Вольтер Простак Правдива історія, добута з манускрипту панотця Кеснеля



Сторінка1/4
Дата конвертації24.04.2016
Розмір0.75 Mb.
  1   2   3   4
Вольтер
Простак
Правдива історія, добута з манускрипту панотця Кеснеля
Розділ перший
ЯК ПРІОР МАНАСТИРЯ СВЯТОЇ ГОРИ І ПАННА, СЕСТРА ЙОГО,

ЗУСТРІЛИ ГУРОНЦЯ


Якось святий Дунстан, ірляндець з національности і свя­тий з професії, виїхав з Ірляндії на невеличкій горі, пливучи до берегів Франції, і доїхав цим екіпажем аж до Сан-Мальоської бухти. Зійшовши на берег, він поблагословив свою гору, а вона зробила йому глибокого реверанса й тою самою дорогою повернулася до Ірляндії.

Дунстан заснував на тому місці невеличкий манастир і назвав його манастирем Гори; так він зветься й досі, як кожен то знає.

Року 1689, ввечорі 15 червня, абат Керкабон, пріор манастиря Святої Гори, проходжувався берегом моря з пан­ною Керкабон, своєю сестрою, щоб побути на свіжому повітрі. Пріор, трохи вже пристаркуватий, був добрий пан­отець, його любили сусіди, як раніш любили сусідки. Най­більше зажив він пошани за те, що був єдина духовна особа, якої не треба було нести до ліжка після вечері з бра­тією. Він досить сумлінно знав теологію і, коли досить з нього було читання святого Авґустина1, він розважав себе Рабле2: отже, всі говорили про нього добре.

Панна де-Керкабон, ніколи не бувши одружена, хоч мала до того велике бажання, на сорок п'ятому році збері­гала ще свою свіжість; вдача їй була добра й чутлива; вона любила розважатись і була побожна.

Пріор мовив до сестри, дивлячись на море:

«Леле! це тут наш бідолашний брат з любою нашою не­вісткою сів 1669 року на фрегату «Ластівка», щоб їхати на службу до Канади: коли його не вбито, ми можемо сподіва­тися ще побачити його». «Чи думаєте ви, — сказала панна де-Керкабон, що нашу невістку з'їли ірокези, як то гово­рили нам? Та певне, що коли б її не з'їли, вона поверну­лася б сюди. Я плакатиму за нею все своє життя; це була чарівна жінка, а наш брат, дуже розумний бувши, напевне набув би великого майна».

Зворушені обоє цими спогадами, побачили вони, що до Ренської бухти з припливом увійшов невеличкий корабель.

То були англійці, що приїхали продати деякі вироби своєї країни. Вони вистрибнули на землю, не глянувши на пана пріора, ні на панну сестру його, що дуже образилася за таку малу до неї увагу.

Не так зробив дуже огрядний молодик, що за один раз перестрибнув через голови своїм товаришам і спинився просто проти панни; не мавши звички низько вклонятися, кін хитнув їй головою. Обличчя його й убрання привернули до нього братові й сестрини погляди: був він простоволо­сий і без панчіх; на ногах були невеличкі сандалі, а голову прикрашало довге волосся, заплетене в коси; невеличка фуфайка облягала тонкий і гнучкий стан; вигляд мав одважний і водночас лагідний. В одній руці тримав він невеличку пляшку барбадської горілки, а в другій щось схоже на торбину, там була чарка і дуже добрий морський сухар. Він досить доброю французькою мовою запропонував своєї барбадської горілки панні де-Керкабон і панові її братові; випив з ними, змусив їх знову випити і все це з таким про­стим і природним виглядом, що брат і сестра були зачаровані. Вони запропонували йому свої послуги, питаючи його, хто він і куди їде. Молодик одповів їм, що він не знає ні­чого, а взагалі дуже цікавий, що хоче подивитися, які то береги у Франції, що він приїхав і має повернутися. Вважаючи на його вимову, пан пріор гадав, що він не англієць, і дозволив собі, запитати, з якої він країни.

«Я гуронець»3,— відповів йому молодик.

Панна де-Керкабон, здивована й зачарована, що бачить гуронця, такого ввічливого до неї, запросила молодика вечеряти. Його не треба було просити двічі й усі троє вирушили до манастиря Гори.

Куца й кругла панна пильно дивилася на нього своїми маленькими очима й вряди-годи говорила пріорові: «Цей великий хлопець має колір лілей і троянд. Яка біла шкура для гронця!» «Маєте рацію, сестро моя», — відповідав їй пріор.

Вона раз-по-раз давала сотні запитань і мандрівник завжди відповідав дуже вдало.

Швидко поширилася чутка, що в манастирі є гуронець. Найкраще товариство з округи поквапилося піти туди на вечерю. Абат Сент-Ів прийшов туди з панною своєю сестрою, молодою, сумирною бретонкою, дуже вродливою й дуже добре вихованою. Суддя і збирач податків були на вечері з своїми жінками. Чужинця посадовили поміж пан­ною де-Керкабон і панною де-Сент-Ів. Всі захоплено диви­лися на нього, всі говорили з ним і всі одночасно розпиту­вали його. Гуронця те не хвилювало; собі за девізу він, здавалося, взяв девізу мілорда Болінґброка: «Nihil admirare», та, кінець-кінцем, од такого шуму терпець йому уві­рвався й він сказав досить спокійно: «Панове, в моїй країні розмовляють один по одному. Як можу я відповідати вам, коли ви не даєте мені змоги вас вислухати?» Розум зав­жди на кілька хвилин отямлює людей: настала велика тиша. Пан суддя, що завжди зачаровував чужинців, хоч би де натрапляв на них, і був найбільший на всю округу розпиту­вач, сказав йому перший: «Пане, як ви зветесь?» — «Мене завжди називали Простаком,—відповів гуронець,—в Ан­глії це ім'я за мною залишилося, бо я завжди говорю про­стосердо те, що думаю, і роблю все, що хочу». — «А як же, гуронець бувши, могли ви, пане, опинитися в Англії?» — «Мене туди привезли. В одній бійці англійці взяли мене в полон, після того, як я добре боронився, і англійці, дуже люблячи відважність і бувши такі самі порядні люди, як і ми, запропонували мені або повернутися до своїх батьків, або поїхати до Англії; я погодився на останнє, бо з при­роди страшенно люблю бачити різні країни». — «Але ж бо, пане, — сказав суддя своїм урочистим тоном, — як могли ви отак покинути батька й матір?» — «Бо я ніколи не знав ні батька, ні матері», — сказав чужинець.

Це зворушило товариство і всі проказували: «Ні батька, ні матері!» — «Ми будемо йому замість них, — сказала гос­подиня дому до свого брата пріора,—який інтересний оцей пан гуронець!»

Простак подякував їй з благородною і гордою сердешністю і дав зрозуміти, що не мав потреби ні в чому.

«Я помічаю, пане Простаче, — сказав поважний суддя,— що ви краще розмовляєте французькою мовою, ніж то вла­стиво гуронцям».— «Один француз, — сказав той, — якого полонили за мого раннього дитинства в Гуронії й з яким я дуже заприязнився, навчив мене цієї мови; я дуже швидко навчаюся того, чого хочу навчитися. Приїхавши до Плі­муту, я зустрів одного з ваших французів-утікачів, що ви звете гугенотами4, не знаю вже, чому. З ним я зробив де­який поступ у знанні вашої мови і, скоро я міг вільно висловлюватися, поїхав подивитися на вашу країну, бо я таки люблю французів, коли вони не дають мені забагато запитань».

Абат Сент-Ів, не зважаючи на це тонке попередження, поспитав у нього, котора з трьох мов найбільше подобається йому: гуронська, англійська чи французька. — «Безперечно, гуронська»,—відповів Простак. — «Чи то ж можливо?! — вигукнула панна де-Керкабон.—Я завжди думала, що французька мова найкраща з усіх мов, після нижньо-бретонської».

Це призвело до того, що почали запитувати в Простака, як по-гуронському сказати «тютюн», і він одповів: «тайя»; як сказати «їсти»—і він одповів: «ессентен». Панна де-Керкабон конче хотіла дізнатися, як сказати «кохати»; він відповів: «тровандер»* (*Всі ці слова справді гуронські. Авт. прим.) і доводив, не без видимої рації, що ці слова цілком варті відповідних їм французьких і англійських. Усім гостям здалося, що «тровандер» дуже гарне слово.

Пан пріор, мавши в своїй книгозбірні гуронську грама­тику, що її подарував йому велебний панотець Саґар Теодат, францісканець і вславлений місіонер, вийшов на хви­лину з-за столу, щоб перевірити гуронця. Повернувся вій задиханий од ніжности й радости і визнав Простака за справжнього гуронця. Потім трохи обміркували численність мов і погодилися, що, коли б не було пригоди з вавилонською вежею, всі на землі розмовляли б французькою мовою.

Суддя-розпитувач, що досі трохи не довіряв був новій людині, відчув до нього глибоку пошану. Він розмовляв і тім чемніше, ніж раніш, чого Простак і не помітив.

Панні де-Сент-Ів дуже цікаво було знати, як кохаються в гуронськім краї. — «Роблячи прекрасні вчинки, — відпо­вів гуронець, — щоб сподобатися особам, які скидаються на вас». Всі гості плескали в долоні і дивувалися. Панна де-Сент-Ів почервоніла й була дуже рада. Панна де-Керкабон теж почервоніла, але не була така рада; її трохи вкололо, що ця ґречність адресувалася не до неї; але вона була така добра, що прихильність до гуронця від цього зовсім не змінилася. Вона дуже добродушно поспитала в нього, скільки коханих було в нього в Гуронії. — «В мене була тільки одна, — сказав гуронець, — це панна Абакаба, приятелька моєї дорогої годувальниці. Очерет не такий стрункий, горностай не такий білий, вівці не такі сумирні, орли не такі горді й сарни не такі легкі, як була Абакаба. Якось вона гналася за зайцем недалечко від нас, миль за п'ят­десят од нашої оселі; один погано вихований альґонкієць, що жив за сто миль далі, хотів одібрати в неї зайця; я ді­знався про це, побіг туди, ударом палиці перекинув його на землю і, зв'язавши руки й ноги, привів його до ніг моєї коханої. Абакабині батьки хотіли з'їсти його, та я ніколи не мав смаку до таких бенкетів. Я відпустив його на волю й узяв собі за друга. Абакабу так зворушив мій вчинок, що вона дала мені перевагу над усіма своїми закоханцями. Вона кохала б мене й досі, коли б її не з'їв ведмідь. Я ска­рав ведмедя, довго носив його шкуру, але це не потішило мене».

Панна де-Сент-Ів відчула таємне задоволення, дізнав­шись, що Простак мав тільки одну коханку й що Абакаби вже нема на світі; але вона не добирала причини свого за­доволення. Всі втупили очі в Простака; всі хвалили його за те, що не дозволив своїм товаришам з'їсти альґонкійця.

Немилосердний суддя, не мігши стримати своєї нестями розпитувача, так поширив свою цікавість, що хотів довіда­тись, якої релігії дотримує п. гуронець: чи вибрав він релі­гію англіканську, чи гугенотську. — «Я тримаюся своєї релігії, — сказав той, — як ви своєї». — «Леле! — вигукнула Керкабонівна, — я бачу виразно, що ці нікчемні англійці не подумали навіть охристити його».— «Та, боже мій, — ска­зала панна де-Сент-Ів,— як це може бути, чи то ж гуронці не католики? хіба велебні отці єзуїти не всіх їх навернули до віри?» — Простак запевнив її, що в його країні ще ні­кого не навернули до віри, що ніколи справжній гуронець не зміняв переконань і що в їхній мові нема навіть тер­міна, що означав би зрадливість. Ці останні слова надзви­чайно сподобалися панні де-Сент-Ів.

«Ми охристимо його, ми охристимо його, — говорила Керкабонівна п. пріорові,—ви матимете честь зробити це, мій любий брате, а я рішуче хочу бути йому за хрищену матір; п. абат де-Сент-Ів прийме його від купелі. То буде блискуча церемонія, про неї говоритимуть по всій Нижній Бретані, і це дасть нам навіки шанобу й повагу». — Все то­вариство підголошувало господині, всі гості кричали: — «Ми охристимо його!» — Простак відповів, що в Англії людям дозволяють жити, як їм хочеться. Він заявив, що пропозиція зовсім йому не подобається і що гуронські за­кони кращі за закони Нижньої Бретані; нарешті, сказав, що другого дня од’їздить. Випорожнили його пляшку з барбадською горілкою, і всі пішли одпочивати.

Коли Простака одвели до його кімнати, панна де-Керкабон і її подруга панна де-Сент-Ів не могли втриматися, щоб не зазирнути в широку замкову щілину, і не подивитися, як сплять гуронці. Вони побачили, що він скинув ковдру за ліжка на підлогу й спить у найкращій на світі позі.



Розділ другий
ГУРОНЕЦЬ, ПРОЗВАНИЙ ПРОСТАКОМ, ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО СВОЇХ БАТЬКІВ
Простак своїм звичаєм прокинувсь ще на світанку на спів півня, якого в Англії й Гуронії називають «сурмачем дня». Був не такий, як чесне товариство, ще вилежувалося марно на ліжках, аж поки сонце обійшло половину свого кола, що не могло ні спати, ні вставати, що втрачало стільки дорогоцінних годин у цьому середньому між життям і смертю стані і потім ще скаржилося, що життя надто коротке.

Він виходив уже дві чи три милі, забив уже штук із три­дцять дичини, коли, повернувшися, зустрів пана пріора і його скромну сестру, що проходжувалися в нічних ковпа­ках по садку. Він подав їм усю свою здобич і, витягши з-за сорочки маленький талісман, що завжди носив на шиї, по­просив узяти його на подяку за добре вітання. «Це все, що я маю найціннішого,—сказав він їм. — Мене запевняли, що я буду завжди щасливий, поки носитиму на шиї цю маленьку дещицю, і я даю її вам, щоб ви завжди були щасливі».

Пріор і панна всміхнулися, зворушені Простаковою простосердешністю. Подарунок той складався з двох досить погано зроблених маленьких портретів, зв'язаних заяложе­ним ремінцем.

Панна де-Керкабон запиталася в нього, чи є в Гуронії малярі. «Ні,—сказав він,—цю дивничку дала мені моя годувальниця; чоловік її дістав це, перемігши й роздягнутий кількох канадських французів, з якими ми ворогували, от і все, що я про це знаю».

Пріор уважно розглядав ті портрети; він змінився на обличчі, схвилювався, руки йому затремтіли. — «В ім'я божої матері Гори!—вигукнув він,—мені здається, що це мого брата капітана і його жінки». — Панна, зворушено поглянувши на них, зважила так само; обох обхо­пило здивовання й радість, змішана з журбою; обоє зво­рушилися, обоє плакали, серця їм тремтіли, вони кричали, видирали одне в одного портрети, кожне з них брало їх і піддавало разів двадцять на секунду. Вони пожирали очима портрети й гуронця; вони розпитували його один по одному й обоє разом, у якому місці, коли, як опинилися ці мініятюри в руках його годувальниці; вони погоджувалися, вони вираховували час після капітанового від’їзду; вони зга­дували, що мали від нього звістку, коли він був поблизу гуронської країни і що відтоді вони нічого ніколи не чули про нього.

Простак сказав їм, що не знає ні батька, ні матері. Пріор, розумна людина, помітив, що в Простака є трохи бороди, тим часом, як він добре знав, що в гуронців її не буває; а Простакове підборіддя було кучеряве. — «Мій брат і не­вістка не з'являлися після експедиції проти гуронців 1669 року, мій небіж був тоді ще немовля; гуронська году­вальниця врятувала йому життя й заступила матір!»—ка­зав пріор. Коротко, по сотні запитань і сотні відповідей, пріор і його сестра зважили, що гуронець є їхній власний небіж. Вони обняли його, проливаючи сльози, а Простак сміявся, не мігши уявити собі, щоб гуронець був небіж пріора з Нижньої Бретані.

Зійшлося все товариство; п. де-Сент-Ів, великий фізіоно­міст бувши, порівняв обидва портрети з Простаковим обличчям і дуже спритно зауважив, що той має очі материні, ніс пана капітана де-Керкабона, а щоки і батькові й мате­рині.

Панна де-Сент-Ів, ніколи не бачивши ні батька, ні матері, запевняла, що Простак скидається на них достеменно. Всі дивувалися на волю провидіння й на пов'язання між подіями на цім світі. Кінець-кінцем, Простакове походження всі визнали за таке очевидне, встановлене, що він сам зва­жив, ніби доводиться панові пріорові небожем, кажучи, що він не менш радий мати за дядька його, ніж кого іншого.

Всі пішли до церкви божої матері Тори віддати подяку богові, тим часом як гуронець з байдужим виглядом розва­жався, п’ючи в хаті.

Англійці, що привезли його і вже мали настановити ві­трила, прийшли сказати йому, що час од’їздити.

«Очевидно, ви не знайшли собі тут ні дядька, ні тітки,— сказав він їм,—повертайтеся до Плімуту, а я лишаюся тут; віддаю вам усі мої манатки; мені не треба нічого в світі, і пріорові». Англійці настановили вітрила, дуже мало турбуючись, чи є у Простака в Нижній Бретані родичі, чи ні.

Коли дядько, тітка й товариство проспівали «Te deum» («хвалимо бога»), коли суддя знову набрид Простакові за­питаннями, коли вичерпано було все, що може сказати здивовання, ніжність і радість, пріор Гори й абат де-Сент-Ів постановили якомога швидше охристити Простака. Та не можна ж охристити великого двадцятидволітнього гронця, як дитину, що вона нічого й не знає за своє переродження. Треба було спочатку навчити його, а здавалося, що це буде важко, бо абат де-Сент-Ів гадав, що не в Франції народжена людина не має звичайного розуму.

Пріор зауважив товариству, що, коли справді п. Простак, його небіж, не мав щастя народитися в Нижній Бретані, він не має від того менше розуму; що це можна бачити з усіх його відповідей і що напевне природа обдарувала його і з батьківського боку, і з материного.

Для початку в нього поспитали, чи читав він будь-коли книжку. Він сказав, що читав Рабле в перекладі на англійську кілька уривків з Шекспіра5 , які знав на пам'ять, що знайшов він ці книжки у капітана того пароплава, який привіз і його з Америки до Плімута, і що він був дуже з того задоволений. Суддя не проминув нагоди запитати його про ці книжки. «Признатися вам, — сказав Простак,—я ду­маю, що відгадав дещо, а решти не зрозумів». По цій роз­мові абат де-Сент-Ів подумав, що так само завжди читає й він, не інакше читає й більшість людей. «Ви, безумовно, читали біблію?» — сказав він гуронцеві. «Ні, пане абате, її не було між книжками мого капітана; я ніколи нічого не чув про неї». — «От які прокляті ці англійці! — вигукнула панна де-Керкабон. — Для них якась Шекспірова п’єса, якийсь плюмпудинґ чи там пляшка рому — дорожчі за п’ятикнижжя. Отже вони нікого не навернули на віру в Америці; безумовно, вони прокляті від бога, і ми незабаром одберемо в них Ямайку й Віргінію6» .

Та хоч би що там було, з Сен-Мальо закликали наймайстернішого кравця, щоб з голови й до ніг одягнути Простака. Товариство розійшлося; суддя пішов запитувати в іншому місці. Панна де-Сент-Ів, виходячи, багато разів оберталася, щоб поглянути на Простака, що вклонився їй нижче, ніж вклонявся кому-небудь в своєму житті.

Раніш ніж попрощатися, суддя відрекомендував панні де-Сент-Ів свого великого недоумка сина, який допіро скінчив колеж; та вона ледве поглянула на нього, так захопила її гуронцева чемність.


Розділ третій
ГУРОНЕЦЬ, ПРОЗВАНИЙ ПРОСТАКОМ, НАВЕРТАЄТЬСЯ ДО ВІРИ.
Пан пріор, бачачи, що він уже в похилому віці й що бог послав йому на втіху небожа, забрав собі в голову передати тому своє пріорство, коли вдасться охристити його й зму­сити в ченці постригтися.

У Простака була чудова пам'ять; від дужого нижньобретонського організму, зміцнілого в канадському кліматі, мав він таку тверду голову, що коли вдарити по ній, він ледве почував це, а що врізалося до неї — ніколи не стиралося: він ніколи нічого не забував. Його сприйнятливість була то більша й чистіша, що дитинство йому не обтяжували ті нісенітниці й дурниці, які пригнічують наше. Речі западали йому в розум не затьмарені. Нарешті, пріор постановив, щоб він читав Новий Заповіт. Простак проковтнув книжку з великою втіхою, але, не знаючи ні якої доби, ні в якій країні сталися всі події, описані в цій книзі, він не сумні­вавсь, що за арену для них була саме Нижня Бретань, і за­присягався повідтинати ніс та вуха Кайяфі й Пилатові, якщо колись зустріне цих шахраїв.

Дядько його, в захваті від цих добрих намірів, згодом з'ясував йому факти. Він похвалив його ретельність, але довів йому, що ця ретельність ні до чого з тої причини, що люди ці померли вже близько шістнадцять сот дев'яносто років тому. Простак незабаром знав напам'ять мало не всю книжку. Інколи він висловлював заперечення, які ста­вили пріора в дуже скрутне становище. Кілька разів дово­дилося йому радитися з абатом де-Сент-Ів, а той, не знаючи, що відповісти, закликав одного єзуїта з Нижньої Бретані, щоб закінчити гуронцеве навернення до віри.

Нарешті, благодать зійшла; гуронець пообіцяв стати хри­стиянином. Він не сумнівався, що розпочати треба з обрі­зання, бо, казав він, у ній книзі, яку мені дали читати, я не бачу нікого, хто був би необрізаний; отже ясно, що я маю офірувати свою припутню, і що швидше, то краще. Він не барився з цим, а послав по сільського хірурга й попросив того зробити цю операцію, гадаючи, що страшенно втішить панну де-Керкабон і все товариство, коли справа буде зроблена. Цилюрник, що ніколи ще не робив цієї операції, попередив про неї родину, яка страшенно зарепетувала. Добра Керкабонівна тремтіла, коли б небіж її, що вдався такий рішучий і швидкий до справи, не зробив сам собі якось невдало цієї операції і щоб не було з того дуже сумних наслідків, якими дами завжди цікавляться через свою добру душу.

Пріор наставив думки гуронцеві на правдивий шлях; він довів йому, що обрізання вже не в моді, що хрищення приємніше й корисніше, що закон благодаті не такий, як закон жорстокости. Простак, дуже розумний і простодушний бувши, сперечався, але визнав свою помилку, що дуже нечасто трапляється в Европі з людьми, що сперечаються. Нарешті, він пообіцявся дати охристити себе, коли < котить.

Раніш треба було висповідатися і це було найважче. У Простака завжди була в кишені книжка, що дав йому дядько: там він не знайшов жадного апостола, що сповідався б, і тому правив своє. Пріор заткнув йому рота, показавши в посланні святого Якова меншого ці слова, що завдали стільки лиха єретикам: «Сповідайте ваші гріхи один одному». Гуронець замовк, і висповідався в одного францісканця. Скінчивши сповідь, він витяг францісканця з спо­відальні й, схопивши цього чоловічка дужою рукою, сів на його місце, а того поставив навколішки перед собою. «Ну, друже мій, сказано: «Сповідайте свої гріхи один одному». Я розповів тобі свої гріхи, і ти не вийдеш звідси, поки не розповіси мені своїх». Кажучи так, він уперся своїм широ­ким коліном у груди супротивникові. Францісканець закричав не своїм голосом. На крик збіглися люди й побачили оглашеного7, що душив ченця в ім'я святого Якова меншого. Проте радість охристити разом нижньобретонця, гуронця й англійця була така велика, що на ці чудернацтва не звернули уваги; були навіть багато теологів, які думали, що сповідь не така вже й потрібна, бо хрищення заступає все.

Призначили день за згодою з єпископом із Сен-Мальо; він, бувши, можна гадати, влещений тим, що христитиме гуронця, приїхав у пишному повозі в супроводі свого кліру. Панна де Сент-Ів, благословляючи бога, надягла найкращу сукню й закликала з Сен-Мальо куафершу, щоб красуватися на церемонії. Суддя розпитувач прибіг разом з усією округою. Церкву розкішно оздобили. Але коли час настав повести гуронця до христильні, його не знайшли.

Дядько й тітка шукали його скрізь. Гадали, що він своїм звичаєм полює, і всі запрошені на свято розбіглися по су­сідніх лісах і селах, та жадних звісток про гуронця!

Занепокоїлися, чи не повернувся він до Англії, згадували, що чули від нього, ніби він дуже любить цю країну. Пан пріор і його сестра, переконані, що нікого там не хрищено, тремтіли за душу свого небожа; єпископ спантели­чився і ладен був повернутися; пріор і абат де-Сент-Ів були в розпачі. Суддя розпитував усіх перехожих із зви­чайною своєю поважністю, панна де-Керкабон, плакала, панна де-Сент-Ів не плакала, але глибоко зідхала, що свідчило, мабуть, про її інтерес до таїнства. Вони сумно проходжувалися вздовж верб і очеретів, що облямовували маленьку Ренську річку, коли раптом побачили посеред річки велику, досить білу постать, з двома схрещеними на грудях руками. Вони зойкнули й одвернулися, та незаба­ром цікавість переважила всі інші міркування, вони ти­хенько прокралися поміж очеретами і коли упевнилися, що їх не видно, захотіли побачити, що там робиться.

Розділ четвертий
ПРОСТАКА ОХРИЩЕНО
Прибігли пріор і абат, допитуючися в Простака, що він там робить. «Чекаю, панове, на охрищення!—відповів Про­стак. — Ось уже годину сиджу я в воді по шию і це нечесно доводити мене до застуди!» — «Любий мій небоже, — ска­зав ніжно пріор, — у Нижній Бретані не так христяться; надягніть свою одежу і ходіть з нами». Почувши цю роз­мову, панна де-Сент-Ів тихенько сказала своїй товаришці: «Панно, як ви думаєте, чи почне він одягатися?» Гуронець проте заперечив пріорові. «Ви не переконаєте мене цього разу, як раніш. Відтоді я добре вчився і тепер цілком певен, що інакше не христяться. Евнуха королеви Кандакі охрищено в струмку, і я викликаю вас на заклад, показати мені в книзі, що ви мені дали, щоб колись когось було охрищено інакшим способом: або я зовсім не охрищуся, або охрищуся в річці».

Хоч скільки йому доводили, що звичаї змінилися, Про­стак затявся, бо був бретонець і гуронець. Він все поси­лався на євнуха королеви Кандакі. І хоч панна його тітка й панна де-Сент-Ів, що дивилися крізь верби, мали право сказати, що не йому годилося б посилатись на такого чоловіка, вони проте цього не зробили, така бо велика була їхня скромність. Сам єпископ прийшов з ним говорити, що важить багато, але не досяг нічого. Гуронець дискутував проти єпископа: «Покажіть-но мені,—казав він, — у книзі, яку дав мені дядько, одним-одну людину, що не була б охрищена в річці, і я зроблю все, що ви хочете».

У розпачі тітка згадала, що першого разу, коли їй небіж віддавав чолом, панні де-Сент-Ів віддав він нижче, ніж будь-кому іншому з товариства; що навіть єпископа не вітав він так сердешно й шанобливо, як цю прекрасну панночку. Вона зважилася й удалася в цій великій скарзі до тієї: вона попросила її вжити свого впливу й намовити гуронця, щоб він охристився бретонським способом, бо не вірила, що її небіж може колись стати християнином, якщо вперто бажатиме охриститися в плинній воді.

Панна де-Сент-Ів зашарілася від таємної втіхи, що на неї покладають таке важливе доручення; вона скромно піді­йшла до Простака й шляхетно стиснула йому руку: «То ви нічого не зробите для мене?»—сказала вона й, промо­вляючи ці слова, спустила очі, а потім звела їх з ніжною і рацією. «Ах, усе, що ви мені накажете; охриститися водою, кров'ю, вогнем, — нема нічого, в чому відмовив би я вам». Панна де-Сент-Ів мала славу двома словами зробити те, що не спромоглися зробити ні пріорова ретельність, ні повторні запитання судді, ні навіть єпископові доводи; вона відчу­вала свій тріюмф, але не відчувала ще всієї його ваги.

Христини відправили з усією пристойністю, усією пиш­нотою, усією можливою приємністю. Дядько й тітка пере­дали абатові Сент-Ів і його сестрі честь бути за хрищених батька й матір Простакові. Панна де-Сент-Ів сяяла від ра­дости: вона не знала, до чого приневолить її цей почесний титул, вона погодилася на цю честь, не передбачаючи фатальних наслідків.

Що ніколи не буває церемонії, після якої не було б вели­кого обіду, то, вийшовши з христин, сіли за стіл. Нижньо-бретонські дотепники казали, що треба було б охристити його вином; пан пріор сказав, що, за Соломоном, вино звеселяє серце людині; пан єпископ додав, що патріярх Юда мусів прив'язати своє осля до виноградної лози й намочив своє напинало в виноградному сокові, і дуже сумно, що не і так зробити в Нижній Бретані, бо їй бог одмовив у виноградниках. Кожен намагався сказати щось дотепне з приводу Простакових христин і щось ґречне хрищеній матері. Суддя, все розпитуючи, поспитав у гуронця, чи буде він вірний своїм обіцянкам. «Як же, на вашу думку, можу я занедбати обіцянки, що дав їх панні де-Сент-Ів?»

Гуронець розпалився; він багато пив за здоров'я своєї хрищеної матері. — «Коли б ви христили мене,—сказав він, — то й холодна вода, що лляли мені на потилицю, обпарила була б мене». Суддя визнав, що це дуже поетич­но, не знаючи, як поширена в Канаді алегорія. Але хри­щена мати була з того надзвичайно втішена.

На христинах йому дали ім'я Геркулеса

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка