Закон України «Про освіту»



Скачати 143.59 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір143.59 Kb.
УДК 37.017 (477) «195/200»

Інна Прокоп

(Чернівці)



Виховні пріоритети української освіти

в умовах трансформаційних процесів

(1991 р. - поч.ХХІ ст.)
Закон України «Про освіту» визначив її метою всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами [3].

Досконала, всебічно й гармонійно розвинена людина проголошується найвищою метою виховання. Очевидним є те, що розумної альтернативи всебічному й гармонійному вихованню немає. Воно залишається ідеалом, до досягнення якого з урахуванням допущених помилок прагне нова українська школа. Але сьогодні ця мета формулюється скромніше і по-діловому: сприяти розумовому, моральному, емоційному і фізичному розвитку особистості, всемірно розкривати її творчі можливості, формувати гуманістичні відносини, забезпечувати різноманітні умови для розкриття індивідуальності дитини з урахуванням її вікових особливостей.

Аналіз джерельної бази засвідчує, що, порівняно з радянським періодом, у формулюванні мети всебічного виховання особистості, з одного боку, значно розширився спектр завдань (статеве, екологічне, економічне і т.ін.), а з іншого, зникли поняття, пов’язані з ідейно-політичним, інтернаціональним, атеїстичним вихованням, що є адекватним ситуації глобально-історичної переорієнтації суспільства на нову систему цінностей.

Відновлення соціокультурної функції школи стало першочерговим завданням у галузі освіти проголошеної у серпні 1991 р. незалежної держави Україна. Концепцією загальноосвітньої школи України визначено курс на розбудову школи як важливого фактору відродження нації, виховання в молоді почуття національної свідомості й гідності, активним засобом боротьби з національним нігілізмом, з проявами комплексу національної неповноцінності, нижчості, відступництва від своєї нації.

Відповідно до нового освітнього законодавства школа звільнялася від обов’язкової комуністичної ідеології, але не від ідеології взагалі. Як свідчить аналіз змісту нормативних документів, основні принципи й напрями розвитку освіти в Україні наскрізно пронизані ідеєю України (розбудови незалежної держави), ідеєю демократії (побудова громадянського суспільства), ідеєю гуманізму (створення умов для всебічного розвитку особистості як вищої цінності суспільства).

Фактично відбувалася заміна однієї ідеології на іншу, що, власне, є природним процесом, адже, як підкреслюють українські вчені С.Гончаренко та Ю.Мальований, освіта не може бути деідеологізованою і деполітизованою, що неможливо в принципі [2, с.52].

Водночас, як засвідчили результати аналізу наукових праць і публікацій 90-х рр. ХХ століття, зміни торкнулися насамперед розуміння самої суті ідеології, коли все більше почали повертатися до її первинного змісту, як до вчення про ідеї, «систему поглядів, у яких усвідомлюються, оцінюються ставлення людей до дійсності й один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення чи зміну даних суспільних відносин» [11, с.206]. Відповідно до такого тлумачення ідеології, одним з найважливіших її завдань С.Гончаренко та Ю.Мальований визначають «привернення уваги молоді до системи існуючих у суспільстві політичних, ідеологічних відносин, ознайомлення з вченнями минулого і сучасного, які відображають політичне життя суспільства» [2, с.52].

Закономірно, що в контексті перегляду поглядів на життя, зміни суспільних відносин, розбудови нової школи в Україні постала проблема формування нової ідеології в галузі освіти. Проте на теренах пострадянського простору і в умовах поліетнічної різноманітності України цей процес позначився неоднозначними тенденціями, що в окремих випадках породжували педагогічні спекуляції, замішані на національних почуттях, екстремізмі тощо.

Спроби нав’язування моноідеологічності, за оцінкою вчених, є виявом глибоко укоріненої психології «більшовизму» різних кольорів. Нова ідеологія в галузі освіти не повинна бути однозначною, тим більше «державною». Ніяка сукупність педагогічних поглядів чи ціннісних орієнтацій у галузі освіти не може нікому нав’язуватися, претендувати на винятковість чи істинність в останній інстанції. Іншими словами, підкреслюють С.Гончаренко та Ю.Мальований, у педагогічній теорії та практиці має реалізуватися принцип свободи ідеології [2, c.51].

Національна визначеність України може бути забезпечена поєднанням етноісторичних цінностей із вселюдськими, громадянськими, моральними, гуманістичними цінностями. Їх гармонію, на думку вчених, можна вмістити у поняття національної ідеї, безмежно ширшої за націоналізм чи будь-яку іншу догматичну ідеологію. «Саме національна ідея, - стверджують С.Гончаренко та Ю.Мальований, - а не банальний націоналізм, має у всій повноті відобразитися у народній освіті» [2, с.51].

Стрижневою національною ідеєю, на думку І.Підласого, має стати конкретна, реальна, притаманна переважній більшості населення, спільна ознака. Такою стрижневою ознакою-вартістю, зазначає вчений, «у американців є свобода особистості, в англійців – аристократизм, джентльменство, шляхетність, у німців – упорядкованість, добробут, у японців – досконалість, філігранна довершеність у всьому. Всі ці ознаки споріднені, а наповнення національного ідеалу загальнолюдськими вартостями, виховання твердої волі втілювати їх у реальні відносини – необхідна і першочергова умова всілякого прогресу та процвітання народів» [7, №12, с.7].

На думку І.Підласого, визначальною українською вартістю є працьовитість: «Людина працьовита – найвище творіння Бога. Гріх нам сьогодні не спробувати через цей стрижень відродитися як велика нація» [7, № 4, с.10].

Всі ідеологічні орієнтири в державній освітній системі України, яка є світською, регулюються лише Конституцією, де записано, що суспільство орієнтується на гуманістичні цінності, виступає проти будь-яких форм тоталітаризму, гноблення одних народів іншими, расової дискримінації, за рівність прав усіх людей незалежно від національності, статі, політичних поглядів і релігійних уподобань. Усе це має реалізуватися в діяльності школи, яка покликана підтримувати і розвивати ці цінності.

Зазначимо при цьому, що наше суспільство в основу свого подальшого життя кладе не просто ідеї розбудови Української держави, гуманізму й демократії, а ідеї побудови громадянського (демократичного) суспільства як всеохоплюючого феномена, як показника і рушійної сили усіх трансформаційних змін, що відбуваються в Україні в сферах економіки, політики, ідеології, культури і т.ін.

Цим ідеям підпорядковується і процес становлення нової системи освіти і виховання, що, за визначенням О.Вишневського, трактується як система національно-демократична [1, с.12]. Становлення освіти як національної означає її відповідність загальним цілям нації, ідеології державотворення, потребам окремої людини. Джерелом створення справжньої національної школи, стверджує І.Підласий, «повинні бути не «кабінетні витвори» вчених-теоретиків, а сам народ – його історія, дух і традиції, тобто те, що сьогодні визначається як менталітет, ментальність. Неодмінною умовою успішного національного виховання є загальне політичне, економічне і культурне піднесення країни. у цьому сприятливому середовищі міцніє самосвідомість народу, розквітає його творчість, актуалізується багата культурна спадщина, а все це разом і створює фундамент творення національної школи» [7, № 2, с.7].

Першорядного значення набувають завдання відродження національного самоусвідомлення дітей та молоді, розвитку почуття національної та громадянської гідності, поваги і любові до своєї історії, культури, мови, до Конституції України, до державних символів тощо (через національний характер системи освіти і виховання, відповідність духові й стратегічним цілям української нації і держави, українській виховній традиції, ментальності). Остаточною метою цих зусиль, на думку О.Вишневського, повинно бути виховання в молоді почуття громадянсько-державницького патріотизму [1, с.21], державницького світогляду, коли свою долю та своє особисте щастя людина пов’язує з власною упорядкованою державою, що має міцні моральні підвалини та шановані людьми закони [1, с.12].

Необхідність демократизації освіти зумовлена її покликанням забезпечити умови для здійснення конституційного права кожного громадянина на одержання освіти відповідно до його потреб і можливостей, а відтак сприяти становленню в людині таких рис, які б відповідали засадам демократії – повага до ідей рівності і свободи, почуття поваги до людини, почуття гідності й достоїнства, визнання особистістю верховенства права і закону, самовідповідальність, повага до чужих прав і свобод (у тому числі й культурних), полі­тична толерантність (на відміну від радянської нетерпимості до інакодумства).

Загальнотеоретичними засадами демократизації освіти, на думку О.Сухомлинської, мають виступати, насамперед, Конституція України, а також напрацьовані загальноєвропейські та загальносвітові документи, які ратифікувала Україна, - Декларація і Конвенція про права дитини, Всесвітня декларація про виживання, захист і розвиток дітей та ін.

У контексті утвердження гуманної і демократичної ідеології в галузі освіти одним з її виховних пріоритетів визнано також гуманізацію та гуманітаризацію школи, що передбачає, як зазначено у Концепції середньої загальноосвітньої школи України, створення сприятливих умов для всебічного розкриття здібностей і таланту людини, розвитку особистості, а також зміцнення органічного зв’язку навчання у школі з витоками національної культури, гуманітарними традиціями людства, досягненнями вітчизняної і світової громадської думки, подолання розриву між культурою, наукою і освітою [4].

Гуманізм школи полягає у послідовному поєднанні інтересів учнів і вчителів та виявляється у довір’ї і диференційованому підході до школярів, заснованому на врахуванні і розумінні їхніх індивідуальних особливостей і здібностей, запитів та інтересів, поваги до їх честі і гідності [4].

Особливим пріоритетом сучасної української освіти є відродження духовності. Це, за твердженням О.Вишневського, означає повернення школи обличчям до джерел духовності, до всього, що робить людську працю, життя одухотвореним, освітленим вірою та надією [1, с.21].

З різким розвінчуванням в кінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ століття соціалістичних цінностей та ідеалів, моральних орієнтирів радянського часу, через втрату віри й переконання щодо відповідних ідеалів людина у своїх вчинках більше не оцінювала себе крізь призму «вищих цілей» чи будь-яких ідеалів взагалі. Її помисли змаліли, заземлилися. Матеріалізації людини великою мірою сприяли матеріальні нестатки, відсутність товарів першої необхідності, вистоювання у чергах за продуктами тощо. За цих умов у свідомості людини почали домінувати матеріальні інтереси, вона стала заручником споживацтва, що спричиняло, за формулюванням Є.Сверстюка, «охлялість – фізичну і моральну заляканість, зацькованість, збайдужіння, і самозахисну агресивність, запобігливе пристосуванство» [8].

Опинившись у вакуумі ідеалів, діти та їх наставники стали заручниками стихійного потоку суперечливої, здебільшого негативної інформації, яка сприймається, зазвичай, без критичного відбору і принципової оцінки, оскільки попередні моральні критерії оголошені «застарілими», «фальшивими», а нові ще не стали загальновизнаними. Як наслідок, вакуум у царині моралі, духовності наспіх заповнювався «різними духовними сурогатами», прищемленими мас-медіа дуже різними і далеко не кращими взірцями й ідеалами, більш прагматичними, технократично-утилітарними, а інколи й негативного спрямування.

Але, як зазначає О.Сухомлинська, у генотипі українців закладений потяг до духовних пошуків, загальнолюдських і національних, гуманістичних ідей, кращих вітчизняних духовних традицій [8, с.24-27].

У цьому контексті в роки розбудови української національної освіти гостро постала проблема виховання духовності й моральності як світськості чи як долучення дитини до релігії, що в деяких науковців і практиків стала альфою і омегою всього освітнього процесу. Ця проблема винесена на широкий загал, її обговорюють не лише освітяни, але й політики, ідеологи, представники релігії. Попри різні позиції, доречним вважаємо тезу О.Вишневського, що сьогодні стає очевидним неможливість повернення до духовності на основі атеїзму, а оскільки головним джерелом духовності є релігія, то її співпраця з школою видається не тільки можливою, але й необхідною [1, с.21].

Не менш важливим пріоритетом сучасної української освіти є адаптація дитини до умов життя у ринковому суспільстві, тобто життя в нових умовах, часто непередбачуваних, кризових, загрозливих.

Розвиток ринкових відносин, переорієнтація нашого суспільства на нову (по відношенню до радянської) систему вартостей зумовили кардинальні зміни підходів до проблем навчання і виховання, які, на думку О.Вишневського, характеризуються переходом від презирливого ставлення до власності до трактування її як основи свободи; від інтелектуального та матеріального споживацтва до самовідповідальності й підприємливості; від примату поняття «суспільно корисна праця» до розвитку працьовитості як засобу самоутвердження і власного життєзабезпечення, можливості максимальної самореалізації людини [1, с.22].

У якості важливого, але не нового для української освіти й виховання, пріоритету вирізняється відродження родинного виховання, повернення до цінностей сім’ї як важливої соціальної інституції, джерела поповнення життя нації, найпершого осередку соціального становлення особистості.

Внаслідок «одержавлення» системи виховання, в тому числі родинного життя і функцій сім’ї, що випливало з ідеології більшовизму (побутувала думка про неминуче відмирання сім’ї в умовах соціалізму як чинника виховання дітей), родина успадкувала відчуженість батьків і дітей, багато молодих людей не знають свого родоводу, типовим явищем стала людина без роду, нівелюються цінності сімейного життя, зростає кількість розлучень тощо.

Будучи проміжною ланкою між людиною і суспільством, сім’я з погляду педагогіки розглядається як інститут суспільного виховання, який, як і інститути громадського виховання (дошкілля, школа тощо), орієнтується на всю систему вартостей, тобто прагне прищепити дитині певні моральні та суспільні погляди і сприяти виробленню адекватної суспільству поведінки.

У цьому сенсі сімейне виховання трактується як складова всього сучасного українського виховання. Відповідно воно стало предметом вивчення окремої галузі педагогічного знання - родинної педагогіки, яка визначається як складова частина народної педагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо створення і збереження сім’ї, сімейних традицій. Її основні засади детально розкриваються у працях В.Сухомлинського «Батьківська педагогіка», М.Стельмаховича «Українська родинна педагогіка», А.Марушкевич «Родинне виховання» та ін.

З відродженням і розбудовою української державності відбувається повернення до традицій національного родинного виховання добільшовицької епохи, які, зрештою, «підпільно» діяли весь час в окремих місцевостях (особливо у західних областях) України. «Настав час, - писав М.Стельмахович, - коли необхідно якнайрішучіше повернутися до української родинної педагогіки …, до відродження традиційного статусу родини з її непорушним авторитетом, подружньою вірністю, любов’ю до дітей і відданістю святому обов’язку їх виховання» [9, с.129-132].

Повернення проблеми виховання дітей у сім’ї у зміст офіційної педагогічної науки і практики зумовлене не тільки належною оцінкою традицій родинного виховання, але й пов’язане з сучасною українською реальністю, яка безпосередньо впливає на виховний процес і є, за визначенням О.Сухомлинської, «живильним середовищем для розвитку й розбудови виховних ідей і концепцій» [10, с.4].

Дотичною до вищеозначених пріоритетів нинішньої української освіти й виховання, на наш погляд, є проблема взаємовідносин і взаємовпливів особистості й колективу (вживаними є й інші терміни: група, угрупування, спільнота, громада, організація). Її розв’язання на сучасному рівні розглядаємо як важливий пріоритет становлення і розвитку виховних процесів.

Більшість зусиль, уваги та пошуків сьогодні спрямовується на особистість, індивіда – його можливості, здатності. І це цілком виправдано через табуювання цієї проблематики в попередні роки, коли панував колективізм як засіб стандартизації людини, домінував примат колективу над особистістю, підпорядкування особистих інтересів колективу й т.ін. Такий стан, на думку М.Красовицького, можна частково виправдати тим, що ця проблема перебувала під особливим ідеологічним контролем (хоча попри це більшість українських вчених, і особливо В.Сухомлинський, та педагогів-практиків намагалися її вирішити на засадах гуманізму) [5, с.43].

Українська педагогіка беззаперечно відкидає примат суспільства над особистістю, групову зверхність над індивідуальністю дитини. Водночас, як зазначив М.Красовицький, ця ж педагогіка розуміє прагнення молоді до різних форм об’єднання, до співробітництва з іншими згідно з власними інтересами, потребою взаємодопомоги, поваги до прав іншої людини [5, с.43]. Тому особлива увага звернена на створення сприятливих взаємин у дитячих колективах, вироблення навичок взаємодії і взаємодопомоги, свідомої дисципліни, поваги до інших, вміння рахуватися з нормами життя. Попри колективістський зміст, і сьогодні ці засади є основою виховання свідомого громадянина, повноцінного члена суспільства. Їх органічне поєднання з принципами поваги до особистості дитини, її гідності й свободи ставлять перед школою важливе завдання створення між дітьми атмосфери співробітництва, дружби, поваги до гідності товариша, ін.

Водночас пріоритет особистості дитини, її гармонійний розвиток в умовах існуючої освітньої системи зумовлює переорієнтацію всієї системи на розвиток особистості школяра, утвердження особистісного підходу в навчанні, що передбачає трансформацію навчання як сфери попредметної спеціалізації у сферу самоствердження особистості. Сучасні дослідники особистісно зорієнтованої освіти (І.Бех, В.Кремень, В.Рибалка, В.Сєриков, І.Якиманська та ін.) розглядають особистість як мету та фактор освітнього досвіду під час навчання.

Провідним у розвитку національної системи освіти стає усвідомлення педагогами суб’єктності учня в навчальному процесу, що забезпечується запровадженням нової особистісно зорієнтованої системи навчання. Вона виходить із визнання унікальності суб’єктного досвіду самого учня як важливого джерела індивідуальної життєдіяльності, має за мету організацію навчання як процесу психолого-педагогічної допомоги дитині в становленні її суб’єктності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні [6, с.34]. Такий підхід поєднує виховання і освіту в єдиний процес допомоги, підтримки, соціально-педагогічного захисту, розвитку дитини, підготовки її до життєтворчості тощо. Завдяки йому навчальний процес стає насичений розумінням учнями знань, а не насичений знаннями, які повинен засвоїти учень. Відповідно зміст цілей навчання, в тому числі й виховних, відображає його спрямованість на максимальне виявлення, ініціювання, використання, «окультурення» індивідуального досвіду дитини; допомогу особистості пізнати себе, самовизначитися та самореалізуватися (а не формування у неї попередньо заданих якостей); формування в особистості культури життєдіяльності, яка дає можливість продуктивно будувати своє повсякденне життя, правильно визначати лінії життя [6, с.34].

Отже, в умовах трансформаційних змін в Україні, що пов’язані передусім з розвитком громадянського суспільства, українська освіта і виховання набувають національно-демократичного характеру, з чого випливають такі її пріоритети, як відродження духовності, розвиток почуття патріотизму й громадянського самоусвідомлення, почуття родинності; гуманізація світогляду і поведінки людини; орієнтація на людину, забезпечення умов для становлення її особистості, суб’єктності, соціальності, культурної ідентифікації та самореалізації; розквіту в ній творчих можливостей, ініціативності й практицизму тощо.

Усі вищеозначені пріоритети, безумовно, заклали основу нової моделі народної освіти, спрямованої на їх здійснення у реальному житті України, що є живильним середовищем для розвитку й розбудови виховних ідей і концепцій. Відповідно до глобально-історичної переорієнтації нашого суспільства загалом й освіти зокрема на нову систему вартостей, докорінно змінилися підходи до проблем навчання і виховання, а відтак - і формулювання їх цілей на всіх рівнях – від загальної, генеральної мети виховання, що відображає соціальне замовлення суспільства, до конкретних цілей навчання, які реалізуються у змісті й організації навчально-виховного процесу.



Список використаних джерел

  1. Вишневський О. І., Кобрій О. М., Чепіль М. М. Теоретичні основи педагогіки: Курс лекцій / За ред. О. Вишневського. – Дрогобич: Відродження, 2001. – 268 с.

  2.  Гончаренко С. У., Мальований Ю. І. Соціально-педагогічні проблеми розбудови української школи // Рідна школа. – 1993. – № 4. – С. 51 – 56.

  3. Закон України «Про освіту» // Освіта. – 1996. – 21 серпня. – С. 6.

  4.  Концепція середньої загальноосвітньої школи України // Інформаційний збірник Мініс­терства освіти України. – 1992. – № 1. – С. 3 – 7.

  5.  Красовицький М. Ю. Не втрачати ні крихти надбань // Рідна школа. – 1994. – № 12. – С. 41 – 43.

  6.  Освітні технології: Навчально-методичний посібник / За заг. ред.О.М.Пєхоти. – К.: А.С.К., 2001. – 255 с.

  7. Підласий І. Ідеали українського виховання // Рідна школа. – 1999. – № 12. – С. 6 – 13; 2000. – № 4.– С.6 – 13; № 2. – С.6 – 11.

  8. Сверстюк Є. Блудні сини України / Т. Марусик (упоряд.); О. Рибалко (ред.). – К.: Товариство «Знання України», 1993. – 244 с.

  9. Стельмахович. М. Г. Виховні цінності традиційної української родини // Цінності освіти і виховання. – К., 1997. – С. 129 – 132.

  10. Сухомлинська О. В. Виховання як соціальний процес: особливості сучасних трансформаційних змін // Рідна школа. – 2004. – № 2. – С. 2 – 6.

  11. Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1989. – 840 с.

Ключові слова: мета виховання, всебічний розвиток особистості, соціокультурна функція школи, демократизація освіти, гуманізація та гуманітаризація школи.

Прокоп І. Виховні пріоритети української освіти в умовах трансформаційних процесів (1991 р. - поч.ХХІ ст.)

На основі освітніх документів, прийнятих за період незалежності України, розкрито сутність сучасного трактування мети виховання. Проаналізовано основні акценти у розумінні всебічного у гармонійного розвитку особистості на нинішньому етапі, простежені відмінності орієнтирів виховання незалежної України від виховних орієнтирів радянського періоду.



Prokop I. Educational priorities of Ukrainian education in the conditions of transformation processes of (1991 – beginning of XXI century)

On the basis of educational documents, accepted for period of independence of Ukraine, essence of modern interpretation of purpose of education is exposed. Basic accents are analysed in understanding of comprehensive at harmonious development of personality on the present stage, the differences of orientation of education of independent Ukraine are traced from educate orientation of soviet period.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка