Зміст Уникаючи апокаліпсису



Сторінка1/5
Дата конвертації26.04.2016
Розмір0.82 Mb.
#19907
  1   2   3   4   5
Борис Потятиник
Екологія ноосфери.

Проспект.




Зміст

Уникаючи апокаліпсису

(Трохи дивні думки)
Еконоос
Людина і текст: парадоксальні стосунки
П'ять способів нейтралізаціїї патотексту

Лiтература

Уникаючи апокаліпсису



(Трохи дивні думки)

На підході до цієї пекучої проблеми варто бодай спробувати глянути на неї очима наївної дитини.
Дiти в, певному сенсi, вищi за нас, дорослих. Звісно, вони більш обмежені у своїх знаннях. Але хто доведе, що обути обмеженим -- це однозначно погано? Дiти вищi навiть у своєму незнаннi. Наше знання нас приземлює, робить нас банально-механiчними, надто практичними, а iнодi й цинiчними. Ми живемо в нудному й одновимiрному свiтi. Все, у тому числi любов, іноді тривiальне як стара прокисла капуста, вiд якої зводить щелепи. Зовсiм iнакше в них. Їхня любов, їхня вiра, їх магiчний свiт пiдносять їх над тривiальнiстю i практицизмом дорослого життя. Точнiше, вони долають нудну i тривiальну механiчнiсть дорослого життя своїм екзальтовано-магiчним свiтобаченням. На мiй погляд, це одна з причин нашого особливого зацiкавлення дiтьми. I саме тому я iнодi дивлюся на них як на вищих, у порiвняннi зi мною, iстот. Деколи менi приходить на гадку зовсiм крамольне припущення, що людство в цiлому -- це дiти. Боги ж, чи Бог -- належать до свiту дорослих. Людина i Бог перебувають в таких же стосунках, як i дитина та дорослий. I Бог iнодi так само дивиться на нас: як я дивлюся на дитину, тобто iз захопленням. Але дитина цього не вiдає. Вона дивиться на мене як на Бога. I я, в свою чергу, теж пишу слово "Бог" з великої лiтери.
1. Апокаліпсис я розумію як свободу. Цілковиту, необмежену свободу. Цей світ заснований на обмеженнях, які складають умову і сенс його існування. А тому безмежна свобода означала би кінець цього світу. Наше ставлення до межі можна було би висловити так: межа -- це виклик. А тому намагаємося її подолати. Ми прагнемо подолати межу, встановлену кимось. І робимо це тільки для того, щоби, подолавши, відновити її на власний розсуд. Окреслити новий кордон. Кордон самообмеження, з якого і починається екологія ноосфери. Світ іформаційний, світ масової комунікації, на нашу думку, діє за подібними законами.

2. На межi рацiонально-логiчного свiту, на самому пограниччi країни, де головним законом залишається логiка Арiстотеля, є своєрiднi "прикордоннi стовпи" -- парадокси. Саме там ми пошукаємо відповіді на найскладніші наші питання.

У когось парадокси, через свою подвійну природу, асоціюватимуться з кентаврами. Інші звернуть увагу на безнастанне коливання поміж протилежностями, які водночас заперечують і підтримують одна одну. У такий спосіб вони творять чи не єдину "живу" структуру в мертвому світі логічних схем, своєрідний "вічний двигун".

Парадокс -- це межа і подолання межі водночас. Межа, тому що засвідчує обмеженість арістотелівської логіки. Але це і подолання межі, бо висаджує в повітря інтелектуальні

обмеження-пересуди, звільняючи шлях інтуїції. І саме тут виявляється несподіваний зв'язок парадоксального мислення з філософією серця.
Нижче ми розглянемо ці пункти детальніше. А тим часом почнемо з конкретного прикладу, який змусив мене поставити під сумнів висловлювання Діонісія Ареопагіта: "Для чистого все чисте". Чи справді будь-яка інформація, якій ми дозволяємо входити в нашу психіку, цілком безпечна для нас? Навіть за умови, що ми чисті душею?
Увечері малюк дивився "На добраніч, діти". Чимось не сподобався мультфільм. Але намагання стерти його з пам'яті, забути -- виявилися марними. Власне його старання давали протилежний ефект. Розплакався. ЗАБУТИ щось погане виявилось проблемою. "Хочу забути! Як забути?" Чи стосується ця проблема фільмів жахів, насильства і порнографії, які приходять з екрана і назавжди оселяються у нашій психіці? Чи спроможні ми їх заБУТИ або позБУТИся, навіть якби хотіли цього?

Здається, що, увійшовши в нашу психіку, вони приречені не тільки БУТИ, але й діяти всередині нас довіку.


Колись я вже писав про поневолення текстом. Слово "поневолення" зовсiм не обов`язково має означати щось негативне. Ми легко можемо уявити поневолення "солодке", цебто бажане. Саме таке поневолення притаманне, наприклад, для стосункiв, означених словом "любов". Коли подати ряд асоцiацiй, викликаних цим словом, то серед них неодмiнно буде поняття "раб кохання" або "добровiльний раб". Останнє словосполучення досить влучно характеризує стосунки людини з текстом.
Людина є джерелом продукування нового тексту, тобто збiльшення фiзичної "маси" тексту, його кiлькостi. "Джерело" тим лiпше продукує новий, додатковий текст, чим сильнiш його стимулюють тексти вже iснуючi. Мовою людини це означає збуджувати думку i стимулювати творчiсть. Проте, коли абстрагуватися вiд цього людського вимiру, то мова йтиме лише про ефективнiше використання психiчних ресурсiв "джерела-людини" з метою нарощення тiєї ж "маси" тексту.
При цьому ми, звiсно, далекi вiд фантастичного припущення, що Всесвiтнiй Текст контролює людство через своїх медiумiв, якими i є так званi творчi особистостi та лiдери. З нашого погляду, текст виглядає анонiмною суперструктурою, яка фактично манiпулює людиною як своїм об'єктом, запрограмовуючи його й спонукаючи нарощувати масу того ж таки тексту. Текст, як вiрус, потрапляє в нашу свiдомiсть у ранньому дитинствi i, принаймнi, у формах внутрiшньої мови, мислення залишається там упродовж всього життя.
Апокаліпсис я розумію як свободу. Цілковиту, необмежену свободу. Цей світ заснований на обмеженнях, які складають умову і сенс його існування. А тому безмежна свобода означала би кінець цього світу
Найважливіша і, здається, очевидна роль масової комунікації полягає в обміні інформацією, у розширенні наших знань і нашого розуміння світу, суспільства і самого себе, у тому, щоб зробити кожного реципієнта більш поінформованим. Якби скористатися метафорою Олдоса Гакслі, то масова комунікація покликана ширше розкрити нашу "браму сприйняття". А втім, сам Гакслі мав дещо інший рецепт "розширення". Його незвичний погляд на ці речі подано у відомому есе "Брама сприйняття". Автор обстоює мескалін (первісно наркотична речовина, яку отримували з кактусу), як порівняно безпечний для здоров'я наркотик, що допомагає ширше розчинити "браму сприйняття". Грунтуючись на деяких думках Бергсона, О. Гакслі розвиває концепцію елімінативної функції мозку. У його інтерпретації мозок -- своєрідний перепускний клапан, що від'єднує та оберігає свідомість людини від гігантського океану інформації Великого Розуму. У цій концепції людська свідомість наче виокремлена з Великого Розуму за допомогою "клапана-мозку", який допускає в свідомість лише "вузьку цівочку" найнеобхіднішої інформації. То ж наркотики чи алкоголь дозволяють трохи розширити доступ.

Не заперечуючи оригінальності вищеописаного трактування ролі мозку, все ж зауважимо, що ізоляція духу в "камері" людського тіла може мати інший сенс. Мова може йти про самоізоляцію і самообмеження з власної волі.


Аксiомою, на якiй будує свою логiку Гакслi, - є думка про небажанiсть або навiть шкiдливiсть обмежень. Зрештою, так само мiркує чи не бiльшiсть людства. Але чи справдi варто аж так боятися обмежень? Спробуємо подати деякi аргументи на їхню користь, уникаючи при цьому тривiальностей на кшталт: свободу злочинця у в'язницi обмежено, але хiба це погано? Нi, ми спробуємо глянути на обмеження, як сенс i умову створення цього свiту. У 1997 роцi вперше чемпiон свiту з шахiв Гаррi Каспаров зазнав поразки у матчi iз суперкомп'ютером IBM. Машина виявилась мудрiшою (в якомусь аспектi) за свого творця - людину. Зрештою, таке передбачав ще 30 рокiв тому батько перших розумних машин Норберт Вiнер у своїй книзi "Творець i робот". Тож журналiст у коротенькiй замiтцi на цю тему висловлює здогад про iншого Творця - Бога: "Бог мiг створити людину, яка б у чомусь могла перевищити божественнi параметри". Оминаючи єретичну думку, що людина є чимось новим порiвняно з Творцем, ми, одначе, допускаємо, що це "нове" зовсiм не обов'язково мусить означати розширення можливостей. Ту саму роль може зiграти звуження, обмеження можливостей, яке, на нашу думку, здатне породити абсолютно якісно нові параметри нашого існування.
Обмеження у людському житті -- надзвичайно цікава, і малодосліджена річ. Ми обмежені в часі -- усі ми смертні, і нам майже завжди не вистачає того часу; обмеженні в просторі -- ми невсюдисущі, а як не поталанить, то й взагалі прикуті до ліжка; обмежені інтелектуально -- ми знаємо далебі не все, а якщо вірити знаменитому філософові, то лише знаємо, що нічого не знаємо; нарешті треба згадати обмеження емоційні -- незалежно від того, любов це чи ненависть, страх чи озлобленість, ревнощі чи марнославство, вони ще більше звужують поле нашого мислення і поведінки. Але в цих обмеженнях якраз і полягає сенс. Точніше, вони надають сенс нашому життю.
Йдеться про самоізоляцію Божественного Духа в "камері" людського тіла. Навіть про його самозречення і самозабуття з метою творення нової реальності, реальності людського виміру. Через "ув'язнення" Духа народжується новий простір -- простір людської свідомості. У такій інтерпретації самозречення Духа, самозречення аж до самозабуття, означило початок людського існування. Це і було найбільшою Пригодою. Відбулось втілення -- добровільне падіння в прірву людського буття. Самоусвідомлення Духа на самому дні -- в людині, а за тим неясне, але болісне відчуття чогось втраченого спричинило феномен людської історії.
Людська свідомість, яка первісно була частиною згаданого океану (океану Духа з його всевіданням і всюдисущістю), наче опинилася в ізольованій камері, в'язниці, створеній матеріальним світом, у тому числі власним тілом. І їй не під силу позбутися ностальгії за "океаном". Продовжуючи міркування Олдоса Хакслі, можна твердити, що сучасна масова комунікація є ще одним виявом цієї ностальгії, ще однією спробою позбутися обмежень та відновити за допомогою технічних засобів втрачену здатність до всюдисущості й всевідання.
У такому сенсі можна вести мову про життя як ВЕЛИКУ ПРИГОДУ, яку належить пережити. Загублений за власним бажанням, втілений у людині і позбавлений всеосяжної пам'яті, він приречений починати осмислення заново, з нуля. Причому, не маючи ніякої гарантії знову віднайти самого себе. У цьому і полягає сенс Пригоди.
Iнодi обмеження - це те, що необхiдно долати. Iнодi - те, чому слiд коритися. Але в кожному разi це те, що надає сенсу.
Таке значення обмеження неодмiнно пов'язане i з самообмеженням. Тобто коли слабшають обмеження зовнiшнi, при переходi, скажiмо, вiд авторитаризму до демократiї, повинен наростати внутрiшнiй самоконтроль.
Мало чим обмежувана свобода (в дiях, споживаннi, способi життя) мусить поєднуватись iз жорсткими самообмеженням i самодисциплiною, певним напрямом життя, цiлями, деякi з яких можуть видаватися дивними i зайвими. Як от духовнi вправи. Це щось подiбне на намагання навантажувати м`язи пiлотiв космiчного корабля на орбiтi. Нiщо не має ваги. Тож м`язи можуть атрофуватися. Вони, начебто, i непотрiбнi. Уявiть собi, що десь у вiдкритому космосi народжуються i виростають дiти. I так поколiння за поколiнням. Може прийти час, коли тi люди вже й не йнятимуть вiри "байкам" про Землю i земне тяжiння. Навiщо займатися безглуздими вправами на бiгових дорiжках та еспандерах? Мовляв, коли це й потрiбно, то принаймнi не нам. Проте може статися так, що саме це поколiння потрапить в обiйми Землi. Однак цi обiйми виявляться обiймами смертi. Атрофована людина, якщо й виживе, то неспроможна буде втримати в руках навiть горнятко кави. Треба робити безнастаннi зусилля в напрямку того, що здається неможливим.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка