Юліан Семенов відчай (повернення штірліца)



Сторінка2/11
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

3


 

Уночі Ісаєв заснути не міг, заново аналізував усю розмову з цим придихуючим Макгрегором, раз у раз повертався до дивної поведінки Ріббе — живий мертв'як, що з ним зробили; потім від Пімезова перекинувся пам'яттю до останнього дня у Владивостоці, коли Ванюшин привів його до свого лакея Миньки, той ще в домі ванюшинських батьків, при рабстві, був «хлопчиком», і почув слова його квартиранта, приват-доцента Шамеса, начебто це не чверть століття тому було, а тільки-но, у цій дивній дерев'яній кімнаті… Непоказний, з пушкінськими баками Шамес тоді гаряче говорив йому, Ісаєву, і Ванюшину: «Якщо ви зможете зафіксувати електромагнітні хвилі, які виходять з мозку щойно померлого, вони будуть такі ж самі, як у живого. Вони зникнуть лише на третій день, коли — за нашою християнською приповідкою — душа піде з тіла… Так, так, я віруючий, вихрест, хоч і кажуть, мовляв, жид хрещений, як кінь лічений… Знайте, і перший, і другий день покійник фіксує все, що відбувається довкола нього! Я ще не відповів собі: чи організується це почуте у жах там, у таємничому, руйнуючому мозку покійника. Адже насправді виходить не душа, а енергія, могутність розуму людського… Енергія не зникає — у цьому я згоден з марксистами. Та якщо вона не зникає, отже розум безконечний, а людина духовно безсмертна? Покійник і після смерті залишає тут свої електромагнітні хвилі, і коли я проживу ще кілька років і Росія не зжере саму себе, я сконструюю апарат, який запише промови Нерона, плач Ярославни і невисловлені, тобто істинні, думки Макіавеллі… Не смійтесь! (Я справді сміявся, згадав Ісаєв, я реготав тоді.) Недарма кажуть: «ідеї носяться в повітрі!» Варто тільки настроїтись на них, і тоді вищий розум світу ввійде у вас, і ви станете новим пророком, і вас розіпнуть продажні торговці, і все почнеться спочатку… Чого ви смієтесь?! (Я сміявся; Ванюшин слухав зачаровано, з невимовною тугою.) Ви просто не задумувалися над тим, чому всі великі люди або маленькі на зріст, такі як Мольєр, Наполеон, Пушкін, Лєрмонтов, Ленін, або велетні, як Петро, Кромвель, Лінкольн! А чому це так? Тому, що вони поза середнім рівнем людства, а через те їм зручніше так настроюватись і приймати електромагнітні хвилі вмерлих геніїв…» Ванюшин тоді зітхнув: «Скрутять вам в'язи, Рувім, або наші бузувіри, або червоні…» Шамес зайшовся сміхом: «Думаєте, я боюсь? Ні, взагалі я, звичайно, боягуз, але за саме життя страху не відчуваю. Чому? А тому, що я, як і ви, — порожнеча! Ви торкаєтесь до мене пальцем, і ви відчуваєте мене, але чим ви мене відчуваєте і що ви відчуваєте?! Тіло складається з атомів. Але ж атом — це ядро, навколо якого у величезній порожнечі крутяться крихітні невагомі електрони. У порожнечі! Отже, ви доторкуєтесь порожнечею до порожнечі! У світі немає маси! Є енергія і магнітне поле! І все! Тіло — міф! Ми безтілесні. Ми з атомів і порожнечі, вода — з того ж, дерево, корова, Достоєвський, Тінторетто, Джоконда… Ми всі — піддані безтілесної матерії, чого ж боятися?!» …Звідки англійці могли взяти фото Сашеньки, спитав себе Ісаєв. Це запитання не полишало його, породжувало якесь напружене почуття, воно ще не оформилося в думку, але вже затаїлося в усій його істоті. Йде гра, йому це було ясно, йде за тими правилами, які він ще не зміг збагнути, але вони, ці правила, були витончені, бездоганні за формою, та до того ж ще й занадто приховані. Цей Макгрегор легко довів мені, що він знає про Штірліца, Ісаєва, про Сашеньку і, нарешті, про Пола Роумена. Це дуже багато, це успіх, я в нокауті. Але чому він не закріпив своєї позиції наступом? Чому? Англійці — при всьому їхньому такті — жорсткі політики, їхній національний характер найдужче виявляється у спорті: вони подарували світові теніс, футбол і бокс, вони вміють силою, виснажливо, але тактовно атакувати, чому ж не атакував Макгрегор? По-моєму, його взагалі не дуже й цікавили мої відповіді, він добивався іншого. Чого? …Чоловік у напіввійськовій формі без погонів увійшов до нього з підносом, як і ввечері: тарілка з вівсянкою, шматок хліба з сиром і чашка з неміцною кавою. Як і ввечері, він діждався, поки Ісаєв закінчить сніданок, забрав спочатку, тарілку, а потім уже чашку й ложку. — Коли у вас час прогулянок? — спитав Ісаєв. — У нас поки що немає прогулянок. — Чому? Мене покарали? — Спитайте про це того, хто веде вашу справу. — А бібліотека? Я можу користуватися послугами тюремної… — Тут не тюрма. Чоловік вийшов, тихо причинивши за собою масивні, на пневматиці, двері… …Через п'ять днів знову прийшов Макгрегор, простяг Ісаєву аркуш паперу: — Розпишіться. Ісаєв прочитав текст: «На вимогу штандартенфюрера СС Штірліца, який свідчить про свою належність до російської розвідки («М. М. ІСАЄВ»), вищеназваний Штірліц передається радянським властям». Хвацька закарлючка замість підпису під текстом: «помічник начальника відділу»; дата; ні номера, ні печатки. — Згодні з таким рішенням? — спитав Макгрегор. — Цілком. — Прошу дописати: «З рішенням згоден». І розпишіться. Тим прізвищем, яке для вас найбільш зручне. — Усної згоди не досить? — Ні. Ви, мабуть, чули, що багато росіян відмовляються повернутися додому, справедливо вважаючи, що їх як усіх полонених, котрі заразилися, — Макгрегор посміхнувся, — західним вільнодумством, зашлють до Сибіру. Щоб у майбутньому ви не учинили проти нас позов за те, що ми віддали вас більшовикам, будь ласка, виконайте формальність. Ісаєв підписав папір, Макгрегор кивнув йому й мовчки вийшов.  

4

 

Його привезли на заміський аеродром до деренчливого напіввійськового «Дугласа» з двома рядами металевих стільців, закритих кожухами, із двома кушетками у першому відсіку. Коло дверей пілотів, після мовчазного акту передачі Макгрегором таємничого полоненого (по нічному місту везли із зав'язаними очима; Ісаєву здалося, ніби дзенькав трамвай, як московська «аннушка» в ті щасливі роки, коли був живий батько; дивно — хіба в лондонських передмістях ходять трамваї? А втім, чому я думаю, що це Лондон, а не Глазго чи Манчестер?), капітан, який назвався Перфільєвим, сердечно привітав Штірліца, і літак з ретельно закритими ілюмінаторами пішов у небо. — До столу, Всеволоде Володимировичу, — Перфільєв назвав його так, як останнього разу називав Уншліхт у двадцять першому, коли зустрілися в Реввійськраді республіки: їдучи до Владивостока, Владимирова, а втім, тоді вже Ісаєва, за рекомендацією Дзержинського прийняв заступник голови РВС Склянський, а потім, усього хвилин на п'ять, його запросив до себе нарком військмор Троцький. …На ящику, застеленому газетами, стояли пляшка коньяку, банки шпротів, сардин та крабів; сирокопчена ковбаса, сир, сало. Здивували Ісаєва яйця, зварені круто; за чверть століття одвик: на Заході так не готують… Чи тому, що випив він великий фужер коньяку (капітан Перфільєв тільки пригубив: «Я ще повинен працювати під час рейсу, Всеволоде Володимировичу, вибачте»), чи то тому, що стало йому зараз солодко-спокійно, вже не крутилися в голові всі ці «нікс фарштеєн», страшні приниження в гальюні, дивний Макгрегор, геть увесь мотлох вилетів з голови, він — несподівано для себе — відключився; такого з ним ніколи не було… …Прокинувся тому, що капітан тер йому вуха: — Всеволоде Володимировичу! Просніться! Сідаємо! Москва! Усе ще було темно, всі ілюмінатори зашторені. Коли Перфільєв відчинив двері й викинув металеву драбинку, Ісаєв побачив зірки — полетів уночі й прилетів уночі; такий же зачаєний, без вогнів, заміський аеродром, великий автомобіль (він одразу згадав «ЗІС-101», такі були в радянському посольстві на Унтер-ден-Лінден, німці страшенно потішались); підполковника з орденськими планками: — Товаришу Владимиров, від імені і за дорученням командування дозвольте сердечно вітати вас із поверненням на рідну землю! Підполковник Петров, відданий у ваше розпорядження. — Спасибі, товаришу Петров… Сердечно дякую за зустріч… Мою родину попередили? Ми зараз поїдемо до них? — Командування прийняло інше рішення, товаришу Владимиров: не можна травмувати вашу дружину й сина… Вони вважали, що ви загинули, як і ми всі… Їх треба готувати до зустрічі, за цей час і ви отямитесь, їдьмо!  



…Дачка була невелика, затишна, дві спальні, їдальня й кабінет, велика веранда, на кухні — справжня російська плита; на веранді накрили на стіл. Петров відрекомендував молоденького лейтенанта: «Коля Штиков, стенографіст, поки ми готуватимемо ваших до зустрічі, — днів сім на це піде, — надиктуете звіт про роботу, яку ви провели, поетапно, з самого початку, на ім'я секретаря ЦК товариша Кузнецова. Він тепер курирує органи, герой ленінградської блокади, ви з ним незабаром побачитесь, він візуватиме документи на ваше звання Героя. Тоді ж усе спинилося, ми одержали повідомлення, що ви загинули тридцятого квітня…» …Ісаєв працював тиждень з насолодою; худенький Коля стогнав: — Рука відпадає, Всеволоде Володимировичу! Пожалійте… — А раптом від радості в мене серце розірветься? Тоді як? Не можна забирати з собою те, що знаєш, Микольцю, давай помасажую пальці, я дока у масажі. Ще тиждень, раз по раз, дедалі частіше й вимогливіше, кваплячи підполковника Петрова з переїздом додому, в сім'ю, Ісаєв продовжував працювати: вичитував надиктоване, доповнював, багато переписував, роботою захопився, просив зробити вклейки, сам дивувався з своєї пам'яті, а головне, тому, що було з ним усі ці чверть століття; нарешті, задоволений, підписав труд і підсунув його Колі. Підполковник Петров продиктував текст, який треба було від руки написати секретареві ЦК Кузнецову: мовляв, прошу ознайомитися з підсумками моєї роботи, якщо потрібні будуть доповнення, я готовий їх виконати. Потім усміхнувся своєю відкритою, доброзичливою усмішкою. — І в мене для вас сюрприз, Всеволоде Володимировичу! Завтра їдемо додому. Сьогодні день відпочинку, прощальний банкет з тостами. Весь день грали в шахи, каталися на човні по невеличкому озеру, Ісаєв дедалі дужче бліднув, і руки стали крижаними; виїхали об одинадцятій. Коля шепнув: — Увійдемо з боєм курантів, свято — так справжнє! «ЗІС» мчав безлюдною Москвою, яку Ісаєв не бачив двадцять сім років: зовсім інше місто, багато широких вулиць, але в нових будинках відчувається до болю знайома фундаментальність, така притаманна арійському смаку; звідки нашим архітекторам знати берлінські ансамблі, створені при Гітлерові?! «ЗІС» летів на червоне світло; нечисленні пішоходи розбігалися врізнобіч, а шофер, чи то розгубившись, а може, аби насмішити пасажирів, чи через те, що помітив яму, крутонув кермо в калюжу й забризкав водою старого чоловіка з собачкою, підполковник з Колею зареготали, і це примусило Ісаєва заново подивитися на їхні обличчя. — Нічого, обсохне, — сказав Коля якимсь новим голосом, і в цей час «ЗІС» в'їхав у напіввідчинені ворота. Машину оточили військові, розчахнули двері, першим виліз підполковник Петров, за ним Коля. Підполковник, повернувши до темного будинку, на ходу кинув, показавши на Ісаєва: — Оформляйте заарештованого.  

* * *

…А в цей час член Політбюро і секретар ЦК ВКП(б) Георгій Максиміліанович Маленков їхав в урядовому спец-поїзді до Узбекистану і, припавши лобом до шибки, вкотре вже обдумував, чим він міг викликати такий лютий гнів Сталіна, що той відправив його в азіатське заслання. Він перебирав подумки всі можливі варіанти, але так і не міг відповісти собі, що ж з ним сталося насправді… Так, після поїздки по Калінінській та Новгородській областях він повернувся зовсім пригнічений: країна убожіла, голод, безлюдні села, на полях лише кілька жінок, копають картоплю ледве-ледве, сили немає, одягнені в дрантя, які там «Кубанські козаки»! Так, трошки посперечався з Ждановим: у нинішній час ризиковано відокремлюватись од європейської науки, вона потрібна нам для реального прориву до нового рівня технології, саме вона дасть нам можливість довести до кінця проект у ті строки, які назвав Йосиф Віссаріонович. Пропаганда пропагандою, а промисловість промисловістю, тут заклинання не допоможуть, потрібні реальні потужності, а не ті, про які друкують у переможних газетних реляціях, працюємо на верстатах минулого століття… Але ж сам Йосиф Віссаріонович останнім часом раз у раз повторює: «Не бійтесь сперечатися, не старайтеся заздалегідь усе погоджувати по кабінетах; бувало, що ми днями й ночами сперечалися з Каменевим, а пізніше з Бухаріним, нічого не сталося, домовлялися добром або на якийсь там час розходилися, шукали компроміс…» Маленков подумав: «шукали компроміс», посміхнувся: знаємо, чим кінчився «компроміс»… Невже й зі мною він так само розійдеться? А йому що? І не таких ставив до стінки… Якщо не допоможе Лаврентій — мені кінець; прикро й боляче: у нещасній Росії завжди сподівалися на заступника; холопи; чи захоче Берія врятувати його? Йому не пізно переорієнтуватися на Жданова… Той відтер усіх, блок з ним вигідний кожному… Я їду в заслання, повторив Маленков, мене кинули в Ташкент, на зміцнення… Єжова теж кинули на зміцнення водного господарства Росії… За що?! Хто ще вірний йому так, як я?! І Маленков, припавши ще дужче до шибки, спитав себе: «вірний»? Чи «був вірний»? Навіщо він грає нами, як пішаками? Не офіцерами чи турами, а саме пішаками?! Що з ним? Йому ще немає сімдесяти, звідки такі маразматичні явища — не можна передбачити вранці, що станеться ввечері… Він і раніше був готовий на все, що ж мене жде зараз?! А може, правду шептали про те, що після п'ятдесяти років він зовсім змінився? Шептали, що в нього відкрилася важка форма параної? Він же підозріливий, як жінка-тиран… З тридцять четвертого по тридцять восьмий Сталін пережив клімакс, це говорили брати Когани, консультанти Хазяїна — природна річ, ломка організму… Наламав… Усі наламали, виправив себе Маленков, ти себе не виводь за дужки, з ним прийшов — з ним і підеш, якщо він тебе не шльопне… Невже зараз почався маразм? Звичайний, усім знайомий старечий маразм? Вірочка Давидова, перший голос Великого театру, ридала в кабінеті: «Георгію Максиміліановичу, я більше не можу, врятуйте мене! Він говорить такі слова, він таке робить…» …Спецпоїзд мчав крізь темряву, кромішню й непроглядну. Росія лежала в мороці — без вогника, змордована, в трагічному й байдужному запустінні, а один з тих, хто мусив відповідати за неї, думав лише про ту шахову дошку, з якої офіцерів і ферзів не скидали — розстрілювали: що йому до Росії?! Своя ж сорочка до тіла ближче!  

5


 

Над дверима камери горіла лампа; від неї, здавалося, нікуди не сховаєшся, як і від тих розмірених, нарочито гучних кроків наглядачів, які змінялися, неприродно голосно вигукуючи: «Пост по охороні ворогів народу здано!» Відклик, що вторив йому, був такий же голосний і врочистий: «Пост по охороні ворогів народу прийнято!» Ось ти і запричастився, сказав собі Ісаєв. Лише тепер я остаточно зрозумів, що два ці слова звучать дома як вища нагорода за вірність революції; все стало на свої місця; нарешті… Камера була маленька; крихітне віконце загороджене не тільки ґратами, а й «намордником» знадвору. Але чому цей стенограф Миколка, раптом подумав Максим Максимович, весело дивлячись мені у вічі, обіцяв увійти в мій дім з боєм курантів, щоб свято було справжнім? Адже він знав, що мене чекає; чому ж він глузував з моєї надії? А що йому було робити, заперечив собі Ісаєв. Дивитися на мене, як на ворога? Йому ж сказали: «Це ворог народу». А він повірив? А чого ж не повірити? Тому й поводився по-дружньому, інакше я не працював би з таким натхненням на дачі, згадуючи структуру мого минулого, прикидаючи варіантність сьогоднішнього і ймовірність майбутнього. Так, але які, власне, у нього були підстави дивитися на мене, як на ворога?! Ти прийшов з-за кордону, відповів собі Ісаєв, треба ще розібратись, ти це чи не ти? Але ж дома Сашенька! І мій Санька повинен бути дома! Повинен! Це так просто — впізнати мене! Ні, все страшніше, сказав він собі. Я — гаразд, «фігура умовчання», вони мене вперше бачать… А от які були підстави у таких же молодиків дивитися на Каменева і Бухаріна як на шпигунів і ворогів? Адже їм, тим молодикам, було років по двадцять п'ять, вони не могли забути, як десять років тому йшли по Красній площі, вітаючи вождів: Бухаріна, Троцького, Каменева, Сталіна, Зінов'єва… Ні, там працювали не молодики, заперечив він собі, не може бути, щоб із Зінов'євим мав справу стенограф Миколка, не лягає в логічну схему; з тими лідерами працював вищий ешелон. Ні, подумав він, стара гвардія не могла працювати проти Каменева чи Бухаріна, Постишева чи Блюхера. Все сходиться: Бухаріна і Рикова судили, коли зникли всі ті, хто починав у Чека з Дзержинським. Ні, неправильно, осмикнув він себе, коли пройшов перший процес тридцять п'ятого року, коли Каменев і Зінов'єв прийняли на себе моральну відповідальність за загибель Кірова і їх засудили до тюремного ув'язнення, ветерани ще були на своїх місцях. Ні, не були, стомлено заперечив він собі: Ягода прийшов у Чека лише в двадцятому керуючим справами, суто господарська робота. Хто ж його вкорінив до Дзержинського? У громадянську він був на Східному і Південному фронтах, на Півдні сидів Сталін… Не може бути, що генсек уже тоді почав розставляти на ключові пости своїх… Чому? Згадай, як планував свій тридцять четвертий рік Гітлер? Він його придумав у двадцять п'ятому, ждав помсти дев'ять років, усі ці роки обіймався з тими, кого в душі вже засудив до смерті, — Ремом і Штрассером… …Ісаєв заклав руки за голову, потягся; зневажаючи себе, почав хрустко ламати суглоби пальців, відчув болісну потребу в міцній сигареті, не в тих папіросах «Герцеговіна Флор», якими його пригощали на дачі, а в хорошому «Кемелі», який так полюбляв Шелленберг… Почалася нова смуга в житті, і в ньому, в цьому новому житті, я мушу зорієнтуватися зараз, заздалегідь, поки не почалися допити і все інше, а без сигарети важко думати — звичка. Він згадав прислів'я: «Поки грім не вдарить, мужик не перехреститься»… Ще ж у двадцять восьмому було повідомлено, що Михайла Сергійовича Кедрова, який входив у першу колегію Чека, чомусь перевели в члени «Спортінтерну», а при Дзержинському він же був головою Особливого відділу. Хто ж його вивів із ДПУ за півроку перед ударом по Бухаріну? Чому я досі не замислювався над цим? Тому що на відстані батьківщину бачиш особливо прекрасною, і кожен, хто говорить про неї погано, — ворог, почув він свій голос, добре розуміючи, що це брехня, вигадка, виправдання самому собі… Менжинський помер п'ятдесятишестилітнім, за рік до смерті був абсолютно здоровий, помер, як на загад, — напередодні підготовки процесів… Контррозвідника Бокія перекинули на тюремне відомство також наприкінці двадцятих, звільнивши його місце для людей нової хвилі… А другого заступника Фелікса Едмундовича — Уншліхта? Його перевели в армію, поставили на авіацію… Чому? А Трифонова? Ксенофонтова? Чому їх розкидали по інших відомствах? Як це страшно, що правдиво розмовляти з самим собою я почав лише в тюремній камері, подумав Ісаєв. Але ж усе те, про що я тепер думаю, я знав давним-давно, проте я свідомо відштовхував факти, забороняв собі ставити запитання, а найбільше — думати про відповіді. Я знав, що мої запитання вимагають відповіді, знав! То як же пояснити те, що ти добровільно робив із себе ідіота?! Заборона на думку — ідіотизм, форма шизофренії. Невже ідеї потрібні ідіоти? Хто і як міг примусити Каменева і Зінов'єва взяти на себе моральну відповідальність за вбивство Кірова? Хто і як? Ні Менжинського, ні Кедрова, ні Бокія з Уншліхтом не було вже на ключових постах; людей Дзержинського заздалегідь розкидали. Виходить, з Каменевим і Зінов'євим у тридцять четвертому працювали нові кадри. Хто вони? Яким чином їм удалося здобути у них зізнання? Чому Каменев підтвердив ці зізнання на відкритому процесі, коли міг усе заперечувати? А чи міг? А може, в усіх нас закладено синдром перепаду? В січні дев'ятсот п'ятого люди йшли по допомогу до царя, несли корогви, його лики, а назавтра після розстрілу почали палити його портрети; те ж саме у лютому сімнадцятого… Віримо, віримо, віримо, а потім, раптом зневірившись, починаємо палити й громити… За що боролися — і в п'ятому, і в сімнадцятому? Звичайно, за життя, за що ж іще?! Невже Каменев із Зінов'євим у тридцять п'ятому боролися лише за своє життя, відмовившись від Ідеї?! Ти вибудовуєш умовиводи, сказав собі Ісаєв. Ти ж не зможеш відповісти на жодне запитання, яке ставиш; тільки завтрашній день, коли ти зустрінешся віч-на-віч з тими, хто вестиме допит, дасть тобі змогу щось намацати… І тут він почув бій кремлівських курантів — близький, виразний; як він ждав цього передзвону курантів там, у рейху, застругуючи олівці, щоб настроїтись на хвилю радіостанції «Комінтерн», коли на зв'язок виходив Центр! Як солодко завмирало серце і сльози застилали очі… Але ж тоді ти не згадував ні Каменева, ні Бухаріна, ні Тухачевського, хоч знав, документально знав, що вони ніколи не були шпигунами! Ти був тоді зрадником, Ісаєв! Ти зраджував свою пам'ять, а отже, пам'ять ідеї і народу, вигадуючи заспокійливу брехню: мовляв, головне — це боротьба проти німецького національного соціалізму. Спочатку повалити Гітлера, потім розберемося з тим, що сталося дома… …Назавтра на допит не викликали; вдень вивели на прогулянку, попередивши, що за перемовки з іншими заарештованими його посадять у карцер, — німотне мовчання, будь-який шепіт фіксується. І знову вдарило по серцю, коли він, ступаючи по замкнутому дворику, почув бій кремлівської башти, зовсім поряд, сотня метрів, півтисячі — все одно поряд. Але ж я в себе дома, подумав він. Я на Луб'янці, де ж іще?! Я там, звідки поїхав до Блюхера у Читу в двадцять першому, я там, де останній раз був у Дзержинського… Що ж він сказав тоді? Він якось дуже сумно говорив, що пам'ять батьків бережуть діти, що до обелісків він ставиться негативно, та й Стародавній Рим довів усю їхню відносність… До того ж людям вашої професії, посміхнувся він тоді, обелісків не ставлять, маршали без імені, про яких ніколи не дізнаються переможці-солдати… …Тільки тоді куранти інше видзвонювали — фрагмент з нашого гімну, з «Інтернаціоналу», а ні гімну цього немає, ні Комінтерну; розпустили; ти й це з'їв, заборонивши собі думати, чому в сорок третьому, коли комуністи Тіто й Прухняк, розстріляний друг Дзержинського, генсек польської компартії, Дюкло і Тольятті особливо активно боролися в підпіллі проти Гітлера?! Хоч польську компартію взагалі розпустили ще в тридцять восьмому — тут, у Москві, саме на Комінтерні, як шпигунсько-фашистську, а весь ЦК розстріляли. Гейдріх урочисто оголосив про це керівництву: «Вони з'їдять одне одного!» І я повірив, що Прухняк — агент гестапо? Чому Комінтерн, Третій Інтернаціонал, проголошений Леніним та Зінов'євим, підступно розпустили в Уфі у сорок третьому?! Не в липні сорок першого, коли треба було догодити союзникам, які ненавиділи цю організацію, а вже після перелому у війні? Чому? Щоб працювати у Східній Європі іншими методами? Не ленінськими? Державними? Але ж це було вже у минулому столітті, а до чого призвело? …Як же ти віртуозно уникаєш відповідей, товаришу Ісаєв, він же Владимиров, він же Штірліц, він же Бользен, він же доктор Брунн, він же Юстас, сказав він собі, але знову щось мерзенне, плотськи-захисне з'явилося в ньому, дозволивши не відповідати на ці запитання, що краяли серце, а переключитися на правку запитання: «Ти загубив самого себе, Максиме: ти заплутався в собі, ти ніколи не був «товаришем Ісаєвим», ти був «товаришем Владимировим», Ісаєв сполучний з «паном», «вельмишановним паном» — твій перший псевдонім у розвідці Максим Максимович Ісаєв, і своє конспіративне ім'я і по батькові ти взяв на честь Максима Максимовича Литвинова, батькового друга, хоч батько завжди був мартовцем, а Максим Максимович Литвинов — твердолобий більшовик, якого зняли з посади народного комісара закордонних справ, щоб він не нервував Гітлера і Ріббентропа: «паршивий єврей»…»  

…Коли через довгі чотири тижні й три дні його повели на допит і два наглядачі в погонах (він не звернув уваги на погони, коли його обробляли, перед тим як запроторити в камеру, аж занадто великий був шок) без упину вдаряли ключами об бляхи своїх поясів, немов подавали комусь таємничі знаки, Ісаєв зібрався, напружив м'язи спини й спокійно й упевнено збрехав собі: «Зараз усе закінчиться, ми спокійно розберемося в усьому, що товаришам могло здатися підозрілим, і підведемо риску під цією маячнею». Почувши в собі ці втішні, якісь навіть запобігливі слова, він з огидою подумав: «Лайно! Ганчірка! Що може здатися підозрілим у твоєму житті?! Ти йдеш на бій, а не на якесь там з'ясування»! Все уже з'ясовано… Ти боягуз і забороняєш собі, як і кожен боягуз або невиліковно хвора людина, думати про діагноз».  



…Слідчим був хлопець, чимось схожий на стенографіста Колю: назвав себе Сергієм Сергійовичем, запропонував сісти, повільно, як старанний учень, розгорнув фіолетові сторінки бланку допиту — з однієї одразу стало чотири — і почав ставити такі ж запитання, як англієць Макгрегор: прізвище, ім'я, по батькові, час і місце народження. Ісаєв відповідав чітко, спокійно, пильно вивчаючи хлопця, який не піднімав на нього очей, ретельно записуючи відповіді, але — Ісаєв відчув це — дуже хвилювався, бо стискував шкільну дерев'яну ручку з новим пером марки «86» набагато дужче, ніж це належить, і тому фаланга вказівного пальця зробилася хрустко-білою, як у перші секунди після тяжкого перелому. Після нісенітниці, яку він уважно зафіксував (на чому добиралися з Москви до Чити; яке відомство купувало квиток, скільки грошей одержали на витрати, у якій валюті), він несподівано спитав: — Якого числа Блюхер послав вас у Хабаровськ на зв'язок до Постишева? — Це ж було чверть століття тому, точної дати я не можу назвати. — А приблизно? — Приблизно восени двадцять другого… — Восени двадцять другого, — карбовано, повчально, понаставницькому повторив Сергій Сергійович і раптом ляснув долонею по столу: — Ленін тоді проголосив: «Владивосток далеко, а місто це наше». — Отже, це була осінь двадцять першого. — Перед відправкою в Хабаровськ до білих Блюхер і Постишев інструктували вас? — Інструктував мене Фелікс Едмундович. Сергій Сергійович закурив «біломорину», пустив димок до стелі, помітив погляд Ісаєва, яким той проводжав цю попелясто-бузкову струминку тютюнового диму, і, дивлячись кудись у надбрів'я підслідного, уточнив: — Ви хочете сказати, що до Блюхера й Постишева вас відправляв особисто Дзержинський? — Так. — Що він говорив вам? — Окреслив ситуацію у Владивостоці, попросив тримати зв'язок з ним через Постишева, той, мабуть, надсилав мої донесення Блюхеру, а від нього вони йшли до Москви… — Дзержинському? — Цього я не знаю. — А в Реввійськраду Блюхер не міг надсилати ваші донесення? — Думаю, що у Реввійськраду їх надсилав Фелікс Едмундович… — Троцькому? — спитав Сергій Сергійович і ще дужче стиснув ручку своїми тонкими пальцями. — Найімовірніше, Склянському, заступникові голови Реввійськради країни Троцького. — Але ви допускаєте думку, що Дзержинський надсилав ваші донесення Троцькому? — Цілком, — відповів Ісаєв. Сергій Сергійович якось судорожно зітхнув, відклав ручку тремтячими пальцями й спитав: — Курите? — Так. Він витяг цигарку й простяг її Ісаєву. — Будь ласка. — Спасибі. — Продовжимо роботу, — сказав Сергій Сергійович і знову схопився за ручку. — Чи вважаєте ви можливим, що й Троцький ставив перед вами оперативні завдання, особливо напередодні волочаєвських подій? — Вважаю це можливим, бо тоді Троцький очолював Червону Армію… — Ви наполягаєте на цьому твердженні? — байдужно спитав Сергій Сергійович. Ісаєв не зрозумів: — На якому саме? Сергій Сергійович зачитав йому текст: — «Троцький очолював Червону Армію»… Я правильно записав відповідь? Перекручень немає? Ви заперечуйте, якщо не згодні з моїм записом… Ви правте мене, це ваше конституційне право… — Записано правильно. — Скажіть, а в тих інструкціях, які ви одержували з Центру, не було якихось моментів, що насторожували вас? — Як це? — Ісаєв, уважно стежачи за кожною інтонацією слідчого, за кожним мускулом його плаского, холодного обличчя, не збагнув смислу запитання: як можна було сумніватись у вказівках Дзержинського? — Прізвище Янсон вам про щось говорить? — Якого Янсона ви маєте на увазі? їх було кілька: Микола, Яків… — Я маю на увазі того, що разом з Блюхером вів переговори з японцями в Дайрені, — уточнив Сергій Сергійович. — Особисто з ним я не зустрічався, але прізвище це мені відоме. — Я хочу познайомити вас з його показаннями, які він тут, на слідстві, дав: «Тільки значно пізніше, наприкінці тридцять третього року, коли я активно включився в роботу запасного троцькістського центру, Зінов'єв сказав мені, що Троцький переписав тези народного комісара закордонних справ Чичеріна, виправивши їх так, як це було угодно японським мілітаристам. Тоді, в Дайрені, я добре розумів, що наша позиція носить трохи дивний, надто безкомпромісний характер, але Блюхер дотримувався цієї лінії невідступно. Зінов'єв, коли ми зустрілися на дачі в Ільїнському влітку тридцять третього, абсолютно впевнено заявив, що Блюхер проводив політику Троцького, щоб спровокувати виступ японців і потім, після нашого неминучого відступу, віддати їм ті території, на які вони претендували, в обмін на принизливий мирний договір». Що ви думаєте з цього приводу? — Я хочу ознайомитися з показаннями Янсона… — Ви що, мені не вірите? — Сергій Сергійович прикро здивувався. — В такому разі можете заявити відвід… — Я не сказав, що я вам не вірю. Я прошу дозволу ознайомитися з показаннями Янсона… — Я вас з ними ознайомив. — Це дурниці. В Дайрені була зайнята правильна позиція. Радянська делегація вела переговори майстерно і мужньо — почитайте білогвардійську пресу того часу, японські газети… — Отже, я формулюю вашу відповідь: «показання Янсона є наклепницькими»… Так? — Що означає «я формулюю»? — Ісаєв не зрозумів. — Я формулюю вашу відповідь для запису в протокол допиту. В протокол безглуздо вводити слова типу «дурниці», нас з вами не зрозуміють… Запитання й відповіді повинні бути конкретними, а не емоційними. — Ні, краще я сам формулюватиму відповіді, Сергію Сергійовичу… — Ви потім матимете право прочитати документ і внести власноручні зміни… — Чому «потім»? Якщо право є, воно мусить існувати завжди, а не «потім». — Хочете писати відповіді власноручно? — Так, вважав би за краще це робити сам. — У вас є якісь претензії до методу і форми проведення допиту? І Максим Максимович після паузи відповів: — Нема. Слідчий швидко підвівся із-за столу, підійшов до Ісаєва, простяг йому свою учнівську ручку і, як фокусник, розчепіривши п'ятірню, різко розгорнув бланк протоколу допиту так, щоб можна було писати підслідному: — Будь ласка, внесіть у протокол цю вашу відповідь власноручно. Російський Макгрегор, подумав Ісаєв, розбираючи учнівський почерк слідчого, — хлопець так само писав по-школярському, з натиском, буквочка від буквочки; а три помилки все одно утнув, не знає, де і як ставити м'який знак. — У вас тут помилки, — зауважив Ісаєв. — Мені виправити чи ви самі? Сергій Сергійович раптом зашарівся, як дівчина, але потім обличчя його стало попелястим, блідим, аж синім, він повернувся на своє місце, повільно розім'яв цигарку, закурив і, уткнувшись у протокол, почав вивчати його: слово за словом, букву за буквою; помилок своїх не знайшов чи навмисне не став виправляти їх. Закінчивши читати перший аркуш бланку допиту, він перевірив, чи замкнені шухляди столу, й сказав: — З місця не підніматися, до вікна не підходити — все одно перший поверх, я скоро повернусь, продовжимо роботу. Він повернувся через сорок дві години, коли Ісаєв упав зі стільця.  

— Пробачте, будь ласка, — злякано говорив Сергій Сергійович, допомагаючи Ісаєву сісти, — в мене з батьком сталася біда, відвезли до лікарні, я так розгубився, що нікого тут не встиг попередити. Пробачте мені, отаке нещастя, — він підбіг до дверей, відчинив їх і гукнув у порожній коридор: — Юро, подзвони, щоб негайно принесли дві чашки кави й бутерброди! — Дозвольте мені повернутися в камеру, — попросив Ісаєв. — Я не спроможний відповідати вам… — А ви думаєте, я приліг бодай на хвилинку? — слідчий відповів стомлено, з якоюсь байдужістю в голосі. — У батька інфаркт, я весь цей час просидів у приймальній палаті, теж ледве на ногах тримаюся… У мене лише кілька запитань, ви вже зберіться на силі… — Тоді давайте швидше… — Всеволоде Володимировичу, може, я торкаюся найболючішого, — слідчий зараз був лагідний і трохи розгублений, конфузився навіть, бідолашний хлопець, — скажіть, хто за партійною приналежністю був ваш батько? — Це все є в моїй особистій справі… — Вона загинула, ось у чому біда, това… Всеволоде Володимировичу… Згоріла в сорок першому, коли наші архіви вивозили до Куйбишева… Зрозумійте мене правильно, якби ми мали вашу особисту справу, хіба ви тут зараз сиділи б? А може, справді він каже правду, подумав Ісаєв, відчувши в собі, як з'являється затаєна теплота надії. Тоді зрозуміло все, що відбувається, довіряй, але перевіряй, так начебто говорили… — Мій батько був меншовиком… — А я не вірив у це, — зітхнув Сергій Сергійович і якось навіть обм'як. — У голові таке не вкладалося… — Чому? Інші були часи… Батько у свій час дружив з Іллічем, незважаючи на ідейні розходження. — До революції? — Так. — У які роки? Де зустрічалися? — Особливо часто в Парижі, в одинадцятому… — А потім? — Останній раз у Берні, коли обговорювалося питання про виїзд до Росії, це була весна сімнадцятого… — Ви були присутні на цій зустрічі? Хто там був? — Там було багато людей, зустрілись у нас дома: Мартов був, Аксельрод, здається… — Зінов'єв, — підказав слідчий. — Звичайно, був і Зінов'єв… А як же інакше? Він же перший з Іллічем від'їжджав, ми — тільки через місяць, з Мартовим… Увійшов наглядач з підносом, на якому стояли склянки з кавою й чотири бутерброди з ковбасою й сиром… — Пригощайтесь, Всеволоде Володимировичу, — запропонував слідчий, старанно заповнюючи бланк допиту. — Давайте якнайшвидше закінчимо, — попросив Ісаєв, — тоді я з'їм бутерброди і ви мене відправите в камеру, а то я просто тут засну… — Ми практично закінчили, їжте… Коли Ісаєв підписав бланк, слідчий знову вийшов з кабінету, сказавши, що він подзвонить до лікарні, щоб дізнатись, як здоров'я батька; повернувся наступного дня.  

…У ту мить, коли голова Ісаєва падала на груди і він засипав, одразу ж з'являлися два наглядачі: — Спатимете в камері!  

…Сергій Сергійович з'явився стомлений, з синцями під очима: — Ледь-ледь краще старому, — сказав він. — Ще кілька запитань, і підете відпочивати. — Тварюка, — тихо мовив Ісаєв. — Ти маленька гестапівська тварюка, ось ти хто. Відповідати на запитання відмовляюсь. Вимагаю, щоб тебе замінили. — Це як начальство вирішить, — розгублено відповів Сергій Сергійович. — Я доповім, звичайно, а поки що продовжимо роботу: ви жили з батьком в одній квартирі? Формулюю: будучи працівником Чека, ви жили в одній квартирі з меншовиком і не відмежувалися від нього. Так? А чим він винен, цей нещасний Сергій Сергійович, спитав себе Ісаєв. У країні скоїлося щось таке страшне, що й уявити не можна. Переді мною не людина. У нього в голові органчик, як у щедрінських губернаторів, марно говорити, непробивна стіна. А я загинув. Усе. Якби я один — не так страшно… Але зі мною вони знищать і Сашеньку, і Саньку, тепер я в це вірю.  



* * *

Напередодні розмови з генералісимусом Хрущов не спав майже всю ніч. Укотре вже він ставив собі таке просте й таке принизливе для нього запитання: чи говорити вождю — сам на сам — усю правду чи «ковзати», як це було прийнято зараз у Політбюро, ЦК, Раді Міністрів, обкомі, правлінні колгоспу, сільській хаті і навіть у міській комуналці, де, за секретними підрахунками групи київських статистиків, на сім'ю з п'яти чоловік припадало сім квадратних метрів житла; дід з бабусею спали на ліжку, чоловік з жінкою — на дивані, діти — на підлозі. Засуха сорок сьомого спалила поля України, Поволжя, Молдавії, Центральної Росії. Насіннєвих запасів уже не було — хліб у колгоспах забирали в рахунок обов'язкових поставок дочиста, сільські комори кишіли худющими пацюками, лікарі відкрито говорили, що може спалахнути чума. Сталін усе-таки підписав вказівку: Україна зобов'язана поставити не менше як півмільйона пудів зерна; Хрущов відмолив зниження контрольної цифри до чотирьохсот тисяч. Зважився на це (дзвонив особисто Сталіну по ВЧ; номер набирав негнучким пальцем, аби приховати від самого себе дрож) після того, як одержав листа від Кириченка, секретаря Одеського обкому, якого завалили листами колгоспники з проханням допомогти і тому об'їхав область, щоб самому переконатися — панікують як заведено, чи справді де-не-де є провали на продовольчому фронті.  



«Дорогий Микито Сергійовичу, повірте, я не насмілився б звернутися до Вас з цим листом, — писав Кириченко, — якби не таке жахливе, справді катастрофічне становище на селі, свідком якого був я особисто… Я почну з маленької сценки: жінка різала трупик свого маленького сина, померлого від голоду; вона різала його на акуратні шматочки і при цьому говорила не перестаючи: «Ми уже з'їли Манечку, тепер засолимо Ванечку, як-небудь протримаємося…» На грунті голоду вона збожеволіла і порубала своїх дітей… У всіх колгоспах тільки одна надія, аби знову ввели карткову систему, лише це врятує область від повального мору…»  

Хрущов уявив собі, що його жде, коли він зачитає цього листа Сталіну на засіданні Політбюро. Він знав підступність цієї людини, але завжди зберігав у серці обурену шанобу до нього; хто витяг його з безвісності? Прилучив до освіти? Ввів у ЦК? У Політбюро?! Він, Сталін, з подання Кагановича. Хрущов уперше жахнувся на лютневому Пленумі ЦК, коли Єжов запропонував негайно розстріляти Бухаріна й Рикова, які сиділи в залі засідання серед інших членів ЦК; було внесено іншу пропозицію: віддати їх до суду військового трибуналу; Сталін, пихнувши люлькою, похитав головою: «Насамперед закон, Конституція і право на захист. Я пропоную відправити їх у НКВС, нехай там у всьому розберуться… У нас слідчі — народ об'єктивний… Невинного вони не образять, невинного — звільнять…» Він говорив це спокійно, з болем, упевнено, — через два тижні після того як Юра П'ятаков, найчесніший більшовик, улюбленець Серго, який помер за кілька днів до відкриття Пленуму, зізнався на черговому процесі у тому, чого — Хрущов знав це також — не могло бути насправді!.. А в заключній промові на Пленумі, коли Бухаріна й Рикова вже повезли в НКВС, де їм дали право на доказ своєї безневинності, Сталін легко кинув: «Троцькістсько-бухарінські шпигуни й диверсанти…» Удруге він жахнувся, коли Сталін поінформував їх: «Єжов — виплодок пекла, вбивця й садист, на ньому — кров найчесніших більшовиків… Він знищував конкурентів, мерзотник… Рвався до влади, ми всі були приречені, ви всі були приречені, всі до одного, хотів стати російським Гітлером». А на фронті? Хрущов з прикрістю згадував тисячі хлопчиків-червоноармійців, які — за його, Сталіна, наказом — ішли під німецькі кулі. Як він, Хрущов, боровся, як благав Сталіна відмінити наказ про наступ на Харків! «А я не знав, що ти такий панікер, Хрущов, — сказав Сталін. — Сентиментальний панікер… Нам такі не потрібні, нам потрібні гранітні люди…» І от сьогодні він повинен примусити себе вимовити прохання про відновлення на Україні карткової системи, щоб уберегти від голодної смерті сотні тисяч українців. А не просити — не можна: коли почнуться чума й голодні криваві бунти, відповідати доведеться йому, першому секретареві ЦК КПУ, кому ж іще?! …Не дослухавши повідомлення Хрущова, голос якого раз по раз зривався на фальцет, Сталін різко урвав його: — Що, бухарінські штучки?! Ти хто? Мужик? Чи робітник? Ми тебе держимо в Політбюро для процента, зарубай це собі на носі! Єдиний робітник — затям це! Не селянин, а робітник! Знаю я мужика! Краще за тебе знаю… В засланнях у мужиків жив, не в дворянських зібраннях! Працювати не хочуть, дармоїди, манну з неба ждуть! Не діждуться. А саботуватимуть поставки — попросимо Абакумова навести порядок, якщо сам не можеш… Після такого твого виступу тебе треба було б добряче покарати й вивести з ПБ як куркульського підспівувача, тільки у нас біда: тут сидять самі партійні бюрократи й міністри. — Сталін повільно обвів поглядом обличчя членів Політбюро. — Не грай на цьому, Хрущов, шию зламаєш… Є думка, товариші, — жорстко сказав Сталін, — рекомендувати першим секретарем Компартії України Кагановича… Він у Києві народився, йому й карти в руки… Хрущова від цієї посади увільнити… Перевести Головою Української Ради Міністрів… І щоб державні поставки були виконані! Якщо ні — нарікати вам обом доведеться на себе… …У кремлівському коридорі, коли розходилися члени Політбюро, Берія шепнув: — Остерігайся… А те, що наважився сказати правду, — молодець, у майбутньому тобі це пригадають, поступив, як справжній більшовик. …Більше ніхто не сказав йому ні слова — обминали поглядом… От саме тоді він і признався собі: «Ми всі холопи й блазні… По Савці свитка… Хоча б один мене вголос підтримав, хоча б один…» Та коли через місяць Сталін подзвонив йому — вже в Раду Міністрів — і спитав про здоров'я, сказав, що розуміє його труднощі, «держись, Микито Сергійовичу, якщо був різкий — пробач», Хрущов не зміг погамувати сліз, навіть схлипнув від надміру почуттів. А Сталін, поклавши трубку, посміхнувся й звернувся до Берії: — Доповідають, що він в усіх промовах проклинає свої помилки… Його берегти треба, такі потрібні, на відміну від усіх… Він хоч щирий, мужик завжди мужик.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка