Заснований у 2000 році

Одним із фундаментальних питань, якому В.І. Шинкарук приділяв надзвичайно велику увагу, було питання наукового просвітництва та посилення ролі у житті суспільства справж­ніх носіїв знання, наукової, освітянської, ін­формаційно-культурної еліти країни. Зокре­ма, особливим предметом його аналізу було європейське просвітництво, яке бере початок у XVIII столітті, розгортається в XIX у законо­мірному поділі на англійське, французьке, німецьке, руське (російське та українське).

Ще у ранніх роботах В.І. Шинкарук визначає три основні джерела наукового просвітництва:

1. 
   навколишнє середовище, яке нас ото­чує: людина - "чиста дошка" (tabula rasa), на якій природа робить свої записи;
   
2. 
   те, що І. Кант називав "людським зако­ном у мені": світло знань, яке виходить із нас самих;
   
3. 
   світло знань, яке може виходити "зни­зу" (І. Гердер, М. Грундтвич), маючи на увазі національно-культурні можливості різних на­родів та їхню раціонально-емоційну енергію.
   

розвитку суспільства і визначають актуаль­ний вектор сьогодення.

Розум і краса - найважливіші складові змісту просвітництва - нині набули ще біль­шої актуальності у контексті нагальної потре­би їх проникнення в діяльність кожної людини. Аксіоматично, що лише завдяки їм вдасться перетворити світ, зробити його справедливі­шим та людиноцентричним. Для цього й потрібне масове наукове просвітництво як широке долучення усіх верств населення до цінностей культури, з тим, щоб нести світ наукових знань у кожен дім і в кожну родину.

Окремо В.І. Шинкарук розглядав і зна­чення та можливості, технологію інтегру­вання політичного просвітництва, яке із са­мого початку переслідувало мету перебудови суспільства, охоплюючи перехід до нової форми його політичного управління і до ут­вердження свободи слова. Саме під час його практичного розвитку поступово завойову­валося право вільно обговорювати те, якою мають бути держава, окрема людина в сус­пільстві та як будувати освіту, науку, куль­туру, просвітництво.

Значущість політичного просвітництва В.І. Шинкарук пов'язував з невідокремле-ністю людини від політики. Він часто пов­торював, що можна бути непричетним до по­літичної діяльності, але завжди від неї зале­жати, адже саме вона переважно визначає життя громадянина. При цьому видатний фі­лософ розглядав політичне просвітництво у двох іпостасях: а) як потужний засіб швид­ких соціальних змін, а відтак як засіб пере­давання революційного полум'я молодому поколінню, і б) як засіб стабілізації сус­пільства, коли просвітництво використову­ється задля підвищення політичної свідомос­ті, долучення людини - безпосереднє і ла­тентне - до політичного життя. Він, зокрема, наводив приклади з політичних життя буд­нів різних країн. Скажімо, у Фінляндії та в


інших скандинавських країнах просвітницт­во використовується для кращого освоєння всіма громадянами Конституції, державного устрою, у США - з метою підвищення полі­тичної свідомості громадян, задіяння їх до голосування, до участі у політичному повсяк­денні. Вочевидь таке просвітництво, базую­чись на вирішенні функціональних завдань, стабілізує, консолідує націю, показує перс­пективи і роль громадянина в реальних сус­пільних процесах.

Чому саме сьогодні зростає потреба у по­літичному просвітництві? Відповідь на це за­питання й дає академік В.І. Шинкарук: тому що демократичні перетворення, які у нас відбулися, не лише принесли із собою за­гальну рівність, політичну й соціальну свобо­ду, але й породили тенденцію до патерна­лізму, утриманства, неробства, адже кожен може заявити про своє право на те, щоб нічого не робити, проте вимагати для себе додаткових прав і соціальних благ. Саме тому й повинно функціонувати практичне полі­тичне просвітництво, щоб кожен освоїв пра­ва, приймаючи при цьому свої обов'язки перед суспільством, і розумів, що, лише ви­конуючи їх та дотримуючись вимог Консти­туції, можна чогось досягти в суспільстві і стати щасливим. Треба усвідомити, що сус­пільство - це є продовження і фізичного, й духовного тіла особи-громадянина, а загаль­ний його стан безпосереднім чином впливає на її-його власне становище. Не даючи нічого соціуму, не можна щось одержати для себе. Лише через проникнення цієї ідеї у свідо­мість кожного українця й відбудеться бажана консолідація суспільства.

Так само важливим для формування полі­тичної нації є утвердження української мови як державної. Слід нагадати, що В.І. Шин-карук - один із провідних розробників нині чинного Закону про мови, що належить до пакету найдосконаліших законів України, незважаючи на численні спекуляції навколо мовного питання. До вивчення проблеми мо­ви талановитий учений підходив, як завжди, всебічно й глибоко. Мова, звісно, - це не певний набір слів чи понять, передусім мова - спосіб порозуміння, котре формується на основі спільних почуттів, поглядів, думок, домагань, вартостей, а також спільної знако­вої системи, яку й називають мовою. Отож у мові зосереджені інтереси нації, етносів, родин, українства загалом. У такому витлу­маченні очевидно, що політичне просвіт­ництво повинно поширюватись і на мовне питання. Воднораз його основним змістом має бути трактування політики не як реалі­зації брудних технологій задля здобуття вла­ди, а як засобу забезпечення суспільного блага для громадян. Саме задля цього й існує політичне просвітництво як окрема спод-вижницька діяльність.

На переконання академіка В. Шинкарука просвітництво потрібне ще й тому, що по­всюдно застосовується практика ендокрина-ції, тобто навіювання завідомо викривлених, а то й облудних політичних штампів. Прак­тика вживання ендокринації у нас розширю­ється і, замість підвищення політичної ак­тивності громадян, зумовлює їхню апатію і пасивність. Виходить, що у соціальному аспекті розвитку в українському суспільстві чітко окреслилася тенденція до деградації як соціальних структур, так і особистостей.

Надаючи великого значення науковому просвітництву і поширенню знання в Укра­їні, В.І. Шинкарук нагадував, що продук­тивними важелями кожного суспільного ор­ганізму є суспільно-виробничі сили людини, а також освоєний нею й поставлений на служ­бу суспільному виробництву різноманітний потенціал природи. Саме тому надзвичайно важливою продуктивною силою сучасної людини є з н а н н я, завдяки яким формується певний тип практичного ос­воєння як природи, так і самих соціальних організованостей і навіть людини.

Європейська цивілізація, неодноразово зауважував В.І. Шинкарук, набувала сучас­ного вигляду під відомим гаслом Ф. Бекона "Знання - сила". Кілька років тому ЮНЕСКО, висвітлюючи параметри "освіти для майбутньо­го", дав дуже доречну конкретизацію згаданого гасла. Звучить вона так: "Вчитися знати, вчитися робити, вчитися бути, вчитися співіснувати!".

Повертаючись до значення знання у життє­діяльності людини і суспільства, В.І. Шин-карук постійно наголошував, що людина на­стільки є людиною, наскільки вона обняла сво­єю свідомістю набутих людством знань. Фі­зіологічно людина є істотою тваринного світу, а духовно - підсумком освоєного знання. І саме це знання вона використовує задля само-реалізації. "Яка ж головна мета повинна до­мінувати в людині?", - запитує В.І. Шинка-рук, і дає відповідь: "Бути самою собою". А це зі староєврейської мови буквально означає "Я є". І це можна сказати, лише завдячуючи своїм знанням. Інакше кажучи, Я є те, що я знаю, я є те, що завдяки набутим знанням можу перевершити самого себе. Та й соціаль-


но людина орієнтується завдяки знанню. Без знань вона не може бути вільною, незалеж­ною, а навпаки, вона стає закріпаченою. За­галом орієнтація людини у цьому мінливому житті вимагає повноти корисної інформації, завдяки якій вона може не помилятися ні на один її біт. Але насправді її оточує вели­кий масив хибної інформації, і тому сучасній людині так потрібно вміти розпізнавати її своєчасно й виділяти саме ту, яка допоможе їй не тільки реалізувати себе, а й забезпечити комфортну продуктивність свого буття. Отож лише ґрунтовні знання допомагають не при­пускатися фатальних помилок у буденній по­ведінці і професійних учинках.

У цьому смисловому наповненні поняття "знання" В.І. Шинкарук доводить до поняття "святенність". Ще з давніх давен відомо, що до священних речей (таких, які уможливлю­ють зв'язок видимого з невидимим) мудреці відносили три найголовніші - terra, causa, cor. Terra - це земля, наша найбільша свя­тиня, за яку повинні цілувати ноги тому, хто подарував нам її, адже ми на ній живемо (Г. Сковорода). Земля визначає нашу при­роду, наш дух, нашу поведінку. І природно, що ми такі, які народилися на цій землі. Цікаво й те, що кожна жменька землі охоп­лює таку ж структуру мікроелементів, як і народжена на ній людина. Causa - причина, або світ знання. Це розуміння причинно-наслідкових зв'язків усього, що нас оточує, усвідомлення того, що не нас робить довкіл­ля чи система, а ми самі її творимо. Вона, врешті-решт, залежить від тих синхронних хвиль добра та сердечності (cor), які проду­куються нами й виходять із нас у земний світ.

Знання, звісно, мають бути сучасними, гуманістичними, духовно насиченими, по­в'язаними з новими нано-, й пікотехноло-гіями, які не завдають шкоди екології, і вод­ночас повинні характеризуватися раціональ­ним використанням людських ресурсів, які не лише знімають антропогенне навантаження, а й здатні усунути екологічне забруднення, здійснене споживацькою цивілізацією.

Важливе місце у творчості В.І. Шинка-рука в контексті філософського розвою ідеї просвітництва посідає питання інтелектуаль­ної оснащеності українського народу. "Відо­мо, - писав він, - що саме термін "інтелект" являє собою латинський переклад старогрець­кого поняття "нус" - розум. Сенека твердив, що розум - не що інше, як утілений у людей божественний дух. Позаяк Гердер називав наш край "степовою Елладою", можемо вті­шатися, що він мав на увазі також і народ чима­лої інтелектуальної та душевної потуги".

І в творчості, й у своїй практичній діяль­ності на посадах керівника Товариства "Знання" України та директора Інституту філософії НАН України академік В.І. Шинкарук знач­ної ваги надавав конкретним носіям знання, колективному інтелекту нації та його осердю - інтелектуальній еліті. Українське суспіль­ство в усі часи, зазначав він, виділяло зі свого простору людей, котрі відзначалися розумом, розсудливістю, працьовитістю, муд­рістю. Досить лише зазначити, що в укра­їнській міфології ніколи не було героя "дур­ника" чи "юродивого". Це постійно підкрес­лював В.І. Шинкарук, вказуючи, зокрема, що одним із значень латинського терміна "ін­телігент" (спільнокореневого з "інтелекту­ал") є вдале й містке українське слово "тяму­щий". Кожен із нас, згадуючи дитячі роки, може підтвердити, що "тямущість" - то най­більш поціновувана народом людська риса. Так, на рівні буденного етосу (звичаю) від покоління до покоління виявляло себе не­переборне тяжіння українства до ґрунтовних знань, фундаментальної освіти, вишуканої культури. Досить сказати, що за перших більш-менш сприятливих обставин у нашому євро­пейському краї стрімко зростала кількість шкіл та інших освітніх закладів (унаслідок чого, скажімо, за часів козаччини, більша частина людності була письменною).

Державник-філософ також звернув увагу на те, що у рідній мові маємо ще одне яскраве слово, дотичне до означення інтелектуала. Шанованого письменника, мислителя, вче­ного українці завжди іменували словом "дос­тойник". Під багаторічним польським впли­вом інтелігентну людину називали також "шля­хетною". Але в українському вживанні воно зазнало істотної трансформації, тому що у нас шляхетність вимірювалася не у її становому, а в суто культурному розумінні й стала сино­німом напруженого життя людини, котра постійно прагне перевершити себе.

Однак духовно-інтелектуальний потенціал нації не зводиться лише до її найбільш осві­ченої частки. Це ще й одвічна мудрість наро­ду, тямущість, своєрідний етос громадського співжиття. На жаль, історичні обставини не­часто сприяли реалізації згаданих особливос­тей українства. Нині маємо надолужити і втра­чене, і не зреалізоване. Сукупний інтелект нації - могутня сила, здатна творити нове мисленнєве, а також ціннісне нормативне поле суспільної ритміки життя і творчості.


Адже найважливішим призначенням інте­лектуальної культури є продукування таких смислів, буденне утілення яких призводить до самоактуалізації як кожної окремої осо­бистості, так і суспільства, всіх його інсти­туцій. Без такої позитивної самоактуалізації не можуть бути вироблені й утверджені нові парадигми національної самоорганізації, дер­жаво- і суспільствотворення.

Важливо зазначити чітку позицію акаде­міка В.І. Шинкарука щодо змісту сучасних знань, а також вимог до їх трансформації в контексті цивілізаційних впливів на зміни у суспільстві. Донині людство відтворює па­радоксальну ситуацію: основну масу знань виробляють ті, хто працює... на знищення людей. Адже 80% зайнятих у такому ви­робництві працюють у військово-промисло­вому комплексі. Також у всій системі існую­чих знань лише мізерний відсоток можна віднести до знань власне про людину, про соціальну гігієну, суспільне життя, тобто про все те, що стосується її духовного, внутріш­нього світу. Знання про це розробляють мен­ше одного відсотка вчених.

У зв'язку із вищезазначеним В.І. Шинка-рук (передусім використовуючи твори відо­мого вченого з діаспори Олександра Куль-чицького) підмітив синтетичне у суті тяжіння української людини до єднання її із західною духовністю, якою є раціонально-активна світонастанова, готовність до дії, керованої й контрольованої розумом, причому все це у форматі "кордоцентричної" самозаглиб­леності особистості. Такому синтетичному тяжінню не судилося гармонійно виверши­тись у минулому через несприятливі зовніш­ні, переважно політичні, обставини, зумовле­ні периферійним розташуванням України. "То, може, нинішнім поколінням українців, котрі входять у третє тисячоліття - вже за сприятливих політичних обставин, - нале­жить, нарешті, втілити той ідеал єдності високорозвинутого інтелекту та глибоко розвинутої душевності?", - ставив запитання В.І. Шинкарук. І далі сам аргументував відповідь. Саме через свою душевність люди­на, розвинута інтелектуально, сягає висот духовності. Остання означає спосіб само-побудови особистості, завдячуючи передо­всім невпинній турботі-праці про свій внут­рішній світ і довкіллєннєвий Всесвіт. Дух спонукає людину постійно "вдивлятися" у себе та у довкілля, дбати про своє удоско­налення. Ось чому лише інтелектуально й душевно багата особистість здатна гідно ре­презентувати свій час, свій народ, націо­нальну культуру, державу. Тільки вона, вирішуючи нагальні завдання українотво-рення, здатна протидіяти екологічній кризі, як і іншим кризовим явищам.

Дедалі частіше В.І. Шинкарук стверджує про виняткову важливість не лише інте­лектуальної насиченості суспільної життє­діяльності, а й її належного духовного осна­щення. Безумовно, інтелектуальна насиче­ність, яка насамперед здійснюється через поширення знань, - це найнадійніший обме­жувач нерозумного чи й абсурдного. А саме з цими реаліями досить часто доводиться сти­катися у критичні періоди розвитку суспіль­ства. Передові країни світу мають чималий досвід подолання подібних ситуацій. Відомо, що у Сполучених Штатах Америки принцип "Геть безглуздості!" було проголошено й реалі­зовано ще у 20-ті роки XX століття. Саме тоді там розпочалася радикальна всебічна раціоналізація життя, що конкретизувалася в науковій організації праці, а найголовніше -ліквідуванню підпав так званий театр соці­альних абсурдів. (Хоча історія засвідчує, що така раціоналізація й донині стикається із серйозними труднощами.)

Сучасна цивілізація - наслідок багато­вікового розвитку, вдосконалення людської діяльності. Ті кризові стани, які виникають у руслі цієї цивілізації, засвідчують, що рі­вень досконалості способів людських діянь недостатній. Парадокс полягає у тому, що те, що здається взірцем досконалості, часто виявляється шкідливим, або й згубним для людини. (Сумний приклад цього - Чорно­биль.) Проте важко знайти вихід з окрес­леної контроверзи за межами власної ді­яльності: лише змінюючи форми цієї ді­яльності щодо освоєння природи, зокрема, наслідуючи принципи синергетики, можна забезпечити якісно новий рівень вико­ристання енергії й інформації, а відтак й утвердити нове, по-справжньому дбайливе, турботливе ставлення до природи, людини, суспільства у цілому.

Просвітництво всіма своїми формами та засобами, наголошував В.І. Шинкарук, по­кликане безпосередньо впливати на мораль­но-психологічний стан народу. Крім того, відомо, що жодна країна в жодну епоху не виходила з кризи зусиллями виключно еко­номічними. Адже в основі економічної ді­яльності перебуває певна психокультура, усвідомлення якої як чинника діяльності й окреслює антикризовий вектор духовності, вказує на орієнтири до Берега спасіння (С. Крим­ський).

Цікаво, що А. Сміта знають лише як еко­номіста, представника класичної буржуазної політичної економії. Проте його перша ві­дома праця була не економічна, а філо­софська: "Теорія моральних почуттів", що стала гідним викликом на соціальний запит щодо пробудження суспільної енергії, суттє­вого зростання соціального капіталу, пояс­нення зв'язку моральних досягнень з гос­подарською діяльністю підприємця.

Вимір економіки "духом", неодноразово підкреслював Володимир Іларіонович, зу­мовлений її сутністю. Вона виявляється в надскладному соціальному процесі, котрий, як багатоканальний життєпотік, реалізується через систему ідеалів і цінностей. Це не озна­чає, що природні ресурси чи ядерна зброя не матимуть жодної ваги. Але їх викорис­тання й володіння ними визначається ще й духовним фактором, зумовленим тим чи ін­шим типом культури. Ніхто не стане запе­речувати взаємозв'язок духовного й еконо­мічного. Можна згадати німецького еконо­міста ХІХ століття Ф. Ліста, який вбачав перспективу об'єднання тогочасної роздріб­неної Німеччини через розвиток національ­ного духу. На його думку, індустріальна економіка Німеччини була неможлива без прогресу науки, інституційних чинників людського капіталу, знань, ідей, винаходів, відкриттів тощо, які й становлять дух еко­номічних звершень. І вже в другій половині ХІХ століття здивований світ опинився пе­ред несподіваним фактором - об'єднаною, сильною, самостійною Німеччиною, котра реально претендувала на світове лідерство.

Справді, завжди, й особливо сьогодні, було модно і престижно міркувати про дух, духовність, душевність, духовну кризу, одухотворення нації. Досить часто ці сен­тенції втрачають своє значення, оскільки за ними немає ніякого змісту. Дух економіки є складовою загальноцивілізаційного інтелекту­ального розвитку. Вищість, значущість, смис­лова наповненість економіки зумовлена духов­ними пошуками смислів господарського буття. У цьому значенні, вочевидь, дух є атрибутом всього економічного. Згадаймо хоча б еллінську цивілізацію: високий злет духу давніх греків, який знайшов відобра­ження у мистецтві, філософії, архітектурі, політиці, не заперечує високих економічних здобутків. Зокрема, комерційного таланту, завдяки якому відбулося окультурення Се­редземномор'я і Причорномор'я, було ство­рено підвалини соціально-економічного за­конодавства, податкової системи, а економічна теорія виокремилася в науку тощо. Зрештою, у просторі давньогрецької культури з'явля­ються і гроші - один з найдавніших винахо­дів людства. Дух і економіка, таким чином, -взаємопов'язані поняття. Більше духу, інтелек­туального напруження - більше продуктивної економіки, результативного господарювання.

Тому В.І. Шинкарук активно стверджу­вав, як у теорії, так і своєю творчістю, що, разом з матеріально-практичним освоєнням природи, надзвичайно важливе значення у людській діяльності має духовно-практична складова, а відтак релігія, мистецтво, мова та всі інші форми духовної культури. Саме таке духовно-практичне освоєння природи забезпечує "живу радість і радісну живність" цього буття (Г.Сковорода).

Ось звідки випливає розуміння шинкару-ківської тези, що достеменно справжнім є лише духовне життя. Тоді життя як задо­волення тілесних, матеріальних потреб - це тільки засіб до цього істинного життєзреалі-зування. "Живу не для того, щоб їсти і пити, а п'ю та їм для того, щоб жити", - улюблений вислів філософа-науковця. І далі логічно за­питати: "У чому полягає духовне життя і в чому його вищість за тілесне матеріальне?" Найавторитетнішу і найпоширенішу відпо­відь на нього у Стародавній Греції і Римі дали стоїки - філософи, які висунули і обстоювали думку, що людина за своєю суттю свобідна (улюблений вираз В.І. Шинкарука.

• 
  В.К.) істота, і вона свобідна саме як ду­ховна й водночас розумна. Веліннями ро­зуму, а не чуттєвими жаданнями має вона керуватися. Головним з цих велінь розуму є доброчинність, служіння добру. Нагородою за доброчинність є сама доброчинність. Отже, смисл людського життя, його призначення
  
• 
  у служінні добру, в доброчинності. Піз­ніше, вже в нові часи, ці погляди розвинув видатний німецький філософ І. Кант. Згідно з його вченням, найвище призначення лю­дини - чинити добро. Згодом, щоправда, враховуючи те, що у понятті "добро" пере­важає іноді матеріальна складова (добро як багатство), В.І. Шинкарук змінює цю фор­мулу: служити не добру, а доброті.