Який … найкращий день? Сьогодні



Сторінка5/9
Дата конвертації29.04.2016
Розмір1.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Про релігійні основи родини
Євхаристія – Тайна родини
Основний вимір Євхаристії на спільність виражається привілейованим способом в колі родинної спільності. Якщо на початку християнства, а також у перших його сторіччях з необхідності приношено Євхаристію у приватних домах, то і пізніше залишився цей зв'язок, колись може більш спонтанний, між Євхаристійною Тайною і тим святилищем любові, яким за задумом Бога-Творця і Сиасителя повинна бути спільність родинна. Хоч разом із розвитком Церкви у пізніші сторіччя правильно переважало і було рекомендоване служіння Євхаристії у святинях, призначених для цього культу, у цій церковній спільноті, що є найбільш властивим віддзеркаленням Містичного Христового Тіла і «Божої Роди­ни», то все ж таки не зник сакральний сенс, який Церква власне Євхаристією надає родині, яка саме і є клітиною Церковної спільноти. Наданні родині назви «сакральної» (священної) дійсності завдячуємо вченню II Ватиканського собору.

Факт, що сьогодні Євхаристія приноситься в храмі, де зібрана найширша християнська спільнота, якою є парафія, не може закрити найглибшого зв'язку між святою Тайною Тіла і Крові Господньої і «першою» родиною суспільства. Оскільки Євхаристія є тайною, в якій Христос дає життя віруючим, не менш правдою є те, що родина – це місце, приготовлене Богом, в якому «народжуються нові громадяни людської суспільності, які з благодаті Святого Духа стають синами Божими, щоб люд Божий жив навіки». Якщо Євхаристійна Жертва зображує любов Христа до Церкви, освячену його Кров'ю на хресті, то подружжя хрещених людей, що є початком і основою християнської родини – це живий і промовистий символ цього союзу. Тому в Євхаристії, що приноситься разом із Тайною подружжя, християнське подружжя віднаходить своє коріння, з якого виростає, постійно відновлюється і вивищується у своїй любові».


Святе Причастя
Євхаристія є одночасно даром і Христом, який дається: «Хто споживає тіло моє і кров мою п'є, той у мені перебуває, а я – в ньому» (Йо. 6. 56.) «Як, (...) і я Отцем живу, так і той, хто споживає мене, житиме мною» (Йо. 6. 57). Євхаристія має повну єдність Отця і Сина у Святому Дусі, в яку впроваджує через Св. Причастя віруючих. Через Тіло воскреслого Христа довершується найповніше з'єднання з Ним: «Хто ж пристає до Господа, є одним духом» Кор. 6. 17).

Як єдність Христа з Отцем, так і подружній союз вводить чоловіка і жінку в життя, наповнене вірністю, милосердям, справедливістю і любов'ю. Завдяки цим цінностям, християнське подружжя стає дійсним: знаком Нового Вічного Союзу, освяченого Кров'ю Христа. Святий Дух, що передається у Св. Причасті, відновлює серце чоловіка і жінки і навчає їх справжньої любові, якою Христос полюбив нас. Біля Господа подружжя навчається любити «до кінця» через дар і прощення. І як Христос живе в нерозривному союзі з Отцем, так і подружжя навчається від Нього безмежної вірності, в якій подруги склали присягу. Любов Христа – це не

тільки натхнення для подружнього життя, вона одночасно формує їх лобов. Під час Служби Божої словами священика Господній Дух перетворює хліб і вино в Тіло і Кров Господню. У Тайні подружжя Дух Господній перетворює подружню любов у любов Господню, і якщо подружжя відкрите для Святого Духа, то зуміє кохати новим серцем, що освячене Богом. Це поняття, «відкрите для Духа Святого», не завжди здійснюється, бо пропонований Богом Дар любові не завжди сприймається. Інколи від самого початку він наштовхується на заперечення погорду. Давно появляються спроби будувати християнство без жертв. Однак усі зусилля закінчуються невдачами і гріхом. Посланням Христа довести людину до довершеності через Його Смерть і Воскресіння. Адже Євхаристія постійно нам про це нагадує; Кров нового і вічного у «проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26. 28).

Нічого дивного, що Тайна подружжя вводить чоловіка і жінку на дорогу, на якій зустрічаються хрести. Хрест всередині подружжя – це жертва егоїзму кожного з них, відмови, хвороби, розчарування, що вимагають прощення. Хрест від дітей, що виникає з їх обмеженості, немічності та невірності. Хрест із-за безплідності. Хрест тих, яких вірність подружній любові викликає насмішки, іронію, навіть переслідування. Бо не живемо у світі невинному. Але з допомогою Євхаристії подружжя зв'язує своє спільне життя з жертвою Господа Ісуса Хрисга і через його Хрест осягає радість і християнську Пасху.

Треба також сказати, що Євхаристія довершує в її учасниках наслідки за умови, що вони розуміють обряди й молитви та беруть у ній участь свідомо, побожно і діяльно. Жертвою непорочного Агнця приношеною руками священика навчаються самих себе віддавати в жертву і через Хрест з кожним днем удосконалюватися.

Посилання на Євхаристію як на жертву і тайну любові та на її наслідки доказує існування тісної єдності між Св. Літургією і Тайною подружжя та родиною.

Євхаристія займає центральне місце в житті людини. Пов'язана з любов'ю вона закликає причасника до жертвенності щодо свого подружжя і дітей, вчить пошани до другої людини. Євхаристія допомагає зміцнити зв'язки подружжя з Христом, а тим самим з собою.

Зрозуміло, що життя християнської сім'ї повинно бути заглиблене в Євхаристію, яка є джерелом сили витримки, любові, вірності й чесності в подружній любові. Коли Євхаристія є фундаментом життя родини, тоді її можна назвати досконалою домовою Церквою. З цією метою християнське подружжя повинно щоденно втілювати в життя взірець Христової любові. Цю любов можна наслідувати чим раз краще, якщо брати участь у Вечері Господній. Контакт з Євхаристією спричиниться до того, що стане вершиною і джерелом подружньої і родинної любові.


Молитва
У своєму навчанні Церква домагається, щоб через спільну молитву, приношення Богові, родина стала домовим «святилищем». Молитва – основний елемент літургійного життя в родині, її типовий знак. Родина має те право, але й обов'язок спільної молитви, який випливає з суті тайни подружжя. Молитва – це найкращий засіб розвитку духовної життя як батьків, так і дітей.

Родинне життя дає багато можливостей для пожертвування своїм зреченням і терпеливістю. Це пожертвування необхідно поєднати з молитвою. Практикування спільної молитви важке, воно вимагає глибокої віри та любові, тому християнське життя підказує різні способи християнської молитви.

Спільна родинна молитва передує молитві батьків ще перед народженням дітей. Вона облагороджує батьків, стає джерелом їх єдності і родинної сили. Можна сказати, що, як молитва Церкви творить спільність Церкви, так і молитва родини творить родинну спільність. Молитва завжди приноситься в Церкві і з допомогою Церкви. Торкається навіть найбільш приватної молитви, що приноситься в недоступній для інших тиші власного серця. Щоденна покірна і палка молитва матері й батька є найціннішим спадком, який передається дітям. Необхідно вже з раннього віку дитини вчити її безпосередньої розмови з Богом. Дитина по-своєму зрозуміє події історії спасіння і відповідно до пояснень переживе глибше, ніж доросла людина, присутність у своєму житті Бога, з яким розмовляє у молитві.
Читання Святого Письма
До важливих елементів християнського життя родини належить читання Св. Письма. Вчення Церкви особливо підкреслює, що віруючі в Христа повинні мати широкий доступ до Святого Письма. Ще святий Єронім сказав: «Незнання Св. Письма є незнанням Христа». Щоб читання Св. Письма могло виконати своє завдання, йому повинна передувати молитва. Бо це зустріч з Богом. Святий Амброзій мовив: «До нього звертаємось, коли молимось, і його слухаємо, коли читаємо Божі слова».

Церква заохочує до зустрічі зі Св. Письмом не лише під час Літургії у парафіяльному храмі, але й під час приватної лектури. Читання Св. Письма в родині витворює справжню християнську атмосферу, під чаш якої члени цієї родини зустрічаються з Христом. Знання Євангелія повинно стати предметом гордості батьків, які бажають виховати своїх дітей по-християнськи. У родинному домі потрібно читати дібрані відповідна до обставин частини Св. Письма. На Святий Вечір Різдва Христового перед розділенням просфори можна прочитати фрагмент з Євангелія Св. Луки про народження Христа. На врочисте Перше Святе Причастя можна прочитати текст про благословення Христом дітей і т.д. В цей спосіб можна прищеплювати дітям природну потребу до освячення різних подій у їхньому житті. Крім того, можна читати окремі фрагменти Св. Письма у неділі і свята, в довгі зимові вечори, відмовившись на цей час від телепередач. Перші зустрічі з красою Псалмів відбуваються в родині тоді коли вона використовує їх у своїй молитві. Псалми дають родині почуття стійкості, солідності, певності і сили. Читаючи Псалми, людина навчається правди життя і щирості. У Псалмах неможливо знайти навіть тіні непевності, неправди, підозріння, конформізму – всього того, що характерне для сучасної людини. Читання інших фрагментів Св. Письма вчить також багатьох чеснот у житті. Отже, і приватне, і групове читання Св. Письма в християнській родині приносить їй велику користь.


Навчання Правди Божої у подружжі та родині
Вся Церква – єпископи, священики, диякони – зобов'язана проповідувати Євангеліє, а також миряни у своєму середовищі покликані передавати Євангеліє. Вони виконують цей обов'язок у спільності подружжя. Там завершуються найважливіші справи людської екзистенції, У родині приходить дитина на світ, тут вона виховується, формується її людяність і совість.

Вершин християнського життя дитина досягає через участь усіх членів в житті Церкви. У хорошій атмосфері родинного життя, сповненій щирості, довір'я, поглиблюється віра і розуміння Божої Правди. Папа VI в одній зі своїх промов до подружжя сказав: «Чоловік і жінка, кохають одне одного, усмішка дитини, злагода в сімейному колі – це проповідь без слів, що найкраще переконує і змінює життя. Батьки не лише дітям передають Євангеліє, але й від них одержують його. Сьогодні коли людське слово втрачає вартість, лише поведінка, що супроводжує це слово, може переконати інших людей. Сьогоднішня людина слухає свідків, ніж учителів. Зауважив це вже св. Петро, який у листі говорить: «... навіть, якщо деякі і не вірять слову (...), ані були без слова» (3.1). Свідоцтво Євангелія, що передається в щоденному житті родини, – це й посередник у вихованні, в якому беруть участь і батьки, і діти, мають обов'язок і право навчати релігії своїх дітей. Вони і словами і прикладом повинні для своїх дітей стати першими вчителями віри, найкраще знають можливості і потреби своїх дітей. Батьки можуть при цьому використати власний авторитет. Адже ж родина буде найвідповіднішою школою, в якій дитина на зразок батьків формує свою совість. Бо вже з дитинства молода людина приймає існуючі і діючі і моральні засади. У майбутньому житті вони будуть фундаментом гармонійного життя людини з Богом.



о. Теодозій ЧСВВ

Пастирський лист Кир Андрея Шептицького до духовенства і вірних 1900 р.
Спільна молитва як спосіб обнови життя
Тепер, заки закінчу цей лист і заки уділю Вашим родинам свого Архиєрейського благословення, хочу подати Вам іще спосіб, – і то спосіб нетяжкий, яким, за Божою ласкою, можна відновити християнське життя.

І цього собі, Мої Милі Браття, найбільше бажаю!

І це є мої побажання для Вас при надходячому новому столітті.

А маю в Бозі надію, що ті християнські родини, які послухать мого голосу та підуть за моєю порадою, – що вони найдуть у ній вдоволення і допомогу, – і за її допомогою зможуть охоронитись від неодного лиха, що псує родинне життя.

А моя рада така:

Нехай ціла родина: батько, мати, діти і ціла челядь – спільно щодня відмовляють молитви, якщо можливо, то вранці і ввечері, перед і після обіду, а коли це за тяжко, то бодай увечері.



Спільна молитва. Мої Милі Браття, має більшу силу, ніж молитва кожного зокрема. Не лише тому, що тут один за другого молиться, один другому випрошує ласки з неба, але ще й тому, що Ісус Христос обіцяв особливішим способом бути з тими, що лучаться в Його імені.

А спільна молитва родини має ще й через те велике значення, – і особливим способом приносить ласку Божу, – що вона є спільним актом віри, спільним визнанням науки Ісуса Христа.

Тепер настали, Мої Милі Браття, такі часи, що ми, християни, мусимо голосно й отверто признаватися до науки Ісуса Христа! Бо чимраз більше в світі таких людей, що Христа відрікаються.

Зрештою, признаватися до науки Ісуса Христа є обов'язком кожного християнина, – не лише як одиниці, але як члена родини і народу!

І так, як визнавець Христа мусить бути християнином не лише у сумліннбю, але й перед усіми людьми, так само мусить він і признаватися до Ісуса Христа та голосно визнавати Його науку і як батько родини, і як член громади, і як член цілого народу.

І не лише одиниця мусить признаватися завжди і всюди до Ісуса Хреста, але також і кожна частина суспільного організму, і цілий народ, так, як і на цілий народ спливають добродійства Христової науки.

Так! Релігія не є лише приватним обов'язком кожної одиниці, але і суспільним обов 'язком кожної частини суспільного організму: отже і християнської родини. І родина, зобов'язана піддаватися науці Христа.

Тому безбожна то наука, яка каже, що релігія, то приватна річ кожної людини, що релігія – то річ свобідного вибору.

Справді, ані Христос, ані Церква не відбирають людині її власної волі, це християнин, якраз зі своєї волі, має бути добрим християнином.

Примусу на це нема, так як нема примусу бути доброю людиною. Отже, так само, як не є примусом, а тільки обов'язком, бути добрим чоловіком, так і не є примусом, а обов'язком бути добрим християнином.

І цей обов'язок лежить теж і на родині, яка складається з християн.

І знайте. Мої Дорогі Браття, що нема ліпшого способу (для християнської родини) визнати свою відданість Христові, як тільки так, що ціла родина спільно молитиметься до Нього.

Справді і ті образи святі, і той хрест святий, що знаходиться у Ваших хатах, є теж доказом, що Ви християнські родини, і що признаєтеся до Христа. Але й цей хрест і ці образи ми так легко забуваємо, що нам треба таки якогось способу, яким би ми голосно визнали, що ось ціла наша родина є родиною направду християнською.

А до того спільна молитва принесе Вам, Милі Браття, багато користі в житті!

Вже через те саме, що Ви спільно клякнете перед хрестом, буде Вам з дня на день пригадуватися й сердечний зв'язок, що Вас спільно єднає. а це вже немало причиниться до любові та й згоди в родині!

Бо і як же не простили б собі своїх провин, як же не усунули б з-поміж себе взаємних непорозумінь такі люди, що, відмовляючи увечері «Отче наш», говорять спільно: «Остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должником нашим!»

І як же ж мали би псувати собі гріхами подружнє життя такі люди, що з дня на день подають собі руки перед Спасителем, так, як колись і Церкві подавали собі їх перед духовником!

Приклад: Щоб наглядно показати, що може зробити спільна молитва, шведу Вам один приклад, а трапилось це таки в моїй єпархії.

В одній родині батько був пияком, а жінка побожною християнкою. Діти були добрі.

Для жінки і дітей вельми прикрою річчю було глядіти, як батько вертався завжди п'яним додому. І пішла ця побожна невіста до свого душпастиря просити ради. А священик порадив ось що: «Кожного ранку та вечора молися, – каже, – разом, враз із своїми дітьми, у наміренні, щоб Господь Бог навернув твого чоловіка».

Як отець духовний порадив, так вона й робить.

А чоловік це бачить. Не сміє він якось забороняти такої молитви, бо має ще якесь християнське сумління. А знову болить його серце, що жінка й діти моляться в наміренні його навернення.

І не минув тиждень, як ось приходить цей чоловік до священика і каже: «Отче духовний, – висповідайте мене!»

«Я хочу поправитися! Хочу відректися від горілки, бо не можу витримати, коли бачу, що моя жінка враз із дітьми молиться про це, як про найбільшу ласку».

Висповідався, відрікся від горілки і став одним із найчесніших господарів у громаді.

Коли б я не забув, де воно саме так було і як звалися ті люди, то був би Вам їх тут і по імені назвав та прилюдно похвалив. Бо й справді за таке гарне діло заслуговують на похвалу.

А й для чоловіка цього не було би це соромом (коли б виявилось його ім'я).

Бо соромно є бути пияком і не хотіти поправитися! А бути колись пияком, а пізніше поправитися, то велика слава.

Яким є той чоловік тепер у своєму житті, – цього я не знаю. Але думаю, що є добрим християнином.

Бо думаю, гак: Де християнська родина кожного дня вранці і ввечері разом молиться до Господа Бога, то хоч би часом і прийшло між ними до якоїсь сварки чи незгоди, то спільна молитва все направить.


Молитва про українські християнські родини
Боже великий, Боже Батьків наших! Дай нашому Народові якнайбільше добрих, святих християнських родин.

Дай нам таких батьків родин, що голосно й отверто признавалися б до Божественного Твого Об'явлення і до Твоєї служби! – Дай нам батьків, що для своїх дружин були б прикладом християнського життя, – правдивими опікунами та добрими провідниками в житті.

Дай нам таких матерів, що вміли б добре, по-християнському виховувати своїх дітей, а для своїх чоловіків були б поміччю, потіхою і доброю радою.

Дай нам таких дітей, що були б потіхою та славою батьків і красою свого народу.

А з-поміж молодого нашого покоління і з кожного покоління вибирай собі достойних слуг Твоїх жертівників!

Давай заодно нашому Народові добрих священиків і в кожній ділянці праці людей, що вміли б і хотіли б працювати для загального добра.

Благослови. Всемогучий Боже, той Нарід, що його поручив Ти моєму проводові! І дай Йому ласку вірно Тобі служити і доступити колись вічної нагороди в небі. – де Тобі, в Трійці єдиний. Отче, Сине і Духу святий, належиться всяка слава, честь і поклін на віки вічні. Амінь.

З катехізису подружжя
Що є джерелом релігійного життя родини?
Релігійне життя кожної людини випливає з її єдності з Богом. Єдиним «посередником між людиною і Богом є Господь Ісус Христос – Божий Син, що став людиною задля нашого спасіння. Ми, християни, що віруємо в Нього, маємо особливе завдання щодо наших ближніх і всього світу. Покликання до різних завдань доходить до нас через Святі Тайни. Вони вводять людину в нове життя, життя «дітей світла», через що все християнське буття спрямоване до прославляння Бога і любові до Нього.

Усвідомлення цієї надприродної дійсності є найглибшим засобом релігійного життя.

Подружжя і родина виконують особливу роль у Божому спасінні і, тому своєрідною прикметою релігійного життя в родині є те, що допомагає окремим її членам усвідомити собі завдання, які ставить перед ними Бог, даючи силу для їх виконання.

Релігійним завданням подружжя і родини є проповідування Христа прикладом свого життя і словом у звичайних для них умовах повсякденності, і осягнення спасіння власне в таких умовах. Подружжя, з'єднане Тайною шлюбу з любов'ю Бога до людини, повинно переконувати світ у тому:



  • що справжня любов, сильніша від смерті, є можливою для спасенних Ісусом Христом;

  • що вистраждана Христом єдність між людьми, така як в родині, « його даром і покликом до всіх;

  • що людське життя має сенс і тому варто співдіяти з Богом у покликанні людей до життя через зачаття, народження і виховання;

  • що вся земна дійсність людини освячена Христом, присутнім у віруючих в Нього і з'єднаних з Ним;

  • що всі люди покликані до святості, тож і родина, що живе по-християнськи, прикладом і свідченням свого життя повинна переконати світ про його гріх і просвіщати тих, які шукають правди.

З цього виходить, що живий зв'язок з Христом, що виражається молитвою, Тайнами життя і чимраз глибшим пізнанням Божого слова « необхідною умовою щирості і християнського життя в родині.
Яку роль у родині відіграє молитва?
Людина походить від Бога, що любить її, і за Його задумом повинна повернутися до Нього. Отже, не може Його обминути, живучи на землі. Молитва – це спілкування з Богом і такий спосіб її розуміння і потребу повинні передати своїм дітям батьки-католики.

Батьки спрямовують мале дитя до контакту з Богом, а в міру зростання знайомлять його з основною молитвою Церкви. Вчать дитину розмовляти з Богом у спільній з нею на початку короткій молитві. Молитва повинна виходити з живої віри батьків і коли має розбудити віру дитини, не може обійтись без пояснень її сенсу і знаків, зокрема знаку святого Хреста. Все це треба пояснювати дитині зрозумілою для неї мовою. Перші свідомі прохання, подяки, благання, звернені до Бога, які складає дитина з допомогою батьків, мусять торкатися справ, які дитя розуміє і якими живе. Католицькі родини моляться разом, а спільна молитва, зокрема вечірня, супроводить їх від шлюбу.


Що Святе Письмо привносить у релігійне життя родини?
Святе Письмо є листом Бога до людини (Св. Єронім). То чи ж можемо бути байдужі до Того, хто нас так полюбив? Доказано, що в дитини, яка добре знає притчі Господа Ісуса, краще розвинеться релігійний стержень, ніж у дитини, релігійне формування якої обмежується лише наукою катехізису.

Святе Письмо Старого і Нового Завіту не є систематизованим підручником нашої віри, воно є збірником книг, написаних різними авторами, натхненними Св. Духом. Писані вони у різний спосіб, в різні часи, для різних людей, що живуть у різних умовах, використовуються з цією метою різні літературні види. Тому, читаючи з дітьми Св. Письмо, потрібно вибрати з нього короткі уривки, відповідні до віку й уявних можливостей і бажань дитини. Щоб могти це зробити, найперше треба самому пізнати Св. Письмо, заглибитись у його зміст роздумуванням і молитвою, ознайомитись із зауваженнями і коментарями католицьких екзегетів. Старий Завіт принесе духовну підмогу дитині, коли вона вивчить напам'ять деякі його частини: уривки Псальмів, Книги Мудрості або інших, наприклад поетичних, книг.

У Новому Завіті джерело глибокорелігійного життя становлять слова Христові, які знаходимо в притчах. Його вчинках, які Він довершував з любові до нас і з метою нашого спасіння. Також Апостольські Діяння і Послання, які є історією молодої ще Церкви, потрібно прочитувати дітям уважно і пояснюючи.
Як родина бере участь у житті Церкви?
Католицька родина бере участь у Св. Літургії в неділю та у свята і не тільки в своїй парафії, але і на вакаціях, на екскурсії в краю і за кордоном, її члени часто приступають до св. Причастя. Родина також бере участь у житті парафії і Церкви. У католицькій родині в період Різдва Христового співають коляди і щорічно приймають душпастирські відвідини. Завданням християнської родини є здійснення діяльного милосердя, підтримка справедливості, допомога братам у їхній потребі, як напр., усиновлення залишених дітей або прийняття їх до гурту власних дітей, служіння порадою і матеріальною допомогою молоді, допомога нареченим, щоб вони краще підготувалися до подружнього життя, участь у навчанні катехізису, підтримка подружжів і родин, що переживають матеріальну скруту, опіка над хворими і старими людьми.

Все це виникає зі слів самого Христа: «і будеш любити Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією думкою твоєю й усією силою твоєю. (...) Будеш любити ближнього твого, як себе самого." (Мк. 12, 30-31). «Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм, – це ж бо закон і пророки» (Мт. 7, 12).



Рідна мова в родині
Родина, згідно з поясненням у словниках сучасної української мови, це «група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом». Щораз частіше вживаємо тепер в українській літературній мові слово з тим самим значенням сім'я. Обидва слова вважаються літературними і можна їх вживати, як синоніми, на зміну. Це дуже важлива найменша суспільна група людей, має вона також основне значення для збереження та розвитку на відповідному рівні культури мови, яку вважається рідною, почерез переказ дітям і внукам культурної традиції разом із рідною мовою.

Відповідальність батьків за це тим більша, чим трудніші зовнішні обставини для нормального розвитку рідної мови. Коли ми вирішили не відрікатися свого, залишитися собою й передати цю свідомість нашим дітям у надії, що діти перекажуть це своїм дітям, нашим унукам, мусимо постаратися також і передовсім про те, щоб вони знали свою рідну мову, мова це форма культури, видимий вияв нашої свідомості. Українська свідомість без української мови це щось дуже неповне й кульгаве, хоч кінцем іноді можливе. Наша національна свідомість повинна бути здорова, суцільна.

Передача рідної мови дітям це зовсім природна справа, але в цьому маємо різні ситуації, які менше або більше сприяють можливості передавання наступним поколінням рідної традиції разом з мовою:

1.Середовище (село, містечко, місто) говорить українською мовою. У такій вигідній ситуації знаходиться переважна більшість родин в Україні. Не можемо забувати також про те, що в сучасному світі дуже часто в різних закутках нашої планети водночас із місцевою вживається ще інша мова, яка в певній мірі конкурує з нею. В Україні такою мовою с правило, російська мова, в українських середовищах у Польщі польська, в Словацькій Республіці – словацька, в Канаді – англійська і т.д. Ці мови мусять громадяни даної держави знати для нормального громадянського функціонування.

2. Інша ситуація, коли українські сім'ї живуть в іншому оточенні і коли немає можливості говорити рідною мовою з сусідами, з загалом мешканців даної місцевості, накладає виняткову відповідальність на родину, як єдине рідномовне середовище, звідки дитина може винести практичне знання рідної мови. А такі ситуації, як знаємо, типові для українців у Польщі, розкинених по усіх закутках держави. До винятків належать деякі сільські скупчення українців на Підляшші, де-не-де на землях іншого давнього поселення українців та дуже рідко на землях, куди українці були

До цієї важливої справи продовження традиції рідної мови люди підходять по-різному, в залежності від рівня їх свідомості, суспільної та й усвідомлення ними важливості їх обов'язків супроти наступних поколінь. Батьки можуть вчити своїх дітей мови в такій формі, в якій їм відома, може це бути також діалектно-розмовна форма, до чого віднестися позитивно, бо українські діалекти це також українська мова, яку легко може собі виправити свідома дозріла людина. А підхід батьків до цього основного обов'язку в родинному житті буває різний:

1. Люди, які пережили багато зневаг від іншомовного оточення та влади, а ці зневаги торкалися інколи також їх рідної мови, не знаходять у собі відповідного гарту й сили, щоб нормально підійти до справи продовження рідної традиції разом з мовою. Вони побоюються, щоби їх діти не мусили такого переживати, як вони колись і свідомо не вчать своїх дітей рідної мови. Вони розмовляють з дітьми та із собою в присутності дітей планово і консеквентно по-польськи. У дітей встановлюється, як правило, думка, що оця мова, якою іноді відізветься батько до діда чи мати до бабусі – це якесь дивне явище, застаріла справа, на що не треба, не варто взагалі звертати увагу, а взагалі то навіть небезпечно й невигідно її знати, бо від цього можуть бути тільки клопоти й життєві невигоди. Говорити рідною мовою, якщо так виховувані діти мають ще свідомість, що це рідна мова, бо може й цю свідомість їм забрано, може бути ознакою приниженного суспільного положення в суспільстві, некультурності, а кожен хотів би прецінь бути принаймні негіршим у суспільстві.

Така свідомість може виробитись у дітей, що вийшли з таких родин, не з вини самих дітей, хоча батьки у своєму розумінні роблять це для добра своїх нащадків. Думаю оптимістично, що хоч такі ситуації бувають, вони належать до рідкісних явищ. Це найгірший спосіб виконування батьками своїх обов'язків супроти майбутнього покоління. Коли ці діти виростуть і стануть дозрілими свідомими людьми, вони часто мають претензії до батьків, чому не навчили їх рідної мови, інколи приходиться дітям стидатись за своїх родичів.

Свідоміші молоді люди вчаться цієї мови самотужки почерез контакт з колегами (на студіях чи може в праці), в світлицях УСКТ (раніше) й ОУП (зараз), в церкві, якщо такі інституції трапляються на дорозі їх свідомого дозрілого життя і якщо вони не затратили цілковито свідомості приналежання до української культури й народу.

2. Трохи інша ситуація може бути тоді, коли батьки стараються вчити своїх дітей рідної мови, але дуже скрито, побоюючись, щоб дитині часом не вискочило якесь українське слово у присутності сусідів, щоб діти їх не розконспірували, хоч люди давно і від самого початку знають, що це українці, а ці мудріші навіть дивуються, чому вони приховують свою рідну мову.

Коли українська мова не може бути винесена поза поріг батьківської хати, в дітях виробляється дивне відчуття, що це якась заказана, небезпечна, підозріла, неповноцінна мова. Твориться окалічена національна і культурна свідомість. Діти з часом або залишаються на цьому рівні свідомості і не будуть розвивати своїх знань рідної мови (а може вже й нерідної), коли піддадуться ще офіційній та й неофіційній пропаганді, яка неприязно, назагал, ставилася до всього, що українське, а може статися й таке, що оці початки культурної та мовної свідомості вони розвиватимуть дальше і ця мова для них буде ставати в їх свідомості щораз ріднішою, потрібнішою та повноцінною, не гіршою від інших, більш «панських» мов. Це, звичайно, залежить від багатьох припадкових і неприпадкових чинників, таких, як: середовище, в якому знайшлася оця молода дозріла людина, її талант, характер тощо. Такій людині може трохи легше добиватися свого, розвивати глибше й ширше те, що хоч і скрито, але все-таки в якійсь мірі їй передано.

3. Найкраща ситуація у цьому відношенні така, коли батьки вчать дітей мови відкрито від перших місяців чи років їх життя, розмовляючи собою тільки по-українськи як вдома, так і на вулиці, незалежно від ситуації, також у присутності сусідів. Тоді у дітей зростає шана до мови вважають обов'язковим виявом чемності й пошани для батьків відзиватися до них лише українською мовою. Це, звичайно, можливе, у нормальному суспільстві, а здається нам, що будемо жити у щораз формальніших суспільних людських обставинах.

Важливий для присвоєння рідної мови перший, ще передписемний час не можна нам прогавити. Тоді в дітей установлюється основа мови, думання і свідомості. Відробити це пізніше дуже тяжко, а то й майже неможливо.

Коли ж дитина йде до школи, де буде вчитися писати, насамперед по-польськи, а від п'ятого класу по-російськи, а не матиме можливості навчатися української азбуки, тоді знов-таки на батьках спочиває обов'язок навчити її українського писання. Іншого виходу тоді нема. І треба це робити відразу, паралельно до науки польського письма або й можна випередити навчання українського писання приблизно на один рік.

Дехто може журитися, що дитині все буде змішуватись. Не думаю, що загроза існує реально. Придумали це люди малої віри. Молодий ум приймає все, що йому подається, аби тільки систематично, мудро, з тактом і з добре представленою мотивацією. Дитина вам буде вдячна за те, що ви подумали про її нормальний чесний розвиток, як свідомої свого походження людини.

Коли дитина засвоїть рідну мову в її усній та писемній формі, ніхто й ніщо не перешкодить їй дальше розвивати знання мови, яку вона прийме за свою. І це не перешкодить у присвоюванні інших мов. Є ж бо перевірена наукою, що чим більше знаєш мов, тим легше тобі наступну. Згадаймо також слова поета Гете, що «чим більше мов, тим більше ти стаєш людиною». А коли ти не знаєш рідної то що тут можна доброго сказати?

У ситуаціях трудних з цієї точки зору, в яких знаходиться абсолютна більшість українських родин у Польщі та й деінде, відповідальні за це, тато і мама, а може навіть в іншому порядку – мама, яка вдома перебуває, і тато.

Хтось може сказати, що легко про це говорити, але не так легко виконати. А я скажу, що й нелегко про ці речі писати, й нелегко цей обов'язок виконати. Та й узагалі виховування дітей – трудний обов'язок. Але що є легке в нашому житті?

Щоб бути собою і не стидатися в майбутньому за себе і за своїх дітей нема іншого виходу. Треба взятися за це нелегке діло і по можливості виконати свій обов'язок – дати добрий початок оцьому процесові розвитку рідної мови, який триватиме потім увесь час свідомого життя людини.

Коли ваші діти будуть розуміти й говорити по-українськи, тобто вашою та їх рідною мовою, постарайтеся до порядку нормального культурного способу життя в родині ввести деякі такі елементи, які розвиткові мови:

1. Читайте самі та давайте дітям читати вголос українські казки, художню літературу, а згодом і Святе Письмо українською мовою, пояснюючи, якщо зможете, дещо трудніше. Таким чином будуть сповнені два основні обов'язки батьківсько-материнського виховання – патріотичний та релігійно-християнський.

2. Щоденні молитви відмовляйте спільно і вголос, разом з дітьми. Таку форму спільної щоденної молитви пам'ятаю зі свого дитинства й уявляється вона мені тепер, як щось дуже важливе, урочисте й гарне.

3. Розказуйте дітям про свою родину, село, містечко, регіон, про минуле; розказуйте місцеві казки, розповіді, як люди колись жили, як любили своє і за це терпіли.

4. Співайте і вчіть дітей тих пісень, які ви чи ваші батьки колись співали в ваших рідних сторонах.

5. Відповідайте дітям на всі їх сумніви, з якими вони будуть приходити до вас із вулиці, зі школи, з товариських зустрічей, а особливо пояснюйте їм ті проблеми, які вони почують з уст неприхильних до вашої рідної мови, культури, історії. Не лишайте своїх дітей з їх сумнівами, пояснюйте все чесно. Причому ніколи не говоріть погано чи згірдливо про інші мови й культури, бо усі вони, кожна мова й культура має право на нормальний розвиток, визнання й пошану, в тому числі й передовсім рідна мова й культура. Коли, однак чекаємо на те, щоб інші шанували нашу мову, шануймо мови наших сусідів.

Родина повинна дати початок розвиткові рідної мови дитини. Труд батьків необхідний, щоб дати основу дальшому розвиткові цього мовного процесу. Сім'ї пізніше помагатиме церква, суспільні товариства, громада.

У церкві, якщо буде така можливість, дитина слухатиме україномовних релігійних пісень, відправ, в також – що дуже важливе для мовного виховання – мудрих гарно висказаних зразкових проповідей, звичайно, українською мовою. Нехай пам'ятають про це наші священики, що вони також становлять одне з дуже важливих кілець у цьому ланцюгові мовного, культурного та релігійно-морального виховання молодої люди­ни, що почалося в якійсь мірі в родині. Не можна цієї нагоди занедбати. Священики продовжують діло розпочате в родині, тому їх мова повинна бути особливо зразкова, а думки ясні та змістовні. У великій мірі катехізація в українській мові може заступити брак української мови в школі.

Клуби нашого Об'єднання також будуть продовжувати діло, розпочате батьками в родині, почерез зустрічі, доповіді, дискусії, участь в ансамблях пісні та й навіть спонтанний спів хоч би на Маланках чи при інших нагодах. Усе це сприяє розвиткові знання рідної мови. Багато в цьому відношенні зробили світлиці УСКТ та «Наше слово» протягом довгого тяжкого часу для українців у Польщі, розпорошених по всіх усюдах держави.

На родині спочиває великий благородний і нелегкий обов'язок дати початок мовного виховання молодих поколінь, щоб вони знали практично й навчилися шанувати рідну культуру, яку важко собі уявити без рідної мови. Цей труд батьків є потрібний для дітей та для самих батьків. Не для спокійного життя чи марних грошей. Для задоволення з добре виповненого батьківсько-материнського обов'язку. Діти будуть вам вдячні, віддадуть цей скарб своїм дітям. Ви будете мати радість з того, і ваш онук чи внучка відізветься до вас такою мовою, якою ви колись свого діда чи бабусі звертались. А хто ж не пам'ятає сердечності свого діда, який бачив в онукові дальше майбутнє, дивився з гордістю, радістю та й іноді з занепокоєнням. Хто не пам'ятає страдальних, інколи понад працьовитих наших бабусь, які нам співали колискові пісні у сумній тональності, в яких віддзеркалювалась печаль і стримана радість; вони, вирядивши своїх синів у невідоме, дивилися на вас маленьких, як на свою єдину.

На дідусево-бабусину приємність треба заробити чесним сповненням батьківсько-материнського обов'язку супроти своїх дітей. Для виховання вальної людини, а до нормальності належить також знання й пошана всього рідного, найважливіше, бо основне значення має родина. Від цього обов'язку різномовного виховання дітей ніхто не звільнить ні батька, ні матері. Не заступаймося труднощами, тільки вміло їх поборімо.


М. Лесів

Про молитву
Для нашої духовної боротьби необхідно не тільки перебувати в подвигах, уповати на Бога і не надіятися на себе; найнеобхіднішою дією є молитва – четверта зброя в цій битві, зброя, яка поєднує в собі і підсилює перші три види зброї і всі інші блага. Молитва – це засіб для привертання всіх благодатей, які так щедро проливаються на нас з невичерпного джерела безмежної любові і милосердя Божого; в боротьбі духовній ти молитвою вкладаєш меч свій у десницю Божу і поборе Він за тебе ворогів твоїх, і переможе їх. Але щоб молитва проявляла в цьому ділі всю свою силу, мусить залишатися вона в тобі безупинно, як натуральний стан твоєї душі, бути натхненною і обмеженою наступними умовами:

  1. Треба завжди плекати в собі палке бажання, прагнення кожним ділом служити єдиному Богові і служити так, як Він цього собі бажає. Для підтримки такого бажання переконайся і постійно пам'ятай, що Господу нашому через предивні Його риси – милосердя, велич, премудрість та безліч інших незмірних досконалостей, кожна розумна істота повинна віддавати поклін, честь і служіння. Та ще коли постійно пам'ятатимеш, що Він сам нечувано добродійно послужив тобі, втілюючи в життя для тебе свою велику будову, викупив тебе, зняв з тебе велику клятву, вилікував рани твої, отруєні гріхом, не вином і не єлеєм і не пластирями, але безцінною кров'ю, що стікала з пречистого тіла Його, пошматованого шнурами, терням та цвяхами – то чи зможеш відмовитись від присвячення Йому кожної миті свого життя, від служіння Йому словом і ділом? До того ж не забувай, що і для нас самих цілющим є таке служіння, бо воно вчить нас володіти собою, перемагати диявола – зло, бути синами Божими.

  2. Треба твердо вірити, що Господь, по великій милості своїй і по множеству щедрот своїх, сам бажає допомогти тобі віддано служити Йому. Така віра і сподівання будуть в тобі посудиною, яку безмірне Боже милосердя наповнить скарбами своїх благодатей. І чим більш містким буде посуд цей, тим багатшими дарами буде кожний раз наповнювати його молитва твоя. І не треба думати, що Господь, який заповідав нам молитися Йому та обіцяв дарувати нам те, за що просимо, відмовив би нашим терпеливим і щирим молитвам і не дарував Духа Свого. Чи ж не Його слова кажуть: Отець небесний дасть Святого Духа тим, що у Нього просять (Лк. 11, 13). І чи не Він обіцяв: І все, чого попросите в молитві з вірою, одержите (Мт. 21, 22).

  3. Приступати до молитви треба у покорі, з думкою, що бажаєш ти здійснення волі Господа, а не своєї власної, як у тому, чого просиш, так і в тому, за що дякуєш, щоб і прагнення твоє до молитви, і бажання бути почутим випливало з переконання, що так хоче Бог. Одним словом, щоб розум твій і серце повністю єдналися з волею Бога і їй у всьому підкорялись, а не бажали волю Божу прихилити до своєї. А чому? Бо воля твоя випливає з самолюбства, часто грішна і сама не знає, чого треба бажати. Воля ж Господня завжди премудра, всеправедна, добродійна і непогрішима. Тому вона є незаперечним законом і правилом волі для всіх розумних істот і царицею їх бажань, яким вони повинні покірно слідувати. Отже бажати, просити і шукати можеш одного, того, що благодійне для Господа. І якщо ти сумніваєшся чи Отцю Небесному бажаним є твоє прохання, то шукай відповіді у його мотивації. Все, чого просиш, шукай і проси передусім тільки для того, щоб подобатися Богові, а не з іншим наміром, навіть духовним.

  1. Приступаючи до молитви, будь прикрашений добрими ділами, а також після молитви трудись, щоб стати достойним благодаті, про яку просиш. Отже, молитовна праця повинна супроводжуватися зусиллями над впорядкуванням духовного життя, прохання і пошук повинні йти один за другим. Якщо ж ти просиш про добродійства у молитві, не докладаючи при цьому ніяких зусиль, діл чи подвигів, то тільки спокушаєш, випробовуєш Господа, а не молишся. Саме так молитву розуміє св. Максим, тобто молячись за щось до Бога, сам робить щиро усе, щоб те, чого просить, збулося.

  2. В молитві своїй треба тобі суміщати чотири дійства, про які пише св. Василій Великий: спершу восхвали Господа, потім подякуй за Його благодійність тобі вчинену, далі – відкрий Йому серце і признайся у гріхах і. на кінець, проси в Нього потрібного тобі спасения душі твоєї. Слідуючи цьому, можеш молитися приблизно так: «Господи Боже, мій! Стою з хвалою і подивом перед славою і безмірною величчю Твого Духа. Дякую Тобі, що завдяки доброті Твоїй Ти обдарував мене життям, зробив мене причасником спасіння і добродійств Твоїх, не раз рятував мене від мук невидимих ворогів моїх – сповідаюсь Тобі, що незлічене число разів зраджував я совість свою і переступав святі Заповіді Твої, будучи невдячним до всіх Твоїх благодіянь. Але, Боже мій милосердний, знехтуй гріхи мої і неподобства, поглянь на сльози каяття мого і по щедрості своїй поможи мені, подай руку для спасіння мого, направ на добру дорогу, нехай прославиться ім'я Твоє навіки.

При цій останній думці можеш перерахувати всі твої духовні і тілесні потреби і просити Бога вдосконалювати в собі добродійства, які хочеш виплекати, нехай Господь допоможе тобі в цьому; якщо хвилює і мучить тебе якась пристрасть, проси допомоги не піддатися і прогнати її; якщо ж терпиш якусь кривду чи образу, маєш біду чи втрату, не забувай подякувати, тому що і це буває з волі Божої і буде на добро тобі.

6. Щоб молитва твоя мала перед Господом силу і привернула Його до тебе, окрилюй її вірою в безмежність Божої щедроти і непохитність Його Заповітів, вірою, що всі, хто взиває до Нього, будуть почуті швидше, ніж скінчиться молитва, що найбільшу силу нам дає будівля, яку звів Бог у нас самих, прийнявши через нас смерть, воскрес і вознісся на небеса і сидить праворуч Отця, де і просить за нас; так як «Власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас – яко же із ним не подарує нам усього?» (Рим. 8, 32).

Проси також, щоб почула тебе в молитвах твоїх Пречиста і Пресвятая Діва Марія, яка день і ніч за нас молиться, і всі святі, архангели і ангели, апостоли і пророки, пастирі та вчителі, мученики і мучениці, преподобні отці і матері, і твій ангел хоронитель, і святий, ім'я якого ти носиш, якому присвячена церква, де тебе хрестили. Згадуючи всіх у своїх молитвах, покажи скромність свою перед Богом, це приємне Богові і Він милостивий до покірного і смиренного серцем. Серце сокрушение і смиренне Бог не унижить.

7. Молись завжди з невтомною старанністю, як заповідає апостол: «Будьте в молитві витривалі й чувайте на ній в подяці» (Кол. 4, 5). Твоє покірне терпіння, невтомність і наполегливість у молитві перемагає непереможного Бога і до ласки Його схиляє. Так невідступність євангельської вдовиці прихилила до її просьби неправедного і злого суддю (за євангельською притчею, що Ісус її нам розказав з наміром, щоб не тужити, але терпеливо молитися). Якщо, говорю, неправедний суддя прихилився до прохань удовиці із-за її завзяття і терпеливості, то як не прихилиться до молитов наших Бог, що є справжньою добротою, коли ми будемо невідступно просити Його? Тому, коли просиш про щось Господа, а Він не поспішає почути тебе, ти продовжуй молитися і тримай у серці тверду віру в Його допомогу. Так як попри Нього ніколи не пройде ревна молитва, на яку завжди готові пролитися щедрі ласки, що перевершують всі сподівання того, хто молиться, – якщо для цього нема моральних перепон з їх сторони, і якщо для них не є кращим невиконане прохання – в такому випадку Він замість блага, якого просиш, посилає інше добродійство, відоме чи невідоме. Тому треба маги справжнє переконання, що молитва ніколи не може бути непочутою, а тільки людина не знає, що те, чого вона просить не є для неї корисним, а непомітним залишається тому, що не все є безпечним побачити для прохача. Будь, отже, завжди терпеливим у молитві і впевненим, що молитва ніколи не є безплідною. Якщо не одержиш того, що просиш, вір, що одержиш замість нього інше благо; якщо ж не впізнаєш його – не питай, чому це, а радше звернись до своїх недостойностей і смиренністю наповни свою душу. Якщо вдасться тобі викликати в собі таке почуття через молитву, тоді, навіть якби ти за неї нічого не одержав видимого чи невидимого, то саме це почуття прийми як дар молитви, спасенний для тебе і Богові любий.

Слухай, що говорить Св. Іван Златоуст: Велике благо є молитва, якщо з належним відчуттям вона твориться і якщо ми навчимо себе, незалежно від того одержимо чи не одержимо те, за що просимо, дякувати Господу. Бо Він і коли дає, і коли не дає, творить благо нам, тому одержуєш ти в обох випадках, бо не одержати некорисне є корисне. Тому дякуй Богові, віруючи, що, якщо б не було для нас корисним не дістати те, що просимо, то Бог завжди давав би нам прошене.

Отже, завжди терпеливо молись Богу і дякуй Йому, віруючи і надіючись, що у всьому, що Він дає чи не дає тобі, є Його мудрість, любов і добродійство. Нехай віра твоя не схитнеться в смиренній покірності Божому Промислові, радісно і вдячно зустрічай все, що з тобою діється, приємне чи неприємне.



Що таке розумна або внутрішня молитва і яка вона буває?

Розумна або внутрішня молитва, це коли той, хто молиться безслівно, збирає розум свій у серці і безмовним словом посилає до Бога молитву свою, славословлячи і дякуючи та смиренно відкриваючи перед Ним гріхи свої, прохаючи у Нього благ душевних і тілесних. Не тільки словом треба молитися, але й розумом, і не розумом тільки, а й серцем. Розум чітко бачить, що говорить слово, а серце відчуває, що розмірковує розум. Все це в цілості є справжня молитва, і якщо немає в молитві твоїй чогось із цього, то вона є недосконалою. Ти певно чув такі слова: словесна молитва, молитва в думці, молитва серцем; чув напевно і міркування про кожну з них окремо.

Чому сталося, що молитва розкладена на частини? Через наш недогляд буває, що з часом язик говорить святі слова молитви, а розум блукає далеко, або розум усвідомлює слова молитви, а серце не відкликається на них почуттями. В першому випадку молитва є тільки словами, у другому – слова і думка, і це є неповноцінним. Молитва тоді є досконала, коли її слова гармонійно сплітаються з розумом і молитовним почуттям. Буває, як ласка Божа, одна молитва серцем, і це є духовна молитва, бо з нею Дух Святий. Той, хто молиться, відчуває її, але не творить, вона твориться у ньому сама. Така молитва є досконалим даром.

Буває, що молитва, яку називаємо предстоянням перед Богом, коли той. хто молиться – зосереджується у глибині серця і думкою споглядає Бога, присутнього в ньому з почуттям страху Божого, шанобливості і подиву Його величності, віри і сподівання, любові і відданості Його волі, смутку і жалю за гріхи й готовності до усілякої жертви. Такий стан буває, коли заглибитись у молитві словом, думкою і серцем. Хто молиться так довго і належно, той усе частіше буде приходити в такий стан, поки нарешті він зможе стати перманентним. Тоді така молитва називається ходінням перед Богом і є безперервною. В такому стані перебував святий Давид, що свідчив про себе: «Презріх Господи передо мною вину, яко одесную мене єсть, да не подвижуся» (Пс. 15, 8).

Отже, брате мій, як бажаєш, щоб молитва твоя була плідною, не обмежуйся одним молитвословієм, але молись розумом і серцем. Молитва, що виходить із серця, як стріла блискавки проходить небеса і з'являється перед престолом ласкавого Бога. І Богові вона найбільш люба. Такою молитвою звернувсь до Господа Мойсей перед Червоним морем і зараз почув голос Божий: «Чому кличеш до мене?» (Ісх. 14) і силу дістав від Бога врятувати народ від біди.

Як навчитися такої молитви?

Думаю, що після прочитаного в тебе з'явилося бажання навчитися такої молитви. А відповідь проста: учись завжди молитися не тільки словом та розумом, а й розумом і серцем – і навчишся. Навчишся, як навчився писати, читати; почав трудитись і навчився. Слова молитви ти знаєш, бо вчили тебе їх змалку. Вони є в наших молитовниках і книгах церковних. Вони є молитовним виливом почуттів святих мужів та жінок, коли порушені Божим Духом, вони виявляли перед Богом бажання свого серця. Це відчувають усі і, напевно, ти відчуєш. Отже, треба мати молитовник і в звичайний для молитви час, роздумуючи і вникаючи в кожне слово, шукати способів для відбиття в серці почуттів, що рахуються в цій молитві. От і уся мудрість! Більшість робить так: беруть молитовник, клякають перед образами і читають, не прикладаючи ні розуму, ні серця; розум бродить, а серце шукає своїх насолод. Молячись розум свій вкладай у слова молитви, а прочитане сприймай серцем і відразу відчуєш смак молитвослів'я. Це все в твоїх руках. І успіх молитви в твоїх руках. Трудись без лінощів. Для більшого успіху пропоную тобі:



  1. У час свобідний роздумуй над словами молитви, тоді в час молитви ці відчуття поможуть тобі її пережити, і в свідомості твоїй будуть вимовлятися серцем, як твої власні слова.

  2. Постарайся, продумавши і відчувши слова молитов, вивчити їх напам'ять. Зробивши це – будеш мати їх у собі, і в будь-яких життєвих обставинах твої молитви будуть з тобою. Крім цього, вивчаючи молитву, ти глибше проникаєш у неї, краще відчуваєш її. Від такого вивчення в тобі утвориться молитовна структура, певна система, молитовний лад, не тільки від самого заучування слів, але й перебування в них почуттями.

  3. Як тільки відірвешся від звичайних справ, коли настане час для молитви, наперед приготуйся: постій трошки, хай вкладуться твої почуття, подумай, до чого приступаєш, хто ти, що збираєшся молитись і хто Той, перед ким будеш говорити, що говорити і як. Таке приготування необхідне, щоб позбутися зайвих турбот дня, приємних і неприємних вражень. Постарайся все вивести із свідомості, щоб молитва зайняла всю твою увагу і їй одній без решти ти присвятив свій час. Якщо мучить тебе спогад про якийсь винятковий випадок, і ти не можеш позбутися його, перетвори його в предмет молитви, проси допомоги і віддай себе волі Божій.

  4. Перед самим початком молитви відчуй себе перед Лицем Божим з усвідомленням Його присутності, з благоговінням і страхом приклич у серці живу віру, що Господь бачить і чує тебе, прихильно сприйме твою молитву і прихилиться до прохання твого, якщо воно для тебе корисне.

  5. Створивши такий стан і настрій, вимовляй слова молитви заглиблюючись і турбуючись за них, щоб виходили вони із серця, як твої власні, хоч і вивчені. Не дозволяй своїй увазі відхилятися і думкам твоїм відлітати набік. Як тільки відчуєш, що це таки сталося, повертай думки свої в основне русло і починай думки з того місця, звідки увага твоя відхилилась. Повір, увага не розсіюється, коли серце буває в молитовних почуттях. Про це і турбуйся найбільше. Не поспішай в молитві, а веди її до кінця терпеливо і побожно.

  6. Якщо у час моління якась фраза чи предмет молитви приверне твою увагу до себе, викликаючи молитовне слово, не занедбай того випадку – молись своїм словом, поки не буде задовольнена твоя молитовна потреба.

  7. Якщо після твоїх старань ти зумієш викликати в собі молитовний настрій, постарайся зберегти його якнайдовше. Тому не кидайся на буденні діла, тим паче, не думай, що тепер можна дати волю своїм думкам і почуттям. Постарайся себе стримувати цілий день. Не забувай, що перед Богом ходиш, і Його долоня притримує тебе над безоднею; думаючи про це, завершуй свої діла, як того хоче Господь, до Нього звертайся по благословення. Діючи так, ти до вечірньої молитви протри­ваєш в доброму молитовному настрої. Звершивши так само вечірню молитву, ти гарно спатимеш уночі. І ось після доби такого молитовного настрою, постарайся так проводити день за днем і через декілька місяців молитва, як невгасима лампада, почне жевріти у твоїм серці.

  8. Наведу ще одну рису молитви: її безперервність, від початку практики аж до успішного молитовного практикування. Якщо ж сьогодні ти гарно помолишся і триватимеш у молитовному настрої, а на другий день проведеш час у розпусті, то, так діючи, ніколи не досягнеш успіху в молитві. Це так, як будувати і руйнувати... І можна дійти до того, що молитва стане чужою для оглухлої душі.

Про молитву, складену тим, хто молиться Все, що говорилося дотепер, було про молитви готові, і хоч складені з почуттям, але кимось чужим. Чи потрібно тим обмежуватися? Відповідь – у молитві. Коли станеш уважно молитися, вона сама почне пробиватися до душі, почне спонукувати до слів особистих, про свої потреби, просто з-під серця. Така молитва теж повинна мати своє місце. Не залишай її без уваги, зупинися на тому місці, що займає твою увагу і помолись за це. Таке буває і при читанні потрібних для душі книг, при роздумах про божественні речі, про Божу велич, досконалість, про дивні діла Божої творчості, сили і промислів Божих на наше спасіння. Буває, що якийсь предмет особливо вражає душу, притягує увагу і закликає принести молитву Господу. І в тих випадках не залишай без уваги заклику душі, а виконай вимогу, зупинивши роботу, під час якої це сталося. Ці неспо­дівані поривання означають, що молитва стала поселятися в серці і наповнювати його. Але цей поштовх з'являється не відразу, лише через якийсь час і є свідченням успіху в молитовному труді. Закінчується це тим, щоб завжди молитися своєю молитвою або навпереміну з молитвою споглядальною без слів. Зауваж, що часом народжується тільки заклик до молитви, інколи із закликом і сама молитва без труднощів складається в серці. В першому випадкові тобі треба самому складати молитву, в другому – тільки вслухуватись і не припиняти її. При чому важливо, щоб без внутрішнього поклику не піддатися спокусі самому складати молитви. Ти можеш скласти дуже мудру річ, але це буде співставлення слів і думок без молитовного духу, тому не роби цього. Без марнослів'я і гордості не обійдешся, що заглушує молитву. Що торкається молитви, що сама складається в серці, то вона часто буває твоїм породженням з тих молитовних елементів, що збираються в серці від готових вивчених молитов, а часом під впливом Господньої благодаті. В таких випадках вона буває зародком духовної молитви, про яку згадував я тобі. А коли станеться це з тобою, це означатиме, що ти наблизився до межі доступної тобі досконалості. Подякуй тоді Богові і з ще більшим страхом і трепетом бережи свій скарб, бо чим він дорожчий, тим сильніше його охороняй.

Про короткі зітхання до Бога
Не раз уже говорилося, що справжня молитва є молитвою внутрішньою, не словом, а розумом і серцем здійснювана. Така молитва полонить всю увагу; що є основною умовою справжньої молитви. Така молитва є невід'ємна від думки про Бога, що все бачить і всюди перебуває; його присутність мусить бути усвідомлена, відчута якби перед лицем Його. Це є найвища дія молитовної праці, яка навчає розум зосереджуватися біля серця і слухати тільки Бога.

Никодим Святогорець
Митрополит Андрій Шептицький про мудрість молитви
Нехай же сам Господь наш Icyс Христос і Бог, Отець наш, що полюбив нас і дав нам у своїй благодаті втіху вічну й добру надію, градус серця ваші та зміцнить у всякім ділі й добрім слові

(II Сол. 2, 16-17)


Митрополит Андрій Шептицький належить до тієї когорти українських велетнів, що назавжди залишаться джерелом духовного натхнення для багатьох поколінь українців. Він і далі «проповідує своїми писаннями. Його науки та поучения такі многогранні і так охоплюють всі справи нашого духовного і національного життя, наші недостачі й хиби, наші потреби й вимоги, що його слово остає далі живим і будуючим». Так писав Блаженніший Верховний Архієпископ Кир Йосиф Сліпий.

Нині, в час піднесення національно-релігійних почуттів в українському середовищі, видається надзвичайно актуальним звернення до аскетично-моральних творів митрополита Андрія, серед яких особливої уваги заслуговують слова про мудрість молитви.

Молитва – це піднесення нашого ума і серця до Господа Бога. Це момент взаємодії двох духовних сил – Бога і людини. Вона не може бути проханням про фізичне здійснення того чи іншого необхідного для нас акту, – він здійсниться згідно Божої волі, а не наших слів та бажань. Наша молитва повинна бути проханням мудрості, чіткого усвідомлення своїх обов'язків та можливостей у певному процесі чи події.

Ми повторюємо за Слугою Божим: «Дай мені. Боже, мудрість мого стану, щоб я усе сповняв, чого бажаєш, дай мені розуміти мої обов'язки, дай мені мудрість моїх обов'язків і дай мені виконати гак, як треба і як належить на славу Твою і хосен моєї душі».

В своїй праці «Божа Мудрість» (Твори. Аскетично-моральні, Рим, 1978, т. XLV-XLVII, с. 126.) митрополит Андрій наводить слова про молитву, цитовані за св. Петром з Алькантари: «У молитві душа очищується з гріха, кормиться любов'ю, скріплюється у вірі, утверджується в надії; розквітає дух, розширюється нутро душі, очищується серце, являється правда, поконується покуса, зникає смуток, відновлюються змисли, сили знеможені підносяться; холодність устає, ржа прикростей никне. З молитви виходять, як живі іскорки, бажання неба, які видає душа, запалена огнем Божої любови. Велике достоїнство молитви, безмірні її привілеї: молитві отвираються небеса.

Молитва є мірилом християнських моральних чеснот, вона дає можливість людині одночасного споглядання та аналізу самої себе як ззовні, так і зсередини. Вона є початком процесу самовдосконалення душі під Господнім благословенням та опікою; вона є моментом усвідомлення словесного вираження (а також каяття) своїх недоліків та слабостей. «Не тому молимось, щоб змінити Боже зарядження, але щоб осягнути те, що від віків Бог зарядив, що через молитву має бути осягненне.

...В усіх уступах Св. Письма про молитву є так яскраво представлена Божа предвічна воля, щоб якраз через молитву люди доходили до різних діл» – писав митрополит Андрій. Тому «між усіма ласками і небесними дарами, які можемо випросити порученою нам св. Яковом молитвою, ласкою найважнішою, даром найціннішим та найближче зв'язаним з Божою мудрістю, буде без сумніву дар молитви. Бо молитва є не тільки нашим правом і привілеєм, але і найціннішим даром, який можна з неба собі випросити. Коли Божа мудрість небесна промінням просвітить наші душі – у відповіді на наші прохання може бути покаже нам важність, конечність і хосен молитви» (с. 29).

Успіх молитви знаходиться в безпосередній залежності від віри «в Богом правди об'явлені і Церквою подавані для віри» (с. 165) та віри в здійсненність своїх прохань. Ісус Христос учив: «І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите» (Мт. 21, 22) Апостол Яків: «Коли ж комусь із вас мудрості бракує, нехай просить Бога, який дає всім щедро і за це не докоряє, – і вона йому дасться. Тільки ж хай просить з вірою, без жадного вагання» (Як. 1, 5-6). Св. Письмо, а за ним і Отці Церкви розділяють дві віри: віру неживу і віру живу. «Мертва віра, – писав митрополит Андрій, – є могутнім і великим Божим даром, а все таки вона так зв'язана людськими пристрастями, злими звичаями і гріхами, які можуть у безконечність множитися й можуть у безконечність ставити чимраз більші і гірші перепони діланню віри» (с. 169). «Упадок віри зачинається від упадку в інших речах, від страти доброї совісти» (с. 172). Жива віра є «розумним актом певного, непомильного і незмінного знання, опертого на найсильнішім мотиві, на якім взагалі може спиратись пізнання природи. Віра не є збором лише правдоподібних тез або різних правдоподібностей і не є приватним досвідом чоловіка; вона є певним знанням і сильним пересвідченням про правду. Вона наказує чоловікові вірити, але наказує тому, бо розум сам пізнає, що вірити є актом розумним і конечним та що не вірити є гріхом проти Бога і проти правди» (с. 174). Тільки віра повинна обнімати душу людини в момент її спілкування з Богом, зі Святими: немає в ній місця потаємним злим думкам та лицемірству, бо не буде то молитва, «коли уста говорять, а душа далека від слів» (с. 71). В настановах Ісуса Христа знаходимо такі слова: «Ти ж. коли молишся, увійди в свою кімнату, зачини за собою двері і молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі. А коли молитесь, не говоріть зайвого (...), бо Отець ваш небесний знає, чого вам треба, перш ніж ви просите у нього» (Мт. 6, 6-8).

Надаючи великого значення молитвам-проханням, митрополит Андрій підкреслює виключну роль молитви вдячності. "Благодарення... задержує душу на височинах духовного життя або на верхах гір, це дає душі затратити християнського світогляду на життя й цим способом могутньо причиняється до зросту християнського життя в душі; воно не менше хосенне й прямо потрібне для життя молитви, бо чоловікові не дає забувати на це, чим він є і чим є Бог; до якого степеня він безнастанно від Бога залежить, як сам зі себе нічого не має: як потребує безнастанно Божої помочі і Божої благодаті, як премного може кожної днини собі випрошувати...

Благодарения, як зрештою і кожна правильна і добра молитва, є безнастанною вправою в надприродних чеснотах, а тим піддержує їх, робить їх акти щораз легшими й примножує їх» (с. 55).

Одним із гріхів проти Святого Духа є надмірна надія на Боже милосердя. Очевидно, таким гріхом чи навіть святотатством будуть щоденні молитви про мудрість на фоні повного неробства. Коли ми молимо в Бога мудрості, то маємо на увазі мудрість життєву, що не є суттю Божої мудрості чи вірніше було б казати Премудрості, а лише «її відблиском». Мудрість, разом з розумом і знанням становить інтелектуальні чесноти людини. Слуга Божий митрополит Андрій Шептицький називає прагнення останніх цінною прикметою нашого народу: «Може стан пониження чи поневолення, в якому через довгі століття находився наш клир і наш нарід, може відчута інстинктом потреба, може свідомість, що ніщо більше, ніщо ліпше не причиниться до двигнення, як знання, – є причиною, що наука й освіта є у нас усіх ідеалом, до неї горнеться наша молодь ще в літах, в яких ледве чи може мати поняття про те, що є правдиве знання. За нею тужили і тужать ці покоління, що дуже терпіли на тому, що їм бракує знання, що часто не знали й письма; досить, що бажання знання є поміж українцями загальне. (...) Очевидна річ, що вартістю чоловіка є його вартість перед Богом. (...) З соціальних вартостей ми вважаємо майже першою інтелектуальну силу знання й науки» (с. 5). Мудрість, розум, знання є дарами Святого Духа, і в людині вони присутні як Дух, як Боже начало. В житті ж практичному принесуть плоди лише тоді, коли сполучені з безперервною працею душі, з невтомними пошуками нашого розуму в ім'я щастя та слави свого народу. «У безконечну різнородність можливих обставин і подробиць ум вносить світло, бо спираючись на досвіді, спроваджує безконечність можностей до конечного числа-того, що звичайно буває. Звідси іде, що мудрості передусім треба пам'яті».

Ми звертаємо свої помисли до Бога з молитвою повернення нам нашої історичної пам'яті, з тим, щоб прийшла мудрість осягнення свого минулого та співставлення його з нашим сьогоденням, усвідомлення етнічної приналежності, свого кореня: «Чиї сини? Яких батьків?..» І в час Св. Літургії, коли ми переживаємо найвищий злет національного духу, коли ми, розкидані по всіх континентах, «поєднані в, однім розумінні й у одній думці» Кор. 1, 10) підносимо руки і серця свої до Бога: «Боже, єдності дай нам!», благаємо Господа словами молитви митрополита Андрія Шептицького: «Дай нам ласку, щоб ми всі до одного, злучені єдністю віри і союзом любови під Твоїм проводом і проводом святої Вселенської Церкви, йшли завжди дорогами правди й справедливости, любови та спасення. Пішли українському народові святих, великих своїх слуг, щоб прикладом і словом були його мудрими провідниками у всіх царинах народного, суспільного й громадського життя».


С. Ульяновська

Кожний день – це нове народження

Ти одержав ще один день. Що робитимеш з ним? Коли не використаєш його для добра, він буде втраченим, ніби ти його взагалі не мав. Це змарнований день.

Кожний новий день – це нове народження, а кожне народження – це дар. За добро плати добром. У тебе так мало днів, а ти їх вже стільки змарнував. Рятуй кожен день. Не дозволь, щоб він минав без світла, без вчинку любові. Скоро прийде ніч. Коли застане тебе з порожніми руками – значить життя проминуло даремно. Втрачений час вже ніколи не повернеться.

Твоє життя не визначене наперед: його обличчя формуєш сам – вчинками своїми. Інколи тобі здається, що час тягнеться безконечно. Це тебе втомлює, і не знаєш, чим би його заповнити. Намагаєшся час «убити». Ти бо не подумав, що це злочин, що сам себе губиш. Гадаєш тільки, що вбиваєш час, а насправді ти не його вбиваєш, а самого себе. Це не час винен, що «тікає», винен ти сам, бо не виходиш йому назустріч. Якщо хтось рішуче стремить до мети, час тоді швидко збігає. Він бажав би продовжити час за рахунок сну і їжі. Бажав би вчинити... нездійсниме. Тому і береже він кожну годину, хвилину і секунду. Ти також скоро станеш жадібний до часу, коли тільки великодушно творитимеш добро. Час тоді виявиться неоціненним; чимраз більше дорожитимеш ним та ніколи не матимеш його забагато. Втрачений час тоді буде нестерпним гнітом, роки здаватимуться місяцями, а місяці – днями.

Хіба можна бути бездіяльним?! Скільки всього ще треба навчитись: від себе, від інших, від природи, від історії, від світу, – щоб якнайкраще пізнати Правду. Стільки ще треба виконати! Твої ближні потребують твоєї допомоги, твоєї присутності, твого розуміння, любові. Народ чекає на твою працю, твої знання, культуру, твою ініціативу, твоє зразкове життя. Стільки роботи чекає на тебе! А скільки людей очікує тебе! Вбогі чекають твоєї підмоги, хворі – відвідин, нерішучі – твоєї поради, сумні – розради, слабкі – душевної підтримки, невмілі – твого повчання, втомлені – допомоги в праці. Усі потребують твоєї солідарності і твоєї любові.

Взимку і в темряві навіть маленька іскринка жевріє привітно і зогріває. І найскромніше життя є чудовим, коли воно творить історію свого народу…


оо. Васиіяни






УРОКИ ДУХОВНОСТІ.
З ДОСВІДУ РОБОТИ ВИКЛАДАЧА ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕТИКИ
МАРІЇ КОШИК







  • ДО ПОРТРЕТА ВИКЛАДАЧА


"Відбудувати родину з її традиціями, навести в ній християнський лад це – дати народові нову і спасаючу силу для його духовного і національного відродження…"

оо. Василіяни
Сьогодні оновлення змісту освіти в Україні відбувається в напрямку переходу від радянської ідеологічно-догматичної школи до морально-етичного типу навчального закладу. Зникає пріоритет ідеологічних конструкцій, а визначальними стають християнські загальнолюдські та національні цінності. Викладання християнської етики, філософії, художньої культури є вимогою часу для задоволення сучасних світоглядних потреб учнів.

Програма із християнської етики має не тільки світоглядну, а й життєтворчу спрямованість. Зокрема, етика родинного та сімейного життя вивчає виховне значення сім'ї і родини в житті людини, роль батьківства і материнства, родинні традиції, проблеми і завдання сучасної родини. Значна увага приділяється усвідомленню своєї статевої індивідуальності та статевої поведінки, підпорядкованої християнським духовно-моральним вимогам. Пояснюються хибні трактування поведінки чоловіка чи жінки, які виявлені у сучасній суспільний думці, побутових відносинах, субкультурних утвореннях, навіть у юридичних актах і віровченнях. Проводиться морально-етична та морально-психологічна підготовка молодих людей до сімейного життя через знання науки Церкви і повагу та пошану власної гідності та гідності особи протилежної статі.

На реалізацію цих завдань спрямована робота викладача християнської етики вищого професійного училища №21 м. Івано-Франківська Марії Дмитрівни Кошик, яка вже чотирнадцять років вкладає моральні чесноти в юні серця і душі. Знання, які вона дає на уроках християнської етики, не обтяжують голову дітей, а облегшують душу – даючи знання заради спасіння.
Ірина СОЛОВЕЙ



  • З ДОСВІДУ РОБОТИ ВИКЛАДАЧА




Марія КОШИК,

викладач християнської етики

ВПУ №21 м. Івано-Франківська,
проводить уроки духовності…


МЕТОДИЧНІ РОЗРОБКИ УРОКІВ

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка