Єжи Брошкевич Брати Кошмарик, Магістр і я Розділ І



Сторінка6/9
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Розділ XI

Ну, от маєш: хтось відчинив двері. Крізь них повіяв якийсь струмінь, чи то подиху, чи то легенького вітерця. Саме так і було. Двері прочинилися тихо й таємниче, наче їх відчинив собі сам Час. У нашій кімнаті запало благоговійне мовчання. Обидва брати К., Фуньо й навіть Ганка втупились у відчинені двері, наче в них справді мав з'явитись Час, ніби вони забули, що він плине в них самих і навколо нас, може, в кожного по-іншому, але безперечно, в кожного. Але це був не Час! На порозі з'явилися дві дуже подібні одна до одної таці, які пливли сантиметрів за сорок над підлогою; одна з посудом для кави, друга — для чаю. Обидві з великими купками тістечок безе, коронним виробом бабусі Ірени. Слідом за тацями, що пливли в повітрі, поважно виступала боксерська парочка: Ренні й Массумі. Вони йшли розмірено, повільно, високо піднявши голови, нашорошивши вуха. Я пишався ними, як павич, і водночас співчував бідолахам. У кожного з них за кілька десятків сантиметрів од чутливого носа була порція їхніх найулюбленіших ласощів. Голови вони тримали рівно. Проте кожного разу, втягнувши носом повітря, обоє скошували очі на таці. Нарешті таці зупинились коло столу. З-під них одразу почувся розгніваний голос магістра: — Дуже прошу забрати все це від мене, бо я починаю сердитись і таці можуть намагнітитись. Ну? Що там угорі? Ганка вхопила одну тацю, я — другу, а магістр одним стрибком опинився на своєму місці й сказав, що тисячний раз у житті переконався, що він не створений для кухні, так само, як і кухня для нього. І не він один! Собаки, наприклад, тільки вдають, наче вони горді й солідні. Досить глянути, як вони косують очима на чудесні безе! — Де Ярек? — спитав Марек магістра. — Ярек, — махнув той рукою, — пробує… Він замовк. Крізь відчинені до вітальні двері спершу почулось якесь деркотіння, за мить — усе гучніший гуркіт, нарешті — три важкі удари й один приглушений зойк. — Будь ласка! Ото Ярек! — розсміявся магістр. — Пробував з'їхати по бабусиній драбині. Він зараз прийде. І справді, незабаром прийшов Ярек. Він трохи накульгував і ступав якось боком. Сів на своє місце, але одразу схопився. — Я трохи постою, — пояснив він. — Просто так. — Мені це байдуже, — сказав я. Я встав. Дав Ренні й Массумі по одному безе (про що вирішив признатись дітям, незалежно від наслідків). Потім вирядив ущасливлену собачу пару з кімнати. Нагадав бабусі, що мене ні для кого немає вдома. Вимкнув телефон, повернувся на своє місце за столом. Вийняв з кишені старого секундоміра, поклав перед собою.  





 

Як відомо, в старих секундомірах грубі й темні стрілки, які дуже помітно гонять час, а механізм цокає надто голосно. Все це я зробив мовчки, однак дуже значливо. Першою здогадалась Ганка. — Ви надаєте цій машинці право першого заступника головуючого? — Ні. Лише заступника в часово-технічних справах, — пояснив я. — Хто-небудь проти? Немає? Дякую. Отже, втретє і востаннє розпочинаємо нашу штабну нараду. З цієї хвилини закінчуються жарти. Розмову, яку я назвав штабною, вже кілька осіб мені перервали. Дві з них звинуватили мене в різних вчинках. Я третя особа, яка звинувачує мене в надмірній балаканині. Покінчимо з цим усім. Для загальних планів, пропозицій і різних геніальних задумів у нас іще буде час. Зараз важливі дві справи! Перша: затримання лавини туристів, що напливає на Краків. Хто має щось сказати з цього приводу? Озвався Марек: — Пане магістре! Надаємо вам слово! Магістр вийняв з кишені киреї округлий предмет з маленькою антенкою. Кінець цієї антенки він по черзі встромляв у кілька отворів округлого апарата. Так тривало двадцять дві секунди. На двадцять третій магістр почав говорити. — Насамперед залізничний рух. Приміський відбувається без жодних ускладнень. Наприклад, Забежів — Краків: всього година спізнення. Зате всі поїзди далекого прямування цього разу побили рекорди трьох останніх років. — Що це означає? — спитав я. Магістр Діонізій почервонів, опустив очі. — Соромно сказати, — шепнув він. — То краще не кажіть. А як із рухом транспорту? Магістр підійшов до балконних дверей і взяв з-під них коробочку завбільшки як магнітофонна касета, прикрашену двома двометровими антенами. Я навіть не помітив, коли він поставив там цю коробочку. Я не розумів, чому починаю непокоїтись і злитися. Проте щось почало мене гризти й гризти. Але що саме? Що? Нарешті проблиснув здогад! Адже державні установи нас не підслуховують! То яке ж право маємо ми підслуховувати такі державні установи, як КПП[14] і Дорожна служба руху. Я вирішив порозмовляти про це трохи пізніше. — Ви ще там довго, магістре? — спитав я. Ярек, який уже так-сяк міг сидіти, відразу виступив на захист магістра Вернигори. — Пане Єжи! Магістр має перевірити близько півгодини найсвіжіших магнітофонних записів. Це означає: повідомлення майже з тридцяти пунктів Дорожної служби руху. Ви повинні були б слухати ці записи майже вісім годин. А магістр Діонізій буде готовий за дві-три хвилини. — За три або чотири, — буркнув магістр Вернигора. — Як він це читає? — здивувалась Ганка. — Безпосередньо мозком, — пояснив Марек. — І в нього не болить від цього голова? — ще більше здивувалась Ганка. Знову починаються балачки, за які я відповідатиму? Адзуськи! — Будь ласка, тихо! — попросив я. Магістр повернувся на своє місце. — На всіх дорогах ситуація безнадійна. Не трапилось жодного нещасного випадку. Всього вісімнадцять середніх і дев'яносто незначних зіткнень. Лише один раз потрібна була медична допомога. — А чому такі затори на дорогах першого й другого класу? Через дурість водіїв? Через аварії? — спитав я. — Через те, що водії страшенно поспішають, — пояснив невинним тоном магістр Вернигора. — Але насамперед винні випадковості. Адже чотири п'ятих автомашин, які блокують дорогу, — це фургончики й грузовики, в яких попрополювались шини. Попроколювались, наче шипами, але шипів і сліду немає. Не розумію, як це так сталося? — А центральні дороги? Автострада? Швидкий рух? — Вже рано-вранці, коли зорієнтувались, яка навала загрожує місту, президент видав наказ, щоб у місто пропускати водіїв, які можуть довести, що їм необхідно в'їхати до Кракова. Решті видали реклами, які заохочують відвідати інші мальовничі околиці міста. — Скільки загалом може Краків сподіватися сьогодні гостей понад звичайну норму? Відповів Марек: — Не більше, ніж вісімнадцять процентів. — Вибачте, — озвалася Ганка, — але я чогось тут не розумію. Наскільки я знаю, добродії Кошмарик мають по чотирнадцять років. А мені починає здаватись, що вони поводяться так, наче в них є водійські права. Адже це неможливо. — Можливо! — вигукнули разом Ярек, Марек і магістр. — Кажи ти, — звернувся Ярек до Марека, — бо ти вмієш розповідати коротше, ніж я. — Тут немає що скорочувати. Певною мірою завдяки протекції дядька з автоклубу, а насамперед тому, що, склавши практичний і теоретичний екзамени, ми дістали водійські права (клас юніорів) без права мати власну автомашину. — Ага, — посміхнулась Ганка. — А котрий з братів Кошмарик більше любить водити машину? Пан Марек? — Так. — У такому випадку, це ви придумали ту хворобу для шин. Бо тільки справжній водій знає, як псують настрій, мучать і вимучують проколоті шини, особливо коли продірявляться й запасні… — … і треба заходжуватись латати їх, чистити й виконувати іншу творчу, тобто каторжну роботу, — засміявся Марек. — О, нам це дуже подобається! — Ви признаєтесь? — Ще раз нагадую! — Я бахнув долонею по столу біля секундоміра, й він так нахабно підстрибнув, що вцілив мене просто в ніс. Я вдав, ніби нічого не помітив. — Нагадую: я нікому не давав слова. А вже дев'ять годин одна хвилина. Фуньо! Коли найпізніше ти знатимеш, скільки телекамер тобі потрібно і яких саме? — Об одинадцятій. — Ну й досить. — Нічого не досить, поки я не знатиму всього… Як? Що? Коли?…Про «Кольорові димарі»! Про «Кольорову Віслу»! Вибачте, головуючий дає мені слово? — Даю. — Отож я не ідіот. — Фуньо не ідіот, — підтвердила Ганка. — Не зношу ні халтури, ані порожньої балаканини. — Фуньо не зносить халтури, — шепнула Ганка. — Якщо це навіть мала халтура, — гримів Фуньо голосом застудженого Наполеона, — за дуже великі державні гроші! — Ти вносиш пропозицію? — Вношу пропозицію. — Яку? — Я маю знати все про кольорові димарі. Не те, що в них райдужний дим, що вони димлять один раз о дванадцятій годині, а другий — о двадцять четвертій і дим іде то з шести, В то з десяти димарів. Мені треба знати, чому цей дим кольоровий? Як це відбувається? Навіщо це відбувається? На якому принципі це відбувається? А крім того, хтось мені тут обіцяє нашу Віслу, «королеву польських рік», теж зробити кольоровою, з брудної смердючої води зробити райдужну стрічку. Хочу поставити вам ще одне запитання: хто з нас дістав сверблячку? Ви чи я, Єжи чи магістр, Марек чи Ярек? — Знаєш, — сказав я, — мені здається, що всі ми разом і Кожен зокрема хворіємо на сверблячку. Підозрюю, навіть певний, що ви маєте свої власні, досить подібні до наших, комашки в мозку. — Які там іще комашки? — обурилась Ганка. — Я волію мати сверблячку. Підняв руку Ярек, я надав йому слово. — На мій погляд, їхня сверблячка дуже подібна до нашої. Її можна назвати, наприклад… лабориком. — Ця назва походить з латинської мови, — підтвердив Марек. — Від слова «лабор», тобто «робота». Навіщо казати «лаборик»? Можна сказати «трудяга» — і вистачить. Бо хто тут не «лаборик»? — Я не хочу зватись «трудягою»! Хочу бути «лабориком»! — розприндився Фуньо Прекрасний. — І так довкола мене здіймають галас, ніби Фуньо Прекрасний ніщо, мовляв, він тільки заробляє і витискає грошики з каси, бо має тільки одного бога: касу й гроші. А у мене в голові тільки такий «лаборик», який уже став сверблячкою. Тому що я не думаю про те, щоб розбагатіти. Просто я люблю займатись справжньою роботою. Тому я й працюю! І при нагоді заробляю. Цього вистачить. — Вистачить, — підтвердив я. — А загалом серед присутніх тут я не бачу осіб, які б витримали без роботи довше, ніж перший місяць канікул. — Це дуже важко, — зітхнули обидва брати К. — Цілий місяць канікул! Без роботи! — Так? — ввічливо спитав Фуньо і підняв руку: це означало, що він офіційно просить слова. Я надав йому слово. А виявилося, що я надав йому ревіння. — Дуже вибачаюсь, але що показують годинники? До одинадцятої я маю організовувати операторів, електриків тощо, не кажучи вже про всю апаратуру й транспорт! Ах, як це чудово звучить: кольорові димарі, райдужна Вісла. А я що зовсім не знаю, що це таке і як нам запланувати ці кольорові чудеса. Може, мені треба навколішки просити? Будь ласка! Бух! Фуньо з усього розмаху гепнув навколішки так, аж під його колінами тріснули дві дощечки паркету, а в моїй другій кімнаті недбало складені підручні книжки розсипалися з барабанним дробом. — Фуню! — суворо сказала Ганка, безжально вхопила його за чуприну й посадовила на місце. — Чудово! — зашепотів магістр. — Дуже мило! — Будь ласка, заспокойтесь! — вигукнув я. — Надаю слово братам Кошмарик. Брати Кошмарик значуще перезирнулись. Марек кивнув головою — передав слово Ярекові. — Увага! Я повинен сказати, що загальний задум не належить нам. Він виник десь-інде, і хтось інший почав його втілювати в життя. Конкретно: під час канікул тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого року в Кузниці на Гелі ми натрапили в одній із газет на дуже цікаве повідомлення. Ось воно: «Країни басейну Балтійського моря — Польща, СРСР, Німецька Демократична Республіка, Федеративна Республіка Німеччина, Данія, Швеція і Фінляндія — підписали угоду про здійснення в наступному році експерименту з метою запобігти спусканню в море великими танкерами «змилин». З цією метою до залишків ропи додаватимуть металеві порошки певного складу, для кожного пароплава — інший. Це дасть можливість легко розпізнати винного в можливому забрудненні води. — Зрозумів, — шепнув Фуньо і дістав від дружини ляпаса по руці. — Що ти зрозумів? — Не заважайте промовцеві,— попросив я. — Дякую, — вклонився Ярек. — І, повертаючись до Кузниці, до милої господині пані Ельжбети Будзіш… — Вибачте, — перебив я, — ви говорите про пані Ельжбету Будзіш з вулиці Котвічної?[15] — Так! — вигукнули брати й магістр. — Як же це сталося, що ми не зустрілись? Я пробув там цілий довгий дощовий серпень і половину вересня. — А ми, — закричав магістр, — цілий довгий червень до липня! — Справді, важко було б зустрітися, — посміхнулась Ганка. — Я прошу зараз же повернутись до теми нашої розмови! — ревнув Фуньо. А секунд через п'ятнадцять у нього знову були невинні оченята й ангельська усмішка. — Я дуже прошу, щоб ми відразу повернулись до нашої теми. Я таки шепнув, що «розумію», але насправді й далі не розумію. Бо хоч по суті розумію, то все ж не певен, що моє розуміння зрозуміле як для мене, так і для осіб поблажливих і навіть посторонніх. — Фуню! — промовив я суворо. — Я не давав тобі слова. А якщо ти хочеш побачити сторонніх осіб, то, будь ласка, виглянь на вулицю. Там ходять різні особи, до того ж і по один, і по другий бік вулиці. Яреку, будь ласка, говори далі! Ярек ніяково посміхнувся і ще трошки помовчав. Він придивлявся до чогось, до чого варто було придивитись. Я теж, як і всі, побачив картину, гідну кінокамери. Обоє Фунів упевнились, що вони не зможуть стримати свої вибухові темпераменти. Тому швидко і вміло заткнули власними чистенькими носовичками свої роти. Хоч мало не сталося катастрофи. Вони подивились одне на одного і обоє скорчились від сміху. — Яреку, ми чекаємо! — У зв'язку з тим, що я хотів би тут обмежитись головними точними повідомленнями, магістр підготував для пані Ганки, пана Єжи і пана Фуня три докладні брошури, в яких більш детально роз'яснено всі наші дії. Магістр пхнув через стіл три грубенькі брошури в лакованих обкладинках. Він зробив це точно — брошури попали до рук Ганці, Фуневі й мені. — Будь ласка, не вивчайте зараз тих матеріалів. Поки що вистачить моїх пояснень. Тим більше, що сам задум є певною мірою наслідуванням, і можна сказати, він теж по-дитячому простий. Таке ми собі уявили, і, коли повернулися з канікул, батько, як науковий працівник, теж написав до шведського Королівського морського інституту й до свого близького знайомого, професора з університету в Уппсалі. Через два тижні ми одержали дуже ввічливого листа і всі необхідні матеріали, тому що якраз шведи перші почали «маркірування» моря. Магістр, звичайно, вільно володіє шведською мовою. Він почав нас навчати під час канікул, і, повернувшись додому, ми вже могли вивчити матеріали, надіслані з Королівського морського інституту в Уппсалі. Власне кажучи, ми повернулися з дощових канікул до затопленого дощами й туманами Кракова. І тоді подумали, що хоч у Кракові протікає тільки нещасна, отруєна стоками Вісла, яку можна очистити від отрут без особливих зусиль, то, крім ріки, Краків дуже часто й чимдалі частіше затруюється морем туманів і низьких хмар. Зрештою, немає в світі міста, яке було б чисте від отрути. Але ж ми дуже, дуже любимо місто, в якому живемо, і країну, в якій живемо. Якщо ж шведи змогли зайнятися морем, то чому ми не можемо зайнятись отруєною річкою і отруєним повітрям, яке певною мірою подібне до середньовічної пошесті — чуми? Після вивчення шведських матеріалів ми одразу взялися за цю справу. Звичайно, чим більше ми заглиблювались у роботу, тим вона виявлялася складнішою. Спочатку ми сказали собі: зробимо за три місяці! Через два місяці мусили сказати: може, вистачить десяти місяців? І тільки в середині одинадцятого місяця могли себе запитати: ну й що? Двох тижнів вистачить? І могли ввічливо собі відповісти: так! Вистачило. — Так! — закричав Марек. — Двох тижнів! — Я пригадую, — строго втрутився магістр Діонізій Гібридон, — що спершу мало вистачити три місяці. А насправді було потрібно місяців із дванадцять. Отже, нехай у братів Кошмарик не наморочиться в голові. Тобто, вибачте, в головах. — Магістре! — сказав я таким голосом, що Діонізій скорчився майже до двадцяти п'яти сантиметрів. Цієї миті я почув, що хтось торкнув мене за плече. Це був Фуньо. Він благально белькотав і піднімав руку вгору. Тобто просив, щоб йому надали слово. Але чому він так белькоче, коли вже вийняв з рота кляпа, що втримував його від балаканини? — Чому ти так белькочеш, дорогий Фуню? — засміявся я. — Адже ти вже вийняв кляпа? — Я? — спитав він. — Фуню! — гримнула Ганка. — Признайся: від хвилювання ти з'їв кляпа! Фуньо знизав плечима. — Можливо. — Як же це сталося? — стурбовано спитала Ганка. — Значною мірою завдяки моїй мамі й тобі. — Що це означає? — Це означає,— мовив замислено Фуньо, — що найтвердіші котлети, шматки м'яса, печеня й біфштекси, що їх я їв у своєму житті, я їв спершу в батьківському домі, а останнім часом у тебе, моя найдорожча! — Фуню! — вигукнула Ганка, схлипуючи. — Як ти можеш таке казати? — Просто я хотів розважити тебе, моя найдорожча дружино. Відверто кажучи, я міг би з'їсти оцей килимок і навіть не помітив би. Ганю! Мир? Ми відвели від них очі, бо не словами, а ніжним і довгим поцілунком вони закріпили цей мир. Нарешті Фуньо знову попросив слова. Я надав його. — Панове, — промовив він. — Громадяни, джентльмени, товариші й друзі! Ми надзвичайно пишаємося знайомством з такими особистостями, як брати Кошмарик, а також магістр Вернигора. — З подвійним ім'ям, — нагадав Вернигора. — Магістр, — відразу виправився Фуньо, — Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора. Я не граюсь у ввічливість. Головне те, — вів далі Фуньо, — що я зазирнув у вашу брошуру. Мені пощастило зрозуміти кілька хімічних прикладів. З фізикою і математикою гірше. Не маю чим похвалитись. Якщо не помиляюсь, Ганка також. Ганка почервоніла так, аж усім нам стало незручно. — Я знаю вісім математичних задач і одну фізичну формулу. — То й що з того, Ганю? — Нічого. — Вже за десять хвилин десята. Нам лишилося сімдесят хвилин до одинадцятої, коли треба буде замовляти знімальні групи й кінокамери. Шістдесят хвилин вистачить з лихвою. Але протягом тих перших хвилин котрийсь із братів Кошмарик повинен розтлумачити мені й Ганці, в чому суть «Кольорових димарів» і «Кольорової Вісли». — Тут уже немає запитань, — усміхнулась Ганка, — це ми собі уявляємо. — Зовсім не уявляємо, — сказав Фуньо Прекрасний, — від початку до кінця не розуміємо ані принципу, ані способу утворення кольорових димів над різними димарями, чому вони з'являються в різний час і в різну пору. Розтлумачте нам, як старшим дошкільнятам. Розтлумачте ж нарешті! Я небагато міг розповісти про це явище, тому що мені самому майже нічого не пояснили про кольорові димарі й отруєне повітря. Вже не раз мені кортіло дізнатися про те, чого зараз вимагав Фуньо. Мені бракувало доказів. Однак першому не хотілось просити. Інакше стояла справа з Фунем і Ганкою: адже вони мали підготувати телепрограму про кольорові димарі. Я подивився на старшого з братів, на молодшого. Марно. Обидва втупились в обличчя магістра Діонізія Гібридона Вернигори. Магістр заплющив очі, а з-під киреї долинало легеньке шелестіння — тобто працював «штучний мізочок». Так тривало сім секунд, за які відбулося кількасот мільярдів операцій. Нарешті магістр прокинувся. Подивився золотавими зіницями на Фуня. — Ви говорите крізь сон? — різко спитав він. — Б… буває,— Фуньо почервонів, як півонія. — А ви? — звернувся магістр до Ганки. Ганка зашарілась, немов червоногаряча троянда. — Часом… Так собі… розмовляємо крізь сон. — Отож-бо, — сказав магістр, — це найпростіша й найменш серйозна причина. Один випадок на мільйон сорок дві тисячі двісті шістдесят сім, що вас хтось підслухує. Але якщо будете все знати й розуміти, ви розпалитесь. Почнете шепотіти й розмовляти вголос, і буде вже один випадок на чотириста сімнадцять тисяч випадків. Крім того… — Що крім того? — спитав пошепки Фуньо. — Адже ви любите легку атлетику? — посміхнувся магістр Діонізій. — Насамперед біг на середні й довгі дистанції? Безперечно! А чи ви любите наперед знати, хто виграє? Дурниця! Правда ж? — Правда, — шепнув Фуньо. — Авжеж, — підтакнула Ганка. — Бо коли Фуньо знає все наперед, то вже на середині починає нудьгувати. Для нього кожна справа має бути великою пригодою. — Ти моя найбільша таємниця й найкраща пригода! — вереснув Фуньо. — Розумію причину цього вереску, — сказав я, — але певною мірою і схвалюю його, тому що пані Ганці дуже личить цей рум'янець. — Увага! — озвався магістр. — Увага! Вісім хвилин на одинадцяту! — До роботи! — репетнув Фуньо і раптом сторопів. — Так! До роботи! Тільки дозвольте запитати, до якої? — Зараз дізнаєтесь, — мовив Марек. — Ми з братом опрацювали тільки загальний план завдань. Для перевірки і опрацювання в найменших подробицях ми віддали цей план магістрові Діонізію Вериигорі. Ви готові, дорогий Гібридоне? — Звичайно, любі діти. — Тож просимо вас розповісти. — Будь ласка, дайте мені карту, яку я накреслив для вас. Заберіть зі столу все зайве, я бачу, що тут зайве все. Та-а-ак! Тепер розкладемо нашу карту. Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я, у зв'язку з моїм зростом, ходитиму по ній. Ми всі висловили свою згоду, а брати К. розстелили на столі карту. То була якась дивна карта. Дуже тонка й водночас якась цупка. Вона лежала на столі, наче її випрасували. Дуже барвиста й разом з тим надзвичайно розбірлива. Масштаб її був просто невірогідний, ніби один до п'яти тисяч. Переважна більшість забудови була надзвичайно детально позначена. Та ще й так виразно, ніби хтось спершу сфотографував місто, а потім усе розфарбував відповідними кольорами. Крім того, пункти, що їх магістр обвів, світились, наче були накреслені й розмальовані фосфоричними фарбами. На цій магістровій розповіді, власне, все й закінчилось. Усе було передбачено до дрібниць. Однак про всякий випадок на прохання Ганки й самого Фуня магістр Діонізій повторив головні дані про місце й час окремих дій. Їм обом теж дали трохи менші, вкладені в футляри карти й список чергових операцій. О десятій годині тридцять п'ять хвилин ми були готові. Всі важливі й другорядні заходи було обговорено, записано в блокнотах і на магнітофонній стрічці. О десятій годині тридцять дев'ять хвилин я знову залишився сам. Як звичайно, прибираючи після гостей, я розбив усього одну чашку й трошки подряпав одну тацю (розсипаний цукор не рахується). Тепер усе вмістилося на одній таці, я взяв її й виніс до кухні. У вітальні бабуся Ірена вже витирала найнижчий ряд книжок, і я міг з полегшенням відітхнути. Незважаючи на це, в мене було якесь неясне почуття, ніби я про щось забув. Так і є. Забув узяти зі столу вазу для тістечок, а також зачинити двері. Повернувшись до своєї кімнати, я побачив коло столу обох собак, а на столі три безе — позаконкурентні бабусині вироби. Гірше було те, що мені самому хотілось безе, Навіть дуже хотілось. Та хіба ж їстимеш, коли з одного боку на тебе дивляться двоє очей сумного філософа, а з другого — імлисто поблискують оченята сумної панночки. — Вам сумно? — спитав я. У Відповідь почув два легенькі, мов вітерець, зітхання. І якби я не знав, що в погляді цієї парочки прихована ще й ница пронирливість, то міг би розплакатись. — Ви, мабуть, з'їли б отаке безе, крихке й солодке? Погляди все ще були сумні, але об стілець застукали два хвости, як барабани на параді. В такі хвилини мені часом кортить дізнатись: чи собака керує своїм хвостом, чи хвіст собакою?.. Я спитав їх про це. «Сьогодні така гарна погода, — ввічливо пирхнув Ренні.— Аж приємно махати хвостом». Массумі виявила певну неуважливість, оминувши розмову про хвіст. «Ах, — зітхнула вона, — якби солодкі безе мали ще смак копченої грудинки». Я перестав вагатись. Почастував гостей тістечками, сам теж з'їв одне, потім вирядив Ренні й Массумі на їхнє місце в кімнаті дітей. А сам сів біля телефону. Десь із півгодини шукав Когось Важливого в Варшаві. Нарешті знайшов-таки. Розмова тривала близько години, але я не шкодував грошей. Це була саме така розмова, на яку я сподівався, якої чекав і на яку покладав надії. Розділ XII


Годинник на ратушній вежі сповістив місто, що зараз вісімнадцята година. А це була вже година заспокоєння. Деякі ловці сенсації, названої «Кольоровими димарями», висловлювали своє глибоке розчарування й незадоволення. Нетерплячі приїжджі, не дочекавшись о дванадцятій годині жодної кольорової вистави, вже близько тринадцятої почали поволі роз'їздитись. На другорядних дорогах зникали затори, на магістралях панував уже нормальний рух, його приплив, порівняно з відпливом, усе зменшувався. Настала, як уже я казав, година заспокоєння і — не буду приховувати — глибокого розчарування. З міста виїздило все більше машин. Поїзди, що відходили з вокзалу Центральний Краків, були переповнені, а ті, що прибували, — майже порожні. Дійшло до того, що після марного чекання вистави багато Краків'ян виїхали з запізненням на вихідні дні в Татри і в дачні місцевості поблизу Кракова. Пішоходи вирушили на вечірні прогулянки під тихим зоряним небом. Нерозумно надто легко роздратовуватись у дуже старому й задумливому місті. Особливо о тій порі, коли смеркає, і вдосвіта. Буває, прихилишся до муру, а він наспівує мелодію з вісімсотих років. Або ступнеш на камінь, а камінь дзвенить, наче під сталевою рицарською стопою. А часом у вузькій вуличці залунає весела пісенька народних акторів, яких називали рибалтами. У цьому місті в гарну погоду завжди варто дочекатись вечірніх тіней, що все густішають. Того дня також слід було почекати, коли настане вечір. Тому що за планом, розробленим братами Кошмарик і Фунем Прекрасним для його знімальної групи та додаткових груп Краківського телебачення, операція мала початись о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин. Точніше — перший сигнал, який сповістив би, що того вечора й тієї ночі в Кракові щось відбуватиметься. О дев'ятнадцятій годині Фуньо оголосив стан повної готовності. Той же Фуньо викликав у мене повагу (не вперше) ще до полудня. План дій, що його ми затвердили між десятою та одинадцятою (розмножений магістром в п'ятдесяти ксерокопіях, зроблених кишеньковим апаратом), Фуньо знав уже в уривках об одинадцятій десять. Ми екзаменували його двадцять хвилин. Він не зробив жодної помилки. Був спокійний, кмітливий і привабливий; тоді я вперше зрозумів, чому така славна дівчина, як Ганка, вийшла за нього заміж. Зараз, о дев'ятнадцятій годині, всі групи вже розташувались на своїх місцях. Всі телекамери стояли націлені, мов дула, на ціль номер один. Об'єктиви камер були оснащені додатковими фільтрами, які придумали брати Кошмарик. Виготовив їх, звичайно, магістр Д. Г. Вернигора! Ті фільтри, на відміну від звичайних, які пом'якшують різкість світла, освітлювали об'єкт навіть пізно вночі. Моя родина покинула мене. Власне кажучи, дійшло до розриву співдружності, який викликав я сам. Уся моя четвірка, а точніше (рахуючи й собак) уся моя шестірка, хотіла сьогодні розважитись спогляданням кольорової вистави, яку я їй обіцяв. Звичайно, я не пояснював принципу «Кольорових димарів». Замість цього я згадав про досліди Королівського морського інституту в Уппсалі. І сказав Анджеєві, який мав вести автомашину, з якого пункту Кракова буде все добре видно. Всі четверо дивилися на мене так недовірливо, що мені врешті це не сподобалось. — У чому справа, мої любі? — Тату! Може, ти хочеш перевести Королівський морський інститут з Уппсали до Кракова? — спитала Агнешка. — Чи навпаки… Краків до Уппсали? — спитав Анджей. — Їдьте вже, — гримнув я, — бо запізнитесь! І, будь ласка, не жартуйте зі мною, бо я зумію знешкодити кожного з вас. Бабусі можу купити найголоснішу платівку естрадного ансамблю і ставитиму її, ввімкнувши найбільшу гучність. — Боже! — шепнула бабуся. — Кристині можу подарувати зібрання творів Гелени Мнішек[16],— вів я далі,— і читати їх уголос. — Юреку, — промовила дружина таким тоном, що мені, хоч і гріло сонце, зробилося холодно. — А дітям вистачить, коли випускатиму повітря з шин. Щодня вранці. Раз із передніх шин, раз із задніх. Ну? То що з цього буде? — Краще нехай нічого з цього не буде, татусю, — сказала ніби ніжно дочка, — бо ми знаємо двох замаскованих хуліганів: один мого зросту, а другий — Анджейкового. Вони можуть завдати тобі неприємності. І взагалі… — Я теж знаю тих хуліганів, — перебив я Агнешку. — В них добрі серця, й вони не скривдять мене. — А якщо випадково? — Їдьте! — вигукнув я. — У вашому розпорядженні близько шістдесяти коней. А в мене? В моєму мопеді ледве дев'ять старих зморених кляч. Їдьте! — повторив я. І вони зникли! В мене теж було мало часу, може, навіть занадто мало. Вже давно я пересів з автомашини на мопеда. Ми звали його «Добряком», бо в нього був надзвичайно лагідний характер. Я стежив, щоб він не був занадто швидким, бо, проїхавши більше п'ятдесяти кілометрів, Добряк і не збирався мандрувати під гору. Крім того, він був дуже розпещеним з технічного погляду. Якщо, наїздивши сто кілометрів, я не віддавав його до свого приятеля механіка, він починав поводитись непристойно. Дуже кашляв. Зупинявся серед поля. Вдавав, ніби дуже боїться дощу, корів і півнів. Я зазирнув у блокнот, де записував Добрякові пробіги, і ніяк не міг пригадати, скільки я наїздив кілометрів після останнього візиту до механіка: сто чи сто дев'яносто. Якщо сто дев'яносто, то цього вечора я повинен буду робити пробіги на довгі дистанції. Інакше ображу чоловіка, який мене дуже цікавить. Я сів на Добряка, закрутив педалями, мотор увімкнувся, і Добряк рвонув з місця, як у найкращі часи своєї молодості. У мене камінь спав із серця й покотився в один з розкопаних у Кракові рівчаків. На щастя, там нікого не було. А я мчав на побачення з чоловіком, дуже подібним до мене своїми ім'ям, прізвищем, віком, зростом і вагою, зате цілком відмінним своїм кольором. Мене можна було вважати чорнявим і окатим італійцем чи греком. А він належав до так званого типу «свинячих блондинів». Зрештою, він сам так про себе казав. Я встиг прибути вчасно. Він їхав просто з Варшави державним «Мерседесом-280 SEL»! Я плентав на Добрякові. Незважаючи на це, ми точно, навіть дуже точно розрахували. Я випередив пана Єжи не більше ніж на півхвилини. Ми зустрілися на порозі кав'ярні Французького готелю. І перед тим як перейти до справ, які вже починали відбуватись і поволі, але успішно лихоманити ціле місто, — ми повинні були узгодити, по-перше, наші прізвиська (тому що в нас були однакові імена й прізвища), а по-друге, вирішити, чи вже сьогодні повністю включаємось в операцію, чи тільки після того, коли переглянемо зняті протягом дня кіноплівки. Першу справу ми залагодили швидко: ще перед першою чашкою кави і першим тістечком. У «свинячого блондина» були веселі очі й велике почуття гумору. — Справа ясна, пане Єжи! Будуть такі ситуації, коли хтось намагатиметься якнайшвидше згадати, хто з нас є хто. Ні кольору очей, ані шкіри ми не змінимо. Але що ви думаєте про волосся? — Зараз я вам скажу, пане Єжи. — Я зміряв обвід його голови, а тоді пішов до телефону. Коли мої п'єси ставили в театрах, я на репетиціях і навіть у день прем'єри найкраще почував себе в костюмерній, поміж електриків і техніків. Поміж тих людей мені було добре, тому я й приятелював з ними. А тепер виявилось, що завдяки давній дружбі за півгодини ми будемо мати дві однакові руді перуки. — Пане Єжи, — сказав я, — трохи попудріть темною пудрою вашу шкіру «свинячого блондина»… Ой, вибачте! — збентежився я, а той пан Єжи надувся від сміху, як (прошу вибачити) свинячий пухир, а потім плеснув мене по плечі, аж стіна загула. — Пане Єжи, — відповів він, — а ви знаєте, як мене звичайно називають? Як? Саме так, як вас: видатний курдупель. Як мене? — Саме так, як вас. Та все ж ви гарно придумали з цими рудими перуками й темною пудрою. Будемо тинятися тут і там, обидва з кудлами, наче червона морква. Ви будете зватись Єжи Рудий, а я — Єжи Рудавий. — То ви будете зватись пан Рудавий? — Еге ж. — А я Рудий! — Атож! — А вам не здається, що це трохи несерйозно? — Я вважаю, що це зовсім несерйозно. — У зв'язку з цим я хочу вас про щось запитати. — Будь ласка. — Чи справа, яку ми невдовзі маємо залагодити, але залагодити дуже урочисто, не постраждає від цієї нашої несерйозності? — Дорогий Рудий! Це справа не тільки урочиста… бо це взагалі сьогодні нічого не означає. Це справа, як по правді, найбільшої ваги. Не лише для Кракова, але й для всієї країни. І не тільки для нашої країни. Ви читали брошури Ярослава, Марека й того третього? — Я переглянув… але… відверто кажучи… не дуже… — Не дуже? То в такому разі краще нічого не кажіть. Ані слова. Бо я прочитав ту брошуру двічі від початку до кінця. — А я, дорогий пане Рудий, справді дуже добре на всьому цьому розуміюсь і хочу, щоб ви запам'ятали це раз і назавжди! — Що саме, пане Рудавий? — Саме те, дорогий Рудий, що ці три автори брошури, які підписалися тільки своїми іменами, — геніальні створіння, з рідкісними знаннями й чудовими задумами. — Я дещо про це знаю, дорогий Рудавий. Навіть занадто добре знаю. І гадаю, що їм буде надзвичайно приємно почути це від вас особисто. Я їм розповідав про вас багато хорошого. А мені вони довіряють. Та вони, мабуть, уже й почули те, що я вам сказав. — Ви думаєте, що вони підслухують? Рудавий заходився шукати мікрофон під столом, під кріслом тощо. — Облиште, Рудавий, — сказав я. — Від магістра Гібридона я довідався, що вони сконструювали апарати, які так підслухують з відстані трьох кілометрів, ніби з п'ятнадцяти сантиметрів. Цього досить? — Досить. Я навіть зовсім не дивуюся тим геніям, — посміхнувся Рудавий. — Та все ж… хто такий Гібридон? Звучне ім'я. А як його звуть повністю? — Повністю — магістр Діонізій Гібридон Вернигора. — Ви в Кракові завжди мусите мати якогось магістра. — Божа воля, — зітхнув я. — А що ж це за магістр? Хто він за фахом? — У нього дев'ятнадцять магістерських ступенів. Останнім часом він, здається, склав екзамени на чотири докторські ступені: з фізики, біології, електроніки й теоретичної математики. — То він мусив років зі сто вчитися? — Помиляєтесь, Рудавий. По-перше, все це було зроблено менше ніж за рік. Крім того, він не вчився, тільки, так би мовити, в нього вкладали знання. — Не вірю! Це був би блискучий самонастроюваний і самокеруючий автомат… Ні! Не вірю! — Можете не вірити! Будь ласка! — солодко посміхнувся я. — Це просто самонастроюваний гном. — Пане Єжи! — заволав Рудавий. — Вам стало гірше? І давно з вами так? — Мені зовсім не гірше! Навпаки! Останнім часом мені значно покращало. До речі, завдяки знайомству з братами Кошмарик і магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою, самонастроюваним автоматом у вигляді гнома. Він ніби малий, всього двадцять сім сантиметрів на зріст, а насправді він великий і є найбільшою з мрій усіх світових кібернетиків та всіх конструкторів так званих мислячих машин, обчислювальних тощо. Запала довга мовчанка. Рудавий витер лоба. — Я розумію, та навіщо такі стародавні імена й прізвище? — А хіба ви коли-небудь бачили сучасного гнома? — Звісно, не бачив, але навіщо так вихвалятись? Аж Вернигора? — Дорогий пане Єжи, — сказав я лагідно, — той малюк може легко розбити протягом одного робочого дня тисячу тонн граніту. Ви мені вірите? — Вірю, бо змушений, — підтвердив Рудавий. — Ми співробітничаємо на основі взаємного довір'я. Мені потрібно тільки одне. Я їхав із Варшави без зупинок. Не було часу пообідати, зараз я охоче з'їв би кілька тістечок. Я кивнув знайомому офіціантові. Він підморгнув мені: мовляв, миттю, — і за дві хвилини приніс тацю з двома дюжинами найкращих тістечок, які тільки можна було тут дістати. Громадянин директор Єжи (тобто Рудавий) заходився наминати тістечка, час від часу запиваючи їх мінеральною водою. Я поволі цідив свою каву, але попросив його трохи поспішити. — Правда ж, смачні тістечка, пане Єжи? Кава тут теж непогана, але ми мусимо квапитись. Щоб заїхати до театру, — взяти перуки, — в нас лишилося всього сімнадцять хвилин, а з примірюванням — двадцять. І ще стільки ж часу, щоб доїхати до найближчого місця, звідки можна спостерігати кольорові ди… Звичайно, я хотів сказати «кольорові димарі», але урвав на півслові, раптом глянувши на Рудавого. Він сидів нерухомо, дивлячись на мене тупими, безбарвними очима. А таця з тістечками була порожня. Скільки це тривало? Дві, щонайбільше три хвилини. Як він це зробив? Просто тістечковий гігант! Це, напевно, наслідки його подорожі на Близький Схід, де більшість нафтових шейхів частково обмінюють нафту на долари, а переважно — на американські ласощі, які, до речі, дуже несмачні. Я перестав роздумувати над тістечками, бо час уже почав підганяти нас. — Офіціанте! Рахунок! І ми вже на вулиці. Тут мирно стоять поряд «Мерседес-280 SEL» і мій ніби трохи засмучений мопед. З обох боків, наче справжні гангстери в кінофільмах, ми вистрибуємо на передні сидіння «мерседеса» і…халтура! Цей прекрасний виродок не хоче вмикатись. Через кілька секунд я бачу в дзеркальці, що мій мопедик, названий Добряком, киває нам лівим кермом. З висловлювань Рудавого я зрозумів, що відчував Добряк і чому він починає викручуватись од сміху. Він відчув, що прекрасний звір, «Мерседес-280 SEL», вихлебтав увесь бензин (запасний теж) і тепер розкарячився на вулиці Святого Яна, наче скелет верблюда на скелеті пустелі. — Дорогий Рудавий, — звернувся я до свого спільника, — по-перше, людині, яка займає високе становище, не личить так висловлюватись. — Не будьте таким розумним, пане Рудий, — буркнув Рудавий, — бо я можу зараз так висловитись, що в мене в самого розпухнуть вуха. — А навіщо це вам? — спитав я, невинно посміхаючись. — За вашим чудовим верблюдом стоїть мій мопед з повним баком. У нас обох вистачить грошей на штраф за їзду на мопеді вдвох, а до того ж нам буде на ньому зручно. Я змонтував позаду сидіння багажник. — А він потягне? — далі надимався від злості Рудавий. — Такий розум, як ваш, потягне напевно. Ми сиділи на сідлах, один блідий від злості, другий червоний мов рак. — Може, ви маєте при собі дипломатичний паспорт? Це краще від будь-якого мандата. — Маю. — Ну, то що? Їдемо? — Нехай буде так. Тільки не дуже швидко рушайте з місця цим самокатом, бо мій бідний «Мерседес-280 SEL» ладен від сміху поламати собі розподільника, коробку передач або хоча б амортизатора. — Ідіот! — буркнув я. — Хто? — Отой ваш «Мерседес-280 SEL». — Пане Рудавий тільки без лайки! Їдемо чи не їдемо? Я відразу рушив на повній швидкості, а тому що Рудавий не передбачав, що його може з такою силою шарпнути, він перелетів з сідла на вуличний асфальт. На щастя, вулиця була майже безлюдна, зате в «мерседесі» чимраз сильнішав якийсь галас. Рудавий вдав, ніби нічого не чує, знову сів на сідло й так міцно вхопився за мене, що мені стало важко дихати. Цього разу я рушив досить повільно. «Мерседес», побачивши це, загойдався на колесах. Я знову додав газу, ми проскочили дві порожні «зебри», одне червоне світло і вже були під театром. Перуки пасували нам, як власна шкіра. Я обійняв пані Місю, бо при такій дружбі, як у нас, про гроші не могло бути й мови. Тільки вручив їй великий подарунок, на який пан Рудавий поглянув і тихенько зітхнув. Я не дозволив йому довше затримуватись і чекати, поки пані Міся розгорне пакунок (я був певний, що він про це мріє), і тому за вісім хвилин ми вже були на місці першої Фуневої групи, яка чекала першого сигналу. Звичайно, Фуньо, побачивши двох чоловіків середнього віку в рудих перуках, заборонив нам заходити на територію, яку він зайняв для себе, а коли ми не послухались його, звелів зав'язати нам очі, поставити перед димарем і просто розстріляти. Виникла складна ситуація: по-перше, не було чим розстрілювати, а по-друге, коли ми постягали перуки, Фуньо від сорому аж скорчився і його ледве — за допомогою Ганки й першого оператора — трохи привели до тями. Ганка втішила нас, що він уже пересоромився до кінця і знову буде струнким і чудовим, як завжди наш Фуньо Прекрасний. Ми обоє, наче за командою, подивились один на одного (що бідолашна дівчина знайшла гарного в цьому створінні?), наділи свої перуки й пригадали, що я, скоріше рудавий, називаюсь Рудим, а він, рудий, — Рудавим. Як відомо, в нашому кліматі будь-якого червневого дня може почати сікти осінній дощ і осінній вітер продуватиме до кісток. Однак цього разу все було інакше. День був теплий і спокійний, повівав легкий вітерець. Ніхто не міг мати жодних претензій до гідрометеорологічного інституту, який учора передвіщав на сьогодні гарну погоду. Сталося так, як він передвіщав. Раптом над містом пролунав ніби якийсь дивний шум. Було дев'ятнадцять годин тридцять хвилин. Той шум не був природним явищем. Його зняли люди. Голосні зітхання і захоплені вигуки, далекий вереск, близькі вигуки, загальне: «О-о-о-о-о!» Все це було відповіддю на явище, про яке вже перестали думати і від якого вже не чекали нічого цікавого. Та зненацька з найближчого до Фуневої телевізійної групи димаря піднявся райдужний дим. Він здіймався рівно вгору, виграючи райдужними барвами. Його стрічка розвіювалась поволі й велично, як рицарський прапорець. Варто було б вияснити, якому закладу, об'єднанню чи міністерству належав той кольоровий димар. Та ми домовилися з братами Кошмарик і з Рудавим, що з різних причин не будемо називати ані димарів, ані підприємств, які випускають дим, їхніми повними назвами. На разі вистачить скромної назви, наприклад, «Димар А», «Димар Б», «Димар В». А на нашій карті, яку отримав Фуньо Прекрасний, а також у брошурі, яку отримав пан Єжи Рудавий, всі назви підприємств, об'єднань і міністерств позначено літерка по літерці і крапка по крапці. «Димар А» димів надзвичайно гарними кольорами. Такими гарними, що Фуньо, який починав свою велику кар'єру як оператор, сам ухопив телекамеру і почав її крутити, щось бурмочучи від захвату. Сцена з «Димарем А», ця, так би мовити, димарно-кольорова вистава тривала дуже довго. Замість чотирьох хвилин цього разу вона затяглась більше ніж на двадцять хвилин. Здавалося, ніби людям оголосили: «Дивіться! Дивіться уважно! Будьте уважними! Це тільки початок вечора! Увага! Увага!» Ділянка, де працювала знімальна група, була огороджена подвійним грубим мотузком, прив'язаним до глибоко вбитих у землю кілків. Але це нічого не допомогло б. Допомогло щось інше. Перший асистент режисера Фуня Прекрасного, не запитавши навіть дозволу в шефа, пішов до найближчого відділення міліції. Коли начальник міліції побачив того асистента, з гарно підстриженим ясним волоссям, з фіалковими очима і в сукні, що хоч була пошита ніби з тику, проте мала надзвичайно ефектний вигляд, він ураз почервонів. Асистент, — ви вже знаєте, що це була Ганка, — попросив допомогти під час зйомок «Димаря А». Капітан міліції для різноманітності зблід. Це був незвичайно вродливий чоловік в чорною чуприною, блискучими очима, стрункий і гнучкий, мов шпага. Але він мав нещастя подобатись дівчатам у середній школі. Вони безжально знущалися з нього. І він досі, хоч уже був капітаном, боявся гарних жінок! У кожному разі, Ганчине прохання було виконане одразу. Хоч капітан, розмовляючи з Ганкою, весь час плутав слова, але, віддаючи розпорядження, нічого не переплутав. Через десять хвилин огородження камер, кабелів та іншого спорядження було додатково укріплене досить чисельною охороною. І було від чого! Вся публіка, що оточувала «Димар А», розділилась на дві групи. Перша з них, мабуть, більш лінива, пообсідала всі дахи, тераси, балкони й кухонні ганки. А друга збіглася з усіх боків, оточивши невеликий пагорб, на якому розташувався зі своєю групою і своїми телекамерами Фуньо Прекрасний. Незважаючи на значні перешкоди і насамперед завдяки втручанню Ганки, яка побачила мене в натовпі, мені вдалося пробратись усередину огорожі. Тут мене здивувала сцена, до якої я не був підготовлений. Фуньо цікавився виключно димарем і його кольоровою музикою. Але другий режисер, тобто Ганка, саме готувала до розмови двох свідків події. Їх освітлювали два рефлектори, невеликі за розміром, але дуже яскраві. При їхньому світлі я роздивився тих чоловіків, які видались мені знайомими. Вищого я пам'ятав по якійсь конференції чи з якихось знімків, а може, просто з фотографії. Хто він такий? Якийсь діяч? Службовець? Директор? Напевно, директор! Директор, що керує саме цими підприємствами, димар яких і далі випускав у повітря райдужну, блискучу хвилю диму. Зате другий? Дуже знайома постать і зовсім чуже обличчя: сивуватий чубчик, зовсім сиві вуса, зморшки, в руці паличка. Це здавалося досить дивним, тому що коли обидва чоловіки повернулись до мене спинами, то кремезніший і вищий з них скидався просто на старенького сивоголового батька. Ганка дала знак — і чоловіки почали розмову. Мені не хотілось підходити до них, щоб підслухувати, але навіть звіддалік я бачив, що розмова перед мікрофоном, хоч і почалась обережно й вимушено, стає чимраз завзятішою і гострішою. Було смішно, що сивуватий, вусатий хирляк підпирає до муру, а точніше, збиває з дороги директора, який завдяки своїй вазі й силі міг би влучним ударом втовкмачити хирляка в димар. Ще одна річ була майже незрозумілою. Біля обох співрозмовників стояв старанний і дуже уважний звукооператор. Це був молодик такого зросту й такої комплекції, як я. Ще смішнішим здавалося те, що він і одягнений був так, як я, тільки черевики мав зовсім інші. Я збагнув, що знаю дещо про нього: знаю, де й коли він народився, як звали його батьків і яке прізвище мала його мати. На щастя, ми відрізнялись зачісками, а точніше, волоссям на голові. Він був розпатланий і рудий, як висохле рисове поле або хутро молодої видри. А в мене було акуратно зачесане волосся, і не задовге (бо довге волосся вже давно вийшло з моди), кольором схоже на суміш мідного дроту з хвостом молодої білочки. Спершу я зрадів, що з двох Єжи Б. режисер Фуньо запряг у роботу лише того, з Варшави. А мені дозволив прогулюватись під темним, хоч і прозорим небом. Та незабаром мене вже не радувало, що той другий Єжи пітніє від роботи, а мені дали повну волю, випустили па зелену травичку. В прямому й переносному розумінні. Бо його знімають, він працює. А я ж хто такий? Панянка-білоручка? Аліса в Країні чудес? Сьомий із заснулих братів? О, ні! Я не дозволю, щоб мене зіпхнули на узбіччя. Я став роздивлятись навкруги, шукаючи братів Кошмарик, але вони десь зникли, як зникають у тумані краківські планці[17]. Мені зовсім не хотілося нападати на Фуня Прекрасного чи на чарівну Ганку. По-перше, вони вже зняли звуковий фільм. По-друге, я міг би осоромитись перед Ганкою і Фунем, навіть перед своєю сім'єю, якщо вона десь поблизу в натовпі. Краще стояти спокійно і вдавати з себе головного редактора програми, аніж безглуздо метушитись на екрані. І цієї миті зі мною сталось щось дивне. Ніколи й не сподівався від Себе такого: зненацька я страшенно засумував за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою, за його схильністю до кепкування. — Стоп! — вереснув Фуньо. Камери перестали працювати. Ганка з глибоким полегшенням пригладила зачіску. Рудий звукооператор віддав їй мікрофон. А обидва співрозмовники, яких знімали, відразу розпрощалися, холодно вклонившись один одному. Потім директор, прощаючись із Фунем, замість долоні простяг йому три пальці (Фуньо цього не помітив) і, ледь кивнувши головою Ганці, наче криголам, вплив у натовп. Знімальна група почала складати своє різноманітне й складне приладдя. А я все марно розглядався навкруги, шукаючи магістра Вернигору. При цьому я так глибоко замислився, що й не помітив, коли до мене підійшов той шпакуватий хирляк, який ніби враз погладшав. Він торкнувся пальцем моєї руки й зненацька зареготав, мов хлопчисько. Я глянув йому в очі, і в мене зникли будь-які сумніви. — Мареку! — вигукнув я. — То це ти?! — Пане Єжи, чому ви так кричите? — здивувався Марек. — Тому що я самотній, безробітний і не знаю, що мене чекає. Тут кожен із себе вдає когось. Може, ви й мені накажете перевдягтися балериною з Великого театру або трапером з Великих Озер? Так я сказав Марекові, додавши, що ми обидва опинились у безглуздому становищі: машина з телебачення вже поїхала, забравши пана Рудавого, а нас залишили самих у темряві, бо місяць зайшов за хмари, собаки поснули і ніхто не співає за лісом. — Ви помиляєтесь, пане Єжи. Ми не самотні, бо нас двоє. Навіть більше! У вас є чудова машина для швидкої й безпечної їзди. Невже ви забули про неї? Негаразд! Адже вона ось стоїть, позаду вас. І справді! Спертий на кілок мотузяної огорожі, стояв мій Добряк. Я зворушено поплескав його по кермі й спитав у Марека, куди ми поїдемо. Він відповів, що, на жаль, не може супроводити мене. Але незабаром надійде наш спільний знайомий і з ним я поїду. Той знайомий і пояснить, куди ми помандруємо. Ми повинні зачекати на нього. Але не більше двох хвилин. Я ще запитав «шпакуватого хирляка», про що він розмовляв там, біля «Димаря А». Однак Марек не дуже балакучий. Він тільки сказав, що вони говорили про деякі властивості кольорових димарів, потім зітхнув і замовк. Ніч над містом стала вже чорною й чистою, наче води Чорного Ставу. На ці води то до одній, то групами випливали зірки, сузір'я й зоряні туманності. Заповідалась гарна червнева ніч. Земні турботи й метушню приглушили тиша й темрява над нашими головами. Я задивився в нічну безодню, коли хтось обережно постукав мене по лівому коліні. — Небо буває навдивовижу гарним, — озвався знайомий голос, — але й під ноги треба дивитись. — Магістре! — вигукнув я радісно. — Дорогий мій Діонізію Гібридоне! — Чому ви так кричите, пане Єжи? — Від радощів! Від того, що бачу вас! Авжеж, від радощів! На мить запало мовчання. — Справді? — спитав ледь тремтячим голосом магістр. — Слово честі! — Що-о-о? Навіть слово честі? — Слово честі,— щиро запевнив я. — Ще кілька хвилин тому я думав саме про вас, дорогий Діонізію. Скажу відверто: я скучив… дуже, глибоко за вами скучив. — Я, — голос у магістра був схвильований, — я повинен признатись, що теж скучив за вами. Ви часто розповідаєте такі безглузді історійки, що в мене аж сльози на очі навертаються. Наприклад, які нісенітниці ви понаписували про наших дурнуватих собак? — О, вибачте. Вони зовсім не дурнуваті. Це дуже кмітливі істоти, вони створені для великих справ! — Саме так! Вони створені для великих… шматків м'яса! Можна подумати, що це геніальна парочка! Я вже починав дратуватись. Де поділися зворушливі хвилини першої зустрічі після такої довгої розлуки? Де подівся горішній сніг? Зараз ми стояли один навпроти одного, погаркуючи, поблискуючи очима, наче дві розлючені дворняги. На-решті я збагнув, у чому річ. — Магістре! Магістре! — Я стишив голос. — Ви просто заздрісні. Ви вважаєте, що я забагато пишу про Ренні й Массумі, а про вас — мало. — Пане Єжи! — розлючено вигукнув Гібридон. — Якби не те, що в мене сьогодні день доброти до людей, то… то тоді… скажу так… напевно… Магістр зовсім заплутався в словах. А в мене тим часом минула вся злість. Я став навколішки й струснув магістра за плечі. — Дорогий пане Діонізію! Адже це день доброти до людей. Ми ж так мило привітались, а тепер що? Будемо сваритись? На якусь мить ми замислились. — Не будемо, — рішуче мовив магістр. — Напевно не будемо, дорогий пане Єжи. Тим більше, що час уже нас підганяє. Нам пора! Їдьмо… я, мій любий, супроводжуватиму вас — показуватиму напрямок, а кому в дорогу, тому вже пора. — Пора в дорогу? Гаразд. Я підняв магістра з землі й дбайливо посадив на заднє сидіння мого Добряка. При цьому в мене з'явилось невиразне відчуття, яке було й під час поїздки з Єжи Рудавим, що в Добряку ніби пробудився якийсь бойовий дух. Я навіть сказав би, якийсь рицарський дух. Я відчував, як він аж тремтить від бажання бігти, гнатись, розганятись. Я сказав про це магістрові, й на нього зненацька ні з того ні з сього напав такий сміх, що він мало не впав зі свого сидіння на землю. — То ви ще не збагнули, — мовив він, — що над цим сумирним Добряком ми втрьох з Мареком і Яреком попрацювали годин із двадцять? Я остовпів. У мене в горлі наче застрягла невидима груша. — Що? Що ви?.. Що, власне, — тепер я почав задихатись від кашлю, давитися кашлем, — що ви сказали? Повторіть. — Будь ласка! Дуже охоче! Повторюю: над цим сумирним Добряком ми попрацювали майже двадцять годин. Виста-чить? — Навіщо? Скільки годин? — Я ще повинен пояснювати! «Навіщо»? Не збираюсь! Можу лише додати, що ми поралися біля цього нового Добряка дев'ятнадцять годин пятдесят, хвилин і п'ятнадцять секунд, З точністю до однієї десятої секунди. Я вже сидів на сідлі, готовий вирушити в дорогу. Мені, якось пощастило проковтнути неіснуючу грушу, і я випросишся. Міцніше стиснув руками кермо й тільки запитав: — Чи можна хоча б дізнатись, яка тепер потужність у Добряка? — Можна, — відповів магістр Діонізій, — ми надали йому триста кінських сил. — О боже, Юлеку! — застогнав я. — Який Юлек? — поцікавився магістр. — Словацький! Він же нас помчить і пошматує на клоччя! — Хто? Словацький? — Та не Юліуш Словацький, а Добряк! — Пане Єжи! — роздратувався Діонізій Гібридон. — Хіба ви бачили де-небудь, у кого-небудь… яку-небудь річ, зроблену Мареком і Яреком разом із Діонізієм Гібридоном, яка була б халтурою чи брухтом? Бачили? — Ні. Ніколи. — Тож перестаньте ґелґотіти, квакати і влаштовувати істерики, бо в мене вже почали іржавіти вуха. Немає чого чекати. Завести мотор: одиниця, двійка і трійка… Чого ви боїтесь? Що замість мопеда маєте швидкісного мотоцикла? Ви просто дитина, а не водій! Скажу відверто, що останнє речення пробудило в мені найниціші інстинкти. Зрештою, я чимало років сидів за кермом, до того ж у різних машинах, і завдяки їм побачив багато світу. А він, оцей Діонізій Гібридон, обзиває мене дитиною! Я не маю нічого проти дітей! Але ж у такій ситуації! Гаразд! Нехай буде по-його! Я так рвонув з місця, що магістр Діонізій, мабуть, утратив рівновагу, бо вчепився в мою куртку, як реп'ях у собачий хвіст. Лише метрів через сто він почав керувати: ліворуч, праворуч, прямо, ліворуч тощо. На призначене місце ми прибули о двадцять другій годині двадцять хвилин. Тобто на десять хвилин раніше призначеного часу. Ми чекали, поки почнеться те, що його згодом називали «Ніччю чудес». І хоч дуже скоро з'ясувалося, що, по суті, криється за тими чудесами, — назва залишилась на багато років. Ще й до того часу, коли вже з нами не могло трапитись людного такого «чуда». Ми з магістром дуже добре знали, що нас чекає протягом найближчих трьох годин і дальших шести днів. Та все ж нас трясло й тіпало, як трясе й тіпає піаніста, що вперше виступає перед великим, переповненим людьми концертним залом. Нам навіть розмовляти не хотілось. Я походжав туди-сюди, а магістр. Діонізій (так само схвильований, як і я) ходив, мугикаючи щось собі під ніс, по колу діаметром метрів із десять. Стрілки годинників ледь-ледь повзли, неначе слимаки, що розігнались бігти. О двадцять другій годині двадцять п'ять хвилин магістр Діонізій перестав кружляти по колу й став у мене на дорозі. Я ледве помітив його в темряві й мало не зачепив ногами. На щастя, він заблищав своїми золотавими очима, — зовсім як золотоочка, і я зупинився. — Про що ми з вами розмовляємо, пане магістре? — спитав я, приязно посміхаючись. — І навіщо? — Розмовляти ми, звичайно, будемо. Але без жодних ввічливих смішок та пересмішок, реверансів і блазнювання. — Чому ви стали такі серйозні, пане Діонізію? — Я вже вкотре нагадую вам, що до мене треба звертатись: «Пане магістре Діонізію». Ясно? — Ніч темна, — мовив я, — але справа ясна. Отже, про що ми будемо розмовляти? — Ми не будемо розмовляти, ви повинні тільки слухати. А я, магістр Діонізій, говоритиму. А точніше, викладатиму. Вже й без цієї короткої розмови я був роздратований. Я повторював собі, наче слова перед уроком з англійської мови, що протягом найближчих годин маю зробити й залагодити. А магістр забрів у все це, як корова в конюшину. Я сказав: «Ну, я слухаю вас». І тоді цей двадцятисемисантиметровий багаторазовий магістр починає розпитувати мене про мої найголовніші обов'язки й наміри, — так, наче я в п'ятому класі. Або в шостому чи сьомому… Опинившись у такому становищі, я почав прикидатись трохи ображеним. Бо в мене є вада — я не вмію ображатись по-справжньому. Тому насправді я спокійно слухав багаторазового магістра Вернигору. До того ж, у ролі вчителя він був незрівнянний. — Отож, — пояснював магістр, — вже довгий час готують велику й прекрасну краківську «Ніч чудес». Коли кажу, що велику й прекрасну, — підвищив голос магістр, хоч я не випиляв жодного недовір'я, — то це справді буде велика й пркрасна вистава! А ви що? Всі ваші знайомі, зв'язані з операцією «Кольорові димарі», працюють, стараються, напружуються й надриваються так, аж під грудьми в них болить. А ви? Ви дуже перетрудились? Лише привезли пана Рудавого на потрібне місце, а потім мене на цей, нічого не скажеш, таки цілком незвичайний спостережний пункт. — Чому «цілком»? — спитав я. — Тому що не частково! — гарикнув магістр Діонізій Гібридон. — Розкидайтесь і далі такими блискучими дотепами! Тоді… — Що тоді? — Тоді через тиждень уся родина покине вас. Собаки вас загризуть. А чужі люди втопчуть ваші закривавлені останки в землю на алеї Трьох Пророків. Ясно? — Наче ясно, але не зовсім. До речі, дорогий пане, котра зараз година? — Двадцять дві години двадцять сім хвилин. За дві хвилини почнеться «Ніч чудес». Тому напружте всі мізерні залишки своїх здібностей. — Залишки? — запротестував я. — Ось я вам покажу «мізерні залишки»! Нахабство! — Нахабство нахабством, а час минає. Ви просто приготуйтесь, напружте зір і пам'ять. У будь-яку мить може почати відбуватись щось незвичайне. Пильно дивіться й слухайте, бо ваше завдання полягає в тому, щоб усе це точно й старанно описати. Незалежно від інтерв'ю, які ви маєте записати на плівку. Щоправда, в нашому розпорядженні є вісім телекамер і сім допоміжних кінокамер, а також скількись там метрів кінострічки, але кінострічки живуть менше, ніж книги. Тому ми звернулися до вас, пане Єжи. Я відчув, як на мене валиться й придушує тягар відповідальності. Звичайно, я сподівався, що брати Кошмарик захочуть запросити мене саме як літописця всієї цієї дуже заплутаної історійки. Та одна річ — сподіватись, а зовсім інша — дізнатися напевно. А зараз я дізнався напевно. Не буду приховувати, — мене охопила справжня, глибока тривога: чи зможу я винести на своїх плечах кам'яний тягар відповідальності? Чи хоча б певною мірою впораюся з завданням? Схоже на те, що брати Кошмарик, пообіцявши «Ніч чудес» над Краковом, справді підготували грандіозне видовище. Я вже дещо знав про головну мету пригоди, яка нас чекала. Проте дуже мало, власне, майже нічого не знав, як появляться перед містом і людьми великі й маленькі чудеса цієї дивовижної ночі в долині Вісли. — Увага! — сказав магістр. — Приготуйтесь! Залишилась усього одна хвилина. Що, вам стає страшно? Дуже давно не писали на замовлення. Чи ж не так? — Так, — жалісно зітхнув я. — Не засмучуйтесь, — і магістр Діонізій Гібридон доброзичливо поплескав мене по литці. Я мимоволі заскреготав зубами. Але й на це в мене вже не зосталося часу. — Вже! — крикнув магістр. — Гін, гіп, ур-ра! Справді, привід для крику був! Почалося!
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка