гальмування.

Відсутність контактного гальмування дає змогу пояснити здатність злоякісних пухлин до інфільтративного росту, тобто до проростання у здорову тканину. В основі контактного гальмування в нормі, очевидно, лежить вплив з боку мембран на регуляцію поділу клітин. Цей механізм у пухлинних клітинах втрачається.

Метастазування складається з таких етапів: відриву пухлинної клітини від сусідніх клітин; руху в тканини, розплавлення при цьому компонентів сполучної тканини і стінки судини; перенесення з кров'ю або лімфою; прикріплення до стінки судини в новому місці; індукції росту сполучної тканини і судин в новоутворену пухлинну тканину. Серед механізмів і факторів, які зумовлюють  метастазування на різних його етапах, можна виділити основні.

1. Припинення міжклітинних контактів, зміна рецепторів мембрани і набуття рухливості значною мірою пов’язані із змінами білків цитоскелету, зокрема з їх фосфорилюванням протеїнкіназами, якими є значна кількість продуктів онкогенів і фактори росту. Відбувається також зміна регуляції генів, які кодують білки цитоскелету і рецептори мембран.

2. У клітинах, які трансформуються, відбувається синтез активатора плазміногену - ензиму, що інтенсивно руйнує компоненти основної речовини сполучної тканини і судинної стінки, а також активує ензими інших біологічно активних систем, зокрема плазміноген.

У пухлинних клітинах утворюються колагенази, які руйнують колаген різних типів, у тому числі IV, з якого складається базальна мембрана судин. Пухлинні клітини, що не мають плазміногену, виробляють фактор, що залучає моноцити, ензими яких розріджують матрикс і створюють можливість для пухлинних клітин метастазувати. Аналогічно пухлинні клітини залучають тканинні базофіли, ензими яких, зокрема серинова протеаза й металопротеїназа, також сприяють розщепленню матрикса, а гепарин посилює дію ангіогеніну і вростання судин у пухлинну тканину.

3. Існують катепсини як вбудовані в мембрани пухлинних клітин, так і у вільному стані в міжклітинній рідині пухлинної тканини.

4. Пухлинні клітини мають набір факторів, які активують у сполучнотканинних клітинах синтез колагену, глікопротеїнів та інших компонентів основної речовини і розмноження цих клітин, вростання в пухлинний вузол.

5. Пухлинні клітини виділяють ангіогенін та інші фактори росту судин, що забезпечує кровопостачання пухлинної тканини.

6. У мембранах пухлинних клітин, на відміну від нормальних, радикали нейрамінової кислоти, глікопротеїнів, a- D-глюкопіранозиду і N-ацетил-D-галактозаміну залишаються відкритими.

Білок конканавалін А, а також лектини, за рахунок наявності відкритих радикалів, аглютинують пухлинні клітини. Якщо пухлинні клітини обробити розщепленим  конканаваліном А, який блокує відкриті радикали мембран, не викликаючи аглютинації, то вони деякий час ростуть так само, як  і нормальні. Все це дає підставу припустити, що порушення мембран пухлинних клітин і поява в них відкритих радикалів перешкоджають утворенню щільних контактів між пухлинними клітинами і сприяють інфільтративному росту і утворенню метастазів.

Патобіохімія онкологічних захворювань. Характерною особливістю  пухлин є інтенсивний клітинний поділ і ріст. Це пов’язано з прискоренням синтезу клітинних макромолекул, причому з одночасною втратою здатності до виконання своїх специфічних функцій.

У пухлинних клітинах значно інтенсифікується утворення білків, що пов’язано з підвищенням проникності клітинних мембран для субстратів, необхідних для білкового синтезу.

Клітини новоутворів забирають з крові необхідні амінокислоти і позбавляють цим самим здорові клітки життєво важливих субстратів. Порушення азотного метаболізму є, очевидно, однією з причин розвитку ракової кахексії - синдрому, що характеризується загальним виснаженням організму, зниженням маси тіла, м’язовою слабістю.

Одночасно зі змінами в білковому спектрі крові (зростання рівня глікопротеїнів у фракціях глобулінів, зниження рівня сироваткового альбуміну) розвиток новоутворень супроводжується появою аномальних білків (a-,b-,g-фетопротеїнів, канцероембріонального антигену), синтез яких в нормі припиняється в процесі онтогенезу. Наприклад, b-фетопротеїн не виявляється  в дорослих людей, однак спостерігається при карциномі легень; a-фетопротеїн  характерний  при карциномах печінки; для g-фетопротеїну, який виявляється з достатньою частотою при розвитку новоутворень, не виявлена специфічність  до певних видів пухлин.

Збільшення вмісту канцероембріонального антигену  характерно при  пухлинних процесах шлунково-кишкового тракту (товста кишка, підшлункова залоза, печінка).

При розвитку злоякісних новоутворень відбувається нагромадження нуклеїнових кислот, активується ряд ензимів, відповідальних за синтез пуринових і піримідинових основ: ДНК-полімераза, аденілсукцинатсинтетаза, аденілсукциназа, дигідрооротаза, уридинкіназа тощо.

Для більшості пухлинних клітин характерний анаеробний гліколіз, що супроводжується продукуванням лактату. При цьому, чим більша швидкість росту пухлини і чим менше вона диференційована, тим інтенсивніше протікає гліколіз і слабше окиснювальне фосфорилування. Мабуть, такі зсуви метаболізму супроводжуються недостатністю оксигенації пухлинних клітин, що пов'язано з їх швидким розмноженням при слабкій васкуляризації, тобто забезпеченності кровоносними судинами.

Інтенсифікується  також метаболізм глюкози  через пентозофосфатний обмін, що призводить до зменшення синтезу рибозо-5-фосфату – ключового інтермедіату при синтезі нуклеотидів і нуклеїнових кислот.

Вказані особливості вуглеводного обміну пов’язані зі змінами ізоензимного спектру ряду найважливіших ензимів енергетичного обміну: лактатдегідрогенази, гексокінази, піруваткінази тощо. Так, наприклад, індукується ізоензим III гексокінази, який характеризується  високою спорідненістю до глюкози. Це дозволяє асимілювати глюкозу навіть в дуже низьких концентраціях і успішно конкурувати з нормальними клітинами за цей життєво важливий метаболіт.

Таким чином, пухлина діє як чинник, що викликає гіпоглікемію, яка супроводжується зсувами гормонального балансу, зокрема надпродукцією глюкокортикоїдів. Підвищення рівня глюкокортикоїдів призводить до стимуляції глюконеогенезу. Основними субстратами глюконеогенезу є продукти перетворення амінокислот. Такі метаболічні перебудови пов’язані з втратою енергії, оскільки в результаті гліколізу утворюється 2 молекули АТФ з розрахунку на одну молекулу глюкози, тоді як для глюконеогенезу необхідно 6 молекул АТФ. Дефіцит АТФ компенсується прискоренням розпаду глюкози. Вміст глікогену в пухлинних тканинах знижується. Пухлина діє як пастка не тільки для глюкози і азотистих сполук, але і для вітамінів, особливо вітаміну Е, який  має антиоксидантні властивості.

Для організму під час росту пухлин характерні істотні метаболічні зсуви, що індукуються, з одного боку, дефіцитом ряду найважливіших життєво важливих  речовин, з іншою – продукуванням клітинами біологічно активних метаболітів,  які порушують обмін речовин.

Так, деякі види пухлин секретують ектопічні гормони. Наприклад, на відміну від нормальних тканин, злоякісні пухлини легень і дихальних шляхів здатні до ектопічної секреції адренокортикотропного гормону або, рідше, глюкагону та інсуліну. Крім цього, в організм поступають продукти розпаду  пухлинних тканин, які  утворюються в некротичних вогнищах всередині пухлини. Формування зон некрозу в пухлинах пов’язано з недостатньою забезпеченістю киснем і поживними речовинами.

Порушення обміну речовин в онкологічних хворих є ключовою ланкою розвитку імунодепресивного стану. Один з шляхів зниження життєздатності  імунокомпетентних клітин (тимоцитів, лімфоцитів) – це гіперпродукція глюкокортикоїдів, що призводить до лізису цих клітин і розпаду ДНК, відповідальної за їх формування.

Гальмування функцій імунокомпетентних клітин корелює зі зниженням споживання глюкози тканинами організму, підвищення в сироватці крові рівня холестерину, неестерифікованих ненасичених жирних кислот, резистентності до інсуліну.



Пухлинні маркери - це речовини, підвищений вміст яких можна пов'язати з наявністю і розвитком новотворів. Ці сполуки вивільняються з пухлинних клітин і потрапляють до рідин організму або залишаються зв’язаними з поверхнею ракових клітин. На практиці пухлинний маркер, який використовують для окремого хворого, спочатку ідентифікують імуногістохімічно, і тільки потім виявляють у сироватці чи інших рідинах організму з метою спостереження за ходом лікування та перебігом хвороби.

Дослідження маркерів повинно дозволити виявити первинну пухлину ще перед появою клінічних ознак захворювання. Поки що не знайдено достатньо чутливого і специфічного маркера, який би міг бути використаний з цією метою. Вибіркові обстеження можна проводити тільки у кількох групах ризику стосовно досить рідкісних новоутворень (табл.1).

Таблиця 1.

Застосування пухлинних маркерів при вибіркових обстеженнях


Застосування пухлинних маркерів при вибіркових обстеженнях


Новоутвір

Маркер

Група ризику

Первинний гепатоцелюлярний рак печінки

α - фетопротеїн (AFP)

Носії вірусу В і С, хворі на гепатит.

Хоріонепітеліома


Хоріонічний гонадотропін




Медулярний рак щитоподібної залози

Кальцитонін

Родичі пацієнта, родинний прояв медулярного раку щитоподібної залози

 

Діагностика пухлин. Тільки в окремих випадках визначення самого пухлинного маркера можна використати для постанови діагнозу (табл.2). Переважно виявлення аномального вмісту маркера є лише поштовхом для проведення додаткових обстежень, які мають на меті підтвердження чи заперечення існування певного новоутворення.

Треба пам’ятати, що чутливість тесту залежить від стадії пухлинного процесу. На ранніх стадіях захворювання рівень більшості маркерів зростає лише у незначній частині випадків. Чутливість маркерів зростає на більш пізніх стадіях, коли клінічний діагноз є вже очевидним.

Таблиця 2.

Використання пухлинних маркерів у клініці



Використання пухлинних маркерів в клініці

 

 



Маркер

 


Пухлини, які найчастіше дають зростання рівня маркера

 


Інші причини підвищеного рівня маркера

 


Використання маркера при основній хворобі

 


 

AFP


Герміногенні пухлини (тератоми, гепатобластома, первинні раки печінки

 


Доброякісні хвороби печінки, вагітність, новонароджені, пухлини травного тракту

 


Рекомендований для спостереження за ходом лікування та рецидивами, діагностика

 


Катехоламіни

 


Феохромоцитома наднирників

 


Високий рівень може бути зумовлений харчуванням та ліками

 


Діагностика

 


СА-15.3

Рак грудної залози

 


Рак яєчників та легенів

 


Спостереження за ходом лікування та рецидивами

 


CA-19.9

 


Рак підшлункової залози

 


Пухлини травного тракту, легенів

 


Диференціація злоякісних та доброякісних захворювань підшлункової залози

 


CA-125

Рак яєчника

 


Запальні зміни та пухлини пологових шляхів, очеревини, печінки, вагітність, менструація

 


Спостереження за ходом лікування та рецидивами

 


CEA

Рак товстої і прямої кишок

 


Зміни під час запальних процесів та пухлин шлунково-кишкового тракту, легенів,грудної залози та ін.

 


Спостереження за ходом лікування та рецидивами

 


HCG

 


Хоріокарцинома, тератома, семінома

 


Вагітність, рідко деякі інші пухлини, наприклад, рак сечового міхура, та яєчка

 


Діагностика, прогноз, спостереження за ходом лікування та рецидивами

 


Моноклональ-

ні імуноглобулі-

ни

 


Мієлома

 


Лімфопроліферативні захворювання

 


Діагностика

 


Кальцитонін

 


Медулярний рак щитовидної залози

 


Різні пухлини грудної залози, легенів та ін.

 


Діагностика, вибіркове обстеження родичів хворих на медулярний рак щитовидної залози

 


5-гідроксііндолілацетат

на  кислота

 

 

на кислота



 

Карциноїд

 


Високий рівень може бути зумовлений харчуванням чи ліками

 


Діагностика

 


PSA (РАР)

 


Рак простати

 


Доброякісна гіпертрофія, простатит

 


Діагностика, спостереження за ходом лікування та рецидивами

 


TPS

 


Показник проліферативної активності різних пухлин

 


Вагітність, хвороби печінки, ниркова недостатність, генералізовані інфекції

 


Вибір методів лікування, спостереження за ходом лікування та рецидивами

 


 

Верхня межа нормального значення концентрації маркерів, яку називають рівнем відліку (score level), не дозволяє повністю розділити людей на здорових і хворих. Тому, якщо для даного маркера прийняти низький рівень відліку, то його чутливість буде високою.



Висновки

Забір проб для визначення рівня маркера повинен здійснюватися до початку будь-якого лікування, особливо хірургічного втручання, якщо планується використати цей показник у подальшому спостереженні та лікуванні хворого.

Рівень пухлинного маркера в межах норми  не виключає існування даної пухлини. Рішення щодо подальших досліджень залежить від клінічних даних, історії хвороби та анамнезу.

Єдиними пухлинними маркерами, які можна використовувати самостійно з метою діагностики (але за умови, коли їх рівень суттєво підвищений), є:

• α-фетопротеїн, АFР (пухлини гермінативних, зародкових клітин) тканин репродуктивних органів, АFР > 1000 кОд/л);

• хоріонічний гонадотронін, НСG (пухлини гермінативних клітин, НСG > 10000 мОд/л; хоріокарциноми);

• специфічний антиген, РSА (рак простати, РSА >100 мкг/л).

Звичайно, таке використання можливе лише за умов відповідності тестування до анамнезу та результатів клінічного дослідження. За цих умов можна розпочинати лікування без гістопатологічної діагностики. Крім того, високу достовірність має також діагностика первинного раку печінки у хворих з високим рівнем АFР, у яких визначається поверхневий антиген вірусу гепатиту типів В і С чи гемохроматоз.

 

ПРАКТИЧНА РОБОТА

Дослід 1. Визначення активності кислої фосфатази (КФ).

Принцип методу. КФ гідролізує п-нітрофенілфосфат у кислому середовищі з утворенням п-нітрофенолу, який у лужному середовищі дає жовте забарвлення. Інгібітором активності КФ простати є L-тартрат.

Матеріальне забезпечення. Свіжа сироватка або плазма крові, вільна від гемолізу.

1. Динатрієва сіль п-нітрофенілфосфату (не повинна містити домішок п-нітрофенолу); п-нітрофенілфосфат вітчизняного виробництва вимагає перекристалізації.

2. Хлорид натрію.

3. Цитрат натрію трьохзаміщений, 1 Мрозчин, рН - 5,5.

4. Тартрат калію-натрію, (розчин інгібітора), 0,12 М розчин у 1 М розчині цитрату.

5. Розчин А: 80 мл концентрованого буферного розчину розбавляють 32 мл води і в 37 мл цього розчину розчиняють 0,09 г п-нітрофенілфосфату і 0,31 г хлориду натрію.

6. Розчин Б: 40 мл концентрованого розчину інгібітора розбавляють 16 мл води і в 18,5 мл цієї суміші розчиняють 0,045г п-нітрофенілфосфату і 0,155г хлориду натрію. Розчини А і Б стабільні при зберіганні в холодильнику в посуді з темного скла протягом кількох тижнів.

7. п-нітрофенол.

8. Основний стандартний розчин п-нітрофенолу: 16,68 мг п-нітрофенолу вносять у мірну колбу місткістю 100 мл і доливають до мітки водою.

9. Їдкий натр, 0,1 М розчин.



Хід роботи. Дослідна проба. Водну пробірку вносять 0,5 мл розчину

А (загальна активність), в другу – 0,5 мл розчину Б(тартратостабільна фракція) і нагрівають до 37°С протягом 5 хв. Добавляють у обидві пробірки по 0,1 мл сироватки або плазми і інкубують протягом 30 хв при 37°С. Потім у обидві пробірки добавляють по 2 мл 0,1 М розчину гідроксиду натрію.

Контрольна проба. У пробірку вносять 0,5 мл розчину А,далі обробляють так само, як дослідну, але сироватку або плазму добавляють після інкубації. Вимірюють екстинкцію дослідної і контрольної проб при довжині хвилі –  405 нм у кюветі з товщиною шару 1 см відносно з води.

Побудова калібрувального графіка. З основного стандартного розчину готують робочі розчини, як зазначено нижче:

 


№ пробірки

 


Основний стандартний розчин

п-нітрофенолу, мл

Дистильована

вода, мл


Активність КФ

 


мкмоль/(хв·л)

нмоль/(с·л)

1

2

3



4

5


0,1

0,2


0,5

1,0


1,0

1,9

1,6


2,0

1,0


-

2,5

5

10



25

50


41,7

83,3


166,7

416,7


833,5

 

У кожну з п’яти пробірок наливають по 0,1 мл відповідного робочого стандартного розчину, добавляють по 2,5 мл розчину NaОН, перемішують і вимірюють екстинкцію порівняно з водою за тих самих умов, що й екстинкцію дослідної проби. За отриманими значеннями екстинкції будують калібрувальний графік залежності екстинкції від активності ферменту.



Розрахунок активності здійснюють за калібрувальним графіком. Від значення екстинкції дослідної проби (розчин А) віднімають значення екстинкції контрольної проби; різниця відповідає значенню екстинкції загальної КФ.

Різниця значень екстинкцій дослідної проби (розчин Б) і контрольної проби відповідає значенню екстинкції тартратостабільної фракції. Для обох різниць знаходять відповідну активність за калібрувальним графіком. Від значення загальної активності КФ віднімають значення активності тартратостабільної фракції і дістають значення активності тартратолабільної фракції КФ (КФ простати).



Норма. Загальна активність – 67 – 167 нмоль/(с .л), або 4 – 10 МО; тартратолабільної фракції – 0 – 16,7 нмоль/(с л), або 0 – 1 МО.

ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ КЛІНІКИ ТА ФАРМАЦІЇ

Кисла фосфатаза (КФ; КФ 3.1.3.2) міститься в багатьох органах і тканинах, особливо в простаті, печінці, нирках, кістках, еритроцитах, тромбоцитах та кістковій тканині. Окремі тканини, містять два чи більше ізоферментів, які відрізняються оптимумом рН, електрофоретичною рухливістю, відношенням до інгібіторів.

Простатичний ізофермент КФ дуже чутливий до тартрату, інші — тартратостабільні. Цей інгібітор використовується для виявлення ізоферментів КФ поряд з іншими (алкоголь, мурашиний альдегід), що дає змогу більш чітко їх диференціювати.

Суттєва кількість кислої фосфатази знаходиться у простаті. Активність КФ визначають головним чином з метою виявлення та моніторингу раку простати. Поки пухлина знаходиться в межах простати, активність кислої фосфатази є підвищеною лише у приблизно 20 % пацієнтів.

Інфільтрація до сусідніх тканин або віддалені метастази викликають значне зростання активності приблизно у 80 % пацієнтів, тоді, як у хворих, в яких діагностовано пухлину, активність ензиму є підвищеною лише у 50 % випадків. Активність ензиму швидко знижується після хірургічного втручання та ефективної терапії, але повторно зростає після появи рецидивів.

Підвищення активності ізоензиму кислої фосфатази у простаті виявляється також під час інших захворювань простати, таких як запалення, травми, гангрена.  Активність кислої фосфатази, що не походить з простати, часто зростає у пацієнтів із захворюваннями кісток, зокрема під час хвороби Педжета, а також при гіперфункції паращитоподібних залоз та метастазах раку молочної залози.

Зростання активності ензиму може також відбуватися  при хронічних захворюваннях печінки, карциномі простати в стадії метастазування, тромбоцитопенії і хворобі Гоше – спадковому порушенні депонування ліпідів, ректальному дослідженні, гострій затримці сечі, гемолітичній хворобі, поліцитемії, мієломній хворобі.



Хімічна і фармакологічна інтерференція. Збільшує активність лужної фосфатази гемоліз, знижують – фториди, оксалати, гепарин,  етанол.
Дослід 2. Визначення альфа – фетопротеїну у крові (АФП).

Принцип методу.  Якісний імунохроматографічний експрес – тест для визначення альфа – фетопротеїну людини у сироватці, плазмі або цільній крові. Метод визначення заснований на використанні кон’югованих з барвником специфічних моноклональних антитіл мишей до АФП іммобілізованих на мембрані тестової касети поліклональних антитіл мишей до АФП людини для визначення АФП в тестованих пробах із високою специфічністю. При проходженні проби через шар адсорбенту кон’югат антитіл з барвником звязується з АФП (якщо останній наявний у пробі), при цьому утворюється комплекс антиген–антитіло. Цей комплекс зв’язується з поліклональними антитілами в реакційній зоні тестової касети, утворюючи пурпурно-рожеву забарвлену полосу. При відсутності АФП полоса в реакційному вікні не утворюється. Не залежно від результату тесту не зв’язаний кон’югат, продовжує просуватися по шарі адсорбента і досягає контрольного вікна, де осаджується з утворенням пурпурно-рожевої контрольної полоси, яка підтвердує якість реагентів, що застосовуються у тесті. Результати тесту зчитуються візуально.

Матеріальне забезпечення:

Склад:

Тестові касети 20 шт.

Одноразові пластмасові піпетки 20 шт.

Разчинник у флаконі-крапельниці, 5 мл 1 шт.

Інструкція 1шт.

Стабільність і зберігання:


  1. Зберігати при температурі від 4° до 30°C у герметично закупореній фабричній упаковці.

  2. Не заморожувати!

  3. Тест стабільний до закінчення терміну зберігання.

Даний тест призначений тільки для діагностики in vitro.

Не використовувати тестову касету, якщо її захисна упаковка пошкоджена.

Не використовувати протерміновану тестову касету.

Проби цільної крові необхідно тестувати відразу після забору (протягом 4 – х годин).

Досліджувані зразки

Сироватка, плазма або цільна кров.



Забір і підготовка проб

  1. Проби, що містять осад, можуть дати хибні результати.

Хід роботи:

  1. Довести всі проби, тестові касети і розчинник до кімнатної температури.

  2. Вийняти тестову касету із захисної упаковки.

  3. Помітити тестовую касету прізвищем або кодовим номером пацієнта.

  4. Набрати пробу (сироватки або плазми) в піпетку-крапельницю і тримаючи її вертикально, внести 1 краплю (25 мкл) проби в лунку для проб тестової касети. Якщо тестується цільна кров то тоді, внести в лунку для проб 2 краплі (50 мкл) проби. Почекати, поки проба повністю проникне в лунку.

  5. Внести по краплі 5-6 повних крапель розчинника (200 мкл) в лунку для проб тестової касети, даючи проникнути попередній краплі.

  6. Спостерігати результати тесту через 10 – 15 хв після внесення проби.

Інтерпретація результатів

Негативний: З’являється тільки одна кольорова полоса в контрольній зоні.

Позитивний: Крім кольорової полоси в контрольній зоні, з’являється також чітка полоса в тестовій зоні.

Невизначений: Якщо в контрольній зоні не з’явилось чіткої кольрової полоси, тест вважається таким, що не пройшов контроль якості. У цьому випадку рекомендовано повторити тест, взявши для цього нову касету.
Характеристики тесту

Чутливість:

Чутливість тесту, визначена за допомогою комерційних препаратів АФП, склала 10 нг/мл. Концентрації менше, ніж 10 нг/мл не визначаються зі 100% імовірністю.



Обмеженняя методу

  1. Деякі проби сироватки з високими концентраціями ревматоїдого фактора можуть дати неспецифічний позитивний результат.


ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ КЛІНІКИ ТА ФАРМАЦІЇ

Суттєве зростання рівня АФП виявляється у дітей при злоякісних пухлинах, таких як гепатобластоми и нефробластоми, а у дорослих – при гепатоцелюлярній карциномі і деяких пухлинах яєчок. Менш типовим є підвищення концентрації АФП в сироватці, при злоякісних пухлинах шлунково - кишкового тракту та інших органів з метастазами в печінку.


Контроль за виконанням лабораторної роботи

1. Який принцип лежить в основі визначення кислої фосфатази?

2. Які пухлинні маркери використовуються у клінічній практиці?
Приклади тестів

1. Хворий, 56 років, з діагнозом злоякісна гепатома скаржиться на кволість, слабкість, нудоту, за останні 2 місяці схуд на 12 кг. Спостерігається пожовтіння шкіри і слизових оболонок. Основним маркером у діагностиці  злоякісних захворювань печінки є:

A. α– фетопротеїн;

B. α2 – макроглобулін;

C. СА- 125;

D. СА 19- 9;

E. СА 72-4

 

2. Призначення онкологічним хворим ряду протипухлинних препаратів протягом тривалого часу викликає розвиток резистентності клітин-мішеней до них. Який процес лежить в основі цього явища?


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка