Запалимо свічки пам’яті Вечір пам’яті Мета



Скачати 104.87 Kb.
Дата конвертації01.05.2016
Розмір104.87 Kb.
Комарова Н.Г.,

завідувач шкільної бібліотеки

Запалимо свічки пам’яті

Вечір пам’яті

Мета:

  • поглибити знання учнів про голодомор 1932-33 рр.;

- розвивати бажання вивчати історію України;

  • формувати в учнів співчуття до трагічної долі рідного народу, громадянську відповідальність за його майбутнє;виховувати свідомих громадян України, плекати в них почуття патріотизму, шану до невинних жертв Голодомору.

Обладнання:

  • виставка книг « У пам’ять про скорботний 33-й»;

  • черствий хліб, вода, ікона, свічки;

  • п’ять колосків, перев’язаних чорною стрічкою з написом « 1932-1933».

Оформлення залу: маленький столик, застелений скатертиною, на йому стоїть ваза з колосками, на вишитому рушнику лежить хлібина, біля неї – запалена свічка, на сцені – плакат «Запалимо свічки пам’яті»
Бібліотекар (запалює свічку, бере у руки книгу-меморіал «Голод-33», читає. Лунає «Реквієм» А.Моцарта –то тихіше, то голосніше)

-«Літа 7441 від Сотворення світу (літа 1933) від Різдва Христового був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці, А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів.

До Книги буття українського народу, - якщо таку книгу буде колись написано».

Такими словами починає вступну статтю «Духовна руїна» до книги-меморіалу «Голод-33» журналіст Лідія Коваленко.

Чорна книга України - книга болю душі людської написана із свідчень очевидців найстрашнішого в історії року – року голодомору. Читати її непросто. Але це історія нашого народу і ми не повинні забувати її. Погортаймо сьогодні ці сторінки. І хай у кожній душі, у кожному серці запалає вогник скорботи. Це знак нашої пам’яті. Святий вогник зігріє душі загиблих. А для нас це буде світло очищення задля нашого майбутнього.

( танець зі свічками).


Ведучий. 1933 … Навіть через 75-років ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, умирали родинами й селами. Смерть чигала на шляхах, на городах, у хатах…

Учениця (запалює свічечку)

А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися в хатах

Та й мруть…

Сумують комини без диму.

А за городами,

за тином


Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

Волочать трупи

ланцюгами

За царину й засипають

Без домовини. Село

Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло.


Ведуча. Масштабний голод розпочався наприкінці літа 1932 року. Досяг свого піку до початку весни 1933-го та завершився на початку літа 1933. Вісім місяців від Покрови 1932 до Трійці 33-го перетворили нашу державу на неозорий цвинтар. За цей час у могилу лягла майже третина тодішньої людності України.

Моторошно подумати, але навесні 1933року, коли настав рік голоду, на Україні щодня вмирало голодною смертю 25 тисяч чоловік, щогодини- 1 тисяча, щохвилини – 17. Фактично голод охопив увесь Центр, Південь, Північ і Схід сучасної України



( На слайді- таблиця народжуваності й смертності по місяцях за 1933 рік).
Ведучий. 1930-1932 роки були дуже важкими. Це - період насильницького впровадження колективізації селянських господарств, накладання на райони України, окремі селянські двори непомірно високих планів хлібоздачі.

18 листопада 1932 року ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про заходи з посилення хлібозаготівель», що поклала початок вимиранню українського селянства. У ній вводилося таке невідоме жодній системі судочинства покарання, як занесення колгоспів, сіл або цілих районів на «чорну дошку» (їх ще називали «чорними дошками Кагановича». У ці регіони припинялася поставка товарів, у них вилучалося продовольство та посівні фонди. Так селян вчили «уму-розуму»( вислів із листа С.Косіора, адресованого Сталіну).

( На слайді – портрет Сталіна)

( Учениця читає вірш «Весна» М.Будлянського)
Учениця(запалює свічечку) Цей сніг, як сон, прийшов - розтане,

Здимить і в хмару перейде…

Весна.

Село лежить в тумані,



Голодний рік, голодний день,

Іде – не йде, повзе по мертвих,

Й хвалити Бога, - хоч повзе.

Весняний дух живий – не спертий

До сонця зводить все живе,

Й воно і молиться, і плаче,

Й радіє сонцю і воді.

Якби він знав, якби побачив –

Сини ростуть на лободі.

Сини радянської держави!

Та знає вождь, усе він зна…

У вус всміхається лукаво;

В Москві весна. Його весна!

В селі весна повзе на ліктях,

Повзе по мертвих і живих.

В долоні сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає із стріх.

І п’ють опухлими вустами

Оту живицю молоду.

Їм жить і жить, та над полями

Знов ворон каркає біду.

Забрали тих, хто із комори

Пашню останню вимітав,

Хто ще активніше був учора-

Сьогодні ворогом ставав!

Голодний рік. Жорстокий світе!

Дай хоч надію для живих.

Весна.І сонце ловлять діти,

Що дзвінко скапує із стріх.
Ведуча. Сумнівно відомий «закон про 5 колосків…». Ось вона, ціна жменьки зерна: стільки потрібно було суду, щоб засудити матір чи батька, забити дитину… Машина зі скреготом, але запрацювала. 55 тисяч осіб засудили за «колоски». З них до вищої міри покарання – 2 тисячі 100 осіб. Нічне стриження вручну колосків у полі! Зовсім новий вид збирання врожаю!

(На слайді - картина колоска на долонях).



(Звучить Ф. Шопен. Соната ля-мінор).

Бібліотекар. «Жнивами скорботи» назвав цю трагедію України відомий західний дослідник Роберт Конквест. Дослідження автора, побудоване на документах, з’явилося на Заході тоді, коли не лише в колишньому Радянському Союзі, а й у західних країнах багато хто не визнавав самого факту Голодомору.

( На слайді – книга – меморіал «Голод-33»)

Ведучий. Перегорнімо сторінки Народної книги-меморіалу «Голод -33». Із розповіді очевидця тих страшних подій: « У батька з матір’ю нас було 13 дітей. 1931 року нас «розкуркулили»: майно розпродали, а нас вивезли на інший хутір, у пусту хату. Тоді старші діти розповзлися білим світом, щоб добути собі кусень хліба. А ми, п’ятеро, лишилися при батькові. Що ми їли? Лободу, кропиву, видирали гнізда птахів, ловили ховрашків. Навесні 1933 розвелося багато ящірок, їх важко було впіймати, але ми старалися, пекли їх на вогнищі, ділили між собою і їли. Незважаючи на загрозу ув’язнення, зривали на полях недозрілі колоски, виминали зернята й жували їх посинілими ротами.»

(Лунають у запису церковні дзвони.)

Учениця. «Хто се ? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібця дай! Мамо, матусю, ненечко!» Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйонноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній – ні дна, ні берегів…

(Уривок із «Молитви за убієнних голодом» К.Мотрич).
Ведуча. На світі – весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом : їсти, їсти, їсти… Не від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…

Учень.(запалює свічечку)

Бозю!


Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я – ще дитинка.

Та ж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!

Холодно, Бозю,

Сніг дуже білий

Бозю, що там у тебе в руці?

«Біла молитва братика» А.Листопад



Ведучий. Їсти хотілося весь час. Лягали спати, а воно й не спалося. Запитували одне в одного: «Чого кишечки воркотять, вони їсти хотять. А чого ж очки не сплять, вони ж їсти не хотять?». Голодними лягали, голодними й уставали. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. На деяких возах були ще живі, вони ворушились і стогнали дорогою до могили.
Учень.(запалює свічечку)

Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки

В колиску ясночолу.

Я чую запах квітів. Я не вмер.

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось

Хоча б за коси верб.

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму?

В клітинці кожній – озеро води.

Я ще не вмер.

…Усі проходять мимо.

А житечко моє таке густе.

…А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.



М.Замига «Вічний монолог»
Ведуча. Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Вони не брали участі в колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. Смертність дітей сягала, за деякими підрахунками, понад 50% від загальної кількості померлих.

«Голодні люди – страшні люди»,- говорить один із свідків. Вони божеволіли від голоду, їли чужих, їли власних дітей…



Учениця. ( слайд – голодні діти)

Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

Бо не впустить нас Бозя до неба.

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене

І лягайте самі коло мене.

Забринить понад нами бджола золота,

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста,

І росою вмиватиме очі.

Дмитро Павличко

Бібліотекар . Пресвята Діва Марія – особлива постать у всесвітній історії людства й у свідомості багатьох поколінь. Закономірно, що свою героїню Улас Самчук назвав Марією. Ім.’я це в давньоєврейській мові означає «піднесення». У такий спосіб він наголошує на типовості образу Марії, який є уособленням материнства, основи життя на землі, уособленням самої України.

Це був перший в українській літературі твір про Голодомор 1933 року, присвячений «матерям», які загинули голодною смертю в Україні. «Хроніка одного життя» - такий підзаголовок дав своєму романові автор, у якому йдеться про страдницький життєвий шлях жінки з величним красивим ім.’ям – Марія. (На слайді- книга У.Самчука «Марія»)


Ведучий. Влітку, у серпні, зорепад. Теплими, погожими ночами зірки падають додолу, але не розбиваються,вони тихо перемовляються між собою перед тим , як піти у вічність. Але то не звичайні зірки, ті зорі – це душі безневинно вбитих дітей. Постійте тихо в передсвітанні біля вікна й послухайте, про що гомонять душі-зорі.

(Звучить пісня«Святі зорі» Сл.В.Чайченко, муз.Л.Херовимської, діти-зорі танцюють)
1-а зірочка. А мені заподіяли смерть за «5» колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки… Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила волошку, щоб з’їсти її. Я озирнулась, зійшла з межі, зірвала один колосок, другий, третій, четвертий, п’ятий… і раптом схопив мене голова сільради і поволік мене до воза… мене били, били, били… поки не забили. Забили за «5» колосочків, а було мені шість рочків.
2-а зіронька. І мені хотілося їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідусь. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Приїхали дядьки, повкидали їх на воза і повезли за село в ями. Тато пішов до міста за хлібом і не повернувся. Я в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з’їм, а то він не перекушується». Мама обнімала, цілувала мене, а з великих запалих очей котились сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, одягла в чисті сорочечки, напоїла маковинням… І вже нас не стало. Ганнусею, Ганнусею мене звали…
3-я зірка. А я Андрійком був. Було мені три рочки. Мене матуся зарубала…З моїх ручок, з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним погодувала. А мою голівку до серденька притуляла, люлі-люлечки співала, любим дитям називала… А через два дні моя рідна, люба мама в річці утопилась… (звучить продовження пісні з 3-го куплета)
Бібліотекар. Були часи в Україні, коли про голодомор невільно було і слова мовити. Василь Барка, який сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму(людоїдства), відтворив цю народну трагедію в романі «Жовтий князь».. Автор створив у своєму творі символічний образ князя, демона зла, який несе із собою руйнацію і спустошення, сіє муку і смерть. За мотивами твору В.Барки створено фільм «Голод -33-го», сценарій написали Лесь Танюк і Сергій Дяченко, який на першому Всеукраїнському кінофестивалі , присвяченому пам’яті Івана Миколайчука, здобув головний приз.
Ведуча. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутися- від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями.

(На слайді слова- «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами!»Іван Багряний)

Учениця – Мати-Україна (стоїть на колінах перед іконою Богородиці і молиться)… Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителька роду людського! Куди ж ви відійшли? Чого ж залишили мою землю і народ мій? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?

(Звучить «Реквієм» Моцарта)



Ведучий. І стояла Вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася Мати-Україна, на велетенському хресті розіп’ята.
Мати-Україна ( шепче) Дітоньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Уже ген зозуля маслечко колотить, уже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси ! Стривайте! Куди ж ви? Як же я без вас? (Голосніше) Прости, небо! Прости,земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть! (Тихо) Нема. Зотліли. Відлетіли ключами в небо.
Ведучий. І щоночі чути, як оплакують, велетенські могили лише солов’ї і зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави. Стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.
Ведуча .Поблизу Лубен українці вивершили Курган скорботи на вічну пам’ять співвітчизникам своїм, які залишили життя земне у пекельних муках. Не звучало на тому полі ні пишних промов, ні музик… А були тільки вода й хліб. Черствий хліб, який люди принесли з собою, та жменьку землі з своєї оселі. Кожен прийшов за покликом матері-землі, яка сховала чи то батька, чи то сестру, чи ще когось із рідних.

(На слайді – Зажур-гора)

Бібліотекар. Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу. Височезний Хрест. Здається, дістає неба, вічності й самого Бога.

За нашим давнім народним звичаєм померлих згадують у церквах, ставлять свічки. Тож пом’янімо сьогодні, зі спізненням у кілька довгих десятиліть, мільйони українських людей, які померли страшною голодною смертю. Ми схиляємо голови перед їхніми муками.



(Хвилина мовчання)

Бібліотекар. Голодомор 1932-1933 років – страшна трагедія в історії нашої держави. Чорна смерть забрала життя мільйонів людей. Невідома навіть точна цифра. Дай, Боже, щоб це ніколи більше не повторилося !
Учні разом: Ми живемо! Живе наш народ! І так буде завжди!

(Звучить твір Т.Альбіноні «Адажіо»).


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка