Юліан Семенов відчай (повернення штірліца)



Сторінка5/11
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

9

 

А біля камери стояв той важний, в душі непорушний чоловік, що сидів за столом-бюро в приймальні Аркадія Аркадійовича. — Добрий день, Всеволоде Володимировичу… Генерал запрошує вас пообідати. — Слідчому, який виструнчився, сухо кинув: — Ви вільні. Коли піднімалися в ліфті, чоловік спитав: — Як поводився слідчий сьогодні? Був тактовний? Коректний? — Цілком… Пережити таке горе… — Яке горе? — чоловік спохмурнів. — У нього батько переніс тяжкий інфаркт… Зараз стало краще, от він і перестав бути таким роздратовано-забудькуватим… — Так, так, — неуважно погодився чоловік. — Як добре, що ви поставилися до нього поблажливо, батько це батько… А в німців такого проколу не могло статися, подумав Ісаєв. Мабуть, цей хльост не посвячений у деталі гри, інакше він поспівчував би Сергію Сергійовичу — смерть батька, горе… Цікаво, напише він рапорт про нашу розмову чи ні? Якщо напише, його звільнять з роботи, це точно… А ще, цікаво, як він поводитиметься, якщо я скажу йому про цей прокол? Ти думаєш використати його, спитав себе Ісаєв. Даремно, не вийде. Він переконаний, що служить Ідеї і що я справді ворог. Сергій Сергійович на першому допиті сказав, що тепер час інший, марно нікого не саджають, єжовщину викорчував товариш Берія за вказівкою Вождя; без явних доказів і показань прокуратура зараз не дасть санкції на арешт… Які на мене можуть бути докази чи показання? Та й посадили мене, як з'ясовується, тільки для того, щоб включити в комбінацію по Валленбергу… В теплохід сунули від розгубленості, я ж без упину твердив: «Швидше беріть Мюллера, ради бога, товариші!» В «Лондоні» намагалися зламати, на дачі почали справжню гру… І ні слова про Мюллера… Чому? Якби мене зразу відвезли додому, я пішов би на будь-яке завдання; ми розумнішаємо в камерах, на волі живемо ілюзіями… «Відвезли додому», зло повторив він; квартира опечатана. Сашеньку мучать у Бутирках, примушуючи вчити те, що вона повинна мені сказати… Бідолашна моя, ніжність… А якби ти приїхав раніше? І тебе не кинули б у камеру? І ти дізнався б її адресу й прийшов до неї? І побачив у її квартирі цього самого лікаря Геліовича? Мій Саня тут, Ісаєв обірвав себе; зараз треба зробити все, щоб мені його показали. Я мушу побачити його… І зажадати його справу… Інакше я піду під кулю, але не поворухну пальцем, щоб допомогти їм вийти із «скрутного становища» зі Швецією…  



…Іванов цього разу підвівся з-за столу, вийшов йому назустріч, мовчки потиснув руку, кивнув на довгий стіл засідань, де стояв скромний обід (бульйон з яйцем, котлети з шматочком солоного огірка і пюре), зняв свій потертий піджак і сказав: — Як ви розумієте, я чув усю вашу розмову з Гавриліною… Я не схильний до сентиментів, але мене вхопило за серце, признаюсь… Ви ж наполягали на побаченні, не я… — Сподіваюсь, ви дозволите нам побачитися ще раз? — Пізніше. — Це залежить від тих умов, які ви маєте намір мені поставити? — Ні. Їжте, а то прохолоне… Їв Аркадій Аркадійович зосереджено, дуже швидко, зате каву пив смакуючи, маленькими ковточками, ледь відставивши мізинець; закінчивши, натиснув кнопку під столом; увійшов статечний чоловік, забрав піднос, якось артистично придержавши двері ліктем лівої руки так, що вони не стукнули, а м'яко причинились. Аркадій Аркадійович підвівся з-за столу, походив по кабінету, потім спинився навпроти Ісаєва й суворо спитав: — Тепер, мабуть, ви захочете дізнатися все про сина? — Так. — Ви не вірите, що він пропав безвісти? — Не вірю. — Правильно робите… СМЕРШ схопив його в Пльзені, коли там ще стояли американці… Він запевняв, що кинувся шукати вас… Начебто йому сказав полковник військової розвідки Берг, що вас заарештували в середині квітня, а потім, як і всіх ув'язнених, транспортували в район «Альпійського редуту»… Звідки Берг з військової розвідки міг дізнатися про ваш арешт? Ви вірите у це? — Вірю. Берг був не прямо, а побічно зв'язаний з учасниками змови проти фюрера… Я ж повідомляв… Його могли зламати на цьому, завербувавши в гестапо… А Мюллер активно працював зі мною до двадцять восьмого квітня… Він міг вичислити Саню, хлопчик був йому вигідний, вони вміють… уміли ламати батьків і матерів, приставляючи пістолет до скроні дитини… — Ви згодились би працювати на Мюллера, якби скоїлося таке? — Не знаю, — відповів Ісаєв, і подумав, що він погано відповів, знову відкрився, прокол. — Мабуть — ні… Я просто збожеволів би… Думаю, якщо у вас є діти, з вами сталося б подібне… — Я покажу вам справу сина… — Цього мало. Я хочу мати з ним побачення. — Я ж сказав: матимете. Після закінчення роботи… — Я почну працювати лише після того, як ви звільните мою дру… Олександру Гавриліну й сина… — Ви з Лозовським зустрічались? — Хто це? Знайоме прізвище… — Соломон Лозовський, голова Профінтерну… — У сімнадцятому зустрічався… І в двадцять першому також, на конгресі… — Як думаєте, генсек Профінтерну Лозовський — він тепер депутат Верховної Ради, заступник товариша Вячеслава Михайловича Молотова — пам'ятає вас? — Навряд… — А вашого батька? — Мабуть, пам'ятає… Аркадій Аркадійович знову заходив по своєму величезному кабінету, потім узяв зі столу купку паперу, самописку (дуже дорога, зразу зауважив Ісаєв, «монблан» із золотим пером і трьома золотими обідками, мільйонерський рівень) і поклав перед Ісаєвим. — Пишіть, — сказав він. — Депутату Верховної Ради СРСР Лозовському С. А. — Я не вмію писати під диктовку… Який смисл листа? — Ви звертаєтесь до представника вищого органу влади країни з проханням про помилування Гавриліної і вашого сина… — Як хто я звертаюсь до Лозовського? — Підписуйтесь Штірліцем… Цей псевдонім, думаю, був відомий вищому керівництву наркомату, тьху, міністерства закордонних справ… — «Ув'язнений Штірліц»? — спитав Ісаєв. — Чи «штандартенфюрер»? Іванов розсміявся: — Я сам поїду з цією заявою до Соломона Абрамовича… І покажу вам його візу — хоч би якою вона була… Другий лист напишете товаришу Кузнецову Олексію Олександровичу, секретареві ЦК ВКП(б), він тепер курирує органи, попросите його перевести вас на дачу в зв'язку з початком операції по шведу… — Другого листа я напишу після того, як ви покажете мені резолюцію Лозовського. — Добре, не пишіть про шведа, — досадливо поморщився Аркадій Аркадійович. — Поремствуйте на несправедливість щодо вас і попросіть, згадавши про роботу проти Карла Вольфа у Швейцарії, перевести на дачу… Напишіть, що йде завершальний етап перевірки, ви впевнені, що вас реабілітують, здають нерви, одиночка — не курорт… З цим листом поїде заступник товариша Абакумова. Можливо, всі майбутні зустрічі з Олександрою Гавриліною і побачення з сином ми проведемо на дачі… Я нічого не обіцяю, я так думаю, не тіште себе надією… Ці його слова й змусили Ісаєва взяти перо й аркуш паперу…  

…Сховавши заяви, Аркадій Аркадійович відійшов до свого столу, зняв телефонну трубку й коротко кинув: — Введіть. …Привели штурмбанфюрера Ріббе. Очі його були так само зовсім порожні, обличчя попелясте, прозоре, з дуже великими вухами; Ісаєву навіть здалося, що набряклі мочки трясуться від кожного кроку. Рат, що супроводжував Ріббе, посміхнувся Ісаєву, як доброму знайомому. — Спитайте його, — сказав Аркадій Аркадійович Рату, — що він може посвідчити про діяльність Валленберга у Будапешті… — У кінці листопада сорок четвертого року, — почав рапортувати Ріббе, — Ейхман доручив мені провести зустріч з Валленбергом на конспіративній квартирі й обговорити форми зв'язку в Стокгольмі, якщо станеться трагедія і рейх упаде. Спочатку я заперечував Ейхману, що не можна говорити такі слова, але Ейхман запевнив мене, що фразу погоджено з групенфюрером Мюллером, певна форма перевірки агента… Нам треба, пояснив Ейхман, перевірити реакцію Валленберга, і це я доручаю вам… На конспіративній зустрічі Валленберг сказав, що він гарантує безпеку нашим людям… Переправить їх у Латинську Америку, якщо ми виконаємо його прохання і звільнимо тих євреїв, список яких він передав раніше «його другу» Ейхману… Ось у загальних рисах та єдина зустріч, яку я мав з Валленбергом… — Ви бачили його вербувальне зобов'язання працювати на РСХА? — спитав Аркадій Аркадійович. Рат переклав, Ісаєв відзначив про себе, що він припустився помилки, дрібної, звичайно, але все-таки вона тлумачиться двояко: замість «зобов'язання» сказав «обіцяння»; в розвідці не «обіцяють», а «працюють». — Ні, — відповів Ріббе, — всі ці документи Ейхман зберігав у своєму сейфі… — Яким чином Ейхман зник? — спитав Аркадій Аркадійович. — Говорили, що він пробрався у Фленсбург, а звідти — в Данію… — Ви хочете сказати, що він намагався потрапити до Швеції? — Безперечно. Всі інші партійні това… колеги, — швидко й злякано виправився Ріббе, — рвуться на південь, до швейцарського кордону, щоб податися по лінії ОДЕССи[2] до Італії, а звідти — до Іспанії… Аркадій Аркадійович несподівано обернувся до Ісаєва й швидко спитав жахливою німецькою: — Штірліц, це правда? — Так, — відповів Максим Максимович і зразу пошкодував, треба було просто кивнути; його вже, хоч у самій мализні, в єдиному слові «так», втягнули в комбінацію… — Вас вивозили через Італію, Штірліц? — все ще калічачи німецьку, уточнив Аркадій Аркадійович. Ісаєв вагавсь якусь мить, потім відповів по-російськи: — Так, товаришу генерал… Ріббе ніяк не відреагував на те, що він заговорив російською, був відсутній; Іванов і Рат багатозначно перезирнулись, і, хоч це було лише одну мить, Ісаєв точно засік вираз їхніх гострих, напружених очей. — Спасибі, Ріббе, — лагідно мовив Аркадій Аркадійович. — Можете сьогодні відпочивати, завтра вам збільшать прогулянку до години… Рат ледь торкнув Ріббе, той, як автомат, обернувся й попрямував до дверей, виструнчившись, мов ішов на параді… — Ну як? — спитав Іванов. — Ви йому повірили? Чи бреше? — Мабуть, ви даєте йому якісь препарати, Аркадію Аркадійовичу… Він справляє враження хворої людини… Він малопереконливий… Як Ван дер Люббе… — Хто? — не зрозумів той. — Ван дер Люббе, свідок гітлерівського обвинувачення у процесі проти Георгія Димитрова… — Я віддам співробітника під суд, — тихо, з люттю сказав Аркадій Аркадійович, — коли дізнаюсь, що він застосовує недозволені методи ведення слідства… Зараз краще промовчати, подумав Ісаєв; він має віддати під суд Сергія Сергійовича, який тримав мене на стільці по сорок годин без руху, та ще й лампа випікала очі… …Двері раптом відчинилися; ввійшов невисокий на зріст чоловік; Аркадій Аркадійович завмер, знітився, обличчя його вмить змінилося, стало догідливим, слухняним… — Здрастуйте, товаришу Мальков, — відрапортував він. — Дозвольте продовжувати роботу? Чи накажете відправити ув'язненого у камеру? — Ні, ні, продовжуйте, — відповів Мальков. — Коли не заперечуєте, я посиджу, послухаю, не звертайте на мене уваги… …Мальков усівся на стільці з підлокітниками в кутку кабінету, біля вікна, так, щоб його обличчя не було видно ув'язненому, — сонце обтікало його огрядне, жіноче тіло, обличчя з коротенькими вусами й борідкою-еспаньйолкою, тоді як сліпучі промені робили землисте обличчя Ісаєва із впалими щоками, випнутими вилицями й зморшкуватим лобом чітким, як фотографія. — Отже, Всеволоде Володимировичу, — Іванов заговорив інакше, стриманіше, навіть голос змінився, трохи сів, — за вказівкою керівництва я виконав два ваші прохання, це дає вам підставу вірити, що й останнє, третє, буде виконано, тим більше що ви звернулися до товариша Кузнецова і товариша Лозовського, друга вашого покійного батька… Чи можу я в присутності товариша Малькова запитати: ви готові допомогти нам розплутати шведський вузол? — Я вже відповів, доти, поки я не побачу сина, всі розмови марні. — Чи розумно ставити ультиматум? Аркадій Аркадійович підійшов до сейфа в кутку кабінету, насилу відчинив важкі броньовані двері, взяв папку з грифом «цілком секретно, зберігати вічно», запропонував: — Погортайте. Ісаєв машинально поплескав себе по кишенях: — Окуляри ви ж у мене відібрали… — Повернемо, — пообіцяв Аркадій Аркадійович і простяг Ісаєву свої — маленькі, круглі, в коричневій целулоїдній оправі. Він дав мені справу Сані, збагнув Ісаєв; це — пік нашого протистояння, я мушу приготуватися до бою, я не маю права його програти, гріш тобі ціна, якщо ти програєш; ти виграєш ного, тому що ти стомився жити, тобі стало нецікаво після теплоходу «Куйбишев», «Лондона» й одиночки; тобі порожньо жити після зустрічі зі зламаною Сашенькою, яка мимоволі виконує їхні завдання, звідки їй, біднесенькій очеретиночці, знати наші хитрощі.. Ти винен у тому, що занапастив їй життя, ти винен у тому, що твій хлопчик сидить у камері; якщо винен — спокутуй вину, приймай бій, смерть — порятунок, я мрію про нього, але вони, ці двоє, — люди іншої структури, і те, що вони не розуміють моєї жаги спокутувати вину, дає мені простір для маневру… Ні, сказав він собі, не поспішай відкривати папку, ти винен не тільки в тому, що погубив найближчих єдиних, ти ще винен і в тому, що зрадив друзів — тих, з ким починав… Ти зрадив пам'ять Дзержинського, коли погодився, що всі його помічники — «шпигуни»; Революцію, коли дозволив собі змиритися з тим, що друзі Леніна виявилися «ворогами й диверсантами», ти скрізь винен, і те, що ти викрав Мюллера, закінчивши цим свою особисту боротьбу з нацизмом, не знімає з тебе вини… Добре, сказав він собі, це — минуле, зараз ти готовий до бою, відкривай сторінку… Спочатку він побачив виснажене обличчя Сані, обстриженого наголо, у профіль і анфас, відбитки його пальців, зрозумів, що папку готували, бо не було дат, перегорнув ще сторінку, власноручні показання сина: «Винним себе у пред'явлених обвинуваченнях не визнаю, прошу дозволу звернутися до великого вождя радянського народу генералісимуса Сталіна». Потім побачив протокол вербування сина празьким гестапо — 19 квітня 1945 року; далі йшли п'ять його донесень про роботу чеського підпілля з адресами, явками, паролями аж до 26 квітня, і де далі була підшита довідка гестапо: «За інформацією агента Шмеля заарештовано керівника Празького міського комітету комуністів Яна, він же Йозеф Смрковський…» Стоп! Смрковського заарештували перед моєю поїздкою в Лінц! Про такі перемоги нам у РСХА повідомляли, отже, мені підсовують липу… — Справа в тому, що вказівку завербуватися до нацистів дав синові я, — Ісаєв підвів очі на Малькова, наче Аркадія Аркадійовича не було поруч з ним. — Він був денщиком полковника військової розвідки Берга, зв'язок з РСХА був йому необхідний як прикриття… — Виходить, ви дали йому право видати гітлерівцям товариша Смрковського, члена ЦК братньої партії? — спитав Аркадій Аркадійович. — Я не можу в це повірити… Ісаєв папку закрив, з огидою відсунув її від себе: — Ви не враховуєте міри моєї поінформованості… Я знав, коли взяли Смрковського і хто керував операцією по його захопленню… Ви забули, що я був не кимсь, а штандартенфюрером СС… Якщо ви маєте намір так само робити процес проти Валленберга, вас чекає світовий скандал… Аркадій Аркадійович узяв папку, замкнув її в сейфі, сів за стіл, на своє робоче місце, потер долонями обличчя й байдуже спитав: — Вас треба розуміти так, що ви відмовляєтесь допомогти нам? — Повторюю: доти, поки я не матиму зустрічі з сином, поки його і Олександру Гавриліну не звільните, я й пальцем не кивну. Зразу заговорив Мальков: — Я хочу вказати вам, Аркадію Аркадійовичу, на ряд ваших помилок… По-перше, ви просили Ісаєва допомогти нам… Це неправильно… Йдеться про допомогу Батьківщині, більшовицькій партії, радянським людям, які досі живуть у Білорусії і на Смоленщині в землянках, а гроші, щоб поставити їм будинки, можна просити тільки у шведів… По-друге, ви вжили слово «ультиматум», замість того щоб назвати речі своїми іменами: «нахабство»… По-третє, ми не повернемо окуляри Ісаєву, як ви пообіцяли, доти, поки він не почне працювати… Якщо ж він не почне роботи по Валленбергу і не заявить про це зараз, негайно, в моїй присутності, я попрошу дати мені ті матеріали на нього, які у вас є… Їх підібрали? Чи ви весь цей час гралися з ним у вашу звичну христову доброту? — Ми не підбирали документів, — відкашлявшись, відповів Аркадій Аркадійович. — Я сподівався на партійну дисципліну Ісаєва, як-не-як старий чекіст… — Якщо він старий чекіст і ви переконані в його партійній дисципліні, яке ви маєте право тримати його в камері?! — Мальков навіть пристукнув пухлою долонею об бильце крісла. — Ви зобов'язані вибачитися перед ним, заплатити йому компенсацію й видати квартиру… Чому ви не зробили цього? Чому порушуєте Конституцію?! Хто дав вам право на сваволю?! — Товаришу Мальков, дозвольте до… — почав був Аркадій Аркадійович здавленим, тихим голосом… — А що ви мені можете доповісти? — так само холодно, ніби давив пресом, продовжував Мальков. — Що?! Аркадій Аркадійович знову відкрив сейф, робив він це тепер крекчучи, з натугою, вийняв кілька невеличких папочок і, м'яко ступаючи, майже навшпиньки, підійшов до Малькова: — Це неоформлені епізоди… Не приховуючи роздратування, Мальков гортав папки, одну впустив; Аркадій Аркадійович швидко підняв її; першим поривом — Ісаєв помітив це — було покласти її на коліна Малькова, але коліна були жіночі, округлі, папка не вдержиться, зсунеться, конфуз, керівництво ще більше розгнівається, тому вирішив тримати в руках… Не підводячи очей від папок, Мальков спитав: — У Югославії, в сорок першому, ваш псевдонім був Юстас? Ісаєв зняв окуляри, поклав їх на стіл, потер обличчя, розглядаючи стіни кабінету, — Маркс, Сталін, Берія; на запитання, звернене у порожнечу, не відповів. — Я вас запитую чи ні?! — Мальков підвищив голос і підняв очі на Ісаєва. — Пробачте, але я не зрозумів, до кого ви звертаєтесь, — відповів Ісаєв. — У мене поки ще є ім'я… Імена, точніше кажучи… Так, у Югославії я виконував завдання командування також під псевдонімом Юстас. Мальков зачитав: — «Єдино реальною силою тепер є товариш Тіто (Броз), який користується неабияким авторитетом серед комуністів і ліворадикальної інтелігенції…» Це ви писали? — Так. — Наполягаєте на цьому й тепер? — Звичайно. Мальков простяг другу папку Аркадію Аркадійовичу; — Дайте йому подивитися підпис… Якщо впізнає, нехай підтвердить. Аркадій Аркадійович швидко підійшов до Ісаєва, поклав перед ним папку, в якій було зроблено проріз, де вміщувався німецький підпис — «Штірліц». — Ваш? Чи фальсифікація? — Мій. — Засвідчіть російським підписом. — Спочатку я повинен подивитися, який текст я підписував. — При чому тут текст? Йдеться про достовірність вашого підпису. — Я нічого не підпишу, не подивившись текст… Аркадій Аркадійович відкрив папку: підпис був на чистому аркуші паперу. Ісаєв перекреслив підпис, розписався заново й приписав: «підпис правильний, полковник Ісаєв», поставив дату й місце — «МДБ СРСР». Як тільки Аркадій Аркадійович одійшов від Ісаєва, Мальков підняв над головою третю папку: — «Зобов'язуюсь після повернення в СРСР працювати на англійську розвідку з метою висвітлення діяльності МДБ СРСР, полковник Ісаєв (Юстас)». Що це таке?! Чий підпис?! Чий папір?! Англійський папір і ваш підпис! — Ви ж прекрасно знаєте, що це фальсифікація Рата, так званого Макгрегора, — відповів Ісаєв. — Я не дуже розумію, навіщо вам обставлятися фальшивками? Ніхто не знає, що я повернувся, шльопнете без фальшивок — і кінці у воду… Мальков відповів розлючено: — Тоді нам доведеться шльопнути й вашу бабу! Ви ж хотіли з нею побачитися?! Пригадуєте німецьке прислів'я: «Що знають двоє, те знає й свиня»?! А які у нас підстави її розстрілювати?! Немає й не було! Тягне на заслання!.. А тепер доведеться вибивати рішення на її розстріл! — він обернувся до Аркадія Аркадійовича. — Всі спасенні розмови з ним кінчайте! Або протягом тижня вибийте з нього те, що треба, або готуйте матеріали на Особливу нараду, я проведу потрібний вирок… І, схопившись з крісла, Мальков пішов до дверей; Аркадій Аркадійович дріботів слідом, усім своїм видом показуючи малість свою, розгубленість і вину. Оббігши Малькова, Аркадій Аркадійович розчинив двері, і тут Ісаєв голосно сказав: — Деканозов[3], стійте! Реакція Деканозова, який називав себе Мальковим, була приголомшлива: він присів, як заєць, що вискочив на стрільця. — Вислухайте, що я вам скажу, — вимогливо карбував Ісаєв. — І доручіть так званому Аркадію Аркадійовичу вимкнути мікрофони — для вашої ж користі: працюючи з Шелленбергом, я прослухував частину ваших бесід з Герінгом і Ріббентропом, а також з Ніночкою… Деканозов повільно випростався і коротко кинув Аркадію Аркадійовичу: — У підвал, розстріляти негайно, справу оформите потім, — і знову відчинив двері. Ісаєв розсміявся — щиро, без награшу: — Мій розстріл означає і ваш розстріл, Деканозов, бо моя одіссея, все те, що я знав, зберігається в банку і її опублікують, якщо я зникну зовсім… Сядьте навпроти мене, я вам дещо розповім — про Ніночку також… — Мовчати! — Деканозов зірвався на крик; кричати, мабуть, не вмів, звик до того, щоб присутні чули його шепіт, не те що слово. — Вибийте з нього, — сказав він пополотнілому Аркадію Аркадійовичу, — все, що він знає! Де зберігається одіссея?! Принесіть її мені на стіл. Строк — два тижні, — і він знову відчинив двері. — Деканозов, — посміхнувся Максим Максимович, — може, ви виб'єте з мене все, я не знаю, як катують у тому будинку, де не залишилося нікого, хто починав працювати в сімнадцятому. Заздалегідь домовлено, що рукопис повернуть тільки мені в руки, в Лос-Анджелесі, сам на сам. І якщо мої друзі не одержать мого запрошення — вони, до речі, стали й нашими друзями, бо повірили мені, — і не проведуть місяць у мене в гостях, у моєму домі, — вони опублікують те, що я їм довірив. Ключ від мого сейфа в банку у них, віддадуть вони його тільки мені — в присутності адвоката й нотаріуса… Мій підпис на будь-якому листі, коли ви примусите мене його написати, буде сигналом до початку їхньої роботи… Хочете, щоб я процитував уривок з вашої розмови з Герінгом, якому ви передавали усне послання Сталіна? Ви не врахували, з ким маєте справу, Деканозов… Мене послали на смерть — до нацистів… І я вже вмер, працюючи в їхньому апараті… Але там я навчився так страхуватись, як вам і не снилося… Ви ламали чесних і наївних людей… А мене національний соціалізм Гітлера навчив бути змієм, вичисляти всі можливості. Я не думав, що мені доведеться застосовувати це вміння у своїх… Віднині я не вважаю вас своїми… Я вас вважаю партнерами… А тепер можете йти, я сказав все, що вважав за необхідне… — Підніміть його до Комурова, — розгублено мовив Деканозов, відвернувшись од Аркадія Аркадійовича. — Я буду там…  

* * *

 

На лісорозробці під час п'ятихвилинного перекуру підполковник авіації Розін Іван Онуфрійович, кавалер двох орденів Леніна, Вітчизняної війни (другого ступеня) і Червоної Зірки, нині «зек» 14–846-к, засуджений рішенням Особливої наради на двадцять п'ять років каторги за «каерівську діяльність»[4] (повернувшись з рідного села Климовичі, сказав друзям, що в країні йде знищення селянства, намісники з областей прирікають людей на голодну смерть), зібрав внески з членів партії; на перших закритих партзборах умовилися платити по карбованцю з тієї зарплати, яку почали давати тим, хто виконував норму: до п'ятнадцяти карбованців на місяць (найнижче оплачувані негри й пуерториканці одержували за годину роботи на будівництві півтора долара; американські комуністи боролися проти цього нелюдського викачування поту й крові з рабів капіталу). Збираючи внески, Розін шепотів кожному: «Полетів Маленков. Починається новий етап бійки за владу. Передати кожному з керівників п'ятірок: бути в бойовій готовності номер один. Як тільки з Москви надійдуть нові відомості, починаємо. Прошу всіх більшовиків провести репетицію першого етапу повстання: кожен повинен точно знати своє місце біля конвоїрів, коли почнемо їх роззброювати. Передайте Скрипку, щоб він, коли переганятиме трактор в Усть-Вимський табір, зв'язався з капітаном Тьомушкіним. Ми підемо на з'єднання з його групами…» І, підійшовши до конвоїра, Розін простяг йому кисет: — Учора з дому посилку одержав… Самодер… Пригощайся, браток… Тільки газети немає… Не поділишся на добру козячу ніжку? …Пізно ввечері — в концтаборах піднімали о четвертій ранку, відбій давали о десятій тридцять — зібрав трихвилинну нараду підпільного парткому ВКД(б). Розподілили обов'язки; у тому, що ситуація на Великій землі сприяла якнайшвидшому збройному повстанню ув'язнених-ленінців проти кривавої сталінської диктатури, впевнені були всі.  



10



 

Член Політбюро Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків, маршал, Герой Радянського Союзу, заступник Голови Ради Міністрів Союзу PCP, депутат Верховних Рад СРСР і РРФСР, багатолітній шеф держбезпеки товариш Берія Лаврентій Павлович відчував до Сталіна дедалі більшу й більшу ненависть — особливо після того як Маленкова (під натиском Жданова) послали в Ташкент і Берія лишився віч-на-віч з «бандою» — так він називав членів ПБ. Він ненавидів його так, як ненавидять стариків, що вижили з розуму, але яких, проте, за законами мегрельського села належить шанувати, виявляти до них прилюдну повагу, не перебивати, коли вони плетуть нісенітницю, безупинно славити, підносячи їхній розум і заслуги. Берія розумів, що Сталін, поставивши під кулі своїх висуванців Ягоду і Єжова, рано чи пізно розплатиться й з ним, носієм його таємниць, без вагань і жалості. Він зрозумів це давно, ще в тридцять дев'ятому, коли Сталін, призначивши його наркомом, не кооптував його в Політбюро. Він тоді відразу ж вичислив наслідки: черговий «виконавець» негайно переорієнтував роботу НКВС, організував убивство Троцького, Кривицького, Рейсса, переніс акценти на таємницю закордонної служби, провів ряд показових процесів над єжовськими садистами, реабілітував кілька тисяч комуністів, забезпечивши собі ореол «ліберала і законника». Трохи заспокоївся, коли почалася війна, бо став членом ДКО, легендарного Державного Комітету Оборони, — тепер уже нарівні з Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Вознесенським, Мікояном і Косигіним; відчув зоряний час, коли став членом Політбюро. Подружив з Єгором (так звали Маленкова), їхній альянс — могутня сила. Але, після того як Сталін виступив у лютому сорок шостого перед виборцями і нічого не сказав про торжество комунізму, а лише про велич Держави, Берія зрозумів: наближається кардинальний поворот політики, що неможливий без великої крові. Отоді він і зметикував: порятунок і життя лише в тому, якщо він візьме на себе проект по створенню атомної бомби (після Потсдама Сталін марив нею) і тихенько відійде від прямого керівництва МДБ. Однак дедалі більше він відчував, що його позиції похитнулися, бо гору брав прагматик Вознесенький, якого Сталін перевів з кандидатів у члени Політбюро, незважаючи на ті заходи, котрих свого часу він ужив разом з Маленковим, Ворошиловим і Сусловим; злет Вознесенького, звісно, пройшов не без впливу Жданова. І зараз секретар ЦК Кузнецов, який узяв відділи Маленкова, став, таким чином, курирувати Берію. Що ж, операцію проти Берії почали, його дні лічені, якщо дати Жданову і Вознесенському прибрати до рук владу. Отже, буде боротьба. А що в цьому житті дається без боротьби?! Або смерть, або перемога, третього не може бути. …Якось Деканозов розповідав, що фюрер став фанатичним антисемітом, коли йому сказали, що доктор Блох, єврей за національністю, який лікував його матір від раку, застосовував не ті медикаменти… Спочатку Берія пропустив це повз вуха, чекав гостю, чарівну дівчину, порученець Саркисов побачив її на вулиці Олексія Толстого, новеньких Берія дуже любив, хоч зберігав дружні стосунки з усіма своїми подругами, навіть коли вже не спав з ними… Він ще не зрозумів, чому вночі, враз прокинувшись, наче хтось штовхнув його в плече, згадав розповідь «долбаря» (так у вузькому колі називали Деканозова після того, як він, запросивши молоденьку стенографістку, зачинив двері кабінету, зняв штани й показав їй член: «Дівчинко, я хочу, щоб нам стало солодко». Але дівчина була суворих правил і мала крутий характер: викинула у вікно штани заступника міністра закордонних справ; скандал погасили, відправивши дівку в посольство у Монголію; на кордоні заарештували — везла «контрабанду», підклали в сумочку дві тисячі карбованців). Берія тоді не відразу заснув, так і не збагнувши, чому згадав розповідь Деканозова про єврейського лікаря Блоха, але в думці досить часто до неї повертався… …Починаючи з березня сімнадцятого, коли стали палити поліцейські околодки і будинки охоронних відділень, у ньому, Лаврентії Берії, постійно жив затаєний страх: а що, коли в архівах залишилися сліди його зустрічей з тими, хто вів з ним таємні розмови про його, Лаврентія, друзів по підпільному гуртку «соціал-демократів»: про Гоглідзе (тепер начальник ГУЛАГу, Головного управління таборів, усі секретарі сибірських і далекосхідних обкомів та крайкомів — під ним, у кулаці), про Всеволода Меркулова (був куратором розвідки, мудрець, ерудит, без нього й помічника Петра Шарія не виходив жоден документ наркома, жодна його доповідь; зараз відтерли в ГУРМЗ[5], Мірджафара Багірова (призначений вождем азербайджанських більшовиків — з його, Берії, подання). Одна надія була на те, що папери згоріли, але до двадцять другого року, до тієї пори, поки він не став заступником голови АзЧека і не дістав у свої руки архіви, він страждав од безсоння — і це в його роки, всього лише двадцять два, ровесник віку! Кілька документів, які він знайшов у папках особливого відділу охранки, потрясли його. Спочатку він хотів спалити їх, але потім передумав, поїхав за місто, шофера й охоронника залишив у машині, пішов погуляти в ліс: «Хочу послухати, як співають пташки, стомився». Отам, у лісі, одвалив камінь і сховав гумовий пакет — ніхто не знайде; спецповідомлення охранки були не про нього, про себе він усе спалив; рапорти були про іншу людину, датувалися дев'ятим і дванадцятим роком. Шофера й охоронника доручив усунути своєму помічникові з оперроботи; через годину після того як завдання було виконано, організував стіл і сам сипонув у келих помічникові; ховали урочисто, з оркестром і залпами червоноармійців над свіжою могилою, — кінці у воду… Узимку двадцять четвертого до нього в Тбілісі подзвонив Сталін і попередив, що він, Берія, новий голова ГрузЧека, відповідає головою за безпеку і проведення вільного часу Льва Давидовича, який лікувався в Сухумі: «Ні на крок не відпускати, голову зітнемо, коли що, — самі знаєте, які ще сильні меншовики в Закавказзі, доповідати кожного дня…» Він доповідав — по телефону. Він розумів, чого жде від нього Сталін, але офіційні рапорти підписував його заступник: ще не ясно було, куди повернеться справа, — з армією жарти погані, а Лев Давидович — наркомвійськмор, Троцький це Троцький, визнаний вождь Робітничо-Селянської Червоної Армії. Але, після того як Зінов'єв і Каменев у двадцять п'ятому році виступили проти Сталіна, оголосивши на Чотирнадцятому з'їзді, що він не може керувати штабом партії, а Троцький промовчав, не підтримав, віддавши їх, таким чином, на заклання Кобі й Бухаріну, після того як ліваки втратили свої позиції в ЦК, Берія до кінця переконався: час вагань скінчився, ставку зроблено остаточно. Тому, коли в Тбілісі приїхав Каменев, який ще лишався членом ЦК, Берія влаштував розкішний стіл (був щиро здивований чудовою грузинською, якою розмовляв Каменев, — народився тут, виховувався серед грузинів), піднімав тости за друга Ілліча, що очолив Інститут Маркса — Леніна, і редактора зібрання творів незабутнього вождя. Наступного дня підвів до нього двох інформаторів, ті легко розговорили Льва Борисовича, думки своєї про Сталіна не приховував, підкреслював дружбу свою з Мдівані й Махарадзе, ворогами Коби; цей матеріал Берія сам одвіз Сталіну і вручив особисто в руки. …Із зачаєним захопленням Берія спостерігав, як на Політбюро Вознесенський — єдиний з усіх — спокійно і впевнено заперечував Сталіну, сперечався з ним, оперуючи цифрами і фактами. Старець з неприхованою любов'ю дивився на професора, погоджувався з ним, звичайно, не завжди, але явно виділяв його своєю шанобливою увагою; одного разу, коли Вознесенського не було, сказав: «Треба подумати, може дати йому Сталінську премію за його брошуру про воєнну економіку… Хоч вона й не безсуперечлива, але все-таки він добре попрацював, сам написав — не помічники…» Якщо він — єдиний з членів ПБ — одержить премію, важко передбачити, що буде далі, тим паче що Кузнецов і Вознесенський — ленінградці, одна банда. Вознесенського, Кузнецова і, звичайно, Жданова треба позбутися — в цьому порятунок. Але цю операцію має провести хтось інший, потрібна комбінація; на мені немає жодного політичного процесу в країні, і я не збираюсь їх брати на себе, я тільки усунув Троцького й Кривицького. Старцеві це сподобалось, страшенно полюбляє інтригу, а розвідка — це довга інтрига, комбінація може розвиватися роки, а то й десятиліття… Берія розумів: якщо компрометуючі матеріали на суперників буде підібрано, якщо настане час для операції, наслідком якої буде арешт, тортури, суд і розстріл, усе це намагатимуться звалити на нього. Але Вознесенський і Кузнецов не зізнаються в шпигунстві, їх не обдуриш, як Пятакова й Рикова, не зламаєш, як Радека й Раковського, не умовиш, як Ягоду і Буланова… Вони дуже добре розуміють, що ніяке зізнання не збереже їм життя; краще вже загинути, як Постишев, Чубар чи Ейхе — мовчки, хоч публічної ганьби не буде, зате запитання в народі лишаться, а будь-яке запитання рано чи пізно породить відповідь, немає нічого без відповіді в цьому світі. Саме тому Берія двічі зустрівся з Ждановим — один раз приїхав до нього на дачу, вдруге — в ЦК, акуратно підкинув, що курирувати атомний проект і органи йому не під силу, треба висувати молодих. Не він, а Суслов назвав Віктора Абакумова — чудовий працівник, добре зарекомендував себе під час війни, безмежно відданий Сталіну, росіянин, з бідняцької сім'ї, чим не нарком? Зайшов Берія і до Кузнецова (за протоколом щомісяця заходив до секретаря ЦК, хоч сам був членом Політбюро; це ввійшло в звичай при Сталіну, коли він сформував свій Секретаріат, — на зміну Крестинському і Серебрякову привів Молотова, той також підібрав людей по собі; і Зінов'єв, що приїжджав з Пітера, і Риков з Каменевим вважали своїм обов'язком зазирнути до секретаря ЦК — зосередження всієї поточної роботи; відтоді й почалося, попили чаю з сухариками, Берія заговорив про те ж саме: «Атомний проект забирає весь час, треба висувати на Луб'янку сильну людину, кандидатури в мене немає, назвав би Гоглідзе чи Багірова, але, гадаю, доцільніше призначити росіянина, не можна не зважати на настрій великого народу, що кров'ю заслужив право зайняти чільне місце в країні…» Берія знав, що удар, якого завдав Жданов по Ахматовій і Зощенку, був прелюдією широкої кампанії проти інтелектуалів; як завжди, Сталін порекомендував спочатку вдарити по росіянах: «Наші все витерплять, не страшно, зате розв'яжемо собі руки в головному». Він ретельно калькулював можливу реакцію західних друзів, тому атаку починав спроквола, заздалегідь вибудовуючи лінію захисту. «Винен Жданов, його ідея». Судячи з того, як Сталін після перемоги правих в Ізраїлі роздратовано кинув йому: «Подивіться уважно, чим займається наш Єврейський антифашистський комітет, народові набрид безконечний плач ізраїлів», Берія зрозумів, що настав час готувати компрометуючі матеріали на керівників комітету — Лозовського, Міхоелса, письменників Переца Маркіша і Фефера. Отже — новий процес? Ні, він не хоче так просто втрачати репутацію, яку здобув у тридцять дев'ятому. …За день перед тим як Сталін призначив його заступником Єжова, — того вже звільнили, в наркоматі не з'являвся; — він віддав непідписаний наказ «почистити» єжовські підвали; цілу ніч розстрілювали більшовиків, які винесли всі тортури, ні в чому не зізнавшись; треба знищити всіх, хто був зв'язаний з Орджонікідзе, Постишевим, Ейхе, Косіором, Чубарем; як-не-як члени Політбюро; ніяких слідів залишати не можна — порада Сталіна. Коли вранці Берії доповіли, що наказ виконано, розстріляли вісім тисяч ув'язнених, він тяжко зітхнув: — Було наказано «почистити»! Це означає — випустити людей, а не сваволити. Негайно розстріляти всіх розстрілювачів, це не люди — пекельне кодло. …Коли в липні сорок першого з Білорусії привезли командарма Павлова, Берія проговорив з ним усю ніч, дякував за допомогу, яку подавав той чекістам з літа тридцять сьомого, обіцяв захистити його перед товаришем Сталіним; наказ на розстріл підписав не він, а вище керівництво, він тільки підготував документи. У сорок четвертому, коли син наркома авіаційної промисловості Шахуріна застрелив на сходах Камінного мосту дочку посла Уманського, апарат почав дути справу: вийшли на дітей Мікояна, заарештували, меншому виповнилося щойно шістнадцять. Берія затаєно ждав, чи не повалиться Мікоян, як-не-як саме Серго й він, ветерани, давали санкцію на його, Берії, вступ у грузинську партію меншовиків — звичайно, для «нелегальної роботи»; Серго, на щастя, немає, а Мікоян міг копнути його минуле, небезпечний. Але Сталін Мікояна не чіпав; Берія після засідання ПБ шепнув: «Не хвилюйся, Анастас, я подбаю про хлопчиків, їх добре влаштують, усе обійдеться, ти тримався мужньо». …А тепер — він відчував це шкірою — божевільний Старець знову захотів кривавих ігрищ, і, якщо він, Берія, залишиться шефом Луб'янки, після цих спектаклів настане його черга. Але чому Сталін не прибрав Вишинського після процесів, запитував себе Берія. Чому, навпаки, він його підняв? Тому, відповів він собі, що Вишинський працював з трупами, які заздалегідь вивчили відповіді на його запитання, а вчити ці божевільні відповіді їх примушував Ягода і Єжов. Він згадав, як Меркулов приїхав до нього на дачу доповідати про справи, і на прогулянці — це було в тридцять дев'ятому — запропонував запустити в народ термін «єжовщина»… Через п'ять днів його люди прохопилися словом у Великому театрі після «Кармен», яку співала Вірочка Давидова, назавтра по Москві поповзло; ніщо так швидко не розходиться, як чутки, особливо в тому суспільстві, котре позбавлене інформації… Єжову протиставляли його, Берію: істинний наступник Дзержинського, учень Вождя, як при ньому спокійно дишеться в країні, ніяких порушень закону… Генерал Ричагов, який наважився грубити Сталіну на ПБ у сорок першому, сам засудив себе на смерть; командарма Штерна можна було врятувати, якби він відрікся від Блюхера… Але ж Мерецкова, Рокоссовського і Ванникова врятував я, Берія! Армія цього не забуде! На мені немає процесів, повторив собі Берія, і не повинно бути. Нехай це роблять інші, а я дам наказ пристрелити їх у камері, як Єжова, коли той метався, падав на коліна, а в нього вганяли кулю за кулею ті двоє, яких назвав Сталін поіменно: керуючі справами ЦК Крупін і Панюшкін…  

…Коли Віктор Абакумов сів у його кабінет, Берія на Луб'янці більше не з'являвся, працював у Кремлі, але «шарашки» залишив за собою; часто їздив туди, довго розмовляв з одним із керівників «Червоної капели» Шандором Радо, з Туполєвим; пив разом з ними каву, по-товариському обговорював не лише поточну роботу, а й міжнародні справи; «шарашники» приймали всі «голоси», заглушки не було — специфіка їхньої наукової роботи того вимагала; з інтересом розглядав Сергія Корольова — непогамовна фантазія; Сталіна посвячувати в його ідеї не можна, рано, Старець пам'ятав це ім'я, аж надто завзято піклувалися про нього Гризодубова і Громов, саме вони й витягли його з камери смертників; якби не схиляння Сталіна перед уславленими льотчиками — шльопнули б цього нового Ціолковського відразу… …Нехай собі Абакумов працює, нехай відчуває себе хазяїном у лавці, все одно кожен крок нового міністра підконтрольний: глибинні операції готують його, Берії, люди, йому, Абакумову, доповідають тільки те, що він, Берія, санкціонує. …І ось зараз перед ним сидять розгублені Деканозов і Комуров, хоч усіляко цю свою розгубленість намагаються приховати, а він, Берія, розуміючи, що сталося щось надзвичайне, неквапливо читає документи, хоч і не бачить букв, а вичисляє партитуру майбутньої розмови; він не може не вичислити будь-який поворот розмови, бо Деканозов як-не-як сидів з Молотовим двері навпроти дверей; через рік-два Молотов утратить свої позиції, план операції розроблено, Жемчужина, його дружина, стане суб'єктом єврейської комбінації, витримка і ще раз витримка… Деканозов хоч і вірний йому, але небезпечний ще й тим, що почав своє політичне життя як брат одного з лідерів бойовиків вірменського «Дашнакцутюн»; зброєю ділився з Литвиновим і через нього — з Камо і Кобою. Старець доброзичливо ставиться до нього, досі називає так, як писали про брата у зведеннях охранки, — «Деканозі»… Прокляття якесь, нікому не можна вірити, нікому і ні за яких обставин… …Відклавши нарешті червоні й сині папки, Берія зняв пенсне, потер повіки, всміхнувся візитерам своєю несподіваною чарівною усмішкою й спитав: — Що сталося? Деканозов і Комуров переглянулись: мабуть, так і не вирішили, хто з них доповідатиме. — Дозвольте, почну я, Лаврентію Павловичу, — трохи розгублено сказав Деканозов. — Богдан доповнить і поправить, коли щось не так. — Починайте, слухаю… — Ви, звичайно, пригадуєте «дев'ятого»? Він же Юстас? Працював у Берліні, в Шелленберга… Берія відповів не зразу, бо допускав, що Абакумов міг уткнути і йому в кабінет прослушку — на прохання Старця, звичайно, адже він, Берія, ставив «жучки» у Молотова, Кагановича, Жданова, Ворошилова — деспот хотів знати, про що його гвардія розмовляє дома, в кабінеті, на дачі, а чому тепер не послухати і його, Берію? — Ні, — відповів маршал, хоч начебто йому щось розповідав Меркулов, особливо звертав увагу на те, що батько полковника Чека був членом меншовицького центрального комітету. Берія тоді поцікавився його долею: коли посадили? Меркулов відповів, що старший Владимиров загинув у двадцять першому від білобандитської кулі, активну роботу в партії припинив ще в лютому вісімнадцятого, був цілком лояльним, судячи з документів, що збереглися. — А хто ці документи готував? — замислено спитав тоді Берія. — Якісь Александровичі, Уншліхти або Кедрови з Бокіями? Ви його викличте сюди, цього Юстаса, нехай на нього тут подивляться, дома людину краще видно, ніж за кордоном… Саме тоді Ісаєву й надіслали шифровку з проханням повернутися, але зв'язок з ним обірвався, відновився лише під час югославської кризи, у квітні сорок першого. Його вже не викликали, бо Берія тоді точно знав, що Гітлер почне війну саме двадцять другого червня, інформація була абсолютна, але повторити це Хазяїнові було безумством, той лютував так, що міг кинути в камеру, підняти на дибу, знищити… — Ви пригадуєте, Лаврентію Павловичу, — тихо сказав Комуров. — Ми за вашою вказівкою готували на нього документи на звання Героя за зрив переговорів у Швейцарії між Даллесом і німцями… — А чому ви, власне, з'явилися до мене, а не пішли з цим питанням до Абакумова? — здивувався Берія. — Я зараз подзвоню до нього, проведіть нараду, а потім, якщо вирішите порадитися, приїжджайте втрьох, навіщо ігнорувати наркома? Деканозов, мабуть, зрозумів ті мотиви, що примушували Берію поводитись саме так. — Оскільки Абакумов, — сказав він, — тоді, коли працював Штірліц, займався СМЕРШем, ми не хочемо ставити наркома в незручне становище… Але Комуров гнув своє: — Віктор не орієнтується в цій ситуації, Лаврентію Павловичу… А коли зрозуміє, то може повернути справу не туди, куди слід. Берія схопився з-за столу: — Ти свої інтриги облиш! Що за батумські штучки?! Одну справу робите! Сховавши папки в сейф, викликав Саркисова: — Подзвони на дачу, нехай накриють стіл на трьох, голова тріщить, хоч годинку повітрям подихаю, — і пішов до дверей, кинувши Деканозову й Комурову: — Їдьмо, я вам там мозок прополощу, інтригани… Тільки в машині, відгородившись од шофера й охоронника товстим склом, Берія сказав: — Ну, тепер розповідайте… — Ініціатором арешту цього самого Ісаєва був я, Лаврентію Павловичу, — сказав Деканозов. — Богдан тільки ордер підписав… Справа в тому, що він може стати ключовою фігурою у справі Валленберга, а ви знаєте, як Йосиф Віссаріонович ставиться до цього безглуздого інциденту… — Це не безглуздий інцидент, — заперечив Комуров. — Ми хотіли віддати Валленберга шведам, але Абакумов особисто вивіз його з Будапешта в Москву і почав м'яти, вибиваючи зізнання, що той працював на гестапо… Ну й пом'яв — ми його насилу відходили… — Що у вас є на Ісаєва? — спитав Берія. — Звернення до Кузнецова й Лозовського, — відповів Деканозов. — Тобто зв'язок з ворогами… З майбутніми ворогами народу… Це перше. Зізнання, що він є прибічником Тіто, — два… Решту досить незграбно зробив Влодимирський, він тепер, — Деканозов посміхнувся, — «Аркадій Аркадійович»… Маємо зізнання, що зустрічався з Троцьким, називав його «вождем РСЧА»… Курить фіміам Тіто… Є зобов'язання «працювати на англійців», підібрано квітневі шифровки з Берліна, щоб ми переказували гроші на його ім'я у Парагвай… Берія досадливо перебив Деканозова: — Якщо мене не зраджує пам'ять, Меркулов вважав це грою… Комуров зітхнув: — До речі, він ще там, у Південній Америці, в нашому посольстві просив, щоб ми негайно забрали Мюллера, давав координати… Але ж сидять на місцях анкетні йолопи, що для них Мюллер?! — Хто призначав цих людей? — спитав зацікавлено Берія. — Ми, Наркомат закордонних справ, — відповів Деканозов. — Але є віза Абакумова. — Підготуйте мені записку, — сказав Берія. …На дачі і в своєму особняку на вулиці Качалова Берія не боявся підслухування (точніше, не в такій мірі, щоб непорушно уникати ризикованих розмов), оскільки запрошував до себе Курчатова, реабілітованого Ландау, Мікуліна, інших учених, він увів в особисту охорону свого інженера, який контролював можливість проникнення «ворожих технічних спецслужб»; абакумівські «жучки» знайшли б неодмінно; в Кремлі така профілактика була неприпустима — хоч Сталін давно вже не жив тут, перебравшись на Близьку дачу, але працювати приїжджав сюди — негайно настукали б… І все-таки Берія, коли сів за стіл, машинально ввімкнув приймач і розмову продовжив, бо в голові його щось зріло, важко, похмуро крутилося, немов жорна гігантського млина приладнувалися одне до одного… Валленберг цікавив його такою ж мірою, як і Сталіна; Швеція й досі вимагала повернути викраденого дипломата; взимку сорок п'ятого посол у Стокгольмі Олександра Коллонтай, та й сам Деканозов запевнили шведські власті, що Валленберг перебуває в Будапешті під охороною радянських військ; як тільки закінчаться вуличні бої, його відправлять додому, немає ніяких підстав для занепокоєння. Але Абакумов вивіз Валленберга до Москви; швед справді нічого не знав, крім того, що переговори з нацистами про врятування приречених в'язнів концтаборів ведуть і американці в Швейцарії. Абакумов навалився на Валленберга з усією люттю, на яку був здатен, нещасний опинився в госпіталі, а шведи вимагали відповіді від Москви, до Сталіна звернувся міністр закордонних справ Трюгве Лі, який мав стати генеральним секретарем Об'єднаних Націй. — Що зі шведом? — роздратовано спитав Сталін, викликавши Берію. — Чому Коллонтай сказала, що він у нас? Він справді тут? Якщо дійсно був гестапівським агентом — виведіть на процес, запросіть пресу, знайдіть свідків, не мені вас учити… Але невдовзі вибухнула чергова криза в Берліні, не до шведа; потім Берія акуратно відійшов од Луб'янки, а тепер — у зв'язку зі справою цього банкіра — Ісаєв обіцяє опублікувати книгу про розмови Деканозова з Герінгом і Риббентропом… Деканозов — його людина, сидів у Молотова зрештою як зв'язковий; отже, якщо книжка справді вийде, буде завдано удару по ньому, Берії, бо він — прямо чи опосередковано — керував роботою апарату, коли цей чортів Штірліц був у рейху, єдиний укорінений у РСХА… — Ну гаразд, — вислухавши гостей, замислено мовив Берія, — а що, власне, він міг знати про нас, крім дівок Деканозова і його розмов з Герінгом? Що нам Герінг? Відмовимося, та й годі! Фальсифікація історії, провокація панів імперіалістів! На дівок зовсім відповідати не будемо, брудні плітки. Що він міг знати ще? — Він міг знати все про операцію по усуненню Лейби, — сказав Комуров. Берія нахмурився, не відразу його зрозумівши, потім посміхнувся: — Троцького, чи що? Лейба… Скільки мільйонів коштує нам цей Лейба… Ну написав Лейба книжку про Хазяїна — гидку, наклепницьку, надрукували її, а який результат? Пшик! Нуль! Розумні люди навіть повернули її на нашу користь: «Смертельний ворог диктатора пише про цього з повагою»… — Він може знати й напевно знає про наші ділові підходи до Гітлера з тридцять п'ятого, — сказав Деканозов. — Ви маєте на увазі Дадіані? — Так… — Ще щось? — Секретні протоколи, підписані Молотовим і Ріббентропом, знищення нашої агентурної сітки в Німеччині, наказ про припинення роботи по націонал-соціалізму… — Деканозов зітхнув. — Він знає багато, Лаврентію Павловичу… Він пересікався з Орловим, який зник з Іспанії і якого ми не можемо знайти… Орлов знав таке, від чого волосся дибом стане, якщо він відкриє це… — То примусьте цього Ісаєва розповісти, що він написав! — Берія не міг приховати роздратування. — Чи розучилися працювати?! — Він не розвалиться, — впевнено сказав Комуров. — Варіант Постишева. — А фармакологія навіщо?! — Берія почав їсти смажене порося. — Візьміть показання, викупіть його рукопис, невже важко скласти план і здійснити його? Грошей не пошкодуємо, гроші вирішують усе. — Лаврентію Павловичу, тут особливий випадок, — знову, заперечив Деканозов. — За словами Ісаєва, рукопис у сейфі, в Лос-Анджелесі… Його друзі й адвокати мають право віддати папку тільки йому і лише в Америці… — А якщо він блефує? — спитав Берія. — Ви таке допускаєте? — А якщо його книжку все-таки надрукують? Берія посміхнувся: — Боїтесь, розкажуть про ваших берлінських дівок? За це Хазяїн справді спустить сім шкур… — Але ж подання на мене, як на посла в рейху, писав не Молотов, а ви… Берія неквапливо доїв порося, відставив тарілку і, добре витерши руки туго накрохмаленою серветкою, неголосно сказав: — Товаришу заступник міністра закордонних справ, але ж у порядних людей це називається шантажем. — І, перейшовши на крик, вигукнув: — А ну, геть з-за столу, мамапгалі! Геть звідси! Деканозов повільно підвівся, вийшов з-за столу і, згорблений, принижений, покинув кімнату. — Що ти пропонуєш? — Берія звернувся до Комурова. — У нас його дружина й син. Не те щоб дружина — мати його сина, так точніше… Але вона старуха, з нею перестарались… І з сином також, хлопець збожеволів… А цей Владимиров відмовляється працювати з Валленбергом, якщо ми не дамо йому побачення з сином… — Він росіянин? — Так. — А якщо відпустити його бабу й придурка? — По-перше, він не повірить… По-друге, він каже, що має періодично запрошувати американців, аби вони не опублікували його матеріалів… — Ну й що, нехай! — розлютився Берія. — Плювати ми хотіли! Комуров похитав головою: — Перші тижні він сидів у нас на дачі й диктував про свою роботу, Лаврентію Павловичу… У нього такі виходи, яких немає й не було ні в кого з наших… Те, як він описав убивство Рема і Штрассера, — всього кілька абзаців — цілком проектується на справу Кірова… І це він писав не в камері, а на дачі, чекаючи, коли ми «підготуємо» сім'ю до зустрічі… Я прихопив з собою розшифровку. — Комуров вийшов у хол, узяв з папки рукопис, віддав Берії. — Він був знайомий з Каменевим, Бухаріним, Крестинським; Дзержинський справді підписував на нього накази, і що — найнеприємніше — ми знайшли подання Дзержинського на Червоний Прапор цьому Владимирову-Ісаєву… І Указ ВЦВКу… Ми знайшли це тільки вчора… — Їдь на господарство, — сказав Берія. — Рукопис я подивлюся… Деканозі передай, що прийму через тиждень, але щоб він не входив до мене, а рачки повз… Ісаєва посади до Валленберга… — А чи варто? — А що? Слабий швед? — Так. — Але голова варить? — Аж занадто. — Чудово. Пиши не те що кожне їхнє слово, а навіть зітхання. У неділю буду готовий до розмови, — і Берія показав очима на папку Максима Максимовича. …У Кремль Берія не повернувся: не міг відірватись од роботи Ісаєва; закінчив о п'ятій ранку, довго ходив у своєму сосновому бору, досадливо махнувши Саркисову і двом охоронникам, щоб ішли геть, — безперервно маячили за ним зачаєними тінями. «Але ж тільки одна людина, якщо дати їй пістолет у руки, пустить кулю в лоб Старця, — дуже повільно, лякаючись самого себе, Берія вимовив ці страшні слова й знову оглянувся, чи не зірвалося з язика. — Ось він, порятунок від божевільного деспота! Ось яку комбінацію розіграти б! Ось що сунути б Абакумову!» Ах, Єгоре, Єгоре! Як же не вистачає тебе, Маленков! Сам-один я, один… Отоді він і сказав собі; «Ісаєва до такого діла треба готувати заздалегідь, а от якщо я не поверну до Москви Маленкова, — найближчим часом, — моя кар'єра закінчена, Старець став повним психом, настрій змінюється п'ять разів на день, жах…»  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка