Юліан Семенов відчай (повернення штірліца)



Сторінка3/11
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

6

 

І знову чотири тижні Ісаєва не викликали на допит; тисли стіни камери, пофарбовані в брудно-фіолетовий колір; удень — тьмяне світло віконця, закритого «намордником», уночі — сліпуче світло лампи; двадцятихвилинна прогулянка, а потім — стомлива гімнастика: вижим від підлоги, крутіння голови, присідання — поки не пройме піт. «Наказано вижити»… Ці слова Антонова-Овсієнка він тепер повторював з ранку й до вечора. Перші тижні він бувало аж сліпнув від люті: чого вони зволікають?! Невже так важко розібратися в усьому?! Але після спілкування з Сергієм Сергійовичем зрозумів, що ніхто ні в чому не має наміру розбиратися, йому просто нав'язують комбінацію, багато разів ними апробовану. Але вони не зважили на те, що я прожив життя в одиночці, чверть віку в одиночці, віч-на-віч з самим собою, з своїми думками, якими не можна було ділитися ні з ким — навіть з радистами; суворий закон, спопеляючий, однак непохитний… Вони думають, що відокремлення від світу, невідомість, мертва тиша, яку порушували дзвін кремлівських курантів та ідіотські вигуки «пост по охороні ворогів народу» (не можна називати мене «ворогом», поки не вивели на трибунал, я — «підслідний», азбука юриспруденції), зламають мене, зроблять істериком і піддатливим лайном. Хріново! Спасибі їм за цю одиночку; я можу думати тут, я зовсім вільний у думках; єдиний вихід — вільнодумство в тюрмі; страшнувато, але, на жаль, — правда, ось тому я й вичислив, що не маю права говорити ні слова про Сашеньку й сина, не можна відкривати свого болю, це — непоправно, знатимуть, на що тиснути… Ти досить відкрився, коли працював на дачі, признався він собі з прикрістю, не забувай цього. Мабуть, вони зволікають не тільки тому, що це — метод, вони складають якийсь особливий план, розуміють, що зі мною працювати не просто, професіонал… Дурниці, заперечив він, комісар держбезпеки Павло Буланов теж був професіоналом, вивозив Троцького у Туреччину, до цього круто працював по бандоформуваннях, а що плів на бухарінському процесі?! Яку нісенітницю молов?! Який наклеп зводив на себе?! «Я обприскував ртуттю кабінет Єжова». А що, кулю йому в лоб він не міг пустити?! Надійніше, ніж ртуть розбризкувати, сам, до речі, перший від цього розбризкування й мав померти. Вони готують план, виходячи з системи своїх аналогів, із здобутого ними досвіду, — саме тому вони згорять на мені. Я пригадую, як містер Шіббл, коли ми йшли у Парагвай через сельву, сміявся, розповідаючи про визнаний еталон краси індійської жінки: пласке обличчя, надрізи на щоках, зафарбовані яскраво-червоною смолою, зачорнені зуби й кільце в носі. А що, правильно, у кожної етнічної групи свій еталон краси і манери поведінки: десь на Сході прийнято блювати, лише тоді господар упевниться, що його гість ситий, вища форма вдячності. Сергій Сергійович і той, хто ним керує, мають свої еталони; що ж, подивимось, як ми накладемося один на одного.  



…На черговий допит його викликали о третій годині. Але сьогодні його підняли в ліфті, ввели в приймальню — вікно затягнуте густою сіткою, щоб ніхто із заарештованих не стрибнув головою вниз; за столом-бюро сидів елегантний чоловік у цивільному; багато телефонів; раніше у нас у Чека були зовсім інші моделі — з «рогами», трубки вигнуті, щоб говорити прямо в мембрану, а тут геть усі німецькі, найновішої форми, мабуть, вивезли з Німеччини. Підвівшись із-за столу-бюро, чоловік відпустив наглядачів і запропонував Ісаєву: — Сідайте на диван, керівництво скоро звільниться…  

… Портрет Дзержинського, навпроти — Сталіна у формі генералісимуса. По-моєму, ніхто з російських царів, подумав раптом Ісаєв, не чеканив переможні медалі зі своїм зображенням; у Росії був Георгіївський хрест, були ордени святих — Анни, Володимира; у Франції — розетка Почесного легіону; навіть Наполеон не зображав свій профіль на медалях; Сталін не церемонився. Дивно, чому ми починаємо думати про очевидне й дивуватися з цього лише тоді, коли доля ставить нас до стінки? Рятівний інстинкт відмежування від правди? Як у ракових хворих? Що це — нове в нас чи традиція? «Моя хата скраю, я нічого не знаю» — стало прислів'ям уже більш як століття… Отже, не можемо без царя? Потрібен Патріарх? Макс Нордау писав, що вироджуються не тільки злочинці, у яких споконвіку закладено зло, а й артисти, політики, письменники, вчені, художники, цвіт нації… Невже цей паскудний прародитель нацизму писав правду? Ні, це не так, бо він пророкував зникнення такої «виродженої» нації, як французи, але розвалилася не Франція, а саме Німеччина; німецький народ несе в собі віднині тавро нацистського прокляття: нація дозволила фюреру та його банді створити державу жаху, яку вони назвали «рейхом щастя»; німці допомогли створити державу, де директивно, за вказівкою головного пропагандиста Геббельса, призначалися «таланти», а справжні таланти виганяли за кордон або спалювали в концтаборах… За весь час правління Гітлера не було написано жодного роману, створено жодного фільму, картини чи спектаклю, які залишили б про себе пам'ять… А вигнанців Брехта і Ейслера знав кожен у світі, як і Манна, Ремарка і Фейхтвангера… Але ж німці аплодували, коли виганяли своїх геніїв, голоси ревли «хайль», коли проїжджав обожнюваний ними фюрер, а потім ставали в чергу за маргарином, що відпускали по карточках, але в цьому були винні більшовики, масони, євреї й ми, слов'янські нелюди, хто ж іще?! А що могло б статись із світом, якби вони не вигнали Альберта Ейнштейна? Всіх тих євреїв-фізиків, що зробили американцям атомну бомбу?! Нещасні німці… Гітлер порозпихав усю націю по контрольованих, піднаглядних сотах: кожен був членом якоїсь гільдії, товариства, групи, домового комітету націонал-соціалістичної німецької робітничої партії; у кожному парадному був представник «гітлерюгенду» і профспілкового «трудового фронту» партійного товариша Лея… Він, Гітлер, і його партія перетворювали людей у бездумні автомати, вони розділяли суспільство, але ж лише людина багатогранних інтересів, зайнята не тільки бізнесом, а й живописом, не тільки золотими рибками, а й спортом, може сприяти зменшенню різнорідності нації, її єднанню. Гітлер дав право злим, грубо сильним, недалеким, підступним і неодмінно рабськи слухняним стати пастирями, це й призвело націю до загибелі: народ не можуть вести хами, покірні фюреру; покірні боягузи нічого не можуть без наказу згори, вони розгублюються, коли треба прийняти самостійне рішення, вони некомпетентні, вони паралізовані тим авторитетом, у який їх примусили повірити… А не вірили б! Як можна примусити людину повірити у те, що перед нею лев, коли насправді це пацюк?! Але примусили ж! Повірили! Як?! У чому секрет цього механізму одурманювання й упокорення народу? А ми? Ми, наші люди?.. На столі бюро щось запищало, чоловік у цивільному підвівся: — Будь ласка, вас запрошують до керівництва. Підтримуючи ліктями штани, Ісаєв попрямував до дверей; проходячи повз чоловіка, сказав: — У двадцять першому в цьому приміщенні працював Сироєжкін і його група, ті, хто потім узяв Савінкова.  

…Нинішній кабінет, куди ввійшов Ісаєв, був разів у чотири більший, ніж усе приміщення групи Сироєжкіна; мабуть, об'єднали кілька кімнат. За великим столом сидів огрядний, доладної статури чоловік; поношений піджак висів на одному із стільців, що стояли довкола великого столу засідань; сорочка на цьому здорованеві з симпатичним обличчям і дуже жвавими очима була запрана, м'ята, чорний галстук розпущений. — Ну, здрастуйте, Всеволоде Володимировичу, — сказав він, — сідайте, я замовив каву й бутерброди. Наша баланда, мабуть, стоїть у вас поперек горла? Щойно картки скасували, що ж ви хочете, країна тільки починає оживати… — Вона по-справжньому оживе, — озвався Ісаєв, — коли не саджатиме своїх солдатів в одиночки внутрішньої тюрми… — І це правильно, — легко погодився чоловік. — Ви точно розставили акценти: «своїх солдатів». Чужих — будемо саджати й ставити до стінки. — Доведіть, що я не «свій», — можете ставити до стінки. — Ну, знаєте, в мене немає часу доводити вашу невинність! Це вам — карти в руки! Мені треба шпигунів ловити, бандерівців викурювати з лісів, мельниківців, литовських та естонських «чорних братів»… Хто це за нас робитиме?! — Я хотів би знати, з ким розмовляю. Ви не відрекомендувались. — Помічник хіба не сказав? Називайте мене генерал Іванов. Можете на ім'я та по батькові: Аркадій Аркадійович… — Я хотів би спитати вас, у чому мене звинувачують? Я вже тут відпочиваю третій місяць, пора з'ясувати… — Саме для цього я вас і запросив, Всеволоде Володимировичу. Генерал поклав міцну руку на чотири папки, що лежали біля телефону, який відрізнявсь од усіх інших формою й кольором, уважно, з певним співчуттям подивився на Ісаєва, спитав, чи хоче його співрозмовник курити, вислухавши негативну відповідь, похитав головою: «Не всі мають таку силу волі, часом за одну затяжку таке починають плести, хоч вуха затикай…» — Давайте по ділу, — Ісаєв говорив сухо, зовсім спокійно, бо розумів, що саме зараз почалася гра; він чув про це від Айсмана, прийом називався «тепло проти холоду». — Давайте, — погодився той, що відрекомендувався «Аркадієм Аркадійовичем Івановим». — Усі документи, що нам пощастило зібрати на вас, довели до відома вищого керівництва. Мене уповноважили передати: майбутнє у ваших руках, Всеволоде Володимировичу… — Як це? Іванов на мить задумався, потім, не спускаючи очей з Ісаєва, подзвонив по телефону: — Кава відміняється й бутерброди також. Пришліть перукаря, принесіть костюм, хороші туфлі, сорочку з галстуком і светр… Ми поїдемо обідати в готель «Москва». — Він по-дружньому підморгнув Ісаєву і, прикривши долонею мембрану, спитав: — Як ставитесь до такої перспективи, га? Підвівшись з-за столу, генерал накинув на плечі потертий піджак: — Учора повернувся з Лондона, погода там паскудна, морозить чогось, третю таблетку аспірину жую, хоча б не захворіти… До речі, те, що жодним словом не обмовилися на допитах про дружину й сина, свідчить, що ви правильно обрали лінію захисту: не показувати больові місця контрагенту. Але біда в тому, що всі ваші попередні розмови — на дачі — фіксувалися. Ми їх ретельно вивчили: міра щирості, ступінь прив'язаності до тих, кого так давно не бачили, отже, тепер нам ясно: всі ці тижні ви готувалися до бійки. Правильно, до речі, робили… Перемагає — сильний. — Перемагає розумний. — Це балачки, Всеволоде Володимировичу! Романтика, минуле століття… Думаєте, слідчий Каменева був розумніший за Льва Борисовича? Сильніший був! Владу мав! Право на вчинок! Тому й переміг… А ще ж молодий був, тридцять два роки лише… А ви, розумник, стільки напартачили протягом двох допитів, що вас з милом мий — не відмиєш… Хто творець Червоної Армії? Троцький? Ваші слова? Ваші. Ось вам вісім років тюрми за антирадянську пропаганду. Червону Армію створили Ленін і Сталін, а керував нею Йосиф Віссаріонович… Хто з Леніним їхав через Німеччину? Зінов'єв? Ваші слова? Ваші. Ще десять років — антирадянська пропаганда. На суді від своїх слів не відмовитесь? Не відмовитесь. А суд буде відкритий, публіка кричатиме, вимагаючи смерті мерзенному наклепникові, агентові гестапо, а в минулому зв'язковому між ворогами народу Постишевим і Блюхером з гітлерівським шпигуном Троцьким, — ви ж і ці свої показання підписали… І ми будемо змушені присудити вас за сукупністю до смертної кари, але після перемоги ми подобрішали, — смертну кару автоматом заміняємо на чверть століття таборів, цим ви себе вже забезпечили… І не винуватьте нас, ніхто вас за язик не тяг, а коли обрали принципову позицію — що ж, валяйте, виведемо на дуже відкритий суд десь на заводі, подивитесь на обличчя людей, переконаєтесь у тому, що ви пилинка, ніщо, отоді й здригнетесь… Перукареві, що ввійшов, сказав: — Побрийте з «шипром»… Стрижіть акуратно під напівбокс, скопіюйте той фасон, що я привіз вам з Лондона.  

…Вони шпарко виїхали на «ЗІСі» з тюрми; біля ресторану «Іртиш», що навскоси від пам'ятника першодрукареві Івану Федорову, Іванов попросив пригальмувати, вийшов з машини перший, подав руку Ісаєву і посміхнувся: «Не хитає?», зачинив дверцята, кинув водієві: — Подзвоню. Максим Максимович відчув у горлі сльози: навколо юрмилися свої люди, він слухав російську мову, вона зливалася в якусь музику, він відчув у собі могутні такти «Богатирської симфонії», на мить зовсім забув, що його вивезли з тюрми, що це один з епізодів у тій роботі, яку проти нього ведуть, одна з фаз задуманої операції; він просто вбирав у себе обличчя людей, їхні голоси, сміх, зосередженість, радість, похмурість, квапливість; свої… Іванов, пильно спостерігаючи за ним, злегка торкнув його за лікоть: — Ходімо, тут до ресторану «Москва» рукою подати. — Зараз, — відповів Ісаєв. — Мене справді хитає… І раптом з болісною ясністю він відчув свою розплющену, комашину крихітність, бо зрозумів, що в цьому зовсім новому для нього місті — з махиною Раднаркому, з готелем «Москва», з «Метрополем», що став готелем, а в його роки колишнім другим (чи третім) Будинком Рад, він — один, зовсім один… На третьому поверсі «Метрополю» в двокімнатному номері жив Бухарін (Фелікс Едмундович якось попросив його, «Севочкою» називав, з'їздити до «Бухарчика» по відгуки про твори академіків — той дуже дружив з улюбленцем Леніна електротехніком Рамзіним і Вавиловим; першого заарештували в кінці двадцятих, другого — через дев'ять років). Там же, в однокімнатному номері, жив мудрець Уншліхт; уперше Максим Максимович побачив, як трагічно змінилися очі заступника голози ВЧК у вісімнадцятому, після придушення заколоту лівих есерів. Уншліхт тоді тихо, навшпиньках, вийшов від Дзержинського: той нікого не приймав, подав у відставку, замкнувся в себе в кабінеті, який водночас був і кімнатою для нарад і спальнею (ширма відгороджувала койку); на лівого есера Александровича, першого заступника Дзержинського, старого друга по тюрмах і засланні, він заявив у розшук і його оголосили «ворогом трудового народу»… Як підписати таке? Весь наступний тиждень на Дзержинського страшно було дивитися: щоки позападали, чорні тіні під очима, нові зморшки біля скронь і на переніссі…  



…Я зовсім сам-один у цьому незнайомому мені, новому, непозбутнє рідному, російському місті, повторив собі Ісаєв; якби мене вивезли з тюрми у Німеччині — коли припустити це на мить, — я знав би, до кого мені припасти: той же пастор Шлаг, актор з «Едема» Вольфганг Нойхарт… Господи, варто лише кинутися в юрбу, проскочити через прохідні двори Берліна, відомі мені як п'ять пальців, відірватись од цього «Іванова», і я б зник, затаївся, прийняв головне рішення в житті і почав би його помалу здійснювати… І в Лондоні я знайшов би Майкла, того славного журналіста, який прилетів з Роуменом в аргентинську Севілью, і в штатах — Грегорі Спарка чи Крістіну, і в Берні — пана Олсера, продавця птахів на Блюменштрасе, а до кого мені припасти тут?! Я ж навіть не знаю адреси Сашеньки й сина! Та чи й дома вони?! Цей Іванов добре думає, він розвалив мене, коли мимохідь сказав, то моє мовчання про сім'ю показує, що це — найзатаєншіе й найдорожче у моєму житті… Я на Батьківщині, у своїх, але це нові свої, нікого з тих, з ким я починав, немає більше, всі вони «шпигуни», всі ті, хто був з Дзержинським, — «диверсанти», всі ті, хто працював з Леніним, — «гестапівці»… Мені нема до кого припасти тут. І проти мене працює величезний апарат для чогось такого, про що я не знаю і не можу здогадатись доти, поки вони не відкриють карти, а відкриють вони свої карти лише в тому разі, коли помітять, що я хоч на крихту в чомусь завагався, потік, перестав бути самим собою… — Ну, ходімо, — повторив Іванов. — Після обіду покатаємося по місту, покажу нову Москву, либонь цікаво? — Ще б пак… Вони подалися вниз, до Охотного ряду, що перестав бути базарним рядом, а став величезною площею — гамірною, в передзвоні трамваїв і в гудках автомобілів; як багато трофейних «БМВ», «хорьхів» і «майбахів», машинально подумав Ісаєв; та ще дуже багато людей у царських віцмундирах, такі носили фінансисти; він пам'ятав ці мундири з грудня сімнадцятого, коли брав участь у націоналізації банків. — Слухайте, Аркадію Аркадійовичу, — спитав Ісаєв, кивнувши на чиновників, що поспішали кудись, — а коли ввели ці віцмундири? — Недавно, — відповів той. — Одночасно з перейменуванням народних комісаріатів у міністерства. — Смисл? Навіщо відмовилися від наркоматів? «Народний комісарат» — це ж символ Революції. — Не ясно? Після перемоги стався реальний прорив Росії у світову співдружність. Треба прибрати фразеологічні бар'єри, на Заході, уявіть собі, досі погано розуміють, що таке «нарком»… Зрештою, яка різниця? Що нарком керує відомством, що міністр — суть соціалізму від цього не міняється… Якби смисл не мінявся, то це напевне запропонував би Ленін, коли ми вирвалися в європейську співдружність після договору в Раппало, подумав Ісаєв. — Не згодні? — спитав Іванов. — Ви дали мені урок: над кожним словом треба думати, у вас уміють за кожне слово лико дерти. — Ви напрочуд добре зберегли мову, — замислено сказав Іванов. — У вас чудова російська, нашим би нинішнім чекістам так розмовляти, як стара гвардія… — Ви записуєте нашу розмову? — спитав Ісаєв. — Чи в цьому немає потреби, внесете мої відповіді в протокол допиту по пам'яті? — Годі вам… Не вважайте мене монстром, як не соромно… — Соромити мене не треба, Аркадію Аркадійовичу… В камері сиджу я, а не ви… Про запис спитав ось чому: чи варто реанімувати царські віцмундири? Ну гаразд, відмінили «командирів» і повернули «офіцерів», лампаси, золоті погони… Допускаю: в сорок третьому треба було думати про ту частину країни, яку належало визволяти… А там у кожному місті виходили власні нацистські газети, які редагували наші люди, працювала російська поліція, агентура, свої кати, лютували свої підрозділи СД; треба було продемонструвати тим, хто прожив в окупації роки, що ми від комісарів відступили до колишньої Росії; компроміс; саме тому, як я розумію, замінили інститут комісарів на «замполітів»… Але навіщо тепер цивільних чиновників одягати у все царське? Вам скільки років, Аркадію Аркадійовичу? — Тридцять сім, — відповів той трохи розгублено, намагаючись, мабуть, приховати роздратування. — Отже, ви пам'ятаєте форму царських жандармів? Міліціонери одягнені саме в жандармську форму! Тільки без аксельбантів… До речі, ви читали в книжках з історії, що головний лозунг солдатської маси в сімнадцятому році був «Бий золотопогонників!»? — Золотопогонниками були дворяни, — заперечив Іванов. — Мій батько з бідняків, Всеволоде Володимировичу. Отож мову треба вести не про форму, а про зміст. — Генерал Шкуро з селян. Співробітник Гіммлера генерал Краснов був сином сільського вчителя, та й нацист Біскупський, царський генерал, також із сім'ї різночинців. — Ні, — зітхнув Іванов, — нічим я вам не зможу допомогти, коли ви таке плетете, чесне слово… Я вас слухаю з інтересом, мотаю на вус, якого в мене немає, але якщо ми зупинимо всю цю вуличну юрбу і я дозволю вам висловити те, що ви тільки-но говорили мені, вас втопчуть у асфальт.  

…У ресторані «Москва» вони всілися біля вікна; вид на Кремль був приголомшливий; Ісаєв знайшов очима ті вікна в «Націоналі», де жили Ілліч і Надія Костянтинівна; Каменев жив поверхом вище, поряд з ним був приготовлений двокімнатний номер для Троцького, але наркомвійськмор одразу ж перебрався в свій поїзд, який став його штабом, — аж до кінця двадцятого мотався по фронтах; у номері жили його дружина Наталія Седова і сини Сергій і Лев. — Я пропоную меню, — сказав Іванов, розглядаючи найменування блюд, написані від руки на цупкому сірому папері. — Закуска: оселедець з картоплею, дві порції ікри й балик. Збірну солянку їстимете? Не забули, що це таке? — Я просто не знаю, що це таке. — відповів Ісаєв. — У Москві та й у Пітері такого тоді не було, у Владивостоці подавалися здебільшого рибні страви. Іванов підвів очі на Ісаєва, в них було співчуття: — Тоді неодмінно почастую вас збірною солянкою… Це наше, типово російське… Потім візьмемо рибу «по-монастирськи», теж із серії забутих страв, так би мовити, золотопогонних… Традиційна їжа, наша, не «деваляй» якийсь або «шнітцель»… Російська кухня цілком може змагатися з французькою, і не лише змагатися, а й перемогти… Це я вам — за віцмундири, — засміявся Іванов, — під ребро, щоб знали, на що замахуєтесь… «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь» — формула відлита в бронзу… Ісаєв хотів сказати, що він пам'ятає, як розлютився Ілліч, коли Сталін запропонував включити Україну, Закавказзя, Білорусію й Туркестан до складу РРФСР, автоматично підкоривши їх Москві; Ленін лютував так, як умів лютувати тільки він — відкрито, з гнівом: не включати в РРФСР, а добровільно об'єднати, з правом виходу із Союзу! Не імперське поглинення, а братерське об'єднання народів, звільнених Революцією; ні, цього йому говорити не можна, я й так сказав аж надто багато, подумав він, але я мушу щось зробити, аби — в свою чергу — розкачати цього «Аркадія Аркадійовича»; розгнівана людина скоріш відкривається, а мені треба бодай трішечки збагнути його, я ходжу в пітьмі, вони мене заплутали, я нічого не розумію, такого зі мною ще не було… Але Іванов відкрився сам. Після того як офіціантка прибрала стіл і запитала, що «дорогі гості» візьмуть на «третє» (єдине слово, що лишилося від моїх часів, подумав Ісаєв; на Заході це називають «десерт»; ми в революцію «третім» називали компот), генерал замовив морозиво з варенням і каву, почекав, поки офіціантка відійшла, витяг з кишені фотографію й простяг її Ісаєву: — Знаєте цих людей? — Одного знаю дуже добре. Це Ейхман, у гестапо він займався знищенням євреїв… Я ж писав про нього, коли працював на дачі… — Читав… Дуже цікавий матеріал… Ейхман зник… Ми робимо все, щоб знайти цього бузувіра… А той, хто поряд з ним? У цивільному? — Знайоме обличчя… Дуже знайоме… Я цього бачив… — Не в гестапо? — Гестапо — не моя єпархія, — посміхнувся Ісаєв. — Я застрелився б, якби мені довелося там працювати… Іванов щиро здивувався: — Чому?! З погляду розвідника — це дивовижний об'єкт для оперативної інформації. — Правильно. Але мені довелося б, як і всім співробітникам Мюллера, брати участь у допитах, які дуже часто супроводжувались тортурами… А катували там не своїх, а наших… Ви змогли б там працювати? — Запитання жорстке, — Іванов відповів не зразу, лоб укрився зморшками, обличчя вмить постаріло, на ньому відбилася важка багатолітня втома. — Я одразу й не відповім. Ви мене загнали в глухий кут, чесно кажучи… Добре, а у вас, у шостому управлінні, в розвідці, у Шелленберга, ви цієї людини не зустрічали? — Ні. Я зустрічав десь у посольствах… А може, у Ріббентропа, на Вільгельмштрасе… — Коли? В які роки? — Знову ж таки боюся бути неточним, але це були останні місяці війни… — Сходиться, — сказав Іванов, і те напруження, що так відбивалося на його обличчі, змінилося розслабленістю; навіть на спинку стільця відкинувся. — Прізвище не пригадуєте? — Ні. — Хто він, судячи по обличчю, за національністю? — Я не вмію визначати національність по обличчю, черепу чи вухах, — відповів Ісаєв. — Це в рейху знали рейхсміністр Розенберг, псих Юліус Штрайхер і пропагандист-ідеолог Геббельс… У них треба консультуватися… — Валленберг… Вам щось говорить це ім'я? Ісаєв знову подивився на фотографію, кивнув: — Ви праві, це Валленберг, банкір із Швеції. — Вам не здається дивним, що єврейський банкір із Швеції дружньо розмовляє з катом єврейського народу? — Шведський банкір, — уточнив Ісаєв, — у Швеції немає національності, там є віросповідання… Валленберг, мені здається, був католиком… Він працював у шведському посольстві у Будапешті, там Ейхман не тільки знищував євреїв, а намагався частину нещасних обміняти на машини й бензин для рейху… Мабуть, Валленберг, як і граф Бернадотт, родич шведського короля, хотів урятувати якомога більше нещасних… Іванов сховав фотографію в кишеню, діждався, поки офіціантка поставила на столі морозиво й каву, а потім сказав: — Річ у тім, що Валленберг у нас… І ми маємо дані, що він співробітничав з Ейхманом… Взагалі ж, ви могли впевнитися в цьому, дивлячись на їхні усміхнені обличчя, — розмовляють не вороги, а друзі… Ми не маємо наміру псувати стосунки зі шведами, ми хочемо провести відкритий суд, розвінчати Валленберга, а потім вислати його к бісовій матері в Стокгольм… Ми потрапили в складне становище, розумієте? Я розповім нам суть справи, якщо погодитесь допомогти мені… — Як це? — Або ми переведемо вас у камеру до Валленберга й ви, як Штірліц, а не Ісаєв, переконаєте його в доцільності вийти на відкритий процес, прийняти на себе хоча б частину вини за співробітництво з Ейхманом, тобто з гестапо, або ж на відкритому процесі дати показання — як Штірліц, а не Ісаєв, — що ви знали про співробітництво Валленберга з Ейхманом… — Друге виключено: вас зловлять на брехні… Я, щоб повернутися на батьківщину, сказав англійцям, що я російський розвідник; Максим Максимович Ісаєв, він же Юстас, ви читали мою сповідь… — А якби не ця обставина? Ви б прийняли другу пропозицію? Ісаєв відповів не зразу; звичайно, друга, думав він, це мій єдиний шанс… На відкритому процесі я скажу всю правду, якщо тільки там будуть іноземні журналісти і наші письменники, такі як Вишневський і Еренбург, як на Нюрнберзькому процесі… — Я боюся, що після процесів тридцятих років, — сказав Ісаєв, — якщо не буде іноземної преси з усього світу, якщо про це не буде знято фільм, вам не повірять… До речі, шкода, що процеси над генералами Власовим і Малишкіним були закритими… Я не міг зрозуміти, чому їх не транслювали по радіо… Зраду, справжню, а не мниму, треба викривати публічно, щоб люди чули й бачили своїми очима. — Беретесь написати сценарій вашого поєдинку з Валленбергом на відкритому процесі, де буде преса й кіно з усього світу? — Він заперечує зв'язок з гестапо? Іванов довго дивився в очі Ісаєва, не в надбрів'я, не на вуха, а саме в очі; потім, зітхнувши, відповів: — Так. — Я повинен ознайомитися з документами, Аркадію Аркадійовичу. Це по-перше. Після цього процесу мене напевне також засудять як штандартенфюрера СС Штірліца, і не лише засудять, а й ліквідують — лжесвідка треба нейтралізувати, це по-друге. І взагалі вся ваша конструкція здається мені липовою, бо, як тільки англійські журналісти зроблять мої фото, а хронікери перешлють у Лондон плівку, вас схоплять за руку, і це буде така ганьба, від якої не відмиєшся: російський Юстас грає роль німця Штірліца… — Добре, а якщо ми вживемо таких заходів, що Лондон промовчить? Ісаєв зітхнув: — Годі вам, Аркадію Аркадійовичу! Я ж у розвідці більше за вас відслужив… — І все-таки, — підводячись з-за столу, повторив Іванов, — якщо ми вирішимо питання з Лондоном, ви погодитесь зробити послугу Батьківщині? — Спочатку ви мені повинні довести, що ця послуга потрібна Батьківщині. Потім ви повинні влаштувати мені зустріч із сім'єю, а тоді пояснити, як ви «вирішите питання з Лондоном»… — Почекайте кілька хвилин, я викличу машину, — сказав Іванов. — Тільки не зникайте на добу, як Сергій Сергійович, мене в міліцію заберуть, грошей у мене немає, — посміхнувся Ісаєв. — Чим розплачуся за такий казковий обід?  

…Коли вони спустилися до «ЗІСа», Ісаєв одразу помітив, що біля шофера сидить чимсь знайомий йому чоловік; нахилив голову, наче шнурок черевика зав'язував; помітив він і те, що біля дверей салону сидів бугай з погонами майора; він, таким чином, опинився посередині — між майором і Івановим, як і належить заарештованому. Коли «ЗІС» рвонув з місця, той, що сидів біля шофера, випрямився й повільно повернув голову. Це був Макгрегор.  


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка