Єжи Брошкевич Брати Кошмарик, Магістр і я Розділ І



Сторінка4/9
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Розділ V


Хвилин через п'ять Анджей запросив мене до себе на каву. Массумі трохи полащилась, позагравала, пококетувала. Зате Ренні сів на дивані біля Анджея і зіграв свою роль: не звертаючи на мене жодної уваги, довго й зосереджено дмухав Анджеєві у вухо. Ми знаємо ці його штучки. Проте хоч усі знають, що саме Анджей (асистент режисера на телебаченні) навчив цього Ренні, кожному, хто спостерігає цю сцену, стає трохи не по собі. Тим більше, що Анджей теж грає свою роль. Він вдає то сумного, то здивованого, то не-задоволеного. Я допив каву. — Може, ти з'їв би щось солоденьке? — спитав я Анджея. Слова «щось солоденьке» я навмисне вимовив з притиском і таким тоном, як звичайно запитував Ренні. Мислитель одразу спіймався на гачок і вмить опинився біля моїх колін. Я вдав, ніби не помітив його. Почав скаржитись, що в мене болить голова й горло, що мене морозить. Анджей з синівською турботливістю заварив чаю, постелив постіль, знайшов в аптечці кальціпірин і подав мені термометра. Я відомим способом підняв температуру до 37,9° і через чверть години лежав у теплій піжамі, вкрившись пледом, вдало симулюючи легку форму грипу. Саме така ситуація була передбачена проектом «Кольорових димарів», уточненим і допрацьованим на трьох нарадах. Ми вирішили, що протягом кількох перших днів, коли розпочнеться й набиратиме сили операція «Кольорові димарі», мене на місці не буде, по телефону я не розмовлятиму. А вдома ніхто нічого не підозрюватиме. Це буде нелегко, однак мені доводилось переживати й тяжчі часи. Я обклався улюбленими книжками («Аліса в країні чудес», Карл Маркс, Норвід, Генріх і Томас Манни, Булгаков, Кальвін, кілька польських письменників). Це означало, що я беру відпустку, не дивитимусь телепередач і порину в читання. Але перш ніж узяти до рук «Алісу», я почав читати цикл віршів, що їх три роки тому написав молодший з братів К. — «Покинула мене ніч осіння, ніч весняна, ніч золота…» Двадцять шість сторінок машинопису, тридцять два вірші. Я прочитав їх не відриваючись. Прочитав один раз, другий, третій і четвертий. Тільки за п'ятим разом перечитав дуже уважно, вже трохи повільніше і трохи по-вчительському. Сам я, на щастя, ніколи не був поетом. Проте можу відрізнити добре від чудового і хист од таланту. Відкладаючи Ярекові вірші, я засміявся, подумавши, які солодкаво-кислі міни будуть у багатьох відомих поетів, коли менший з братів К. захоче обнародувати свій талант і почне нарешті публікувати свої вірші. Я відклав машинопис і взяв «Алісу». Вся моя родина вже зібралась удома. Повідомлення про мій грип сприйняли спокійно. Повірили. Тільки дружина подивилась на мене дуже співчутливо, але якось надто прискіпливо, У неділю був невеликий туман. Як на замовлення. Діти поїхали за місто, забравши з собою собак, бабуся дивилась телепередачі, дружина вирушила на далеку пішохідну екскурсію. Мене це не дуже тішило, бо ніхто з них не побачить дії «Кольорових димарів». Щоб ніхто не заважав мені читати, я вимкнув телефон. Сподівався, що так само, як зараз він мовчить, десь о восьмій вечора розбалакається. Тому я всіх попередив, що навіть коли телефон увімкнуть, то я як хворий не відповідатиму, навіть якщо дзвонитиме архангел Гавриїл, професор Фрейд чи Джейн Фонда. І справді, телефон залементував уже через хвилину, як його ввімкнули. На щастя, дзвонив апарат у кімнаті собак і дітей. Дружина, людина ділова й акуратна, принагідно ще раз запитала, чи мене немає вдома. Я пригадав собі своє майстерне розігрування в ті страшні роки, коли я був змушений відповідати на телефонні дзвінки зі Спілки письменників, з клубу, з редакції, з Радіокомітету, на приватні дзвінки. Загалом вести до тридцяти телефонних розмов щодня. Розиграш був простим: запалення голосових зв'язок! Це означало, що я можу розмовляти лише хрипким шепотом. Я вирішив, що й тепер це найкращий вихід зі становища. І на запитання дружини відповів страхітливо хрипким голосом: — Я вдома. Немає мене для телефону. Дружина на три чверті або, може, навіть на чотири п'ятих повірила мені із співчуття, що в мене запалення горла. Вона дала мені огидні таблетки, щоб я їх смоктав, а сама пішла сказати всій родині, що батько вдома, але розмовляти не може через запалення голосових зв'язок. Я вдавав, що зачитався «Обранцем» Томаса Манна. Проте, коли через двадцять дві хвилини дружина повернулась і мовчки подивилась на мене, я, щоб «не напружувати голосових зв'язок», намалював у повітрі пальцем великий знак запитання. — Поки що не знаю напевно, хто кого, — мовила вона задумливо, — але хтось когось налякав. Ще й дуже налякав. Я розвів руками, прикидаючись, що нічого не розумію. — Не розумієш? — спитала дружина. — Чудово! Я теж нічого не розумію. Я показав пальцем у напрямку кімнати наших дорослих дітей. — Потерпи, — сказала дружина, — Анджей збирає інформацію. Коли він подзвонить у двадцять місць, Агнешка прийде сюди з рапортом. — На яку тему? — прохрипів я. — Просто всі знають: щось трапилось — але ніхто не знає, що саме трапилось чи може трапитись. Я покірно заплющив очі. Дружина вийшла з кімнати. Накривши голову двома подушками, я зайшовся реготом. З усієї сили моїх здоровісіньких голосових зв'язок завив, наче кремезний ватаг, що скликає голодну вовчу зграю під морозним зоряним небом Аляски. Хтось смикнув мене за плече. Дочка! На щастя, вона не чула батькового виття. — Ти так погано себе почуваєш? — Погано, — прохрипів я. — Але зараз уже трохи краще. — Добре, що вже краще. Я похитав головою: мовляв, і добре, й недобре. «Що відбувається?» — написав я на папірці й, скривившись, мов привид батька Гамлета, подав папірця Агнешці. Вона прочитала, знизала плечима. — Мама каже, що хтось когось страшенно налякав. Я зрештою вважаю, що мама, як психіатр, повинна була б сказати, що комусь дуже погіршало. Я розвів руками, безмовно благаючи: «Рятуйте! В чому справа? Що сталося, хай йому біс?» Дочка ввічливо, навіть ніжно посміхнулась: — Тату, наскільки я знаю твої жести, ти запитував: «Що сталося, хай йому біс?» Признайся, ти не згадував нічого гіршого за біса? — Так! — вереснув я пошепки. — Тобто ні! Я не знаю, що відбувається! — Я так само, як і ти, нічого не знаю. Зате кожен має свої власні пояснення, гіпотези чи припущення. Протягом тридцяти семи хвилин до нас подзвонили дев'ятнадцять осіб. Самі безпосередні свідки. Тобі, звісно, хочеться знати, що побачили безпосередні свідки? Я розповім, таточку. Згідно з повідомленням цих безпосередніх свідків, — а були їх тисячі й десятки тисяч, — точно о дванадцятій годині, тобто опівдні, над вісьмома найвищими в місті заводськими димарями появились чи то кольорові хмари, чи то барвисті вогняні стовпи. Дуже виразні й дуже гарні, наче зіткані з веселки. Що далі? Пане редакторе, не будьте таким нетерплячим. Таке видовище тривало дуже недовго, хоч не було жодного вітру чи повіву. Над містом запала морська тиша. І раптом після четвертого гейнала всі ці райдужні пухирі й вогняні стовпи безслідно зникли. А з димарів знову почав здійматись дим — брудніший, ніж будь-коли. Я подав дочці папірця із запитанням: «Які поширюються плітки, домисли, припущення, гіпотези і міркування?» Агнешка наморщила гладенького лоба. — В мене мало даних, щоб я могла сказати тобі щось більш-менш точно. Напевне знаю лише одне, а саме те, як сказала б мама, що в половини городян стан трохи погіршав. Я гадаю, що через ті сьогоднішні кольорові димарі десь із сто тисяч людей обернулися на цапів, на людиноподібних мавп чи на Венеру Мілоську. Не смійся з дурних дотепів, бо тобі це шкідливо. Тепер спробуємо… Та ми не встигли нічого спробувати, бо до кімнати ввійшла моя дружина Кристина з Агнещиним чоловіком Анджеєм. Анджей подав своїй дружині папірець із якимись записами. Агнешка уважно прочитала їх. Потім знизала плечима й наче спересердя кашлянула. — Чистий кошмар, — пробурмотіла вона, — Анджей поки що вимкнув апарат. Точно на сорок п'ятій хвилині телефонного шаленства. Протягом сорока п'яти хвилин зателефонувало двадцять сім осіб. Анджей зі свого боку додзвонився до доцента Чако з інституту експериментальної фізики. Доцент підтвердив, що приватно він спостерігав це явище, але офіційно нічого не бачив і не знає. Те ж саме повторив Агатон Сванський, доцент із промислового підприємства оптики при Інституті фізики. Таким чином… Я показав жестами, ніби мию руки. — Маєш рацію, татусю, — засміялась Агнешка. — Таким чином, наука не втручається. Вмили руки — й привіт! — А… а що? — шепнув я. — Що народ на це? — Народ? Агнешка обернулась, глянула на свою мудру матір (тобто на мою дружину) і на свого кмітливого чоловіка. Вони тихенько стояли біля буфета й пили сік. — Дорога мамо, дорогий мій чоловіче, — сказала Агнешка найніжнішим своїм альтом. — Нагадую вам, що хворий татусь, а не я. Анджею, ти ж знаєш, що я найбільше люблю. Отож дай мені трошки того, що я люблю. Мені теж хотілося випити трошки соку, але не випадало. Я сумно скривився. Кристина з Анджеєм знову пішли чергувати біля телефону. Агнешка почала відповідати на моє запитання. — Скажу відверто, тату, хоч мені це й прикро, що народ, і зокрема, і загалом, до тебе не телефонував. Я зробив жест, що означав: «Нічого не вдієш, чудово». — Ти маєш рацію, — мовила дочка, — А на цьому папірці ми вже маємо красномовний приклад, як реагує громадська думка. Двадцять сім осіб. Із них тринадцять студентів старшокурсників, четверо відповідальних працівників, два хокеїсти, одна манекенниця, один редактор з Варшавського телебачення, троє двоюрідних братів, один поет, один прозаїк, і хтось помилився номером, розмовляв по-угорському. З них десятеро студентів, три службовці, один хокеїст, одна манекенниця, двоє двоюрідних братів, прозаїк і поет запевняють, що це новий напад нерозпізнаних літаючих об'єктів, або інопланетян, і незабаром ми побачимо, як по Ринковій площі маршируватимуть зелені карлики один метр сорок сантиметрів заввишки, з жаб'ячими лапками і в циліндрах. Троє студентів, так само як одна двоюрідна сестра і один віцедиректор, підозрюють, що це репетиція підготовки спеціального оформлення до ювілею «Південної газети», бо від режисера Ясінського можна всього сподіватись. Когось іще не згадала. Ага! Той, що розмовляв по-угорському. Викреслюю його. Я почав рахувати на пальцях: усе ще чогось бракувало. Чого? — Ти правий, тату, — розсміявся мій домашній математик-теоретик. — Був іще телефонний дзвінок від редактора Фуня з Варшавського телебачення. Він нічого не розповідав, ні про що не запитував, тільки страшенно верещав, що він тобі ще покаже. Однак не вереснув, навіть не писнув, що ж саме він хоче тобі показати. Що ти на все це скажеш? Я безпорадно розвів руками: я нічого не бачив, ні з чого не дивувався — ані службово, ані приватно. Та, мабуть, Агнешка помітила в моєму погляді щось на зразок «риб'ячого очка» і цього разу не збиралася здатися без бою. — Хтось колись, — зашепотіла вона, — сказав між іншим при мені, що в мене дуже мудрий батько. А як ти вважаєш? Вона дивилась мені просто в очі. За стіною, в сусідній кімнаті, тобто в царстві молодих собак і дорослих дітей, — щохвилини дзеленчав телефон. Та ось настала коротка тиша, і я подумки проспівав хвалебний гімн на честь своєї глибокої мудрості. Подумати лише, яка ж це була чудова ідея з «запаленням голосових зв'язок» і хрипотою під час телефонного тайфуну! — Що ти скажеш, татусю? — повторила Агнешка. — Я чекаю від тебе якогось мудрого слівця. Я накреслив пальцем на лобі маленьке коло. Потім сумно показав на своє бідне горло. — А-а-а… — захрипів я. — Е-е-е… О-о-о… У-у-у… — Не можу сказати, що ти дуже інтелігентно висловлюєшся. Але ти хворий. Я це розумію і тому вибачаю тобі. Та ось візьми свій блокнот і свою улюблену ручку. Може, напишеш зо два чи зо три інтелігентних речення. — І Агнешка дуже ніжно попросила: — Будь ласка, шановний батьку, благаю тебе. Я замислився, тоді поквапливо, ніби згідливо кивнув головою, водночас прикидаючись, що нічогісінько не розумію. Зіграв сценку глибокої задуми, потім прикрив очі окулярами й почав писати. «Жахливо, що вісімдесят процентів тих, що дзвонили до нас по телефону, запевняють, ніби кольорові димарі є справою рук зелених інопланетян з жаб'ячими лапками. Я не запевняю, що їх немає. Але в даному випадку це нісенітниця в кубі. Недавно я бачив Кшиштофа Ясінського. Він любить димарі майже так само, як пан Твардовський чорта, за те, що вони чорні, отруйні й безсовісні. А плітка про декорації — це теж нісенітниця в квадраті. Для мене зараз головне те, що я нічого не спостерігав і не бачив. Тому я знаю, що нічого про ті «Кольорові димарі» не знаю. Хоча є дві речі, які мене цікавлять. Одна серйозна, друга несерйозна. Спершу про серйозну: у всій цій таємничій загадці насправді є лише одна цікава деталь. А саме — час! Все почалося рівно о дванадцятій і скінчилося разом з четвертим гейналом. Я гадаю, що слід звернути увагу на число дванадцять. Треба перевірити, чи це явище взагалі повториться, чи тільки о дванадцятій годині опівдні, чи також і о дванадцятій ночі. Повторюю: єдине цікаве й важливе питання — це питання часу». Я списав цілий аркушик, вирвав його з блокнота й подав дочці. А сам заходився знову писати. «А тепер про неважливу, але цікаву справу. Отож якщо вісімдесят процентів твердять, ніби «Кольорові димарі» створили карликуваті інопланетяни з жаб'ячими лапками, то, може, варто було б звернутись до вікової історичної традиції. Я розумію: нерозпізнані літаючі об'єкти та інопланетяни — модні. Та чи не слід пригадати минуле? В ранній юності я дуже шанував гномів, домовиків. Я навіть насмілююсь твердити, що в своєму житті насправді зустрів лише одного карлика, але в нього були глибокі знання й невичерпна фізична сила. Цим я засвідчую, що коли явище «Кольорові димарі» буде повторюватись і після мого одужання, я займусь не тільки інопланетянами, але й шукатиму якогось карлика!» Агнешка взяла в мене другий аркушик і тільки тепер почала все читати. Я пильно дивився на неї, прислухався до зауважень, що їх висловлювала математик-теоретик. А вона бурмотіла таке: — Гаразд. Інопланетяни — це дурниця. Звичайно, оформлення — також. — Потім сказала голосно: — О! Фактор часу? Це справді цікаво. Варто зайнятися тими «дванадцятьма годинами». Далі Агнешка стала читати другий аркушик. Раптом її великі очі зробилися ще більшими. — Тату! — вигукнула вона. — Чи катар горла може зашкодити мозкові? Я рішуче похитав головою. — А аспірин? Я знову похитав головою. — То що ж тобі вдарило в голову: гноми, домовики, карлики? Адже ти сам розповідав, що в роки великої кризи король Блищик емігрував до Діснейленда, в Сполучені Штати Америки і підписав угоду на дев'яносто дев'ять років. Так чи ні? Я кивнув головою, що «так», але відразу ж зробив кілька рвучких рухів. Вони були невиразні, маломовні, однак Агнешка їх зрозуміла. Вона засміялась, тихенько, але дуже весело. — Мені здається, що ти думаєш, ніби один або кілька з них повернулись на батьківщину. — Отож-бо! — шепнув я. За стіною без упину дзеленчав телефон. Агнешка глянула на годинника. — До дванадцятої далеко, тому можемо ще трохи порозмовляти про гномів взагалі і про твого гнома зокрема, а також про явище, яке ти називаєш «Кольоровими димарями». Я побоююсь, що за тиждень у нас уже звучатимуть по радіо, телевізору й на естраді штук із п'ять пісеньок про кольорові димарі, про чудесні димарі тощо, — і ці пісеньки доведуть усю громадськість до отупіння. Як ти гадаєш? Я у відчаї затулив руками обличчя, Агнешка засміялась. — Тепер повернімося до гномів. Уже років із десять я підозрюю, що в душі ти певний, ніби на нашій любій батьківщині значно побільшало гномів. Якраз десять років тому, коли ми відпочивали під Дубровником, ти висловив про це свою думку. А я запам'ятала її, наче казочку… Ти, мовляв, гадаєш, що прискорений розвиток господарства в Польщі не зовсім можливий без участі гномів. Пам'ятаєш? Я кивнув головою, що так. — Я запам'ятала навіть приклади, які ти наводив, — суворо вела далі Агнешка. — Одночасно на чотирьох підприємствах і на трьох будівництвах відбулося шість шлюбів, сім хрестин, два похорони, чотири весілля й одні заручини. Добре запам'ятала? Я показав розкриту долоню. П'ять пальців, тобто п'ятірка. — Наступного дня до дванадцяти лікарів прийшло двісті дванадцять пацієнтів. Я показав на пальцях, що двісті тринадцять. — Нехай буде двісті тринадцять. Бюлетені одержали двісті п'ять хвореньких пияків. А крім того, розповідав ти, на тих шести підприємствах було виконано план! І хто його виконав? Бухгалтери? Секретарки? Пожежна команда? Клуби пенсіонерів при підприємствах? Ясла й дитячі садки? Ні! Зовсім ні! Отже, хто? І тоді ти сказав просто: «Гно-ми-ки!» Пам'ятаю це, як сьогодні. А ти пам'ятаєш? — Еге ж, — хрипким голосом прошепотів я, — пам'ятаю. — Чудово! — зрадів мій домашній математик. — А тепер, будь ласка, трошки розкажи про твого знайомого гнома, що про нього ти говорив, ніби він особа з глибокими знаннями й невичерпною силою. Ось твій блокнот, авторучка… напиши його особову справу. Що робити? Вигадати щось чи написати правду? Мені хотілося знати, як поставиться моя кмітлива, розумна дочка до особової справи гнома, якого наче немає, а насправді він існує. Та ще й як існує! І я почав писати. «Ім'я й прізвище: Діонізій Гібридон Вернигора.
Рік народження:?
Місце народження: Краків.
Національність: поляк.
Громадянство: польське.
Освіта: вища, закінчена дев'ятнадцять разів, до того ж одночасно.
Практичні вміння: підтягування петельок на панчохах, квашення огірків і строчіння».

Я подав аркушика Агнешці. Читаючи написане, вона ледве стримувала сміх. Дочитавши до кінця, вдруге дуже ніжно погладила мене по голові. Обличчя в неї було незворушне, голос — дуже серйозний. — Мій любий батьку. Пан Вернигора… — Магістр… — прохрипів я. — Вибач. Отже, пан магістр Вернигора дуже мені сподобався б років із десять тому. Сьогодні він теж мене цікавить. Та, на жаль, сьогодні я вже не можу в нього повірити. Я знизав плечима. Телефон нарешті замовк. По дружині було видно, що вона непогано розважилась. Зате Анджей посміхався скоріше глузливо. — З кожних п'яти осіб, що дзвонили по телефону, чотири говорили про літаючі об'єкти і про інопланетян. Крім того, кожна друга особа нетвереза. — А ти пив що-небудь? — спитала Агнешка. — Авжеж, помаранчевий сік, який найбільше любить мама. — Чудово! — І Агнешка знову звернулась до мене: — Татусю, звідки видно найбільше краківських димарів? Я показав руками щось на зразок пагорба, потім надів невидиму шапку і смикнув за невидиме перо. — Що ж це таке? — спитали в один голос мати й дочка. — Пагорб Кракуса, — пояснив Анджей. — Відвезеш мене й маму на пагорб Кракуса? — ніжно спитала його Агнешка. — Годині о дванадцятій? — Відвезу, — зітхнув Анджей. — У такому випадку треба поспішити, — сказала пані доцент, — напевно, не лише мій чоловік обрав пагорб Кракуса. — Ну, це… — почала Агнешка й замовкла, бо я підняв угору палець, а потім показав на блокнот. — Ти хочеш іще щось написати про гномів? — спитала моя люба доня. Я покрутив головою — «ні» — й суворо посварився пальцем. Усі троє зрозуміли: я хочу порадити їм щось дуже важливе й значне. Блокнот і авторучка відразу ж опинились у мене в руках. Я почав писати. «Увага, увага! Я вважаю, що треба добре придивитись, чи між окремими димарями буде якась різниця в кольорах диму. Де в ньому буде більш зеленого кольору, де жовтого, де червоного чи блакитного. Слід також дізнатись, що виробляють підприємства, над якими здіймається більш жовтий дим, а що ті, в яких дим буде більш зеленим чи блакитним. Мені здається, що це цікава тема. Бажаю успіху. На добраніч!» Агнешка прочитала цей запис. Голос її ставав чимраз серйознішим. Майже урочистим. — Спритний зух ваш батько, — всміхнулася дружина. Агнешка з Анджеєм перезирнулись. Анджей, дуже кмітливий, але зовні урівноважений і спокійний, висловив незвичну для нього похвалу. — Ну-ну! — промовив він і ще раз повторив з притиском: — Ну-ну-ну! — Дивись-но! — захоплено шепнула Агнешка. — Добраніч! — прохрипів я, загасив лампу біля ліжка і повернувся на другий бік, показуючи цим, що вся справа «Кольорових димарів» взагалі мене не цікавить. Хвилин через десять грюкнули вхідні двері й брязнули ключі. Незабаром я почув шум мотора під балконом і зрозумів, що це від'їздить машина моїх дітей. Найсмішніше почалося трохи згодом. Протягом двадцяти хвилин, за півгодини до півночі по всій вулиці загуркотіли стартери. Я вийшов на балкон. Мабуть, не один я додумався, що не тільки о дванадцятій годині дня, а й о дванадцятій ночі краківські димарі можуть влаштувати показ своїх кольорових димів. Я підрахував, що з десяти автомашин вісім стартують до своєрідного рейду (імені «Кольорових димарів») і що навіть великі машини напхом напхані пасажирами. Я повернувся до своєї кімнати, запнув завіси, засвітив лампу і вибухнув голосним, радісним сміхом. Отже, почалося? Так! Почалося! Розділ VI


Заснув я раніше, ніж збирався. Ще до того, як моя родина повернулася з пагорба Кракуса. Наша безцінна бабуся (тобто моя мама) вже встигла зробити зарядку, прийняти душ, вийти щось купити в крамниці, повернутись додому й приготувати сніданок «дітям», тобто Агнешці й мені. Розбудив мене тривожний дзвінок, бандитське гавкання двох собак, яким ще не давали снідати, бо годування Ренні й Массумі було Агнещиним обов'язком. З того, що дзвінок був різкий, я здогадався: це принесли телеграму. За хвилину до моєї кімнати бадьорими кроками ввійшла наша безцінна бабуся (той, хто не вірить у бадьорість її кроків, нехай добре собі запам'ятає: ще два роки тому, на вісімдесят третьому році життя, бабуся двічі на тиждень ходила на прогулянки за маршрутом Закопане — Хохоловська Долина — Закопане. Переконливо?). Отож бабуся ввійшла бадьорими кроками, несучи тацю. Я ледве втримався від, голосного вигуку: «Привіт, мамо!» Але ж мені потрібно було підтримувати й поширювати чутку, що в мене зненацька запалилися голосові зв'язки. Тому я прошепотів: — Доброго дня, мамусю. Бабуся — особа з твердим характером і рідко розчулюється. — Чи цей день добрий, — сказала вона, — буде видно тоді, коли ти зміряєш температуру, прополощеш горло водою з перекисом водню і вип'єш перед сніданком гарячого молока з маслом і медом. Ось тобі сьогоднішні газети й термінова телеграма з Варшави. Бабуся розсунула завіси й пильно подивилась на мене. — Незважаючи на таку тяжку хворобу, — мовила вона, якось дивно посміхаючись, — у тебе дуже гарний вигляд. Я тут почекаю, поки ти вип'єш молока з медом. Це старовинні ліки, домашні й ефективні. Я покивав головою, але в моїх очах, напевно, був розпач. Молоко з маслом і медом я випив одним духом і з великим зусиллям. Бабуся вийшла з кімнати, щось бурмочучи сама до себе, думаючи про свого нібито хворого сина. Перед сніданком я глянув на останній з п'яти бланків термінової телеграми. Хто її підписав? Звичайно, Фуньо. Фуньо з дитинства не любить листів, запевняючи, що він — справжня людина двадцятого століття і визнає лише телеграми й розмови по телефону. А тому, що в дев'яносто дев'яти випадках за нього платило телебачення, він, як незабаром виявиться, своїх слів не жалів. Поки що я взявся до сніданку. Читання газет відклав на кінець, а почав з телеграми від Фуня. «Шановний пане редакторе, тобто мій дорогий, любий Єжи. Власне кажучи, я нічого не пам'ятаю з нашої останньої розмови, бо напередодні ввечері ми відзначали перший тиждень нашого одруження і тому наступного ранку, коли ти дзвонив, у мене була сильна мігрень і дуже ослаблена пам'ять крапка Може, то й не ти дзвонив, бо співрозмовник розповідав мені зовсім безглузді, хоч і цікаві речі: наприклад, про приліт інопланетян на нерозпізнаних літаючих об'єктах, нашестя гномів у Вольський Лісок, а також передрікав різнокольорову ілюмінацію Кракова за допомогою заводських димарів крапка Скажи, в кого з нас двох не вистачає в голові клепки крапка Мені особисто вчора здалося, що ти говорив до мене як горохом об стіну крапка А сьогодні здається, що я відповідав тобі як горохом об стіну крапка Увага крапка Може, ми розпочали нову еру в історії світових телефонних розмов, які полягають у взаємному обміні інформацією крапка Гіп, гіп, ура крапка Повертаючись до нашої вчорашньої розмови, думаю, може, я звихнувся, проте я записав ту розмову в телефонному записнику, ось вона. По-перше, безмозкий, безголовий кретине крапка Цю образу я тобі пробачаю, але ніяк не можу збагнути, чому ти звелів мені записати, що, по-перше, під час проходження білого світла крізь призму дістаємо різноколірну смугу, яку називають спектром білого світла крапка По-друге, ти звелів мені записати, що спектр світла, яке випромінюють тверді тіла, ми називаємо лінійним випромінювальним спектром крапка Любий, кого ти хочеш зробити йолопом, себе чи мене крапка Навіщо тобі ті спектри крапка Якщо ти хочеш зробити якийсь шалений цикл телевізійних фільмів, про спектри, чаклунок, вовкулаків і привидів, роби відразу крапка Гномів виключаю крапка Це старосвітське хлоп'яцтво крапка А зараз увага, увага крапка Найважливіша справа крапка 3 самого ранку в Варшаві поширюються плітки, ніби половина жителів Кракова звихнулась на якихось кольорових димарях і зелених інопланетянах крапка Повідом, що відбувається, бо офіційні органи мовчать, а населення столиці, яке полюбляє всілякі сенсації, хоче принаймні знати все, до того ж значно більше від краків'ян крапка У мене є заброньована на шість днів телекамера, і я приїду, ще й не сам крапка Розраховую на тебе, як на завісу, завжди відданий тобі Фуньо». Мене розважила ця телеграма. Я посміявся над спектрами, розсмішила мене також справа між краків'янами і варшав'янами, а найбільше потішила безглузда помилка телеграфістки, яка замість того, щоб передати «розраховую на тебе, як на Завішу[10]», вистукала на телеграфній стрічці, що Фуньо розраховує на мене, «як на завісу». Нехай розраховує. Пошлю йому телеграму, що я хворий і нічого не знаю. Нарешті я почав переглядати газети. Своїх людей я знаю, колись сам стажувався як газетяр. Мені й на думку не спало шукати зараз якісь сенсаційні повідомлення на перших і третіх сторінках. Лише на останній сторінці в рубриках «Міська хроніка» і «Новини дня» я знайшов коротенькі замітки приблизно такого змісту: «Над димарями кількох краківських заводів було помічено цікаві світляні явища. Дослідження цих явищ триває. Чим далі більшої популярності набуває назва «Кольорові димарі», майже готовий заголовок для популярної пісеньки».

Другу замітку було написано в такому ж стилі, тільки ще більш стисло. Я написав текст телеграми до Фуня, «Запалення голосових зв'язок крапка Телефоном неможливо крапка Крім того, я нічого не знаю, але чекаю».



Через півхвилини після того, як я відредагував телеграму, до кімнати ввійшла одна дочка й двоє собак. Собаки були ліниві й сонні, як завжди після ситого сніданку. Дочка несла тацю із сніданком для себе. Вона церемонно вклонилась і попросила газети. Переглянула їх один раз, другий, третій. Кава й грінки вже вихололи. Вкінці — вживаючи давній польський вираз — її чорти вхопили. — Нічого не пишуть? Мовчки, бо гаряче молоко з маслом і медом нічого не допомогло моїй запаленій горлянці, я показав обидві замітки в газетах. На короткий час запала тиша. Ренні ліг мені на ноги, Массумі залізла під пахву. Я покірно мовчав. Нарешті Агнешка допила каву з молоком і всілася в кріслі-гойдалці, щоб добре роздивитись мене. Почалась трохи однобічна розмова. — Тату! Ти, мабуть, щось про все це знаєш? Я скривився, як мученик, і мало не з головою вкрився ковдрою. — Тату! Не прикидайся. — І за хвилину дуже ніжно — Татусеньку! Я показав одне око, потім друге. Обидва були ніби заспані. Однак Агнешку не вдалося обдурити. Та ще й Массумі вкусила мене приязно, але досить боляче за ліве вухо. Я вискочив з-під ковдри. — Тату, — повторила Агнешка, — ти, напевно, знаєш щось суттєве про всю цю історію з кольоровими димарями. По-перше, ти звернув увагу на фактор часу. І о дванадцятій годині ночі засвітилось аж чотирнадцять димарів. По-друге, ти звернув увагу на різницю між кольорами тих ідіотських димарів. І теж мав рацію. Бо в димарях електростанції переважав жовтий колір, з димаря електротеплостанції здіймався оранжево-чорний стовп диму. А з димарів кондитерських фабрик «Вавель» струменіли жовті й коричневі дими. Алюмінієва гута випускала голубий і сріблястий дим. Решти не пам'ятаю. Але Анджей записав. Ця кольорова музика почалась точно о дванадцятій, а закінчилась після четвертого гейнала. Що ти скажеш з цього приводу? Я скривився: мовляв, «не маю ніякого уявлення». — Тату, я тобі не вірю. Я безпорадно розвів руками й поквапливо написав: «Науковці мовчать як риби, а я з хворим горлом, нічого не знаючи, повинен говорити?! Що за неподобство?!» Агнешка прочитала написане й іронічно посміхнулась. — Тебе викрито. Сьогодні вранці мама розповіла, що ти розмовляв крізь сон, а точніше, співав чистим, мов гірський струмок, голосом. Годі прикидатись! — Гаразд, — промовив я звичайним голосом, — облишимо це прикидання. Але, благаю, скажи, що я співав крізь сон? Агнешка вибухнула сміхом. — Ти співав на мотив «Кольорових ярмарків» щось про кольорові димарі. Це свідчить про те, що талант мучить тебе навіть уві сні. Хоча текст був дуже поганий. — Люба моя дитино, — сказав я, — згодом я вам усе поясню. А зараз звертаюсь до родини з великим проханням, щоб ви і надалі підтримували версію, ніби в мене «запалення голосових зв'язок». — Ти хочеш, щоб тебе не турбували газети, радіо й телебачення? — Люба моя! Адже ти знаєш, що в мене багато друзів і близьких знайомих. Але зараз я повинен уникати будь-яких розпитувань. — І з боку родини теж? — З боку родини теж. — Я так страшенно захрипів, що Массумі вмить опинилася за дверима. — Мені вже час іти, — сказала Агнешка. — За півгодини в мене семінар, а я ще мушу вивести погуляти собак. Що ж до тебе, то ти маєш кепську вдачу. Ось що я тобі скажу! Та й годі! — А я тобі скажу, що це спадкове. — Спадкове чи не спадкове, а я через тебе програла заклад з мамою, — зітхнула Агнешка. — Та ще й великий заклад. — На що? — Не будемо говорити про це! — розгнівалась вона. — До побачення! — До побачення! — вигукнув я. — Скажи бабусі, хай відповідає на всі можливі телефонні дзвінки, що в мене запалення голосових зв'язок і я не можу розмовляти. Не забудь! — Постараюсь! Розділ VII


Агнешка попрощалася зі мною дуже ввічливо; це означало, що вона ображена па мене. Ренні та Массумі образились ще більше. Ні той, ні та навіть не ворухнули хвостом. Протягом п'ятнадцяти хвилин бабуся відповіла на сім привітань і на чотири, назвімо їх так, службові телефони. Дванадцятий дзвінок заверещав так нахабно, що я не сумнівався в тому, хто саме дзвонить. Безперечно — Фуньо. Бабуся перші двадцять хвилин відповідала ввічливо, але потім їй забракло витримки. Фуньо не хотів нічого слухати ні про моє «запалення голосових зв'язок», ні про те, що я страшенно захрип. Він сказав, що приїздить завтра з групою і запасом кольорової кінострічки. Я підслухував цю розмову по своєму паралельному апарату, і вона дуже мене розважила. Бабуся кудись вийшла, сказавши, що вернеться за годину, а це при її пунктуальності означало, що вона вернеться за годину й одну хвилину або за годину й дві хвилини. Звичайно, я відразу ж вимкнув телефон і, голячись у ванній кімнаті, щоб освіжити змучене так званим запаленням голосових зв'язок горло, заспівав арію Мефістофеля з «Фауста», потім почав «Пісню про блоху», та враз до мене застукали сусіди згори, знизу, з-за стіни ванної кімнати. Нічого не вдієш — мусив замовкнути. Замовк, так і не вирішивши, хто менш музикальний — я чи вони? Про всякий випадок я знову прикинувся хворим, ліг на диван і став читати. Була за дванадцять десята, а ми з братами Кошмарик домовилися зв'язуватись кожної години. Точно о десятій я взяв у руки люльку й викликав співрозмовника. Цього разу це був Ярек. — Привіт, кольоровий Кошмарику, — привітався я. — Вклоняюся вам і щиро вітаю, пане Єжи. — Дякую. А насамперед поздоровляю. Ви добрячу кашу заварили. — Скоріше, в міру. — Ваші кольорові димарі оглядали сьогодні з різних пунктів міста близько десяти тисяч людей. Більше, ніж на футбольному матчі першої ліги. — То й чудово! — Завтра приїздить з Варшавського телебачення мій чи то близький знайомий, чи приятель, редактор Фуньо. Він привезе з собою найкращу знімальну групу й півкілометра кольорової кінострічки, щоб зняти кольорові димарі. — Який на вдачу той редактор Фуньо? — Зовні він схожий на неврастеника, але під такою зовнішністю криється гусеничний мотор майже на п'ятсот кінських сил, чудовий режисер і ще кращий організатор. — Він не зірветься? — Напевно, ні. Він славний хлопець, але галасливий. — Ви якось підготуйте його до несподіванок. — І не збираюсь. Я хворий, в мене запалення голосових зв'язок, — сказав я могутнім, як дзвін, голосом. — Авжеж, я чую, ви втрачаєте голос із кожною секундою. Та все ж ви подивитесь кольорові димарі в їхній повній красі. У вас удома є кольоровий телевізор? — Так, у дітей є дуже гарний, японський. — Сподіваюсь, що ви розважитесь, як і ваші діти. — А собаки теж розважаться? — Собаки, мабуть, ні. — Шкода, — буркнув я. — Скажіть, Яреку, все йде за планом? — Так. — А скандал почнемо розкручувати в суботу. Фуньо атакуватиме інститут експериментальної фізики. Інститут хімії атакуватиме за домовленістю зі мною кавалерист польської журналістики Янек Розкошно. Товариство охорони природи саме заворушиться. Інші експерти й науковці спробують посадити ці проблеми на черепах: нехай вони собі повзуть помаленьку, обережно. — Їм не вдасться цього зробити. Ми нарощуємо темпи. Вже в понеділок дамо такі темпи, що згадані черепахи побіжать. — Що це означає? — Незалежно від суботи, в неділю теж влаштуємо таке, ще більш несподіване й скандальне, видовисько. — О дванадцятій? — О четвертій, тобто о шістнадцятій. — О люди! — вереснув я, тремтячи від злості.— Ви перевертаєте догори ногами всі узгоджені плани! — Точніше, догори димарями, — ввічливо докинув Ярек. — Все одно, — я ще сердився. — Я… нібито… хворий. В мене запалення… того… голосових зв'язок. — Але ж ви маєте вдома чудового лікаря. — Моя дружина — психіатр. А в мене хворі голосові зв'язки. — Одне близько від другого. — Що правда, то правда, — буркнув я. — Але що робити з Фунем? Він повіситься від заздрощів. — Ми змінили план і відносно пана Фуня. Ми дамо йому повну панораму о шістнадцятій годині, а потім кольорову Віслу. Так! Це була чудова ідея! Ярек від задоволення аж руки потирав і навіть процитував улюблену магістрову приказку: «Куй залізо, поки гаряче». Власне кажучи, кування вже почалося. Кольорові димарі — це поки що тільки цікава подробиця. До суботнього видовища вже почались приготування. Дві місцеві кіногрупи, знімальна група Фуня. Через секретні канали мені сповістили, що навіть американська, британська й італійська кінокомпанії збираються прибути на цей суботньо-недільний ярмарок до Кракова. Необхідно було виробити якийсь розумний план дій, а скидалося на те, що шановні брати Кошмарик і не менш шановний магістр Діонізій Гібридон Вернигора вирішили, ніби це вже моя справа. Я був тим, хто мав з багатьма людьми контакти, я найкраще орієнтувався, яка наша мета. Водночас я був тим, хто цієї миті відчував неймовірний страх, кошмарний переляк і мав пересохлу горлянку. В мене справді було обмаль часу. Однак я не сумнівався, що хлопці з Кшемйонок, так само як і Фуньо, підуть напролом! І що для телепередачі знайдеться багато часу. Його вимагатиме громадська думка. Міські власті викличуть експертів. Деякі з них не матимуть або дуже мало матимуть, що сказати. Зате режисер телепередачі (відповідно підготовлений нами), безперечно, запросить до телестудії не лише директорів, докторів та експертів, а й так званих звичайних свідків подій. Щоправда, програмою передбачено телевізійний природознавчий фільм про стрічкоподібних черв'яків (як резерв підготовлено фільм про голкошкірих, хордових і покривників), але недарма ж у нас був магістр Вернигора. Він пішов уночі на Кшемйонки, зробив з обох кінострічок такий салат і так його перемішав, що навіть святий Францішек з голубиним серцем, побачивши той салат, дістав би якщо не нападу шаленства, то щонайменше нападу гикавки, від якої здригалася б земля. Отже, користуючись військовою термінологією, можна сказати, що ми вже здобули плацдарм для операції «Кольорові димарі», — операції, яка незабаром змінить свою назву на таку, що не підійде для жодної фестивальної пісеньки.  



 

День аж до обіду минав спокійно. Я почитав для перепочинку «Острів скарбів», а після нього «Молоді літа короля Генріха IV»[11]. О третій пополудні всі вже були вдома. Після обіду Агнешка вивела собак на прогулянку, Анджей засів над якимись робочими записами, бабуся сіла перед телевізором, а дружина — через своє добре серце — взяла на себе обов'язок випроваджувати з порога непроханих гостей і відповідати на телефонні дзвінки. Вона витримала півгодини. Потім сказала, що займеться пацієнтом, тобто мною. В присутності справжнього лікаря я відчув себе не дуже впевнено. Але дуже зачитався «Генріхом IV», тому дружина вирішила, щоб ослабити напруження домашньої обстановки, помити собі голову. Вона помила голову й висушила колись мідяно-руде, а тепер сріблясто-руде волосся. Нарешті сіла біля мене на дивані. Всміхнулась по-лікарському. Я мимоволі голосно ковтнув слину. — Дорогий мій чоловіче, — почала вона досить суворо. — Дозволь мені виправити мою вчорашню неуважність і оглянути твоє хворе горло. Кількома жестами я поставив їй ряд запитань: «Навіщо? Для чого? Який у цьому сенс? Кому це потрібно?» А в цей час мої обидві мозкові півкулі про щось сперечались, і навіть я сам не міг почути, що там вони одна одній кажуть і нашіптують. Я зробив ще кілька запитальних жестів: «А де решта членів родини?» Дружина зрозуміла мене цілком правильно. — Агнешка вийшла з собаками, Анджей туманіє над якимись своїми записами. А я хотіла б нарешті оглянути твоє бідне хворе горло. — Воно таке бідне й хворе, — сказав я голосно, — як молодий, жвавий носоріг. — Я вже вчора була глибоко впевнена в цьому, — посміхнулась дружина. — Ти хотів мати алібі для тих, хто дзвонитиме по телефону, на родинні розмови й сторонні, на розмови службові, напівслужбові й позаслужбові, мій молодий, жвавий носороже. Мені все-таки хотілося б знати, який це має зв'язок… тому що, безперечно, має якийсь зв'язок… з епідемією кольорових димарів. Я гадаю, що має. Може, я помиляюсь? — Анітрохи не помиляєшся, моя молода, жвава носорожице. — По-перше, — ніжно всміхнулась дружина, — прошу пробачити мені всі мої безглузді дотепи. По-друге, кажи, що маєш сказати. Якщо це не державна таємниця. Я посміхнувся (як би це більш точно визначити) пихато. — Моя люба. Це, по-перше, скоріше таємниця приватна, аніж державна. По-друге, ані Конституція, ані карний чи цивільний кодекс не забороняють говорити ідіотські дотепи. По-третє, в мене дуже болить горло і я поки що нічого не розповідатиму. Але на моєму столі лежить папка з написом: «Проект номер чотири». В ній лежать двадцять дев'ять сторінок машинопису. Прочитай їх дуже уважно. Найкраще разів зо два або й зо три. — Мені здається, — сказала Кристина, — що мій молодий жвавий носоріг не довіряє моєму інтелекту. — Я довіряю! — вигукнув я. — Довіряю! — ще раз гукнув щосили. — Щиро вдячна тобі,— мило всміхнулась Кристина й розгорнула папку з четвертим проектом. Моя дружина рідко чим-небудь захоплюється. Тому я дуже уважно спостерігав за нею, поки вона читала. Бачив, як з кожною новою сторінкою текст усе більше зацікавлює її, радує, захоплює. І сталося щось зовсім незвичайне. Кристина без примусу, за власним бажанням дуже старанно й уважно перечитала текст проекту три рази підряд. Нарешті вона обернулась до мене. На її обличчі я побачив глибокий подив, змішаний з трохи дурнуватим збентеженням. — Ну, ну! — промовила вона. Я мовчав. — Надзвичайно, — додала вона. Я все мовчав, удаючи, ніби замислився. — Сильна річ, — констатувала дружина. Вона зручно всілася на кріслі-гойдалці біля мого дивана. Здивований вираз на її обличчі з кожною секундою ставав усе розумнішим. Що ж до мене, то під дуже проникливим поглядом дружини я відчував, що моє обличчя набирає трохи приголомшеного виразу. — Надіюсь, — сказала Кристина, — що твої голосові зв'язки незабаром будуть зовсім здорові. — Ти не помиляєшся, люба. — Цей цікавий текст, названий «Проект номер чотири», здається, не вийшов з-під твого пера? — Ти не переоцінюєш мене. Справді, це не я придумав. — Вибач, будь ласка. Але признаюсь, що якби щось схоже я знайшла в твоїх паперах тиждень тому, то замислилася б, чи не слід якнайшвидше відвести тебе в психіатричну клініку до професора Шепіньока. — Я сам пішов би туди, моя люба, — впевнено сказав я. — Навіть більше: я вже про це думав. Я пережив день неймовірних видінь і марив, які насправді виявилися звичайною, хоч і трохи дивною життєвою правдою. — Це було тоді, коли ти хотів заткнути димаря корком від пляшки з-під шампанського? І коли пояснював, що в деяких випадках множина підлягає діленню? І що пішли Кошмарик на ярмарок… тощо? — Спершу, моя люба, я хочу нагадати тобі: це ти забажала, щоб я незаконно розділив тисячозлотову банкноту випуску Національного польського банку. — Я відмовляюсь від цього бажання. Тобто від цього прохання. Але мені дуже хотілося б знати, в чому тут сенс, де тут логіка? Хто такі брати Кошмарикові? — Не Кошмарикові, а Кошмарик. Брати Кошмарик. Запам'ятаєш? — Брати Кош-ма-рик. Запам'ятаю. Якого вони віку? — На вигляд їм років по шістнадцять, а насправді скоро сповниться по чотирнадцять. Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин. На якийсь час запала мовчанка. Дуже грізна мовчанка. Потім Кристина озвалась оксамитовим голосом, який іноді провіщав бурю. — Чи можеш мені пояснити, навіщо ти, коли ми розмовляємо про такі серйозні й цікаві речі, що про них ідеться в «Проекті номер чотири», морочиш мені голову якимись хлопчиськами, в яких ще й прізвище неграмотне? — Я морочу тобі голову братами Кошмарик тому, що саме вони є авторами «Проекту номер чотири». — Цього не може бути! — Може! — Неймовірно! — Ймовірно! — В це важко повірити! — Цілком можна повірити. — Ти обманюєш! — Ні, не обманюю. — Неправда, неправда й неправда! — Правда, — сказав я спокійно. — Правда, правда й правда! Після цього знову надовго запала тиша. Проте вже зовсім не грізна. Просто моя Кристина була змушена погодитися з тією правдою, що світ у деяких своїх проявах неймовірно відрізняється від того, до якого вона звикла. А це траплялося з нею дуже рідко. — Це прізвище чи псевдонім? — спитала вона після довгої паузи. — Псевдонім. — А імена? — Ярек і Марек. Точніше, Марек і Ярек, бо, як уже я казав, Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин. — Це мило з його боку. Про що я ще хотіла тебе запитати? Забула. Ти не здогадуєшся? — Мабуть, здогадуюсь. — То скажи. — Може, хотіла запитати, хто такий магістр Діонізій Гібридон (з другим прізвищем Вернигора), про якого кілька разів згадується у «Проекті помер чотири»? — Так, про того Гібридона… тощо. — Отож, моя люба дружино, це карлик, гном другої половини двадцятого століття. Зріст його двадцять сім сантиметрів; у нього сива борода й вуса, глибокі очі з золотавим відтінком і фізична сила в кількасот кінських сил, знання його відповідають дев'ятнадцяти цілком заслуженим університетським дипломам. Він уміє квасити огірки й строчити. Вміє підтягати спущені петельки на панчохах. Він скидається на традиційного гнома в сірій киреї, в ковпаку, з сивою бородою, а насправді це саморегулюючий механічний автомат. — Наскільки я розбираюся в житті, то ця твоя двадцятисантиметрова Вернигора, — мовила сумно моя дружина, — цей твій титан думки й сили побудований за принципом гомеостата Ешбі[12]. — Не виключаю цієї можливості, бо не розумію, про що йдеться. В кожному разі він діє безпомилково. — Мене це дуже радує. Але все ж хотілося б дізнатись, хто його збудував. — Його збудував Марек, а запрограмував Ярек. — Ти хочеш мене запевнити, що його збудували оті два чотирнадцятирічні хлопчаки? — Авжеж, моя люба. Тільки я не хочу тебе запевняти. Я хочу тебе переконати, що його збудували чотирнадцятирічні близнюки. — Брати Кошмарик? Кош-ма-рик? — Саме так, Кошмарик. — Любий мій, — попросила кволим голосом дружина, — я відчуваю якусь слабість, мені трохи не по собі. Будь ласка, дай мені порошок від головного болю й велику склянку помаранчевого соку. А потім розповідатимеш про братів Кошмарик. Перше прохання я виконав за дві хвилини й кілька секунд. Зате розповідь про Марека та Ярека, — від катастрофи з тіткою Розаліндою аж до загальної ідеї, докладної програми й детальної технічної підготовки «Проекту номер чотири», — тривала сорок шість хвилин. Сорок шість хвилин з двома перервами. Перша — щоб приготувати для себе міцної кави, а друга — щоб приготувати дуже міцного чаю і ще один порошок для моєї дружини, стомленої, але дуже уважної слухачки. Я й не помітив, коли з її обличчя спершу зник трохи смішний приголомшений вираз, а потім — тривожний. Саме тривожний! Я знаю, що викликало в неї тривогу — мій психічний стан. Коли я врешті дійшов до фінішу, говорячи про деякі зміни й прискорення у здійсненні «Проекту номер чотири», моя добра дружина радісно розсміялась і міцно, міцно поцілувала мене. А в мене зненацька дуже заболіло горло. Я прийняв ліки, і ми відразу стали обговорювати плани на найближчий час. Першою почала дружина: — Доки в тебе буде «запалення горла»? — До суботи. Але воно щось справді… наче почало боліти. — Не хвилюйся, любий, я тебе до суботи вилікую. — Цілком і повністю? — І цілком, і повністю. Тільки мені хотілося б знати, навіщо це тобі потрібно? — Ох, ти розумієш, що з нашої четвірки, тобто з братів Марека та Ярека, магістра Вернигори і мене, Єжи Б., мабуть, лише я зможу за найкоротший час організувати телепередачу. Таку, яку передали б у гарний час і в найкращому виконанні. — Що ти кажеш? Адже телепрограми планують за місяць наперед. — Планувати планують, а потім замість оцього передають оте і навпаки. Крім того, завжди може щось трапитись. — Що саме? — Наприклад, хоча б так званий «салат». Кінематографісти вживають це слово для означення невдачі, коли кінострічки заплутуються й переплутуються, тож невідомо, що в усьому цьому більше лякає і смішить, а що забавляє, завдає болю і шмагає. — Розумію, — всміхнулась моя мудра дружина. — Що ти розумієш? — А те, що, напевно, милим, бідним співробітникам відділу, який складає програми, такий салат приготує наш дорогий магістр Вернигора. Я не помиляюсь? — Не помиляєшся. З вулиці до нас долинув дует: тенор Массумі й басовите гавкання Ренні. Я почав хапливо, трохи захриплим голосом накреслювати план дій на найближчі дні. — Домовимось, що я хворітиму до суботи. Фуня зможу прийняти післязавтра, при одній умові — ви забороните йому галасувати й танцювати біля ліжка хворого друга. Відповідатиму йому на аркушику паперу. Ніхто не має знати, що я прикидаюсь, хоч, на жаль, я не дуже й прикидаюсь. Брати Кошмарик заздалегідь припускали, що я про все розповім тобі. Вони дуже охоче згодилися на це й просили, щоб і ти щось добре нам порадила. — Це дуже гарно з їхнього боку. Що ще? — Запам'ятай: я дав слово і присягнув, що ти будеш єдиною людиною в світі (крім батьків Марека і Ярека, магістра Вернигори й твого хворого чоловіка), яка знатиме, хто такі брати Кошмарик і на що спрямована їхня діяльність. Це поки що. — Даю тобі слово, ще й присягаюсь па додаток. Тільки я хотіла б згодом, коли ці двоє юнаків визнають за потрібне, познайомитися з ними ближче. Може, навіть і подружитись. — З магістром Діонізієм Вериигорою також? — Авжеж. — Я зроблю, що зможу. Але… — Але ні за що не можеш поручитись? — Ні,— відповів я натужно й хрипко. — Чому це в мене все сильніше болить горло? До суботи мені треба бути зовсім здоровим. — Не хвилюйся. До суботи в тебе буде голос, як у Марилі Родович. — З тобою часом треба бути неймовірно терплячим! — зойкнув я. — Мені необхідно мати мій власний оксамитний баритон. Чуєш? Окса-мит-ний! — Я тебе не підведу. Але з цієї хвилини ти є насамперед моїм пацієнтом. Ти повинен слухняно виконувати всі вимоги лікаря. З цієї миті не промовляй жодного слова протягом трьох днів. А також ніяких балачок крізь сон. До четверга включно. Я піду до аптеки по ліки, а бабуся тим часом зробить тобі зігрівальний компрес. Зараз попрошу її про це. Я схопився за чуба, потім за горло, потім знову за чуба. Мабуть, це здавалося смішним, бо дружина раптом якось дивно закашлялась і вибігла до вітальні. Та в мене добрий слух, і я виразно почув, як вона там уголос розсміялась. Після цього грюкнули двері, потім кілька хвилин бабуся ходила то до кухні, то до ванної, і нарешті моя шия була обгорнута зігрівальним компресом, якого я не терплю з двох причин. По-перше, він тхне якоюсь комбінацією ромашки з м'ятою, а цей запах нагадує мені найгірші шкільні роки, коли в мене дуже боліло горло. По-друге, я дійшов висновку, що з цим компресом я схожий на недосмаженого коропа в маршальському комірі з вати, клейонки і якоїсь шматини. Я пробував підкупити бабусю улесливими слівцями. Але нічого не допомогло. В багатьох справах, а насамперед коли йдеться про здоров'я, бабуся непохитна. Я ще не доказав першої фрази, як вона тупнула ногою (що буває надзвичайно рідко), засунула мені термометра під язик і мовила: — Синку, ти повинен три дні мовчати. Тихо! Ані слова! Якщо почую, що ти порушиш наказ, буду три дні годувати тебе солодкою манною кашкою, може, навіть зі шпинатом, чаєм з молоком, маслом і медом, рисом із морквою і кольрабі, а на вечерю даватиму щось таке, що тобі завжди дуже смакувало: омлетик з сиром і яблуками. Я вкрився з головою, щоб не чути тих жахливих обіцянок. Підняв руки вгору, на знак того, що повністю здаюсь, і замовк. Вийняв термометра — температура була тридцять шість градусів. У мене завжди так — або тридцять шість, або відразу тридцять дев'ять. А бувало ще й інакше: тридцять п'ять під час тифу, тридцять дев'ять під час легкого грипу. Бабуся ще з часів мого дитинства мала до мене претензії, що я хворію якось несерйозно і,— нема де правди діти, — мала рацію. Нона прощала мені, кажучи, що зрештою краще хворіти несерйозно, аніж серйозно. Так почалися мої дні мовчання. Мовчання, яке я не вигадав і не запланував собі. Ще гірше було те, що члени моєї родини були ці дні дуже зайняті. Вони не мали для мене вільного часу, в кожному разі, не мали часу на довгі розмови. Щоправда, я не міг би ані запитувати, ані відповідати, — однак завжди краще хоча б одностороння розмова, ніж ніяка. Я дуже скучив за братами Кошмарик, особливо за магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою. На жаль, на цей період особисті контакти були виключені. А короткі розмови пошепки через радіолюльку не могли вдовольнити мого бажання поспілкуватися з друзями. На щастя, в мене були мої улюблені книги. Вкінці у мене трохи заболіли очі. Я вибачився перед телевізором. При нагоді подивився два американські ковбойські фільми й один пригодницький. Всі три фільми закінчувались несподівано й незвичайно: позитивний і самотній герой знищував усю банду брудних бандитів і елегантних гангстерів!
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка