Юліан Семенов відчай (повернення штірліца)



Сторінка6/11
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

11



 

Наступного дня Ісаєва перевели в іншу камеру; не встигли наглядачі зачинити двері (його зразу здивувало щось у цій камері), як стрімка, мов постріл, здогадка відторгла здивування: перед ним був виснажений, посивілий, лимоннолиций Рауль Валленберг. Він стояв під віконцем, що ледь пропускало світло, притулившись до стіни так, неначе хотів утиснутися в неї, зникнути, і невідривно дивився на двох наглядачів: в очах у нього був жах, що змінився важкою ненавистю. Тільки одвівши погляд від обличчя Валленберга, Максим Максимович зрозумів, що його здивувало: стіни і навіть двері були оббиті повстю; койки-дерев'яні, розхитані, мабуть, в'язень намагався розбити голову об стіну, подумав Ісаєв, нещасний хлопець… — Здрастуйте, — сказав він по-російськи. Валленберг мовчки кивнув. — Російської ще не вивчили? Валленберг, не розуміючи, знизав плечима, уважно вдивляючись в обличчя Ісаєва; потім спитав по-німецьки: — Ми не могли з вами десь зустрічатись? Ісаєв відповів по-англійськи: — Ми зустрічались… Чи то в вашому берлінському посольстві, чи то на Вільгельмштрасе, в міністерстві закордонних справ, у Вайцзекера… І, будь ласка, не говоріть зі мною про вашу справу, я не відповім на жодне ваше запитання і не дам жодної поради: кожне наше слово записується… Валленберг усміхнувся: — Я знаю… Мені підсаджували багатьох… Тільки вони… Спочатку я взагалі нічого не розумів, тепер — знаю, що й до чого… Ви відмовляєтесь говорити зі мною взагалі? Чи знайдемо якусь нейтральну тему? — Нейтральну тему знайдемо… На ваш розсуд… — Останні сім місяців я сиджу один… Почав розмовляти сам з собою… Перший крок до шизофренії… — Зовсім ні… Кожна людина завжди говорить сама з собою. Не має значення — в думці чи вголос. — Гадаєте, я ще не став пацієнтом лікаря для божевільних? — Я не психіатр, пане Валленберг… — Ви не відрекомендувались… Як мені до вас звертатись? — Називайте мене співкамерник. Так буде краще — насамперед для вас… «Містер співкамерник» — чудове словосполучення… Помітивши книжку, що лежала на койці Валленберга, здивувався: — А мені відмовили користуватися бібліотекою… Ви — щасливчик… — Це Біблія… Чудове видання, дивний подарунок головного слідчого, бо ця література тут заборонена. — Дозвольте подивитись? — Звичайно… Ви шотландець чи англієць? Ісаєв сухо відповів: — Я співкамерник… Ми ж домовились… Гаразд? Вам удень лежати дозволяють? — Останнім часом дозволяють… Раніше я стояв… Ви давно тут? Ісаєв узяв Біблію, ліг на свою койку, почав гортати сторінки; зразу звернув увагу на те, як хтось відкреслював на полях нігтем цілі фрагменти. У двері забарабанили: — Ув'язнений номер сорок, вам удень лежати заборонено! Ісаєв, начебто не зрозумівши наглядача, запитливо подивився на Валленберга, який все ще стояв під віконцем з «намордником»; той знизав плечима: — Мені отак кричали перші півтора року… По-моєму, вимагають, щоб ви встали… — Ви ж не знаєте російської… — Це не обов'язково… Вам пояснять інакше… — Лежати заборонено! — повторив наглядач. — Ясно?! За порушення режиму відправимо в карцер! — Вас у карцер саджали? — спитав Ісаєв. Валленберг відповів, усміхнувшись: — Тут у карцери ставлять, співкамернику… Це шафа, яка повторює людське тіло; на другу добу ви втрачаєте свідомість… Склянка води і шматок хліба на день… Мій дядько так мріяв схуднути… Намагався якнайменше їсти, дві години на день скакав на моєму Паулі, страшенно норовистий жеребець, плавав, дві години робили йому масаж — нічого не помагало бідолашному… Йому б три дні карцеру, чудова метода, щоб схуднути… «Дурнику, — співчутливо подумав Ісаєв, — навіщо ти даєш стільки подробиць тим, хто тебе слухає? Жеребець Пауль — солодка подробиця, її можуть використати через два-три місяці, коли ти забудеш про те, що сам назвав свого жеребця, тебе ці подробиці можуть ошелешити, — як дізналися?! Ось-тоді тебе й почнуть шпигати запитаннями…» Ісаєв притулився до стіни; як добре, що оббито повстю, в спину не вповзає могильний холод. Несподіваний подарунок, подумав він, дивно, чому мені не дозволяють лежати? В моїй камері цього не забороняли, мабуть, гра вже почалася — з мене роблять жертву, підкреслюючи блага, дозволені Валленбергу. Що ж, нехай собі… Вони грають, і ми пограємо… Ісаєв знову почав гортати сторінки, звертаючи увагу на сліди нігтя; я так ворожив, згадав він, немає нічого надійнішого, ніж ворожіння на Біблії, велика книжка, кожен рядок таїть у собі багато думок… — Ваші помітки? — спитав Ісаєв, кивнувши на відкриту наугад сторінку. — Мої легенькі… Я відкреслював мізинцем, другі, різкі, — генерала Власова, він непогано розумів німецьку… — Зустрічались? — День у камері і тричі на очній ставці. Ісаєв помітив глибокий, гострий ніготь у «Книзі Пророка Єзекіїля»:  

«Сину людський, Ізраїлів дім — вони жили на землі своїй, та й занечистили її своєю дорогою та своїми вчинками… І вилив Я гнів Свій на них за ту кров, яку вилили вони на землю, та бовванами своїми занечистили її. І розсіяв Я їх серед народів, і вони були розпорошені по країнах. За їхньою дорогою та за їхніми вчинками розсудив Я їх. І коли прийшли вони до тих народів, куди поприходили, то зневажили святе Моє Ймення, коли стали до них говорити: «Вони — народ Господа, та з землі Його повиходили!» І змилувався Я над Своїм святим Ім'ям, що його зневажив Ізраїлів дім серед народів, куди вони поприходили…»  

Чітке відкреслення Власова обривалося саме тут; за цим ішов акуратний, ледь помітний мізинець; Ісаєв мимоволі подивився на руки, що безсило висіли вздовж тіла Валленберга: довгі, тонкі пальці, синюваті нігті, як у всіх, хто хворіє на недокрів'я, досить рівно підрізані (невже йому дають ножиці? Ні, мабуть, обкушує, як і я, тільки в нього це краще виходить; а втім, зрозуміло: він сидить уже не перший рік, досвід — діло наживне, навчусь і я, якщо не шльопнуть у найближчі тижні). Валленберг підкреслив ті абзаци, які йшли всього через кілька рядків після того, що так люто вм'яв Власов:  



«Коли Я покажу Свою святість… І візьму вас із тих народів, і позбираю вас зо всіх країв, і приведу вас до вашої землі. І покроплю вас чистою водою, — і станете чисті; зо всіх ваших нечистот і зо всіх ваших бовванів очищу вас… І ви будете сидіти в Краю, якого Я дав вашим батькам, І будете Мені народом, а Я буду вашим Богом!..»  

Ісаєв гортав далі, відчуваючи невідому йому досі радість від прочитання цієї рваної, але водночас литої, єдиної прози. І знову різке відкреслення Власова з «Левита»:  



«Не зробите собі божків та ідола, і кам'яного стовпа не поставите собі, і каменя з фігурами не покладете в вашім Краї, щоб кланятися перед ними. Бо Я Господь, Бог ваш! Якщо будете ходити згідно з постановами Моїми, а заповідей Моїх будете додержувати й будете виконувати їх, то дам вам ваші дощі в їхнім часі, і земля дасть свій урожай… А коли ви не будете слухняні Мені… вас порозпорошую поміж народів, і вийму за вами меча, — і стане край ваш спустошенням, а міста ваші будуть руїною… А щодо позосталих серед вас, то впроваджу в їхні серця полохливість в краях їхніх ворогів, — і буде їх гнати навіть шелест подмухненого вітром листу… та й попадають, хоч ніхто не женеться… І ви не зможете стати проти ваших ворогів. І погинете серед поганів, і пожере вас земля ваших ворогів…»  

Ніби на зло Власову — мізинець Валленберга:  



«А проте, коди вони пробували в краю своїх ворогів, то Я не погорджував ними, і не збридив їх, щоб винищити їх, щоб зламати заповіта Свого з ними. Бо Я — Господь, Бог їх! І Я пам'ятатиму їм заповіта з предками, що я вивів їх з єгипетського краю на очах поган, щоб бути їм Богом».  

Ісаєв підвів очі на Валленберга: — Мовчазні діалоги. Той кивнув. — Подивіться Псалтир… П'ятдесят дев'ятий псалом… Ісаєв заплющив на мить очі, потер повіки, прочитав напам'ять: — «Даруй тим, хто боїться Тебе, знамено, щоб вони підняли його заради істини…» Ви це мали на увазі? Валленберг не міг приховати захопленого здивування: — Знаєте, всі, кого підсаджували до мене, зразу починали розповідати про себе й питати поради, як бути… Потім починали цікавитись мною… Витончена поступовість… Ви — зовсім нова якість, цікаво… До речі, у цьому ж псалмі закладено все «Одкровення» від Івана: «Ти потряс землю, розбив її… Зціли ушкодження її, бо вона хитається»… Але, перш ніж заглянете в «Одкровення», поверніться в «Єзекіїль», по-моєму, тридцять шоста глава… — Дивився… — Вас зацікавили підкреслення посередині, я стежив за вашими очима… А ви подивіться початок… Не шукайте, я прочитаю вголос, ви мене ошелешили своєю догадливою пам'яттю, тепер дивуйтеся з моєї. — Валленберг кашлянув, і Максим Максимович побачив в його очах відкритість; досі її не було, напружена зосередженість. — «За те, що пустошено й топтано вас знавкола, щоб були ви спадком для останку народів, і були ви взяті на кінчик язика й на балаканину народу, тому, Ізраїлеві гори, послухайте слова Господа Бога: «Я підняв Свою руку, що ті люди, які навколо вас, — вони понесуть свою ганьбу!..» Хіба подібне не сталося, з Німеччиною? Я ж тому і почав свою роботу в… Ісаєв різко перервав його: — Ми ж умовилися! Ніяких розмов ні про мою, ні про вашу роботу… Валленберг знизав плечима: — А ми, до речі, тільки й робимо, що говоримо про мою роботу… Дотримуватися заповітів Біблії — ось моя робота… — Ви найбільше оперуєте Старим Завітом, — сказав Ісаєв. — Як бути з Новим? — Його спотворили переписувачі початку тисячоліття, — впевнено відповів Валленберг. — Тоді вже зріла недосконала хистка ідея Святої Інквізиції… Але й у Новому Завіті я готовий оперувати словами Апостола Павла: «Отож я питаю: Чи ж Бог відкинув народа Свого? Зовсім ні! Бо й я ізраїльтянин, із насіння Авраамового, Веніяминового племені. Не відкинув Бог народа Свого, що його перше знав…» Ісаєв знайшов це місце в Посланні Апостола Павла до Римлян, прочитав швидко, уважно, разом; тільки особливо потрібні йому місця він перечитував тижнями, щоб лишалися назавжди в пам'яті. З Валленбергом можна сперечатися, подумав він; саме з ним, не з Павлом; Апостол — це вже політика, а не велика проза; тому прочитав: — «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе…» Чи не здається вам, що це не помилка переписувачів, а включення економічних важелів влади, початок боротьби за першість? — Якоюсь мірою ви праві, — кивнув Валленберг, — але наступна фраза повертає нас до істини Божої: «Бо володарі — пострах не на добрі діла, а на злі»… Хіба це виправдання зла? Політика таїть у собі виправдання будь-якого злочину, примат сили постійний, особливо, — він зітхнув, — при наявності хорошого пропагандистського апарату… — Це так і не так, — відповів Ісаєв, повільно перегортаючи Біблію. — Дивіться, ось вам Пророк Малахія, останні рядки Старого Завіту: «Чи Бога людина обманить? Мене ж ви обманюєте, ще й говорите: «Чим ми Тебе обманили?» — Десятиною та приносами! Прокляттям ви прокляті, а Мене обманили, о люду ти ввесь! Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим мене випробуйте, — промовляє Господь Саваот…» Затямте собі, це Старий Завіт. І йдеться не про дух, а про їжу… — Тоді цитуйте далі, — заперечив Валленберг. — «Жорсткі ваші слова проти Мене, — говорить Господь, — а ви кажете: «Що ми на Тебе сказали?» Ви кажете: «Марність служити для Бога! І що за користь, що ми стережемо Його службу, та ходимо в жалобі перед лицем Господа Саваота? А тепер ми вважаємо пишних щасливими, і ті, хто вчиняє безбожне, будуються та випробовують Бога, і втікають». Хіба це політика? — Це бунт, — сказав Ісаєв. — Заключний акорд тієї політики, котра завела суспільство в безвихідне становище… Безвихідність, убиті надії — дріжджі бунту… Або революції, якщо спроектувати Святе Письмо на останні століття, починаючи з Конституції Північно-Американських Штатів, кінчаючи російською революцією. Точніше кажучи, революціями… — Як це? — Валленберг не зрозумів. — Чому множина? — Тому що їх було за чверть століття чотири: дев'ятсот п'ятий рік, лютий, жовтень… Це революції природні, певні термодинамічні вибухи суспільства… Була і революція згори, двадцять дев'ятий рік, — геноцид проти найталановитіших і працьовитих підданих, проведений самим урядом. Жахливий феномен: меншість знищує більшість, перетворюючи країну в пустелю. Що стосується політики, то всі Святі Проповіді — політичні маніфести… Блискуча проза — правильно; прозріння — так; проповідь моральності — безперечно, але в них є політика, бо видно тенденцію… Матвій ще намагався помирити Старий Завіт з новими часами, він ще міг починати фразою: «Родовід Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового: «Авраам породив Ісака, а Ісак породив Якова, а Яків породив Юду й братів його…» Але не хтось там, за Матвієм, а саме Ангел Господній сказав: «Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній — то від Духа Святого. І вона вродить Сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів…» І лише після цього з'являється Іван, який хрестить Ісуса… — Правильно, — Валленберг відповів не зразу. — Святий Марк узагалі починає не з Ісуса, а з Івана Хрестителя… Цікаво… Я це чомусь пропустив, бо розчинився в рядках, ішов за Словом, не дозволяючи собі обговорювати його… Ісаєв подумав: «Хоч якесь виправдання й для мене: я йшов за змінами в нашій історії, розчиняючи себе в них… Отже, наша Ідея перетворилася в релігію? Невже так? Якщо взяти до уваги освіту Сталіна, можна допустити і такий поворот сюжету…» — А згадайте Євангеліє від Івана? — запропонував Ісаєв. Валленберг одійшов нарешті від стіни, сів на койку і, заплющивши очі, продекламував: — Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово… І життя було в Нім… Був один чоловік, що від Бога був посланий, — йому ймення Іван… А це ось свідоцтво Іванове: як юдеї послали були з Єрусалима священиків та Левитів, щоб спитали його: «Хто ти такий?» І він визнав, і не зрікся, а визнав: Я — не Христос… Я голос того, хто кличе: «В пустині рівняйте дорогу Господню»… І запитали його: «Для чого ж ти христиш, коли ти не Христос, ні Ілля, ні пророк?» Відповів їм Іван, примовляючи: «Я водою хрищу, а між вами стоїть, що Його ви не знаєте…» Наступного дня Іван бачить Ісуса, що до нього йде, та й каже: «Оце Агнець Божий, що на себе гріх світу бере…» Ісаєв, що слідкував у тексті за тією концепцією, котру Валленберг вибирав з Івана, відклав Біблію і, зневажаючи себе, хруснув пальцями — нічого не міг вдіяти з собою, цей звук в одиночці став конче потрібний йому, немов свідчив про те, що він живий і що дзвін курантів не ввижається йому, а є наяву… — Ви справді пливете за рядками, — сказав він, — ви чудово декламуєте, ні в одній церкві я не чув такого наповнення фраз Священного писання людським Духом, Вірою, стоїчним переконанням… Але ви все-таки дозволяєте захоплювати себе потоку — нехай навіть геніальному. Погляньте-но, Іван жодного слова не говорить про предків Ісуса, по-перше, і, по-друге, називає його тим, хто прийме на себе «гріх світу»… Про народ чи народи немає жодного слова, йдеться про світ… Це — початок притирання світських властей з Вірою, що стала необхідною людству, бо владики не знали, де знайти вихід з безупинних кризових ситуацій. Згодом, у Посланні Павла до колосян, він уже вимагає: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом»… Чи не звідси треба відлічувати ідею монополії на єдину правду? Чи не в цьому пасажі приховано майбутню заборону на диспут, на змагання різних поглядів, на думку зрештою?! Хіба Павло вільний від політики, коли він звертається до пастви зі словами: «Раби, — слухайтеся в усьому тілесних панів; і не працюйте тільки про людське око, немов підлещуючись, але в простоті серця, боячися Бога!..» — Ви католик? — спитав Валленберг. Ісаєв довго мовчав, відповів сумно: — До недавнього часу я шукав у Біблії відповіді на запитання історії, політики й економіки… Так, так, це так… До речі, мені здається, Власов відмічав для себе пасажі, що примиряли ідеологію, яку він сповідував у рейху, з певними фразами Великої Книги… У мене відібрали окуляри, руки стомлюються держати книжку за метр від очей, тремтять… У вас зір хороший? — Ліве око тепер зовсім не бачить, — відповів Валленберг сухо. — Вже з півроку… Повна втрата зору… Праве — абсолютне… Читаю без окулярів… Намагаюся завчити всю Біблію напам'ять — хто знає, що мене жде через якусь мить? Ісаєв згадав пастора Шлага, його обличчя, маленьку, не по ньому, кацавеєчку, згадав, як старий незграбно ступав на лижах по весняному снігу, перебираючись у Швейцарію на зв'язок з його — Штірліца, Центром, згадав, як той лаяв француженку Едіт Піаф: «Яке падіння моралі, це не музика, тільки Бах вічний»; відчув, як кров прилила до щік (невже я зараз почервонів?), заново почув запис розмови Шлага з його, Штірліца, провокатором Клаусом, коли пастор, здивовано, прикрим голосом, запитував: «Хіба можна проектувати чудову біблейську притчу на націонал-соціалістичну державу? Це все одно, що логарифмічною лінійкою забивати гвіздки»; уявив собі обличчя провокатора, який радісно-дозволенно знущався: «А чого ж ви, пасторе Божий, мовчите, коли навколо вас коїться зло, коли нацисти палять безневинних у печах?! Де ваша Христова правда?!» Ці видіння промайнули перед його очима, і він раптом побачив себе в своєму домі під Бабельсбергом, навіть запах відчув — камінного димку, смаженої кави й сухої кельнської води у ванній. Невже це було, спитав він себе. Невже ти справді був таким, яким був? Невже ти тоді жив без сумнівів і тяжких роздумів про долю своєї країни, про трагедію, яка на неї звалилася? Так, відповів він собі, я жив тоді саме так, я був весь у боротьбі, а коли ти переконаний у тому, що мусиш зробити все, аби знищити нацизм, ти не мав права на сумніви, війна виключає будь-яку форму сумнівів, обов'язок стає самодовліючою формулою духу… Та невже? Адже так відповідав Гудеріан у Нюрнберзі… Але ж Гітлер нікого, крім групи Рема й Штрассера, не розстріляв, він не вбивав своїх; кілька тисяч — не береться до уваги; дав убити Гейдріха, коли упевнився в тому, що він не свій — у жилах тече єврейська кров діда… А в Іспанії? Я й тоді не мав ніяких сумнівів. Я гнав ці сумніви, бо бачив франкізм як «радник РСХА» зсередини, в усьому його жаху… Але ж ти знав, що наші воювали проти троцькістських бригад ПОУМ, які стояли на смерть проти фашистів і билися дуже добре, до останнього патрона? Ти що, не читав донесень Франко про те, як запекло билися троцькісти? Не бачив, як вони гордо трималися на допитах і йшли на розстріл з вигуками: «Хай живе комунізм! Хай живе Четвертий Інтернаціонал! Смерть фашизму! Но пасаран!» Ой, не треба, не треба про це, заблагав він і несподівано для себе вперше в житті почув у собі мольбу: «Господи, прости мені, прости!» І, вимолюючи прощення собі, він бачив обличчя Сашеньки й Санька, Гриші Сироєжкіна, Станіслава Уншліхта, Михайла Кедрова, Гриші Біленького, Артура Артузова, Яна Берзіня… А Лев Борисович? А Бухарін? Кольцов? Радек? Крестинський? — Ви себе погано почуваєте? — спитав Валленберг. — Ні, зовсім ні… — Дуже зблідли… — Буває, — відповів Ісаєв. — Минеться… Як це у Приповістях? Не кажи: «Надолужу я зло!» — май надію на Господа, і він допоможе тобі…» Валленберг кілька разів зиркнув на Ісаєва: — Вам легше, по вухах бачу… Вони у вас на якусь мить стали жовті, а зараз — нормальні, відпустило? — Угу. — Тому я відповім вам іншою притчею: «Рятуй узятих на смерть, також тих, хто на страчення хилиться, — хіба не підтримаєш їх?» Ісаєв знову відчув, як похололи пальці й закалатало серце: — Не пригадуєте, на якій це сторінці? — Або на двадцять третій, або у двадцять п'ятій главі, сторінку не пригадую, в мене «поглавна метода»… Ісаєв відставив книжку від очей ще далі, аби не так зливалися, рябіючи, рядки, знайшов номер одинадцять. Слідом було надруковано: «Якщо скажеш: «Цього ми не знали!» — чи ж Той, хто серця випробовує, знати не буде? Він Сторож твоєї душі, і він знає про це і поверне людині за чином її…» Вслухаючись у чудову музику слів, Ісаєв спитав себе: «А чому ж американська революція боролася проти англо-французьких колонізаторів разом з церквою? Священики там були подвижниками ідеї «свободи й рівності», а французи, громлячи Бастілію, ганялися за абатами з вірьовками, наспівуючи пісні Беранже про те, що останнього короля треба повісити разом з останнім попом… Чому в п'ятому році наші люди йшли за Галоном? А в сімнадцятому повстали проти церкви так само люто, як і проти самодержавства? Невже тільки тому, що Бурцев викрив Гапона, якого завербувала охранка? А може, тому, що наша церква, її пастирі завжди йшли з владою пліч-о-пліч? І закликали бути покірними навіть тоді, коли здоровий глузд підказував: кличте паству до протистояння государевій неправді, яка тягне країну в прірву. Адже якби церква об'єдналася з Гучковим, Путіловим, Мілюковим, Родзянком, лютневого вибуху могло б і не бути… А вони підтримували малограмотних фанатиків «великоросійської ідеї»… Якби не жінки, що вистояли три дні в заметільних чергах за хлібом, пішли в центр міста, а мудрі й незалежні священики повели за собою паству, хто знає, як повернулася б історія?!  

12



 

Віктор Абакумов, міністр державної безпеки СРСР, кар'єру зробив запаморочливу, як і всі ті, на кого поставили за рік до початку Великого Терору апаратники Маленкова. Здавалося б, піднявся він випадково, поза логікою і здоровим глуздом. Але так могло лише здатися тим, хто не знав Сталіна, а його по-справжньому не знав ніхто. Часом і сам Сталін, коли починалося тяжке безсоння, дивувався собі і тим словам, які говорив удень: кожному знаходив свої, єдино потрібні слова, спроектовані в Історію; іноді він ламав співрозмовника, іноді підлаштовувася до нього, зачаровуючи; зрідка готувався заздалегідь, писав чернетки, особливо коли зустрічався з письменниками, знав, що це піде в Пам'ять — майбутнє Євангеліє від Йосифа; з людьми академічної науки зустрічей уникав, розуміючи свою непідготовленість, зате часто запрошував авіаконструкторів — практики, живуть реальністю, а не таїнством формул. Він дякував долі за те, що дістав теологічну освпу: ніщо так не логічно й безстрашно, як школа трактування слів і думок, закладених в догматах церкви. Справді, наука після поразки Святої інквізиції утискувала релігію в усіх напрямках, спростовувала святі споконвічності, довівши обертання Землі навколо Сонця, нав'язавши людству електрику, висунувши теорію тяжіння, а потім — відносності, піднявши людину в небо й навчившись передавати голос на відстань за тисячі кілометрів. Треба було обійти всі ці нововведення, за які раніше фанатичні інквізитори карали; необхідно було придумати пояснення тому, що сталося, скласти легенди про чудове Минуле; росіяни казки люблять, поміняти б тільки Івана-Дурника на Івана-Розумника, як можна було дозволити таке самоприниження?! Треба вміти породити в пастві сумніви в усьому новому, підкоривши собі цим простолюдинів, а їх же — тьма; мислителів — одиниці; примат маси очевидний… Сталін не смів признатися собі в тому, що головним завданням його життя було знищення ленінської Пам'яті, підміна Значимості і, нарешті, створення Держави, слухняної лише його Думці й Слову. Він не смів признатися собі і в тому, що ставився до російського народу з відчуженою, співчутливою жалістю, з якоюсь заздрістю й презирством. Піддавшись свого часу блискучому розуму й напористості Бухаріна, який запевнив, що примусові заходи на виробництві та в селі малорезультативні, успіху в справі прогресу досягають лише ініціативні, ситі й вільні люди, Сталін, вивчаючи статистичні таблиці, які приготували Молотов і Каганович спеціально для нього, бачив, що справний «бухарінський» мужик і міський кооператор дедалі більше виходять з-під контролю відділів, секторів та управлінь, стаючи незалежною, виробничою силою. Мине кілька років, і вони, кооператори, непмани й мужики, реально відчують свою суспільну значимість, бо саме вони підняли країну з голоду й розрухи, а це згубно для апарату диктатури; так само згубно й те, що робітники, трудящі на концесійних підприємствах, на фабриках і в майстернях, побудованих на принципах ленінської нової економічної політики, заробляли значно більше, ніж заводський пролетаріат, що підлягав наркоматам; почалися розмови — «влада не вміє правити, обюрократились, вірно говорив Троцький…» Сталін доручив Мехлісу й Товстусі, своєму мозковому штабові, перелопатити Леніна, зосередившись лише на одному питанні — кадровому. Висмикнув одну фразу Старця з його листа Цюрупі: «Головне — добір кадрів», слова «всі наші плани — гівно» викреслив; він, Пророк, не дозволить звести Ульянова до рівня простої людини; і так Ленін надто часто потурав. Тепер новий час, росіянами треба правити інакше, являючи себе; це в їхній традиції; Петра багато хто досі ненавидить, над Корейським потішаються — базіка, а дурня-Миколашку нишком жаліють, бо той дотримувався заведеного віками: являв себе; подія, новина, спілкування Помазаника з народом… Отже, ленінське посилання на кадри, на їх головну роль — необхідне. Він, Сталін, не пропонує нічого нового, він керується заповітом великого Леніна, свого вірного друга й соратника. Тільки одного разу він не зміг проконтролювати себе й почув у собі правду: якщо й далі в країні залишаться люди, які пам'ятають, його майбутнє буде в повсякчасній небезпеці, бо, звернувшись до періоду з сімнадцятого по двадцять четвертий рік, до засекреченого Заповіту паралізованого Ульянова, завжди може знайтися псих, котрий вилізе на трибуну з'їзду чи конференції: «Товариші, як можна терпіти диктатора?! Куди ми йдемо?!» Так, Молотов, Ворошилов і Каганович підібрали досить стійку більшість, віддану йому, «вірному соратникові» Леніна, позбавленому блискучого фразерства Троцького, хитань Каменева і Зінов'єва, філософського фейєрверку Бухаріна («не зовсім діалектичного»), прямолінійності Рикова, селянських «штучок» Калініна (того пристрашив ще в двадцять шостому, дозволив надрукувати в «Крокодилі» злу карикатуру на Старосту: небайдужий до жіноцтва, причому підставляється, про це говорять, цього в політиці не прощають — або будь у всьому зі мною, або ЦКК викине з рядів, фактів у Куйбишева і Сольца досить). Усе це так, людей підібрали, але істина така, що можна керувати лише сотнею вірних, хоч і різнохарактерних, політиків. А тисячею? Вона непідвладна нічиїй волі, навіть Ленін інколи не міг справитись із з'їздами, — звідси дискусії, опозиції, турніри ерудитів, які можуть вистрілювати без заздалегідь підготовленого тексту, шпурлятися латинню, наводити німецькі й французькі першоджерела; він, Сталін, не може цього, але він на відміну від усіх них зважився на те, щоб признатися собі: російським народом можна й треба, для його ж блага, управляти круто, жорстко й небагатослівно, спокушуючи до того ж пряником майбутнього. Чим жорсткіше з цим народом, чим нещадніше, тим покірніший він і щасливіший: нарешті з'явилася Рука, прийшов Хазяїн, наведе Порядок. Але росіянин піде за ним лише тоді, коли він назве ворогів, на яких лежить вина за поневіряння, заклеймить тих, хто свідомо заважав комуністичній, рівній для всіх, благодаті. І цими винуватцями мають бути не пішаки, а керівники, всім відомі люди, визнані вожді. Споконвічний дух традиційної общинної рівності задовольниться цим, він прийме й схвалить крах тих, кому раніше поклонялися, і буде вдячний саме йому за це очищення від чужих. Однак маса — масою, а розум — розумом, правильно написав Грибоєдов — «горе з розуму». Отже, почавши зверху, треба знищувати всіх, хто вступив у партію до сімнадцятого року; Калінін злякався, тепер він у всьому зі мною. Злякаємо ще з десяток ветеранів; таким чином, пуповину, що зв'язує якісно нову хвилю молодих керівників з пам'яттю про Леніна, не буде перерізано: Лепешинські славитимуть його, Сталіна, істинного продовжувача справи Леніна, так само як це робив у тридцятому Зінов'єв, а в тридцять шостому — Бухарін з Радеком… Саме тому Єжов, трохи набивши руку в апаратній роботі — просидів вісім років заступником заворгвідділом, — повинен заздалегідь приготувати списки: як на тих, кого треба знищити, так і на ту молодь (правильно сказав Троцький, «молодь вирішує все»), яка займе місця пам'ятливих. …У тридцять шостому році Віктор Абакумов був молодшим оперативним уповноваженим Воронезького НКВС; його любили за веселу вдачу, чуйність і вміння працювати за інших, як хто з товаришів зашивався, він завжди був готовий прийти на допомогу, просиджував на роботі вихідні, спав по-наполеонівськи — п'ять годин. Коли на другий день після розстрілу Каменева і Зінов'єва з Москви надійшов список і першими в ньому були начальник обласного управління, два його заступники, секретар обкому і голова облвиконкому, його, Абакумова, якого заздалегідь, протягом півроку, з усіх боків оглядали люди Єжова й Маленкова, викликали до апарата прямого зв'язку. Дзвонив не нарком Ягода, який раптово занедужав, а особисто секретар ЦК Єжов: — Даю вам тиждень строку на те, щоб ви добилися зізнання від воронезьких троцькістів… Фашисти піддають тортурам наших товаришів по класу, Троцький — агент Гітлера, чому ми повинні працювати в білих рукавичках? Око за око, зуб за зуб! Я сподіваюся на вас, товаришу Абакумов… Коли виникнуть якісь питання — дзвоніть Миронову, Берману чи Слуцькому, люди з досвідом, порадять… Лише в кінці тижня (заарештовані заперечували свою провину, незважаючи на те що Абакумову передали з Москви папку з викриваючими їх показаннями, які дали на слідстві Валентин Ольберг і колишній зінов'євський помічник Ріхард Пікель, нині член Спілки письменників) він зайшов у буфет, купив коньяку й коробку шоколадних цукерок, піднявся у свій закуток, випив нахильці пляшку «Варціхе», насиченого пахощами винограду, викликав з камери колишнього начальника управління НКВС — того, хто вчив його навикам роботи («у чекіста повинні бути чисті руки, холодна голова і гаряче серце»), і, замкнувши двері, почав мовчки й люто бити його з усією своєю богатирською силою; потім, закривавленого, майже непритомного, взявши під пахви, підтяг до стола й примусив підписати чистий бланк протоколу допиту. Заповнивши його, витягнув з камери секретаря обкому, ознайомив із «щиросердними показаннями» начальника НКВС і запропонував: «Або десять років дасть Особлива нарада, коли напишете Те, що я вам продиктую, або розстріляємо зараз же — партії потрібні свідчення проти ворогів народу, вам, більшовикові, це відомо не гірше від мене… Даю чесне слово чекіста — якщо допоможете розгромити троцькізм, через рік станете парторгом будівництва на Далекому Сході». Зламав усіх, справи надіслав до Москви, звідти прийшла вказівка: «розстріляти всіх, хто признався, заарештувати тих, кого вони згадали в показаннях, готувати нову справу, охватнішу…» Організував і це: розстріляв ще чотири тисячі ветеранів партії, одержав орден Червоної Зірки. Після цього Єжов хотів зразу забрати його в центральний апарат; Маленков, який відповідав перед Сталіним за створення нового партійно-державного механізму, Абакумова притримав, призначивши його виконуючим обов'язки керівника Воронезького НКВС; лише коли Берію зробили першим заступником Єжова, а того почали готувати, щоб перевести на роботу в Наркомвод Росії й розстріляти без шуму, Абакумова викликали до Москви. От його Берія й двинув на посаду міністра, зберігши свою стару бакинську гвардію, що провинилася, коли вивозили трофеї з Німеччини (зібрав їх у ГУСІМЗ): Меркулова, братів Кобулових, Деканозова. І коли його, Абакумова, несподівано для нього самого призначили главою державної безпеки, після перших тижнів щастя й солодкої, п'янкої ейфорії, поступово, через кілька місяців, він зрозумів, що оточений людьми Лаврентія Павловича і кожен його крок контролюється; практично — піднаглядний; про будь-яку ініціативу доповідали Берії негайно, як тільки він висував її… І Абакумов став перед вибором: або почати роботу — таємно, акуратно, спроквола— проти свого високого покровителя, який висунув його на цю ключову посаду, або змиритися зі своїм становищем: слухняна лялька, якою управляє невидима рука могутнього сатрапа; можна постаратися ввійти в блок із секретарем ЦК Кузнецовим, котрий після Маленкова дедалі активніше входив у справи апарату, звертаючись до справ тридцятих років, наполегливо вимагаючи боротьби з рецидивами «єжовщини» — «законність насамперед». Абакумов узяв з архіву свої воронезькі справи, побачив сліди крові на бланках допитів (начальник НКВС опустив голову на протокол, забруднив папір, сволота); спалив, але зрозумів, що таких справ — тисячі, особливо коли він відповідав за допити й депортацію на Колиму колишніх полонених та в'язнів гітлерівських таборів; усього не сховаєш, сказав він собі, наслідив, дурень! Ні, блоку з Кузнецовим не вийде — просидів усю ленінградську блокаду, від додаткових пайків відмовлявся, ліз в окопи, чистьоха… І все-таки не кваплячись, поступово він почав вибудовувати свою лінію: попросився на прийом до Вознесенського, вніс пропозицію активніше використовувати ув'язнених на будовах комунізму, а тим «зекам», що відзначилися, збільшити пайки. Той порадив перевести на вільне поселення якнайбільше в'язнів, коли, звичайно, ці люди були не фашистськими наймитами на окупованих територіях, обіцяв посприяти у збільшенні пайки, нічого з того, що він запропонував, не відкинув. Після цього Абакумов подзвонив Кагановичу. Міністр шляхів сполучення був акуратніший у розмові, обіцяв подумати, але в принципі ідею схвалив: — Генерал Куропаткін, командуючий російською армією в п'ятому році, правильно говорив: «Дайте мені другу вітку у Владивосток, і ми поженемо японців…» У тридцять третьому ми спробували було розпочати цей проект, та силоньки не вистачило, спасибі за пропозицію, бачу розумне зерно… Абакумов тоді ще раз подивувався з наполегливості і впевненості в собі цього єврея. Одного брата розстріляли, другий покінчив життя самогубством напередодні арешту як викритий бухарінець, куркульський прихвостень, а цей зберіг позиції; більше того, люди їздять у Метрополітені імені Кагановича, а не Сталіна, отак воно! …Абакумов ждав, як прореагує на його візити благодійник — Лаврентій Павлович; але той не сказав ні слова, хоч напевне знав про все. Але шкірою, кожною клітинкою свого єства, якимсь особливим відчуттям, незбагненним йому самому, міністр відчув, що Берія змінився до нього, хоч з виду став ще привітнішим і доброзичливішим. Ось тоді Абакумов і вирішив розіграти козирну карту: коли Берія поїхав у відпустку, міністр викликав двох своїх — тих, кого йому вдалося притягти з собою з Воронежа, і показав їм лист, підписаний нерозбірливо (сам продиктував шоферові, вірив йому як собі, той працював з ним дев'ять років). В анонімці повідомлялося, що троє молодих контриків, які живуть на Можайському шосе, по якому товариш Сталін щодня їздить на Ближню дачу, готують теракт проти великого вождя. — Це що ж таке, га?! — Абакумов удавав, що він дуже розлючений. — У вас під носом діють терористи, і мені про це доповідають прості радянські люди, а не ви — з генеральськими погонами, лікувальним харчуванням, двозмінками й кремльовкою! Щоб через три дні в мене на столі лежала оформлена справа, ясно?! Заарештували трьох «терористів»: сімнадцяти, дев'ятнадцяти й двадцяти одного року. Зламали їх за дві доби, вибили в них показання ще на п'ятьох юнаків, і отоді Абакумов, завмираючи від жаху, подзвонив Сталіну, сказавши, що він не посмів би тривожити, якби не надзвичайні обставини… Сталіну подобались високі й статні військові; Абакумов пам'ятав ці слова, що їх зронив якось Берія на гулянці. Тому, йдучи на прийом до генералісимуса, він надів генеральський мундир, галіфе і чоботи-пляшечки. Ознайомившись зі справою, Сталін пахнув люлькою і, замислено подивившись у вікно, що виходило на кремлівську площу, всміхнувся: — Не вгамовуються? Он як… Що ж, коли залишились вовченята, треба шукати вовка. Самі вони на таке не пішли б. Як вважаєте? І тоді, завмерши від страху, Абакумов спитав: — Дозвольте доповідати хід слідства, товаришу Сталін? На жаль, Лаврентій Павлович у відпустці, мені не хотілося б турбувати його… Сталін підвів очі на Абакумова, пильно, якось по-новому обдивився його і, здвигнувши плечима, сказав: — Що це за манера перекладати відповідальність на інших? Мені не подобається така манера, товаришу Абакумов. Це не що інше, як перестраховка. Боягузтво й перестраховка, вибачте за прямолінійність. Вам ЦК доручив керувати держбезпекою, от і виконуйте свої обов'язки. Потрібна порада — дзвоніть. Я, як і кожен член ЦК, згоден обговорити з вами будь-яке питання… До речі, за це мене досі й держать у цьому кабінеті… Сталін знову погортав справу, затримався на показанні наймолодшого «терориста», який мав намір поступити в школу-студію Єврейського державного театру, поставив галочку на полях і зауважив: — До речі, ви знаєте, що режисер цього театру Міхоелс — брат мого лікаря Вовсі? Не треба травмувати Вовсі… Чудовий лікар… Але якщо Міхоелс… — Сталін замовк і спохмурнів. — Ви читали інформацію про те, що в сорок четвертому, коли Міхоелс був у Штатах, від імені Єврейського антифашистського комітету збираючи для нас гроші, він досить часто відривався від решти членів делегації? То до Альберта Ейнштейна їздив, то ще кудись… Дивно це — за звичкою наші люди тримаються один за одного, цим і сильні… …Коли Абакумов узявся за ручку дверей, Сталін гукнув його: — І ще ось що… У мене вчора була дружина товариша Жданова. («Візит тривав сім хвилин, — автоматично подумав Абакумов, — з семи тридцяти до семи тридцяти семи, генералісимус поспішав, хотів подивитися новий фільм; Жданова дзвонила йому дев'ять днів підряд».) Каже, погано йому, — вів далі Сталін, — безупинно тисне серце, потрібен відпочинок… Я заспокоїв її: нерви, минеться… А потім пошкодував: усяк може бути — а що, коли в улюбленця партії, героя Ленінграда, справді погано з серцем? Я йому подзвоню, мабуть, скажу, щоб завтра відпочив, полежав на дачі, а ви організуйте консиліум… Жінки, особливо дружини, хороші дружини, — багатозначно додав Сталін, не одводячи очей від обличчя Абакумова (той відчув, як після цих слів генералісимуса по спині покотилися рясні краплини поту, в нього самого з дружиною неладно), — інколи навіть занадто вже панікують з приводу здоров'я своїх чоловіків… — Ясно, товаришу Сталін. Дозвольте доповісти висновки консиліуму? Сталін поморщився: — Що ви з Сталіна бога робите? Чи якогось царського унтера Пришибеєва? По-перше, не стійте у фронт, ми з вами члени однієї партії, однодумці, товариші… А ви весь напружений, наче аршин проковтнули… Подзвоніть, звичайно… Якщо знайдеться вікно — прийму, а ні, то повідомте товаришам Молотову, Кагановичу… Товаришу Вознесенському неодмінно доповісте, Кузнецову. …За тиждень до розмови з цим симпатичним йому російським красенем Сталін подивився свій улюблений фільм «Цирк» (цю картину і «Волгу-Волгу» він дивився кожного місяця), зробив зауваження Поскрьобишеву, щоб нарком-кіно Большаков вирізав епізод, де Міхоелс співає пісню по-єврейськи, передаючи маленького негритосика грузинові, і в доброму настрої повернувся до себе. Берія, одержавши негайну інформацію від своєї людини з охорони, подзвонив Старцеві і попросив приділити йому десять хвилин. — А спати Сталіну можна? — усміхнувся Старець. — Друзі лають Сталіна, товаришу Берія, за порушення режиму… Хочете, щоб я швидше поступився вам своїм місцем? — Помовчав, чутно розкурюючи люльку, пихнув і закінчив: — Приїжджай, батоно, жду. Останні слова вимовив тепло, лагідно, як говорив з ним перед розстрілом Єжова, розповідаючи зі сльозами на очах, яких чудових людей знищив цей «душогуб і алкоголік». Дивлячись тоді на нього, Берія відчував жах, бо він добре знав одну з причин усунення Єжова: Сталін захопився його дружиною — рудоволосою, сіроокою Суламіфою, але в якої було цілком російське ім'я Женя. Вона відхилила домагання Сталіна безстрашно й з гідністю, хоч Єжова не любила, додому приїжджала пізно вночі, проводячи всі дні в редакції журналу, створеного ще Горьким; він її до себе й запросив. Сталін повівся з нею крутіше — щоб відомстити йому, Женя стала щодня зустрічатися з Валеріем Чкаловим; він немов магніт притягував тих, хто знав його; дружили вони відкрито, на людях з'являлися разом. Через тиждень після того, як про це дізнався Сталін, знаменитий льотчик розбився за загадкових обставин. Женя не похитнулась: проводила весь час разом з Ісааком Бабелем; він теж працював у редакції; Бабеля заарештували. Сталін подзвонив до неї і сказав лише одне слово: «Ну?» Женя кинула трубку. Незабаром заарештували Михайла Кольцова, наставника, потім шльопнули Єжова — той був і так приречений, «носій таємниць»…  

…Сталін зустрів Берію лагідною усмішкою, спитав по-грузинськи, як справи, що нового, як дома; Берія якусь мить думав, якою мовою відповідати. Старець дедалі більше й більше вірив у те, що він росіянин, виразник народного духу, цілком можливо, що йде чергова перевірка, тому фразу побудував хитро: — Матлобт[6], товаришу Сталін, усе добре… — Ну, що сталося? — От, — Берія простяг папку, — тут всього лише дві сторіночки, товаришу Сталін. Той відсунув папку: — Кореспонденцію можна було із фельд'єгерем прислати… Розкажи, в чому справа, а це, — він поклав руку на папку, — я потім подивлюся… — Добре, я готовий, хоч мені дуже боляче розповідати про це… — Тобі боляче? — Сталін здивувався. — Такий молодий, а боляче… Це мені боляче всіх вас слухати… Наші суперечки при Леніні — ніщо в порівнянні з вашою банкою скорпіонів… Звідки у вас таке макіавеллівське інтриганство?! Я ж без упину прошу: критикуйте, заперечуйте, боріться за свою думку… А ви? Крім Вознесенського — тягнете руки, як школярі… Ну, давай, що стряслось? — У журналі «Вопросы философии» з'явилася статгя, товаришу Сталін… Дуже різка… Хоч там і не називають нікого на ім'я, але втоптали в грязь тих атомників, без яких ми не матимемо штуки. А потім зажадали скликати нараду моїх атомників, щоб вони покаялися й затаврували космополітів… А в мене, на жаль, їх багато, починаючи з глави школи Йоффе і кінчаючи Ландау… Словом, приїхали товариші з Агітпропу, оголосили засідання відкритим і запропонували висловлюватися; по-моєму, вони підготували двох молодших наукових співробітників, але кому вони потрібні в нашому проекті, ці сопляки? Першим руку підняв Йоффе: «Прошу слова…» Спробуй не дай. Старий вийшов і сказав буквально таке: «Наше завдання полягає в тому, щоб працювати над проектом з ранку до ночі, без відпочинку й сну, йдеться про оборону Батьківщини. Або мої співробітники робитимуть своє діло, або розтринькуватимуть його на цих нікому не потрібних зборищах… Але тоді я попрошу наших шановних гостей — ідеологів з Агітпропу ЦК піти зараз же в лабораторії її розпочати роботу над проектом…» Сталін на мить завмер, обличчя покрилося зморшками — хворе обличчя, — потім посміхнувся: — Ідіоти… Що, нема на кому свої пера пробувати? Мало їм фізіології й генетики?! Шмальгаузена їм мало?! Хто давав завдання опублікувати цю статтю? — Не знаю, товаришу Сталін… Але фізики досі бурлять… Сталін зняв трубку «вертушки», не подивившись навіть на годинник: пів на третю ночі; гудки були довгі; Старець терпляче ждав; діждався. — Товаришу Жданов, — сухо сказав він, не привітавшись навіть, — хто розпорядився надрукувати статтю у «Вопросах философии» про космополітів у атомній фізиці? Я згоден зустрітися з вами о четвертій, вас влаштує ця година? І, не діждавшись відповіді, поклав трубку.  



Берія вийшов від Старця так, немов летів по повітрю: ось воно, збулося! Статтю ж написала його людина, принесла помічникові Жданова, той читав, робив помітки; на добраніч, Андрію Олександровичу! …А через три дні, приязно попрощавшись з «дорогим Андрієм Олександровичем», Берія подався в Сухумі — відпочивати… …Повернувшись від Сталіна до міністерства, Абакумов випив склянку мадери (присилали з Криму, спеціальної очистки, майже зовсім без цукру), діждався, поки всередині осіло, зняв френч, скинув зовсім мокру від поту сорочку, переодягся в цивільне і тільки після цього поринув у важкі роздуми. …Ще в перші місяці роботи в Москві, виконуючи доручення Берії, він налагодив спостереження і підслухування всіх розмов колишнього народного комісара охорони здоров'я Семашка, одного з тих, хто починав революційну боротьбу разом з Леніним. Дані підслухування виявилися цікавими: якось Семашко зронив за чаєм, що «загибель Холіна, котрий зник у кінці двадцятих, коли Ягода став заправляти в ВДПУ, — серйозний удар по науці; геніальний лікар, надав йому чорт брякнути про загибель Михайлика, на кожну сотню чесних припадає один платний мерзотник». Спочатку Абакумова зацікавили слова про «платних мерзотників», та коли він затребував справу про зниклого лікаря Холіна, то виявилося, що той асистував на операції Фрунзе. Значить, Михайлик — це Фрунзе, зрозумів тоді Абакумов, ось у чому річ! Усі знали, що після смерті Фрунзе його місце зайняв Ворошилов, — таким чином армія стала сталінською. Через півроку після цього дивно помер Дзержинський. Фактичним хазяїном ВДПУ став Ягода. Перші розпорядження стежити за Троцьким, Каменевим, Зінов'євим, Преображенським, Смілгою та Іваном Смирновим підписав він, Генріх Григорович, не Менжинський… Наказ військам Московського гарнізону про забезпечення порядку при висилці в Алма-Ату Троцького дав Ворошилов… Справу про смерть Надії Аллілуєвої, дружини генералісимуса, Абакумов затребувати не наважився: торкатися вищих таємниць Кремля небезпечно. І все-таки про «Михайлика» і Холіна доповів Берії. Маршал узяв матеріали на Семашка, кілька днів вивчав їх, потім подався до Сталіна. Вислухавши Берію, той, не приховуючи роздратування, спитав: — А ти хіба не знав про цю паскудну плітку? У свій час японський шпигун Вогау досяг успіху в розкручуванні цього паскудства… Вогау — відоме тобі прізвище? Берія знав, що брехати Сталіну не можна: або потрібна заздалегідь підготовлена двозначність — генсек це любив, або правда. — Ні, Йосифе Віссаріоновичу, не відоме. — Псевдонім письменника Бориса Пильняка, — зло сказав Сталін. — Як не росіянин, так і ховається за псевдонім… Один Еренбург удержався, молодець, ціню в людях достоїнство… Ну а Семашко… Зустрівся б з ним… Карпінський з Бончем мовчать, конспіратори… Лепешинська — вірна, я в ній упевнений, теж з нашої, істинно ленінської гвардії… Поговори з Семашком, по-дружньому поговори: «Ми всі знаємо, жартувати з вогнем небезпечно, подумайте…» І нехай напише статтю про роль істинних ленінців у громадянській війні. Через п'ять днів Семашко підписав панегірик на честь істинного організатора всіх перемог Червоної Армії проти біляків, про «іудушку Троцького, зрадника й наймита фашистів, закінчив, як і належить: «Сталін — віра, надія й гордість народів усього світу». Підслушка зареєструвала (спостереження за Семашком, звичайно, не знімали): чай тепер п'є мовчки, здебільшого пише, нікого до себе не запрошує, заспокоївся… Після кількох годин болісних роздумів Абакумов з олівцем перечитав промову Жданова проти Зощенка (дуже любив цього письменника, з донькою раніше вголос читав, обоє аж качалися від сміху) і Ахматової (цю зовсім не знав; спостереження за нею вели лише тому, що була раніше дружиною терориста й контрреволюціонера Гумільова, колишнього співробітника розвідки царського генштабу; до речі, добре працював у Африці, також щось писав), попросив принести постанову ЦК по журналах, операх та фільмах, потім затребував спецінформацію у своїх; ті відповіли, що нібито син товариша Жданова сказав батькові в машині, коли їхали на дачу, немовби боротьба проти космополітів, за патріотизм і пріоритет російської науки й культури починає набувати яскраво виражений антисемітський характер, аж ніяк не антисіоністський. Жданов начебто нічого на це не відповів, тільки знизав плечима. Коли вдруге син недвозначно висловився проти геніальної теорії великого вченого Лисенка, улюбленця товариша Сталіна і всього радянського народу, Жданов посміхнувся: «Гляди, він тебе схрестить з якоюсь морквиною або яблуком — станеш фруктом, а фрукти — їдять…» Була, виявляється, спецінформація й про те, що нібито Жданов сказав одному з своїх помічників: «Безрідний космополітизм ми викорчуємо з корінням — це історичне завдання, поставлене перед нами товаришем Сталіним, але давати привід ворогам для міфологічного антисемітизму ми не повинні, в усьому треба дотримуватись почуття міри». І лише після цього всього, вже ввечері, раз у раз згадуючи, як мінявся вираз очей Сталіна, коли той говорив про Жданова, міністр зняв трубку ВЧ й попросив з'єднати його з тією дачею на Кавказі, де зараз відпочивав товариш Берія. Маршал вислухав не перебиваючи, подякував за дзвінок, поцікавився, чи не просив товариш Сталін обговорити це питання з ним, Берією, і після короткої паузи відповів: — Як ти розумієш, мені в цій ситуації давати тобі якісь поради безтактно. Тобі доручено — ти й виконуй. Сам знаєш, як усім нам дороге здоров'я товариша Жданова… Я на твоему місці зібрав би два консиліуми, нехай вони, незалежно один від одного, висловлять свою думку, ти ж знаєш, як вони чубляться між собою, ці світила… А вже потім запроси найголовніших корифеїв, познайом їх з висновками перших двох консиліумів — з цим і йди до Хазяїна… Заздалегідь дай команду своїм людям за кордоном, щоб були готові негайно купити всі необхідні ліки, хоч би скільки вони коштували: Жданов є Жданов… На інформацію про Міхоелса і Вовсі не звернув особливої уваги — треба вирішувати головне!  

Зразу після розмови з Абакумовим маршал подзвонив Вознесенському: «Може, я перерву відпочинок? Треба ж бути поряд з Андрієм Олександровичем…» Потім зв'язався з Молотовим і Ворошиловим; ті заспокоїли: Йосиф Віссаріонович вважає, що це перевтома, все минеться, відпочивайте спокійно».  

…Через дві години до Берії вилетів Комуров; Лаврентій Павлович попросив його негайно привезти нові повідомлення про атомні дослідження у Штатах. Але розмовляли не про атомні проекти — про Жданова. — Сталін поверне Маленкова у той день, коли закопають любимчика, ясно? — Берія рубав, засунувши руки в кишені піджака. — Вмикай свою медичну агентуру, діагноз повинен бути точний: «серце може здати, потрібен відпочинок». Нехай поїде кудись якнайдалі, аби тільки не лишився на своїй дачі. А потім — справа техніки, не мені тебе вчити… Затям — це останній шанс повернути Маленкова до Москви, тоді Вознесенський з Кузнецовим мені не дуже страшні. А я — це ви всі! …Незабаром директора й головного режисера Єврейського театру Міхоелса запросили в Мінськ. Провокатор, якого підвели до нього, — з давніх добрих знайомих — запропонував увечері прогулятися. Йшли по безлюдній вулиці, було вже пізно. Знайомий і штовхнув Міхоелса під колеса полуторки, за кермом якої сидів друг Берії міністр держбезпеки Білорусії Цанава, підлеглий, звичайно, Віктора Абакумова… …У Москві великому артистові влаштували урочисті похорони. Обличчя загримували, аби приховати синці: Цанава проїхав по нещасному двічі, для страховки; на кладовищі представники громадськості говорили зворушливі промови.  

…А Жданов помер на Валдаї, на новій дачі ЦК; Берія, ридаючи, перший подзвонив у Ташкент Маленкову: «Георгію Максиміліановичу, у нас горе, страшне горе!» Через кілька тижнів, перед засіданням Політбюро, Сталін поставив кадрове питання. Берія подався на дачу до Старця: — Товаришу Сталін, якщо замість незабутнього Андрія Олександровича, який так допомагав атомному проекту, стане хтось новий, робота може загальмуватися на місяці, притирка вона й є притирка. — А Кузнецов? — Він чудовий секретар ЦК, але якщо вводити його в Політбюро, як себе почуватимуть Шкирятов, Шверник? Сталін спитав: — Що, тривожишся з приводу монолітної єдності? Молодець, розумник! — Але в очах його крилися загроза й недовіра. — А хто, по-твоєму, зможе допомагати проекту так, як це треба? І Берія, ціпеніючи від жаху, тихо відповів: — Маленков, тільки він. Простіть його, товаришу Сталін… Він же ваш учень, ви ж його випестували, він же відданий вам до останньої краплі крові… — Політбюро вирішить, — відповів Сталін. — Я погоджусь з думкою більшості… Партії не потрібен культ, папа, імператор… Колегіальність — ось наш принцип, який заповів Ілліч… Берія того ж дня побував у Молотова, Ворошилова, Косигіна (хоч той був кандидатом в члени ПБ, права голосу не мав), Суслова і Мікояна. Андрееву і Кагановичу подзвонив: «Є думка проголосувати за повернення Маленкова. Товариш Сталін цікавиться, чи ви не проти цього рішення?» …Маленков повернувся до Москви й зайняв місце «скрипаля» — так останнім часом Сталін іноді називав Жданова, знаючи його пристрасть до скрипки. (Повторення Тухачевского, чи що? Ач, борець за інтернаціоналізм і Закон! А хто перший поставив підпис під наказом застосовувати тортури? Я? Ні, не я, а він. Де, до речі, ця телеграма? Треба знищити.) Записав на календарі: «Телеграма про тортури». Потім, подумавши, вирвав сторіночку, спалив, попіл струсив у кошик для паперів; запам'ятаю й так, завтра дам вказівку Кузнецову; але до вечора забув про це, захопився читанням справи про новоафонських духоборів, котрі першими підняли питання про примат Слова, ще в шістнадцятому році… Повернути Маленкова дозволив не через прохання Берії. Справа в тому, що дедалі частіше думав: настала пора виступити з рядом фундаментальних теоретичних робіт, не все Троцькому теоретизувати чи Бухарчику. Треба стати над ними, вирішити проблему Духу, тобто Мови, бо спочатку було Слово, і, звичайно, економіки. Жданов напевне потяг би і на цей раз ковдру на себе — надзвичайно полюбляв великі аудиторії, хизувався ерудицією, налагоджував блок з письменниками й ученими, підминаючи їх під себе; от, бідолашний, і надірвався; усяк повинен знати своє стійло… Маленков такого собі ніколи не дозволить, людина-тінь. Бригаду філологів і економістів Маленков організує так, як ніхто інший, Берія правильно сказав — моя школа…  

…Абакумов їздив до Сталіна практично кожного тижня. Берія знав про це, але розпитувати не розпитував, не дозволяла особиста етика; задовольнявся інформацією, яку йому віддавав сам Абакумов; дещо підкидали охоронці Коби, а щось — його, Берії, особиста агентура, яка працювала на Ближній дачі: інколи Старець викликав Абакумова не в Кремль, а за місто. Відчуваючи дедалі більшу прихильність Сталіна до себе, міністр державної безпеки поступово став закриватися; про розмови з Хазяїном практично нічого не розповідав, а просиджував у нього хвилин по сорок. Молотов тепер дзвонив до нього прямо, обминаючи Берію; так само робив Ворошилов з Кагановичем.  

Це й визначило долю Абакумова: маршал вирішив прибрати його, але не зараз, а в потрібний час і за організованим його людьми сценарієм. Прибрати — не вбити; такий костолом знадобиться пізніше в ділі, але без прямих виході в на Старця. А оскільки у великій грі дрібниць не буває, то Берія, використавши свої давні можливості, зробив так, що в Швеції знову заговорили про долю викраденого барона Валленберга; з цими матеріалами він і подався до Сталіна: той жадібно цікавився всім тим, що відбувалося за кордоном. Читаючи спецповідомлення, сказав: — Стокгольм — найнудніше місто серед усіх, де мені доводилося працювати… До речі, я там в одному номері з Альошею жив, з Риковим…  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка