Єжи Брошкевич Брати Кошмарик, Магістр і я Розділ І



Сторінка2/9
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ ІІ




— З кожним може статися те, — вів далі Ярек, — що сталося з нашими бідолашними батьками. А саме, що в них не тільки народились близнята, а передусім, що ті близнята виявились геніальними. Найгірше в усьому цьому було те, що ані батьки, ані ми вчасно не зорієнтувалися в тому скрутному становищі. — Стародавній фінський філософ, — пробурмотів я, — вже три тисячі років тому запитував, звідки береться стільки геніїв у пелюшках і стільки кретинів у дорослому віці? — Не філософ, а поет, — втрутився магістр, — і не фінський, а китайський. — Магістре, якщо ти не можеш помовчати, — буркнув Марек, — то, будь ласка, перейди на ультразвуки. — І взагалі не перебивайте мене! — розсердився Ярек. — Я називаю лише факти. На подробиці ще буде час. Я намагаюся бути точним. Батьки не винні в тому, що ми народились. А ми не винні, що народились геніальними. Зате можна поміркувати над тим, чи не винні батьки, що надто пізно зрозуміли, які геніальні їхні сини. Підкреслюю, вони не збиралися виховувати жодних вундеркіндів. Зовсім навпаки: вони хотіли мати двох здорових, у міру здібних і розсудливих хлопців. Спочатку вони ставились до нас по-людському. Не панькалися з нами, не загравали, не надокучали нам пестощами, не сюсюкали з нами. Вже з перших днів наші батьки почали розмовляти з нами, як люди з людьми. Перші півтора місяця вони трохи непокоїлись, що ми відповідаємо рідко і що роти в нас наче напхані галушками. Коли нам було по два місяці, дикція в нас стала правильною, і вони заспокоїлись. Батько був задоволений, що ми мало розмовляємо, а мати казала, що в нас ще ціле життя попереду і що все може змінитись. — Мати завжди має рацію, — докинув Марек. — Заждіть, заждіть, — перебив я. — Батьки непокоїлися, що в два місяці ви мало розмовляєте? — Вони були малодосвідчені. — В них було мало практики, — сказав Марек, — а практика підтверджує теорію. Ми були їхніми першими й останніми дітьми. Вони домовилися, що матимуть двох дітей, і коли мама народила нас обох разом, батько сміявся, що вона завжди любить поспішати. Адже це логічно, чи ж не так? — Як для кого. — А ви як вважаєте? — одразу зацікавився Марек. — Я? — Мене збентежило це запитання. — Особисто я ніколи не народжував. — Так я й гадав, — підтвердив магістр. — Мені здається, — розсердився Ярек, — що зараз мені дали слово. Я повинен якнайшвидше пояснити таємницю нашого дитинства. В принципі відповідальність за наші дивацтва можна покласти на. батьків. Але слід зважати на те, що вони обоє трохи відірвані від землі. — Авіація? — спитав я, — Поезія? Теоретична математика? — Вище й далі. — Астрономія? — Правильно. Мама — астрофізик. Тому нічого дивного, що особа, яка спостерігає за зірками, віддаленими на шість мільярдів світлових років, буває неуважною і замість того, щоб народити двох синів по черзі, народжує їх одночасно. Батько, який займається сонячним електромагнітним випромінюванням, трохи ближчий до повсякденності, але теж не дуже. Вони обоє дивувались, що спочатку нас доводилося дуже часто годувати й переповивати. Мати навіть дзвонила з приводу цієї нашої безпомічності своїй асистентці, але обидві одразу переводили розмову з близнят на туманність у галактиці Ф-116. Батько телефонував у довідкове бюро, навіть у міжміське, та не міг до нього додзвонитись. І на цьому все скінчилось. Зате ми створили з двох осіб бригаду взаємного братерського змагання. Справи пішли в нас добре. Коли нам було по три місяці, нас перестали сповивати, в чотири ми вже непогано розумілися між собою і з батьками; коли нам пішов сьомий місяць, ми тиждень повзали (це наче трохи налякало батьків), зате на восьмому місяці ми вже ходили. Правда, спочатку злегка заточувались, але на дев'ятому місяці ходили вже рівно, як гвардійці перед королівським палацом у Лондоні. Батькам це дуже сподобалось. — А як було з емоційними почуттями? — спитав я. — В нашій сім'ї рідко розмовляли про почуття. Але якщо я скажу, що ми дуже любили одне одного, то це буде неточно. — Емоційна енергія взаємна, — промовив Марек. — Ви розумієте? — спитав Ярек. Звичайно, я розумів, навіть був зворушений цією щирою, хоч і прихованою ніжністю, яка забриніла в голосах обох хлопців. — У мене теж, — сказав я, — трохи незвичайна родина з добрими взаємними емоційними почуттями. І тому я чудово розумію вас. І хотів би знати, що ж було далі. — Для нас усіх настали тяжкі часи, — вів далі Ярек, — коли мама на якомусь конгресі розповіла якійсь жінці, що в неї є два дванадцятимісячпі сини, які вже дуже добре ходять, багато розмовляють і взагалі досить симпатичні, в тієї жінки відібрало мову. Потім вона накинулась на маму, засипала її безліччю безглуздих порад, застережень і пересторог. Категорично й строго звеліла їй купити для нас дитячий манеж, залякуючи бідну маму пожежею, повіддю, отруєнням їжею, коротким замиканням, відкрученим газовим краном і ще десятками інших катастроф. Порадившися з батьком, який нічого не запропонував, бідолашна очманіла мама купила нарешті манеж і поставила його в нашій кімнаті. Манеж був такий гидкий і важкий, що не тільки нам, а й батькові дуже не сподобався. Він одразу спитав, чи в манеж треба поставити всі небезпечні прилади, — наприклад, газову плиту, пральну машину, електричні проводи, водопровідні крани тощо, а нас залишити назовні? Чи слід зробити все навпаки? Мамі стало незручно. Нарешті ми разом вирішили, що манеж залишиться, але буде завжди відчинений. Одне слово, ми дістали в подарунок зовсім не манежний манеж. Все закінчилося невеликим хвилюванням, але ми зрозуміли, що слід бути більш обережними і не проявляти себе передчасно. Зрештою манеж дуже пригодився нам для гімнастичних вправ, батьки вже не звертали уваги на те, що ми тиняємось по всій квартирі й скаржимось, що пригоріла морква або стали тісними черевики. Це притупило нашу обережність, і в кінці шістнадцятого місяця з нашої вини сталася катастрофа. — Навіть катастрофа? — Певною мірою. Вона сталася тому, що мама виїхала на якийсь міжнародний конгрес астрофізиків. У мами був дуже важливий реферат. — Вона говорила на конгресі, — втрутився Марек, — про «окремі проблеми, пов'язані з виявленням випромінюючих хвиль нейтрального водню в міжзоряному просторі». — Так, — усміхнувся Ярек. — І мала великий успіх. Але якщо ти й далі втручатимешся, то ми не завершимо нашої розмови до кінця світу. — Чому? — здивувався Марек. — Відомі вчені не передбачають катастрофи протягом найближчих тридцяти мільярдів років. Магістр Діонізій захихотів майже ультразвучно, а Ярек насилу зміг стриматись. — Будь ласка, не звертайте уваги на мого брата й на хихотіння Вернигори. Час минає, а ми тільки знаходимось у дитячому манежі. Тобто ми й досі говоримо про те, що мама поїхала на конгрес, а тато поїхав на з'їзд. Вони вирішили, що ми не можемо лишитися самі, й мама попросила поважну, дбайливу й по суті дуже милу тітку з провінції, щоб вона цей час доглядала нас. Тітка, звичайно, приїхала. І уявіть собі, щойно привітавшись і побачивши нас, вона залементувала: «Ох, ох, які ж це цудовенькі, розумнесенькі й великі хльопциська!» Не дивуйтесь, але від тих «хльопцисьок» у нас всередині щось аж забулькотіло. — Від сміху? — Від злості. Адже ми не марнували часу. Розпочали вже досить серйозне навчання. А вона, бач, до нас сюсюкає. — Ви розпочали навчання? На шістнадцятому місяці життя? Щось мені не віриться. — А ви вірите в публікатори? — Я не терплю слова «публікатори», — Маєте рацію. Ми також. А ви вірите в масові засоби інформації, так, як радіо й телебачення? — У це не треба вірити. Вони існують. — Саме так! Існують! І вони були вдома ще раніше від нас! — Вибачте! Але що з того? — Та все ж ясно. В нашій кімнаті був дуже добрий радіоприймач і непоганий кольоровий телевізор. Випробувавши їх, батьки потім майже ніколи ними не користувалися; мабуть, мама тому й поставили їх у нашій кімнаті. Але вони зробили помилку, що ввімкнули ці обидві скриньки в електромережу і часом у якихось особливо важливих випадках слухали радіо й дивилися передачі по телевізору. Пригадую, що вони робили це в нашій присутності. На наших очах. Ви розумієте? — Починаю розуміти. — Саме так! Досить було нам один раз побачити, щоб запам'ятати, що, чим і як. — Отож ви запам'ятали? — Запам'ятали. Батьків здебільшого годин по вісім не бувало вдома. Їжа для нас стояла приготована в термосах і в холодильнику. Все потрібне для особистої гігієни мати теж старанно готувала для нас. На такі нудні заняття надрозвинені близнюки витрачали менше години. Це мало. А що ж було їм робити решту вільного часу? Смоктати палець на нозі? Чи, може, бавитись якимись дурними брязкальцями? Тьху! Адже мій чудовий братик уже на другий день після того, як отримав цю іграшку, сформулював так званий «закон брязкальця». — Що-о-о?! — вигукнув я. — Закон? Магістр аж захлинувся тихеньким сміхом. А Марек і оком не змигнув. — Я довів, — сказав він, — що сила звуку звичайного брязкальця залежить від сили, з якою вдаряю ним у тім'я мого брата. І навпаки. — Ви чуєте? В тім'я! Я запитую, як довго могли ми гатити брязкальцями один одного в тім'я? Ми взялися за радіоприймача, потім за телевізора. Спершу ловили все підряд. Але вже через два тижні почали вибирати окремі передачі й цикли програм. Слухали, дивились. Брязкальця зовсім закинули. Почали ми з культурно-освітніх передач, науково-популярних і наукових. Вас це не дивує? Ви думаєте, що охота до науки зростає з віком. Це дурниця й демагогія. В дуже багатьох школах, ліцеях, технікумах, середніх і вищих навчальних закладах; науку впихають! Саме так! Впихають, утовкмачують, вбивають в отупілий від надміру інформації мозок. Гірше того, вже малюкам у дитсадках починають щось наказувати, до чогось їх примушувати. Легше наказати, ніж пояснити. Чи ж не так? Тому, якщо хто-небудь зможе протягом багатьох років зберегти природне й радісне бажання вчитися, це вже велике діло. Майже геройство! Запевняю вас, що щире, радісне, не зіпсоване страхом бажання вчитися притаманне насамперед у дуже ранньому віці. Для тих нещасних молодих людей, що їм кажуть: «Ті-ті-ті, сю-сю-сю, пітю-пітю». А тільки-но якийсь кмітливий і ображений малюк, побачивши схилену над ним тітку-ідіотку, слухаючи ці «сю-сю-сю» і «ті-ті-ті», починає з усієї сили здригатись, його одразу підозрюють у тому, що він, напевне, наклав повні штанці. Ось пригадайте собі свою молодість. — Якраз пригадую, — зітхнув я. — Чоловіче, — нагадав Марек, — тітка чекає. — І катастрофа, — шепнув магістр. — Саме так, — посміхнувся Ярек. — Вся ця історія не варта була б щирих описів, а тим більше поеми, якби не тітчина наївність і не те, що вона хворіла на аритмію серця. — Капці, — буркнув Марек. — Справді, капці. Отож тітка, людина лагідна й без зайвої ваги, носила капці на підошві з губки. Вона ходила зовсім нечутно і взагалі мала звичку оберігати спокій інших людей. Вона старанно доглядала нас. Її трохи дивувало, що ми вже користуємось кількома десятками слів, до того ж зовсім не шепелявлячи, але вона реагувала на це як слід. Вона визнала, що ми надто розвинені як на свій вік, і сама перестала з нами сюсюкати й називати нас «хльопциками». Вона не стовбичила над головою, намагалась не набридати нам і рухалась на нижній межі чутності. — Переважно, — втрутився Марек, — сім десятих децибела. Я виміряв. Два й одна десята децибела… верхня межа. А ми? Кажи, Яреку! — А ми розбестились. Потроху ніби забули, що цілий день перебуваємо під дбайливим наглядом тітки Розалінди. Ну й дійшло до катастрофи. — Якої? З чиєї вини? — По суті… з вини Ейнштейна. — Неправда! — рішуче заперечив Марек. — Насамперед це була твоя вина. Твоєї безмежної тупості. — А ти, геніальний братику, ні в чому не винен? Хто так по-дурному розбалакався? А хто вкінці почав репетувати, замість того, щоб спокійно й тихо пояснити нам зміст загальної теорії відносності Ейнштейна? Якраз про це щось передавали по другій програмі. І лектор говорив так побіжно й недбало, ніби все це було зрозуміло само собою. В нашій парі брат в фахівцем з точних наук і споріднених з ними галузей. Тому я ввічливо спитав його, яку форму повинен мати простір згідно з Ейнштейповою гіпотезою про часовий простір, якщо ми припустимо… — Дозвольте сказати, — рішуче втрутився Марек. — Зрозуміло, що часовий простір еквівалентний чотиривимірному простору циліндра, що міститься в п'ятивимірному просторі, отже, вісь цього циліндра вказує напрямок часу. Адже зрозуміло? Ви так не вважаєте? Я сказав, що вважаю. Але не пояснив, що саме вважаю. Ярек подивився на мене такими очима, що ми обоє зрозуміли один одного. — Нехай буде так, — погодився Ярек. — Все зрозуміло. Але я мав тоді шістнадцять місяців та інші нахили, ніж брат. Мені були ближчими науки природничі й суспільні. Марек уже сердився. — Гаразд. Але тоді ти паче затявся. Навіть не пробував уявити собі чотиривимірного циліндра. Будь ласка, зрозумійте мене, — пояснював він, — от ми сидимо собі в манежі. Щоб було зручніше, посідали на горщики. Не тому, що було щось потрібно, а просто для зручності. Спочатку я спокійно пояснюю залежність між масою і енергією. Трохи мовчу. Потім переходжу до явища заломлення променя світла в гравітаційному полі. Де там! Бачу, йолоп нічого не тямить. Повертаюсь до геометрії, до теорії відносності. Поволі піднімаюся з горщика і починаю на весь голос. Раджу, щоб він повернувся до максвеллівської[3] теорії електромагнітного поля. А ти що? — Отже, тобі можна верещати, а мені не можна? Я теж зірвався, Сказав, що віддаю перевагу полю золотистих хризантем над електромагнітним полем, — втрутився Ярек. — Ви розумієте? — розізлився Марек. — Я розповідаю йому про рівняння, яке є ключем до чотиривимірного циліндра, а він мені каже про хризантеми! Графоман! Він просто поражає мене! Запевняє, що на цей день з нього вистачить часового простору, перемикає радіоприймач на третю програму й починає пояснювати, що за хвилину ми почуємо Першу симфонію Брамса. Я люблю музику, але не тоді, коли пояснюю розумово відсталому братові таємницю ейнштейнівського часового простору. Я стараюся. Роблю що можу. А він? Він пропонує мені першу частину симфонії Брамса! Ну я й завівся. Сказав, що його мозок схожий на циліндр. Але не на чотиривимірний, а на звичайний коток. Такий важкий, що ледве повзе. Тоді він сказав, що я півпровідниковий недоумок. І якщо промовлю ще хоч слово, то він бахне мене похилою площиною. Ну й тоді… — Ми почули зойк. — Пронизливий зойк переляканої жінки. — Тітки. — Яка вже довгий час стояла на порозі нашої кімнати. — Стояла, бідолашна, й слухала. — Аж зомліла. Й опустилась на підлогу, мов зів'яла хризантема. — Це означає: зів'яла й опустилась на підлогу. — Ох-ох-ох, — по-блазенському запхикав Діопізій. — Напевно, дуже зомліла. — Магістре, — сказав лагідно Марек, — в останній раз застерігаю вас. Ви хочете розважатися за наш рахунок? А може, вам теж кортить зомліти? На який час? Магістр перелякався, мов дитина. Він майже танув у безмовних вибаченнях і обіцянках. Однак мене цієї миті магістр Діопізій зовсім не обходив. Я був зворушений розповіддю про лагідну, милу жінку, яка, прислухаючись до обміну поглядами і люб'язностями двох шістнадцятимісячних племінників, зламалась під тягарем неймовірності. Я й сам зомлів би! — Не сподівався такого від вас, — мовив я суворим голосом. — Ми також! — вигукнули вони, — Ми також не сподівалися від себе такого! І досі нас мучать докори сумління. — А що сталося з тіткою? Вони похмуро глянули один на одного й махнули руками. — Та кажіть же зрештою! — вигукнув я. — Що з нею? Старший надав слово молодшому. — Вона опритомніла. — А що далі? — Ми прикинулися двома невинними малюками. Це не допомогло. Тітонька сіла біля манежу й майже годину дивилася на нас, не кажучи й слова. Потім раптом почала кричати. Вибігла з дому. Була в п'ятьох лікарів. Вони робили їй якісь незрозумілі натяки, просили розповісти, що їй сниться. Вона вилаяла всіх п'ятьох. На щастя, того вечора повернувся тато. Він спокійно вислухав тітку. Порадив їй поверпутись до себе додому, відпочити й взагалі більше не думати про цей дивний випадок. — І допомогло? — Не зовсім. — Після довгої мовчанки Ярек додав: — Тітонька пішла в монастир. — Назавжди? — До кінця життя.  



 

Ми на довгий час задумались (магістр також). А потім Ярек почав розповідати далі про ту подію. — Отже, батько уважно й спокійно вислухав тітку. Наступного дня узяв відпустку до того часу, поки повернеться мама. Коли вона приїхала, він повторив їй усе, про що довідався від бідолашної Розалінди. Ми слухали їх без страху, але занепокоєно. Нарешті мама сказала, що в усьому цьому треба навести якийсь лад. Батько погодився, що все це треба розумно залагодити. Мама спитала: «Під яким гаслом?» — «Сімейна таємниця і сімейний порядок», — сказав батько. Потім вони почали сміятись і сміялись аж до сліз. Ми теж підсміювались і тієї ночі обидва бачили чудові кольорові сни. — А наступного дня? — Наступного дня? — перепитав Ярек. — Тільки наступного дня почалося справжнє життя. А справжнє життя навіть у манежі буває тяжке й складне. — Що ж сталося? — Батьки на цілий місяць повернулися зі своїх зірок на землю. До своїх любих малюків. Взяли місячну відпустку й після того вечора, коли вони так довго й весело сміялися, настало п'ять днів і п'ять ночей дивної, тривожної тиші. Вони привезли додому цілу бібліотеку. Здавалося, ніби все було гаразд, але по їхніх очах ми бачили, що справа серйозна. Хоч те, що трапилося, перестало їх смішити, зате почало ніби турбувати. А ще гірше було те, що досі ми вчилися тільки за допомогою радіо й телебачення. Виключно радіотелевізійний спосіб виховання. Це означає, що в нашій освіті була величезна прогалина. Дещо нам вдалося вловити з написів на телеекрані, але це було найнижче від найнижчого рівня. — Ви не вміли читати? Ані читати, ані писати? — На жаль! — Ми читали дещо по складах, як старші діти в дитсадку. Але насправді це було двоє неписьменних. Ми пробували підглянути, яку літературу читають батьки, проте нічого не виходило. Мовчання ставало все глибшим, дні ставали все похмурішими. Нам почали снитися слинявчики, колиски, соски, брязкальця, клейоночки, пелюшки. Жах! Але нарешті… — Настав шостий день! — Так! Настав шостий день… і цілий ряд наступних! І сталося таке, що ми ніби ще раз, наново взнали своїх батьків. До того часу ми любили їх. — Ще й як! — докинув Марек. — Але ми любили їх, наче з перспективи манежу. Наче немовлята. Та ще й трохи зверхньо. Так, немовби наші любі старенькі не мають уявлення, що тут розігрується. І ким є їхні сини. І раптом усе змінилось. — На шостий день вони перестали читати й почали розмовляти. З нами, звичайно. — Ми посідали вчотирьох за круглим столом. Стільці були низькі, тому ми підставили собі свої горщечки. — Його рожевий, а мій зелений. Ну й почалося. — Так, почалося. Було трохи незвично, ми розмовляли, як рівні з рівними. Проте спочатку вони почали нас розпитувати. — Вони хотіли знати, що ми вміємо. — Дедалі було все краще. Вони сміялись, однак не зовсім щиро. Хихотіли, але якось наче злякано. Часом хапались за голови. — Наприклад, тоді,— засміявся Марек, — коли я пояснював, чому не вірю в можливість створення єдиної теорії поля. Ярок теж засміявся. — Вибачте. Скільки місяців було вам тоді? — Повних шістнадцять. Я схопився руками за голову, засміявся, але одразу ж зойкнув: — Чистісінький кошмар! — Авжеж! — засміявся Ярек. — Тато схопився за голову, мама вигукнула: «Чистісінький кошмар!» Що правда, то правда. Цілком чистий. Ми дуже дбали про особисту гігієну, тому справді були дуже чисті. Але чому одразу «кошмар»? Ми заперечили, і мама знову засміялась. Потім запитала в тата: «Що ми народили?» Тато відповів, що коли мова йде про народження, то він не відчуває себе відповідальним. І ми пригадали сімейну легенду про те, що мама ще немовлям у пелюшках наспівувала собі на сон табличку множення, а тато на шостому році життя пробував витягти квадратний корінь із піщаних пасочок. — І ми, — сказав Марек, — не можемо відповідати за якісь успадковані недоліки, нам теж тяжко. І ми не заслуговуємо на прізвисько «кошмар». — Тоді вони аж плакали від сміху, а мама спитала, чи можна звати нас «кошмарик»? — Поторгувалися, — сказав Ярек, — і ми погодились на одного «кошмарика» на двох. — І так уже й зосталося? — спитав я. — Так уже й зосталося, — відповіли брати в один голос. — А що було далі? Знову взяв слово Ярек. — Ми говорили цілий тиждень. З ранку до вечора, а два рази — до півночі. Тільки тоді ми полюбили їхні мудрі серця й витончений розум. Вони довели нам, що наші нібито великі знання — як діряве сито. Ми разом виробили план нашого дальшого навчання і вищої освіти. Писання й читання. На певний час вимкнути радіоприймач і телевізор. В кінці розмови батько й мати вже серйозно зажадали, що все це має бути родинною таємницею. Бо, як про це дізнаються… — Бо, як про це дізнаються, — підхопив Марек, — усю четвірку можуть забрати на спеціальне лікування. — Розумію, — мовив я. — Ви зберегли таємницю? — Звичайно. — А як із дальшим навчанням? — Спочатку було важко. І в прямому, і в переносному розумінні. — Писати й читати ми навчилися за тиждень. — Але нам забракло слів. — А словники важкі. — А томи енциклопедії ще важчі. — Лише тоді, коли Марек винайшов важіль, який підстрибував, нам стало легше. — А коли нарешті нам сповнилось по двадцять місяців, ми почали… І брати Кошмарик заговорили разом: — Ми почали наші чудові подорожі! Я подивився на годинника: була одинадцята година. Не зоглядівся, як минув час. Не знав, чи довго ще розповідатимуть мені свою історію брати Кошмарик. І насамперед — яка мета нашої сьогоднішньої зустрічі? Мені не випадало перебивати їх, але я вже трохи роздратовано спитав: — Що ж це за подорожі? Ярек і Марек один поперед одного загукали: — Чудові подорожі! З Евклідом у глиб геометрії! — Із Гомером під Трою! — З Яном Длугошем[4] на Грюнвальдські поля! — З Коперником довкола Сонця! — І перша мандрівка в світ мікроорганізмів за допомогою першого мікроскопа, зробленого Левенгуком! — З Шекспіром — на «Вечір трьох королів» і одразу на відпочинок під час «Сну літньої ночі». — А мандрівка в глибину квантової моделі атома, це мало? — А мандрівника з Константи Ільдефонсом Галчинським[5] на «Бал у Соломона», а з Юліаном Тувімом[6] па «Бал в опері»? — А відкриття нової Америки у вигляді додаткової вартості, може, не рахується? — Або перший стрибок через перший електричний елемент Вольта? Я зрозумів! Зрозумів, про що розповідають хлопці. Ті великі чудові подорожі були відкриванням нових світів науки. Без примусу, без погрожування палицею, без товкотнечі за тісними партами в задушливому класі. Я, наприклад, хоч не маю нічого спільного з геніальністю, назавжди запам'ятав кілька таких пізнавальних «подорожей», які зачарували мене в ранній молодості і які я пам'ятаю й досі. Навіть у геометрії та фізиці, хоч я погано розбирався у цих предметах. Але я мав щастя — потрапив до вчителів, які любили і вміли навчати. А що вже викладач польської літератури! Ого-го! Коли він вирушав зі своїми улюбленцями слідами Кордіана[7] на крижані альпійські гори, на Монблан, то від захвату аж перехоплювало подих! Тому мене зовсім не дивувало сьогоднішнє змагання братів Кошмарик. Але воно надто затяглося. Магістр Вернигора неприховано й неввічливо задрімав, я сам ледь стримався, щоб не позіхнути. І вирішив, що пора припинити балаканину. Не дозволю їм більше нічого сказати: спершу нехай вони пояснять мені, чому й навіщо зацікавились моєю особою і послали по мене цього підозрілого гнома. — Друзі! — сказав я і відчув, що це найбільш підходяще слово, що саме так я вже про них думаю. А вони? Обличчя в них проясніли, очі заблищали. — Дорогі друзі! — повторив я, глянувши, на свій великий подив, і на магістра Вернигору. — Заявляю, що не дозволю вам і слова промовити, доки не дізнаюся, навіщо й з якою метою ви заманили мене сюди. Магістр прокинувся, молодцювато потер руки, всі троє перезирнулись і, як на команду, кивнули головами. — Отже, слухаю, — додав я суворо, але одразу ми всі четверо посміхнулись один одному. Ярек узяв мене під руку і підвів до краю верхнього майданчика пагорба. — Тут немає чого багато слухати, — сказав він. — Спершу треба подивитись. Але, як відомо, пане Єжи, подивитись — це замало, треба добре придивитись. Та й цього ще замало, насамперед треба збагнути те, що побачив. — Придивляюсь, — мовив я. — Бачу, — сказав він. — Розумію, — освідчив я. Перед нами, в долині Вісли, лежав Краків. Ранкове сонце майже розсіяло туман, тільки у вузьких завулках і понад берегом видніли його бурі залишки. Туман зробився прозорим. Більше того! Могло здатися, що він зовсім зник, всотався в мури, в зелень бульварів і парків. Але це був обман, хитре причаювання. Чудову панораму Старого Міста почали вкривати, ніби прозора пліснява, синя райдуга вихлопних газів, серпанки жовтого й зеленого туману, запона сірого диму. Старі гарні мури втратили чистоту обрисів, нові світлі квартали потемніли. Сонце стояло вже майже в зеніті. О цій порі важко дихати і серед такої ніби прозорої імли. — Що ви знаєте, бачите й розумієте? — спитав пунктуальний Марек. Якусь мить я вагався, чи розповідати їм про мого приятеля Тадека. Ще в школі ми прозивали його Птахом. Він ні про що так не мріяв, як про літання, авіацію, польоти й перельоти — і став пілотом швидше, ніж сподівався. Він налітав п'ять годин, коли вибухнула війна. Гітлерівці спалили його літак. Але Птах умів махати крильми. Через Угорщину і Францію він дістався до Англії. Саме тоді починалась велика повітряна битва за Англію. Птах збив шістнадцять фриців, відвоював чисте небо над Лондоном. Двічі він горів, тричі був поранений. Коли закінчилась війна, він був іще зовсім молодим, але хворим. Серце, підвищений кров'яний тиск… Настала осінь 1952 року. Над Лондоном повис туман, нерухомий, холодний туман. Він стояв над містом понад три тижні. Лондонське небо протягом тих тижнів, година за годиною, просякало сажею, вихлопними газами, димом і пилом сотень фабрик, димом десятків тисяч англійських камінів. Туман у лондонському небі перетворювався на отруту. І вона за два тижні вбила більше чотирьох тисяч людей, серед них був і Птах. Він воював за спокійне небо над Лондоном. І завоював його. А чим усе закінчилось? Отруєний туман у лондонському небі вбив нашого Птаха. Чи варто розповісти їм про нього? Я вирішив, що варто. — Послухайте, хлопці, — почав я. — Мені хочеться розказати вам про одного мого приятеля, якого ще в школі ми прозвали Птахом. Брати Кошмарик швидко й ніби значливо перезирнулись. Мовчки чекали, магістр заплющив очі, сперся підборіддям на руку. Я розповідав кілька хвилин, у загальних рисах. Потім запитав, чи вони зрозуміли смисл цієї невеселої оповіді. Тепер усі троє дивились на мене пильно і з повагою. Ярек узяв мене за руку. — Пане Єжи, ми цю історію знаємо й давно розуміємо її смисл. — Звідки? — здивувався я. — Я писав про неї, але не друкував. — Майор Птах був дядьком нашої мами, — сказав Марек. — Зрозуміло, — шепнув я. Запала довга мовчанка. — Тепер я краще розумію, — повторив я, — чому ви вирішили зайнятись димами, сажею, отрутами, які, мов хижі шуліки, кружляють над містом. — Зайнятися, — глузливо засміявся магістр Вернигора. — Це не те слово. — Магістре! — різко сказав Ярек. — Тема розмови надто серйозна для зубоскальства. Магістр образився й відійшов убік. — Пане Єжи, — мовив дуже шанобливо Марек. — Ми вирішили оголосити війну цьому лихові наших часів. — Хочу зауважити, — додав Ярек, — що, посилаючись на історичне порівняння, сучасні тумани, дими, вихлопні гази можна сміливо назвати «моровицею двадцятого століття». — Дуже влучне визначення, — погодився я. — Але чи не забагато гучних слів уживаєте, хлопці? Війну оголосити легко, але як її вести? Існує велика різниця між ковбойським фільмом і будь-якою справжньою війною. — Ми знаємо різницю між ковбойським фільмом і війною, — роздратовано сказав Ярек. — Тільки мені здається, що ви недооцінюєте ані братів Кошмарик, ані магістра Діонізія Гібридона Вернигори, ані, зрештою, наших спільних можливостей. Чи ви, наприклад, замислювалися, ким насправді є магістр, його дев'ятнадцять факультетів, чотири зацікавлення і двадцять сім інших умінь? У нього дуже сумирний вигляд, але я не раджу легковажно ставитись до магістра. — Я теж, — ледь посміхнувся Марек. — Насамперед я не раджу, — заявив магістр. — Ви що ж, стаєте таким сильним, пане Діонізію? — приязно, але ще з більшою пошаною всміхнувся я до магістра. — Він сильний, — буркнув Марек. — Ще й дуже. — Скажу вам тільки, пане Єжи, — мовив магістр, — що мої механічні й динамічні можливості у багато разів більші, ніж інтелектуальні. Хоч і ці останні немалі й непересічні. — За сприятливих обставин, — засміявся Марек, — наш любий магістр може зупинити на ходу товарний поїзд, що складається з п'ятдесятитонного електровоза й тридцяти двадцятип'ятитонних вагонів. Поїзд, який рухається зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів на годину. Я подивився на Ярека, як на ідіота, — і раптом! Раптом зрозумів, що ніхто мене не обдурює. Серце втретє підкотилося мені до горла, а в голові знову залунали дзвони. Я глянув на Марека, на магістра і знову на Ярека. — Мій брат, — докінчив посміхаючись Ярек, — дуже здібний конструктор. Чогось схожого я сподівався вже під час своєї першої розмови з магістром. Сподівався, припускав. Слово честі! Навіть підсвідомо підготувався до цієї хвилини. Але одна річ — припускати, а зовсім інша — бути впевненим. Навпроти мене, сягаючи головою моїх колін, стояло перевдягнене гномом незвичайне й дуже симпатичне створіння. Щось на зразок Кошалика-Опалика чи Божевільного Капелюшника. Його можна було запросити на морозиво або показати в дитячому садку. Воно могло б виступити в театрі «Гротеск»[8]. А виявляється, що цей сивобородий малюк, який має знання на дев'ятнадцять університетсько-політехнічних магістерських дипломів, добре вчепившись, може зупинити поїзд, що рухається зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів на годину й складається з п'ятдесятитонного локомотива і кількох двадцяти-п'ятитонних вагонів. Як обрахувати цю силу? Скільки це буде дин? Боже мій! Я відчув себе, наче бовдур, якого викликали до дошки відповідати, а він нічогісінько не тямить. — Отже, — белькотів я, — отже… магістр… отже, магістр є… — Так, — перервав мої страждання Марек. — Ви не помилилися. Магістр — це багатофункціональний автомат з найбільшим об'ємом запам'ятовування даних і оперування ними, з найбільшою можливою механічною силою і… що найважливіше… з умінням самопристосовуватись до певних обставин. Ви вірите цьому? — Вірю, — шепнув я, злегка затремтівши. — Вам холодно? — Ні. Я просто так тремчу. — Адже вітру немає. — Однак, — признався я, — в голові в мене протяг. — Чому ж це так? — Ну, — пояснив я вже більш упевнено, — я пробую самопристосуватись до обставин. — Дуже доречно. І вся трійка вибухнула гучним реготом. А я зненацька розгнівався й тупнув ногою. — Будь ласка, зараз же поясніть мені,— вигукнув я, — чому такий чудовий механізм ви запакували у вбрання гнома?! — По-перше, — сказав магістр, — тому, що я так захотів. — По-друге, — засміявся Ярек, — щоб було смішно. А насамперед… — Що насамперед? — спитав я, ще не зовсім отямившись. Ярек споважнів, очі в нього блиснули, наче у вовка. — Насамперед, — відповів він, — ми повинні були подбати про те, щоб замаскувати зброю, яку сконструював Марек. Ми досконало знаємо різницю між стріляниною на екрані в якомусь ковбойському фільмі й між кампанією, яку ми хочемо розпочати. Магістр Діонізій — не єдина зброя, яку ми маємо в своєму розпорядженні, але, безперечно, наймогутніша. Її слід було якось добре замаскувати. — Мені надзвичайно подобається таке маскування, — признався магістр, дивлячись мені в очі. — А вам ні? — Ах, звичайно, так! — закричав я. — Мені страшенно подобається. Але… — Але що? — Але, — я знову звернувся до Марека і Ярека, — нам треба ще з'ясувати дві справи. По-перше, який сучасний стан знань і вміння братів Кошмарик? І по-друге, чим я зможу бути вам корисним у бойовій кампанії, яку ми намірюємось розпочати. — Вибачте, — втрутився магістр. — На відстані тисячі двохсот одинадцяти метрів у дану хвилину перебуває передовий загін шкільної екскурсії, яка прямує на наш пагорб. Дві секунди він прислухався. — Де ми заховаємось? — запитав я. — Тут неподалік є паш улюблений гайок. Берези, вільхи, ліщина, багато пташок. — Ходімо! — вирішив Ярек. Ми попідводились із наших стільчиків з павутини. Марек склав їх і ввіпхнув до бічної кишені куртки. Магістр трьома рухами вивернув навиворіт ковпак і кирею, які тепер стали схожі на вбрання парашутиста. Він рушив перший, і вже через секунду його не стало видно. Ми поволі спускалися, сонце пригрівало все дужче. У мене пересохло в роті. Я разів зо два ковтнув слину, мріючи про ковток якого-небудь прохолодного фруктового соку. Ярек усміхнувся. — Ще хвилинку потерпіть, пане Єжи. Коли прийдемо в гайок, там знайдеться щось випити. А також і перекусити. Чи ж не так, любий брате? Марек не подивився на годинник, а притулив його до вуха. — Другий сніданок, — промовив він, — уже взяв старт. Магістр направляє його в пункт приземлення. — Про що ви говорите, хлопці? — вигукнув я, витираючи холодний піт із лоба. — Я чув щось про мандрівні нирки. Але про мандрівні сніданки? — Людина вчиться все життя, — підтвердив Марек, а Ярек (наче для того, щоб не дати Марекові докінчити: «і дурною вмирає») швидко втрутився: — Ви самі запитували, який сучасний стан наших знань. Ми показали вам магістра, а зараз покажемо сніданок, що літає. — Сьогодні багато людей тиняється в ліску, — зауважив Марек. — Це заважає магістрові спрямовувати наш «Нелок» між кронами дерев. Ми вже спустилися з пагорба й попрямували ледь помітною стежкою в глиб лісу. — А що це таке «Нелок»? — спитав я. — Назва чи предмет? — відповів запитанням на запитання Ярек. — І назва, і предмет. — Назва — це дотеп, — відповів Марек. — Щиро кажучи, такий собі,— зітхнув молодший брат. Марек похитав головою. — У тебе монополія на гарні дотепи? — Ближче до теми, — перебив я. Ярек ввічливо кивнув головою. — Це скорочена назва: нерозпізнаний літаючий об'єкт. Тобто «Нело». До неї ми додали літеру «К», від «Кошмарик». Отже, повна назва звучить так: «Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик». Цього було вже мені досить. Я зупинився. Став так, щоб бачити перед собою обох братів. Мене знову охопила злість, що я чогось не розумію і щось перевершує мої сподівання. — Шановні генії! — сказав я. — Незрівнянні й чудові брати Кошмарик! Вас двоє, а я один. Я старший від вас, більше стомлений і маю зайву вагу. Проте ви хочете поглузувати з мене, запевнити, що виробляєте літаючі блюдця фірми Кошмарик? Обережно, бо я вас битиму. Ярек і Марек засміялись. — Пане Єжи! По-перше, ніяких бійок. Магістр, до речі, є оборонним автоматом і за десять секунд міг би відлупцювати вас. Але навіщо? Ніхто не збирається робити з вас посміховисько, і ніхто не виробляє літаючих блюдець. — То що ж це за «Нелок»? Місячна корова чи літаючі біфштекси? — Будь ласка, — Ярек показав пальцем на крони березового гайка, на галявині якого ми зупинились. — Оце наш Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик», скорочено «Нелок», любий пане Єжи. Я глянув угору. По суті, я мав би знову почати скаржитись на своє серце і якісь невідомі дзвони, на те, що мені перехопило подих і пересохло в роті. Однак не скаржився. Перш ніж глянути вгору, я довго прислухався до Ярекового голосу і вдивлявся йому в очі. Мені важко було збагнути, що відбувалося. Безперечно, я чув слова і їхній зміст. Та водночас мені здавалося, ніби між Яреком і мною точилася розмова, і юнак остаточно переконав «любого пана Єжи», що вже годі будь із чого дивуватись, бо сьогодні сталася тільки одна незвичайна й дивна подія. А саме — дружба з першого погляду! Дружба між ними і мною, між стомленим літнім чоловіком і двома чотирнадцятирічними хлопчаками, між чоловіком, який пише (багато років і не без певних зусиль), і «фірмою» всебічно геніальних братів Кошмарик. Власне, тому я зовсім не здивувався, побачивши над кронами дерев типовий нерозпізнаний літаючий об'єкт, — літаючу тарілку діаметром близько двох метрів, яка кольором трошки скидалась на ясну хмарку в чистому небі. Вона поволі, плавно опускалась на середину галявини, якраз на парашутистський ковпак магістра Вернигори, але за три дециметри від того ковпака спинилась. Випустила з себе чотири телескопні ноги й сіла на траву. Магістр під її прикриттям знову змінив убрання на куховарський ковпак, білий кітель і білі пантофлі. Марек розставив крісла, а «Нелок» розсунув свою верхню кришку. Магістр одним стрибком опинився на поверхні літаючої тарілки, точніше, столу, і почав із різних припасів готувати сніданок. Отже… Ні. Пробачте, будь ласка, але час біжить так швидко, що я не можу розповідати про той другий сніданок, який можна було б назвати справжнім бенкетом для справжніх вимогливих гурманів. Я не вимогливий. Тільки побоююсь, що під час того лісового сніданку на траві моя зайва вага помітно збільшилась. Тому краще змінити тему розмови. Точніше, повернутися до головних справ. Власне кажучи, я вже досить багато дізнався про можливості й здібності братів Кошмарик і з певним довір'ям міг прийняти запрошення співробітничати з ними. Що мені ще в усьому цьому сподобалось? Коли ми почали снідати, Ярек сказав, що батьки не згодилися, щоб їхні геніальні нащадки не ходили до школи. Від дитячого садка вони їх поблажливо звільнили. Але потім треба було день за днем, рік за роком висиджувати всі класи. Братики опрацьовували вже програми університету й політехнічного інституту, а на уроці арифметики вчителька запитувала: «Чому дорівнює сімнадцять додати дев'ятнадцять?» Тоді більш слабий в математиці Ярек розважався тим, що підносив ці обидва числа до третього, п'ятого і сьомого ступеня, а більш сильний у математиці Марен розмірковував над окремими проблемами з загальної теорії чисел. Більше того, з першого класу неповної середньої школи й до сьогоднішнього дня брати К. — на вимогу батьків — поводилися дуже стримано. В основному вони вчилися на скромні четвірки, а не на п'ятірки, що зрештою іноді бувало для них важче, ніж розв'язати якусь найскладнішу проблему з фізики чи з біології. Так само важко, як, скажімо, примушувати антилопу, щоб у перегонах на одну милю зі слимаком вона програла. А якщо вже обігнала, то лише на крок.  



 

Магістр, слухаючи такі болісні зізнання, дуже втішався й зовсім цього не приховував. Часом він поводився майже непристойно, а обоє хлопців ставились до нього надзвичайно терпляче. Марен разів зо два сердито блиснув очима, але Ярек одразу розрядив обстановку. Я вирішив дізнатися, в чому справа. Оця терплячість, справжня терплячість і справжня скромність фірми «Брати Кошмарик» все ще були для мене своєрідною загадкою. А ми ж усі троє поставили собі завдання — якнайшвидше і якнайкраще пізнати один одного. Я вже пересвідчився, що вони знають про мене чимало. Напевно, багато прочитали з того, що я написав. Байдуже, чи сподобалося воно їм, чи ні. Важливо інше: той, хто пише книжки, пише собі й пише про себе. Уважний читач збагне цю правду, хоч би як автор намагався її приховати. Я про них теж уже багато знав. Мабуть, більше, ніж вони гадали. В мене лишилося тільки одне важливе запитання, яке я хотів їм поставити, але не руба. Сніданок закінчився. Магістр частував мене надзвичайно смачним морозивом. У кронах беріз і вільх уперше того дня зашумів прохолодний повів вітру. — Магістре, — сказав я, — ви на диво відважна особа. Він кивнув головою. — Авжеж! — Проте ви буваєте й нахабним. — Ви так вважаєте? — Я це бачу. — Гм, — замислився магістр. — Напевно, ви не помиляєтесь. Я часом нахабно пристосовуюсь до обставин. — А чому ви буваєте нахабним і в ставленні до шановних і поштивих братів Кошмарик? — Ха-ха-ха! — засміявся він оперним басом. — У цьому вони самі винні. Я за це не відповідаю. Саме так вони мене запрограмували. Навіщо? А для того, щоб їм не паморочилося в голові. Я звернувся до Марека і Ярека. — Що ви на це скажете? Марек засміявся і махнув рукою. Ярек теж засміявся, та одразу споважнів. — З чого почати? — подумав він уголос. Марек помітно роздратувався. — Якщо для тебе неважко, почни з початку. — З початку нашої ери? Чи з пульсуючої теорії виникнення всесвіту? Марек звернувся до мене: — Ви маєте можливість спостерігати, як поводиться геній, вдаючи з себе кретина. Ярек так зиркнув на брата й на усміхненого магістра, що зненацька запала глибока тиша. — Не прикидайтесь наївними, любі мої,— пошепки сказав він. — Як відомо, кожна справа починається з чогось такого, що сталося раніше, тобто має свій початок. Наприклад, тітка Розалінда пішла в монастир, бо Ейнштейн відкрив теорію відносності. А Ейнштейн відкрив теорію відносності тому, що його мати вийшла заміж за пана Ейнштейна, замість того щоб піти в монастир. — Ще трохи про Ейнштейна, — пробурмотів магістр, — і я теж піду в монастир. — Дуже цікавий намір, — підтвердив я. У Марека ввірвався терпець. — Початок — не початок. Не мудруй. Почни з шостого класу й нашого бунту. — Гаразд, любий братику. Отож, пане Єжи, сталося так: дізнавшися з газет і передач по радіо, що в більш ніж десяти країнах навчаються в університетах, головним чином на математичному й фізичному факультетах, наші ровесники і навіть молодші від нас генії, ми почали їм заздрити. Підняли бунт на нашому сімейному кораблі. Батько намагався нам розтлумачити, що ми в кращому становищі, бо можемо вивчати вдома, що нам подобається і як нам подобається. А ми в одну душу: ні й ні! П'ятирічний кореєць студіює математику в університеті в Сеулі, одинадцятирічний хлопець закінчує фізичний факультет в Ульяновську, дев'ятирічний закінчив хімічний факультет у Нансі… А ми що? — І тоді мама, — розсміявся і Ярек, — сказала дослівно так: «Любі синочки! Я жінка гарна, розумна і в міру вередлива. В основному я визнаю ваше право на бунт і підтримуватиму його при одній умові (цієї миті тато делікатно запитав, чи мама випадково трошки не збожеволіла, але ми всі троє вдали, ніби нічого не почули). Отже, оскільки я жінка гарна й вередлива, — вела далі мама, — в мене є забаганка, несерйозна, досить смішна, проте її не дуже легко виконати. Яка саме? Ось послухайте. Я завжди любила гномів. Тому прошу вас зробити й запрограмувати самокеровану машину, тобто самонастроювану, яка мала б знання, що відповідають дипломам дев'ятнадцяти факультетів університету й політехнічного інституту; зріст її не повинен перевищувати двадцяти семи сантиметрів, а фізична сила має бути такою, щоб вона могла зупинити товарний поїзд середнього розміру. Батько, слухаючи таке, аж плакав від сміху. Ми трохи замислились. А ще мама згадала про піднімання петельок на панчохах, квашення огірків і строчіння, після чого випровадила батька на далеку прогулянку, щоб дати нам змогу заспокоїтись. — І ви заспокоїлись? — Ні. — А що? — Ми затялись. А щоб ви знали, в нашій родині «затятись» уже протягом десяти поколінь означає більше, аніж, наприклад, підписання письмової угоди з дияволом. Ми пообіцяли й затялись, хоч це було нам не на руку, бо я саме вивчав «Критику чистого розуму» Канта, а Марек займався математичними проблемами. І зненацька від нас вимагають, щоб ми збудували мислячу і водночас діючу машину у вигляді, вибачте на слові, гнома з незвичайними людськими здібностями. — Вибачте на слові? — Магістр розсердився і вдарив куховарським ковпаком прямісінько по останній порції морозива. — А я без вибачення підтверджую, що можу нарахувати, вибачте на слові, мільярди людей, які інтелектуально й фізично сягають мені ледве до кісточок. — Це ясно й очевидно, — підтримав його Марек, — як і те, що катодні промені подібно до негативних зарядів рухаються перпендикулярно до магнітного поля. — Мені дали слово, ти, негативний заряде! — розсердився Ярек. — Не перебивай! — І він звернувся до мене: — Ви знаєте, що таке кібернетика? — Та чув, — відповів я обережно. — Отож-бо! Ми — також! Тоді, коли мама сказала нам про свою забаганку, ми ще тільки ледь стикалися з кібернетикою. Наступного дня, зваживши на наші прохання, батьки привезли нам близько ста п'ятдесяти кілограмів книжок і праць на тему кібернетичних машин, мислячих і звичайних роботів. Я зайнявся загальними темами, Марек — практичними. Принагідно ми вирішили трохи відігратись на нашій Вродливій, розумній Вередниці. Завдяки головним чином Марековим зусиллям вже через тиждень увесь дім почав потроху рухатись. Крісло само підставлялося, щоб на ньому сісти. Лампи самі засвічувались у сутінках. Вода з кранів сама починала текти, коли хто-небудь заходив до ванної кімнати. Калорифер самостійно регулював тепло. Диван, побачивши піжаму, сам стелив постіль, просто любо глянути. Телефон тупотів по квартирі, шукаючи того, до кого подзвонили. Через місяць життя стало страшним. Батьки збагнули, в чому полягає різниця між братами Кошмарик та справжнім кошмаром, і пригрозили: якщо ми не вгамуємо дім, вони кинуться у Віслу. — З усього цього зрозуміло, що ми, насамперед Марек, були змушені вибратися з дому з нашою роботою. Я знайшов братові майстерню в таємному відгалуженні Драконової Ями… Ми електрифікували його, збудували верстати. Потім я повернувся до своїх занять і почав готувати програму для магістра (тоді ми ще називали його Вередуном), а Марек конструював його. Ми працювали, як ніколи доти. Хоча б для того, щоб показати Вродливій Вередниці, на що здатні її сини. Ми влізли в роботу по лікті, по шию, по вуха. Проте в нас нічого не виходило. Вже через три тижні збагнули, що мудра мама дала нам урок скромності. Але ми затялися. Моя робота почала поволі просуватись. У Марека справа йшла гірше. — У мене був клопіт із розмірами, — пояснив Марек. — Я дістав завдання: гном двадцяти семи сантиметрів зросту. А ви знаєте, якого розміру ще кілька років тому була остання новинка — обчислювальна машина М-20? — Ні, не знаю. — То я вам скажу, — засміявся магістр. — Цей «малюк» був завбільшки, як велика гуральська хата з прибудованою стодолою і хлівом. При тому вона виконувала ледве двадцять тисяч операцій на секунду. Це несерйозно. — Як для кого, — буркнув Марек. — Тому нічого дивного, — засміявся Ярек, — що перша спроба… — Будь ласка, не нагадуйте мені про ту дурну історію, — обурився магістр. — Гаразд. Але факт залишається фактом: перша модель Вернигори, яку зробив Марек, мала вісім метрів зросту, важила три тонни й була страх яка ледача. Вона додавала зі швидкістю сто двадцять тисяч разів на секунду, зате ділити не хотіла. Друга модель була на два метри менша, але на три тонни важча, і, що найгірше, в неї регулярно бували напади музикальності. Замість того, щоб говорити, вона співала. Причому колоратурним сопрано. — Я думав, що збожеволію, — признався Марек. — Ми почали побоюватись за Марека, — зітхнув Ярек. — Він перестав спати, їсти, грати в теніса з мамою і в шахи з татом. Нарешті ми примусили його тиждень відпочити. Я навіть погрожував, що будемо знімати з нього пристріт… за рецептом благословенного Нонпареля з Гімільсбаха біля Брать диса… За цим рецептом виготовлялися ліки з суміші термічних нейтронів із швидкими. — Я трохи злякався, — признався Марек. — У мене алергія на цю суміш. Ось спробуйте, наприклад, змішати частки полонію з берилієм і понюхати. У вас одразу ніс зробиться як чобіт. Тому я погодився відпочити. — Вибачте, — озвався магістр. — Але недалеко від нас дві екскурсії. Неповна середня школа з Ланцкорони й слухачі журналістських курсів з Варшави… Журналісти займаються проблемою охорони природного середовища. Мене зацікавив такий збіг обставин. — А може б, і вони? — Напевно ні,— відповіли в один голос брати Кошмарик. — Чому? — Подивіться на нас, — сказав Ярек. — Одна літаюча тарілка, один гном, двоє близнюків і так званий популярний літератор. Ви думаєте, що, побачивши нас, вони почнуть писати про охорону середовища? — Магістре, — мовив Марек, — будь ласка, відішліть «Нелока». А ви віддайте стільці. Посідаймо на землі. За хвилину магістр налагодив і відіслав «Нелока», а сам у парашутистському вбранні зник між ліщиною. А Ярек вів далі: — Бачите, пане Єжи, якби ви були, наприклад, тренером збірної футбольної команди, а ми — хокеїстами з «Підгал-ля», то журналісти одразу заходилися б писати десять репортажів і зробили б п'ятнадцять інтерв'ю. А тема охорони природи?.. Це привід для екскурсії. Та кому хочеться про це розповідати й писати? Одному з тисячі. Кого обходить, що люди, які дихають отруєним повітрям, усе частіше хворіють? Що чиста вода з водогонів зовсім не чиста. Що гинуть ліси. Що річки несуть косяки мертвої риби. Що купання в деяких озерах схоже на купання в міському каналі. Що… — Досить, Яреку, — перебив його старший брат. — На все свій час. Спочатку розкажи до кінця магістрову історію, а тоді порозмовляємо про найважливіші справи. Ярек кивнув головою. Повз нас саме прийшла екскурсія — вісімнадцять молодих людей з проникливими очима й страшенно знудженим виразом на інтелігентних обличчях. — Нам уже скоро час додому, — сказав Марек. — Яреку, говори. — Отож, пане Єжи, — Ярек підняв угору палець, — ніколи по знаєш, що й для чого може придатись і хто кому може допомогти. — Наприклад? — Наприклад, Маренові допомогла «група сильних у лупцюванні». — А це що таке? — У школі на нашому поверсі навчалося п'ять четвертих класів. Пригадую, що ми тоді були теж у четвертому. З тих п'яти четвертих класів зібралася група з дванадцяти учнів. Так звана «група сильних». Вони всі й справді були дуже сильні, боляче били, руки в них — наче палиці, кулаки — завбільшки як ослячі копита, — і майже всі розумні, як осляче вухо. За винятком ватажка групи, всі вони були нікчемами. Чому вони звалися «групою сильних у лупцюванні»? Дуже просто. Тому що ця зграя робила що хотіла, з ким хотіла. Якби хлопчаки зібралися разом, вони змели б «сильних» у підземелля Старого Кракова. Але вони ще не розуміли, що треба діяти разом. Хто-небудь із «сильних» ловив хлопчаків по одному за вухо й питав: «Відлупцювати тебе, мікроорганізме?» І «мікроорганізми» робили все, що він їм наказував: віддавали йому гроші, найкращі авторучки, трамвайні квитки, сніданки тощо. — А як ви до цього поставились? — Ми ще не могли проявити себе. Тільки одного разу зробили їм попередження. Вже з рік тато займався з нами дзюдо. І коли двоє «сильних» у безлюдному місці зачепили Марека, він прийшов додому посміхаючись, а вони — плачучи. — Наступного дня ватажок запросив нас до своєї групи. Ми нічого йому не відповіли. Він вибачився і змився. А ми сказали собі: з цим треба покінчити. Вирішили, що Марек на якийсь час облишить конструювати магістра. Я теж кілька днів перепочину від складання програми для пана Діонізія Вернигори. І ми разом натрапили на гарний атлас під назвою «Комахи». Які комахи? Ну хоча б, наприклад, комар, блощиця, золотоочка тощо. Всі гарненькі, маленькі й дуже в'їдливі. Ми промовили в один голос: гарненькі маленькі й дуже в'їдливі. В Марека відразу виникла цікава ідея. — Саме так, — підтвердив Марен. — До того я помилявся. Почав робити Вернигору великим, щоб поступово його зменшувати. І що ж? — І вийшла халтура, — промовила ліщина магістровим голосом. — А тепер, будуючи всіх комах, я зрозумів, що від золотоочки поступово дійду до магістра. — Не знаю, чи ви помітили, — втрутилась ліщина, — що мої очі мають золотавий блиск. Що правда, то правда. Я це помітив і підтвердив уголос. — Найважче було винайти відповідний будівельний матеріал, — вів далі Марек. — Ми роздумували над цією проблемою три доби, тому що батьки якраз кудись поїхали. Три доби ми не спали і майже не їли. — І винайшли? — Авжеж. Тільки, будь ласка, ні про що не розпитуйте. По-перше, це наша таємниця, а по-друге, занадто багато прикладів. — А що було потім? — Через три дні,— засміявся Ярек, — ми принесли до школи сто десять штучних, але дуже злих комах. На кожного члена «групи сильних» ми настроїли нюх десяти комах. За три години «група сильних» перетворилась на купку зарюмсаних, переляканих, нікчемних слабаків. Ми відкликали наших комашок лише тоді, коли всі одинадцятеро забіяк перевелися до інших шкіл. — А через сто сімдесят дев'ять днів, — сказав Марек, — ми познайомили наших батьків з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою. Батьки екзаменували його протягом десяти годин. Мама не забула про піднімання петельок па панчохах, квашення огірків і строчіння. Врешті вона запитала, що ми хочемо дістати в нагороду: Нобелівську премію чи морозиво пломбір. Ми одностайно вибрали морозиво, а на додаток симфонічний концерт. — Добре, — сказав я, — чудово. Але ви й досі не пояснили мені, чому інколи магістр Вернигора грубо поводиться з вами, а ви з ним — дуже чемно? — Так захотіла мама, — відповів Ярек. — Щоб ми не зазнались. — Крім того, треба вміти шанувати власну працю, навіть якщо її неймовірно важко витримувати, — докинув Марек. — У мене складається враження, — сказав я, — що хоч магістр відіграє важливу роль у ваших планах, він не єдина ваша технічна допомога. — Звичайно, — погодився Ярек. — Не рахуючи дрібниць, ми маємо три «Нелоки», в основному призначені для дослідження хімічного затруєння атмосфери, близько двадцяти повітряних фільтрів, штучні золоті рибки для дослідження річкової води тощо. Ми збираємось піти напролом. Ви нам допоможете? — Дорогі мої,— сказав я дуже серйозно, — коли ви вперше запитували мене про це, я дав слово собі, що допоможу вам… скільки зможу. Тепер даю слово вам, і знайте, що я не люблю розкидатися словами. Мені подобається ваш намір іти напролом. Однак, щоб іти, треба знати, з якою швидкістю йти, якою дорогою і до якої мети. Адже ми не будемо весь час метатись між димарем без фільтра й стічним рівчаком. Я гадаю, що насамперед ми повинні виробити якийсь розумний план. Звичайно, не оглядаючись, іти напролом. Марек похитав головою. Ярек посміхнувся, магістр загув оперним басом. — Любий пане Єжи, — звернувся до мене Ярек, — бачу, що ви все ще недооцінюєте нас. Ми не будемо розробляти жодних планів просто тому, що вже приготували на ваш розсуд чотири різні плани. Кожний із них має свої достоїнства й вади. Будь ласка, перегляньте їх, оцініть і обміркуйте разом з нами. Ось папка з машинописним текстом, кресленнями, розрахунками й різними примітками. Виберемо найкращий план і… і тоді підемо напролом. Ви можете розраховувати на те, що ми досить багато чого вміємо. До того ж, ми не тільки вміємо, а й, головне, розуміємо. Мені здається, що ми багато чого розуміємо. І хочемо ще значно більше розуміти. До планів ми додали список різних допоміжних технічних приладів, виготовлених братами Кошмарик. Зараз чекаємо тільки на ваш вибір і на ваші поради. Я взяв із рук у Ярека грубеньку папку й проголосив, наче з трибуни сейму: — Дорогі брати К. і ви, магістре В! Я беру цю папку. Дві справи сьогодні вже твердо вирішено. По-перше, ми йдемо напролом. По-друге, всі проблеми будемо розв'язувати разом. Оце таке маємо сьогодні. Я зателефоную до вас узавтра рівно о дванадцятій. Було вже початок на тринадцяту. Час підганяв. Отож ми розпрощались і розійшлися в різні боки. Я не вмію читати чужі думки. Проте, спускаючись з Ліска в напрямку Волі Юстовської, був певен, що вся наша четвірка думає про те ж саме: що почнеться ЗАВТРА?!
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка