Зміст Вступ 3



Сторінка1/3
Дата конвертації24.04.2016
Розмір0.6 Mb.
  1   2   3



« Юридична відповідальність»

Зміст

Вступ ___________________________________________________ 3

1. Поняття та види юридичної відповідальності ___________________ 5

2. Принципи юридичної відповідальності _________________________ 42

3. Мета та функції юридичної відповідальності ___________________ 49

Висновок _______________________________________________ 52


Список використаної літератури _______________________________ 53

Вступ

На мій погляд обрана тема «Юридична відповідальність» досить актуальна та дискусійна. Її актуальність породжена не лише науковим інтересом та плановістю наукового пошуку, а й практичною необхідність з’ясування юридичного змісту поняття юридичної відповідальності. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, органі­зацій і держави. Право проявляє себе як загальний - обов'яз­ковий порядок, що панує над волею кожної людини. Пра­вове регулювання – це проголошення державою вимог до лю­дини в формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (правових обов'язків) - з другого. Право - це специфічна форма регулювання поведінки лю­дей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що ство­рили державу з метою захисту їх прав, свобод і власнос­ті, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізо­ваного правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави.

Ми живемо у світі, де кожний залежить від усіх, а усі від кожного. У цих умовах безвідповідальна поведінка є соціаль­ним злом. Навіть за жартівливе пустування доводиться інколи «розраховуватися» з державою, нести законну, тобто юридичну відповідальність.

Метою данного курсового дослідження є з’ясування юридичної природи та основних ознак юридичної відповідальності для подальшого практичного застосування теоретичних знань в різних галузях (кримінальному, адміністративному, цивільному праві).

Метою обумовлені завдання роботи, це:


  1. визначення поняття юридичної відповідальності;

  2. детальна характеристика видів юридичної відповідальності;

  3. формулювання основних принципів юридичної відповідальності;

  4. подати основні функції (напрямки діяльності) юридичної відповідальності;

  5. цілі (мета) юридичної відповідальності та покарання.

При написанні курсової роботи я зіткнулась з певними проблемами, - по суті літератури в бібліотеці не мало, але думки авторів часто збігаються. Тому я користувалась не лише посібниками та підручниками, а й монографіями та науковими статтями.

Курсова робота має логічну структуру та складається з вступу, основної частини (в якій розкриті 3 питання плану), висновку та списку використаної літератури.



1. Поняття та види юридичної відповідальності
Юридична відповідальність — це передбачене законом і застосоване органами держави примусове обмеження або позбавлення правопорушника певних благ. Вона завжди су­проводжується моральним осудженням порушника закону. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна.

Юридична відповідальність застосовується лише за пев­них обставин, передбачених законом, які називаються підставою відповідальності. Такою підставою є факт вчинен­ня правопорушення.

Юридична відповідальність на відміну від інших видів від­повідальності (моральної, громадської, сімейної) застосову­ється лише до тих, хто вчинив правопорушення, тобто по­рушив норму права, закон, адже юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ст. 61 Конституції України). Правопорушення виражається у певних діях, частіше всього активних, хоч буває і в «пасивних». Правопорушення завжди виражається у поведінці, що суперечить юридичним нормам, тобто є протиправною. При цьому така поведінка завжди завдає комусь шкоди: іншим лю­дям, організаціям, суспільству, державі. Власне кажучи, вона тому і забороняється правом, що викликає негативні соціаль­ні наслідки.

Правопорушення виражається в діях, що усвідомлюються, хоч трапляється і навпаки (останнє стосується переважно під­літків, тому момент настання здатності нести юридичну відповідальність за правопорушення прямо пов'язаний з настанням певного віку, який дає змогу судити і про рівень свідомості особи). Проте завжди особисте свідоме ставлення правопорушника до своїх вчинків, безумовно, заслуговує на осуд. Таке ставлення може виражатися насамперед в прямому умислі — цілеспрямованому, розрахованому вчиненні право­порушення, а може виражатися і в не обережності, тобто необачному, самовпевненому, легковажному ставленні до своїх протиправних дій та їх наслідків.

Як умисне, так і необережне вчинення правопорушен­ня завжди свідчить про зневажливе — хоч і різною мірою — ставлення правопорушника до інтересів суспільства, держа­ви, інших громадян. Це дає підстави обвинуватити правопо­рушника, вбачати в його поведінці вину, визнавати винним. Правопорушення — це протиправна винна дія, що завдає шкоди суспільству, людям.

Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно з'ясувати принаймні такі пи­тання; чи заборонений цей вчинок законом, правовою нормою? А для цього необхідно знати законодавство, вивчити встанов­лені державою правила поведінки людей у суспільстві. Чи завдано протиправною поведінкою шкоди суспільству, колек­тиву, окремим людям? Які ступінь і характер шкоди? Тут оці­нюється не тільки матеріальна, а й моральна та інша шко­да, завдана правопорушенням. Хто порушник норми права? Чи дієздатна ця особа? Як ставився до правопорушення його «вчинитель», суб'єкт? Чи винний він у вчиненому? Встано­вити це буває досить нелегко, оскільки для цього треба про­никнути у свідомість, психологію, наміри правопорушника.

Залежно від ступеня шкоди правопорушення поділяються на дві групи: проступки і злочини. У нашому суспільстві немає таких людей і організацій, на яких не поширюється вимога додержання законів, інших юридичних норм. Але із загальності цієї вимоги випливав, що на кожну протиправну дію, хто б її не вчинив, держава має «відповісти» — притягнути до юридичної відповідальності (або у деяких випадках вжити інших примусових заходів).

Необхідність такого реагування держави виражається у принципі невідворотності відповідальності за правопорушення. Цей принцип цілком узгоджується з основами соціальної справедливості, демократії, рівності усіх перед законом. Він сприяє підвищенню ефективності боротьби з тими відхи­леннями, які виражаються в правопорушеннях.

Відповідальність за правопорушення має настати неми­нуче, «невблаганно». У протилежному разі у правопоруш­ника, можливо, і у громадськості, формується уявлення про безвідповідальність, ослаблюються, «нейтралізуються» внут­рішні сили, мотиви, що утримують від неправомірних дій. Розрахунок правопорушника на те, що його проступок залишиться нерозкритим, а якщо і виявиться, то йому якось «минеться», оскільки відповідати буде хтось інший, - глибока помилка. І розплачуватися за неї доводиться надто дорого. І все ж більшість людей дотримуються вимог закону не через страх перед покаранням, а тому, що законодавство відпо­відає як потребам суспільства, так і їхнім особистим інте­ресам, воно є справедливим і необхідним.

Юридична відповідальність - це найсуворіший, «жорст­кий», але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх запобігання. Відомо, що до юридичної відповідальності може бути притягнута особа, яка досягла певного віку. Якщо ж порушення вчиняють під­літки, діти, то й тоді держава, її органи, службові особи (а в багатьох випадках і громадськість) не залишаються байду­жими. Не вдаючись до мір юридичної відповідальності, вони, проте, застосовують до правопорушників інші - причому теж передбачені законом - заходи впливу: організаційні (такі, що застосовуються, наприклад, для відвернення, запобігання або припинення правопорушення, для відшкодування збитків, шкоди, що ним заподіяна), морально-виховні чи громадські.

Кожна людина, яка порушила своїми діями закон, не по­винна уникнути, ухилитися від невигідних, небажаних, непри­ємних для неї заходів, що застосовуються примусово уповно­важеними на це органами, особами. Невідворотність відпо­відальності як неминучість реагування, «відповіді» держави на будь-які і будь-чиї дії, що порушують закон, поширюється на всіх незалежно від віку.

Незнання закону не звільняє від відповідальності. Уявіть собі, що сталося б, коли б цей принцип не діяв: тоді більшість правопорушників, очевидно, спробувала б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути відповідальності за правопо­рушення.

Знати закони суспільства і додержувати їх — моральний обов'язок кожної людини. Як уже зазначалося, наше право пройняте гуманістичною моральністю, що значно полег­шує знання і розуміння законів.

Навряд чи знайдеться підліток, який наважиться заяви­ти, нібито йому невідомі такі моральні принципи, що не мож­на чинити збитки, шкоду, неприємності іншим людям, суспіль­ству, не можна псувати речі, не можна ставитися недбало і недобросовісно до навчання, роботи тощо. Принцип «незнан­ня закону не звільняє від відповідальності», примушує людей вивчати, засвоювати основні норми законодавства, набувати навичок їх використання.

Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах сус­пільного життя, порушувати норми різних галузей законо­давства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправ­ні дії класифікуються за наступними видами.

Дисциплінарні проступки - порушення навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи).

Цивільно-правові проступки - заподіяння майнової шко­ди, порушення інших майнових або особистих інтересів лю­дей, що захищаються законом.

Адміністративні проступки - порушення встановленого державою порядку в громадських місцях, а також порядку управління усіма іншими сферами життєдіяльності суспіль­ства.

Злочини - суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі передбачено кримінальне покарання.

Юридична відповідальність завжди виражається у неприємних, небажаних, невигідних для самого громадянина наслідках. Втім, це властиво не лише юридичній, а й іншим видам відповідальності за антигромадські, аморальні проступки, наприклад, перед батьками, друзями, колективом класу, спор­тивної секції, навчальною групою.

Чим же відрізняються міри юридичної відповідальності від інших мір відповідальності, що застосовуються, наприклад, за неслухняність у сім'ї?

По-перше, усі ці міри передбачені законом, правовими нормами. Це відповідальність лише за законом.

По-друге, усі вони застосовуються лише тоді, коли вчи­нюються дії, що суперечать закону, праву. Отже, це відпові­дальність саме (і тільки) за правопорушення.

По-третє, усі вони здійснюються органами держави, яким громадянин зобов'язаний (причому зобов'язаний юридично, на підставі закону) «дати відповідь» за свої проступки і які, зі свого боку, мають право (причому юридичне право) притягти до відповідальності. Отже, це відповідальність завжди перед державою.

По-четверте, ці міри виражаються у примусовому позбав­ленні (або обмеженні) правопорушника певних благ, цін­ностей, можливостей. Отже. це примусово караюча відпові­дальність.

По-п'яте, ці міри завжди виражають осудження правопо­рушника саме державою, гостро критичну, безумовно неза­довільну оцінку його поведінки. Така оцінка звучить не тільки у «відповіді» держави на правопорушення, а й у реакції на про­ступок з боку громадськості, колективу, батьків. Юридична відповідальність завжди поєднується з моральною відпові­дальністю.

Із розуміння аморальності будь-якого правопорушення ви­пливає практично значущий висновок: якщо не знаєте вимог закону, сумніваєтесь у правомірності своєї поведінки, то оці­ніть її з точки зору моралі. Поведінка, що відповідає мораль­ним ідеалам суспільства, відповідає і приписам його зако­нів. Аморальна поведінка у більшості випадків може викли­кати і негативну оцінку з боку суспільства, і тягти юридич­ну відповідальність.
Кримінальна відповідальність
Кримінальна відповідальність є одним із важливих інститутів науки кримінального права. Про неї говориться в окремих статтях Загальної частини Кримінального Кодексу України. У ст. 2 КК зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. Вона виникає тоді, коли особа порушує кримінальний закон — якусь конкретну норму (статтю) Особ­ливої частини Кримінального кодексу України, тобто коли особа скоює злочин. З моменту скоєння злочину виникають кримінально-правові відносини, за яких держава в особі упов­новажених органів має право притягати правопорушника до кримінальної відповідальності. Якщо немає злочину — немає кримінально-правових відносин, немає й кримінальної відповідальності.

Таким чином, під кримінальною відповідальністю треба розуміти закріплену в кримінальному законі оцінку від імені держави в особі уповноважених нею органів конкретного діяння як злочину.

Кримінальна відповідальність настає лише при умові, як­що у скоєному конкретному злочині є склад певного злочину.

Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи дати звіт про свої дії уповноваженим на те державним органам (дізнання, попереднього розслідування, прокуратури, суду), а також перетерпіти певні обмеження, страждання, відчути примусову дію кримінального закону. Частиною кримінальної відповідальності є застосування покарання до винного.

Кримінальна відповідальність, як і кожний вид юридичної відповідальності, грунтується на конституційному принципі законності. Це, зокрема, означає, що кримінальній відпові­дальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Крім цього, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, ст. 2 Кримінального кодексу України).

Підстави і принципи кримінальної відповідальності визна­чаються кримінальним правом. Кримінальне право є системою юридичних норм, встановлених Верховною Радою України, які визначають не лише підстави і принципи кримінальної відпові­дальності, а й те, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, котрі вчинять злочини. Єдиним джерелом кримінального права є закон. Він може бути прийнятий лише Верховною Радою України. Жодний інший орган держави не має права встановлювати кримі­нальну відповідальність. Немає злочину і покарання поза кри­мінальним законом. Отже, усі питання, пов'язані з кримінальною відпові­дальністю і покаранням, можуть бути вирішені лише на під­ставі положень, закріплених у кримінальному законі. В жодних інших актах (указах Президента, декретах уряду, рішеннях судових та інших правоохоронних органів) не може бути визначено, які дії слід вважати злочином і які покарання застосувати за їх вчинення.

Норми, які містяться в кримінальному законі, за своїм змістом бувають двох видів. Перші визначають завдання кримінального законодавства, підстави кримінальної відпо­відальності, а також інші положення, які стосуються усіх чи більшості злочинів, загальні для них. Такі норми називаються нормами Загальної частини кримінального права. Інші ж - передбачають ознаки окремих видів злочинів (наприклад, крадіжка, зґвалтування, хуліганство) й конкретні види та розміри покарання за їх вчинення. Ці норми називають нор­мами Особливої частини.



Кримінально-правові норми систематизовані і викладені в окремому законі - Кримінальному кодексі України (ско­рочено КК). Чинний КК схвалений Верховною Радою 5 квітня 2001 року. За час, що минув від його прийняття, до КК України вносилися зміни та доповнення, щоб врахувати появу в суспільстві нових злочинних діянь, посилити покарання за окремі види посягань або, навпаки, виключити кримінальну відповідальність за дії, які перестали бути небезпечними для суспільства. І серед дорослих, і серед дітей широко розповсюджена хибна думка, що закон за скоєний підлітком злочин ніяких серйозних заходів не передбачає, що неповнолітні користу­ються в цій сфері особливими привілеями і пільгами. Од­нак позиція кримінального закону інша. „Неповнолітні” не­суть кримінальну відповідальність на тих же засадах, що й дорослі злочинці. Гуманізм зовсім не означає потурання. КК України не надає пільги неповнолітнім, не забезпечує їм імунітет від кримінальної відповідальності, а лише диферен­ціює таку відповідальність з урахуванням специфіки особис­тості. Особливості кримінальної відповідальності неповноліт­ніх, передбачені КК України, наступні:

  • кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (ч.1 ст.22 КК);

  • особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (ст. ст. 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника пра­воохоронного органу, члена громадського формування з охо­рони громадського порядку і державного кордону або війсь­ковослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуд­дя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя ста­тей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілес­не ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, части­на третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стат­тя 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (час­тини друга, третя статті 289), хуліганство (стаття 296).

Ознаки, характерні для окремих видів злочинів і яке покарання може бути призначене особі за конкретний злочин, описано в конкретних статтях Особливої частини КК України які згру­повані в окремі розділи: Злочини проти основ національної безпеки України; Злочини про­ти життя та здоров’я особи; Злочини проти волі, честі і гідності особи; Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; Злочини проти власності; Злочини проти у сфері господарської діяльності; Злочини проти довкілля; Злочини проти громадської безпеки; Злочини проти безпеки виробництва; Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту; Злочини проти громадського порядку та моральності; 3лочини у сфері обігу наркотичних засобів,психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення; Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації; Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян; Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж; Злочини у сфері службової діяльності; Злочини проти правосуддя; Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини); Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Ст.Ст.44-49, КК України передбачено звільнення від кримінальної відповідальності. Ст. 97 КК України передбачено звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього, та ст.106 КК України звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності.

Але статтею 5 КК передбачено зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі.

1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасо­вує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відпові­дальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким зако­ном чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покаран­ня або відбули покарання, але мають судимість.

2. Закон про кримінальну відповідальність, що встанов­лює злочинність діяння або посилює кримінальну відпові­дальність, не має зворотної дії в часі.


  1. Закон про кримінальну відповідальність, який частко­во пом'якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує від­повідальність.


Адміністративна відповідальність
Підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності є скоєння нею адміністративного правопо­рушення (проступку). Згідно з Кодексом України про адмі­ністративні правопорушення, адміністративним правопору­шенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, державний або громадський порядок, власність, на встановлений порядок управління, за що зако­нодавством передбачена адміністративна відповідальність. Отже, ознаками адміністративного правопорушення є проти-правність, винність, караність.

Ознака - протиправності адміністративного правопору­шення випливає з того, що воно заборонене законом, оскіль­ки може завдати шкоди або загрожувати небезпекою. Протиправність виділяє адміністративні правопорушення серед ін­ших, хоч і неправомірних дій, на вчинення яких законом не встановлено будь-яких правових заборон. В такому випадку мова може йти про порушення моральних або інших соціаль­них норм.

Протиправність охоплює проступки, які завдають безпо­середньої шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а та­кож ті, що не пов'язані із настанням шкідливих наслідків, а криють у собі лише загрозу, небезпеку такої шкоди. Наприк­лад, порушення правил пожежної безпеки при відсутності шкідливих наслідків тягне за собою адміністративну відпові­дальність. Такі поступки засвідчують небажання підкорятися закону, загальнообов'язковим правилам, тобто посягають на правову форму.

Протиправне діяння (дія або бездіяльність) вважається адміністративним правопорушенням (проступком) лише тоді, коли встановлено вину особи у його вчиненні, а також дове­дено причиновий зв'язок між таким діянням і шкідливими наслідками, якщо такі настали. Вина особи може виража­тись у двох формах: умислу і не обережності. Вчиненим умисно адміністративне правопорушення визнається тоді, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Прикладом умисного правопорушення є дрібне розкрадання державного або колективного майна.

Адміністративне правопорушення вважається вчиненим з не обережності тоді, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи без­діяльності, однак легковажно розраховувала на їх відвернен­ня, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла б їх передбачити. Не обережність у різноманітній формі (самовпевненості, легковажності, недба­лості, неуважності, необдуманості) може стати причиною ба­гатьох порушень правил технічної і пожежної безпеки, дорож­нього руху, санітарно-протиепідемічних правил та інших, де суб'єктами відповідальності переважно виступають службові особи. Встановлення форми вини має значення при призна­ченні стягнення.

Характерною ознакою адміністративних правопорушень є караність. Це означає, що за їх вчинення до особи можуть бути застосовані заходи державного примусу. Проте в законі пе­редбачено виняток з цього правила, коли встановлюється мож­ливість звільнити порушника від адміністративної відпові­дальності при малозначимості правопорушення або можли­вість обмежитись щодо винного усним зауваженням з боку органу (службової особи), уповноваженого вирішувати справу.

До ознак адміністративного правопорушення належить також суспільна небезпека. Однак слід зауважити, що зако­нодавець безпосередньо не говорить, що адміністративне пра­вопорушення — це суспільне небезпечне діяння, воно швидше суспільне шкідливе. Аналіз змісту правопорушень Особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення свід­чить, що суспільна небезпека не є універсальною ознакою всіх без винятку адміністративних правопорушень, багатьом з них вона не властива.

Щоб уявлення про адміністративне правопорушення було повним, треба розглянути його юридичний склад: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивну та об'єктивну сторони.

Суб'єктом адміністративного правопорушення може бути громадянин України, якому виповнилось 16 років, а також іноземці та особи без громадянства. Законодавець окремо виділяє серед суб'єктів службових осіб, покладаючи на них підвищену порівняно з іншими громадянами відповідаль­ність, якщо порушення ними загальнообов'язкових правил водночас є порушенням службових обов'язків.

Обов'язковою умовою, за якої особа може вважатись суб'єктом право- порушення, є її осудність, тобто здатність оці­нювати свої дії і керувати ними.

Об'єктом адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, які складаються в сфері адміністративно-організаційної діяльності і порядку управління, регулюються адміністративним правом, а також норма- ми інших галузей права (трудового, цивільного, фінансового, земельного та ін.). Об'єктом посягання адміністративного правопорушення може бути і сама людина, її здоров'я, честь і гідність. Залежно від того, що є об'єктом посягання, адміністративні правопорушен-ня поділяються на різні види, перелік яких містить Особлива частина Кодексу про адміністративні пра­вопорушення. Це правопорушення проти особи, прав і свобод громадян; порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміч-них правил і норм; правопорушення в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання при­родних ресурсів; порушення проти власності; порушення на транспорті, в галузі дорожнього господарства і зв'язку; пору­шення громадського порядку та громадської безпеки та ін.

Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення визначає вина особи, мета і мотив її поведінки. Центральне місце займає оцінка вини, тобто психічного ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння.

Мета і мотив - це факультативні ознаки суб'єктивної сто­рони, і вони не завжди присутні. Але в багатьох випадках їх наявність впливає на зміст правопорушення. Об'єктивна сторона адміністративного пра­вопорушення характеризується наявністю самого діяння (дій або бездіяльності), протиправних наслідків та причиненого зв'язку між ними (останні не завжди є обов'язковими). Біль­шість правових порушень скоюється шляхом дії, активної протиправної поведінки (дрібне хуліганство, самовільне захоп­лення земельних ділянок). Протиправна поведінка може вира­жатись і в бездіяльності - безквитковий проїзд у транспорті, невиконання санітарних вимог.

Факультативними ознаками об'єктивної сторони є місце, час, спосіб і засоби вчинення правопорушення, які в багатьох випадках мають кваліфікуюче значення (браконьєрство - полювання в недозволений час або в недозволеному місці чи забороненими засобами).


Цивільно-правова відповідальність
Цивільно-правова відповідальність є одна із форм державного примусу, пов'язана з застосуванням санкцій майнового характеру, спря­мованих на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних ринкових відносин і полягає в стягненні неустойки, штрафу або пені.

Цивільно-правова відповідальність поділяється на договірну і поза­договірну. Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було. Відповідальність настає лише за наявності певних умов: а) вини; б) протиправності дії (бездіяльності); в) наявності майнової шкоди; г) причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою,

Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Вина як умова цивільно-правової відповідальності. Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Якщо вини не буде встановлено - то, як правило, не буде і відповідальності. Цивільне законодавство на відміну від кримінального встановлює презумпцію вини боржника. Це означає, що особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду вважається винною, поки не доведе протилежне.

Вину визначають як психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. Вона може бути у формі умислу або не обережності. Якщо правопо­рушник передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і ба­жає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, ця особа діє умисно - вина у формі умислу. Не обережність - це передбачення настання не­гативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх відвернути, уникнути, тобто правопорушник не бажає настання цих не­гативних наслідків.

Протиправність дії боржника і заподіювача шкоди як умова цивільно-правової відповідальності. Відповідальність настає лише за умови, що дії або бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.



Шкода як умова цивільно-правової відповідальності. Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержан­ня доходів. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Збитки поділяються на два види: а) позитивна шкода і б) упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена виго­да - неодержані доходи, які мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане.

Причинний зв'язок як умова цивільно-правової відповідальності. Неодмінною умовою відповідальності в цивільному праві є наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав в результаті цієї протиправної дії. Іншими словами, майнова шкода настала внаслідок протиправної дії правопорушника.

Підстави звільнення боржника від відповідальності. Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язання або вчине­ння позадоговірної шкоди, коли мають місце непереборна сила або випадок. Непереборна сила - це такі явища природи, яким людина не могла запобігти (землетрус, повінь тощо). Випадок -такий збіг обставин, за яких виконання зобов'язання стало неможливим, але в цьому ніхто не винен.

Непереборну силу як явище усунути людина не може, випадок як збіг обставин усунути можна і тим запобігти негативним наслідкам. В цьому полягає різниця між непереборною силою і випадком.

Види цивільно-правової відповідальності. При порушенні умов до­говору настає договірна відповідальність. Якщо вчинена шкода особі, яка не знаходилась в договірних відносинах з заподіювачем шкоди, то має місце позадоговірна відповідальність.

Якщо в цивільному правовідношенні приймають декілька зо­бов'язаних осіб, то може мати місце дольова, солідарна або субсидіарна

відповідальність. При дольовій відповідальності кожен із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки в своїй частці. При солідарній відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'язання одним з декількох боржників звільняє останніх від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Субсидіарна або додаткова відповідальність має місце при наяв­ності крім основного боржника ще й додаткового. В разі неможливості відшкодовувати збитки основним боржником до відповідальності притя­гається додатковий. Наприклад, за вчинену шкоду неповнолітнім віком від 15 до 18 років несе відповідальність він сам при наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов'язані його батьки або піклувальники.

Відповідно до цивільного законодавства боржник, що не виконав або виконав неналежним чином зобов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредитору збитки (витрати, зроб­лені кредитором, втрату та пошкодження його майна, а також неодержані ним доходи).

В певній мірі характер відповідальності за заподіяну шкоду зумов­люється тим, хто її вчинив, яким чином і за яких обставин. Тому цивільне законодавство розрізняє шкоду, заподіяну: 1) джерелом підвищеної небез­пеки; 2) посадовими особами державних установ; 3) неповнолітніми і недієздатними громадянами; 4) групове заподіяння шкоди.

Цивільне право регулює товарно-грошові, інші майнові та особисті немайнові відносини на засадах рівності сторін, ши­рокої свободи суб'єктів у визначенні своїх прав та обов'язків, За умов переходу до ринкової економіки дотримання поряд­ку, дисципліни і відповідальності набуває особливої ваги. Адже від виконання громадянами та юридичними особами своїх взаємних зобов'язань залежить своєчасне забезпечення насе­лення товарами широкого вжитку, завершення будівництва шкіл, дитячих садків і виробничих об'єктів, надходження гро­шових коштів на рахунки підприємств у банках, виплата авторам гонорарів за опубліковані твори тощо.

Особливість цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить широкий арсенал впливу на поведінку громадян та організацій через їх інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких способів впливу на майнові ін­тереси осіб є застосування мір цивільно-правової відпові­дальності.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на винного правопорушника заснованих на законі невигідних майнових наслідків, які проявляються у позбавленні його певних прав або покладенні на нього додаткових обов'язків. Наприклад, особа проживає в державному будинку і корис­тується житловим приміщенням як наймач. Але своєю пове­дінкою вона систематично порушує правила співжиття і мо­ралі (бешкетує, пиячить тощо) і створює неможливість спіль­ного проживання з іншими особами в одній квартирі чи в одному будинку. За позовом цих осіб винний може бути ви­селений із займаного ним приміщення без надання іншої площі за умови, що до нього вже застосовувались заходи попередження і громадського впливу. Виселення тут озна­чає позбавлення права на житлову площу і, отже, є мірою май­нової відповідальності.

Покладення на особу додаткових обов'язків як міри від­повідальності має місце при пред'явленні вимоги до правопо­рушника про відшкодування ним збитків або сплату неустой­ки (штрафу чи пені). Відповідно до ст. 203 Цивільного ко­дексу в разі невиконання або неналежного виконання зобов'я­зання боржник повинен відшкодувати кредиторові завдані ним збитки. Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він міг одержати, якби зобов'язання було виконано боржником.

Другою формою відповідальності, яка полягає у покладенні на правопорушника додаткових майнових обов'язків, є сплата ним неустойки. Відповідно до ст. 179 Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення. Наприклад, най­мачі повинні щомісяця сплачувати квартирну плату та інші платежі за користування комунальними послугами (газ, світло тощо) не пізніше 10 числа наступного місяця. За порушення цього обов'язку нараховується пеня в розмірі 0,1 відсотка суми платежу за кожен день прострочення, починаючи з 11 числа наступного за оплачуваним місяця.

І відшкодування збитків, і сплата неустойки є додатко­вими (до основного) обов'язками, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі майна, виконанні роботи, сплаті грошей тощо і він виконується на еквівалентній і сплатній заса­дах. Сплачуючи ж неустойку або відшкодовуючи кредиторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної ком­пенсації, отже, на боржника покладаються всі невигідні май­нові наслідки порушення зобов'язання.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'я­зання встановлена неустойка, то, за загальним правилом, збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (так звана залікова неустойка). Законом або договором мо­жуть передбачатись випадки: коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків (виключна неустойка); коли збитки можуть бути стягнені в повній сумі понад не­устойку (штрафна неустойка); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтер­нативна неустойка).

Цивільне законодавство передбачає декілька різновидів форм відповідальності. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена відповідаль­ність, вона поділяється на договірну і позадоговірну.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкоду­вання збитків чи неустойки за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, які виявились недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсот­ків вартості цих товарів, а також відшкодовує витрати, поне­сені покупцем у зв'язку з проведенням експертизи, збері­ганням, поверненням забракованих товарів постачальнику тощо. Відповідальність тут є договірною, бо вона настає за по­рушення обов'язків, основаних на договорі поставки.

Позадоговірною (або недоговірною) є відповідальність, яка настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої при відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідаль­ність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого пошкодження здоров'я організація або громадянин, відповідальні за шкоду, відшкодовують потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездат­ності, також відшкодовують витрати, викликані пошкоджен­ням, зокрема витрати на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо. У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадяни­ном може перебувати у трудових договірних відносинах. Недоговірною є відповідальність за заподіяння моральної шкоди, яка передбачена Законом України «Про охорону праці» (ст. 121).

В цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника може діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу предмета зобов'язання між цими особами розрізня­ють часткові (дольові), солідарні і додаткові (судсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває дольовою, солідарною або субсидіарною.

Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому бе­руть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен з кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з борж­ників повинен виконати зобов'язання у певній частці. При­пускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає з закону або договору. В зобов'язаннях, які виникли з частко­вих договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання і обов'язок боржника виконати зобов'язання визна­чаються в частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК).

При дольовій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відповідає у певній частці спільного боргу.

Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони перед­бачені договором або встановлені законом, зокрема при непо­дільності предмета зобов'язання. Якщо, приміром, в такому зобов'язанні є один кредитор і декілька боржників, то кре­дитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення від одного з солідарних боржників, кредитор має право ви­магати недоодержане з решти солідарних боржників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'я­зання не буде погашене повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від його виконання (ст. 174, 175 ЦК). Отже, при порушенні солідарного обов'язку настає солідарна відпові­дальність, при якій кредитор може вимагати сплати неустой­ки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них зокрема. Так. особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром, несуть перед потерпілим солідарну відповідальність (ст. 451 ЦК). Якщо одна з цих осіб відшкодує потерпілому збитки, то вона має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти борж­ників у рівній частці. Інше може бути встановлено законом чи договором.

Субсидіарна відповідальність може настати тоді, коли іс­нує основне і додаткове до нього зобов'язання. Наприклад, при наданні банком позички юридичній особі під гарантію її вищестоящої організації гарант нестиме перед банком додат­кову відповідальність в разі непогашення позички. Тут ос­новним є зобов'язання між банком і позичальником, а до­датковим — зобов'язання між банком і гарантом.

Прикладом субсидіарної або додаткової відповідальності є відповідальність батьків або піклувальників за шкоду, запо­діяну неповнолітнім в віці від 15 до 18 років. Відповідно до ст. 447 ЦК шкода, заподіяна цією особою, відшкодовується самим заподіювачем. Якщо в останнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, відповідний обов'язок покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників за умови їх винної пове­дінки, що сприяла виникненню шкоди. Цей їх обов'язок припиняється при досягненні заподіювачем повноліття або появи в нього майна чи заробітку, достатніх для відшкоду­вання шкоди.

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 ро­ків, згідно із 446 ЦК, несуть відповідальність перед потер­пілим батьки (усиновителі), опікуни, зокрема, коли ця шкода є наслідком нездійснення ними контролю, неналежного вихо­вання або неправильного використання щодо дітей своїх прав. До майнової відповідальності за шкоду, заподіяну неповно­літнім, що не досяг 15 років, можуть бути притягнуті навчаль­ні, виховні або лікувальні заклади, якщо вона виникла внас­лідок нездійснення належного контролю за неповноліт­нім в час перебування його під їхнім наглядом. Відповідаль­ність батьків, усиновителів або відповідних закладів за шкоду, заподіяну неповнолітніми у цьому віці, настає за їх вину, бо вина самого неповнолітнього не має юридичного значення.

За загальним правилом, цивільне законодавство передба­чає обов'язок боржника (заподіювача) перед кредитором (потерпілим) відшкодувати збитки у повному обсязі. Це сто­сується як витрат, які зроблені кредитором, втрати або по­шкодження його майна, так і неодержаних кредитором до­ходів, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником. При заподіянні громадянину смерті протиправ­ними діями інших осіб відшкодовується шкода, яка вирази­лась у втраті утримання особами, що перебували на утри­манні померлого або мали на день його смерті право на одер­жання від нього утримання (в тому числі і дитина помер­лого, яка народилася після його смерті), а також витрати на поховання. Відповідальність у цих випадках вважається пов­ною.

З окремих видів зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань (ст. 106 ЦК). Це означає, що за порушення обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються або якщо відшкодовуються, то не в повному обсязі. Наприклад, при втраті, нестачі або пошкод­женні вантажу при перевезенні транспортна організація спла­чує одержувачеві вартість втраченого нею вантажу або суму, на яку знизилась вартість вантажу внаслідок його пошкод­ження, а також повертає перевізну плату, яка припадає на втрачений вантаж. Інші збитки, в тому числі не одержані до­ходи, одержувачеві не відшкодовуються. Така відповідаль­ність є обмеженою.

Цивільно-правова відповідальність є негативним для по­рушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Вона на­стає за таких умов: 1) протиправної поведінки (дії чи без­діяльності) боржника; 2) шкідливого результату такої по­ведінки (збитків); 3) причинного зв'язку між протиправ­ною поведінкою і шкодою; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду.

Протиправною є така поведінка, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акту або виразилась у неви­конанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров'ю або майну особи. При цьому порушуються не лише норми об'єктив­ного права, але й суб'єктивне право тієї чи іншої особи. На­приклад, якщо майну власника заподіяно шкоду, то він об­межується у своїх можливостях повною мірою володіти, користуватись і розпоряджатись своїм майном, тобто пору­шується його суб'єктивне право власності. Загалом будь-яке заподіяння шкоди іншій особі є протиправним, крім випад­ків, передбачених законом. Так, не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьо­му не були перевищені її межі. Сутність поняття необхідної оборони розкривається у ст. 15 КК України.

Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Шкода може бути нанесена особистим або майновим благам. Тому розрізняють майнову і немайнову (наприклад, моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збит­ками. Доведення розміру збитків, заподіяних неправомірною поведінкою боржника, покладається на кредитора. Звичайно, на практиці це не завжди легко зробити, особливо у сфері взаємовідносин між організаціями. Тому дуже важливо у всіх підрозділах підприємства налагодити чіткий облік вико­нання зобов'язань як його контрагентами, так і самим під­приємством, а також обробку відповідних первинних доку­ментів, необхідних для розрахунку заподіяної шкоди.

Однією з необхідних умов цивільно-правової відпові­дальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи,- наслідком протиправної по­ведінки заподіювача. Наприклад, наїздом автомашини нане­сено шкоду огорожі власника будинку. Тут між діями влас­ника автомашини і матеріальною шкодою власника будинку існує безпосередній причинний зв'язок.

Для покладення відповідальності у формі відшкодування збитків, окрім зазначених вище трьох умов - протиправності, збитків і причинного зв'язку, необхідна ще одна умова - вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як пси­хічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

На відміну від інших галузей права (наприклад, кри­мінального), в яких закладено принцип невинності, в цивіль­ному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 Цивіль­ного кодексу особа, яка не виконала зобов'язання або вико­нала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або не обережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсут­ність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. При заподіянні позадоговірної шкоди той, хто її заподіяв, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду за­подіяно не з його вини (ч. 2 ст. 440 Цивільного кодексу). Отже, кредитор не повинен доводити наявність вини борж­ника в порушенні зобов'язання. Навпаки, боржник вважа­ється винним у цьому порушенні доти, доки не доведе від­сутності своєї вини.


  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка