Віталій Мудраков Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича



Скачати 146.95 Kb.
Дата конвертації14.04.2016
Розмір146.95 Kb.
#7641
УДК 165.6

© Віталій Мудраков



Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
ІДЕЙНО-СВІТОГЛЯДНІ ВИТОКИ

ФІЛОСОФІЇ РЕЛІГІЇ РАННЬОГО Ф.НІЦШЕ
In jeder Religion ist der religiöse Mensch eine Ausnahme…

(У кожній релігії релігійна людина – це виняток ...)

Фрідріх Вільгельм Ніцше


Проаналізовано шлях формування і динаміку розвитку філософії релігії Фрідріха Ніцше в ранній період його інтелектуального становлення, а також ідейно-смислові джерела, що вплинули на формування світогляду мислителя. Ключові слова: релігія, релігійність, віра, Бог, істина, світогляд.
Філософія Ф.Ніцше викликає широкий спектр різних думок і позицій у багатьох поколінь мислителів. Хтось вважає його епохально значущим письменником і філософом людини та моралі, натомість інші інкримінують дилетантизм, нігілізм, імморалізм, цинізм. «Аристократ за інстинктами, палко відданий істині та красі, сильний і інтелектом, і почуттям, з душею владною і пристрасною, мислитель, учений, музикант і поет – Ніцше є натурою напрочуд багатою і складною» [5, с.31]. Таку характеристику Ф.Ніцше подибуємо у А.Ліхтенберже. Саме неординарність і оригінальність Ф.Ніцше дають пролог для нової мисленнєвої епохи, нової культурно-філософської орієнтації, констатуючи проблематизацію самим життям старої кантівської чесності та добросовісності. І не випадково саме з його ідейних шукань починається відлік так званої новітньої філософії. Задані філософські тональність і ритм дали життя і вектор розвитку багатьом мисленнєвим і мистецько-культурним напрямам, а «стилістика мислення, методологія і мовні парадигми надовго стали зразками і нормами європейської ментальності» [10, с.712-713].

Хоча з дня смерті філософа пройшло вже понад сто років, його філософські ідеї не втрачають актуальності й донині. Йдеться не про «затребуваність» або, тим більше, своєчасність у нинішніх умовах ідей «найнесвоєчаснішого» філософа, а про сміливість Ф.Ніцше, який кидає виклик не лише своїй добі, а всім і будь-якій з них, демонструючи тим самим постійне прагнення відокремитися від натовпу з його жадобою до комфорту і конформізму. Тож простежити становлення поглядів мислителя на релігію – особливо важливо, беручи до уваги, перш за все те, що мав на увазі Ж.Дельоз, коли твердив про необхідність нашого становлення «іншим», тим, що діє наперекір теперішньому й минулому [див.: 4]. У цьому контексті й визначається актуальність проблеми, де ідейний пласт Ф.Ніцше ініціює величезний простір усе нових і нових смислів, змушуючи нас із новою силою та натхненням філософувати над порушеними ним проблемами.

Окремо слід підкреслити нагальність вивчення колізій світоглядної еволюції таких мислителів, як Ф.Ніцше, в умовах духовних трансформацій у сучасній Україні. Адже нерідко уявлення про погляди Ф.Ніцше в сучасному українському інтелектуальному просторі залишаються «заручниками» двох завчасно упереджених ідеологічних тенденцій. Перша з них зумовлена стереотипами марксистсько-ленінської ідеології, а друга – настановами фанатичної релігійності, що не готова чути альтернативних позицій та утверджувати себе в конструктивному діалогові з ними, а не на шляхах тотального заперечення і шельмування. А втім, на відміну від окремих надміру заангажованих сучасних ревнителів «релігійної духовності», справжні корифеї релігійно-філософської думки (наприклад, К.Ясперс, М.Бердяєв) були особливо чутливі до ідейного шукання Ф.Ніцше, бачили глибинні цивілізаційні та життєво-особистісні причини виникнення в європейській культурі модерну феномена його філософії, визнавали небайдужу перейнятість Ф.Ніцше подальшою долею духовної культури Заходу. В їх очах він – не огульний критик традиційних цінностей, а постать, яка гостро відчула кризу європейського духу й усвідомила спотворені форми релігійності як один із чинників такої духовно-соціальної ситуації. Обрана тема, апелюючи до раннього досвіду духовних шукань Ф.Ніцше, фокусує увагу на самих початках трансформації його уявлень від екзистенційно мотивованого релігійного благочестя до перших проблисків критики релігії, так само екзистенційно мотивованої, а отже, внутрішньо щирої. Рефлексія над досвідом світоглядних шукань раннього Ф.Ніцше може надати конструктивні імпульси духовного імунітету як від фанатичної авторитарної релігійності, так і від «бацил» безпринципного цинізму сучасної масової «псевдокультури». Це особливо важливо в умовах світоглядної дезорієнтованості значного сегменту сучасного українського суспільства, яке перебуває досі в ідейних тенетах, успадкованих від тоталітарного минулого стереотипів, парадоксально поєднаних з деперсоналізуючими тенденціями засвоєння найгірших взірців масової культури західної цивілізації споживання. Напруга ідейного шукання вже раннього Ф.Ніцше імпліцитно вчить опосередковувати будь-який духовний пошук онтологією власної особистісності, що так важливо, зокрема й для молодих інтелектуалів сучасної України.

Тому метою цього дослідження є висвітлення особливостей шляху становлення есенційно-ідейної спрямованості й сутність формування «філософії релігії» Ф.Ніцше, а також їх ідейно-смислові передумови як засновки його «концепції релігійності», основою та умовою якої став його методологічно-дослідницький каркас-інструментарій, виражений у формулах: «переоцінка всіх цінностей», «смерть Бога», «шлях до надлюдини» та «вічне повернення».

Застосування терміна «філософія релігії» щодо спадщини Ф.Ніцше вважаємо методологічно обґрунтованим, хоч і робимо застереження: йдеться не про дисциплінарно структуровану галузь релігієзнавства, а про живий процес філософування щодо релігійних цінностей та їх життєво-антропологічної значущості. З іншого боку, ідеї Ф.Ніцше щодо релігії ставали і стають методологічним вектором для багатьох авторів, які працюють у рамках дисциплінарно структурованої філософії релігії.

Сьогодні Ф.Ніцше популярний по-новому. З ним жваво полемізують і частіше за інших цитують у новітніх філософських текстах, де його думка продовжує ініціювати і стимулювати пошуки нових смислових координат і значень. Ідеї Ф.Ніцше стали визначальними для багатьох сучасних філософських напрямів, тематизувавши, тим самим, кращі філософські тексти ХХ століття: «Сутінки Європи» О.Шпенглера, «Повстання мас» Х.Ортеги-і-Гассета, доробки М.Гайдеґера, присвячені аналізу проблеми метафізики й феномену нігілізму, праці пізнього Е.Гусерля щодо «кризи європейських наук». Не можна не згадати і російських мислителів М.Бердяєва, Л.Шестова, Є.Трубецького [11], а також західноєвропейських письменників Т.Манна, С.Цвейга, Г.Ібсена та інших, ідеї яких проростають з доктрини великого німецького філософа. Особливо популярним і актуальним Ф.Ніцше стає в епоху «переоцінки всіх цінностей», із настанням «золотого віку постмодерну» (Ж.Деріда, Ж.Дельоз [4], М.Фуко).

Дослідженню філософської спадщини видатного німецького мислителя присвячено величезну кількість праць різного спрямування. З-поміж інших, де хай частково, та все ж висвітлюється ранній етап філософських шукань Ф.Ніцше, виокремлюються праці Г.Гербера, М.Гайдеґера, А.Ліхтенберже [5], Ф.Юнгера, К.Ясперса [13], а також дослідження сучасних перспективних авторів [6], [8], [9].

Великий масив досліджень лише спонукає до нових, оскільки кожне нове, аж до «вічного повернення», повернення-прочитання відкриває перед шукачами все нові й нові перспективи вияву та актуалізації смислових рівнів філософії Ніцше та їх можливих інтерпретацій. Навіть за численних найрізноманітніших досліджень ідейно-філософського фонду-спадщини видатного філософа недостатньо розвіданим залишається спадок періоду його ранньої творчості. Така ситуація, на нашу думку, спричинена тим, що, з погляду деяких авторів, світоглядні позиції та смисложиттєві пошуки періоду від юного студента Пфорти і до Базельського професора класичної філології не несуть у собі якоїсь смислової глибини і є більше філологічного спрямування, ніж філософського. А відтак, не викликають якоїсь актуальності й значущості особливо щодо релігії. Втім, «імпульси та ідеї його зрілої філософії виникли в юнацьких творах (Jugendschriften, 1858-68), коли він був ще хлопчаком» [13, с.121], стверджує К.Ясперс. Тож, будучи нащадком протестантських пасторів, Ф.Ніцше успадкував «особливий релігійний ген», що спричинив резонанс загально цивілізаційного значення.

Ставлення філософа до релігії починає формуватися ще в ранньому дитинстві. «Найбільш улюбленим читанням було читання Біблії, за що його ровесники прозвали маленьким пастором» [6, с.16], а також «за відмінну поведінку й за те, що він знав напам’ять багато цитат із Біблії і церковних піснеспівів та полюбляв дискутувати на морально-релігійну тематику» [2, с.22]. «Ф.Ніцше, пам’ятаючи батька й наслідуючи його приклад, як і всі чоловіки їх роду, готувався стати пастором, одним з обранців Божих, які говорять від Його імені» [1, с.12]. Навіть один із перших опусів, який, за традицією, мав присвячуватись усім керманичам Пфорти, (головним девізом-настановою закладу було: «Виховання дітей мусить готувати їх до релігійного життя!» [1, с.15]), як подяка за сприяння «вступу в життя», був присвячений саме Богові. Обираючи спеціальність, майбутній мислитель схиляється до філології та складає досить розлогий план занять із циклу природничонаукових дисциплін, при цьому визначаючи релігію фундаментом будь-якого знання. Ф.Ніцше «вміє узгодити, принаймні в теорії, любов до Бога і віру, що любов ця повинна керувати всім нашим життям, – з любов’ю до істини та переконанням, що така любов також повинна слугувати для нас у житті керівним принципом» [5, с.19-20]. Цього погляду й дотримується Ф.Ніцше у свої шкільні роки. І така артикуляція тональності зрозуміла, оскільки означена позиція формується в сім’ї, яка належала до типу дуже побожних і водночас дуже освічених протестантських сімей, які досить органічно вміють поєднувати живу релігійність з особливо загостреним інтересом до знання.

Однак у душі Ф.Ніцше зріє велика і серйозна зміна. Він дедалі більше захоплюється віяннями романтизму та наукою. Хаотичність і строкатість світу зачаровує і водночас лякає його. Віра в гармонію між наукою та релігією починає розчинятись і Ф.Ніцше відчуває кризу віросповідних принципів і переконань. Це добре ілюструє його лист друзям (від 27 квітня 1862 року), де наприкінці він цитує навіть Л.Фойєрбаха: «в основних постулатах християнського вчення говориться лише про істини людського серця. Це символи, оскільки вище завжди слугує лише символом іще більш високого. «Віруючі блаженці» означає ніщо інше, як стару істину, що лише серце, а не знання, здатне зробити щасливим. Те, що Бог став людиною, вказує лише на те, що людина мусить не в нескінченому шукати своє блаженство, а творити свої небеса на землі; мрія про потойбічний світ завела людину в оману щодо земного життя. Ця мрія була плодом дитячої фантазії людства. …через такі (курсив мій. – В.М.) важкі сумніви і боротьбу людство мужніє: воно визнає в собі “початок, концентрацію, завершення релігії”» [7, с.23]. Але сліди побожності не зникають повністю, оскільки його мучать докори сумління, нагадучи про догму минулого й головне – його дитячу мрію – піти шляхом батька. Тож цілком виправдано стверджувати, що юний Ф.Ніцше повільно з неабиякими психологічними рефлексіями звільняється від впливів релігії. Згодом свою позицію він обґрунтовує й у науково-публіцистичному есе. Юнак пише досить цікавий філософський етюд «Fatum und Geschichte» (1962), де в контексті критики історицизму наголошує на всій проблемності засад християнського віровчення – існування Бога, безсмертя, авторитету Біблії, богонатхненності тощо [14]. Варто зазначити, що в праці «Fatum und Geschichte» вбачаються не лише мотиви сумніву щодо авторитетності та значущості релігійних постулатів, а й інші конструкції культурокритичних та релігієборчих настроїв. «Звичка, прагнення до більш піднесеного, розрив із навколишньою дійсністю, заперечення всіх існуючих форм громадськості, підозра – а чи не було людство упродовж ось уже як двох тисяч років жертвою міражу, нарешті – відчуття власної самовпевненості й божевільної зухвалості – всі ці переживання всередині нас ведуть безперервну, з перемінним успіхом боротьбу, допоки важкі випробування, сумні події не повернуть наше серце до старої дитячої віри» [5 с.20-21], – цитує філософа А.Ліхтенберже. Якщо Ф.Ніцше і вважає себе християнином, то його християнство має суто символічний характер.

Ще один факт, що свідчить про характер трансформацій ідейно-релігійної тембральності Ф.Ніцше, подибуємо у Жана Граньє: «розриву Ніцше з християнством сприяло прочитання книги Фредеріка Давіда Штрауса «Життя Ісуса» 1865 року» [3, с.7]. Твір «Життя Ісуса» видано у двох варіантах, що розділяються майже тридцятирічним періодом, заповненим важливими соціально-політичними подіями, особистими життєвими негараздами і напруженою роботою. Головна ідея – міфологічне підґрунтя християнства. Христологічна концепція праці, по суті, започаткувала новий етап наукової біблеїстики, і, що важливо в нашому контексті, дала новий імпульс для формування філософії релігії Ф.Ніцше.

Врешті-решт Ф.Ніцше доходить висновку, яким ділиться зі своєю сестрою Елізабет Ніцше (лист від 11 липня 1865 року), що людина мусить зробити вибір між релігією, віруваннями, які дістались від предків, і шляхом самотнього одинака, якому не щастя і мир потрібні, а істина, хай навіть жахлива та огидна [7, с.30-31]. Стає зрозуміло, що саме відбувається в душі протестантського юнака. Він вірить в істину і традиційного Бога, утримуючись від «культового» поклоніння їм. Але насправді – предметом його релігійності був «Бог істини», тому з часом він постає перед дилемою «Бог» чи «істина». «Він зрадив би своїм найсильнішим інстинктам, пішов би проти голосу совісті, якщо б не відмовився від легкої дороги віри – не обравши «героїчного» шляху вільного дослідження» [5, с.22]. Ф.Ніцше залишився вірним своєму релігійному сумлінню: «живому внутрішньому переконанню він приніс у жертву заповідане історією традиційно сформоване вірування» [5, с.25].

Олії у вогонь, долив А.Шопенгауер, вплив якого на ідейно-світоглядне формування Ф.Ніцше важко переоцінити. «Першу скрипку» у філософській симфонії головного песиміста виконує Воля. Світом не керує ні людина, ні фатум, ні Бог. Головним керманичем нашого життя постає – Воля. Юний Ніцше, який захоплено прочитав «Світ як воля і уявлення», що нещадно побиває всі наївні вірування XIX століття й розвінчує всі дитячі мрії людства, утверджує свою неприязнь до релігійних систем та ідеологій. Він, ніби всотавши висновки А.Шопенгауера про «подолання релігій» [12, с.964-971], стає на шлях пошуку «нової істини», зміцнюючи тим самим «свою-іншу», «свою-нову» релігійно-філософську орієнтацію. Саме «цей автор, – пише Т.Румянцева, – змусив його повірити в те, що він знайшов для себе нехай і жорстоку, але істину» [9, с.43].

Знайомство з ще вагомимішим генієм у житті Ф.Ніцше – Р.Вагнером відбулось як миттєве загорання пристрасті. «На вагнерівську стежку його привів «Трістан» – «небезпечно-миле» творіння, створене «страшною і приємною нескінченністю». З тієї хвилини, коли клавір «Трістана» з’явився на пюпітрі ніцшеанського роялю, філософ позиціонує себе як «вагнеріанець» [8]. Але таке заочне знайомство – ніщо, порівняно з кульмінацією дружби митців. 25-річний філолог і 56-літній композитор відчували взаємний духовний потяг, тому й увесь подальший розвиток дружби проходив у темпі allegro. Нескінченні дискусії про творчість, упереджене обговорення робіт і задумів один одного чергуються з простими життєвими розмовами. Особисте спілкування з великим новатором виявилося найсильнішим каталізатором вагнеріанства Ф.Ніцше і мало свій вплив на релігійно-філософські шукання. Аналізуючи якось наукову працю Р.Вагнера «Держава і релігія», Ф.Ніцше у листі другу (від 4 серпня 1869 року) [див.: 7, с.68-69] ділиться своїми враженнями, характеризуючи її як вельми гідний філософсько-політичний трактат, зміст якого вказує на те, що релігія – ілюзія, догми якої символізують глибинну єдність і любов, і таку ілюзію необхідно всіляко підтримувати в народі. У тому ж листі йдеться про ще один твір, за написання якого узявся Р.Вагнер, але вже музичного спрямування – (Götterdämmerung) «Загибель богів». Назва говорить сама за себе і вказує на вектор подальшого розвитку релігійності мислителя, що об’єктивується пізніше у праці «Весела наука» з основним її концептом – «смерть Бога».

«Вплив філософії А.Шопенгауера і Р.Вагнера у перший період філософсько-літературної діяльності Ф.Ніцше відповідав двом основним пристрастям його розуму і серця – його філософському запереченню дійсності та його бажання оновити життя…» [11, с.9], – резюмує російський філософ Є.Трубецькой.

Уся подальша динаміка розвитку релігійно-філософських мотивів характеризується релігієборчими тенденціями. Психологічний геній Ф.Ніцше «діагностуючи» їхні соціально-антропологічні наслідки, філософує над цінностями релігійних систем. «Потреба в порятунку», «почуття гріховності», «прагнення до аскетизму» – один за іншим ці атрибути релігійної душі виводяться на світло нещадності ніцшеанського пізнання. У смислі життя мислитель перестає бачити лише випробування, послані Богом, які скеровують на шлях спасіння. Ф.Ніцше прагне викривати ідеологеми релігійних систем, прагне до більш високого рівня самосвідомості, критикуючи певні аспекти авторитетності релігійних світил.

Відмовляючись од християнства, Ф.Ніцше розумів усю серйозність цього кроку, тому всі релігійно-філософські варіації раннього періоду – періоду становлення любові до мудрості, лунають з особливим колоритом важливості, а згодом проростають в основні концепти філософії релігії видатного німецького мислителя. Крім того, релігійні переживання юного філософа виливаються в дуже специфічний «свій-інший» образ релігійності, який Ф.Ніцше розвиває в своїй зрілій філософії у так званий «поствагнерівський період». «Перша ластівка» актуалізувала себе у всіх подальших працях, де Ф.Ніцше пропонує певну програму життя, яка передбачає обов’язковий етап осмислення значення божества.

Слід зазначити, що для раннього періоду творчості Ф.Ніцше є характерним незадоволення певними аспектами культурного простору, а згодом і всіх сфер сучасної йому культури (особливо німецької). Саме в цей період і з таких посилів зароджується ідейний вектор необхідності цілком і повністю відкинути весь культурний спадок.

Варто вказати й на те, що своєю життєво-смисловою позицією він стимулює до аксіологічної верифікації всіх вірувань, у яких людство віками знаходило втіху, в якій вбачаються зачатки його концепту «переоцінка всіх цінностей».

Отже, ставлення Ф.Ніцше до релігії на ранньому етапі дуже колізійне. Можна стверджувати, що воно значною мірою визначається питанням, чи додає релігія щось до сприйняття існування, активної життєвої позиції, чи діалектика релігійної істини та ілюзії роблять якийсь внесок у судження про нашу екзистенцію.

Ф.Ніцше постає не тільки безкомпромісним критиком релігії, зокрема християнської. Його цікавить цілісна картина еволюції духу. У результаті своїх ранніх рефлексій Ф.Ніцше приходить до нового осмислення як історіософії релігії, так і розвитку релігійної свідомості в цілому. Філософ наполягає, що не існує універсального закону розвитку, який здійснювався б сам собою, вдосконалюючи людство, незалежно від наших уявлень про досконалість. Усі наші свідомі потяги, схильності, інтереси, звички, уподобання, словом усе, що формує стиль нашого життя, слугує чітким покажчиком спрямованості та якості еволюційного процесу. Наша доля залежить від правильності наших оцінок.

У філософії та історіософії релігії Ф.Ніцше добачає прекрасну ілюстрацію залежності між життям і думкою, між поведінкою та ідеологією. Як різні містичні умонастрої породжуються виснаженим, регресивним життям, так і життя, деградуючи, знаходить підтримку в релігійному світогляді. Однак неправильно було б думати, що тут ідеться про банальне виродження. Глибина думки Ф.Ніцше в тому, що, навіть переживаючи стадії занепаду, звертаючи на тупикові шляхи, суспільство ще не втрачає повністю своїх творчих сил. Головним є те, що позиція вже юного мислителя і програма життя, яку згодом запропонує Ф.Ніцше, містить смисложиттєвий потенціал, потенціал мудрості й духовного життєствердження. В чому б не звинувачували одного з найпопулярніших філософів новітньої доби, його підхід спонукає до глибинної рефлексії над смисложиттєвими орієнтирами, сприяє протистоянню тенденціям ідеологічного омасовлення, «релігійного гламуру», розвиває критичне мислення. І водночас вселяє тверду віру в нескінченний потенціал духовно-творчого вдосконалення особистості, відповідальної за власний життєвий проект, за власний вибір образу буття.


Література

1.Галеви Даниэль Жизнь Фридриха Ницше /Даниэль Галеви. – Рига: «Спридитис», 1991. – 272с.

2.Гомес Т. Фридрих Ницше /Теодоро Гомес; [пер. с исп. А.Прищепова]. – М.: АСТ: АСТ МОСКВА: Транзиткнига, 2006. – 221, [3]с.

3.Гранье Ж. Ницше /Жан Гранье; [пер. с фр. В.А.Чернышева]. – М.: АСТ: Астрель, 2005. – 158, [2] с.

4.Делёз Ж. Ницше [Электронный ресурс] /Ж. Делез. – Режим доступа: http://www.nietzsche.ru/look/xxb/delez/.

5.Лихтенберже Анри. Философия Ницше /Анри Лихтенберже. – СПб., издательство: О.Н.Поповой., 1901. – 242с.

6.Мочкин А.Н. Фридрих Ницше (интеллектуальная биография) /А.Н.Мочкин – М.: РАН. Ин-т филосо- фии, 2005 – 246с.

7.Ницше Фридрих. Письма /Фридрих Ницше; [сост., пер. с нем. И.А. Эбаноидзе]. – М.: Культурная революция, 2007. – 400 с.

8.Попкова Л. Хроника «звездной дружбы». Ф.Ницше и Р.Вагнер. [Электронный ресурс] /Л.Попкова. – Режим доступа: http://www.nietzsche.ru/biograf/litera/star-friends/

9.Румянцева Т.Г Фридрих Ницше /Т.Г.Румянцева. – М.: Книжный Дом, 2008. – 192с.

10.Румянцева Т.Г. Ницше //Т.Г.Румянцева //История философии: Энциклопедия. – Мн.: Интерпрессервис; Книжный Дом, 2002. – С.712-715.

11.Трубецкой Е. кн. Философия Ницше. Критический очерк /Кн. Евгений Трубецкой. – М.: Типолитография Т-ва И.Н.Кушнерев и Ко., 1904. – 159с.

12.Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. Дополнения /А.Шопенгауэр; [пер. с нем. Ю.И.Айхенвальд]. – Мн.: Харвест, 2005 – 992с.

13.Ясперс К. Ницше. Введение в понимание его философствования /К.Ясперс. – СПб: «Владимир Даль», 2003. – 629с.



14.Nietzsche Friedrich. Fatum und Geschichte. Gedanken. April 1862. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.thenietzschechannel.com/works-unpub/youth/1862-fahg.htm
Summary

Mudrakov V. Ideological Sources Of Establishment of Direction of F. Nietzsche’s Philosophical and Religious Search. The article traces the path of formation and dynamics of the Friedrich Nietzsche’s "philosophy of religion" during his – philosophical formation – early works. The ideological and semantic sources that influenced the outlook of the philosopher are analyzed. Keywords: religion, religious faith, God, truth.
Каталог: jspui -> bitstream -> 123456789
123456789 -> О. А. Поцулко психологія управління навчально-методичний комплекс для студентів заочної форми навчання спеціальності «Менеджмент організації»
123456789 -> Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни державний вищий навчальний заклад донецький національний технічний університет
123456789 -> Євген Бойко, Володимир Шпортій
123456789 -> Навчальний посібник Укладачі: Н. Г. Матейчук, О. П. Степаненко чну 2014 ббк 88. 8

Скачати 146.95 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка