Юліан Семенов відчай (повернення штірліца)



Сторінка11/11
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.46 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ЕПІЛОГ

 

Вознесенського катували вишукано, вдень і вночі; іноді просто віддавали молодим стажерам, щоб ті відпрацьовували на колишньому членові Політбюро, портрети якого вони ще рік тому носили в дні всенародних свят по Красній площі, прийоми самозахисту без зброї. А він усе-таки всі обвинувачення категорично заперечував. Міністр нарешті викликав його до себе — після п'яти днів, що Вознесенський пролежав у госпіталі; приводили в порядок обличчя і масажували розпухлі пальці. — Слухайте, Вознесенський, — заговорив він стомлено, з болем. — Я не знаю, для кого більша мука розмовляти зараз: для вас чи для мене, який раніше перед вами схилявся. Докази неспростовні, ось вам справа, сідайте і читайте, там показання членів Ленінградського бюро, допити голови Російського уряду Родіонова. Перші підтверджують, що вони фальсифікували результати партконференції за прямою вказівкою Кузнецова, а він погоджував це з вами. Факт підтасовки бюлетенів явний, усе це є в справі, — міністр кивнув на гору папок. — Я порушую закон, знайомлячи вас із справою, яка ще не закінчена… Процес почнеться не раніше, як через півроку, занадто багато фігурантів — розгалужена змова великоруської групи… — Не було ніякої змови, — сухо відповів Вознесенський. — Не було ніякої фальсифікації на виборах: або це робота ваших провокаторів (працювали провокатори Комурова, міністр про це не знав), або бажання дотримуватись політики «показухи», яка вразила всю країну, як ракова пухлина. Дивись, міністре, ця справа може виявитися твоєю останньою — тебе після цього приберуть, як прибрали Ягоду і Єжова… Подумай… У тебе в руках сила… Міністр став сірим від жаху й люті, трахнув кулаками по столу: — Тварюка паршива! Ти мене агітувати задумав, контра! Я тебе поагітую… Через годину Вознесенського вивели з тюрми — в легкому костюмі й шовковій сорочці, дозволили надіти галстук, — і посадили в «ЗІС». А поруч з ним сиділи охоронники в кожухах: мороз був вісімнадцять градусів, дерева вкрилися сизим інеєм; небо було бездонне, голубе. Вознесенського привезли на Красну Прєсню, на ту залізничну вітку, що йшла до пересилки, і пересадили на відкриту дрезину; з обох боків умостилися охоронники; в одного на колінах лежав кожух і хутряна шапка; другий тримав валянки, з яких стирчали дві пляшки горілки, обгорнуті чистими бланками допиту. Полковник, що чекав Вознесенського біля дрезини, сказав: — Покатайтеся, подивіться, як гарнішає столиця… Коли відчуєте, що перетворюєтесь у льодинку, підпишете бланк допиту. Вас негайно напоять горілкою, надінуть кожух і валянці, одвезуть у госпіталь. Не підпишете — діло ваше…  

Кузнецову, колишньому секретареві ЦК, побитому, закривавленому, висохлому, влаштували зустріч з дружиною в кабінеті Маленкова. Є ситуації, які непідвладні слову, їх не можна описати — це має зробити скульптура чи музика: виразити несказаний жах того, що відбувається. Коли зустріч кінчилася, Маленков сказав: — Від вас залежить усе: признаєтесь — урятую! Ні — не дивуйтесь. Умови не мої, а товариша Сталіна.  

Коли міністра МДБ СРСР Абакумова заарештували, обвинувативши в потуранні «великоруській опозиції» на чолі з запеклим ворогом народу Вознесенським та його поплічником Кузнецовим, слідчі вибивали з Абакумова показання про те, коли вперше секретар ЦК Кузнецов затребував у нього справи, пов'язані з розслідуванням вбивства Кірова, і чому готував свій план повторного вивчення «загадкової», — як він казав, — «трагедії». Друге обвинувачення полягало в тому, що Абакумов, добувши усні показання від «агента єврейської шпигунської групи «Джойнт» лікаря Геліовича» про головного лікаря Боткінської лікарні професора Шимеліовича і консультанта Лікувально-санітарного управління Кремля професора Етінгера, розстріляв їх, щоб обірвати ниті слідства, котрі привели б до з'ясування справжніх обставин загибелі товаришів Щербакова і Жданова, вбитих єврейськими націоналістами, які не могли простити великому сину радянського народу товаришеві Жданову героїчної боротьби проти єврейських космополітів. Абакумов, підданий катуванню, тримався стійко, кричав як несамовитий: — Про Кузнецова не знаю! А «Джойнт» — по-англійськи «об'єднаний»! У них навіть у компартії написано «джойнт сентрал коміті»! Я з Валленберга трохи душі не витряс, він мені все пояснив! Я й наказав «джойнт» прибрати, щоб нас не засміяли! Наші всьому повірять, а американці від сміху помруть! Я жидівню прокляту більше вашого ненавиджу, але їх розумно треба знищувати, а не сокирою! Гітлера забули, еге?! Мало вам цього?!  



Зразу після закінчення Дев'ятнадцятого з'їзду партія вже не називала себе більшовицькою, інтернаціональною, а стала державною. Молотова і Мікояна не ввели в Бюро Президії ЦК. Новий міністр держбезпеки Ігнатьєв став готувати справу на Ворошилова — «англійського шпигуна». Сталін, як завжди, нічого не називав своїми іменами; в розмові з Ігнатьєвим згадував Троцького і Склянського, з гумором розповідав про сутички з Серебряковим — вони разом захищали Москву в дев'ятнадцятому році, два представники ЦК: один, Серебряков, був тоді секретарем ЦК, другий наркомнацем, але обидва були членами військової ради фронту, — дивувалися з того, як Троцький («Треба віддати йому належне, армію тримав у руках, хоч і драконівськими репресіями») виявився завербованим гітлерівцями. «Парадокс історії»; а втім, історія нескінченна; «наш Клим, наприклад, і тепер захлинаючись говорить про те, як блискуче працюють англійці в Ізраїлі, як уміло закріпляються в Бірмі, які сильні їхні позиції в Канаді та Кенії… Прямо-таки як член їхнього парламенту говорить, а не як росіянин». Знаючи від сталінської охорони, що Сталін не раз називав Ворошилова «англійським агентом», давно не приймав його, Ігнатьєв зрозумів, що угодно Вождю; почав роботу. Проаналізувавши всі ці факти, здебільшого зосередившись на тому, що на з'їзді було лише шість процентів делегатів від колгоспного селянства (в основному керівники радгоспів та колгоспів) і вісім процентів від робітничого класу (Герої праці, обкатані на попередніх нарадах сталевари, ткалі, імена яких були добре відомі в народі), Берія зрозумів, що Сталін зовсім втратив основні орієнтири: якщо вісімдесят шість процентів делегатів представляли новий клас — партійно-державну бюрократію, то як можна надалі говорити про «партію робітничого класу і трудового селянства»?! Фікція! Росіяни хоч і терплячі, але глухий протест тепер фіксували органи не тільки в селах, а й повсюдно (в Донецьку на монумент — на голову Вождя — наділи відро з мазутом; у Москві, Києві й Ленінграді в парадних і на стінах будинків — на щастя, в дворах, — розклеювали листівки, що закликали до боротьби за ленінізм, проти «кривавого тирана», який зраджує ідеї демократичного соціалізму); кілька разів в Салехардські концтабори, у Тайшетлаг, Джезказган, Молотовський каторжний комплекс, в Комілаг доводилося десантувати дивізії: повстання «зеків» набували дедалі організованішого характеру, відчувалася рука заарештованого генералітету і вищого офіцерства. Коли Абакумов (за три дні перед арештом) доповів, що продуктивність праці в концтаборах різко падає, ув'язнені так само помирають від голоду, Сталін, опитавши думку членів Політбюро і не одержавши відповіді, яка задовольнила б його, звернувся до Абакумова: — Ваша пропозиція? Той відповів: — Товаришу Сталін, якщо ми приберемо десять процентів ув'язнених, тоді норма харчування автоматично збільшиться, робота піде успішніше. — Що значить «приберемо»? — Сталін зупинився посеред кабінету, впершись поглядом в обличчя Молотова. — Відправите додому, чи що? — Ні, — відповів Абакумов, — я мушу одержати санкцію на ліквідацію хворих і найбільш виснажених. — Не ліквідацію, — все ще не одводячи погляду від Молотова, дружина якого сиділа в концтаборі як «єврейська націоналістка», — а розстріл. Немає смислу танцювати на паркеті, тут не бал, а Політбюро… Привчіться називати речі своїми іменами, пора б… І не хворих треба розстрілювати, а найнебезпечніших ворогів народу, диверсантів та шпигунів… Хворі й самі помруть… Десять процентів забагато, а п'ять процентів досить. Як, товаришу Молотов? Згодні? — Так-ак, т-товаришу Сталін, з-згоден, — відповів той, заїкаючись ще більше, ніж завжди. Берія розумів, що коли заарештують Молотова й Ворошилова, то з них цілком можуть вибити показання і на нього з Маленковим. Тому через тиждень після арешту Абакумова він подався до Суслова. Потім, порадившись з Хрущовим, якого Старець перевів до Москви першим секретарем міськкому, — чого мужика боятися, не конкурент, освіта не дозволяє, але в розкладі сил необхідний, врубає, коли треба, від усього серця — Берія поїхав до Маленкова. — Єгоре, я подивився абакумівські справи з лікарями, яких він прикривав, і мене охопив жах: а якщо єврейські демони вирішать мститися нам і повернуть свій удар проти товариша Сталіна? Ти уявляєш собі, що трапиться з нами, батьківщиною, світом нарешті?! Маленков підвівся з-за столу: — Невже вони підуть на таке?! — Ти вважаєш, що це неможливо? Тоді я знімаю питання. Просто я не міг з тобою не поділитися… Все-таки Йосифу Віссаріоновичу за сімдесят, ми мусимо берегти його, як батька… — Ні, ні, добре, що ти підняв це питання… Що треба зробити? Берія, готуючись до цієї розмови, заново переглянув усі матеріали, пов'язані з хворобою Леніна, коли Політбюро доручило генеральному секретареві Сталіну особисту відповідальність за лікування Ілліча. Навчений читати не тільки рядки, а й типову візантійську міжрядковість, Берія чимало зрозумів, і вкотре вже злякався вседозволеної підступності Старця. — Зробити можна лише одне: провести на Політбюро рішення про твоє призначення на посаду відповідального за стан здоров'я товариша Сталіна. Маленков довго дивився в холодне обличчя Берії, виразу очей маршала зрозуміти не міг, блищали скельця пенсне, потім відповів: — Я завтра ж внесу на Політбюро пропозицію про надання тобі функції особисто відповідального за стан здоров'я Йосифа Віссаріоновича… …Що й треба було довести!  

Коли рішення винесли (всі проголосували «за», лише один утримався — Сталін: «Я себе чудово почуваю, даремно ви це затіяли», але при цьому дивився на Маленкова з добротою), Берія зустрівся з Комуровим і сказав під час прогулянки по алеях Срібного бору: — Включай у роботу того самого слідчого… Як його? Забув прізвище… Ну, ти його взяв «на підслуху», він Гітлера хвалив… — Рюмін, — сказав Комуров. — Підполковник Рюмін. — Ти від нього подалі відсунься, — мовив Берія, — щоб ніхто й ніколи не прочитав ніяких твоїх з ним зв'язків… Передай комусь з нових ігнатьєвських хлопців… Не сам, а через треті руки… — А в яку роботу його включати? — спитав Комуров. Берія відповів не зразу, ще глибше засунув кулаки в кишені піджака, кілька хвилин йшов мовчки, у важкому роздумі, потім спитав: — Хто в тебе є з надійної агентури в Кремльовці? З лікарів, що працюють там постійно? Комуров почав неквапливо перелічувати, загинаючи коротенькі пальці. — Євреї не годяться, — уважно вислухавши його, сказав Берія. Попросив розповісти про кожного докладніше; слухав, закарбовуючи в пам'яті, завмерши. — А ось ця твоя Тимашук… Вона кардіолог? — По-моєму, сидить на електрокардіограмах. — Ця годиться… Хто її вербував? — Абакумівці. — Чудово. Підведи до неї когось з абакумівських хлопців, які ще не заарештовані, нехай вони попрацюють з нею, нехай підкажуть, як написати лист у Міністерство держбезпеки, мовляв, у Кремльовці діє банда лікарів-убивць, єврейська змова проти членів Політбюро, а головне проти товариша Сталіна. Берія помітив, як червонопикий Комуров зблід, понизив голос: — Кого називати? На ім'я? Чи взагалі? — Хто тебе в Кремльовці лікує? — Постійно — Коган… Горло веде Преображенський… Єгоров — консультує… Берія поморщився: — Потрібні євреї. Коган, його брат, мій лікар — Фельдман, брат Міхоелса професор Вовсі, професор Зеленін, теж єврей, до речі… Але — тебе немає в усьому цьому. Ти — людина-невидимка. Недремне всевидюще око. Донесення цієї самої Тимашук мусить потрапити в руки Рюміна… Твої люди, які мають на нього вплив, допоможуть йому написати листа Сталіну… Мені — ні в якому разі. Тільки копія… Строк даю мінімальний. Як поводиться міністр Ігнатьєв останніми днями? Комуров усміхнувся. — Хоч і хворий, але пообіцяв навчити всіх нас працювати без білих рукавичок… — Це в зв'язку з чим? — Лозовський, Перец Маркіш, Бергельсон, Фефер, словом, Єврейський антифашистський комітет… — Правильно, — Берія кивнув. — Хазяїн підганяє, та й костоломам не терпиться спробувати димної крівці…  



Через тиждень усіх членів Антифашистського комітету на чолі з членом ЦК Лозовським розстріляли без суду; вірш Квітко «Анна Ванна, всі підряд хочуть бачить поросят», надрукований у всіх шкільних хрестоматіях, було наказано заклеїти шматком білого паперу, закресливши перед цим рядки тушшю. Через три дні Сталін погодився прийняти лікарів з Санупру Кремля; професор Виноградов (Вовсі більше до Вождя не підпускали) сказав те, що йому порекомендував «старий друг», особистий агент Берії (з його «золотого фонду»): «Товаришу Сталін, я не бачу особливих відхилень від норми, але вам конче потрібен довготривалий відпочинок, принаймні, два-три місяці». Сталін прореагував на цю рекомендацію спокійно (в колі друзів називав Виноградова «куці — куц» — у професора була така примовка, яку він раз по раз уживав), сказав про це Берії і додав, що, мабуть, поживе на ріці; став збиратися в дорогу. Але через два дні подзвонив о четвертій ранку: Берія не спав, сидів біля апарата, дзвінка цього чекав, бо одержав інформацію, що лист Рюміна про лікарів-убивць передано Поскрьобишеву. — Негайно приїжджайте до мене, — сухо, насилу стримуючи лють, сказав Сталін. Берія знав, що деспот у Кремлі; коли ввійшов до кабінету, той — пожовклий, змарнілий за день — спитав, підкреслено виділяючи займенник «ви»: — Звідки ви знали, що я тут?! У цей час я звичайно буваю на Ближній! Берія похолов: коли сказати, що дзвонив на дачу, Сталін спитає, з ким розмовляв, кінець, провал; тому відповів напівправдою: — Мені подзвонили б, товаришу Сталін… Мені дзвонять, коли ви виїжджаєте… Сталін кивнув на дві сторіночки, що лежали на зовсім порожньому величезному столі для засідань: — Прочитайте… Берія уважно прочитав текст, який знав напам'ять, бо Рюміну помогли писати його «вірні люди». Удав, що розлютився, вдарив кулаками по столу й схопився із стільця: — Я їх завтра ж поставлю до стінки! — Е, ні, — дуже тихо, злобно, але намагаючись стримати себе, проговорив Сталін. — Спочатку цю сволоту буде заарештовано, вона пройде круги пекла, скаже всю правду, а потім уже виведемо на процес. Усе. Йдіть. Не ви, а патріот Росії Рюмін викрив змову… Рюмін, простий слідчий, а не ви, — Сталін з почуттям гидливості закінчив, — відповідальний за безцінне здоров'я найкращого друга всіх народів товариша Сталіна… Берія пополотнів: — Товаришу Сталін, Рюмін випестуваний мною, нашими людьми, ми його зорієнтували на пошук… У дверях Берія зустрівся з сірим від хвилювання новим міністром держбезпеки Ігнатьєвим. Тому Сталін сказав лише кілька фраз: — Усіх лікарів — у карцери. Закувати в кайдани. Застосувати тортури. Справу доручаю генералові Рюміну, вашому заступнику. Завтра прийму його о п'ятій годині. Все. Ідіть. Залишившись один, з несподіваним жахом згадав двадцять другий рік, коли він, використовуючи лікарів, запрошених з Німеччини, відправив Леніна в Горки, заборонивши йому (рішенням Політбюро) поточну партійну й державну роботу… Почув раптом: «Мне отмщение и Аз воздам». Подзвонив Маленкову, була вже п'ята година ранку: — Рішення Політбюро про мою відпустку відміняється. Всі засідання Політбюро і Секретаріату проводитиму особисто я. Бюро Ради Міністрів — також.  

Нових лікарів генералісимус не приймав три тижні; через секретаріат знайшов свого давнього друга — ще по Царицину, той був воєнфельдшером, викликав на дачу, дав себе обслухати й обстукати; старий махнув рукою: — Ти здоровий, Коба… Здоровий, як бик… А новим лікарям покажись, тільки щоб я був при цьому… Не в білому халаті, звичайно, а в сталінці, начебто твій денщик… …Після арешту Виноградова, який зразу погодився співробітничати з слідством, Сталін, одержавши від Рюміна перші власноручні зізнання Виноградова і Вовсі: «працювали на англійців, філіал американської розвідки і єврейський «Джойнт», зібрав Політбюро: — Лікарів-убивць будемо вішати на Лобному місці. Прилюдно. Погроми, які почнуться вслід за цим, не припиняти. Підготувати звернення єврейства до уряду: «просимо врятувати нашу націю й виселити нас у віддалені райони країни». Кагановичу простежити за тим, щоб підготували бараки для депортованих. Молотов відповідає за редагування тексту звернення. Увечері подзвонив Берії: — Нехай твої гризуни (так зневажливо називав грузинів) приготують вечерю, привезеш на дачу, я запрошу Хрущова й Булганіна, посидимо вчотирьох. …Насипавши з великої супниці харчо, звернувся до Берії: — Покуштуй перший. Якщо несмачно — виплюнь. Не одводив примружених очей від обличчя Берії, який з жадністю їв харчо. Всі інші страви їв лише після того, як закінчували Берія й Булганін з Хрущовим. В кінці вечері подобрішав: — Одному нудно, будемо тепер разом вечеряти… На прощання сказав: — Завтра присилайте нових ескулапів, нехай оглянуть… Діждавшись, коли машини Хрущова й Булганіна від'їхали, Берія сказав з прикрістю: — Товаришу Сталін, мерзотника Абакумова не я призначав, а Жданов… Підніміть архіви — його резолюція стоїть… Хіба я міг тоді заперечувати? Я ж у кандидатах ходив… Абакумова наші люди викрили, Комуров його викрив, товаришу Сталін… Сталін довго, невідривно, ворушкими очима дивився на Берію, потім, обернувшись, кинув: — Коли щось трапиться зі мною, тебе першого повісять… Як паршивого кінто… Рюмін — талант, бережи його… Він ненавидить Сіон, і правильно робить… Усі вороги народу — жидівня, починаючи з Троцького, я їм завжди впоперек горла стояв… Напружившись, стримуючи нервовий дрож, Берія відповів: — Не тільки їм, товаришу Сталін… У мене є один нелегал, може, пам'ятаєте, він розгадав переговори американців з німцями в Берні… Юстас, він же Штірліц… Коли б я вам його привіз, він би таке розповів про коріння, про союз євреїв і американців з гестапо. — Я нікого не прийматиму, — відрубав Сталін. — Нехай напише і дасть показання на процесі… Якщо знав — чому мовчав? Єврей, звичайно? — Росіянин. — Штірліц — не російське ім'я… Пройде на процесі як єврей, повісимо на Лобному місці поряд з бузувірами…  

Берія вирішив розіграти цю свою останню карту, бо подивувався міцній зібраності Старця, хорошому кольору обличчя і знову набутому спокою. «Коли він протримається ще рік, — сказав собі Берія, — всім нам кінець, хіба що Шкирятова пощадить і Суслова, часу в мене більше немає…» Тому його агентура вселила в людей професора… Тареєва, нового керівника бригади лікарів, думку про те, що необхідно відмінити всі ліки, які досі приписували Сталіну «єврейські вбивці в білих халатах». Більше того, оскільки заарештовані лікарі насамперед побоювалися інсульту Вождя (виходили його після інфаркту і двох передінсультних криз), зараз треба зосередитись на профілактиці шлунка, активній вітамінотерапії (Сталін знав, що Гітлера тримали вітамінами), а всі судинорозширювальні препарати відмінити… Військовий фельдшер — Сталін звав його Ніко — нові призначення схвалив, порадивши при цьому: — А взагалі треба пити кальцекс, Коба… Не шкодить і для профілактики добре.  

Оскільки курс лікування, прописаний «вбивцями» з «Джойнта», відмінили (якби він дотримувався його, невідомо ще, скільки б прожив), стан здоров'я Сталіна погіршувався з кожним днем; він забороняв собі признаватися в цьому; більше того, робочий день тепер починав не о дванадцятій, а на годину раніше й спати лягав удосвіта; багато читав, намагаючись цим притлумити темну лють, яка душила його, як тільки згадував Вовсі, Виноградова чи братів Коганів. Іноді відчував, як давить кадик і запаморочується голова; пив кальцекс. Готував їжу сам на маленькій електроплитці. Коли його розбив інсульт і він не відчинив дверей своїх покоїв, охорона подзвонила Берії, той велів зламати замок. Побачивши Сталіна, який лежав у дивній позі, одягнений, і дивився на нього благально, гнівно крикнув охороні: — Ви що, не розумієте?! Товариш Сталін хоче заснути! Не заважайте йому! …Професор Тареєв, якого викликали лише на другий день, тремтів увесь, не володів руками, плакав; застосовувати ті препарати, якими Виноградов і Вовсі врятували Сталіна сім років тому, не мав права; міністр Ігнатьєв дав усну рекомендацію слідчим провести з «лікарями-вбивцями» консиліум з приводу стану здоров'я «неназваного пацієнта». Після смерті Сталіна перший заступник Голови Ради Міністрів і міністр внутрішніх справ Берія (МДБ ліквідували зразу), «людина номер два», викликав до себе Абакумова, розмовляв віч-на-віч п'ять годин; у карцер Абакумова посадили колишнього генерала Рюміна. Незабаром «лікарів-убивць» реабілітували: повідомлення в «Правде» було дано від імені МВС СРСР Берія почав тур боротьби за лідерство, його ім'я стало популярним серед радянської інтелігенції. Хрущов, розуміючи, що такого попускати не можна, опублікував в «Правде» статтю про порушення законності в колишньому МДБ. Берія вирішив відповісти ударом на удар: вніс пропозицію на ПБ про нормалізацію стосунків з Тіто («ця справа — фікція і дуте провокаторство, інтрига»), вихід на міжнародний ринок і налагодження політичного діалогу із Заходом («ми відстали в технології на десятиліття»), запропонував зняти з посади першого секретаря ЦК Компартії України Мельникова, замінивши його істинним українцем (припинивши таким чином насильницьку русифікацію республік, повернувшись «до норм ленінського соціалістичного інтернаціоналізму», висловленого в Заповіті). Не забув він і про емоціональний аспект боротьби за лідерство: наказав знайти в таборах та тюрмах колишніх нелегалів, підгодувати їх, підлікувати й дати про них серію матеріалів у газетах: «У МДБ були не тільки садисти, такі як Рюмін, ставленики тирана, а й справжні герої в боротьбі з нацизмом». Ісаєва знайшли у Владимирському політичному ізоляторі: напівсліпого, беззубого, з перебитими ногами, його поклали в тюремний госпіталь. Леопольда Треппера і Шандора Радо випускати не можна: робота в «шарашці» триває; Радо нехай там сидить, благо Батьківщини насамперед…  

Тільки після цього Берія згадав про Валленберга: чи не вмер десь в одиночці або на каторзі? На щастя, був живий. Перед тим як запросити його до себе, Берія спитав: — Не псих? — Цілком нормальний, — відповів Комуров. — Пострижіть, одягніть як слід, нагодуйте обідом з «Націоналя», а потім ведіть до мене. Комуров похитав головою: — Лаврентію Павловичу, ризиковано… Іноземець… Берія, немовби й не почув цих слів, подивився на годинник: — На сьому вечора… Післязавтра…  

…Назустріч Валленбергу вийшов з-за столу, потисну руку: — Тих, хто мучив вас протягом усіх цих років, трагічних для нашої країни, за моїм наказом заарештовано. Почали слідство. Мерзотників жде смертна кара, вони зганьбили Сталінську Конституцію… — Пан Рюмін? — сухо поцікавився Валленберг. — Яка його доля? — Цього чорносотенця взято першого. Перекладач не наважився коригувати Лаврентія Павловича: слово «взято» переклав дослівно. Валленберг не зрозумів: — Що означає взято? — Це означає — заарештували… — Я можу виступити свідком на його процесі? — Звичайно, пане Валленберг. — Берія лагідно посміхнувся. — Ми дамо вам постійну візу в Москву, ви цього заслужили роками нелюдських мук… Хочу сподіватися, що ви, незважаючи ні на що, не станете іграшкою в руках тих сил, які все ще намагаються розпалити ненависть до Радянського Союзу… Вони не хочуть зрозуміти: почався новий період нашої Історії, новий час, нам потрібні друзі… Ви ж бачили, що в камерах разом з вами мучилися невинні радянські громадяни і ніхто з них не лаяв своєї батьківщини, лаяли тих мерзотників, які прирекли їх на муки… — Я був, є і лишуся другом тих радянських людей, що ділили зі мною горе… Це були чудові люди… І взагалі, я не маю наміру займатися громадською діяльністю… Я — коли ви справді звільните мене — піду в лоно Церкви. — Дякую вам, пане Валленберг. — Очі Берії зволожились, він зняв пенсне й витер сльози. — Які ще у вас побажання? — Я хотів би також виступити на процесі проти бузувіра Абакумова, котрий провадив зі мною перші… допити… (Берія держав Абакумова в резерві: коли він перемістить Маленкова в секретарі ЦК, а сам очолить Раду Міністрів, Віктор повернеться в колишнє крісло, крім нього нікому, хіба що Меркулов, але знову ж таки вірменин: Сталін розпалив національну ворожнечу, з чечні й татар почав, євреями закінчив, потрібен час на заспокоєння.) — Ви щось плутаєте, пане Валленберг… Абакумов до вашої справи не мав ніякої причетності, — відповів Берія. — Він сам був жертвою наклепу, його катували в цьому ж будинку… — І Аз воздам, — Валленберг був твердий. — Перші тижні мною займався Абакумов. Так, саме він. Тому я залишаю за собою право надіслати моїх адвокатів для виклику його в суд. — Якщо наполягаєте — не смію перечити, — відповів Берія, попрощався з Валленбергом. побажавши йому благополучного повернення до рідних, провів до дверей. Відразу після цього викликав Комурова: — Твоя правда, Богдане. На жаль, твоя правда… Підготуй довідку, датовану сорок шостим чи сорок сьомим роком: «Валленберг помер від розриву серця». І замкни в сейф. До пори до часу: я маю намір свій перший офіційний візит нанести в Скандинавію: через них можна прорватися в технологію, вони можуть дати позику… Довідку нехай зроблять по формі, підпишеться начальник госпіталю, протокол і таке інше, щоб у Стокгольмі комар носа не підточив…  

…Арешт Берії, конче потрібний і надзвичайно своєчасний, однак, був оформлений для преси за рецептами Сталіна і того ж Берії: «югославський і англійський шпигун»; через півтора року після розстрілу «югославського шпигуна», що вбив Сталіна, у Белград до «товариша Тіто, вірного комуніста-ленінця», вирушила радянська делегація на чолі з Хрущовим. Маленкова, який сказав, кивнувши на Берію на тому пам'ятному кремлівському засіданні: «Арештуйте його, це ворог народу!» — серед членів делегації не було. У секретному архіві Берії знайшли багато фактів про катування, які застосовували до учасників процесів тридцять шостого — тридцять восьмого років; частину цих фактів навів Хрущов на XX з'їзді партії, що означав початок кінця Сталіна, тяжкий і кривавий. Двадцять третього грудня п'ятдесят третього року радянські газети опублікували повідомлення Верховного суду Союзу PCP, в якому повідомлялося, що вирок Спеціального Військового Присутствія Верховного суду СРСР відносно засуджених до вищої міри покарання — розстрілу Берії, Гоглідзе, Деканозова, братів Кобулових та інших виконано. Страта відбувалася в присутності і під контролем маршала Івана Конєва. Справу колишнього заступника міністра колишнього МДБ Рюміна було виділено в окреме судочинство. Рюміна засудили й розстріляли. Були також засуджені й розстріляні Комуров і Влодимирський. Абакумов, обвинувачений (після захоплення Берії в сталінському Кремлівському кабінеті) у фальсифікації «ленінградської справи» і садистських звірствах, сидів у Лефортовській тюрмі; дати будь-які показання відмовився категорично; слідчого відхилив. Коли до нього в камеру прийшов генерал, працівник ЦК в минулому, призначений (після арешту Берії) заступником Головного військового прокурора, який проводив реабілітацію всіх необгрунтовано репресованих, Абакумов похмуро спитав: — У чому справа? Я ж сказав — ніяких показань не буде. Крапка і ша. І взагалі — хто ви такий? Я вас раніше не бачив. — Я заступник військового прокурора. Абакумов зареготав: у цьому його веселому, зухвалому реготі не було нічого награного чи, більше того, істеричного: — Ти мені баки не забивай, «прокурор»! Ні на Луб'янці, ні в Лефортові ноги прокурора не було й не буде! Це наша вотчина! І на біса зі мною комбінації крутити, я їх всі напам'ять знаю! Генерал вийняв посвідчення, підписане Прокурором СРСР, простяг Абакумову: — Ось, ознайомтесь… Той узяв червону книжку, розгорнув, читав довго, ворушачи губами, разів п'ять, не менше, потім книжку акуратно закрив, повернув її генералові, обхопив голову руками й став повільно розхитуватися з боку в бік, повторюючи: — Все… Все… Все… Все кінчено… Кінець… Кінець Державі… Кінець батьківщині, кінець святому ділу, кінець, кінець, кінець… …Назавтра став давати показання, вишкрібатися. Тримався зовсім байдуже, лише один раз розбушувався: «Я санкції на розстріл лікаря Шимеліовича й Етінгера не давав! У паперах генералісимуса шукайте!» Був засуджений до розстрілу. Розстріляли.  

«Золоту Зірку» Героя Радянського Союзу Всеволод Володимирович Владимиров (Ісаєв) одержав з рук Ворошилова, який разом із Сталіним і Молотовим шістнадцять років тому підписав список на розстріл учителів і друзів Ісаєва товаришів Уборевича, Антонова-Овсієнка, Постишева, Блюхера, Піляра, Сироєжкіна — немає ліку цьому списку. Ісаєв потиснув руку «народному президентові», але обов'язкових у таких випадках слів подяки не виголосив, повернувся на своє місце за столом засідань, а перед початком колективного фотографування пішов, сказавши, що нездужає. Через місяць він почав працювати в Інституті історії над темою «Націонал-соціалізм, неофашизм; модифікація тоталітаризму». Ознайомившись із текстом дисертації, секретар ЦК Суслов порекомендував присвоїти товаришу Владимирову звання доктора наук без захисту, а рукописи вилучити, передавши у «спецхран».  





notes

Примітки


1


Орлова Надія Павлівна народилася в с. Літки Броварського р-ну на Київщині. Після закінчення середньої школи вступила на філологічний ф-т Київського державного університету ім. Т Г. Шевченка. З 1951 року працює в кінематографії: на студії хронікально-документальних фільмів, на кіностудії ім. О. Довженка як старший редактор, головний редактор художньо-творчого об'єднання, член сценарно-редакційної колегії. Багато працює в галузі художнього перекладу. Н. П. Орлова — член Національних спілок кінематографістів та письменників України, заслужений працівник культури України, ветеран Великої Вітчизняної війни, ветеран кінематографії. Має ексклюзивні права на переклад українською мовою творів Ю. Семенова, який про авторизовані україномовні видання своїх книг сказав так: «Я гордий тим, що Україна багато видає мене мовою великого Шевченка. Перекладає мої твори Надія Орлова, людина високої української культури, яка блискуче володіє мовою» (ж-л «Україна» № 13, 1990).

2


ODESSA (нім. "Organisation der ehemaligen SS-Angehörigen", "Організація колишніх членів СС") — секретна організація нацистів, яка переправляла відповідальних співробітників партвї і СС в Іспанію і Латинську Америку після краху рейху.

3


Деканозов Володимир Георгійович (Деканозишвілі) (1898 — 1953) — радянський державний і політичний діяч, дипломат, співробітник спецслужб. У грудні 1938 р., з призначенням Лаврентія Берії нарком внутрішніх справ СРСР, був викликаний до Москви і призначений заступником начальника Головного управління державної безпеки НКВС. Один з головних організаторів чисток армії та органів внутрішніх справ на початку 1939 р. 24 листопада 1940 р. був призначений послом в Німеччині (зі збереженням посади заступник наркома закордонних справ) і зберігав посаду до оголошення війни (22 червня 1941), після чого його інтернували і обміняли на німецького посла в СРСР В. фон дер Шуленбурга на кордоні СРСР і Туреччини. У квітні 1953 р., в період посилення влади Берії після смерті Сталіна, був призначений міністром внутрішніх справ Грузинської РСР. 30 червня після арешту Берії його зняли з посади і заарештували як "члена банди Берії". Разом з Берією та іншими співробітниками органів ГБ засуджено Спеціальним Судовим Засіданням Верховного Суду СРСР до вищої міри покарання — розстрілу. Не реабілітований.

4

Контрреволюція (у деяких законодавчих актів РРФСР і СРСР також "контр-революція" і "к/р") — КК РРФСР від 1926 року, ст.58.1: "Контрреволюційним визнається будь-яка дія, спрямована до повалення, підрив або ослаблення влади Робітниче-Селянських Рад та існуючого на підставі Конституції Р.Р.Ф.С.Р. Робітниче-Селянського Уряду, а також дії спрямовані на допомогу тій частині міжнародної буржуазії, яка не визнає рівноправності комуністичної системи власності, що приходить на зміну капіталізму, і прагне до її повалення шляхом інтервенції або блокади, шпигунства, фінансування преси і т. п. Контр-революційним визнається також і дія, яка, не будучи безпосередньо спрямована на досягнення зазначених цілей, однак, завідомо містить у собі замах на основні політичні або господарські завоювання пролетарської революції".



5


ГУРМЗ — Головне управління радянського майна за кордоном.

6


Спасибі (груз.)
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка