Заснований у 2000 році



Сторінка1/23
Дата конвертації10.09.2017
Розмір4.68 Mb.
#40757
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23






2008

№ 4 (34)

Заснований у 2000 році

Виходить чотири рази на рік

f

y Проблеми

>

y Міжнародні економічні

суспільствотворення

відносини

y Фундатори

y Аксіопсихологія

психологічної науки

y Галузеві соціології

y Фундаментальні

y Економічна психологія

дослідження


y Методологія як

y Спеціальні соціології

сфера миследіяльності

y Психологія управління

y Загальна психологія

y Психод агностика

y Загальна соціологія

та експертиза

y Історія психології

y Експериментальна


психологія

y Теорія та історія соціології

y Математична психологія

y Економічна теорія

y Медична психологія

та соціологія

y Психологія праці

y Теорія і технології

y Спеціальна психологія

соціальної роботи

y Психологічна служба

y Соціальна психологія

y Психологічна практика

y Вікова психологія

y Програмово-методичний

y Освітня психологія

інструментарій



ISSN 1810-2131 Передплатний індекс — 21985 Реєстраційне свідоцтво KB №4715, видане 06.12.2000 р.

Журнал входить до переліку видань Вищої атестаційної комісії України у галузі психологічних і соціологічних наук

(Постанова ВАК України № 2-05/9 від 14 листопада 2001 року)


Засновник та видавець: Тернопільський національний економічний університет

(Рекомендовано до видання вченою радою, протокол № 3 від 21 листопада 2008 року)


Редакція:

Головний редактор Анатолій Фурман Заступники головного редактора Юрій Яковенко, Оксана Гуменюк, Юрій Москаль Відповідальний секретар Надія Колісник
Редакційна колегія: Віль Бакіров, Георгій Балл, Леонід Бурлачук, Олена Дрнченко, В'ячеслав Казміренко, Зіновія Карпенко, Михайло Мельник, Віктор Москалець, Петро М'ясоїд, Елеонора Носенко, Марія Пірен, Валентина Подшивалкіна, Юрій Романенко,

Мирослав Савчин, Олександр Самойлов, Олег Скідін, Віталій Татенко, Олександр Тімченко, Михайло Томчук, Анатолій Шинкарюк, Тамара Яценко
Редакційна рада:

Сергій Юрій (голова), Анатолій Вихрущ, Олександр Глузман, Микола Дробноход, Сергій Максименко, Алла Мельник (заступник голови), Володимир Мовчан, Мирослав Попович, Микола Слюсаревський, Максим Стріха, Олександр Устенко, Василь Шинкарук

Адреса редакції:

46009, Україна, м. Тернопіль, вул. Львівська, 1, к. 4; 7, телефон (097) 442-75-95 електронна поштова скринька: anatoliy_ furman@ yahoo.com сторінка в Інтернеті: http: // furman.ukrbiz.net

Здано до набору 27.10.08. Підписано до друку 2.12.08. Формат 84x108 1/16 Папір офсетний. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 21,5. Обл.-вид. арк. 21,7. Наклад 250 пр. Зам. № 968. Ціна за передплатою Укрпошти 24 грн 97 к.


Дополіграфічна підготовка здійснена НДІ методології та економіки вищої освіти

Віддруковано з готових діапозитивів ТОВ "Гал-Друк" (46001, Україна, м. Тернопіль, вул. ЪродЬвська, 44)

Copyright © Тернопільський національний економічний університет, 2008



Copyright © НДІ методології та економіки вищої освіти, 2008 Copyright © "Психологія і суспільство", 2008

суспіьсство


ЗМІСТ

Фундатори українотворення

Методологія як сфера миследіяльності

5

13

Василь Кушерець

Знання як святість. Наукове та духовне просвітництво професора Володимира Шинкарука

Ігор Фішман

Основа Соціальної Алхімії

Історична психологія

33

Андрій Гірняк

Психоаналіз Зигмунда Фройда

як теорія, система і соціокультурне явище

3 історії психології

45

Зиґмунд Фройд

Три нариси з теорії сексуальності

Політична психологія

Галузеві

та спеціальні

соціології"

92 99

Оксана Гуменюк

Рівні громадянської відповідальності

та їх емпіричне вивчення у молоді

Юрій Івасюк, Оксана Когут

Теоретичне обгрунтування типології сімейної структури

Педагогічна та вікова психологія

104

Ольга Мартинюк

Соціально-психологічні концепції сім'ї

як теоретична основа її емпіричного вивчення

Психологія

діяльності

в особливих умовах

116 122

Вікторія Фурман

Проблематика особистісної рефлексії студента в аналітичному висвітленні

Олександр Самойлов Психологічний зміст бойової підготовки у контексті діалогу двох логік

Кримінальна психологія

127

Олег Синеокий

Індивідуально-психологічні особливості типології гвалтівників

Болонський процес

137

Анатолій Фурман

Порівняння принципів і параметрів наукового проектування традиційної та інноваційної систем освіти




164

Покажчик статей,

надрукованих у журналі за 2008 рік

суспільство

ПСИХОЛОГІСТ

CONTENTS

The founders of Ukraine creation

Methodology how the sphere of activity of thought

5

13

Vasyl Kusherets

Knowledge as holiness. Scientific and spiritual elucidative of professor Volodymyr Shynkaruk

Ihor Fishman

Basis of Social Alchemy

Historical

psychology

33

Andriy Hirniak

Psycho-analysis of Sigmund Freud

how a theory, system and sociocultural phenomenon

From history of psychology

45

Sigmund Freud

Three essays from the theory of sex appeal

Political

psychology

Sociology of

a particular branch

and special

92 99

Oksana Humeniuk

Levels of civil responsibility

but their empiric study in young people

Yuriy Ivasiuk, Oksana Kohut

Theoretical ground the typology of domestic structure

Pedagogical

and age psychology

104

Olha Martyniuk

Social-psychological conceptions of family how the theoretical basis of empiric study




116

Viktoriya Furman

The problematic of personality reflection of student in analytical illumination

Psychology of activity in the special terms

122

Oleksandr Samoilov

Psychological maintenance of the combat training in the context of dialog of two logics

Criminal

psychology

127

Oleh Syneokyi

Individual-psychological features typology rapists

Bolognian process

137

Anatoliy Furman

Comparison of principles and parameters of the scientific planning of traditional and innovative systems of education




164

Pointer of the articles printed in a magazine for 2008




суспіьсство








ЗНАННЯ ЯК СВЯТІСТЬ. НАУКОВЕ ТА ДУХОВНЕ ПРОСВІТНИЦТВО ПРОФЕСОРА ВОЛОДИМИРА ШИНКАРУКА


Copyright © 2008




Васиьс КУШЕРЕЦЬ

Володимир Іларіонович Шинкарук (1928 -2001), тривалий час очолював всесвітньо відомий Інститут філософії НАН України, водночас керував Товариством "Знання" упро­довж багатьох років. І сьогодні, коли його вже немає з нами, дедалі більше розуміємо, яку неоціненну філософську спадщину зали­шив він по собі і який внесок зробив у справу розвитку просвітництва в Україні.

Одним із фундаментальних питань, якому В.І. Шинкарук приділяв надзвичайно велику увагу, було питання наукового просвітництва та посилення ролі у житті суспільства справж­ніх носіїв знання, наукової, освітянської, ін­формаційно-культурної еліти країни. Зокре­ма, особливим предметом його аналізу було європейське просвітництво, яке бере початок у XVIII столітті, розгортається в XIX у законо­мірному поділі на англійське, французьке, німецьке, руське (російське та українське).

Ще у ранніх роботах В.І. Шинкарук визначає три основні джерела наукового просвітництва:


  1. навколишнє середовище, яке нас ото­чує: людина - "чиста дошка" (tabula rasa), на якій природа робить свої записи;

  2. те, що І. Кант називав "людським зако­ном у мені": світло знань, яке виходить із нас самих;

  3. світло знань, яке може виходити "зни­зу" (І. Гердер, М. Грундтвич), маючи на увазі національно-культурні можливості різних на­родів та їхню раціонально-емоційну енергію.

Розглядаючи зазначені традиції просвіт­ництва, В.І. Шинкарук зазначав, що в кож­ній із них можна виділити як мінімум три рівні - вихідні теоретичні положення, наяв­ний інституційний базис та склад профе­сійного співтовариства, включаючи методи, засоби і технології, якими вони користу­ються. Цей підхід дав змогу науково перед­бачати перехід від історії конкретної ідеї до історії соціальних інститутів і, нарешті, до історії суб'єктів, котрі є рушійними силами

розвитку суспільства і визначають актуаль­ний вектор сьогодення.

Розум і краса - найважливіші складові змісту просвітництва - нині набули ще біль­шої актуальності у контексті нагальної потре­би їх проникнення в діяльність кожної людини. Аксіоматично, що лише завдяки їм вдасться перетворити світ, зробити його справедливі­шим та людиноцентричним. Для цього й потрібне масове наукове просвітництво як широке долучення усіх верств населення до цінностей культури, з тим, щоб нести світ наукових знань у кожен дім і в кожну родину.

Окремо В.І. Шинкарук розглядав і зна­чення та можливості, технологію інтегру­вання політичного просвітництва, яке із са­мого початку переслідувало мету перебудови суспільства, охоплюючи перехід до нової форми його політичного управління і до ут­вердження свободи слова. Саме під час його практичного розвитку поступово завойову­валося право вільно обговорювати те, якою мають бути держава, окрема людина в сус­пільстві та як будувати освіту, науку, куль­туру, просвітництво.

Значущість політичного просвітництва В.І. Шинкарук пов'язував з невідокремле-ністю людини від політики. Він часто пов­торював, що можна бути непричетним до по­літичної діяльності, але завжди від неї зале­жати, адже саме вона переважно визначає життя громадянина. При цьому видатний фі­лософ розглядав політичне просвітництво у двох іпостасях: а) як потужний засіб швид­ких соціальних змін, а відтак як засіб пере­давання революційного полум'я молодому поколінню, і б) як засіб стабілізації сус­пільства, коли просвітництво використову­ється задля підвищення політичної свідомос­ті, долучення людини - безпосереднє і ла­тентне - до політичного життя. Він, зокрема, наводив приклади з політичних життя буд­нів різних країн. Скажімо, у Фінляндії та в


інших скандинавських країнах просвітницт­во використовується для кращого освоєння всіма громадянами Конституції, державного устрою, у США - з метою підвищення полі­тичної свідомості громадян, задіяння їх до голосування, до участі у політичному повсяк­денні. Вочевидь таке просвітництво, базую­чись на вирішенні функціональних завдань, стабілізує, консолідує націю, показує перс­пективи і роль громадянина в реальних сус­пільних процесах.

Чому саме сьогодні зростає потреба у по­літичному просвітництві? Відповідь на це за­питання й дає академік В.І. Шинкарук: тому що демократичні перетворення, які у нас відбулися, не лише принесли із собою за­гальну рівність, політичну й соціальну свобо­ду, але й породили тенденцію до патерна­лізму, утриманства, неробства, адже кожен може заявити про своє право на те, щоб нічого не робити, проте вимагати для себе додаткових прав і соціальних благ. Саме тому й повинно функціонувати практичне полі­тичне просвітництво, щоб кожен освоїв пра­ва, приймаючи при цьому свої обов'язки перед суспільством, і розумів, що, лише ви­конуючи їх та дотримуючись вимог Консти­туції, можна чогось досягти в суспільстві і стати щасливим. Треба усвідомити, що сус­пільство - це є продовження і фізичного, й духовного тіла особи-громадянина, а загаль­ний його стан безпосереднім чином впливає на її-його власне становище. Не даючи нічого соціуму, не можна щось одержати для себе. Лише через проникнення цієї ідеї у свідо­мість кожного українця й відбудеться бажана консолідація суспільства.

Так само важливим для формування полі­тичної нації є утвердження української мови як державної. Слід нагадати, що В.І. Шин-карук - один із провідних розробників нині чинного Закону про мови, що належить до пакету найдосконаліших законів України, незважаючи на численні спекуляції навколо мовного питання. До вивчення проблеми мо­ви талановитий учений підходив, як завжди, всебічно й глибоко. Мова, звісно, - це не певний набір слів чи понять, передусім мова - спосіб порозуміння, котре формується на основі спільних почуттів, поглядів, думок, домагань, вартостей, а також спільної знако­вої системи, яку й називають мовою. Отож у мові зосереджені інтереси нації, етносів, родин, українства загалом. У такому витлу­маченні очевидно, що політичне просвіт­ництво повинно поширюватись і на мовне питання. Воднораз його основним змістом має бути трактування політики не як реалі­зації брудних технологій задля здобуття вла­ди, а як засобу забезпечення суспільного блага для громадян. Саме задля цього й існує політичне просвітництво як окрема спод-вижницька діяльність.

На переконання академіка В. Шинкарука просвітництво потрібне ще й тому, що по­всюдно застосовується практика ендокрина-ції, тобто навіювання завідомо викривлених, а то й облудних політичних штампів. Прак­тика вживання ендокринації у нас розширю­ється і, замість підвищення політичної ак­тивності громадян, зумовлює їхню апатію і пасивність. Виходить, що у соціальному аспекті розвитку в українському суспільстві чітко окреслилася тенденція до деградації як соціальних структур, так і особистостей.

Надаючи великого значення науковому просвітництву і поширенню знання в Укра­їні, В.І. Шинкарук нагадував, що продук­тивними важелями кожного суспільного ор­ганізму є суспільно-виробничі сили людини, а також освоєний нею й поставлений на служ­бу суспільному виробництву різноманітний потенціал природи. Саме тому надзвичайно важливою продуктивною силою сучасної людини є з н а н н я, завдяки яким формується певний тип практичного ос­воєння як природи, так і самих соціальних організованостей і навіть людини.

Європейська цивілізація, неодноразово зауважував В.І. Шинкарук, набувала сучас­ного вигляду під відомим гаслом Ф. Бекона "Знання - сила". Кілька років тому ЮНЕСКО, висвітлюючи параметри "освіти для майбутньо­го", дав дуже доречну конкретизацію згаданого гасла. Звучить вона так: "Вчитися знати, вчитися робити, вчитися бути, вчитися співіснувати!".

Повертаючись до значення знання у життє­діяльності людини і суспільства, В.І. Шин-карук постійно наголошував, що людина на­стільки є людиною, наскільки вона обняла сво­єю свідомістю набутих людством знань. Фі­зіологічно людина є істотою тваринного світу, а духовно - підсумком освоєного знання. І саме це знання вона використовує задля само-реалізації. "Яка ж головна мета повинна до­мінувати в людині?", - запитує В.І. Шинка-рук, і дає відповідь: "Бути самою собою". А це зі староєврейської мови буквально означає "Я є". І це можна сказати, лише завдячуючи своїм знанням. Інакше кажучи, Я є те, що я знаю, я є те, що завдяки набутим знанням можу перевершити самого себе. Та й соціаль-


но людина орієнтується завдяки знанню. Без знань вона не може бути вільною, незалеж­ною, а навпаки, вона стає закріпаченою. За­галом орієнтація людини у цьому мінливому житті вимагає повноти корисної інформації, завдяки якій вона може не помилятися ні на один її біт. Але насправді її оточує вели­кий масив хибної інформації, і тому сучасній людині так потрібно вміти розпізнавати її своєчасно й виділяти саме ту, яка допоможе їй не тільки реалізувати себе, а й забезпечити комфортну продуктивність свого буття. Отож лише ґрунтовні знання допомагають не при­пускатися фатальних помилок у буденній по­ведінці і професійних учинках.

У цьому смисловому наповненні поняття "знання" В.І. Шинкарук доводить до поняття "святенність". Ще з давніх давен відомо, що до священних речей (таких, які уможливлю­ють зв'язок видимого з невидимим) мудреці відносили три найголовніші - terra, causa, cor. Terra - це земля, наша найбільша свя­тиня, за яку повинні цілувати ноги тому, хто подарував нам її, адже ми на ній живемо (Г. Сковорода). Земля визначає нашу при­роду, наш дух, нашу поведінку. І природно, що ми такі, які народилися на цій землі. Цікаво й те, що кожна жменька землі охоп­лює таку ж структуру мікроелементів, як і народжена на ній людина. Causa - причина, або світ знання. Це розуміння причинно-наслідкових зв'язків усього, що нас оточує, усвідомлення того, що не нас робить довкіл­ля чи система, а ми самі її творимо. Вона, врешті-решт, залежить від тих синхронних хвиль добра та сердечності (cor), які проду­куються нами й виходять із нас у земний світ.

Знання, звісно, мають бути сучасними, гуманістичними, духовно насиченими, по­в'язаними з новими нано-, й пікотехноло-гіями, які не завдають шкоди екології, і вод­ночас повинні характеризуватися раціональ­ним використанням людських ресурсів, які не лише знімають антропогенне навантаження, а й здатні усунути екологічне забруднення, здійснене споживацькою цивілізацією.

Важливе місце у творчості В.І. Шинка-рука в контексті філософського розвою ідеї просвітництва посідає питання інтелектуаль­ної оснащеності українського народу. "Відо­мо, - писав він, - що саме термін "інтелект" являє собою латинський переклад старогрець­кого поняття "нус" - розум. Сенека твердив, що розум - не що інше, як утілений у людей божественний дух. Позаяк Гердер називав наш край "степовою Елладою", можемо вті­шатися, що він мав на увазі також і народ чима­лої інтелектуальної та душевної потуги".

І в творчості, й у своїй практичній діяль­ності на посадах керівника Товариства "Знання" України та директора Інституту філософії НАН України академік В.І. Шинкарук знач­ної ваги надавав конкретним носіям знання, колективному інтелекту нації та його осердю - інтелектуальній еліті. Українське суспіль­ство в усі часи, зазначав він, виділяло зі свого простору людей, котрі відзначалися розумом, розсудливістю, працьовитістю, муд­рістю. Досить лише зазначити, що в укра­їнській міфології ніколи не було героя "дур­ника" чи "юродивого". Це постійно підкрес­лював В.І. Шинкарук, вказуючи, зокрема, що одним із значень латинського терміна "ін­телігент" (спільнокореневого з "інтелекту­ал") є вдале й містке українське слово "тяму­щий". Кожен із нас, згадуючи дитячі роки, може підтвердити, що "тямущість" - то най­більш поціновувана народом людська риса. Так, на рівні буденного етосу (звичаю) від покоління до покоління виявляло себе не­переборне тяжіння українства до ґрунтовних знань, фундаментальної освіти, вишуканої культури. Досить сказати, що за перших більш-менш сприятливих обставин у нашому євро­пейському краї стрімко зростала кількість шкіл та інших освітніх закладів (унаслідок чого, скажімо, за часів козаччини, більша частина людності була письменною).

Державник-філософ також звернув увагу на те, що у рідній мові маємо ще одне яскраве слово, дотичне до означення інтелектуала. Шанованого письменника, мислителя, вче­ного українці завжди іменували словом "дос­тойник". Під багаторічним польським впли­вом інтелігентну людину називали також "шля­хетною". Але в українському вживанні воно зазнало істотної трансформації, тому що у нас шляхетність вимірювалася не у її становому, а в суто культурному розумінні й стала сино­німом напруженого життя людини, котра постійно прагне перевершити себе.

Однак духовно-інтелектуальний потенціал нації не зводиться лише до її найбільш осві­ченої частки. Це ще й одвічна мудрість наро­ду, тямущість, своєрідний етос громадського співжиття. На жаль, історичні обставини не­часто сприяли реалізації згаданих особливос­тей українства. Нині маємо надолужити і втра­чене, і не зреалізоване. Сукупний інтелект нації - могутня сила, здатна творити нове мисленнєве, а також ціннісне нормативне поле суспільної ритміки життя і творчості.


Адже найважливішим призначенням інте­лектуальної культури є продукування таких смислів, буденне утілення яких призводить до самоактуалізації як кожної окремої осо­бистості, так і суспільства, всіх його інсти­туцій. Без такої позитивної самоактуалізації не можуть бути вироблені й утверджені нові парадигми національної самоорганізації, дер­жаво- і суспільствотворення.

Важливо зазначити чітку позицію акаде­міка В.І. Шинкарука щодо змісту сучасних знань, а також вимог до їх трансформації в контексті цивілізаційних впливів на зміни у суспільстві. Донині людство відтворює па­радоксальну ситуацію: основну масу знань виробляють ті, хто працює... на знищення людей. Адже 80% зайнятих у такому ви­робництві працюють у військово-промисло­вому комплексі. Також у всій системі існую­чих знань лише мізерний відсоток можна віднести до знань власне про людину, про соціальну гігієну, суспільне життя, тобто про все те, що стосується її духовного, внутріш­нього світу. Знання про це розробляють мен­ше одного відсотка вчених.

У зв'язку із вищезазначеним В.І. Шинка-рук (передусім використовуючи твори відо­мого вченого з діаспори Олександра Куль-чицького) підмітив синтетичне у суті тяжіння української людини до єднання її із західною духовністю, якою є раціонально-активна світонастанова, готовність до дії, керованої й контрольованої розумом, причому все це у форматі "кордоцентричної" самозаглиб­леності особистості. Такому синтетичному тяжінню не судилося гармонійно виверши­тись у минулому через несприятливі зовніш­ні, переважно політичні, обставини, зумовле­ні периферійним розташуванням України. "То, може, нинішнім поколінням українців, котрі входять у третє тисячоліття - вже за сприятливих політичних обставин, - нале­жить, нарешті, втілити той ідеал єдності високорозвинутого інтелекту та глибоко розвинутої душевності?", - ставив запитання В.І. Шинкарук. І далі сам аргументував відповідь. Саме через свою душевність люди­на, розвинута інтелектуально, сягає висот духовності. Остання означає спосіб само-побудови особистості, завдячуючи передо­всім невпинній турботі-праці про свій внут­рішній світ і довкіллєннєвий Всесвіт. Дух спонукає людину постійно "вдивлятися" у себе та у довкілля, дбати про своє удоско­налення. Ось чому лише інтелектуально й душевно багата особистість здатна гідно ре­презентувати свій час, свій народ, націо­нальну культуру, державу. Тільки вона, вирішуючи нагальні завдання українотво-рення, здатна протидіяти екологічній кризі, як і іншим кризовим явищам.

Дедалі частіше В.І. Шинкарук стверджує про виняткову важливість не лише інте­лектуальної насиченості суспільної життє­діяльності, а й її належного духовного осна­щення. Безумовно, інтелектуальна насиче­ність, яка насамперед здійснюється через поширення знань, - це найнадійніший обме­жувач нерозумного чи й абсурдного. А саме з цими реаліями досить часто доводиться сти­катися у критичні періоди розвитку суспіль­ства. Передові країни світу мають чималий досвід подолання подібних ситуацій. Відомо, що у Сполучених Штатах Америки принцип "Геть безглуздості!" було проголошено й реалі­зовано ще у 20-ті роки XX століття. Саме тоді там розпочалася радикальна всебічна раціоналізація життя, що конкретизувалася в науковій організації праці, а найголовніше -ліквідуванню підпав так званий театр соці­альних абсурдів. (Хоча історія засвідчує, що така раціоналізація й донині стикається із серйозними труднощами.)

Сучасна цивілізація - наслідок багато­вікового розвитку, вдосконалення людської діяльності. Ті кризові стани, які виникають у руслі цієї цивілізації, засвідчують, що рі­вень досконалості способів людських діянь недостатній. Парадокс полягає у тому, що те, що здається взірцем досконалості, часто виявляється шкідливим, або й згубним для людини. (Сумний приклад цього - Чорно­биль.) Проте важко знайти вихід з окрес­леної контроверзи за межами власної ді­яльності: лише змінюючи форми цієї ді­яльності щодо освоєння природи, зокрема, наслідуючи принципи синергетики, можна забезпечити якісно новий рівень вико­ристання енергії й інформації, а відтак й утвердити нове, по-справжньому дбайливе, турботливе ставлення до природи, людини, суспільства у цілому.

Просвітництво всіма своїми формами та засобами, наголошував В.І. Шинкарук, по­кликане безпосередньо впливати на мораль­но-психологічний стан народу. Крім того, відомо, що жодна країна в жодну епоху не виходила з кризи зусиллями виключно еко­номічними. Адже в основі економічної ді­яльності перебуває певна психокультура, усвідомлення якої як чинника діяльності й окреслює антикризовий вектор духовності, вказує на орієнтири до Берега спасіння (С. Крим­ський).

Цікаво, що А. Сміта знають лише як еко­номіста, представника класичної буржуазної політичної економії. Проте його перша ві­дома праця була не економічна, а філо­софська: "Теорія моральних почуттів", що стала гідним викликом на соціальний запит щодо пробудження суспільної енергії, суттє­вого зростання соціального капіталу, пояс­нення зв'язку моральних досягнень з гос­подарською діяльністю підприємця.

Вимір економіки "духом", неодноразово підкреслював Володимир Іларіонович, зу­мовлений її сутністю. Вона виявляється в надскладному соціальному процесі, котрий, як багатоканальний життєпотік, реалізується через систему ідеалів і цінностей. Це не озна­чає, що природні ресурси чи ядерна зброя не матимуть жодної ваги. Але їх викорис­тання й володіння ними визначається ще й духовним фактором, зумовленим тим чи ін­шим типом культури. Ніхто не стане запе­речувати взаємозв'язок духовного й еконо­мічного. Можна згадати німецького еконо­міста ХІХ століття Ф. Ліста, який вбачав перспективу об'єднання тогочасної роздріб­неної Німеччини через розвиток національ­ного духу. На його думку, індустріальна економіка Німеччини була неможлива без прогресу науки, інституційних чинників людського капіталу, знань, ідей, винаходів, відкриттів тощо, які й становлять дух еко­номічних звершень. І вже в другій половині ХІХ століття здивований світ опинився пе­ред несподіваним фактором - об'єднаною, сильною, самостійною Німеччиною, котра реально претендувала на світове лідерство.

Справді, завжди, й особливо сьогодні, було модно і престижно міркувати про дух, духовність, душевність, духовну кризу, одухотворення нації. Досить часто ці сен­тенції втрачають своє значення, оскільки за ними немає ніякого змісту. Дух економіки є складовою загальноцивілізаційного інтелекту­ального розвитку. Вищість, значущість, смис­лова наповненість економіки зумовлена духов­ними пошуками смислів господарського буття. У цьому значенні, вочевидь, дух є атрибутом всього економічного. Згадаймо хоча б еллінську цивілізацію: високий злет духу давніх греків, який знайшов відобра­ження у мистецтві, філософії, архітектурі, політиці, не заперечує високих економічних здобутків. Зокрема, комерційного таланту, завдяки якому відбулося окультурення Се­редземномор'я і Причорномор'я, було ство­рено підвалини соціально-економічного за­конодавства, податкової системи, а економічна теорія виокремилася в науку тощо. Зрештою, у просторі давньогрецької культури з'явля­ються і гроші - один з найдавніших винахо­дів людства. Дух і економіка, таким чином, -взаємопов'язані поняття. Більше духу, інтелек­туального напруження - більше продуктивної економіки, результативного господарювання.

Тому В.І. Шинкарук активно стверджу­вав, як у теорії, так і своєю творчістю, що, разом з матеріально-практичним освоєнням природи, надзвичайно важливе значення у людській діяльності має духовно-практична складова, а відтак релігія, мистецтво, мова та всі інші форми духовної культури. Саме таке духовно-практичне освоєння природи забезпечує "живу радість і радісну живність" цього буття (Г.Сковорода).

Ось звідки випливає розуміння шинкару-ківської тези, що достеменно справжнім є лише духовне життя. Тоді життя як задо­волення тілесних, матеріальних потреб - це тільки засіб до цього істинного життєзреалі-зування. "Живу не для того, щоб їсти і пити, а п'ю та їм для того, щоб жити", - улюблений вислів філософа-науковця. І далі логічно за­питати: "У чому полягає духовне життя і в чому його вищість за тілесне матеріальне?" Найавторитетнішу і найпоширенішу відпо­відь на нього у Стародавній Греції і Римі дали стоїки - філософи, які висунули і обстоювали думку, що людина за своєю суттю свобідна (улюблений вираз В.І. Шинкарука.


  • В.К.) істота, і вона свобідна саме як ду­ховна й водночас розумна. Веліннями ро­зуму, а не чуттєвими жаданнями має вона керуватися. Головним з цих велінь розуму є доброчинність, служіння добру. Нагородою за доброчинність є сама доброчинність. Отже, смисл людського життя, його призначення

  • у служінні добру, в доброчинності. Піз­ніше, вже в нові часи, ці погляди розвинув видатний німецький філософ І. Кант. Згідно з його вченням, найвище призначення лю­дини - чинити добро. Згодом, щоправда, враховуючи те, що у понятті "добро" пере­важає іноді матеріальна складова (добро як багатство), В.І. Шинкарук змінює цю фор­мулу: служити не добру, а доброті.

На жаль, зазначав В.І. Шинкарук, у самому людському бутті вкорінено зло, й світ лежить у злі. Зло здатне накопичуватись, консолідуватись у такі темні сили, які ви­кликають цивілізаційні катастрофи. У люди­

ні є гріховна, егоїстична, своєкорислива іпо­стась. За певних умов вона бере гору й спонукає людину діяти всупереч її людсь­кому призначенню, чинити не добро, а зло, керуватися не любов'ю, а ненавистю. Зреш­тою, в життєдіяльності кожної людини чи­ниться боротьба егоїстичних і альтруїстичних мотивів. Людина вільна в обранні будь-яких мотивувань, тому вона й відповідальна за свої вчинки. Щоб бути сердечною, доброю, справедливою, чесною, вона має здолати у собі гріховні, своєкорисливі, злостиві споку­си. Як каже наша давня мудрість: "Зумій себе здолать, щоб стать собою". Бути доб­рим, оберненим до добра важче, ніж злим, оберненим до зла. Ось чому в миттєвих колізіях нашого часу так важливо замість простого протистояння добра і зла зовніш­нім опонентам розв'язувати цю суперечність також і через моральне очищення самого себе (С. Кримський).

І тут кантівську формулу категоричного імперативу: чини так, щоб в іншій людині й в усьому людстві вбачав не засіб, а мету, -слід доповнити формулою здатності усві­домлювати у собі частинки того зла, проти якого ти борешся, а в суперникові - припу­щення частки добра, яке ти обстоюєш (А. Гу­сейнов).

У цій оберненості людини до добра чи зла винятково важливу роль відіграють умови суспільного життя, обсяг і глибина - зла чи добра, що існують в суспільстві, конкретна вагомість гуманності, справедливості, право­порядку, соціальної захищеності добра чи його протилежностей. Від цього залежать суспільні пріоритети в оцінці життєдіяль­ності людини: чи її праця і працелюбство, отож її здібності і таланти, є доброчесні; причому доброчесність повинна джерелити й з боку влади. А це означає, що демокра­тична, справді правова держава має захищати і множити добро, а не зло, максимально сприяти законом і владою утвердженню в суспільстві вищих духовних цінностей люд­ського буття, у яких і полягає його істинний сенс. Єдиний шлях до цього - це забез­печення добробуту і всебічного розвитку культури в суспільстві, заснованому на різно­манітному достеменному знанні.

Що ж стосується самого змісту поширюва­ного знання, його насиченості, поляризації, особливо того, яке безпосередньо пов'язане з існуванням людини і людського племені на землі, то його зміст, як говорив В.І. Шинка-рук, повинен насититися вірою, надією і любов'ю. Володимир Іларіонович пов'язував ці категорії з предковічною духовністю укра­їнського народу, котра народилася в надрах греко-слов'янської цивілізації України-Русі, тієї духовності, яка зробила Україну впли­вовим суб'єктом світової історії.

Під покровом християнського вчення, особливо у греко-слов'янському просторі, як відомо, поняття любові набуло в європей­ській культурі й філософії справді смисло-життєвого значення. Ним долався раціо­налізм, просвітительська абсолютизація ро­зуму та знання й приверталася увага до більш глибинних чинників людського повсякдення. Любов є особливе, але не лише сердечне по­чуття, одержимість яким часто-густо набуває сили пристрасті і задоволення якої дає най­вищу радість. Тут мовиться не лише про ко­хання, а й про любов до Вітчизни, мате­ринську й батьківську любов, моральні та естетичні почуття. Любов може поставати і як одержимість працею, покликання до "срод-ної" праці (Г. Сковорода).

На основі аналізу творчості Григорія Ско­вороди В.І. Шинкарук довів, що кожна люди­на має свою, так би мовити, "іскру божу", й потрібно лише пізнати її, відкрити у собі з тим, щоб загорітися спорідненою улюбленою працею. Тоді смисложиттєвого значення на­бувають предмети і всіх інших наших сердеч­них почуттів, нашої любові. їх особливістю є те, що в них поєднуються ознаки реального та ідеального. Для патріота, тобто для того, хто любить свою Батьківщину, вона є і реальністю, рідним краєм, й ідеалом, образом Матері-Вітчизни. Для закоханого кохана -реальність, але реальність ідеальна. Він схи­ляється перед нею, ладен за неї і без неї померти. Те саме стосується й наших мо­ральних почуттів. Для того, хто має почуття обов'язку, а не просто знає про потребу слу­жіння йому, виконання свого обов'язку (особливо коли це вимагає напруження сил, боротьби із собою) приносить найвище задо­волення, радість, а порушення обов'язку -розлад із собою, муки совісті, душевні болі. Звичайно, це відбувається тоді, коли є люд­ські почуття - обов'язку, справедливості, доброчинності, сумління.

Предметом наших сердечних почуттів, на­шої любові, підкреслював В.І. Шинкарук, є смисложиттєві предмети, такі, заради яких варто жити і вмерти. Це - наші кохані, наші діти і батьки, наша Батьківщина, країна, нація, держава, улюблена справа, наші свя­тині, ідеали добра, істини і краси. Справж­

ність духовного життя, на переконання українського правдолюба, безпосередньо пов'язана із задоволенням таких почуттів, які входять до обсягу поняття "любов" і які можна назвати власне духовними. Вони над­звичайно емоціогенні, незрівнянно більші, ніж прості вітальні потреби - голод, спрага тощо. На кожного з нас нападає страх від однієї думки втратити того, кого любимо. Така втрата - горе, ситуативна наявність -радість. Емоції надають змісту духовним почуттям, навіть їхнім ідеалізованим та сим­волізованим образам, означують ті надцінні предмети, від яких залежать наші радість і горе, щастя чи нещастя. Та й саме щастя є не що інше, як радість буття, котре сповнює нас у разі здійснення наших бажань, очікувань і на­дій щодо предметів нашої любові, тобто повно смисложиттєвих речей, насамперед ідеалів.

Таким чином, любов є глибинна основа духовності, а, поза тим, і всього духовного життя людини. Це те, що гідно підносить нашу людськість, над усіма марнотами сього­дення, головно завдяки долучення до вищих духовних поривань, які поєднують розум із її серцевим ритмом. Загалом сила любові така, що коли б нею сповнювалися серця всіх людей світу, коли б вони скрізь і завжди спонукалися у своїх діях лише любов'ю, служінням істині, добру і красі, то Царство Боже зійшло б на Землю.

Надзвичайно важливе значення почуттів любові полягає у їх здатності перетворювати знання, ідеї, образи певних цінностей в ідеали. На підтвердження цих слів В.І. Шин-карук посилався на Перше посилання св. ап. Павла до коринф'ян, яке він знав напам'ять. Суть біблійного тексту полягає в тому, що для піднесення людських почуттів, осяяння і прозрівання вічності любов має живо­творитися вірою. У твердженнях євангеліста, що любов вища за віру й надію, зауважував В.І. Шинкарук, є глибокий сенс. Віра й надія - справді дієві мислеформи для здійснення, реалізації любові. Щоб вірити у щось, треба щоб це щось стало для нас смисложиттєвим предметом, об'єктом любові. Без любові та­кож немає й реального предмета для надії, тієї надії, на якій тримається наше буття і яка "вмирає останньою". Своєю чергою, й любов безсила і приречена на згасання без одухотвореного впливу віри й надії.

До філософського осмислення категорії віри В.І. Шинкарук повертався на різних етапах своєї творчості. Але він завжди під­тверджував, що віра - це форма сприйняття очікуваного і жаданого майбутнього, як прийдешнього, як справдження наших надій, як "обітованого" буття в любові. Майбутнє невидиме, адже його ще немає, воно ще не прийшло. У ньому приховані різні можли­вості - випадків щасливих і нещасливих, радісних і сумних, здійснення і нездійснення жадань, поєднання чи розлучення з любов'ю. Світоглядне бачення майбутнього, навіть коли воно спирається на наукові прогнози, не може обійтися без віри, тому що вірогідні наукові знання тут вкрай обмежені, особливо щодо індивідуального буття. Ми завжди віримо в нашу долю і сподіваємося на краще.

Найглибше генетичне коріння віри поля­гає у спрямованості, звертанні ("інтенції") людської свідомості до майбутнього. Це по­яснюється тим, що людина екзистенціально відрізняє свою сутність від реального буття, така сутність - це її свобода. Але у вимірах часу - минулого, теперішнього й майбутнього - єдиний вимір свободи - майбутнє! Минуле ми не владні змінити і стати над ним як во­лодарі власної долі. Навпаки, воно воло­дарює над нами. І не лише тому, що воно -наше минуле, а й тому, що воно спричиняє наше теперішнє. Щоб замінити щось в остан­ньому, потрібен "прорив" у майбутнє, у свою свободу, в незалежність від наявних (не­відповідних нашій сутності) обставин. Тому щоразу під час екзистенціального зіставлення буття й сутності у вимірах нашого тепе­рішнього відбувається "проекція буття в май­бутнє". І це природно, бо лише майбутнє -єдина сфера, де ще не здійснилося те, що мало здійснитися, де все ще є можливим, де можна робити вибір, бути свобідним від минулих ситуацій вимушення і брати на себе відповідальність за власні рішення. Адже це і є відчувати себе свобідним (і від чого, і за що!).

Отже, саме практична життєдіяльність людини, наголошував В.І. Шинкарук, пот­ребувала вироблення здатності сприймати й переживати припущення, ймовірно істинні знання як достовірні, безсумнівні. У цьому аспекті віра є історично вироблена соціально-культурна установка на сприйняття ймовірно істинного - як вірогідного, достовірного.

Важливе значення у зверненні людської свідомості в майбутнє, поряд з вірою, має й надія. В.І. Шинкарук один із перших фі­лософів, хто наповнив конструктивним зміс­том це поняття. Надія - одна із мислеформ сприйняття майбутнього, де бажане й жит­тєво важливе у прийдешньому бачиться й очікується як реальність, що має напевно здійснитися. На відмінну від мрії, надія сприймає майбутнє не лише як можливе і, тим паче, не як вигадку, а й як те, що здатне сповнитися, що охоплює у собі сприятли­вість для настання. Тому кожен з нас не­втомно сподівається. І в цьому - апогей сенсу життя, коли надія синтезує знання і віру, мрію й реальність. Вона - мрія, в реалізацію якої повірили (яка стала об'єктом віри), прийняли і пішли за нею дорогами життя.

Вочевидь без надії неможливе світоглядне вживання і переживання майбутнього, не може бути віри в буття у трансцендентному світі, у реалізацію ідеалів, адже тоді немає прагнення віддати себе служінню майбут­ньому, реалізувати себе у цьому служінні. Без надії людський дух безсилий. "Та чи взагалі він тоді можливий?", - так ставив питання В.І. Шинкарук.

У своїх доказах він підтверджує святість слів євангеліста, що першою у трійці "віра, надія і любов" є саме любов. Вона умож­ливлює віру і надію людськими найглибши­ми підвалинами духовності. Так, без любові віра стає фанатизмом, правда без любові -лукавством, справедливість без любові при­зводить до жорстокості, привітність - до лицемірства, влада - до насильництва, ком­петентність - до непоступливості, відпові­дальність - до безцеремонності, честь - до зарозумілості, а розум - до хитрощів.

Із вищезазначеного очевидно, що важли­вою проблемою, яка всебічно розроблялася В.І. Шинкаруком, була проблема віри та її ролі в пізнанні, у соціальному і духовному вимірах життя. Академік рішуче виступив за перегляд традиційного для атеїстичної літе­ратури визначення віри як "сліпої", котра протистоїть науковим знанням як їх антипод. Освоюючи тему духовного просвітництва, він пише, що віра є вірою, незалежно від того, релігійна вона чи позарелігійна, аби вона животворилася любов'ю. Так само як людина є людиною, незалежно від її соціаль­ного статусу, віку й статті, аби домінувало в ній людське й людськість: "Софія" та "її діти" - "Віра, Надія й Любов", тобто розум, найглибшими підвалинами якого є духов­ність. Твердження, що "релігійна віра є слі­па", видається неприйнятним для філософії хоча б тому, що історія філософії сповнена видатними постатями, які поставили ре­лігійну віру на "лезо розуму", давали їй теологічне чи філософське обґрунтування. Одні з них обстоювали перевагу віри над розумом, інші - розуму над вірою, треті го­ворили про "подвійну істину", але водночас були релігійними людьми.

Нині, за умов розбудови незалежної укра­їнської державності, в Україні гостро постає проблема відродження духовних основ укра­їнської національної культури. Дехто вва­жає, що розв'язання цієї проблеми забезпе­чується повсюдним відновленням релігійнос­ті, створенням національної церкви, духов­ного Собору для соборної України. Безпе­речно, Церква відігравала й відіграє важливу роль у культивуванні духовності, в обстою­ванні релігійних і навіть позарелігійних цін­ностей. Але церква, як, зрештою, і держава, є не "вершителем", а слугою громадянського суспільства. Засадничий принцип останнього - свобода совісті, якщо, звісно, вона наявна.

Тому актуальними і нині залишаються слова В.І. Шинкарука про свободу совісті та заходи щодо її забезпечення. Для під­твердження своєї думки він цитує І.О. Іль-їна: "...вірити можна лише щиро й свобідно, а свобода вимагає віротерпимості: не можна примусити людину до тієї чи іншої віри і ніхто не зобов'язаний розповідати іншим людям вголос, у що саме і як вони вірять". Не можна без наруги над людьми виганяти їх із духовного Собору і тим самим руйнувати цей Собор. Але не меншим блюзнірством є насильно заганяти людей до "Собору" чужої для них віри.

Нині в Україні є віруючі різних конфесій, є й чимало тих, хто вірить у позарелігійні духовні цінності, в ідеали й образи прий­дешнього, засновані на науково-прогнос­тичному баченні подальшої долі людської цивілізації і в ній - України. Засобом фор­мування й розвитку духовності в інтересах соборної української державності постає вся культура в усіх її формах і вимірах: і мистецтво, і наука, і філософія, і релігія, і моральна та правова свідомості, і свята та обряди, і загальнолюдське в них, і на­ціональне, й етнічне, себто все, що формує мудрість, любов, віру, надію, справді люд­ське в людині.


Каталог: authors
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Назар Максим Миколайович
authors -> Вплив прийомної сім’ї на процес відновлення психологічного здоров’я дитини з травматичним життєвим досвідом
authors -> Кльоц Любов Антонівна
authors -> Українці: народні вірування, повір`я, демонологія
authors -> Дмитро донцов
authors -> Інформація про книгу Вступ загальна частина тема Предмет І метод адміністративного права Тема Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка