Юліан Семенов відчай (повернення штірліца)



Сторінка7/11
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

13



 

Цього разу Аркадій Аркадійович зустрів Ісаєва похмуро, з-за столу не підвівся, навіть трохи роздратовано кивнув на стілець біля маленького столика, поставленого перпендикулярно до його великого, з різьбленням, письмового; зчепив свої міцні пальці й почав монотонно вдаряти ребром долонь об товсте скло, під яким лежав список телефонів і прізвищ. — Поясніть мені, — заговорив він нарешті, акуратно підшукуючи потрібні слова, — чому ви… полковник МДБ… ні на йоту не вірите нам? Ісаєв не поспішав з відповіддю; стримався, щоб не хруснути пальцями; до натужного болю у долонях стиснув кулаки й відкинувся на спинку стільця: — По-перше, я ніколи — принаймні офіційно — не був ще «коронований» званням полковника МДБ. Я просто Штірліц… З мене досить… І потім це якесь дивне нововведення — держати полковника МДБ в камері внутрішньої тюрми… А втім, можливо, у керівництва щодо цього є свої новаторські міркування… По-друге, ви сказали «нам». Отже, ви не розділяєте себе з Деканозовим? І з тим, до кого ви мене підняли, коли він кричав на мене в присутності Деканозова, як кримінальник з базару в Хитрово… Ви єдині з Сергієм Сергійовичем? А він тримав мене на стільці, поки я не звалився на підлогу, втративши свідомість. Ви єдині і з тими, хто знущався з мене під час морської подорожі? Не розділяєте себе з ними? — Не розділяю, — відрубав Аркадій Аркадійович; узявши олівець, швидко написав кілька слів на маленькому аркушику паперу й мовчки передав Ісаєву, приклавши при цьому палець до губів. Ісаєв подивився на папірець, відставивши його від себе, — почерк був дрібний, нерозбірливий; Аркадій Аркадійович простяг йому окуляри, рубаючи й далі слова: — І ніколи не відділятиму себе від моїх друзів, затямте це! А демагогія вам не до лиця, соромно! На папірці було написано: «Ще й як відділяю!» — Якщо не відділяєте себе від них, тоді я взагалі не розмовлятиму з вами, — відповів Ісаєв, кивнувши на олівець. Аркадій Аркадійович немов ждав цього; простяг йому «фарбер». — І взагалі я не говоритиму в цьому кабінеті, — сказав Ісаєв, — де кожне моє слово записується, а потім з цього цілком може бути склеєна потрібна вам композиція з обрізків плівки. На папірці написав: «Запросіть у ресторан — якщо підемо пішки, говоритиму»; останні слова жирно підкреслив — так жирно, що навіть обламався кінчик гостро заструганого грифеля. Аркадій Аркадійович прочитав відповідь; Ісаєв, пильно дивлячись на нього, рвучко підсунувся до великого столу, закривши ліктем обламаний шматок грифеля. — Так, цікаво, чорт візьми, — після довгої паузи відповів Аркадій Аркадійович, усміхаючись, — здавалося б, політик, тобто економіст, а не розумієте, що в країні дефіцит срібла! А без нього немає плівки для записуючої апаратури… Всі гроші — особливо золото й срібло — йдуть на те, щоб підняти з руїн Мінськ, Сталінград, Харків, Смоленськ… Витяг пачку «Герцеговіни Флор» й простяг Ісаєву: — Куріть… Витер сірника, запалив папірець, старанно розтер попіл пальцями, висипав на килим, пройшовся підошвою і, кивнувши на віддушини, зіграв: — Що, відвикли від папірос? Сигарети легше розкурюються? — і витер другого сірника, піднісши його до Ісаєва. — Ваші папіроси відвологли, — відповів Ісаєв, не одводячи очей від обличчя Аркадія Аркадійовича. — На вашій дачі ці ж папіроси були добре висушені… — Я не даремно спитав про те, чому ви нам не довіряєте… У мене для вас є два повідомлення… Перше — неприємне, друге — радісне… Від того, як ви прореагуєте на ці повідомлення купно, залежить багато що… З якого починати? — З неприємного. Аркадій Аркадійович повільно підвівся з-за столу й підійшов до сейфа. Ісаєв неквапно взяв шматочок грифеля й поклав його під язик; Аркадій Аркадійович витяг з сейфа папку, повернувся до столу, простяг її Максиму Максимовичу: — Читайте. Ісаєв зробив три швидкі, глибокі затяжки; тютюн був гіркуватий, міцний; запаморочилася голова; але це запаморочення було приємним, чимось нагадувало відчуття після випитого келиха хорошого сухого шампанського; старанно загасив папіросу — курив до картону, жадібно; лише після цього відкрив папку. Перше, що він побачив, була його заява Лозовському; прочитав записочку, приколоту до неї: «Дорогий Матвію Федоровичу, якщо мене не зраджує пам'ять, автор заяви досить серйозно працював — коли, звичайно, це той самий Юстас, як він себе рекомендує; органи, я певен, розберуться в цьому. Його батько, Владимиров, знайомий мені по еміграції. Хоч він і був меншовиком, але ніколи не займав ворожих до нас позицій. Він відійшов від меншовизму без будь-якого натиску, зрозумівши безперспективність ідейної боротьби, і загинув від білогвардійської кулі разом з комісаром Шелехесом… Буду вам вдячний, якщо Ви подивитесь особисту справу Юстаса: коли він справді чесно виконував свій службовий обов'язок, перебуваючи за кордоном, то чи не можна подумати про поблажливість? Лозовський». — Хто такий Матвій Федорович? — спитав Ісаєв. — Совість партії, — урочисто оголосив Аркадій Аркадійович. — Голова Комісії партійного контролю при ЦК ВКП (б) Матвій Федорович Шкирятов. — Ну, а яка думка Матвія Федоровича? — Розбирається… А тепер перегорніть сторінку… Спочатку Ісаєв побачив великі червоні літери: «радіограма»; нижче було щось написано від руки, мабуть, час, коли відправляли й приймали, чиїсь резолюції, але він пропустив усе це, бо зрозумів: звісточка від Сані! «Дорогий тату, який я щасливий, що ти дома! Мені не вірили, що я пішов у Пльзень шукати тебе! Тепер мою справу послали на повторне розслідування. Вирок скасовано. Але я в госпіталі. Не хвилюйся, це бронхіт. Через місяць сюди почнуть літати «дугласи», мене обіцяли вивезти до Москви з першим же. Цілуй маму, жду зустрічі. Саня». — Де він? — спитав Ісаєв, відкашлявшись. — За Магаданом… Поштова скринька сімнадцять сто сорок чотири… Ісаєв перегорнув ще одну сторінку; текст був дуже короткий: «Гавриліну О. М. З-під варти звільнити, взявши підписку про невиїзд аж до суду над Геліовичем Я. П., де вона має дати показання як свідок. Генерал-майор А. Іванов». Ісаєв потер повіки, судорожно зітхнувши: — Де вона? — Мені вдалося домовитися з керівництвом, — так само повільно, з погано прихованим роздратуванням відповів Арка-дій Аркадійович, — що їй дозволять поїхати на курорт… Вона ж дуже намучилася за цей час… Тюрма не санаторій, що й говорити… Постарайтесь зрозуміти слідчих: у країні розруха, половина Росії в руїнах, а тут перед ними сидить людина, яка зберігала книжечки Троцького, Бухаріна і Джона Ріда, — разом з доларами, — от вони, скажемо прямо, й розпалюються люттю. Ми жорстоко караємо за це, але ж люди є люди… Завтра поїдемо проводжати вашу… Сашеньку… на Курський вокзал… Вам уже підігнали полковницьку форму, орденські планки, так що з'явитесь перед нею у всій красі… А потім — на дачу… Доведеться переодягнутися в цивільне — Валленберга ми також поселимо там, почнете працювати над сценарієм… — Через місяць, — відповів Ісаєв, — як тільки проведу на курорт сина… — Давайте повернемося до питання про строки після того, як відправиться поїзд у Сімферополь, — Аркадай Аркадійович нарешті всміхнувся. — 3 табірним госпіталем спробуємо зв'язатися по радіотелефону. Це вас влаштує? Не дожидаючи відповіді, підвівся з-за столу і, знову показавши очима на віддушини, закінчив: — З вокзалу зайдемо відсвяткувати звільнення матері вашого сина в ресторан «Москва» і вип'ємо по чарці. Напишіть, до речі, кілька рядків Лозовському — подякуйте за клопотання… А потім повертайтесь у камеру і добре поміркуйте над нашою розмовою… (Лист Лозовському підшили до справи, яку вже вели на заступника міністра закордонних справ, — буде заарештований разом з членами Єврейського антифашистського комітету.)  

…У камері, продовживши з Валленбергом дискусію про життя римських цезарів (як з'ясувалося, вони цю книжку також знали майже по сторінках), Ісаєв ходив під «намордником», потім раптом завмер, підбіг до параші, зігнувся над нею, вдавши, що в нього почався приступ блювоти, непомітно витяг шматочок грифеля з-під язика, сунув його в кишеню й повернувся «під вічко», щоб наглядачі не ввірвалися до камери з обшуком; обшукувати тут уміли, він це зрозумів зразу ж, коли його привезли сюди. Валленберг, помітивши дивність у поведінці співрозмовника, підіграв: — Нудить? В сонячному сплетенні немає болю? В ліву руку не віддає? Ісаєв, розтираючи груди, похмуро спитав: — Ховали когось із друзів, що вмерли від розриву серця? — Старшого дядька, — відповів Валленберг. — До речі, затямте: від цієї хвороби не вмер жоден деспот, імператор чи тиран… Навіть Мойсей, який сконав на сто двадцятому році, мені здається, просто вирішив піти в райські кущі: ближче до бога, далі від суєти людської… Набрид йому гамірний народ… Усе-таки від гомону стомлюються більше, ніж від могильної тиші, такої, як тут… — Не заспокоюйте себе, — сказав Ісаєв. — Ви виголосили цей пасаж для себе, адже вам не більше п'ятдесяти, вам потрібні люди, товариство, спілкування… — Мені тридцять п'ять, — Валленберг похитав головою. — І я став дуже боятися людей. Ісаєв здивувався: — Тридцять п'ять?! Он як… Ну й понівечило вас життя… — Знаєте, я тільки перший рік лютував, навіть хотів голову розбити об стіну, але потім задумався: а якщо страждання угодне? Якщо це мій внесок в очищення людства від скверни? Коли б я зламався, став тут нечесним, прийняв ті ганебні умови, які мені нав'язував слід… Ісаєв різко перебив: — Ми ж умовились! Ні ви, ні я не говоритимемо про наші справи! Він сів на койку, відкинувся, впершись випнутими лопатками в м'яку шершавість повсті, стомлено заплющив очі й подумав: «Цей Аркадій веде гру, яку я не можу збагнути… За логікою речей, він сьогодні мав поставити запитання… В кінці розмови, вже після того, як ошелешив своїми новинами: «Навіщо ви почали своє спілкування з Валленбергом по-російськи? Це ж неминуче посіяло в ньому недовіру до вас! Ви навмисне хотіли примусити його затаїтись? Щоб потім могли сказати: «Банкір відведе мене на процесі як росіянина!» Чому ви заборонили йому сповідатися? Він же страшенно хоче говорити про свою справу! Він з усіма розмовляв про це! Чому ви не вимовили жодного німецького слова? Чому навіть Біблію ви перекладали з аркуша на англійську? Хочете звалити відповідальність на Валленберга, коли він відведе вас на процесі як російського агента, так, чи що?» …Уночі, тоді, коли наглядач у черговий раз кричав про здавання й прийняття постів по охороні ворогів народу, Ісаєв зіграв різке скидання з койки, — «розбудили аж надто гучні голоси», знову ліг, закинув руки за голову, хрустко потягся. Потім встав, підійшов до койки Валленберга, взяв Біблію, незграбно штовхнувши при цьому банкіра; той здригнувся й розплющив очі, у яких стояв жах. Ісаєв прошепотів: — Вибачте, будь ласка… Не спиться… Я візьму попідкреслювати, добре? Мій ніготь ви відрізните — працюватиму безіменним пальцем. — Старий конспіратор, — сонно посміхнувся Валленберг, і в очах його вже не було жаху, а якась шукаюча, в чомусь навіть дитяча доброзичливість… Ісаєв став біля дверей, під лампою, і почав читати «Пісню пісень»; він чув — тому що відчував, — як біля вічка стояв і сопів наглядач; нехай собі, подумав Ісаєв, вони ледарі, робота тюремника — для тих, хто тікає від праці, трутні; напевне через п'ять хвилин відійде, всядеться на стільці й подрімає — це ж Росія, не німці… …Через десять хвилин, коли охоронник обережно прикрив оглядове віконце, Ісаєв вийняв з кишені шматочок грифеля й заходився швидко писати на титульному аркуші Біблії…  

…Через півгодини Валленберг прочитав: «Вимагайте, викликати матір, адвоката із Стокгольма і місцевого дипломата. Якщо зустріч дадуть, погоджуйтесь на процес: так, вів переговори з Ейхманом, аби врятувати нещасних від знищення в концтаборах. Агентом гестапо, а тим паче Ейхмана, навіть фіктивним, щоб полегшити переговори, — не був. Це провокація нацистів, які заздалегідь хотіли посварити мою країну з Радянським Союзом. Під час побачення з адвокатом, мамою й дипломатом з вашого посольства поставте ультиматум: якщо я на процесі плестиму нісенітницю й обмовлятиму себе, зажадайте, щоб провели експертизу на місці, в залі суду, — з приводу ін'єкцій… Сліди на тілі залишаться, мене кололи, я знаю… Я виступатиму свідком обвинувачення, як штандартенфюрер СС Макс фон Штірліц. Вашу агентурну роботу на гестапо заперечуватиму. Факт секретних переговорів визнаю. Вимагатиму від вас відповісти на мої запитання. Коли зрозумію, що ви мелете дурницю, заявлю суду, що в мене інше прізвище, посада й національність… Підійдіть до параші і, розжувавши, з'їжте сторінку… Погодьтеся на процес тільки в тому разі, коли я попрошу вас про це, сам на сам, і не в камері, а на прогулянці в лісі. Потім підтвердите це третій людині, генералу, який забезпечить вам зустріч з мамою й іншими шведами». Валленберг ривком підвівся; Ісаєв завмер; у тюрмі різкі рухи підозрілі. Якщо наглядач біля віконця, може ввірватись; ні, відповів він собі, спочатку він побіжить до того, в кого ключі; але все обійшлося: Валленберг розжував папір, насилу проковтнув його, повернувся на койку і, по-дитячому підклавши руку під щоку, подивився на Ісаєва з невимовною тугою і якоюсь юнацькою вдячністю: на очах у нього тремтіли сльози; одна покотилася по неголеній щоці — повільно, як остання крапля несподіваного весняного дощу… Ісаєв не одводив очей від обличчя Валленберга, а згадував письменника Никандрова, з яким сидів у двадцять першому в тісній камері талліннської тюрми; він згадував гіркі слова Никандрова і свої — категоричні — заперечення йому; який же я був тоді жорстокий у своїй позиції, подумав він, який упертий… А втім, я ладен підписатися під кожним своїм словом, але тим, двадцять першим роком, трагічним роком, коли ніхто не міг уявити собі, що станеться в країні через дев'ять років… Він пригадував, як Никандров, ходячи по камері, заповзято заперечував йому (про підслушки тоді ніхто не думав; як же летить час, га?! Людство на шляху до прогресу винаходить радіо — на радість усім, і жучок — на смерть тим, хто намагається лишитися самим собою. Кожен крок прогресу одночасно породжує дрібненький крок Біса. Чому так? Чому?!). Никандров завжди гримів, відстоюючи свою правоту; голос був, як ієрихонська труба: — Кожен істинний літератор знаходиться на своїй Голгофі, Максиме! Трагедія російського письменника в тому, що він може бути письменником лише в Росії… Внутрішньо… Але він не може ним бути зовнішньо, бо саме в Росії йому страшенно важко пробитися до, людей… Мабуть, тому в нас і народився чисто «російський письменницький комплекс»?! Російський літератор не може писати, не думаючи про тих, хто його оточує, але водночас він не може до них пробитися, розумієте?! Це трагедія, на якій розп'ято нашу літературу! Або вона органічно політична, як у Писарєва, і тоді вона навіть щаслива, якщо її розпинають… А як тільки в ній з'являється просвіт, як у Толстого, Достоєвського чи Гоголя, тоді рукописи летять у вогонь, тоді людина тікає з дому невідомо куди, вона епілептик, бо ця геніальна безодня не може задовольнитися даною політичною ситуацією, ось у чім річ! Трагедія російського письменника в тім, що в ньому нагромаджується Думка, Віра, вона роздирає йому серце, зводить з розуму, але поїхати з Росії для нього така ж трагедія, як і залишатися там… Адже коли перемагає сила, місця для моралі не зостається… А що я йому відповів тоді, подумав Ісаєв, він же погодився зі мною… Ага, я начебто сказав, що російський письменник повинен безупинно нагадувати мільйонам, що вони люди… В нього летітиме каміння, гнилі помідори, дротики навіть… Такий літератор загине — осміяний і зганьблений… Але такі мусять бути! їх не може не бути… І поки опльований і принижений письменник говоритиме, що Добро є Добро, а чорне — це не біле, люди залишатимуться людьми, інакше їх перетворять в тупе стадо… А він відповів, що втратити константу духу й моралі, яким служить істинна російська література, можна тільки один раз… «А ви, — сказав він мені, чекісту, який не приховував від нього правди, тому що вірив йому, — хочете втягнути літературу в бійку! А втім, вас можна зрозуміти… Вам треба виконати страшенно трудне завдання, ви шукаєте допомоги де завгодно… Ви ладні навіть від літератури зажадати суто агітаційної роботи, та чи буде користь?» Ну й як? Була користь, спитав себе Ісаєв. Чи десь, колись, у чомусь все перекосило? Коли? Де? В чому? Хто? — Не спиться? — тихо спитав Валленберг. — Не спиться… — Тепер уже не заснете. — Чому? — здивувався Ісаєв. — Поверніться на правий бік і лічіть до тисячі — заснете… Завтра у нас буде аналіз Цезаря, дуже важливий реферат. І він знову згадав свою бернську квартирку, батька, Воровського, Мартова, Аксельрода, Зінов'єва, Дана й відразу збагнув, чому побачив обличчя цих людей: «реферат» був їхнім улюбленим словом — турнір ідей; нехай переможе найрозумніший — не найсильніший, розум могутніший за силу, бо не минущий, а постійний… …Сашенька, сказав він собі, синку, любі мої, простіть мені… З моєї вини ви опинилися в жорнах… Я не вірю жодному слову цього Аркадія… Я знаю, як вони злякалися, коли я вліпив Деканозову; страх не прощають, за приниження страхом мстяться… І не просто, а кров'ю…  

14



 

Розуміючи, що ситуація в Політбюро все ще лишається хисткою через відкрите благовоління Старого Демона до Вознесенського, маршал без упину вибудовував комбінації, які зміцнили б його позиції. Те, що він устиг — після краху Жукова ще — підкинути Старцеві на «друзів» по Політбюро, поступово, затаєно, неквапливо зріло в голові Коби. Питання з Молотовим вирішено — трохи треба почекати; після наступного арешту членів Єврейського антифашистського комітету дружину міністра закордонних справ посадять — вражина; Ворошилов скомпрометував себе у війну, епоха кінноти минула, Тухачевський був правий, усі сталінські фаворити — Клим, Будьонний і Кулик не змогли протистояти німцям, тікали, фронт тріщав; Каганович не береться до уваги; Шверник добре зарекомендував себе як суддя на перших пробних процесах проти меншовиків і технічних інтелігентів, але не тягне на самостійність; Андреев — списана фігура, Хрущов — мужик, у Мікояна сиділи діти, Булганін піде за тим, хто сильніший. Один Єгор Маленков, якого я повернув до Москви, я, і ніхто інший, зрозумів раз і назавжди: без мене він — ніщо. Звичайно, оскільки безумний Старець забув, де народився, вважає себе квасним російським патріотом, я не можу — принаймні формально — претендувати на першу роль; прізвища не міняв, пишаюсь, що мегрел; Єгор — перший, я — за ним; ще побачимо, хто сильніший: Фуше чи Талейран? А Єгор зовсім не Талейран, а якщо і Талейран, то кишеньковий. Життя привчило Берію до того, що дрібниць не існує; саме тому інформація про Ісаєва, чиє ім'я раніше, до панічного повідомлення Деканозова і Комурова, пам'ятав невиразно (Лео Треппера і Шандора Радо знав, керівники «Червоної капели», обох бачив на процесах, легше в голові закарбовувались не прізвища, а обличчя), а цього Штірліца, який гнав якусь інформацію про бернські переговори німців з Даллесом, навіть не уявляв собі; потім і зовсім забув цей псевдонім — готував зустріч у Ялті, обробляв документи, не до агентури, доля всього світу вирішувалась… Але тепер, коли наближалася бійка, коли Старець може викинути вибрик і віддати портфель глави уряду Вознесенському, ситуація все ще була несприятлива, і якщо справді Ісаєв бабахне книжку про ту службу, яку тоді очолював він, Берія, його недруги дістануть у руки козир, а в Політбюро всі його недруги, бо розуміють: він знає про кожного з них усе, абсолютно все, без винятку… Тому, прийнявши Комурова на дачі, як і умовились, у неділю, запросив його на прогулянку по піщаних доріжках соснового бору, що спускався до річки, де біля причалів стояли потужні катери (влітку любив дивитися на молодих купальниць, і коли вибирав якусь найстрункішу — полковник Саркисов через годину доставляв голубоньку до столу: фрукти, вино, коньяк, ванна, солодкий момент чекання любові під накрохмаленим простирадлом, потім швидке прощання: «Ось тобі, ясочко, подарунок — облігація дріб'язкова, всього двісті карбованців, але чує моє серце — на наступному розиграші виграє п'ять тисяч»; говорив так тому, бо брав у Наркомфіні «для оперативних цілей»). Комурову вірив безсумнівно, тому міркував з ним уголос, немов перевіряючи на генералові логіку своїх умовиводів: — Хазяїн страшенно полюбляє всі подробиці про Гітлера, — він раптом зло посміхнувся. — Ще б пак… Так от, цей ваш Ісаєв, якщо він справді спілкувався з Борманом і Шелленбергом, бував на доповідях у Гіммлера, може розповісти багато таких деталей, які Коба проковтне… Але всієї інформації зразу віддавати не можна… Треба дозувати, щоб розпалити в ньому інтерес… Я подумав би, як підкинути Абакумову ідею, спочатку повернувши до цього вашого Штірліца, щоб той — під запис — сказав: «Але про найважливіші відомості, що мають виходи на завтрашній день — Гітлер заклав фугаси про запас, — я розповім лише товаришу Сталіну». Розумієш? — Товариш Сталін «зека» не прийме, — впевнено відповів Комуров. — То посели його на дачі, надінь на нього форму: повернувся Герой, перевірка закінчилася, він чистий, не зсучився, як такого не показати Йосифу Віссаріоновичу?! — Не дуже розумію смислу комбінації, — признався Комуров. — Що це дасть — у зв'язку з Вознесенським? І потім, ми втрачаємо його як свідка на процесі Валленберга, він наш козир… Берія здивувався: — Чому? Його можна переводити на дачний режим хоч завтра… Разом з Валленбергом… Відпустіть дружину… Начебто відпустіть… Придумайте щось із сином… Виступить на процесі Валленберга, дамо орден, а далі — моя турбота… — Лаврентію Павловичу, ви не бачили цієї людини… Випадок особливий… Берія здивовано глянув на нього: — А що, ти вже не в змозі влаштувати так, щоб я особисто подивився на нього?.. Потрібна санкція товариша Абакумова? То попроси! Скажи, мовляв, Лаврентій Павлович просить вашого дозволу, товаришу міністр! Комуров образився: — Якщо дозволите — я хоч завтра пристрелю Абакумова в його ж кабінеті… — Не дозволю, — всміхнувся Берія. — На жаль… Якщо вже й розстрілювати — то в камері, після арешту й процесу… Та й чи варто? Дурень в лампасах дорого коштує… Затям: Сталіну зараз потрібне невелике, але красиве діло проти «великоруської автаркії», щоб потім ударити по його любимих євреях; Ізраїль ми просрали, час міняти орієнтири, нам потрібне Середземне море, потрібні араби, для цього ізолюємо від громадського життя власних євреїв — невже не зрозумілий азбучний склад мислення Сталіна?! Він їх ненавидить, але ніколи нікому в цьому не признається; ти ж його знаєш: «Насамперед інтереси російського народу, ми йому служимо й повинні робити це чудово і йому на користь»… А народ у селах помирає від голоду! — Берія різко обірвав себе. — Тому з Валленбергом не поспішай, дороге яєчко на Великдень… А головну комбінацію найближчого майбутнього я бачу таким чином: на наступній партконференції Пітера треба зробити так, щоб там сталася якась помітна накладка: або Сталіна мало в промовах згадають, або не досить імперіалізм громитимуть, чи когось не того проведуть у бюро — не знаю, це подробиці, тобі про них і думати… Інформація про цей скандал має лягти на стіл Сталіна не від Абакумова… Від Маленкова… Єrop сам доповість Кобі… Ось тобі й справа проти «ленінградського великоруського ухилу»; виб'єш показання у ленінградців… Допити проводь сам — особливо перші… Ти це вмієш — зламаються. Від них вимагай лише одного: так, були зв'язані з Вознесенським і Кузнецовим, разом думали про створення російської столиці в Ленінграді чи в Горькому… Далі — само покотиться… Отоді все й віддаси Абакумову… І Вознесенський, і Кузнецов мовчатимуть, що б з ними не робили… І це — чудово… Єrop доповість Старцеві, що Абакумов, мабуть, також відчуває потяг до великоруської групи… Сталін доручить стежити за ним невідступно: що й треба було довести! Приймати його відмовиться, Вітюля — в кишені! З потрохами… Це — перший етап. Але цього мало… Оскільки Абакумов трусив Кремльовку, піднімав історію хвороби Жданова, але висновків не зробив, візьми в нього ордер на арешт двох-трьох професорів — не з Кремльовки, а тих, кого туди запрошували на консультації; нехай ті твої ідіоти, кого не жаль, починають їх мотати; чому ставили неправильні діагнози? За чиєю вказівкою? Скільки за це одержали? Від кого? Нехай працюють лагідно, дружньо, без крові… А ти — доповіси Абакумову, що, мовляв, вражини мовчать… Але це — тільки тоді, коли я подам тобі сигнал… Старцеві дуже потрібний черговий спектакль, — повторив Берія. — З крівцею… Вознесенський у четвер доповідав на ПБ: економіка тріщить трагічно, або ми допоможемо сільському господарству і вкладемо бодай якісь кошти в легку промисловість, підсобимо групі «Б», або можливі необоротні соціальні диспропорції… Старець його спитав: «А якщо допоможуть наші пропагандисти? Умовлять народ потерпіти ще трошки? Назвуть імена тих, хто заважає нам у роботі? Пояснять, хто винен в нестачі житла, одягу, взуття? Ми не можемо перекачувати кошти з оборони на черевики. Ми не можемо заморозити групу «А» в ім'я «Б». Я особисто маю тільки одну пару черевиків, чому іншим треба більше?» А Вознесенський відповів, що, мовляв, це гомеопатія, а в ситуації, що склалася, потрібен скальпель… Сталін тоді його спитав: «Беретеся бути хірургом?» А той відповів: «Якщо доручите, давши повноваження, — візьмусь…» І Сталін посміхнувся: «А що, вік у вас хороший, сорок п'ять, я у ваші роки вже був генсеком…» Ти розумієш, що ми стоїмо на краю прірви? Розумієш, що деспот, який вижив з розуму, хоче крові?! В ній — його порятунок! Отак воно… А вже коли наша команда доповість Єгору, що і по євреях у господарстві Абакумова йшло абияк, заарештовані професори мовчали, ось тоді й знадобиться Валленберг… Ланцюг замкнеться: гестапо — великоруська опозиція — євреї — американська спецслужба… Комуров зупинився: — Геніальна комбінація, Лаврентію Павловичу! Просто-таки геніальна! Ваше ім'я занесуть на скрижалі! — Ех, Богдан, Богдан… — Берія зітхнув. — Часом мене приголомшує твоя наївність… Як дитина, справді! Та хіба я дозволю собі паскудитися в такому процесі?! Це ж ганьба імперії! Від цього країну доведеться відмивати! От я її губкою й відмию. Я. Ніхто інший. Затям це.  

…За обідом, полохливо вибачившись, Комуров, явно переборюючи себе, спитав: — Лаврентію Павловичу, але все-таки зорієнтуйте мене, дурня: навіщо тоді нам цей Ісаєв? Берія здивовано глянув на Комурова: — Хто? — Ісаєв-Штірліц. Берія не розсердився, відповів тихо й дуже сумно: — Політик, який ставить на успіх лише однієї комбінації, — не політик, а недоумок… Взявши у Штірліца інформацію про Гітлера, заінтригувавши — через Абакумова — Хазяїна, одержавши власноручну санкцію Сталіна на розстріл баби цього самого Штірліца і його напівбожевільного сина як шпигунів і терористів — це також усе на Абакумові, затям, — мабуть, я сам зустрінуся з Ісаєвим. Нехай його Влодимирський готує до цього заздалегідь… Борідку приклею, вуса намалюю, — Берія зітхнув, — я гримуватися навчився ще в Баку, згадаю давнину… Якщо ваш Штірліц — особливий випадок і коли він упізнає… Берія вмить обірвав фразу; навіть собі не можна в дечому признаватися, а вже друзям тим паче…  



…Немає нічого обманливішого, ніж погляд збоку. Як часто ми бачимо чоловіка й жінку, що йдуть по вулиці (сонячній, дощовій, морозній); посміхаються одне до одного, він підтримує її під руку, сама увага, а насправді давно не любить, живе з іншою, вона мстаться йому за це; дома — крематорій, але розлучення неможливе: він утратить свою престижну роботу. Сталін повернув країні колишнє ханжество, розлучення, дозволене судом, вважається майже державною зрадою — от і живуть недруги (щоб не сказати вороги) під одним дахом… Як часто ми бачимо святкові застілля — немає нічого кращого за грузинське, коли стіл вибирає тамаду і його заступника, і вони не мають права залишити гостей доти, поки банкет не закінчиться, вони мусять випивати, виголошувати мудрі тости, в яких закладено не лише похвали, а й логічний аналіз причин цієї похвали; можливий і натяк на певні (проте, які легко виправити) вади того чи іншого гостя; бажана й самокритика тамади, це ціниться найдужче, отже, не черговий, людина наділена божим даром, хистом. Око втішається, коли бачиш такий стіл — чи здалеку, чи зблизька… І ніхто не відає, що один з гостей завтра вранці поінформує про поведінку, слова, мислі тамади, оскільки інші (чи інший) уже сигналізував про те, що тамада «живе невідповідно до своїх достатків», дозволяє собі двозначні висловлювання, зухвалий у думках і надто вже незалежний у судженнях. Бідолашний тамада, дні його лічені, жде камера, нари, допити, допити, допити… …На великій будові — прорив; екстрена нарада у директора; запрошені стахановці, ударники, провідні інженери й конструктори; директор не спить другу ніч, висуває одну пропозицію за одною, тримається на ногах завдяки дуже міцному чаю, записує пропозиції, сперечається, погоджується, дає команди по об'єктах, але серед присутніх є той (чи та), котрий зобов'язаний написати звіт про ворожу діяльність директора, який «навмисне» влаштував цей прорив, — таємний ворог… Невдахи мстять талантам. Скнари — щедрим. Дурні — розумним. Потвори — красивим. Ледарі — ініціативним, сміливим і кмітливим. Але світ влаштований так, що іноді розумний стає найлютішим ворогом розумного — ревність, суперництво; щедрий — щедрого; кмітливий — кмітливого (конкуренція, несумісність характерів); талант вступає в боротьбу з талантом — іноді це наслідок продуманої провокації, ніхто ще не скасував римського «поділяй і пануй» — союз талантів небезпечний для власть предержащих; проте іноді за цим стоять різні ідейні позиції, комплекси, вплив жінки (чоловіка, матері, брата); воістину саме добрими намірами встелена дорога в пекло.  

…Поглянь збоку, як дружньо розмовляють у ресторані «Москва» сивий елегантний полковник з орденськими колодками (щоки запали, обличчя в глибоких зморшках, мабуть, недавно з госпіталю) і червонолиций веселий кремезний чоловік у поношеному костюмчику, що дивиться залюбленими і сяючими очима на свого військового товариша! Ісаєв та Іванов, вони ж Штірліц і Аркадій Аркадійович, вони ж Юстас і генерал; насправді ж — «зек» Владимиров і полковник МДБ Влодимирський; переслідуваний і переслідувач. Аркадій Аркадійович щось говорив, весело сміявся, але Ісаєв зараз не слухав його, він згадував Сашеньку, її радісне обличчя; «Нашого Санечку також привезуть у Сочі? Ти запам'ятав: моя палата — тринадцята?! Я люблю цю цифру! Ти напишеш мені? Я писатиму тобі листи у віршах, моя любов!» — і вже за хвилину перед тим як поїзд рушив, трагічне й немічне: «Максимчику, повір, доктор Геліович ні в чому не винен, це якась незбагненна, негідна інтрига… Коли вважатимеш за можливе, будь ласка, допоможи… Чому ти не хочеш узяти ключі від дому? Я розумію, в тебе тепер своя квартира, але, може, Санечку привезуть раніше, він зразу піде на Фрунзенську…» Ісаєв рвучко потер лоба, виступили червоно-багрові смуги, трохи підняв праву руку, немов просячи слова. Аркадій Аркадійович ще ближче присунувся до нього: — Що, товаришу полковник? — Цей доктор… Геліович… Там можна щось виправити? — Я дозволю вам бути присутнім при розмові з ним… І ви самі ставитимете запитання… будь-які… Від вас залежатиме, що робити… …Ісаєв пам'ятав їхню розмову з Аркадієм Аркадійовичем (як тільки вони пішли з перона Курського вокзалу) практично дослівно; він попросив поїхати в ресторан на метро; «Я ж ні разу в житті не бачив цього дива». — «На метро то на метро», — Іванов погодився легко, відчував себе інакше, ніж у кабінеті, і зовсім не так, як тоді, коли вперше виїжджали в місто. Заговорив Іванов не у вагоні; по-перше, Ісаєв, зачарований, дивився на станції, на людей, ніжно всміхався галасливим дітям (кадик ходив, а очі були сухі), а по-друге, ждав самотності, яка й настала, коли вони вийшли на станції «Охотний ряд». — Відповідаю на ваше запитання про те, з ким я, — все ще весело всміхаючись, але явно цю усмішку вдаючи, почав Аркадій Аркадійович, ледве понизивши голос. — Раніше не міг, служба напевне дивиться за вами, взаємна перевірка, особливо в метро, там утекти легше, юрба, пневматичні двері… Отже, я вважаю Сергія Сергійовича та й інших — крім Рата, він талановитий опер, — подонками, що компрометують високе звання чекістів. Вони прийшли в апарат недавно, разом з новим міністром Абакумовим. Чому з цієї посади відтерли Лаврентія Павловича? Тому що він зберіг Батьківщині маршала Рокоссовського та маршала Мерецкова — обох мали розстріляти, катували в підвалах, піддавали страшним тортурам… Вони не втрачали свідомості, — раптом озлобившись, сказав Аркадій Аркадійович, — хоч сиділи нерухомо на стільці! Їх били металевим пруттям, ясно? Берія зберіг Батьківщині авіаконструктора Туполева, міністра Ванникова, який потім постачав фронту «катюші»… Він реабілітував десятки тисяч ленінців — практично всіх, кого не встиг розстріляти мерзотник Єжов… Думаєте, — якби я не відчував до вас поваги за ваші подвиги і не доповів Берії, — вас би не катували?! Ще й як катували б… Словом, ситуація не проста… Спроби усунути товариша Берію від безпосереднього керівництва органами були під дією чиїхось темних сил. Чиїх? Не знаю. Але хочу дізнатись. Не в одного мене таке бажання. За те, що я вам зараз сказав, — мене можуть розстріляти без суду й слідства. Якщо хочете допомогти мені… нам… звалити мерзотників — включайтеся в роботу… Так, так, сидячи на дачі чи в камері — коли я вирішу, що так потрібно для нашої боротьби… Якщо надумаєте грати на цьому моєму признанні — вас уб'ють разом зі мною. Крапка! — Обірвав він себе. — Все, забули! Говоримо про меню, вино і про жінок… та ще про фюрера… Мене дуже цікавлять взаємовідносини Гітлера з його оточенням на початку їхнього руху; чесно кажучи, націонал-соціалізм, його народження і розвиток ми прогавили. Інформації — серйозної й об'єктивної, якщо хочете, безстрашної — у нас практично не було. Стіл у ресторані, мабуть, обладнаний, тому інформацію дозуйте… І всуньте фразочку: «Про деякі епізоди — Гітлер заклав фугаси під майбутнє — я доповім тільки товаришу Сталіну… Особисто…» — Скажіть, — замислено спитав тоді Ісаєв, немов не почувши його, — а якби товариш Берія приїхав до Москви у тридцять п'ятому році, процесу Каменева не було б? Каменева із Зінов'євим не розстріляли б? Аркадій Аркадійович довго мовчав, усмішка з обличчя спала: — На це я відповісти не можу… І не тому, що боюсь. Просто — не знаю. Я, чесно кажучи, питання про минуле собі не ставлю… Думаю про майбутнє, щоб не повторився, боронь боже, тридцять сьомий… — Спасибі за чесність, — відповів Ісаєв. — Переходимо до меню, вина й жінок…  

— Слухайте, Всеволоде Володимировичу, — з'ївши солянку, заговорив Іванов, — а ви коли-небудь фюрера бачили зблизька? — Що значить «бачив»? На з'їздах партії, на прийомах, в Байрейті — під час вагнерівських фестивалів — багато разів… Особисто йому не доповідав. Але ж служба готувала щодня матеріал: про те, хто в нього був, про що йшла розмова, реакцію Гітлера на тих, кого удостоїв аудієнції, стеження за цими людьми… Так що деяку інформацію про нього в будинку на Принцальбрехтштрасе при бажанні можна було дістати… З трудом, але можна. — Ці матеріали доповідали Гітлеру? — Судячи з того, що оброблювали їх на нормальній машинці, — ні… Тільки те, що друкувалося на «Ундервуді» з великими літерами, надходило до нього зразу ж, з фельд'єгерем… — А хто одержував матеріали з нормальним шрифтом? Гіммлер? — Звичайно. — А ще? — Гесс, «брат фюрера», їх не одержував… Він узагалі не любив служби, завжди підкреслював, що державою арійців правлять не штурмовики чи військові, а робітничий клас і бауери… — Хто? — Аркадій Аркадійович не зрозумів. — Прихильники Бауера? — Ви маєте на увазі соціал-демократа Бауера? — Ісаєв не приховував посмішки. — Всі соціал-демократи, хто не встиг втекти, сиділи в концтаборах, вони жодного разу не пішли на компроміс з нацистами… «Бауер» — це «селянин»… — А Борман? — спитав Іванов, пропустивши зауваження Ісаєва про соціал-демократію. — Йому такі матеріали надсилали? — Навряд… Він обернув би це проти Гіммлера: «фюрер, за вами стежать»… Аркадій Аркадійович засміявся: — І наступного дня бідолаху в пенсне шльопнули б у підвалі… Ісаєв похитав головою: — У вас неправильне уявлення про партійний механізм рейху… Ви знаєте, хто був найсильнішим противником фюрера? — Як це «хто»? Комуністи… — І соціал-демократи. Не скидайте їх з рахунку, — повторив Ісаєв. — Думаю, що в найближчому майбутньому саме вони стануть провідною силою на Заході… А втім, це одна з тих тем, які я готовий викласти тільки товаришу Сталіну, боюсь, інші мене не зможуть зрозуміти через стереотипи, що в'їлися в них… Але я не про це, — помітивши веселу посмішку Аркадія Аркадійовича, Ісаєв мовчки кивнув, підкреслюючи цим, що він виконав прохання «генерала Іванова». — Я маю на увазі інше… В двадцятих роках найстрашнішим противником фюрера був Геббельс… — Той самий?! — щиро вразився Аркадій Аркадійович. — Саме так… А гауляйтера Коха пригадуєте? Керівника обласної парторганізації в Кенігсберзі? Одного з ветеранів нацизму? — Не просто пригадую… Ми з ним працювали — разом з поляками… Мовчить, сволота… — А ви знаєте, що саме цей «друг фюрера» в двадцятих роках проголосив: «У нашій робітничій партії вирішує більшість, а не папа! Геть партійних імператорів, хай живе національна революція соціалістів!». А хто його підтримав? Геббельс. Це було, якщо мене не зраджує пам'ять, в кінці двадцять п'ятого… Так от, він тоді прямо-таки кричав на нараді, скликаній істинним творцем партії Грегором Штрассером: «Я пропоную виключити з рядів націонал-соціалістичної робітничої партії Адольфа Гітлера як дрібного буржуа, який пробрався в наші ряди! Ми — партія робітничого класу і трудового селянства! Ми не маємо права терпіти у своїх рядах ні соціал-демократичних, ні буржуазних елементів!» Аркадій Аркадійович слухав заворожено, навіть папіроси не наважився закурити, хоч Ісаєв бачив, як рука його раз по раз тяглася до відкритої пачки «Герцеговіни Флор»… — Та ви куріть, — сказав він. — І я закурю, якщо дозволите… — Ради бога, Всеволоде Володимировичу! Горілочки не хочете? Чарчину? — Впаду… Тягти доведеться… На ваших харчах людина ледве животіє… І язик почне заплітатись… Краще вип'ємо, коли я переберусь на квартиру… — Це правильно, — погодився Аркадій Аркадійович, — я горілку ненавиджу, а пити доводиться, особливо на прийомах — таке діло… Ну, й що потім? — А через півроку Геббельс переметнувся до Гітлера: той пообіцяв йому посаду гауляйтера всіх парторганізацій Берліна… І долю Штрассера було вирішено… — Стривайте, стривайте, тут щось не сходиться, — заперечив Аркадій Аркадійович, — Штрассера розстріляли в липні тридцять четвертого року, а ви говорите про двадцяті… — Все сходиться, — Ісаєв зітхнув. — Гітлер планував комбінації проти тих, кого вважав недругами, не на рік уперед; а на десятиріччя… Думаєте, він перед загибеллю не заклав фугаси під майбутнє? Думаєте, він пішов з цього світу просто так, заповівши лише бити євреїв? Ні-і, Аркадію Аркадійови-чу! Його фугаси такі страшні, такі хитрі, що й уявити собі важко… — Які саме? — І це я готовий відкрити Иосифу Віссаріоновичу. Тільки йому. Після моєї реабілітації… Нікому іншому, крім товариша Сталіна… Іванов задоволено кивнув, здивовано похитавши при цьому головою: «Ну й робота, ну й професіонал!» — А що ж було зі Штрассером після того, як Геббельс переметнувся? — Нічого… Гітлер передав у його відання оргвідділ НСДАП, ключовий пост; відтоді всі призначення й переміщення гауляйтерів готував саме Штрассер. Але, затверджуючи призначення, Гітлер — у присутності всього керівництва партії — сказав: «Я згоден з критикою моїх товаришів: нам не потрібно імператорів і пап, усі питання вирішує більшість! Меншість підлягає залізній волі, висловленій масою». І Штрассер був змушений проводити рішення, які він внутрішньо не сприймав, але підкорявся їм як фанатичний ветеран. А чи було це вигідно першій особі?! Він робив те, що йому вигідно, чужими руками! Аркадій Аркадійович нічого не відповів, попросив офіціантку принести йому чарку горілки, знову закурив: — Нічого цього в наших інформаціях не було… — А знаєте, хто врятував Гітлера від самовбивства? — Якого?! Коли?! Ісаєв допитливо подивився на співрозмовника: — Якщо ви прикидаєтесь, що не знаєте, то я рано чи пізно зрозумію це… — Клянусь дітьми! Тільки… Всеволоде Володимировичу, будь ласка, не називайте більше «націонал-соціалістична» держава… У нас прийнято писати «фашистська» або, принаймні, «націонал-соціалістська»… — Такого слова ні в німецькій, ні в російській мовах немає, — відрубав Ісаєв. — Так от, після того як любов фюрера, Гелі Раубаль, сказала, що йде від нього, і її за це вбили з маленького пістолетика, улюбленого пістолетика фюрера, той мало не збожеволів… І Грегор Штрассер просидів з Гітлером, нікому не відчиняючи дверей його квартири, два дні… І врятував його, хай йому чорт, від того, щоб той не пустив собі кулю в лоб… А от розрив між фюрером і Отто Штрассером, молодшим братом Грегора, (він керував пресою, яка атакувала фюрера зліва), стався після того, як Гітлер прийняв у партію й наблизив до себе сина скинутого кайзера — принца Августа-Вільгельма… Це була очевидна зрада першій програмі партії, в якій говорилося, що представників експлуататорських класів ніколи не буде прийнято в ряди націонал-соціалістів… І брат творця партії, Отто, опублікував у газеті лозунг: «Істинні націонал-соціалісти повинні залишити «партію» Гітлера»… Незважаючи на це, другою людиною в партійному апараті все ще залишався Грегор… До речі, це помилка — вважати всіх членів партії Гітлера нікчемами й кретинами… Спочатку там було досить багато ідейних людей… Дивно, що у вас немає інформації про Штрассерів, я ж посилав вам шифровки з Лісабона, коли Шелленберг узяв мене з собою для організації вбивства Отто Штрассера… Той вчасно виїхав з рейху, тому й уцілів… За наказом фюрера в РСХА було створено спеціальний відділ «терору» — для вбивства Отто Штрассера, тільки одного Штрассера, уявляєте?! Він, до речі, живий, переховувався десь у Канаді… Чули про його «Чорний Інтернаціонал»? Він створив його в еміграції, на зло фюреру… — Дуже мало… — Якщо у вас в архіві є європейські й канадські газети, я згоден підібрати досьє… Цікаво: в нього було все, як у Гітлера, але без закликів до антисемітизму, перекроювання карти світу та війни… Все інше — калька, один в один: рівність, експропріація банків і великих заводів, права робітникам і ба… селянам… — У мене хороша пам'ять, — озвався Аркадій Аркадійо-вич. — Могли б говорити «бауери» — вкарбувалося навіки. — І він солодко, якось особливо, потягуючи, випив горілку, яку приніс офіціант; не закушуючи, зразу закурив, знову очікувально наблизившись до Ісаєва. — Якби не Геббельс, — вів далі Ісаєв, — можливо, Грегора Штрассера й не розстріляли б… Якось Гіммлер показав Гейдріху фотографії чернеток промов Геббельса… Той розповів Шелленбергу, ну а цей поділився зі мною… Геббельс переписував кожну сторінку разів по вісім… Сам робив помітки: «тут потрібні оплески»… Або: «тут — драматична пауза, щоб почалася овація», або: «різкий помах рук, відчай на обличчі — неминучі вигуки підтримки»… У нього в «особливій команді» було тридцять чоловік, вони сідали в різних точках залу, де виступав кульгавий, і організовували юрбу, починаючи овації й вигукуючи слова підтримки в запланованих місцях… Їх потім усіх розстріляли… Тієї ж ночі, коли вбили Штрассера й Рема… І ще одного шльопнули, без якого Гітлер взагалі не став би Гітлером, — пана Штемпфле; чи то пастор, чи то розстрига; він переписав усю «Майн кампф» — від початку до кінця… Адже Гітлер провів дві хвилі чисток: у тридцять четвертому й тридцять дев'ятому… Він наказав імітувати замах на себе, щоб звинуватити в цьому «англійських шпигунів» — їхніми руками в пивному залі було вбито найпам'ятливіших ветеранів, їх шанобливо посадили в перші ряди, ближче до трибуни фюрера, але той швидко поїхав, а ці через двадцять хвилин перетворилися на шматки м'яса… Нічого, як? До речі, стенограми розмов Гітлера з Брайтінгом у вас збереглися? — Не чув. Хто це? — Цілком порядний консерватор, редактор однієї з німецьких газет… Фюрер був зацікавлений у ньому… Тридцять перший рік, криза в партії, фінансовий крах — потрібна реклама… От він і запросив його для інтерв'ю… Коли Брайтінг спитав фюрера, як можна йти до влади з кривавими закликами Геббельса й Розенберга, які вимагають негайно повісити всіх марксистів і євреїв, Гітлер відповів: «Ліс рубають — тріски летять… Я не хочу приховувати: прийшовши до влади, ми покажемо, яка тверда наша рука… Але ми не збираємося вішати на телеграфних стовпах усіх багатих євреїв, нісенітниця… Це лише пропагандистський хід Геббельса й Розенберга, не судіть їх суворо, вони дають нації лозунги, угодні експлуатованим і голодним… Але правда така, що після перемоги ми наказуватимемо, а німці беззаперечно слухатимуться! Низи підкоряються, верхи правлять! І Геббельс подбає, щоб дев'яносто дев'ять процентів нації захоплено підтримували нашу політику! Пресу мобілізують на службу суспільству… Кожного закличуть до відповідальності — згідно з законом!» Невже не читали? — здивувався Ісаєв. — По-моєму, частину цих матеріалів було опубліковано в Лейпцігу в тридцять першому… І це в нас не перекладали? — У тридцять першому я займався колективізацією, Всеволоде Володимировичу… В органи прийшов лише в тридцять сьо… Ні, в кінці тридцять восьмого, за набором товариша Берії, коли ми раз і назавжди покінчили з єжовськими порушеннями законності…  

…Цього разу до приміщення МДБ вони ввійшли через під'їзд: Іванов показав посвідчення, кинувши охороні: — Товариш зі мною, на нього є перепустка. Коли зайшли до його кабінету, із стільців підвелися троє: двоє були у формі, а один, сутулий, сивий, патлатий, — без пояса; губи сині, очі запалі, але живі, мочки вух відтягнуті, збільшені — отже, хворий. — Це Геліович, — пояснив Іванов. — Той самий… Можете допитати його. — Я хотів би поговорити з ним віч-на-віч. Іванов уважно подивився на тих двох, що стояли поряд з доктором, щось, мабуть, зрозумів — те, чого Ісаєв збагнути не міг, і спитав: — У гестапо таке прохання, зважаючи на специфіку нинішньої ситуації, задовольнили б? — Ні, — відповів Ісаєв. Іванов кивнув; звернувся до військових (капітан і підполковник): — Ну що? Погуляємо по коридору, га? Коли двері за ним зачинилися, Ісаєв спитав: — Ви знаєте, хто я? — Ви дуже схожі на чоловіка Сашеньки… Там багато ваших фотографій… Усі, правда, розмножені з однієї… — Де це «там»? — У Сашеньки. На Фрунзенській… — Як вас звати? — Яків Павлович. — У чому обвинувачують? — У шпигунстві й антирадянській пропаганді. — На користь кого займалися шпигунством? — Я не займався шпигунством… Ці долари залишилися в спадщину від мого дядька… Його брат виїхав до Америки перед революцією… А коли ввели Торгсин, він переказав долари, тоді дозволялося… — З вашими доказами погодились? — Так. — Отже, обвинувачення в шпигунстві відпало? — Так. — Ви справді вели антирадянську пропаганду? — Так… — У чому вона полягала? — Я зберігав і давав читати іншим книжки ворогів народу… — Кого саме? — Троцького й Бухаріна… Будь проклятий той день, коли мені дали ці книжки… — Хто вам їх дав? — Професор Шимеліович… — Хто це? — Головний лікар Боткінської лікарні. — Чому він їх вам дав? — Тому що ми з ним дуже дружили. — В книжках є заклики до антирадянських дій? — Я… Чому ви говорите так? Навіщо? Не треба, будь ласка! Я ж зізнався в усьому… Пощадіть мене, я ж хотів Сашеньці добра! А то вона просто загинула б, — Геліович заплакав. — Якби ви її побачили в сорок шостому! Якби побачили… Вона ніколи не любила мене… Я був вашою тінню… Вона завжди любила тільки вас… — Вас били? Геліович, охоплений жахом, відкинувся на спинку стільців. — Що?! Для чого?! Чому ви так говорите?! Я не хочу! — Як я говорю? Я просто запитую: вас били? — Ні. Зі мною… Мене не били… Наші органи нікого не катують… — Тоді чому ви зізналися в тому, чого не було? — Було! — істерично закричав Геліович. — Яв усьому зізнався! Було! — Ні в «Азбуці комунізму» Бухаріна, ні в книжці Троцького «Жовтень», які ви зберігали, немає антирадянської пропаганди. Один автор — член Політбюро і нарком-військмор, другий — редактор «Правды» і член ЦК, нісенітниця якась… — А я категорично повторюю, що мене ніхто не бив! — знову закричав Геліович. — Я розмовляю з вами як друг, лікарю… Я… Я вдячний вам за Сашеньку… І я хочу вам допомогти… Ви кажете, що вас не били… І що ви самі зізналися в антирадянській діяльності… Ви знали, що йдете на злочин, ховаючи в себе книжки Троцького й Бухаріна? — Всі радянські люди знають, що це злочин… Значить, і я повинен був знати… — Чому ви зашили ці книжки в матрац мого си… Чому ви так ретельно ховали літературу, видану в Радянському Союзі? — Що вам від мене треба? — прошепотів Геліович. — Ну що, поясніть?! Я ніколи не відмовлюся від зізнання, за яке дають вісім років! І ні на один день більше! — Вас зламали, — сказав Ісаєв. — Ви просто боїтеся мені відкрити правду, бо знаєте: нас тут підслуховують… Закотіть рукава! Швидко! Ісаєв підскочив до нього, думав, що саме зараз у кабінет ввірвуться; але ніхто не ввірвався. Руки Геліовича не поколоті; людина при повному розумі, воля не паралізована. А якщо кололи в ноги? Ні, його не кололи… Судячи з того, як він підвів руки, щоб прикрити обличчя, коли я кинувся до нього, його просто били… Людина ідеї мусить витримати все, а цей нещасний, якому пообіцяли зберегти життя, підписав з ними договір на вірність… А Іван Микитович Смирнов, спитав себе Ісаєв; член Реввійськради, більшовик з дев'ятсот першого року? Чому він усе визнав на процесі Каменева? Злякався побоїв? Не вірю. Накололи чорт знає чим? Теж не вірю, хоч які там, але ж глядачі були в залі суду, вони помітили б, що підсудний психічно хворий?! Ліон Фейхтвангер писав у своїй книжці «Москва, 1937», що Пятаков, Радек і Сокольников поводились як зовсім нормальні люди, часом навіть жартували, перемовлялись один з одним, заперечували, що їх катували, хоч могли криком кричати про це… Адже Радек особисто знав Фейхтвангера, сказав би йому по-німецьки, все полетіло б шкереберть і стало б очевидним: спектакль, термідор, антиленінський путч! Чому ж він не кричав тоді? Гаразд, зламали, не знаю ще як, але їх зламали… А люди?! Глядачі?! Коли завтра на лаву підсудних посадять Клима Ворошилова і той зізнається, що був гестапівцем, цьому також повірять?! Ісаєв жахнувся цього запитання, бо розгубився, не знав, що собі відповісти. Коли повірять, то чи варто взагалі жити? В ім'я чого? Виходить, над народом тяжіє трагічний фатум; така наша доля. Ні, заперечив він собі з якоюсь застрашливою настороженістю, просто ми єдина держава, яка протягом століть була позбавлена самого поняття «Закон» і права на Слово. — Якби ви призналися, що вас били, — стомлено сказав Ісаєв, підійшовши до вікна, — слово честі, мені легше було б допомогти вам… І раптом Геліович розсміявся: — Невже? Як це? Віддали б до суду моїх катів? Не обертаючись, Ісаєв відповів: — Принаймні спробував би… Я такий же «зек», як і ви… Геліович підвівся: — Відійдіть од вікна, дозвольте мені все покінчити разом… — Тут непробивні шибки, пластик, — відповів Ісаєв. — Тільки гулю наб'єте. — Допоможіть! — раптом відчайдушно, тонко закричав Геліович. — Товаришу капітан, рятуйте! Допоможіть! Я більше не мо-о-ожу! Ніхто не вбіг до кабінету, було так тихо, аж у вухах дзвеніло. — Пробачте, — мовив Ісаєв, відійшов од вікна й сів на стілець біля Геліовича. — Я не скажу більше жодного слова. Пробачте… І він опустив руки межи ноги точнісінько так, як Геліович; фігура відчаю, хто тільки її придумав?  

…Коли Ісаєва вивели з кабінету, Влодимирський, він же генерал Іванов, він же Аркадій Аркадійович, обійняв «Геліовича»: — Спасибі, Шурко!.. Ти зіграв геніально! Їдь тепер на Ризьке узбережжя, — він простяг йому пачку купюр, — і відпочивай як слід… У лікарню ми подзвонимо, мовляв, службове відрядження… Готуйся до нового діла, брат… Дуже гучне діло, такого ще в нас з тобою не було…  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка