Єжи Брошкевич Брати Кошмарик, Магістр і я Розділ І



Сторінка1/9
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.32 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Annotation


Повість для середнього шкільного віку. Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища. Переклад з польської Ольги Лєнік Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова Перекладено за виданням: Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmareck, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980. Єжи БрошкевичРозділ ІРозділ ІІРозділ IIIРозділ IVРозділ VРозділ VIРозділ VIIРозділ VIIIРозділ IXРозділ XРозділ XIРозділ XIIРозділ ХIIIРозділ XIVРозділ XV

notes1234567891011121314151617



Єжи Брошкевич

Брати Кошмарик, Магістр і я





Розділ І

 



 

Напередодні першої зустрічі з названими в заголовку цієї книжки братами К. (а також магістром В.) я повернувся додому після недовгої, але дуже втомливої подорожі. Чесно кажучи, спершу я мав намір не згадувати про неї. Подорож була короткою, виснажливою і зовсім безглуздою. Менше ніж за три тижні я проїхав понад дев'ятнадцять тисяч кілометрів, перетнув вісім державних кордонів, три кордони континентів. Не було жодної доби перепочинку. Близький Схід — Далекий Схід — і Північна Африка. Вночі спека. Здебільшого близько сорока градусів за Цельсієм. А вдень? Спека помножена на спеку. Незважаючи на кондиціонери, вентилятори і різні напої з льодом. До того ж я взяв участь у тридцяти двох конференціях на досить високому рівні, під час яких мені було вручено сімнадцять важливих і шість дуже важливих договорів, які треба було затвердити в Польщі. Мої чергові господарі разів із десять зверталися до мене також по технічні поради. Я нічого не радив. Моє вперше мовчання трохи їх ображало, але водночас викликало й повагу до мене. Вони вирішили, що я зобов'язаний оберігати промислові таємниці, тому поводилися так, ніби ніхто ні про що мене не просип і не розпитував. Мене й надалі зустрічали дуже привітно, обдаровували приязними усмішками й пригощали прохолодними напоями. А я все мовчав. Звичайно, в мене була своя таємниця, та ще й дуже важлива, хоч зовсім не промислова. Саме тому — хоч я людина балакуча — під час цієї подорожі я промовляв хіба що десять зрозумілих слів на годину і стільки ж разів бурмотів щось невиразне. Мовчати мені дуже допомагала люлька, яку я майже весь час тримав у зубах, жодного разу не запаливши її. (Це цілком зрозуміло, бо я взагалі не курю, а тим більше не курю люльки.) Треба сказати, що під час цієї подорожі я мусив по кілька разів на день переконувати і втішати себе, що, попри все, я ще не з'їхав з глузду. Не з'їхав, не з'їду й не дозволю, щоб мене довели до цього! Загалом подорож мала свою принадність, були й приємні хвилини. Бо хоч останнім часом я вже не захоплююсь далекими подорожами, однак і тепер дуже люблю літати. Я не народився ані соловейком, ані орлом, проте обожнюю літати. І під час цієї подорожі налітався досхочу. Реактивні пасажирські літаки далеких рейсів. Тендітні й зручні двоособові авієтки. Гелікоптери. Під час двох середніх рейсів я — трохи розчулений і зляканий — навіть опинився в старезних дакотах, що їх колись називали «трунами». Двічі мене впихали в ультразвукові винищувачі. І все було б гаразд, якби не те, що нічого не гаразд! Тому що хоч вірте, хоч не вірте, але ту подорож мав здійснити не я, а хтось інший! Хтось зовсім інший за фахом і посадою. То була відома й дуже відповідальна особа. А я тільки під час першої конференції збагнув, що ні сіло ні впало опинився не на своєму місці. Та було вже надто пізно розплутувати всю цю плутанину. Адже я не міг припустити, щоб дійшло до скандалу чи компрометації перед іранцями, афганцями, індійцями, сірійцями, алжірцями тощо відповідальних урядовців моєї любої батьківщини. Отож я робив, що міг. Тримав таємницю при собі. Мовчав і затято гриз незапалену люльку, — бо курці здебільшого люди мовчазні, а люлька дуже допомага замінювати ясні відповіді невиразним, нерозбірливим буркотінням. І я робив великі зусилля, щоб не з'їхати з глузду. Лише іноді, коли залишався сам і пересвідчувався, що мене ніхто не підслухує, вибухав шаленим сміхом. Чому, з якого приводу? Просто від самої думки про чоловіка, місце якого я мимоволі зайняв. Я був майже впевнений, що він теж поїхав у далеку подорож і опинився не в кращій ситуації, ніж я. Може, шукаючи порятунку в мовчанні, теж купив собі люльку, щоб у складних ситуаціях заткнути собі рота. Може, й він трохи посміявся, подумавши, в якому скрутному й дурному становищі опинився я. Як по правді, справу я мав пояснити трохи далі, в четвертому розділі, коли той чоловік з'явиться особисто. Проте я не буду таким мучителем. Є засади, що їх не можна порушувати. Але в даному випадку я не бачу поважної причини змішувати себе з ним, коли настане час, а також примушувати будь-кого повертатися від четвертого розділу до початку першого. Вже давно все скінчилось. Я пишу, сидячи біля вікна. За вікном у сріблястій блакиті пливуть білі хмари. Найважливіші події цієї книжки я вже почав описувати, тобто ми дещо про них знаємо. Просто не варто чекати пояснення малозначної загадки, коли нас чекають справді важливі справи. Отож про цю відносно незначну таємничу пригоду я розповім одразу. Річ у тім, що в одному дуже поважному міністерстві й на дуже високій посаді в мене є тезко. Він не тільки зветься так само, як я, — Єжи Б. Його батька, як і мого, звали Адамом, а матір, як і мою, — Іреною. Ще смішніше, що ми народилися того самого місяця й того самого року. Я народився шостого червня, він — двадцять шостого червня. А хіба важко загубити двійку в даті «26 червня»? До того ж ми обоє скоріше невисокого зросту, обидва важимо на кілька кілограмів більше, ніж треба, в його чуприні трохи більше сивини, ніж у мене, а в мене взагалі трохи густіша чуприна. Обидва ми смагляві, в обох карі очі, обидва не маємо жодних особливих прикмет. Проте в нас зовсім різна освіта, захоплення і посади. Він ще в шкільні роки цікавився фізикою й хімією, закінчив два факультети політехнічного інституту, потім удосконалював свої знання в Москві й Гарварді, а тепер не тільки займає високий державний пост, а й став всесвітньовідомим фахівцем по охороні природного середовища. Я ж іще в школі цікавився музикою, досить непогано грав на фортепіано та й сам пробував складати музику. Згодом облишив музику, почав писати книжки (до речі, не лише книжки) і хоч разів зо два теж обіймав так звані посади, однак уже багато років займаюсь тільки тим, що сиджу за столом і пишу. Звичайно, я великий прихильник охорони навколишнього природного середовища. Але, на жаль, про вузькофахові проблеми цієї охорони я маю значно менше уявлення, аніж той другий Єжи Б. Напевно, ви вже зрозуміли, що в найважливіших справах ми дуже відрізняємось один від одного. Проте не всі це бачать. Імена, прізвища, імена батьків, роки й місце народження, — все це на папері майже не розрізняється. І дехто з тих людей, які мають справу з паперами, ледве помічають цю різницю. Буває, що хто-небудь з них чимось глибоко засмучений, дуже поспішає або, приміром, закоханий. Тоді різниця між двома Єжи Б. зовсім стирається, зникає. І починається комедія. Досі нас переплутали чотири рази. Першого разу я одержав призначену йому нагороду. Другого — йому надіслали присуджену мені премію. Третього разу я дістав запрошення виступити в Лондоні з доповіддю про охорону навколишнього середовища. Тоді ми вдвох — пліч-о-пліч — вчинили де треба й кому треба скандал, якого мало вистачити на добрий десяток років. Однак його вистачило всього на шість, Четвертого разу хтось у чомусь помилився, а ми обидва — запрацьовані й стомлені — піддалися на обман. Докладно не перевірили, хто кого з нас запрошує. Скінчилося тим, що я виїхав за кордон як інженер-фахівець, а він полетів на міжнародний з'їзд письменників. Я мовчав, і він мовчав, хоч обидві балакучі. Я вдавав, що курю люльку, якої взагалі не курю. А він знайшов гіршу раду — удавав, що курить сигари, яких не курив, але в складних ситуаціях починав жувати, а це зашкодило його шлунку. Однак у нього, так само як і в мене, бували легкі напади спазмів, не тільки від згадки про мене. Тому що він вас від часу думав, як і я, про скандал, який ми влаштовуємо, повернувшись ДОДОМу. Та нічого не вийшло. Ми повернулися надто стомлені, щоб одразу влаштувати великий концерт па єрихонських трубах, тромбонах, бубнах, кларнетах, флейтах, тубах і, водночас, на швидкострільних гарматах у відповідному відділі певного міністерства. Не зустрічаючись і не домовляючись, ми вирішили перенести наш виступ на вересень. Я повернувся на день раніше під нього. Мені пощастило, Я летів з Орана до Парижа. З Парижа вже через годину вилетів до Варшави, а там майже одразу пересів на літак до Кракова. Того дня це був останній вечірній рейс. На аеродромі в Баліцях я вийшов з літака, коли вже стемніло. Яка чудова була та надвіслянська, краківська ніч! Віяв поривчастий північно-східний вітер! Температура була — аж не вірилось! — всього вісімнадцять градусів. Таким повітрям дихаєш з такою втіхою, як під час мандрівки в гори п'єш воду з гірського джерела. Додому я прибув близько десятої години вечора. Це був якраз вечір мого народження. Моя родина урочисто зустріла мене смачною вечерею. Я вислухав багато найкращих побажань, з вдячністю прийняв подарунки. І здебільшого мовчав, пославшись на те, що дуже стомився. Про подорож не сказав ані слова. Я знав, що як тільки зачеплю цю тему, родина зажадає, щоб розповів усе докладно. Я розповідатиму до ранку, і вони будуть потішатися над моїми промисловими таємницями, над МОЄЮ люлькою і моїм мовчанням — між Делі й Орапом. Під самої думки про це я вибухнув шаленим реготом, що трохи занепокоїло присутніх, і мене негайно й рішуче вклали до ліжка. Заснув я майже одразу, пообіцявши собі, що після тієї азіатсько-африканської спеки завтра піду на прогулянку в Вольський Лісок, бо якщо й далі віятиме північно-східний вітер, то навіть на сонці буде не більше двадцяти градусів тепла, і я, походжаючи серед прохолодного шуму дубів, буків, вільх, грабів та ліщини, поміркую про всілякі маловажливі, веселі й невеселі справи. Розбудила мене тиша, що панувала в домі. Сніданок стояв біля ліжка. Я вирішив спершу прийняти душ, але па півдорозі до ванної зупинився навпроти широких балконних дверей. Я засинав під зоряним, чистим небом, мріючи про лісову прогулянку й прохолоду. А зараз за вікнами була бура імла! Ані сліду вітру, чистого неба, білих хмар. Туманно, задушливо, будно й гидко. Я страшенно роздратувався. Заспокоївся тільки від крижаного душу. До того ж у мене виникла ідея, яка допомогла взяти себе в руки. Похапцем поснідавши, я подзвонив до Варшави, у відповідне міністерство. Я розшукував того другого Єжи Б. На жаль, марно. Він мав повернутись до міста аж увечері. По телефону відповідала його секретарка. Коли я пояснив їй, хто з нею говорить, у трубці запала тривала тиша. Лише коли я сказав, що ще сьогодні вишлю поштою на адресу директора Єжи Б. дуже важливі договори, почув у відповідь чемну подяку, на кілька секунд перервану далеким, якимсь дивним бульканням. Чи то плачем, чи сміхом, хтозна. Я відповів таким самим бульканням і так кинув трубку на телефонний апарат, що в ньому щось аж брязнуло. Через двадцять хвилин я був уже в дорозі. Не думайте, що я їхав машиною. Нею їздять мої діти. А ми з дружиною пересіли з автомобіля в трамваї, автобуси і насамперед на власні ноги. Це здоровше, вигідніше, а часто й швидше, ніж машиною. Краків не одразу збудували, але досить швидко, тому не передбачили розвитку транспорту, заторів, об'їздів, аварій, чудового запаху вихлопних газів. А також блискавичного обміну люб'язностями між водіями автомашин. Крім того, Краків має одне чудове достоїнство. В ньому є кілька кінцевих автобусних і трамвайних зупинок, щось подібне до таємних портів для виходу в зелене море. Десять чи п'ятнадцять хвилин — і ти вже впливаєш у хвилі польової зелені, лугових пахощів і лісових глибин. Цього дня я рушив у темряву без звичного доброго настрою. Нічого не вдієш — туман. Бурий, насичений пилом, сажею, жовтим смородом диму, синьою отрутою вихлопних газів. Уся промислово-технічна революція криється в цьому тумані й чигає на винні й невинні жертви. Мульда віслянської низини й річковий закрут навколо Вавеля можуть показати, на що вони здатні. Бувають дні, коли краківський туман густіший за лондонський, тоді навіть капітани великих пароплавів збиваються з курсу. Але я того ранку дав собі слово, що з курсу не зійду. І не дам себе залякати. Я вибрав гарний маршрут. Початок літа, буденний день. Напевно, буде тихо й трошки незвичайно. Зрештою туман робить тишу в лісі ще тихішою, пустинність — ще пустиннішою, а все незвичайне — майже казковим. У Волоському Ліску я, звісно, не зустріну ані сирітки Марисі, ані гномиків. Але в тиші й безлюдді гарно відпочину. А лісова тиша іноді нашіптує цікавіші таємниці, ніж далекі морські подорожі. Вийшовши з автобуса, я хвилин за десять був уже на лісовій стежці. Вибрав таку, що стрімко, звивисто спинається вгору. Потроху змирився навіть із туманом. Зупинився, щоб послухати, як з листя дерев спадають рідкі краплини туманної вологи. Та коли я рушив далі й пройшов кілька десятків кроків, почала справджуватись моя несмілива надія, з якою я, незважаючи на туман і дим, пішов на прогулянку. Туман дедалі розсіювався, рідшав, яснішав. Отже, я не помилився в своїх передбаченнях. Я почав рахувати кроки, — і між п'ятдесят першим та п'ятдесят третім сталося маленьке чудо в театральному стилі. Завіса туману опускається, розсувається, тане на очах. Я спираюсь плечима па грубий стовбур столітнього, напевно, мудрого дуба. Переді мною стоїть ліс, освітлений сонцем. Легкий прохолодний вітер шелестить у кронах дерев. Навколо дуже тихо, зовсім безлюдно і трохи чудно. Я глянув на годинника, щоб знати, скільки ще маю часу до обіду. Подивився і вилаяв себе. Стрілки показували тридцять дві хвилини на п'яту — це означало, що я забув завести годинника. Тепер не знатиму, чи треба поспішати, чи можна бродити й байдикувати в ясному червневому лісі. Я не люблю злитись. Не зношу злитись уголос. Однак завжди намагаюся бути точним. Отож скажу відверто: побачивши, що мій годинник показує якийсь безглуздий час, я аж затіпався від злості на самого себе. Бо хто ж у цій ситуації виявився йолопом? Годинник чи його власник, який забув його завести? Я голосно вилаяв себе, а потім, трохи заспокоївшись, не сподіваючись дістати відповідь, спитав у неба, лісу й землі: — Котра може бути зараз година? — Дев'ять годин п'ятдесят дві хвилини, — відповів гучним баритоном сусідній могутній із сріблястим стовбуром бук. — Точно: дев'ять годин п'ятдесят дві хвилини. — Що ви сказали? — спитав я козлетоном. — Котра? — Зараз уже дев'ять годин п'ятдесят три хвилини. Дев'ять годин п'ятдесят три хвилини. Справді, тоді, тобто сьомого червня 1978 року (тієї миті, про яку я саме розповідаю), було дев'ять годин п'ятдесят три хвилини за літнім часом. Зараз, коли я сиджу за своїм столом і досить старанно описую події того червневого ранку, вже друга половина дня того самого року, чотирнадцять годин тридцять дев'ять хвилин за зимовим часом. І якраз о цій чотирнадцятій годині тридцять дев'ять хвилин цієї миті я відчув потребу поміркувати над певною справою. Звичайно, треба поміркувати. Отож я й міркую. Зараз чотирнадцять годин сорок хвилин. Годі. Вже п'ятнадцять годин одна хвилина. Поміркувавши, я вирішив звернутись до всіх тих, що дочитали книжку до цього місця й хочуть читати її далі, з одним запитанням. Йдеться про вірогідність і невірогідність. Я знаю багатьох людей, що зовсім однаково сприймають як цілком вірогідні, так і невірогідні пригоди, навіть однаково дорожать ними. І таких людей, мабуть, більшість. Вони виявляють свою добру волю й поблажливість. Але бувають, приміром, і такі прибічники найбільшої невірогідності, які вважають, що навіть у книжці «Аліса в країні чудес» не всі чудеса такі, як слід. А трапляються і затяті прибічники бездоганної вірогідності. Таких ніхто не обдурить. Вони не визнають жодних дивних збігів обставин чи трохи дивних несподіванок. Не визнають нічого, що є чи буває неймовірним. Я шаную погляди читачів. І саме до таких знавців імовірності маю прохання: або нехай вони одразу відкладуть цю книжку, або нехай заздалегідь приготуються до неприємних, трохи навіть сміховинних переживань. Я сам пережив стільки неймовірних пригод і тяжких хвилин, що ні на кого не ображатимусь. Навіть за те, що хтось ображається на мене. Нічого не вдієш — таке життя. Я описую те, що було. Пригадую собі, що сталось. Отож, прямуючи стежкою через Вольський Лісок, я нарешті вийшов з туману, прихилився до стовбура старого мудрого дуба, глянув на годинник, пересвідчився, що забув його завести, вилаявся, потім зовсім безтямно вголос запитав себе, котра може бути зараз година, і тоді найближчий сріблястий бук сказав мені точно час, а коли я козлетоном перепитав: «Котра?», те саме дерево знову відповіло. Більше того! Взявши до уваги, що час не стоїть па місці, воно уточнило, що зараз уже дев'ять годин п'ятдесят три хвилини. Я вже казав, що полюбляю різні неймовірні пригоди. Але якщо бути цілком відвертим, то головним чином люблю такі, що вже зі мною трапились або, можливо, колись трапляться. Трохи гірше стоїть справа з тими, які відбуваються саме зараз. Три хвилини тому в лісі було порожньо, гарно, тихо й трохи незвичайно. Аж зненацька сталося щось страшенно дивне. Навіть занадто дивне. Я не належу до панікерів. Свого часу мене вчили, — і я не забув цього, — що найкращою обороною є напад і що навіть у найбільшій небезпеці треба бути спокійним. І я був спокійним. — Красно дякую, — кинув я в напрямку бука. — Отже, дев'ять годин п'ятдесят три хвилини? — Ні! Чому ви так поволі думаєте? Ви знову спізнились. Зараз уже п'ятдесят чотири хвилини. Я ще раз перевів стрілку годинника і трохи вимушено всміхнувся. — Красно дякую, — повторив я. — Дозвольте запитати, з ким я розмовляю? На хвилину задала тиша, потім голос озвався знову: — Зараз, зараз. Про що ви питаєте? Це вже почало мене дратувати. — Питаю, хто говорить? — відповів я. — Хто говорить?! — вереснув несподівано для самого себе. — Чому ви так верещите? — запитав трохи здивовано оксамитний баритон. — У лісі треба поводитись тихо. Хіба я вас налякав? — Ви мене не налякали, тільки заморочили! — відказав я. — Я хочу з вами особисто познайомитись. — Як усе гарно складається, — зрадів баритон, — я теж хочу познайомитися з вами. — Особисто? — Авжеж. Ось ми зараз познайомимось, — відповів баритон. — Тільки маю до вас ще два запитання. — Слухаю вас, — посміхнувся я. — По-перше, чи здорове у вас серце? — Лікарі запевняють, що цілком здорове, — А як у вас із тиском? — Сто тридцять на вісімдесят.  



 

— Дуже добрий тиск. У вашому віці… — Хіба ви знаєте мій вік? — Авжеж. З точністю до двадцяти чотирьох годин. — Звідки? — Чесно кажучи, з енциклопедії. — Дуже приємно. А скільки вам років? — Майже один рік. Я відчув, що мені звело щелепи, як це буває в бульдогів, хоч я бульдогом ніколи не був. Зате був певен, що якийсь тип з гарним голосом і гидким характером хоче пошити мене в дурні, зробити з мене справжнього йолопа. Я твердо пообіцяв собі, що за йолопа ще йому віддячу. — Майже один рік? Це дуже цікаво. — Авжеж. — То чи можу я зрештою познайомитися з вами особисто? — З рештою не можна. Скоріше з цілим. — Отже, чекаю. Чекав я не довше секунди. Між корінням бука щось зашелестіло. Я дивився перед собою і в першу мить зовсім не помітив того Хтося, з яким мав зараз познайомитись особисто і цілком чемно. Трохи скоса глянув угору, як завжди, коли з ким-небудь знайомлюсь. Немає нікого. Знову втупився перед себе. Нікого. А потім десь біля свого лівого коліна почув благородний баритон: — Мені дуже приємно. Магістр Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора. Щойно я сказав, що в мене здорове серце й чудовий кров'яний тиск. А тим часом серце підстрибнуло десь аж у горло. Що ж до тиску, то в скронях стиснуло, наче ковальськими обценьками, а в вухах задзвонили два «Зигмунта»[1] — хоч я знаю тільки один. Спиною, по якій стікав холодний піт, я прихилився до дубового стовбура і почав помаленьку зсуватись на землю, аж поки сів на торішнє дубове листя й тільки тоді подивився просто в очі магістрові Діонізію Гібридонові,— подвійне ім'я — Вернигорі. Наші погляди зустрілись, магістр жваво вклонився. Протягом наступних п'яти секунд я п'ять разів міцно заплющував і розплющував очі. На жаль, це теж нічого не допомогло. Мусив погодитися з фактом, що переді мною стоїть індивід (який відрекомендувався Діонізієм Гібридоном Вернигорою, магістром) зі смаглявим довгастим обличчям, глибокими чорними очима, орлиним носом, з сивими кущистими бровами, сивими вусами й підрізаною клинцем бородою. Цей індивід був на зріст не більше тридцяти сантиметрів, одягнений в червоний ковпак, темно-червону кирею, високі юхтові чоботи й сірий каптан під киреєю. Повторюю, обличчя він мав довгасте, очі чорні, волосся сиве; особливі прикмети: зріст у п'ять разів менший, ніж так званий низький зріст. — Магістр Вернигора? — простогнав я тихо. — Так! Магістр Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора. — А… чи це я вас бачу? — Авжеж, пане Єжи. Ви мене бачите й чуєте. Я глибоко зітхнув. Струснув головою. Мимоволі так гупнув потилицею об стовбур дуба, що дерево аж затремтіло, лісом прокотилась луна, а я протягом хвилини бачив двох магістрів Вернигір. — Ви один чи вдвох? — спитав я граматично неправильно, але різко. — Я один. Проте це не означає, що я сам. Вдруге і вже дуже обережно я струснув головою. Серце поволі поверталося на своє місце, дзвони перестали дзвонити. Мій організм ніби призвичаївся до магістрового вигляду. Зате моя свідомість ще не прояснилась. Права мозкова півкуля запитала: «Цей сивий малюк з цирку втік, чи що?» А ліва відповіла: «Це виключено, історія не знає таких карликуватих карликів, ми давно про них уже чули б!» Після цього обидві півкулі ніби трохи заспокоїлись. Замовкли. Я теж мовчав. — Бачу, ви ніяк не можете повірити в те, що я існую, — незадоволено промовив Вернигора. — Так. Мені це складно. — Звикнете. — Сподіваюсь, — збентежено погодився я, бо магістр почав дивитись на мене згори вниз, хоч насправді й далі дивився знизу. Я намагався зібратися з думками. Ліва півкуля запитала: «Як назвати цю істоту?» А права запитала: «І як її класифікувати?» Потім обидві разом відповіли: «А біс його знає!» Магістр співчутливо похитав головою. — Дорогий пане Єжи, — сказав він, — у вас уповільнений рефлекс. На рингу перший-ліпший нездара зробив би з вас ганчірку. Будь ласка, не перепиняйте мене. Я не вникаю в те, скільки книжок ви написали. Скільки гарних і скільки поганих. Ви кажете, що це добре. Я не замислююсь, чи добре, чи погано. Зате я глибоко впевнений, що перш ніж почати писати, ви повинні були багато книжок перечитати. Ви згодні з цим? — Цілком. — Крім того, — насупив брови магістр, — я вважаю своїм обов'язком нагадати вам один поетичний твір, який ви, мабуть, читали замолоду. Дозвольте? — Будь ласка. Магістр став у відповідну позу (ліва рука за спиною, права на грудях) і зворушливим голосом Густава Гольоубека[2] продекламував: Може, вигадка це просто
Й ви не вірите нічому,
Але я напевно знаю,
Що живуть на світі гноми.

Я встиг отямитись, заспокоїти серце, кровоносну систему, врівноважити мозкові півкулі. Голос мій залунав спокійно і впевнено. — Магістре, — мовив я різко, — Мені здається, що ви кажете неправду. Навіть більше: я тверджу, що ви зовсім не якийсь гном з вірша чи казки. — Може, й так. — І вже цілком напевно ви не маєте нічого спільного з сиріткою Марисею і гномами. — На якій підставі ви так твердите? — Бо сирітка Марися тепер мала б дев'яносто кілограмів, ще більше років, астму і десь із сімнадцять правнуків. А король Блищик разом з усім фольклорним ансамблем своїх гномів ще майже п'ятдесят років тому підписав угоду з Діснейлендом і емігрував до Голлівуду. Чи ж не так? — Не заперечую. Саме так. — Зовсім не так! — вигукнув я. — Ви ніколи не належали до того народного ансамблю. — Чому ви дійшли такого висновку? — Чверть години тому ви сказали, що вам не минуло й року. А наймолодшому з ансамблю «Король Блищик і його хлопці» тепер було б значно більше, ніж сто років. Може, я помиляюсь? — Може, й не помиляєтесь. — Отже, будь ласка, поясніть мені, яким дивом встигли ви, молодший, ніж однорічний гном, відростити бороду, посиніти, отримати науковий ступінь магістра, здобути певні знання про се й про те… — І ще про щось, — поквапливо перебив мене магістр. — Нехай буде і про щось. Але звідки ви взяли все оте, що мені тут розказуєте? На біса мені ті віршики про гномів? Яким чудом ви взагалі з'явилися на світі? — Знаєте, чудес немає. Право- на чудо треба чесно заробити. А чому вірші про гномів? Ану поміркуйте. Може, я просто люблю вірші? Або, може, хотів обдурити вас чи хотів на щось натякнути. Це по-перше. — А по-друге? — Ну, хоча б те, що я можу бути гномом епохи! Гномом періоду науково-технічної революції! Що ви на це скажете? Я втратив нитку думки. Обидві мозкові півкулі вдали, що їх немає, що вони на прогулянці у Вольському Ліску, а решта — вже моя особиста справа. Мене знову затіпало від злості. Я погодився, що в період науково-технічної революції немає часу для і гномів. І вирішив ще раз перепитати магістра, наче співробітник паспортного відділу — ввічливо й серйозно. — Давайте поміркуємо разом з самого початку. Магістр Діонізій Гібридон Вернигора? — Як було вже сказано. — Вік? — Одинадцять місяців двадцять вісім днів десять годин. — Ім'я й прізвище вашого батька? — Ім'я — Марек. Залишаю за собою право прізвища не називати. — Нічого не вдієш. Ім'я й прізвище матері? — На жаль. — Що «на жаль»? — На жаль, у мене не було матусі. — Цікаво. Місце народження? — Краків. Вулиця Дзержинського. Номера не називаю. — Обличчя, як бачу, довгасте, очі темні, волосся сиве. Особливі прикмети? Далі: зріст? — Скоріше низький. — А точно? — Двадцять сім сантиметрів. — А я думав, що двадцять чотири. — Відмовляюсь відповідати! — А я прошу вас відповідати далі. Освіта? — Вища. — Яка саме? — Шість відділів філологічного факультету: польський, слов'янський, романський, англійський, германський і східний! — Досить скромно, — зауважив я. — Це вже все? — Звичайно, ні. У мене здавило в горлі, бо хоч магістр Верпигора вже не говорив голосом Гольоубека, в його словах я відчував непідробну щирість. — Далі перераховувати факультети? — Будь ласка. — Отже, слухайте: медичний, біологічний, хімічний, фізичний, математичний, філософський, соціологічний, психологічний, юридичний, історичний, а також… — Вибачте, — перебив я, і в ушах у мене знову забамкали два далекі дзвони. — А вас не цікавили політехнічні науки? — Звичайно! — Наприклад? — Наприклад: електроніка, механіка, будівництво наземне… — А водне? — Водне також. Крім того: радіотехніка, агротехніка, астрономія, астронавтика, астрологія й кінологія. — Я захоплююсь вами, — сказав я, відчуваючи, як у мене страшенно пересохло в горлі, і ледве чуючи власний голос— А крім перелічених спеціальностей ви ще чимось цікавитесь? — Авжеж. — Що ж це таке, наприклад? — Наприклад, піднімання петельок на панчохах, квашення огірків, хімічне чищення одягу, строчіння. — Це все? — вигукнув я. — Мабуть, усе. — А за який час, — питав я, ледве повертаючи язиком, — ви оволоділи цими знаннями? — Наскільки пригадую, а пам'ять у мене добра, — відповів магістр, — все це ми завершили за дев'ять місяців вісімнадцять днів дев'ять годин і сорок одну хвилину, Я мовчав. У лісі було відносно тихо, відносно порожньо й трохи більш незвичайно, аніж мені того хотілося б. Мабуть, у мене був досить недвозначний вираз обличчя, бо магістр Діонізій, пильно придивившись до мене, зненацька посміхнувся, показавши низку таких блискучих і білих зубів, ніби кожен з них був зубом мудрості. — Пане Єжи, — сказам він тихо, — я добре розумію, що ви ще нічого не втямили. Та це, власне, цілком зрозуміло. — Магістре, — сумно посміхнувся я. — Щойно я повернувся з дуже важкої подорожі. Я прийшов сюди відпочити. А через вас серце в мене піднялося під саме горло, в ушах дзвонить, як на королівське весілля, і, напевно, в мене дурний вираз обличчя. — Що правда, то правда! — щиро зрадів магістр. — Ну, а далі? — Далі? Може, ми домовимося з вами зустрітись наступного тижня? Будь ласка, ось моя візитна картка з адресою і номером телефону. — На жаль. — Чому «на жаль»? — З цього нічого не вийде. — Сьогодні ви не дасте мені спокою? Під правою долонею я відчув чималий камінчик. Права мозкова півкуля крадькома спитала: «А може, варто поцілити магістра в тім'я або в епіфіз?» — «Не смій!» — закричала ліва півкуля, аж у вухах залящало. Магістр приклав руку до серця і низько, але з гідністю, вклонився. — Дуже прошу вибачити мені. Цілком очевидно й природно, що в будь-яку хвилину ви можете відмовитись від мого товариства. Жодні «на жаль» і «нічого не вийде» не мають ваги, якщо ви скажете «ні». Нічого проти вашої волі. Але я особисто прошу вас бути поблажливим і прихильним до мене. По суті, я виконую допоміжну роль. Я лише посланець. — Чий? — Мого… назвемо його так… батька. А також його брата. — Тобто… назвемо його так… дядька? — На початку можемо їх так називати, хоча з наукового погляду такі назви неправильні. Звичайно, про будь-яких тіток не може бути й мови. — Тому що ви не мали матусі? — Не мав, — розсердився він, — і ніколи не матиму. Й дуже щиро розсміявся, бо магістр Вернигора грізно лупнув оком, наче заєць на заснулу ведмедицю. Я вже ні з чого не дивувався. Більше того, — вся ця історія почала мене дуже цікавити. Якщо магістр (з другим прізвищем Вернигора) виконував тільки допоміжне завдання, — посередню роль між розвідником і посланцем, — то можна було сподіватись, що ті, хто його послав до мене, принаймні люди непересічні. Я підвівся й по-дружньому всміхнувся до магістра. — Магістре, — мовив я, — ведіть! — Але ж, шановний пане редакторе, — збентежився магістр, — так не можна! Не годиться турбувати вас. Я зараз побіжу по… — Любий пане Діонізію, — перебив я магістра, — будь ласка, запам'ятайте. По-перше, називайте мене «пан Єжи»! Зрозуміло? — Зрозуміло. — По-друге, саме зараз мені хочеться прогулятись. Чи далеко йти до вашого татуся й дядечка? — Дуже близько. Вони роблять спостереження і проводять виміри на вершині пагорба. Під тріангуляційною вежею. — Чудово. Саме туди я збирався йти. — Я побіжу першим! — сказав магістр. Я хотів жартома запитати, чи він зможе хоч трохи випередити мене. Минула секунда, і вже не було кого питати. Знявся вихор, навколо зашуміло — і магістр зник з моїх очей, наче це був не лагідний Вольський Лісок, а Лиса Гора чи екран мультфільму, на якому навіть поважні гноми бігають часом із блискавичною швидкістю. Я знав, у який бік треба простувати. Вийшов з лісу на галявину й подивився вгору. На вершину конічного пагорба. Там я помітив дві хлопчачі постаті й біля їхніх колін червону плямку, тобто магістра. На мить спинився. Я дуже поблажливо ставлюсь до неймовірних пригод. Мені доводилось бувати свідком різних великих, більших і найбільших пригод. Я пережив невдалий політ на Місяць і мав справу з чоловіком, у якого був псевдонім «Містер Ді», фокусником, порівняно з яким більшість найкращих ілюзіоністів світу здаються купкою переляканих малюків. Різне траплялося в моєму житті, і вже мало що може мене здивувати. Біля входу до Вольського Ліска я проминув будку з пивом. З-під неї вилетіло велике сонечко. Я виразно почув, як воно співало: «Йшла дівчина до лісочку». Однак удав, що не бачу й не чую його. Така вже в мене вдача. А зараз, на стежці, що вела на пагорб, зупинився. Треба було зупинитись. Я не дуже довіряю так званим передчуттям. Але цього разу передчував, що можу вплутатись у велику гру. Та що говорити про передчуття, коли я вже зустрівся з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою? Сьогодні, коли я через багато місяців описую першу зустріч з ним, повинен признатись, що мене кілька разів проймало холодом, а один раз я навіть хотів спробувати знімати чари. На щастя, через хвилину (магістр саме інформував мене про свою освіту) мені спало на думку, ким може бути і ким, напевно, є двадця-тисемисантиметровий Вернигора. Але саме тому, що я вже почав дещо розуміти й тверезо осмислювати дивні речі, мені стало трохи не по собі. Я був певен, що на вершині пагорба мене не чекають жодні знавці чарів, гномів, василісків, заклинань і нічних кошмарів. Я гадав, що мене чекають двоє цілком звичайних на вигляд юнаків. Слід сказати, що саме такі звичайні на вигляд бувають часом найгірші. Я глибоко зітхнув і рушив назустріч долі. Піднявся на гору й пішов тихо і насторожено, щоб уберегтися від будь-якої неприємної несподіванки. Жодна несподіванка не чекала мене. Десь на середині дороги я зустрів двох юнаків, попереду яких урочисто крокував магістр Вернигора. Вони привітали мене приязними усмішками, в яких не було й сліду вдаваної чемності чи запобігливості. Я теж усміхнувся дуже щиро й приязно. Обидві мої мозкові півкулі — і я разом з ними — дійшли висновку, що ці двоє молодих людей, мабуть, гідні довіри, а може, навіть дружби. Мені хотілося якимсь приємним словом почати наше знайомство, та в цей час магістр Діонізій виступив у ролі церемоніймейстера. — Шановний, глибокоповажаний пане ре… — Погано! — урвав я його. — Ще раз! У магістра затріщали суглоби й щелепи, мабуть, від обурення й сорому. Мені стало його шкода. Тим більше, що обидва юнаки весело перезирнулись. Однак я не міг дозволити, щоб до мене звертались, наприклад, так: «шановний пане редакторе» чи «глибокоповажаний вчителю». — Любий магістре, — сказав я зі щирим співчуттям, — адже я вас попереджав. Ви ж маєте чудову пам'ять. Та однак, що кажете? Знову «шановний»? Магістр зітхнув. — Будь ласка, пробачте, пане Єжи, — знітився він. — Нічого не вдієш. Мені соромно. Магістр ступив крок уперед. І раптом знову став страшенно поважним. — Пане Єжи, — сказав він церемонно, — дозвольте відрекомендувати вам двох братів — Марека і Ярека. Як ви вже, мабуть, помітили, вони близнюки з дуже великою кількістю ідентичних рис, тобто дуже подібні один до одного. Прізвища братів я не можу назвати, бо вони вирішили зберігати його в таємниці. Як у друкованих виданнях, так і в інших засобах масової інформації. Віч-на-віч вони, напевно, самі вам відрекомендуються. А я назву їхній псевдонім, який годиться на всі випадки. Він звучить так: брати Кошмарик! — Дуже приємно, — сказав я, — вітаючись за руку з Мареком і Яреком. — Але згідно з правилами нашої граматики ви маєте називатись інакше. А саме, брати Кошмарикові. Або, в крайньому випадку, хоча це теж не зовсім правильно, брати Кошмарики. — Я протестую! — заперечив магістр. — Ані Кошмарикові, ані Кошмарніш. Тільки… і єдино правильно… як один чоловік… Брати Кошмарик. А зрештою… — А зрештою, — втрутився близнюк, якого звали Ярек, — найкраще ми цю справу самі пояснимо. Не заперечуєте, пане Єжи? Давайте піднімемось на вершину пагорба. Я кивнув головою і пішов першим. Я вже встиг придивитись до обох юнаків з граматично неправильним псевдонімом. Одразу видно, що вони близнюки. Подібні один до одного, наче два дзеркальні відображення. Загальний опис зовнішності більш-менш такий: зріст близько одного метра шістдесяти п'яти сантиметрів, постаті спортивні й стрункі (як у бігунів на середні дистанції), волосся темно-русяве, очі… тут я завагався. Так часом вагаєшся, коли бачиш дзеркальне відображення. Бо в Марека праве око було ніби каре, а ліве ніби зеленувате. А в Ярека навпаки. Я помітив також, що в першого з них права рука була сильніше розвинена, ніж ліва (зовсім як у мене), а в Ярека — ліва. Подробиця маловажлива, однак я вирішив про всяк випадок її запам'ятати. І вже зараз, після такого короткого знайомства, хочу сказати, що вони мені сподобалися. З першого погляду й після першого потиску рук. Мені сподобався той міцний чоловічий потиск, бо я з дитинства не терплю, коли хтось вітається зі мною кволою і ніби безкостою рукою, подібною до заснулої тиждень тому камбали. Обидва хлопці привіталися зі мною, як чоловіки. Поки що рано запитувати їх про вік. На вигляд їм було десь років по шістнадцять. Але магістр довірчо сказав мені, що їм недавно виповнилося по чотирнадцять. Це гарний вік — ще не забуто про веселі часи ранньої молодості, а разом з тим відчувається, що вже наближається період змужніння. Ми вже доходили до вершини пагорба. І я одночасно дійшов висновку, що хоч хлопці здаються жвавими, приємними й симпатичними, проте з ними треба бути обережним. І ось чому. Зненацька я пригадав, що один із них «батько» магістра Вернигори. І на мить задихнувся, збився з ноги, відчув, що блідну. Обидві півкулі мого мозку тільки тихенько застогнали.

 

Прошу ні з кого тут не глузувати і ні з чого не дивуватись. Я починав розуміти, яке «батьківство» об'єднує одного з братів з магістром. При цьому мені здавались незрозумілими вміння і знання, що їх вимагало те «батьківство». Радував і заспокоював той безперечний факт, що молоді люди поставились до мене приязно, з помітною повагою. Нарешті ми вибралися па вершину пагорба. Тут стояли якісь два апарати на триногах, зроблені наче зі скляних ниток. Один із них скидався на подвійну підзорну трубу, а другий — на перископ. Марек щось на них прочитав, повідомив дані магістрові, потім так точно склав обидва півтораметрові апарати, що вони обидва вмістилися в кишені його куртки. — Непогано, — сказав я Ярекові.— Мені подобається ця техніка, але… Ярек жестом попросив, щоб я хвилинку зачекав. Зараз він був зайнятий. Він вийняв із кишені три пакуночки, кожен завбільшки як сірникова коробочка, зробив з них три зручні, хоч наче зроблені з павутини, стільчики й запросив нас сідати. Що це, жарт? Мабуть, ні. Я сів. Дуже зручні були ті крісельця. — Але ви, напевне, хочете нарешті знати, з ким маєте справу, — всміхнувся Ярек. — Авжеж. Крім того, я маю право вимагати пояснень. — І що, наприклад, у першу чергу? — У першу чергу, — повторив я ввічливо, але рішуче, — наприклад, я хотів би почути від вас лише: хто? що? як? де? навіщо? кому і чому? — Я почав би з пульсаційної теорії Всесвіту, — шепнув замислено Марек. Ярек заперечив: — Для цього теж буде час. А сьогодні пана Єжи цікавить головним чином наша трійка. Конкретно: ти, я і наш любий магістр. Він насамперед уже зараз хоче ознайомитися з короткою історією братів Кошмарик. Ти чув запитання: хто? що? як? навіщо? кому? чому? Чув. Тобі ще мало? — Отож-бо, мені мало, — серйозно сказав я. — Сподіваюсь, що про мене теж ітиме мова, — докинув магістр Вернигора. — Усе в свій час, — погодився Марек, — Треба одразу сказати, що наші батьки ні в чому не винні. Марек уже в два місяці сказав таке: «З кожним може статися». — Я опирався на теорію ймовірності. А саме, згідно з Холмогоровим… — Мареку! — вигукнув Ярек, — Може, ми одразу приступимо до загальної теорії поля?! — Вибачте. Розповідай далі. — Я хотів би дізнатись, — мовив я, — як розуміти те, що вже на другому місяці життя сказав Марек. Я хочу знати, що може статися з кожним?

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка