Юліан Семенов відчай (повернення штірліца)



Сторінка9/11
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

17



 

— Брехня породжує брехню, — задумливо мовив Валленберг і поміняв ганчірку, змочену в холодній воді, на розпухлих оладках-кистях Ісаєва. — Я не сказав тутешнім слідчим жодного слова брехні і чим більше переконував їх у тому, що кажу правду, тим менше вони вірили мені… А особливо, коли це стосувалося «Джойнт Дістрібьюшн Коміті»… — Чому? — Не знаю. Вони весь час вимагали відкрити агентуру «Джойнта» у Східній Європі… Спочатку я не міг збагнути, плутав, ви ж знаєте, скільки в Англії й Америці цих самих «джойнтів»?! Що не комітет, то неодмінно «джойнт» — «об'єднаний»… Я їм говорив, що в Штатах було тільки одне скорочення, зрозуміле всім: «Борд»… — Я не знаю цього скорочення, — признався Ісаєв. — Мабуть, забули, — відповів Валленберг, і Ісаєв ще раз подивувався його такту. Тільки вір мені, дружище, тільки вір, я знаю, що зроблю на процесі — «пострижись, як у Кракові»; ніколи ми з Санькою про це не розмовляли, а перервали нас саме на цьому моєму запитанні, вони змонтували плівку — це ясно. Що ж, їм за цю підступність і відповідати… І в листі Сашеньки є рядки Гумільова, вона їх недарма вставила. Я говорив їй у Владивостоці, що цей поет несе в собі повсякчасне відчуття тривоги й невіри в реальність того, що відбувається. — Ви просто забули, — повторив Валленберг, спохмурнівши, наче хотів прийняти трудне рішення. — Першим забив тривогу про тотальне знищення всіх євреїв, що живуть у Європі, британський міністр Антоні Іден у своєму виступі в палаті общин, що рівнозначно зверненню до всієї імперії… Але при цьому британці прикидалися: насправді вони не хотіли пускати євреїв у Палестину: «можливе непорозуміння з арабами». Скрізь і всюди «поділяй і владарюй», як прикро це, як усталено… Ви знаєте, що Лондон запропонував Рузвельтові провести нараду про гітлерівський геноцид євреїв? І що той спочатку відмовився? — Не знав. РСХА таких відомостей не мало… — Британські служби вміють зберігати свої таємниці, — сказав Валленберг, й Ісаєв одразу відзначив, яка небезпечна ця його фраза: почнуть мотати, звідки йому це відомо… Якщо не гестапівський шпигун, то британський — а їм все одно… — Далі, — вимогливо перебив Валленберга Максим Максимович. Той здивовано знизав плечима: мовляв, що я сказав необережного? І продовжив: — Так от, Рузвельт зволікав… Чому? Для мене це досі загадка. Лише після того як стало відомо, що гітлерівці спалюють п'ятнадцять тисяч євреїв щоденно, Білий дім завагався і державний департамент створив «Комітет допомоги біженцям війни». І оцей «Уор реф'юджі борд» передав з свого бюджету мільйон доларів організації, що розподіляла талони на їжу й на житло серед євреїв, які втекли від Гітлера: тут її називають «Джойнт», ми називали «Об'єднаний розподільний комітет»… Мою кандидатуру, — мовляв, готовий допомогти врятувати нещасних, — запропонував представник «Борд» у Швеції, — бо Америка, будучи в стані війни, не могла послати в Угорщину свою людину, аби заступитися за євреїв, приречених на знищення. У Стокгольмі всі знали, що я відмовився вести банківські операції, хоч і досяг успіхів у цьому в Палестині ще до війни. Банкір — справді професія циніків, — Валленберг зітхнув. — З Південної Африки — я там також вів справи нашого банку «Енскілд» — дідусеві прислати листа, що, мовляв, я талановитий і все таке інше, чудовий організатор, але для справжнього банкіра надто вже великий фантазер… Словом, «Борд» депонував у нашому сімейному банку «Енскілд» сім мільйонів доларів для врятування угорських євреїв, яких Гітлер, відчуваючи наближення краху, наказав знищити. Було літо сорок четвертого, Червона Армія наступає, союзники висадилися в Європі, фінал війни, кінець нацизму… — Гітлер не вважав, що війну програно навіть у березні сорок п'ятого, — заперечив Ісаєв. — Він же був фанатиком. — Я також був фанатиком, коли рятував євреїв від знищення… — Ви не були фанатиком. Ви просто виконували свій людський обов'язок… Фанатизм Гітлера йшов не від ідеї, а від параної й самозакоханості… Ну, далі? — А далі я приїхав у Будапешт… Це було дев'ятого липня сорок четвертого… Приїхав як секретар шведського посольства з гуманітарних питань. І саме тоді там почав свою активність оберштурмбанфюрер СС Ейхман. Я хотів урятувати євреїв, а він хотів спалити їх у Освенцімі… Як солому… Сотні тисяч… З дітьми, з вагітними жінками… Я купив — долари ж у мене були — багато будинків у Будапешті, таким чином, в угорській столиці з'явилося шведське нерухоме майно — спробуй торкнутися власності нейтральної держави! А потім я почав видавати євреям шведські паспорти… Ви не уявляєте собі, що творилося в шведській місії і в мене, на вулиці Мінерви, де я відкрив свій відділ! Десятки тисяч нещасних обложили мої двері, жах, жах! У мене досі у вухах цей страшний зойк тисяч людей… Я був наївним ідіотом, ви навіть не уявляєте, яким наївним я був, коли зібрав нараду представників міністерства внутрішніх справ Угорщини, нацистів та керівників єврейської общини… Ейхман вимагав негайної депортації, а я сподівався на здоровий глузд… Але я знав від угорців, що адмірал Хорті нарешті зрозумів: війну програно… Більше того, шеф будапештської жандармерії Ференці сказав мені: «Валленберг, я в захопленні від вашої ідеї зі шведськими паспортами й охоронними листами для євреїв… Думаю, Хорті погодиться визнати цей крок вашого уряду правомочним…» Він же потім і шепнув мені: «Хорті послав своїх людей до Москви на другий день після того, як Румунія повернулася до росіян і оголосила війну Гітлеру й нам… Він згоден підписати мир, але цей мир має бути почесним, інакше нація не прийме його…» І почалася політична гра в поступовість: поки люди Хорті пробиралися до Москви, адмірал змінив свого прем'єра. В крісло сів Геза Лакатош, ліберал, але в першій же промові запевнив усіх, що Угорщина продовжуватиме боротьбу проти російського більшовизму й американського єврейства… А тоді не можна вже було грати… Треба вміти вчасно діяти: втрата часу — непоправна втрата, особливо в політиці. Ісаєв лагідно всміхнувся: — І в коханні. Валленберг важко зітхнув і повторив: — І в коханні. Правильно… І от німці щось зрозуміли, і в Будапешт… Ісаєв кивнув: — Далі я знаю: в Будапешт приїхав мій давній добрий друг, посол з особливих доручень фон Ріббентропа, вічно молодий Едмонд Веєзенмайєр… — Звідки ви його знаєте? — знову насторожився Валленберг. Інколи він ставав схожим на оленя: завмирав і немигаючим поглядом дивився прямо перед собою. — Я разом з ним готував вторгнення нацистів до Югославії, Рауль, — відповів Ісаєв. — До речі, по-російськи мене звуть Максим… Або, якщо хочете, Всеволод… Валленберг, не одводячи очей від обличчя Ісаєва, відповів: — Максим легше… Ви готували разом з цим мерзотником окупацію Югославії? — Така була моя офіційна місія… Я прожив серед мерзотників немало років, Рауль. Я тоді бомбардував Москву шифровками про те, що вторгнення ось-ось почнеться… Тішу себе надією, що ці мої повідомлення в чомусь підштовхнули Москву вкласти договір з югославами в ніч перед початком гітлерівського вторгнення… — А хто підштовхнув Москву відректися від цього договору через п'ять днів після розгрому Югославії? — жорстко спитав Валленберг. Побоюючись, що той і далі ставитиме свої ризиковані «підставні» запитання, Ісаєв знову взяв вогонь на себе: — Сталін робив усе, аби тільки відтягти початок війни… — Він би відтяг початок війни, підписавши договір з Черчіллем, який боровся проти Гітлера, — відрубав Валленберг. — Заждіть, Рауль, — знову перебив його Ісаєв. — Повернемося до Веєзенмайєра: його професія була готувати вторгнення… Я пригадую, що він обґрунтовував введення гітлерівських танків і дивізій СС необхідністю захистити південний фланг оборони рейху… Як вам вдалося тоді працювати? Адже Ейхман став не «представником дружньої країни», а звичайним окупантом… Валленберг заперечливо похитав головою: — Повною мірою він став окупантом в середині вересня, коли гестапо одержало неспростовні дані, що Хорті почав переговори про мир. Тоді його відтерли і прийшов божевільний Салаші… Ще страшніший антисеміт, ніж Гітлер, хоч був виходцем з вірменської сім'ї… Звідки в ньому це? Ейхман підписав секретний протокол з міністром поліції Салаші, абсолютно безумним Табором Вайна про те, що частину євреїв депортують до Німеччини на примусові роботи, частину поселять у центрі Будапешта, в гетто, і що наші паспорти втрачають свою силу… Лише німці мають право визначати: випустити єврея із шведським паспортом за кордон, чи спалити в крематорії. Сяк-так мені вдалося скасувати розстріл нещасних у гетто і депортацію на примусові роботи до Німеччини — це ж був камуфляж крематоріїв… Салаші погодився створити «єврейські батальйони примусової праці»; людей кинули на схід рити окопи і будувати укріплення проти тієї армії, яка йшла їх визволяти… Розстрілювали тих, хто погано працював, мав поганий вигляд, не так ішов у колоні: салашисти — це звірі, ті ж самі гітлерівці… А в листопаді, коли все вже тріщало і росіяни повним ходом наступали, мене запросив Ейхман у свою штаб-квартиру в готелі «Мажестик»… Двері його величезного люкса замкнули, і він почав допитувати мене, чому я працював у Палестині в тридцять сьомому? Чому мій дядько виступає проти великого фюрера німецької нації, друга всіх народів світу, захисника цивілізації від більшовизму? Чому Рузвельт платить мені гроші? Які американці зустрічалися зі мною? Росіяни? Хто надрукував мені тисячі проклятих валленбергівських паспортів? У яких друкарнях? До речі, він, — Валленберг судорожно зітхнув, — не говорив про «Борд», він лише тріщав про шпигунів з єврейського «Джойнта»… А потім сказав: «Усіх євреїв з вашими паспортами ми депортуємо в Данію». І засміявся. До того ж сміявся щиро і дивився на мене як переможець, що звалив противника з боксу в нокаут. Я розумів, що Данія — це фікція, там таборів немає, нещасних розстріляють по дорозі, тільки-но вивезуть з міста… В мене були секунди на роздуми… Знаєте, що я придумав? Я сказав йому: «Нехай відчинять двері, я пошлю шофера привезти пляшку віскі й блок сигарет… Після цього продовжимо нашу розмову…» Ейхман довго сидів нерухомо, потім обернувся й крикнув так, як уміють кричати тільки німці: «Відчинити двері!» І весь той час, поки мій шофер їздив по віскі, Ейхман ходив по кабінету й насвистував мотив єврейської пісеньки, уявляєте?! Він, Ейхман, — і єврейський мотив?! — Скільки ж він свистів? — Ісаєв запитав про це суворо, без звичної своєї лагідної усмішки. Обличчя Валленберга раптом завмерло і вмить змарніло: — Про це ж мене запитували всі тутешні слідчі… Навіть робили слідчий експеримент… — Запевняю вас, так само зробило б і Федеральне бюро розслідувань… — А я кажу, що він ходив і свистів! — скочивши з нар, заверещав Валленберг. — Він свистів і ходив! Як заведений! Ви ж кажете, що там жили! Тоді ви знаєте, що з харчами у них було, важко! А з сигаретами — ще гірше! У них не було сигарет! Не було! Вони труїли свій народ якимсь смердючим, гнилим сіном! А я ще сказав шоферові, щоб він узяв банку шинки й круг сиру! Ейхман ждав їжу, ви розумієте! Ця тварюка хотіла жерти! Спецпайки давали, починаючи з штандартенфюрера СС, згадав Ісаєв, та й то далеко не всім. Ейхман мав нижче звання, ніж я, хоч керував відділом по знищенню євреїв, Валленберг правду каже, їсти хотіли всі… — І що сталося після того, як ви дали йому хабара? — підштовхнув Ісаєв. — Як він повівся? — Він напився, добряче напився, — відразу ж заспокоївся Валленберг, мабуть, зрозумів, що йому нарешті повірили. — І сказав, що я йому подобаюсь… А потім зігнувся наді мною як будівельний кран, я відчув його запах, запах гнилих зубів, погано випраної білизни, плісняви, й промовив: «Я так добре ставлюся до вас, любий Валленберг, що ладен допомогти… Це безцінна допомога, її ставитимуть вам у заслугу ті євреї, які чудом уціліють від праведного суду фюрера… Якщо ви переведете на мій рахунок сто п'ятдесят тисяч золотих швейцарських франків, я дозволю вам вивезти звідси невеличкий ешелончик євреїв з вашими валленбергівськими паспортами… А там — побачимо… Як? Нічого, правда?» З того дня мене повсюди супроводжував офіцер таємної поліції Салаші — «для гарантування безпеки»: «Угорці вас ненавидять за допомогу євреям, можуть пристрелити ненароком». Я зустрівся з Ейхманом ще раз, під час розгулу салашистського кошмару, коли працювати мені ставало дедалі страшніше й страшніше: гітлерівці й салашисти, не маючи сили стримати натиск росіян, обрушували свою ненависть на нещасних євреїв, немов ті були винні в їхній поразці… Отоді Ейхман і сказав мені: «Погодьтеся, що тільки я один допомагав вам урятувати євреїв… Якби хтось інший був на моєму місці, вам нічого не вдалося б зробити… Якщо ви чесна людина, то скажете майбутнім поколінням: «Євреїв рятував Ейхман…» А на другий день почалася різанина в гетто… За його наказом… Ну, а потім… Потім, коли ввійшли росіяни, я хапав мерзотників Салаші, які вчинили розстріл у гетто, зустрічав червоноармійців. Мене допитував офіцер НКВС, — він посміхнувся, — єврей… До речі, дуже старався, закликав до щиросердного зізнання… Якого, я досі не розумію… Але ранком мене звільнили… Відвезли до якогось комісара, сказали, що він на чолі армії, чи то Врізнефф, чи то Брізнефф, той розпитував мене про ситуацію, порадив їхати до маршала Малиновського, в штаб фронту, в Дебрецен… Я відповів, що спочатку треба побувати в гетто, допомогти тим, хто лишився в живих після розправи… Вбили сто тисяч — люди без очей, без облич, паралізовані страхом… Це ті, кого мені пощастило врятувати… Я знову повернувся в штаб росіян і сказав, що зараз об'їду друзів, які лишилися в живих, і після цього передам усі гроші «Борд» у фонд негайної відбудови Будапешта… Міста ж не було — стіни, руїни, пожарища. Я назвав мою організацію «Інститутом Валленберга по відбудові»… З цим я й поїхав у штаб, передавши всі гроші для початку відбудовчих робіт… А мене схопили… Спочатку звинувачували в тому, що я німецький шпигун, потім — англійський, а тепер вимагають зізнатися, що я агент цього самого «Джойнта», а я з їхніми людьми й не зустрічався ні разу… Ні, брешу… Зустрічався… — Стривайте, — перепинив його Ісаєв, але Валленберг ніби й не чув його. — Я зустрічався, — з якоюсь злістю, думаючи про своє, карбував він, — з Альбертом Ейнштейном, Фейхтвангером і Ієгуді Менухіном, вони були почесними членами «розподільного комітету», «Джойнта»… Коли я вчився в Мічігані на архітектора, я слухав Менухіна… Тричі… Страшенно дорогі квитки на його концерти, але я купував… Ісаєв полегшено зітхнув: Валленберга не понесло. — Що, в сина банкіра туго з грішми? — Банкірські батьки найбільші в світі скнари, — відповів Валленберг, — я рахував кожен цент на місяць уперед, щоб не позичати в друзів…  

18



 

Олександр Максимович Ісаєв, якого насправді мали б записати в метриках Олександром Всеволодовичем Владимировим (Сашенька не знала справжнього імені коханого, той виконував наказ, жив за легендою), після того як почув голос батька (дивовижний випадок звів їх віч-на-віч у Кракові, в сорок четвертому, до цього він лише мріяв про нього, розглядав єдину фотографію, що збереглась у матері), коли лікар умовляв його кричати все голосніше й голосніше: «Зараз твій батько прийде, ти ж чув його? Він же кликав тебе, правда?!», після того як він дійсно почув голос батька, посилений динаміками, у відповідь на свої безконечні «тату, таточку, тату, ти чуєш мене, таточку?!», медперсонал зафіксував дивну зміну в поведінці хворого «зека». Довгі роки він перебував у повній апатії, по заґратованій палаті пересувався робот. Тепер очі Олександра Ісаєва трохи ожили; він, наприклад, став реагувати на яскравий захід сонця. Більше того, вперше за всі роки ув'язнення сам, без будь-чийого прохання, мовив слово «сонечко». Дізнавшись про це, лікар Лівін викликав до себе пацієнта, що вважався безнадійним, сів навпроти нього, поклав тоненьку, дівочу долоню на коліно колишнього капітана армійської розвідки РСЧА, а нині «зека», засудженого до двадцяти п'яти років таборів, «зека» 187 — 98/пн, і, наблизившись до нього, впився в зіниці хворого своїми базедовими очима, збільшеними товстими лінзами окулярів. — Саню, а зиркалки в тебе покращали, — заговорив він ласкаво, трохи здивовано, але водночас і з радістю. — Вони ж, зіниченьки твої, Санечко, стали реагувати на… Хм, от що значить з батьком поговорити, га?! Ану, скажи, що ти вчора ввечері у вікні бачив? Зіниці Олександра Ісаєва розширились, обличчя звело різкою, дивною гримасою чи то сміху, чи то жаху, — і він тихо відповів: — Кульба… Лікар Лівін, не прибираючи долоні з його коліна і не відриваючи погляду від зіниць, присунувся ще ближче: — Що, що? Я не зрозумів, Саню, повтори-но ще раз… — Фу-фу, — показав «зек» губами, а потім випалив, — і дітки полетіли, полетіли, біленькі, з ніженьками, легенькі… Лікар миттю відкинувся на спинку стільця. Олександр, який виробив за час катувань рефлекс страху на швидкі й несподівані рухи, схопившись за голову, скочив. Але зараз він злякався не тому, що його можуть ударити, а тому, що чітко побачив фразу, яку вимовив. Вона жила не окремо від нього, не в таємничій його глибині, захаращеній сотнями інших дивних, безсилих, шукаючих одна одну різноінтонаційних звучань, як це було останні роки, а цілком реально: ось вона, кульбаба, дмухни на неї весною, і, як казала мама, кульбабині діти полетять по лісі. Лікар Лівін підійшов до Олександра, обняв його, підвів до столу, м'яко посадив, погладив по голові, звично відчувши глибокі шрами й м'які піддатливості черепа; змовницьки підморгнув: — А як же звали тата діточок? Олександр Ісаєв довго мовчав, наче боявся чогось, а потім прошепотів: — Не скажу. — Чому? — здивувався ображено лікар Лівін. — Бо все одно дітки вже розлетілися на парашутиках, — Олександр Ісаєв тихо посміхнувся. — Не піймати… — Які дітки? — так само лагідно спитав Лівін. — Хіба в тебе брати були? Сестри? — Були… — Ану, поклич їх, — запропонував лікар, — я їх зараз до тебе привезу. — Полетіли… Не наздогнати їх тепер… — Хто ж полетів?! — Лівін став втрачати терпіння: «Старію, раніше міг розмовляти з нещасними ідіотами, намагаючись збагнути ламану, але все-таки таємничо-логічну лінію трагічної аномалії». — Діточки, — повторив Олександр. — М'якенькі, пухнасті, нікого не образять, зла не завдадуть… — А дмеш ти чому?! Хіба на діток дують? — На кульбабу — можна… Лівін нарешті зрозумів: — То це ти про кульбабу? Той похитав головою: — Ви ж про сонце питали… А я про кульбабу сам думав… Без вас… Один…  

З того дня Лівін перевів Олександра Ісаєва в окрему тиху палату, прописав йому курс нової терапії й сегментальні масажі, добився в начальства двогодинної прогулянки — «зек» лягав у його докторську дисертацію «Роль шоку у психіці хворого, який переніс важку травму черепа». Він працював щодня, години по три; Олександр поступово почав хмуритись — явний симптом повернення пам'яті чи загостреної реакції на запитання. Мова його ставала менш загадковою, — спочатку була потайною; потрійний смисл у кожній фразі. …Лівін помолодшав, наукове щастя само йшло до рук. І саме в той день, коли він уже хотів почати заключні програми, його викликав начальник спецтюрми: — Як Ісаєв? Ви з ним, кажуть, багато возитесь? Оскільки начальник був звичайним тюремником, до науки не мав ніякої причетності, на вчених дивився з щирим гумором, але не позбавленим доброзичливості, Лівін розповів йому про роботу. — Ну й добре, — відповів той, уважно вислухавши лікаря. — Завтра комісія приїжджає… Йому, виявляється, вишку дали, а придурків не шльопають… То ви вже постарайтесь, щоб він, розумієте, здався нашим гостям більш-менш нормальним. — Я благаю вас, — Лівін приклав свої дівочі руки до старечих грудей, — я вас благаю, Романе Євгеновичу! Цього «зека» треба врятувати! Я працюю з ним в ім'я науки! Нашої, російської науки! Він може спростувати всю діагностику, яка була досі! Благаю вас, Романе Євгеновичу! — Товаришу військлікар, — сухо відрубав начальник — ви мій наказ чули? Чули. Виконуйте… Радянський народ, розумієте, будівник комунізму, терпить нужду, ще не скрізь живуть так, як ми хочемо, а нам, розумієте, з придуркуватими контриками панькатись, які харчі робітничого класу жеруть?! …Діждавшись, коли персонал розійшовся по домівках і лишилися самі тільки наглядачі, Лівін зазирнув у камеру Олександра Ісаєва: — Санечку, завтра до тебе приїдуть різні люди, — прошепотів він. — Запитуватимуть тебе… А ти мовчи, Санечку, добре? Ти мовчи! Мовчи, як і раніше! До тебе погані люди прийдуть, ти їм не вір, на запитання не відповідай, зрозумів мене, синку? — Я не твій синок, — так само тихо відповів Олександр Ісаєв, — у мене таточко є, він красивий і окулярів не носить… Лікаря Лівіна заарештували на світанку — камеру Ісаєва-молодшого прослухували. …Члени комісії, які прибули вранці, уважно ознайомилися з історією хвороби «зека» 187 — 98/пн, потім викликали Олександра Ісаєва в кімнату, залиту сонцем, запропонували сісти; він дивився на них безтямним поглядом і стояв мовчки. — Саню, ви вже говорити почали, — копіюючи манеру заарештованого Лівіна, лагідно почав старший комісії. — Ану, розкажіть і нам щось цікаве… Олександр Ісаєв стояв нерухомо, намагаючись удержати в собі не так шепіт Лівіна, як його благальні очі, в яких йому привиділися капельки, — кап-кап, кап-кап, дощик іде, хай грибочок росте… Лізонько… Це в піонертаборі співала Лізонька… — Ну, Санечку, ми чекаємо, — так само ласкаво й неквапно говорив голова комісії. — Ми ж хочемо виписати тебе… Відпустити додому… До батьків, коли ти справді видужуєш… Лікар Лівін вважає, що ти вже зовсім видужав… Олександр Ісаєв все ще стояв нерухомо, дивився крізь цих людей, що ворушили якісь папери, і не проронив жодного слова. Тоді голова комісії, досить молодий військлікар, обережно, з якоюсь огидою, повернув чорний важілець під столом — терпіти не міг вітчизняної техніки, неодмінно підведе в найважливіший момент. У кімнаті почулося завивання вітру, далекий тріск морзянки, чиїсь розмиті слова, що напливами одне на одне. А потім, прориваючись крізь цю далеку заметіль, виразно пролунав голос Максима Максимовича Ісаєва: — Синочку, ти чуєш мене? І Олександр Ісаєв, ступивши крок назустріч, закричав: — Таточку, любенький, чую! Чую тебе, рідний! Мені вже зовсім добре! Я майже все згадав, таточку! Де ти?! Таточку?! Відповідай же! Хочеш, я ще голосніше закричу? Ти чуєш мене?! Військлікар вимкнув магнітофон і кивнув наглядачам: «Можете вести». — А тато? — по-дитячому пронизливо закричав Саня. — Таточку? Я ж тут? Чому ти замовк?! Я здоровий, таточку! Я пам'ятаю! Я згадую, тату! …Олександра Ісаєва визнали осудним і повезли в іншу тюрму.  

Коли трьом виконавцям показали його — один з них мав, коли вестимуть по коридору, вистрелити засудженому в потилицю, — найвищий на зріст став раптом білий як крейда: — Та це ж наш капітан! Це Коля! Він нам у Празі життя врятував! Товариші, він наш! Він наш! Це помилка, товариші! — Ти на кульбабку подуй, — тихо сказав Ісаєв-молодший, — діточки по світу розлетяться. — А потім усміхнувся загадково: — Мені в спину не можна… Мені в голову треба, вона в мене болить, а спина здоровенька… …Виконавця Гаврюшкіна розстріляли через сім днів; провів п'ять діб без сну на конвеєрі: «Хто рекомендував пролізти в органи? З ким знюхався в Празі в травні сорок п'ятого?!» …Начальник команди одержав строгача із занесенням. Заступник начальника відділу кадрів відбувся доганою без занесення в облікову картку. Начальникові тюрми поставили на вид.  



19



 

Влодимирський відчував, що нагорі відбувається щось дивне, незрозуміле йому, якась смиканина й суєта, що починалася несподівано й так само несподівано закінчувалась. Розгадувати політичні ребуси — робота, що не під силу звичайній людині, хоч і з полковницькими погонами, та ще й при цілковитому довір'ї начальства: як абакумовського, так і комуровського (вважай берієвського). Саме це останнє — прихильність з двох боків — тримало його в стані безупинної напруги, не лишаючи часу на дослідження того, що так тихо й непомітно, але давно й грізно ворушилося в Кремлі: мимо нього не проходили ні розмови про сім'ю Молотова — дивні розмови, тривожні; ні натяки на те, що Сталін вже не приймає члена Політбюро Андрія Андрійовича Андрєєва, який свого часу тісно співробітничав з Дзержинським; припинив спілкування з Ворошиловим; тільки раз по раз, — так було в тридцять шостому, розповідали старожили, — викликає Вишинського; явно наблизив Абакумова; Берію приймає рідше, ніж Віктора; маршал з цього приводу сухо сказав: «Зарвався». Він трохи розгубився після недавньої розмови з Комуровим ще й тому, що той поцікавився: «Ти твердо переконаний, що Ісаєв не жене липу з приводу його рукопису, який зберігається в банку?» Отже, й це повісили на нього: якщо Ісаєв не бреше, удар прийдеться саме по Лаврентію Павловичу — бити є по чому: саме той наказав Шандору Радо після підписання договору про дружбу з Гітлером не виявляти активності; саме він заборонив Шандору залучати до роботи Рьослера, людину, яка мала прямий зв'язок із штаб-квартирою фюрера, — «провокатор і англійський шпигун». Саме він же, Берія, в паніці, о шостій ранку двадцять другого червня, коли почалася війна, підписав шифровку Радо: «Платіть Рьослеру будь-які гроші, аби тільки працював!» І презирлива відповідь Шандора: «Рьослер працює не за гроші, він не інформатор, а борець проти нацизму». А розстріл усіх наших нелегалів, закинутих у Німеччину? Припинення розвідроботи проти гітлерівців? Не так важливо, що наказав Сталін, — підписав же Берія… А справа Кривицького? Ісаєв цілком міг з ним зустрічатися, а той знав про процеси тридцятих років… У Іспанії він бачився з Орловим — зник, голуб, а працював у Центрі, для нього таємниць немає… З Сироєжкіним дружив, з Антоновим-Овсієнком… З Леопольдом Треппером, «Великим шефом», контактував… Якого чорта Берія уступив своє крісло Абакумову?! Адже сам пішов, ніхто не примушував… Ах, люди, люди, крокодиляче кодло… Невже не можна жити дружно? Відкрито? З щирою душею?! Одне ж діло робимо! Діло! Діла, усміхнувся Влодимирський, ставимо спектаклі на догоду директорові театру… Добре, припустимо, я ввожу в комбінацію з Валленбергом і Ісаєвим мого Рата, обіцяю йому другу зірку на погон і бойовий орден… Але ж Сталін дав чесне слово Каменеву й Зінов'єву, що їх не розстріляють, і дав його в присутності Ворошилова, Єжова, Ягоди, Миронова… Саме після цього в чекістів гора з пліч звалилася: ніяких розстрілів не буде, йдеться лише про політичне знищення троцькізму, кров ветеранів більшовицької партії не проллється… А ветеранів партії розстріляли через півгодини після того, як вони закінчили писати прохання про помилування, — на світанку; день, кажуть, був на диво сонячний. І про це дізналися старики Дзержинського й заремствували: «Сталін — брехун, жодному його слову не можна вірити», і їх почали косити з кулеметів… Тисячами… Десятками тисяч… «Ти про що це?» — грізно спитав він себе, якось зсутулившись, — таке чув у собі вперше. І відповів: «Це я про Влодимирського, про тебе, дурень!»  

…Він двічі прослухав запис розмови Ісаєва з Валленбергом і остаточно переконався в тому, що сповідь обох — безмежно щира, їх треба негайно звільняти, нема за ними ніякої вини… Але хто ж колов Валленберга на цей самий «Джойнт»? Чому мені ніхто не доповідав про це? Спочатку з ним працював Рюмін, потім Рат… Рат — мій, але він мені про це не говорив. Чому? Рюмін, як сказав Комуров, тепер також буде нашим. Але й він мовчить… Сталін розстрілював тих слідчих, хто не міг упоратися з людьми, заарештованими за його наказом. Ну, добре, припустимо, я виходжу на процес Валленберга і його викривають Ріббі, Штірліц, Рат — введу його в комбінацію як «зв'язкового» з Лондона. Процес проти Каменева проводили в Жовтневому залі, жодної перепустки за наказом Сталіна не дали ні одному членові ЦК чи ВЦВКа. Зал був повнісінький працівників НКВС: пригнали сюди стенографісток, прибиральниць, кур'єрів, наглядачів. А П'ятакова судили при іноземцях. Чому пішли на такий ризик? Де гарантії, що обвинувачені не кричали б у зал правди? Хто знає, як цього домігся Єжов? Доведеться просити у Берії санкцію на ознайомлення із спецпапкою… Чи дасть? Відповіді підсудним писав Сталін, це відомо, чи захоче Берія, щоб я особисто в цьому переконався? А якщо я проведу процес, а мене після цього знищать, як знищили всіх у НКВС, коли прийшов Єжов, а потім Берія? Адже тих, хто поставив геніальні спектаклі, яких не було в історії людства, перестріляли! Так і не відповівши на жодне з цих запитань, Влодимирський викликав машину й подався у Театр оперети на площу Маяковського. Спочатку він ніяк не міг зосередитись на жартиках старого Ярона, потім йому сподобалось, як подавала себе Юнаковська; заплющив очі, слухаючи арію у виконанні Михайла Качалова, помалу спектакль захопив його, розчинив у собі, заспокоїв. Виходячи з під'їзду, подумав: «Усе-таки оперета — дуже добре мистецтво, дає надію на вихід із найскрутнішого становища, коли вже здається, що трагічна розв'язка неминуча… Кажуть, «легкий жанр»… Ну й чудово, що легкий! В операх або топляться, або помирають, нема в цьому нічого хорошого! От треба й назвати оперу — «важкий жанр»…» Приїхав додому, в контору вирішив не повертатись, але дружина сказала, що двічі дзвонив помічник, розшукував. Влодимирський набрав номер, сухо спитав: — У чому справа? — Майор Гнєдов жде вас із надзвичайним повідомленням. Гнєдовим був слідчий Сергій Сергійович; притискував до себе папку, в якій лежав тільки один конверт — щойно знайшов на Центральному поштамті: лист з Лос-Анджелеса якомусь Максу Брунну від Грегорі Спарка; зворотна адреса, марки, все як слід.  

Влодимирський прочитав російський переклад: «Я шукав Вас і Пола повсюди. Я пишу туди, де, можливо, ви зараз перебуваєте. Після загибелі моїх дітей і дружини хочу передати Вам і Полу моє прокляття. Я пишу це за кілька хвилин до того, як натисну спусковий гачок пістолета. Я проклинаю Вас не як Брунна, а як носія ідеї добра й справедливості. Такої ідеї немає, не було й не буде на цій землі. Я прощаю Вам особисто те зло, яке ви мені заподіяли. Але Вам ніколи не буде прощення Божого. Хай людина розміряє сили свої! Грегорі Спарк». Влодимирський походив по кабінету, потім подзвонив Комурову: той як завжди сидів доти, поки з Кремля не виїжджав Сталін. — Заходь, — озвався той. — Щось екстрене? — Так. Дуже.  

…Комуров відсунув листа: — Що ж ти думаєш про це? — Нічого не розумію, — признався Влодимирський. — Ясно одне: Ісаєв не блефував. Він правду говорив про свої контакти в Штатах. — У його звіті, який він гнав на дачі, є два небезпечні імені: Пол Роумен і Грегорі Спарк. Інших контактів із Штатів у нього не було, правильно? — А біс його знає, — похмуро озвався Влодимирський. — Особливий випадок… Я його не розумію, зовсім не розумію… Пол цей також зник, а Ісаєв з самого початку кричав про Пола і Мюллера… — Не панікуй… Чого це ти раптом? Я прослухав його розмови з Валленбергом… Розправимося з цим чортовим шведом, а Ісаєва потрясеш, не такі розколювались… Зрештою матимеш адреси, якщо такі залишилися в Америці… Нічого, ми рукаті, дістанемо… Та й потім у Лаврентія Павловича, мені здається, якісь з'явилися особливі види на цього Ісаєва… — Але ж Валленберг відмовляється брати на себе «Джойнт»… Він цілком популярно пояснив, що це таке, не можна виставляти себе на посміховисько. — А ми зараз і не будемо натискати на «Джойнт», — відповів Комуров. — Зосередь увагу на його переговорах з гестапо, Ейхманом, він же цього не заперечує… І з Салаші… І, можливо, з товаришем Ласло Райком, — повільно додав Комуров. — Так, так, з нашим колегою з Угорщини… — Що, погано з ним? — обережно поцікавився Влодимирський. — І не тільки з ним одним… До речі, його справжнє прізвище Райх, він такий же угорець, як я естонець… — Тоді треба вводити ще когось одного в комбінацію… — Вводь, справа закріплена за тобою. — Я хочу підсадити до Валленберга нашого Рата. — Резон? — Хочу спробувати через нього дізнатися, що Ісаєв написав Валленбергу, а той з'їв… — Думаєш, зможе? — Купив не купив, а поторгуватися можна. Комуров засміявся: — Е, ні, любий! Купив — це купив, а не навпаки! — Товаришу генерал, — обачно спитав Влодимирський, — а коли Лаврентій Павлович має види на Ісаєва, може, не виводити його на процес? Комуров після паузи повторив замислено: — Справа твоя, дорогий мій, тобі й вирішувати… Того ж дня Ісаєва перевели в простору камеру з душем: його місце зайняв Рат — окривавлений, в подертій сорочці, в черевиках на босу ногу, майже непритомний. Два дні Валленберг виходжував «англійця», потім той розповів, що від нього вимагають зізнатися, ніби він уїхав до Будапешта у січні сорок п'ятого назустріч з якимсь Райком і шведом Валленбергом, віз долари. Сидів він у камері Валленберга два місяці і привернув його до себе так, що той сказав: «Я погоджусь на процес тільки в тому разі, коли матиму побачення з матір'ю, шведськими дипломатами й адвокатом. І коли вони будуть присутні на суді». А на другий день додав фразу, яка пояснила, що Ісаєв написав йому: — Інакше обвинувачення не матиме свідків. Нехай тоді плетуть що завгодно, фарс і є фарс.  

…Аркадій Аркадійович поздоровив Рата з успіхом, обняв, сказав, щоб відпочивав тиждень.  

…Заарештували Рата в приймальні Влодимирського, відправили в одиночку; через місяць зайшов Сергій Сергійович: — Рат, у вас є один порятунок: розповісти на процесі те, що ви говорили в камері. А втім, це порятунок не тільки ваш, а й усієї сім'ї: ми їх сьогодні забрали — зв'язок з єврейськими буржуазними націоналістами…  

…Валленберга викликали на допит через півгодини після того, як Влодимирський запропонував Ісаєву переодягнутись у свій полковницький кітель: «Ідемо зустрічати сина». Замовив йому склянку кави й бублики, сказав, що повернеться через десять хвилин, і вийшов з кабінету. Слідчий, який супроводжував Валленберга, шепнув: — Зараз нарешті ви зустрінетесь з тим, хто всі ці роки курирував вашу справу. Постарайтеся домовитися з ним по-мирному, він людина крута, але справедлива. Слідчий відчинив двері кабінету Влодимирського, обмінявшись швидким поглядом з помічником, який підвівся з-за свого бюро, пропустив Валленберга, став біля дверей. Валленберг побачив сивого полковника, який повільно повернувся до нього, впізнав Ісаєва, очі його, пойняті жахом, округлились, він тонко закричав і, нахиливши голову, кинувся до вікна. Слідчий і помічник, що вмить убіг, схопили Валленберга і, поваливши додолу, почали крутити йому руки. Ісаєв устав, схопив стільця і з усього розмаху вдарив ним вилощеного помічника по голові. Той відвалився, Ісаєв змахнув стільцем ще раз, щоб ударити по голові другого, але руку його вивернули, кабінет був повнісінький людей, Аркадій Аркадійович кричав щось, бризкаючи піною, а потім Ісаєв знепритомнів від болю…  

…Через три роки в одиночку до Ісаєва прийшов високий чоловік, явно загримований, і, старанно приховуючи акцент, спитав: — Хочете знати, хто винен у вашій трагедії? Ісаєв байдуже мовчав. Чоловіку темних окулярах і з неприродно лляною шевелюрою — перука, ясна річ, — простяг йому постанову ОСО на розстріл дружини й сина з резолюцією Сталіна. Реакція Ісаєва була дивна: він просто кивнув. — Звичайно, хотіли б відомстити? — всміхнувся чоловік. — Історія відомстить, — відповів Ісаєв. — Людина безсила. Відвідувач ще глибше засунув кулаки в кишені плаща й лагідно сказав: — Я попрошу, щоб вам дали прочитати Горького. Знайдете потрібну фразу: «Людина — звучить гордо». Особливо радянська людина. А хіба ви не приклад для радянських громадян, полковнику? І, не діждавшись відповіді Ісаєва, вийшов з одиночки…..В салоні «ЗІСа», стягнувши з себе лляний парик і окуляри, Берія замислено сказав Комурову: — Переведіть його в хороший табір, де є окремі будиночки… Відходжуйте, як кохану… Якщо Рюмін чи ще хтось цікавитиметься, де він, — а я це цілком допускаю — поясніть, що викликали в мою «шарашку»… Познайомте його в процесами над Трайчо Костовим, Ласло Райком і Яношем Кадаром… Підготуйте матеріали про процес над Сланським і Артуром Лондоном — з цим він був знайомий особисто, я не полінився витратити ще два дні на його особисту справу… От і все. Приведіть його до форми… Нехай говорить усе, що захоче, — не записуйте жодного його слова… Табір має бути на відстані не більше двох годин льоту до Москви: Ісаєв може знадобитися мені в будь-який день. …Перші дні Ісаєв узагалі не міг спати, снотворного не давали, тільки масажували. Читав. Спочатку не дуже входив у текст, перед очима стояли обличчя Сашеньки, Саньки, Валленберга, Пола, Никандрова, Спарка, Ванюшина — вони весь час були з ним, у ньому, перед ним… Але згодом почав учитуватись: газети давали всі. І поступово, перейшовши від перших двох шпальт — фанфарних, урочистих, чужих Началу, — до третьої й четвертої, він дедалі більше й більше відчував, що він уже не той, яким був; порожній; коли щось і лишилося, то тільки одне — відчай. Він був неосяжним і величавим, як безкраїй океан у хвилини повного штилю. Він забороняв собі порушувати цей океан відчаю запитаннями й відповідями, він знав, що не зможе відповісти на жодне запитання; він не відчував у собі сили, волі й гніву, хоч саме гнів був прихований у глибині відчаю — затаєний, холодний, позбавлений логіки й почуття, здатний викликати вибух, який так само непередбачений, як і невідворотний…  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка