Збірка творів-ессе всеукраїнського творчого конкурсу для молоді



Сторінка1/6
Дата конвертації01.05.2016
Розмір1.36 Mb.
  1   2   3   4   5   6
ЗБІРКА

ТВОРІВ-ЕССЕ
Всеукраїнського творчого конкурсу для молоді

Свідомість – основа розвитку творчого потенціалу людини

Міністерство освіти і науки України

Київський університет імені Бориса Грінченка
Центр розвитку «Цефея»


Свідомість – основа розвитку творчого потенціалу людини

Твори учнів загальноосвітніх шкіл

та студентської молоді України

Київ – 2014
Свідомість – основа розвитку творчого потенціалу людини. Твори учнів загальноосвітніх шкіл та студентської молоді України / Укл. Салата О.О. – К.: Геопринт, 2014. – 106 с.

В антології творів-есе школярів, студентів та молодих учителів з більшості регіонів України зібрані роботи учнів загальноосвітніх навчальних закладів, студентів вищих навчальних закладів та молодих учителів України, що були написані для участі у Всеукраїнському творчому конкурсі «Свідомість – основа розвитку творчого потенціалу людини», проведеного за ініціативою Інституту суспільства Київського університету імені Бориса Грінченка та Центру розвитку «Цефея» у листопаді 2013 – квітні 2014 рр.


До читачів
 Дорогі читачі, ця збірка сформована для тих, хто розмірковує над сенсом життя, хто вірить у молодь як потужний потенціал майбутнього нашої країни та світу, загалом. Пропонуємо ознайомитись зі щирими усвідомленими думками та конструктивними пропозиціями наших дітей: школярів, студентів та молодих учителів.

Темою нашої дискусії стала проблема усвідомлення свого місця в суспільстві та світі, реалізації творчого потенціалу людини, отримання знань через усвідомлення їх необхідності та ін.

Ми творимо себе, творимо світ навколо. І дуже важливо чи робимо ми це усвідомлено. Молодь – це та частина нашого суспільства, яка перебуває у постійному пошуку. Формуючи свої світоглядні пріоритети, молодь дивиться у майбутнє, створюючи більш ефективні моделі облаштування суспільного життя і міжособистісних відносин. Ми повинні створити умови для розвитку творчого потенціалу молодої людини, реалізації її прагнень, пропонуючи власний досвід і досягнення.

Усвідомлюючи внутрішню сутність та життєві цінності, молоді люди стають особистостями. Важливе місце у формуванні особистості посідає творча усвідомлена праця, оскільки творчість – це талант, помножений на щиру працю.

У творах-есе, що представлені у збірці ми бачимо розуміння молоддю глобальних проблем сучасності, усвідомлення своєї ролі у світовому цивілізаційному процесі. Більшість творів є вже певним досвідом усвідомлення буття, уроком для нас, дорослих – уроком щирості, людяності, поваги до праці, патріотизму.

До збірки увійшли праці молодих людей 16-25 років, серед них – учні старших класів, студенти вищих навчальних закладів України, молодих учителів, які вже певною мірою почали реалізувати власні цілі. Це молодь з багатьох регіонів і областей нашої держави: Дніпропетровської, Донецької, Тернопільської, Запорізької, Львівської, Сумської, Миколаївської, Київської, Житомирської областей, м. Києва та ін.

Питання, які молодь піднімає у своїх творах-есе свідчать про розуміння авторами проблем українського суспільства та світу, у той же час, проблеми, створені штучно політиками: питання державної мови, етнічні особливості населення, особливості розвитку регіонів, на думку більшості авторів, не повинні загострюватися.

На думку учнів та студентів, є багато важливіших проблем, зокрема: СНІД, наркоманія, важкі хвороби, неможливість отримати достойну безкоштовну освіту та реалізувати власний творчий потенціал в сучасному українському суспільстві.

Відповідаючи у своїх творах-есе на питання Хто я ? Який я? До чого я прагну? Молоді люди формують самооцінку – цілісне уявлення про себе самого, емоційне відношення до самого себе, самооцінку власної зовнішності, розумових, моральних, вольових якостей, усвідомлення своїх достоїнств і недоліків, на основі чого виникають можливості цілеспрямованого самовдосконалення і самовиховання; власний світогляд як цілісну систему поглядів і знань; прагнення критично осмислити все навколишнє, самоствердити свою самостійність і оригінальність, створити власну теорію сенсу життя, любові, щастя та ін.

Саме в молодому віці людина приймає відповідальні рішення, які визначають усе подальше життя людини.



Оксана Салата – координатор Конкурсу,

доктор історичних наук,

професор кафедри всесвітньої історії

Київського університету

імені Бориса Грінченка


Дмитренко Дмитро,

Міжнародний Соломонів Університет

м. Київ

Дивлячись на себе, дивлячись на Лифаря

Діячі сцени завжди забуваються скоріше ніж міфічні герої, полководці, королі чи навидь політичні діячі.

Сергій Михайлович Лифарь був провідним солістом всесвітньовідомої трупи Дягілєва, балетмейстером та танцівником Гранд Опера, в один і той самий час займаючи обидві ці посади. Також був директором балетної школи Гранд Опера, відомим колекціонером і завзятим пушкіністом. Він здійснив згодом цілий ряд хореографічних постановок: «На Дніпрі» (1932 р.), «Ікар» (1935 р.), «Олександр Великий» (1937 р.), «Давид-тріумфатор» ( 1937 р.) та ін.

С.М. Лифарь народився 2 квітня 1905 року у Києві в сім’ї, яка пишалася своїм походженням, в сім’ї, яка зберігала традиції, в сім’ї, де плекалися легенди пращурів для нащадків. Ця сім’я була пронизана духом козацтва. Існують відомості, що в них зберігалась грамота кошового отамана Війська Запорізького, їхнього пращура.

1911 рік. Йому шість, він у школі, через два роки він вступив до Першої Імператорської гімназії. Сергій Лифарь надів мундир гімназиста. Хотів вступити до Петербурзького кадетського корпусу, мріяв про військову форму, але на той час йому було всього дев’ять років (для вступу треба було досягнути десятирічного віку).

1914 рік. Перша світова. Лифарь мріяв про героїчні військові подвиги. Він згадував в своїх листах, як він з братом намагався втекти на фронт з невеличким провіантом. «Змову» викрили і втікачів відправили додому. В родині було дванадцять військових і, мабуть, він хотів стати тринадцятим.

Страшне число і страшний час, в який він жив.

17 рік ХХ ст. Київ. Влада мінялася швидко і також безуспішно.

Становище сім’ї Лифарів мінялося теж швидко і також безуспішно, але в одному напрямі. В напрямі злиднів та великих перешкод для життя.

Але як би там не було, з часом Сергія призвали до армії і зарахували до школи червоних командирів. На той час вже червоних і, як було видно, назавжди червоних. Після політичної підготовки та іспиту, дивлячись, мабуть, на його гімназичну освіту, Лифаря призначили командиром роти.

Все! Він міг стати в історії в один ряд з такими іменами як Тухачевський, Будьонний та багатьма іншими.

Мабуть, в кожній біографії є слово «міг», але в історії немає слова «якщо».

І сталося те, що мусило статися.

Сталося те, що Сергій Лифарь назвав коханням. І він правий…

Новоспечений командир потрапив до студії відомої на той час балерини Броніслави Ніжинської.

І, щоб ви розуміли, він не побачив філігранного танцю, він не побачив відточеної постанови, він не побачив жінку в вечірній сукні. Він побачив побут балету. І в цьому він розглядів сенс свого життя. У спогадах він писав, що з цієї миті для нього відкрився новий чарівний світ – світ краси і грації. На тлі тодішніх революційних подій це стало справжнім відкриттям. «Я знайшов свою кохану, я полюбив її, тільки її одну, все навколо вже не існувало, померкло перед цією великою радістю кохання, – і відчував, що завжди бажав цієї любові, цієї коханої – танцю, танцю-музики, танцю-кохання».

А тепер подивимося трошки з іншої сторони. Сергій Лифарь вчився в гімназії, перечитав та переосмислив багато літератури. Він вчився в консерваторії: спочатку на скріпці, пізніше на фортепіано; співав в хорі Софії Київської, в нього був альт. Для сцени він замовк назавжди, щоб співати відчуття танцем.

На його вік було вже пізно починати займатися балетом. Дві відмови Ніжинської… Тільки з третьої спроби він був зарахований до Київського експериментального театру – «Центростудіі» Ніжинської.

Більшовики, Ніжинська… Ні, вони не могли були в одному просторі. І не тому що хтось з них гірше за когось, просто так буває, що деякі люди не можуть жити разом, від цього більш за все страждають найменші. Ніжинська поїхала до Парижу, до Дягілєва, всесвітньовідомого Дягілєва, який відкрив світові Анну Павлову і Вацлава Ніжинського, вона поїхала працювати в його трупі.

Одержимий балетом, Лифар вирішив займатися самостійно. Він найняв невелику студію з великим дзеркалом і роялем, запросив акомпаніатора і займався з ранку до ночі. Продовжував самостійно відпрацьовувати кожен рух і жест. На 15 місяців він перетворився на відлюдника. Відлюдник – це людина, яку не розуміють, не розуміють навіщо він це робить. А він це робив не «навіщо», а «тому що».

І ось телеграма Ніжинської з Парижу, де вона просить направити в Париж п’ять кращих учнів для поповнення всесвітньо відомої дягілєвської трупи.

Напевно, для Сержа Лифаря радянська влада була вітчимом. Всі кордони СРСР були закриті, будь-яка спроба перетнути їх без спеціального дозволу нещадно каралася. Але Лифар вирішив ризикнути. Попрощавшись з матір’ю, яку більше ніколи в житті не побачив, він залишив рідне місто. Наприкінці 1922 року Сергій таємно, з великою небезпекою для себе, перетнув кордон і дістався до Парижу.

І знову «ні», тепер тільки в Парижі, там, де нікого нема. Але Дягілєв дав йому другий шанс. На повторному іспиті Лифар показав себе набагато краще і негайно був зарахований до трупи, де продовжував навчання під керівництвом Броніслави Ніжинської. І він вчився, вчився, вчився… Нарешті, напевно, він ожив, жив і жив…

«Я так боявся виходити на сцену, що повністю заціпенів і не в змозі був кроку ступити ... Як тільки я опинився на сцені, дивне почуття народилося в мені і мене ніби підмінили, немов я став іншим, не собою, а легким, хвилююче героїчним», – написав він пізніше про свій дебют.

Перший успіх і визнання публіки принесла Лифарю роль Борея в балеті «Зефір і Флора», прем’єра якого відбулася 28 квітня 1925 року. На репетиції Лифар отримав серйозну травму – вивих обох стоп, але це не завадило йому виступити, за час вистави йому тричі вправляли вивих.

Вершиною виступів Сержа Лифаря вважається «Аполлон-Мусагет» Стравінського. Сам Стравінський описує свій твір так: «Ніч на Делосі, одному з островів Егейського моря. На темно-синьому небі блищать зірки. В глибині острова серед скель за наказом всемогутнього Зевса Літо дає життя дитині. Так народжується Аполлон, син Зевса.

У підніжжя скель з’являється божественне дитя, осяяне променями раннього сонця. Намагаючись звільнитися від скелі, Аполлон робить перші, незграбні рухи», – і це він, Лифарь, повинен був станцювати.

«Картина друга. Аполлон, син Зевса, і Літо, – грецький бог Сонця, гармонії і мистецтв, покровитель муз, – осягає майстерність гри на арфі та мистецтво танцю.

Наближаються дві богині, щоб супроводжувати його на Олімп. Вони пригощають Аполлона нектаром і амброзією, надягають золотий пояс – знак його божественного походження, оточують чоло золотим виноградом, вручають арфу – символ мистецтва, покровителем якого з волі Зевса він буде.

Аполлон ще не знає, для чого йому арфа. Богині показують, як на ній грати. Несміливими рухами Аполлон торкається струн, і вони відповідають йому ледве чутним дзвоном. Так Аполлон робить перші кроки в мистецтві музики. Разом з богинями він відправляється на Олімп». І все це він повинен був показати, передати осягнення та відчуття самої ідеї.

Важко передати вершину успіху, коли ти там не знаходишся і займаєшся іншим, не убачаєш цього. Дягілєва, який, захоплюючись виконанням Лифаря, впав перед ним на коліна і, поцілувавши ногу, сказав: «Запам'ятай, Сергію, на все життя сьогоднішній день: вдруге я цілую ногу танцівнику, – до тебе я поцілував ногу Ніжинського». Стравінський подарував йому клавір із написом «Магічному Аполлону Сергію Лифарю з любов'ю від автора».

Париж. Друга Світова. Серж залишається та очолює Гранд Опера. 1944 рік – Серж у вигнанні. Рух Опору виніс Лифарю смертний вирок за те, мабуть, що він не полишив своє кохання.

Я багато чого не написав, багато чого не розкрив. Його постанови були фурором: «Ікар» – балет без музики, що зараз звучить дивно, «Жоан з Царіси» (1942 р.), «Болеро» (1944 р.), «Лицар і дівчина» (1947 р.), «Шота Руставелі» (1946 р.), «Казки Гофмана» (1946 р.), «На честь принца Монакського» (1946 р.). У нього були публікації про кохання – про балет. У його житті було ще багато страждань, оскільки це кохання. Але я хочу показати, сказати трошки інше…

І, мабуть, ми можемо не полюбляти балет, чи якусь дію, чи щось інше. Але життя людей, їхня біографія, завжди містять незрозуміле «чому так, чому не так». Ми називаємо це долею. Але, напевно, потрібно просто в житті, в побуті побачити кохану; і тоді ми відчуємо сенс життя, в якому не залишиться поняття «побут».



Мазурок Тетяна

Гімназія імені Івана Труша,

місто Броди Львівської області
Свідомість
Минулого літа мене вкусив комар. Я відчула цей неприємний біль і пошкандибала собі далі.

Так наші шляхи і розійшлись. Для мене вкотре став зрозумілий той факт, що я їх ненавиджу! Але побачивши другого, мабуть, його друга, я зрозуміла, що він робить те саме.

Кожен із них знає своє місце. Саме після того, чомусь, почала поважати їх. Незважаючи на те, що їхня місія полягає в питті людської "кровки", вони знають своє діло. Життя комара, та й взагалі комах, заздалегідь продумане творцем Всесвіту: наїстися, полетіти далі в пошуках нової жертви, а потім знову "ощасливити" когось своїм жалом. Але взимку їх немає. Де вони?

Озирнувшись навколо, в той літній вечір мені в очі кинулася поведінка людей. Хтось говорить по новенькому смартфону, одна бабуся боїться перейти дорогу, бо їй посигналило авто зі злющим водієм, а дехто й взагалі спить на лавці і думає де взяти гроші на дурниці. І тут мені вдарила в голову думка, що люди і зовсім закрутилися в цьому колесі. Не всі можуть втриматися на такій шаленій швидкості. Ті і падають першими. Можливо, і тут комарі сильніші за людей, бо ніколи не сходять зі своєї колії. Вони знають куди рухається їхній поїзд. І завжди на плаву.

Найбільше не люблю, коли мене питають про сенс життя людини. Якою може бути відповідь на це питання, якщо Бог кожному дав право вибору? Чомусь Homo sapiens, будучи наділеними такою могутністю, роблять величезні помилки в написані свого життя. Вони слідкують за модою, запашною випічкою, нігтями, не помічаючи істини. Нам забагато дозволено. Адже життя – це наркотик. Один раз спробуєш і більше не викрутишся з цього торнадо. Наша свідомість у такому випадку як заблокована сторінка в "Однокласниках" – не напише нам рятівного повідомлення. Вона просто заморозиться і залишить тебе наодинці зі світом. Ти будеш змушений контролювати свою поведінку самостійно. І твій внутрішній світ буде начинений виключно чужими думками, а не своїми власними. Отже, я можу стверджувати, що Той, Хто створив світ, залишив нам 2 чарівні палички. Одна – це, звісно, Біблія, а друга так і називається свідомістю.

Якби уві сні мені явилась свідомість в образі людини, наш діалог виглядав би приблизно так:

- Свідомосте, коли я навчуся тобою керувати?

- Мною неможливо керувати, а тільки я керую тобою.

- Де ти знаходишся?

- Я є вічне: біліше білого і невагоміше невагомого. Моєю присутністю дихає цей світ.

- Чи маєш ти до мене якісь запитання?

- Запитання тобі ставить світ, а я допомагаю знайти на них відповідь.

- Чи завжди ці відповіді правильні?

- Вирішувати тобі!

Можливо, дійсно саме вона є нашим хрещенням і оберегом? Можливо, через Бога вона наводить нас на стежку правди?

Лише той, хто дійде цією тернистою дорогою і осягне для себе сенс свого буття. І в кожного він буде різний. Я дуже хочу, щоб ми гідно виходили зі своїх зимових сплячок. Я прагну, аби той чоловік, який "цяцькався" зі своїм телефоном, пожертвував гроші на милосердя, ту нещасну бабусю підвіз додому водій, який ще нещодавно збив її з пантелику, а той ніби "знедолений" п'яничка встав зі своєї лави, причесався і зрозумів, що алкоголь не може бути стилем життя, а лише його зупинкою.

У мене не виникає сумніву, що саме душа і серце переробить їх з "маленьких людинок" на поважних персон.

Я зрозуміла в чому ми відрізняємось від комарів! В нас просто є право вибору!!! Не робімо зі свого життя годинник! Не будьмо комарами! І тоді світ буде добріший, тоді ми зможемо радіти по-справжньому.

Комарику, дякую тобі за цей прекрасний укус!

P.S. Дорогий мій читачу, ніколи не обмежуй себе, але завжди слухай свідомість і вона підкаже рішення!



Баланда Г.В, учениця11 класу

Кременецького ліцею імені У.Самчука,

м. Кременець Тернопільської області
Мужність. Подвиг пілотів 36-го гвардійського бомбардувального полку Віктора і Геннадія Попових (з історії визволення Кременеччини)
«Час вгамовує болі і загоює рани. Лише над пам’яттю людською він не владний. А в ній навічно викарбувався кожен день Другої світової війни, що явила усьому світові безприкладний героїзм українського народу. Перші дні війни переконливо засвідчили, що український народ до останнього подиху відстоюватиме кожну п’ядь рідної землі, не схитнеться, не стане перед загарбниками на коліна», – цими рядками розпочинається стаття у «Кременецькому віснику» про безсмертний подвиг тих, які захищали наш край у роки Другої світової війни. Збір матеріалу про війну залишається актуальним впродовж багатьох років. У кожному віднайденому факті нова історія, життя людей, які були очевидцями, або пережили трагедію, у ньому нове осмислення тих воєнних часів.

Тернопільська область однією з перших прийняла на себе удар гітлерівської військової машини в червні 1941 року. Незважаючи на раптовість нападу, перевагу ворога в техніці та живій силі на вирішальних напрямах, війська Південно-Західного фронту в перші дні війни героїчно стримували ворога, завдали йому значних втрат.

У кожної людини є своя історія, а у історії свої моменти: про людину можна безпомилково суди лише дивлячись на те, що вона робила у такі моменти, коли на вагах долі лежали її життя, честь і щастя.

Звичайний життєвий епізод людини, солдата війни постає грандіозним і неймовірним через призму років, в очах сьогоднішньої молоді.

Саме такою є історія героїчної загибелі двох пілотів, пам’ятник яким поставлений у селі Жолоби.

36-й гвардійський бомбардувальний полк імені Суворова і Кутузова, Берлінський авіаполк 2-ї повітряної армії. Там, під командуванням льотчика Олексія Буханова, служили штурман Віктор Павлович Попов і стрілець-радист Геннадій Герасимович Попов.

Йшли жорстокі бої за визволення Львова. Виконуючи завдання розвідки дислокації військ і бойової техніки ворога, 19 квітня 1944 року літак Буханова потрапив у зону сильного зенітного вогню, після чого був атакований великою групою ворожих винищувачів. Олексій, Геннадій і Віктор сміливо вступили у нерівний повітряний бій. Літак загорівся і почав втрачати висоту, але екіпаж продовжував відважно битися з ворогом. Майстерно маневруючи, льотчик Буханов пробирався до рідного аеродрому. В критичний момент він наказав штурману і радисту залишити машину, попередньо передавши дані розвідки своєму командуванню. Але не судилося Віктору і Геннадію Поповим зустрітися з друзями і доповісти командуванню про виконане завдання. Штурман Віктор Попов був убитий кулеметною чергою ворога ще у кабіні літака, радист Геннадій Попов стрибнув з парашутом, але був розстріляний з фашистських літаків в повітрі. Буханов останнім залишив палаючу машину. Йому вдалося досягти лінії фронту і на парашуті приземлитися в розташування радянських військ.

Дорогою ціною дісталася розвідана, здобута екіпажем інформація, але вона допомогла розгадати задум ворога і знищити його. Львів був звільнений військами 1-го українського фронту до складу якого входив 36-й гвардійський авіаполк.

Коротке, але яскраве життя прожили Віктор і Геннадій Попови, вписавши свої імена у літопис Великої Вітчизняної війни. У селі Жолоби на горі Страхова, де й розбився їхній літак, встановлено пам’ятник цим двом героям.

Ось що розповідає очевидець, місцевий житель села Жолоби, Дроздовський Петро Микитович: «19 квітня 1944 року почувся оглушливий гуркіт, потім стало видно літак, що раптом шугонув десь з-за дерев і, лишивши за собою смугу чорного диму, впав у районі гори Страхова».

У Геннадія Попова на батьківщині залишилась мама – Попова Дарина Олександрівна, яка випровадила на війну трьох своїх синів. Всі вони героїчно загинули.

Збереглися листи Геннадія Попова мамі і дівчині Люді, написані перед вильотом на завдання: «Привіт дорога мамочко! Можливо, це мій останній лист і, якщо ти його отримаєш, знай, що я тебе дуже люблю. Обіцяю, що коли прийдеться, то загину як твій син і як син Батьківщини. Я не жалітиму свого життя на благо і щастя людей, за вашу спокійну старість, за щасливе життя дітей.



Плакати не треба! Пишайся і пам’ятай мене. Я дуже хвилююсь, коли пишу цей лист, але твердо вірю, що те чого не встигну зробити я, закінчать мої товариші. Фашистів змиють з лиця землі, і їм на тому світі не буде спокою.

Цілую міцно-міцно!

Твій син Геннадій.»

А ось лист Геннадія до дівчини Люди: «Привіт дорога Людочка! Не дивуйся – можливо це мій останній лист. Знай одне - я тебе дуже-дуже люблю. І, якщо станеться так,що ми більше не побачимось, то ти частіше згадуй, пишайся, що той кого ти любила, з ким хотіла будувати життя, загинув чесно. Звичайно вмирати не хочеться, але поклик Батьківщини – закон.



Багато про що ми мріяли, але усе може не збутися… Пройдуть роки, у тебе буде син, і я тебе дуже прошу, розкажи йому хоч трошки про мене, якщо цього не зможу зробити я. Не сумуй, можливо, ще побачимось.

Ну добре. Прощай! Цілую міцно-міцно!

Твій син Геннадій.

Геннадій Герасимович Попов народився 1917 року на Запоріжжі в селянській сім’ї. Був наймолодшим сином. Його батько Микола Сергійович на ті часи був людиною освіченою. Не дивлячись на бідність, усім трьом синам намагався дати освіту.

В 1917 році мати Геннадія Дарина Олександрівна випровадила чоловіка на фронт, в окопи Першої світової війни. Батька довго не було, він воював і в громадянську. Мати самотужки виховувала трьох дітей. Саме вона навчила синів любити працю, землю, Батьківщину.

В 1922 році Геннадій пішов у школу. Його першою вчителькою була Клавдія Матвіївна. Старші брати Юрій і Андрій також навчались у неї. В 1935 році Геннадія направили навчатись в Харківське училище Червоних старшин. Найстарший син Юрій став командиром танкової роти, загинув 1 травня 1945 року і посмертно отримав звання Героя Радянського Союзу.

Віктор Павлович Попов народився 1919 року в селі Велике Томилово Чапаєвського району Куйбишевської області. Батько – Павло Васильович Попов – до революції був працівником заводу. Рано пішов з життя Павло Васильович. Четверо малих дітей залишилось на руках у матері – Варвари Дмитрівни.

З 13 років Віктор працював у колгоспі. У вересні 1937 року його призивають в армію. Вдома він залишив двох менших братів і сестричку. Посмертно був нагороджений орденом Червоного Зірки.

Зберігся лист Віктора Попова до мами:

«Мамо!


Ти, напевно, зовсім втомилась! Скільки тобі випало справ, дорогенька! Як ти там справляєшся зі всіма – важко уявити.

Мамочка, я прошу тебе, тільки не хвилюйся за мене. У мене все добре. Справа проста, солдатська – воюємо. Стараємось скоріше добити фашистів. Коли закінчиться війна і ми зберемось усі разом, я розкажу тобі про себе багато-багато, як я тут жив, як ми воювали.

Ти все пишеш мені, щоб я був обережніший. Я прошу простити, мамо, але це неможливо. Ти, мамо, розумієш, що я не можу думати про те, як врятувати свою шкуру, хоча, звісно, дуже хотів би пройти всю війну і залишитись живим, щоб знову повернутись у рідне місто, зустрітися з усіма вами.

Цілую. Віктор.»

Віктор і Геннадій Попови навіть смертю своєю нанесли ворогові втрат, помстились за себе і Батьківщину. Воєнні будні багаті подвигами. Не кожному судилось бути зафіксованим в історії, не про кожного будуть писати книги, складати пісні. Але всім судилося залишитись у пам’яті людей.

Шеховцова Татяна,

студентка Донецького

Національного Університету

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка