Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії



Сторінка3/25
Дата конвертації15.04.2016
Розмір4.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

ЛІТЕРАТУРА
1. Истон Д. Политическая наука в Соединенных Штатах: прошлое и настоящее // Современная сравнительная политология. Хрестоматия. – М.: МОНФ. – 1997.

2. Klaus von Beyme. Współczesne teorie polityczne. – Warszawa: Wydawnictwo Naukowe SCHOLAR, 2005.

3. Peters G. Institutional Theory in Political Science. The “New Institutionalism”. – London, New York: PINTER, 1999.

4. Sanders D. Behawioralizm// Marsh D., Stoker G. Teorie i metody w naukach politycznych. – Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagielońskiego. 2006.



THE MAIN STAGES OF POLITICAL THINKING DEVELOPMENT IN THE 20-TH CENTURY

Anatoliy Romanuyk
Ivan Franko National University of Lviv

Universytetska st., 1, Lviv, 79000, Ukraine, e-mail: anatoliy.romanuyk@gmail.com


  In the article the evolution of political thought throughout the 20-th century was analysed, its main stages highlighted. The essence of behavioural and postbehavioural stages was revealed. The general as well as particular features of institutionalism and neoinstitutionalism were examined. The main trends of political science at the end of the 20-th century are considered.

Key words: political thought, behaviourism, institutionalism, neoinstitutionalism.

ОСНОВНЫЕ ЭТАПЫ РАЗВИТИЯ ПОЛИТИЧЕСКОЙ МЫСЛИ В ХХ СТОЛЕТИИ

Анатолий Романюк
Львовский национальный университет им. Ивана Франко

ул. Университетская, 1, Львов, 79000, Украина, e-mail: anatoliy.romanuyk@gmail.com
Выделено и проанализировано основные этапы эволюции политической мысли на протяжении ХХ столетия. Определна сущность бихевиорального и постбихевиорального этапов. Рассмотрены общие и особенные характеристики институционализма и неоинституционализма. Выяснены основные направления, характерные политической науке в конце ХХ столетия.

Ключевые слова: политическая мысль, бихевиорализм, институционализм, неоинституционализм.

Стаття надійшла до редколегії 6.05.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009

УДК 32:001.11


РОЗМИСЛОВІ ТЕЗИ ПРО КОЛИШНІ СВОЇ НАМАГАННЯ ПОСИЛЬНО ВИРІШУВАТИ ДЕЯКІ ЗАСАДНИЧІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНИХ НАУК
Іван Варзар
Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова

вул. Пирогова, 9, м. Київ, 01601, Україна, e-mail: im_varzar@mail
У мемуарно-концептуальних обрисах відтворено авторські намагання тридцятирічної давнини у справі засадування базових концептів політології та її супутніх, галузевих політичних наук. Увагу зосереджено на кількох нововведеннях автора минулих років, – зокрема, на „сайєнтологічному подвійному квадраті” гносеологічного базування політичних (як і інших) наук, на основному законі політології як науки, на феномені поділу і балансування політичних влад, на виявленні сучасної структури та локусу буття політичної сфери у контексті з іншими сферами і галузями суспільного життя тощо. Синтезний висновок автора: допоки не вирішено означені засадничі теоретичні проблеми, політичним наукам зарано ще займатися „технологічним сервілізмом”.

Ключові слова: наука, політична наука, закони науки, політика.
Філософія, як і наука, писав Б. Рассел, „починається лише тоді, коли люди починають задавати собі загальні запитання” [12, с. 31]. Коли – в аплікаціях до політології – починаю задавати собі бодай деякі з цих „загальних запитань”, невимушено доходжу невеселого висновку: зарано у нас зайнялися „політичними технологіями”, – перш ніж доконче (стосовно поточного моменту) не з’ясували основні та базові теоретико-політологічні концептуалізми. А коли це не з’ясовано, – українська політологічна школа ще переживає досить юнацький вік. Прелімінарно групуючи основні ті „недоробки” та „недоясності”, виходжу на формулювання кількох тез, інде поданих у риторичних запитаннях. Чому „риторичних”? – Тому що на більшу їх частину я вже колись намагався й досі намагаюсь дати відповіді. Оскільки ж стосовно того „мого минулого” якось спрацювала хитрувата логіка афоризму М.С. Горбачова „Гласность у нас уже есть, – нам бы немного добавить слышимости”, – доводиться знову заглядати у свої ж архіви...

Теза перша: скільки ж політичних наук, – одна чи їх кілька? На подібну альтернативність вперше наштовхнувся у книзі французів Р. Пенто та М. Гравітц. Вони підкупили позицією: широчінь і розмаїття політичних матерій, що вже тоді належало вивчати, – у той час коли в СРСР вживання самих цих слів вважалося неабияким „євроревізіонізмом”, „зумовили появу думки про те, що немає одної політичної науки, а є політичні науки” [11, с. 185]. В ряду цієї множини називали лише політичну географію, політичну економію і політичну історію. Підштовхнутий цим „відкриттям для себе”, в несміливій статейці 1972 р. я назвав політологію „стрижневою політичною наукою”, а „галузевими” або ж „периферійними” (стосовно неї) – „політичну соціологію” та „політичну етнологію [1, с. 71]. Останню я й заснував трохи згодом, оприлюднивши лише 1994 року [4].

Сьогодні у цю номінативну лінію вже без вагань вносять політичну процесологію, політичну інституціологію, політичну культурологію, політичну ідеологію, політичну партологію, політичну регіоналістику, геополітику та ін. Натомість у мене давно жевріє сумнів в іншому: а чи усі ці політичні науки базуються на належних сайєнтистських засадах? Окрім вихідної пари – об’єкт уваги та предмет аналізу, – нічого. Може статися, що я один з перших в Україні засадував так званий „сайєнтистський подвійний квадрат”, на якому має базуватися будь-яка концепція, що претендує на статус науки або ж наукової дисципліни. Ось він, той квадрат. Окрім названої пари (1) об’єкт уваги та предмет аналізу, далі мусимо мати на увазі (2) закони та закономірності, які дана наука вивчає і відкриває, (3) методологію та метод дослідження своїх об’єкт-предметних реалій, зрештою, (4) свої понятійно-категорійну мову та термінологічний апарат [7, с. 73, 100].



Теза друга: яким же є основний закон у політології та в інших політичних наук? Немає й не може бути науки, наукової дисципліни без свого основного закону. Стосовно політичних наук, наскільки відомо, на всьому постсоціалістичному просторі про цю матерію чомусь сором’язливо мовчать. Без малого два десятиліття тому, в 1990 р., затим у 2003 р. я здійснив спробу довести, що основним законом політології міг би бути закон поділу політичних влад та балансування повноважень у співвідношеннях інститутів політичного владарювання у будь-якому суспільстві [2, с. 82; 5, с. 151–152]. Наприкінці 80-х років аналогічну спробу здійснив і стосовно засадованої мною ж політичної етнології [4, с. 21–22, 175]. Щодо всього цього я досі ані про які зовнішні рефлексії не відаю.

Але у мене самого здавна жевріє рефлексія щодо кількості політичних влад, які слід „поділяти” та „балансувати”. Акцентуючись на цьому, мали б пам’ятати про те, що в певній країні, за словами екс-Президента Л.Д. Кучми, завше має залишатися „цілісним і неподіленим єдинодержавне політичне дерево” [10]. Отже, скільки ж влад усього та скільки з них слід поділяти і балансувати? Усі здебільшого натякувальницьки кивають (і Конституція України – теж, див. ст.6) на ініціанта постановки питання Ш.-Л. Монтеск’є („Про дух законів”, 1748 р.): три влади – виконавчу, законодавчу і судову. Мало ж хто запитує, а куди поділася перша і – за умов абсолютизму – визначальна, правлінська влада? У Монтеск’є я знайшов і – дещо приховану – відповідь на це запитання: оскільки за абсолютистських умов правлінська влада була інаугурована самим Богом, – вона й не підлягала „препараціям” земних властей [9, с. 58]. Ба більше того: оскільки за тих умов правитель сам і формував (правовим і кадровим чином) гілки влади, і практично керував ними (дуалітет Людовик ХІІІ – Ришельє, Микола ІІ – П.А. Столипін – рідкісні винятки), і юридично підпорядковував їх собі, і розподіляв інстанційні повноваження посадовців, – він мав усі підстави йменувати себе „главою держави” (саме так і вчинив наприкінці ХVІІ ст. Людовик ХІV: „Держава – це я!”). Отже, в генезисі питання та в аплікації до монархічної форми правління країною вимальовувалася реалія: чотири влади, але поділу підлягали лише три з них.



Теза третя: специфіка аранжування політичних влад у країнах із республіканським державним ладом, в яких верховним політичним сувереном став уже народ. Середньовічні італійські республіки зініціювали теоретичну постановку питання про ту специфіку, а США останньої чверті ХVІІІ ст. здійснили першу реалізаційну спробу. Цю грань специфіки Конституція України зафіксувала у ст. 5. Та специфіка стала дедалі ускладнюватись після серії наполеонівських війн початку ХІХ ст. та особливо після „весни народів” середини ХІХ ст. (серії буржуазно-демократичних революцій у більшості європейських країн, зокрема на західноукраїнських землях). Обставини, що ускладнювали справу, поділилися на дві групи протилежних ціннісних орієнтирів:1) регресивні орієнтири („національна держава” часів Каролінгів і „глава держави” часів „просвітнього абсолютизму”); 2) прогресивні орієнтири (федералізація державного ладу та автономізація етнополітичного життя багатонародних країн). Приблизно за сто років – з середини ХІХ ст. і до закінчення Другої світової війни – Західна та Центральна Європа регресивні орієнтири „здала до історичного архіву”, а прогресивні вперто реалізує й досі, – з кінця 50-х років („Римський клуб”, 1957 р.) уже в контекстах євроатлантичних інтеграційних процесів.

До порогу суверенної України дана колізія підкотилася в радикально інверсійній формі та ледь не за логікою французької поговірки про „мертвого, який за ноги тягне в могилу живого”. Нашими найрельєфнішими інверсійними реаліями є: 1) ототожнюючи „країну” і „державу” (вони об’єктивно співпадали лише за умов давньоеллінського полісу та середньовічної Європи Каролінгів), чільники владних гілок не стільки балансово-діалектичним чином „поділяють владу”, скільки „розділяють/перерозподіляють посадові повноваження”; 2) реальних гілок влади – чотири, а в Конституції, поточному (що особливо небезпечно, – в органічному) законодавстві та у повсякденному політмовленні усі політики настирно говорять лише про три, отже, як виходить, намагаються узурпувати одну з них; 3) великі винаходи епохи „весни народів” середини ХІХ ст. – (а) політико-державну федералізацію багатонародних країн та (б) гнучку автономізацію політичного життя меншинських народів-етносів – у цивілізованому світі вже друге століття поспіль апробують в якості конструктивно-позитивних соціумо- і державотворчих факторів [3, с. 82–83], а в нас ці безумовні політолого-етнологічні цінності з антикарфагенською впертістю піддаються ганьбі та політико-культурницькому остракізму. У синтезі взаємонапластування цих трьох та інших неназваних „специфічних факторів” Україна „дрейфує в нікуди”: з точки зору геополітичної, – центральноєвропейська країна, а з точки зору політико-культурологічної, – євразійська яма [6, с. 52].



Теза четверта: що взагалі освічують/освячують та кого/що „обслуговують” політичні науки? Серцевиною цієї ззовні туманної формули є проблема суспільних сфер та галузей життя і місце в їх контексті політичної сфери. Попри її „розтоптаності” на Заході ще з часів Ф. Тьонніса (кінець 80-х років ХІХ ст.) [14] та В. Парето (перша чверть ХХ ст.) [13], – для нас проблема – цілісна terra incognita. Це – з точки зору теоретичної. А з практико-прагматичної точки зору, її вже доволі „розтоптали” і в нас. Яких лише „сфер” не навигадували... Два моїх студенти початку 80-х років навіть ввели до обігу сфери „...національного пивобродіння” (А. Слободянюк) і „...вітчизняного незалежного футболу” (О. Михайлов). Але, повторююся, у теоретичному сенсі проблема, наскільки відомо, ще не вирішена.

До її прояснення я приступався кілька разів, перший раз – 1994 року. Моя вихідна дефініція: сфера є соціологічною цариною життя, в якій взаємодіючі люди задовольняють і вирішують свої поточні та перспективні потреби та інтереси [4, с. 64–72]. Відштовхуючись від факту об’єктивної наявності п’ятичленної групи потреб та інтересів людей, без реалізації яких немає й мови про людське буття (їжа, одежа, житло, розмножування, спілкування), дійшов висновку про існування п’ятьох суспільних сфер, у яких і „вариться людське життя”. Раджу вчитатися у цю умоглядну „схему” за годинниковою стрілкою: це сфери економічна, духовна, політична, культурна і – у самому епіцентрі споруди – етнічна (етноісторична). Сфери розташовано таким чином, що кожна з них ніби „вихоплює” від сусідок по четвертині їх предметного поля, – в результаті чого утворюються численні (міжсферні та внутрішньосферні) „поля взаємного покриття”. Це і є галузі суспільного життя, які „обслуговуються”, за моєю давньою термінологією, „периферійними” науками.



Сфери та галузі мають однакову архітектоніку, – вони складаються з трьох елементів: 1) з відносин людей з приводу важливих для них потреб та інтересів у даній сфері чи галузі; 2) з інститутів, що їх люди створюють задля більш успішної реалізації своїх потреб та інтересів у даній сфері чи галузі; 3) з ідеології або поглядів людей на свої відносини та інститути, потреби та інтереси в даній сфері чи галузі. Не раз оглядаючи запропоновану схему як якусь цілісність, доходиш кількох загальнопринципових висновків.

По-перше. Уся поверхня виявлених сфер і галузей суспільного життя людей, – це і є соціальний простір країни або ж її соціум. (Так звана „соціальна сфера” – це белетристична арабеска, а не словесне позначення реального соціологічного явища.) Оскільки „кожен народ-етнос землі об’єктивно схильний створити лише йому притаманний соціум...” [3, с. 85], багатонародна країна являє собою „суму мікросоціумів”, і для неї „назавше” та „звідкись заданих” єдиномодельних відносин, інститутів та ідеологій просто немає. Інакше кажучи, і в цьому сенсі „багатонародна країна приречена жити за умов найрізноманітнішого плюралізму” [7, с. 89].

По-друге. Нижній конус соціуму становить економічний базис життя країни. В кожній країні економічні інститути (власницький, трудовиробничий, розподільчий, природокористувальницький, енергоресурсний та ін.) життєдіють не в вакуумі, а на „ґрунті, ретельно переораному трьома великими реформаторами-цивілізаторами людства, – релігією, освітою, наукою” [6, с. 46–47]. Отже, якщо в такій-то країні означена творчо-перетворююча робота названих цивілізаторів бодай якийсь час відбувалася, економічні інститути у взаємодіях із інститутами „бокових” – духовної та культурної – сфер становлять зрілу соціальну систему суспільства. Її серцевина – система місцевого самоврядування. Верхній конус соціуму становить політична надбудова із державою на чолі. Але... Держава, сказав якось із серцем екс-Президент Л.Д. Кучма, – „це не ікона, на яку треба молитися, це надзвичайно важливий інститут, який повинен ефективно працювати в інтересах людей, служити їм” [8, с. 8].

По-третє. Вимальовується своєрідний парадокс: держава – це і центральний політичний інститут, і сукупність низки „галузевих інститутів”, – політико-правлінських, організаційно-управлінських, політико-правових, право-юридичних, адміністративно-розпорядчих тощо. Ці взаємодіючі інститути у межах політичної сфери та у близькому її суміжжі й становлять політичну систему, яка має партнерськи взаємодіяти з соціальною системою, а не ... „керувати” нею. Єдиний інститут із контексту соціальної системи, який апріорі (уже з моменту народження) налаштований на дрейф у бік політичної системи, – це є політична партія, яка на першопочатках являє себе світові як громадська організація. „Призначення партій зверху” та ще й „під конкретного лідера” – яскравий момент „української специфіки”.

По-четверте. Свої провідні ролі в житті усіх суспільних сфер і галузей політична сфера проявляє, як правило, через посередництво держави. Тим „ролевим інструментарієм” є сукупність областей державної політики, яку (сукупність) я вважаю „своєрідним каналом або річищем взаємозв’язку між владою і народом” [5, с. 263]. У багатонародній країні найглибиннішим та найширшим подібним каналом або річищем мусить бути область державної етнічної політики [7, с. 95–96].

По-п’яте. Політичну сферу як цілісний феномен освічує, осмислює (тобто „обслуговує”) політологія, а внутрішньо- та зовнішньоприсферні ділянки – галузеві політичні науки. Щоправда, в сьогоденній Україні вони прислуговуються не надто вправно, трохи краще, ніж наші політики – народові.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Варзарь И.М. В.И. Ленин о роли в политике народа как этноисторической общности / Вестн. Ленинград. ун-та. – Сер. „Исторические науки”. – Вып. 39 (338). – Л., 1972.

  2. Варзарь И.М. Триадная сущность государства в его основных властных проявлениях / Вестн. Ленинград. ун-та. – Сер. „Социально-полит. науки”. – Вып. 3 (86). – Л., 1991.

  3. Варзарь И.М. Народ и нация в политике. Политолого-этнологические размышления над запутанной политико-практической проблемой современности // Политология. Курс лекций / Под ред. И.С. Дзюбко. – К., 1992.

  4. Варзар І.М. Політична етнологія як наука: історіологія, теорія, методологія, праксеологія. – К., Школяр, 1994. – 224 с.

  5. Варзар І. Із контекстів минулих літ. Вибране. – Кн. 1: Держава і народ-етнос у політологічному дискурсі. – К.: ФАДА, ЛТД, 2003.– 592 c.

  6. Варзар І. Проблема політичної нації в класичних інтерпретаціях і сучасних етнополітичних акцентуаціях // Збірник наук. праць. – Том ІІІ. – Чернівці, 2005.

  7. Варзарь И.М. К генезису политолого-этнологической теории и науки // Політолого-етнологічні проблеми розвитку сучасної України. – К., 2007.

  8. Кучма Л. Вірю в український народ. Вибрані статті, виступи. 1994 – 2000. – К. : Альтернативи, 2000. - 504 с.

  9. Монтескье Ш.-Л. Избранные произведения / Пер. с франц. / Общ. ред. и вступ. ст. Баскина М.П. – М.: Госполитиздат, 1955. – 799 с.

  10. Незалежна Україна і виклики сьогодення. Виступ Президента України Л.Д. Кучми на урочистому зібранні, присвяченому дванадцятій річниці Незалежності України, 23 серпня 2003 року // Уряд. кур’єр. – 2003. – 27 серпня.

  11. Пэнто Р., Гравитц М. Методы социальных наук / Пер. с франц. – М.: Мир, 1972. – 607 с.

  12. Рассел Бертран. Мудрость Запада. Историческое исследование философии в связи с общественными и политическими обстоятельствами / Ред. англ. изд. П. Фулкес; Пер. с англ. О. Н. Орнатская; Общ. ред., предисл. В. А. Малинина. - М.: Республика, 1998. - 479 с.

  13. Paretо V. Trattato di sociologia generale. – Vol. 1–2. – Milano, 1916.

  14. Tönnies F. Gemeinschaft und Gesellschaft. – Berlin, 1920.



THESES-REFLECTION ABOUT MYSELF ATTEMPT TO DECIDE SOME BASIC PROBLEMS OF POLITICAL SCIENCE

Ivan Varzar
National Pedagogical Dragomanov University

Pyrohova st., 9,Kiev, 01601, Ukraine, e-mail: im_varzar@mail
In the form of self-reflections an author’s 30 years old efforts to define the basic concepts of Political Science and the different branches of Political Science. The attention was paid to some author’s innovations in that period of time, particularly to the “scientological double square” for Gnostic basis of political (as other) sciences on the main law of Political Science, on the phenomenon of the division and balance of political powers, on the modern structure and locus of an existence of the political sphere in the context with other spheres and branches of social life etc. The author’s integral conclusion was that the Political Science could not deal with “technological servilism” before the main theoretical problems would be solved.

Key words: science, Political Science, laws of science, politics.
РОЗМЫСЛОВЫЕ ТЕЗИСЫ О БЫВШИХ СВОИХ ПОПЫТКАХ РЕШАТЬ НЕКОТОРЫЕ ОСНОВОПОЛАГАЮЩИЕ ПРОБЛЕМЫ ПОЛИТИЧЕСКИХ НАУК 

Иван Варзар 
Национальный педагогический университет шимени М.П. Драгоманова

ул. Пирогова, 9, г. Киев, 01601, Украина, e-mail: im_varzar@mail

В мемуарно-концептуальных очертаниях воспроизводятся авторские попытки тридцатилетней давности относительно базовых концептов политологии и сопутствующих, отраслевых политических наук. Внимание сосредоточено на нескольких нововведениях автора прошлых лет, – в частности, на "сайентологическом двойном квадрате" гносеологического базирования политических (как и других) наук, на основном законе политологии как науки, на феномене деления и балансировки политических властей, на выявлении современной структуры и локусов бытия политической сферы в контексте с другими сферами и отраслями общественной жизни и т.п. Синтезный вывод автора: пока не решены указанные основополагающие теоретические проблемы, политическим наукам рано еще заниматься "технологическим сервилизмом". 

Ключевые слова: наука, политическая наука, законы науки, политика.


Стаття надійшла до редколегії 17.05.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009
УДК 32:001.1

КОЖНЕ СУСПІЛЬСТВО МАЄ ТУ НАУКУ, ЯКУ ХОЧЕ МАТИ…

Світлана Наумкіна
Південноукраїнський національний педагогічний університет

ім. К. Ушинського

вул. Старопортофранківська, 26, м .Одеса, 65020, Україна
У статті розглядаються актуальні проблеми становлення та розвитку гуманітарної науки, зокрема політології. Визначається поняття предмету науки. Розглядаються ознаки нової освітньої парадигми. Висвітлюються погляди К. Мурса на науку, політичну науку та суспільство. Дається аналіз розвитку суспільних наук, в тому числі політичних, в Україні за останні роки. Розглядаються основні проблеми становлення української політичної науки у зв’язку з відмежуванням від радянських способів та принципів викладання. Обґрунтовуються нові принципи викладання та формування політичної науки в Україні.

Ключові слова: наука, політична наука, суспільні науки, предмет науки.
Кожне суспільство має ту науку, яку хоче мати і яку дозволяє своїм ученим розвивати. Яке суспільство, таке і його суспільствознавство. Сьогодні цілком очевидно, що ліміт на помилки вичерпаний не лише у влади, а й у гуманітаріїв, інакше буде ситуація, чудово виражена українським прислів'ям: «Тікав від вовка, а потрапив на ведмедя».

Академічна спільнота вже пережила той переломний період, що припав країні і науці, пережила шквальний вогонь критики, здебільшого обґрунтованої і заслуженої. Однак ступінь радикальності критики не завжди був адекватним і відгуки її надмірності виявляються в таких негативних «експериментах» вищої школи, як об'єднання всіх кафедр соціально-гуманітарного циклу в одну, спроба зменшення кількості годин цього циклу на користь спеціальних дисциплін, скасування деяких необхідних елементів контролю тощо. Причин цьому багато. Це, зокрема, новий дух технократизму у вищій школі (третя хвиля оживлення), позиція «старих» викладачів, які не можуть відмовитися від догматів чи не в змозі адекватно оцінити перехід від минулого до майбутнього через сьогодення, а також приєднання до Болонського процесу без ретельного врахування його основних переваг і недоліків та відповідної до цього матеріальної бази тощо.

Водночас у студентському середовищі розвивається й інша, прямо протилежна тенденція. Колосальний потік інформації, зокрема публіцистичні матеріали, що нерідко виходять за рамки жанру, претендуючи на науковий аналіз проблем суспільного розвитку, викликають сум'яття в розумах. Динамічно мінливе життя ставить усе нові питання. Це зумовлює зростання інтересу студентів до соціально-політичних і економічних проблем, прагнення розібратися в складних колізіях минулого, а надто сьогодення, обпертися на науку (лженаук було предосить) у своїх пошуках істини. Ф.М. Достоєвський казав, що «напівнаука – це деспот, що має своїх жерців і рабів». У нас вже досить було як жерців, так і рабів. Нам потрібні мислячі особистості, а не чергова зміна «ідолів».

Політологія разом з іншими предметами соціально-гуманітарного циклу (наприклад, соціологією) переживає друге народження і становлення, тому що перше було перервано «через непотрібність» науково обґрунтованих прикладних досліджень у цих галузях наукового знання. На них просто не було «соціального замовлення», вважалося, що в якихось самостійних політико-теоретичних дисциплінах немає потреби, оскільки всі питання, які вони могли б поставити, загалом вирішилися марксистсько-ленінською теорією. Сьогодні вже немає тієї старої догми, проте вдалося створити нову. Не застаріло, на жаль, висловлення Пітіріма Сорокіна, що саме завдяки слабкому розвитку соціальних наук людство дотепер безсильне в боротьбі із соціальними нещастями і не вміє утилізувати соціально-психологічну енергію, вищу з усіх видів енергій... Наша боротьба із соціальними нещастями дає наочну ілюстрацію людської дурості.

Попри свій достатньо високий статус у світовій науковій думці, політологія все ще продовжує залишатися в нашій країні «бідною родичкою», яку можуть «витурити з хати».

І хоча стадія «становлення» вже пройдена, знову виникає проблема визначення предмета, об'єкта, методів науки. Підвищений інтерес до даних питань закономірний: від їх вирішення залежать визначення кола проблем, які аналізують вчені-політологи, остаточне затвердження структури навчального курсу, точність дефініцій його понятійного апарату. Ще Декарт писав, що коли чітко встановити значення слів, можна позбавити людство від доброї половини його помилок. Проте ці питання, на наш погляд, вже вирішені, і їх «актуалізація» лише підтверджує тезис про те, що положення цієї науки в нашій країні не є стабільним.



Предмет науки не може бути стабільним через те, що він змінюється услід за зміною об'єкта дослідження, залежно від потреб, запитів суспільства, услід за прогресом самого наукового знання. Для визначення предмета якої-небудь науки велику роль відіграє визначення її ключового поняття. Тут необхідно бути гранично обережним: не політика, як стверджують багато дослідників, а співвідношення і адекватна взаємозумовленість політики й особистості повинні стояти в центрі уваги політичної науки. Інакше постане нова догматична теорія, що не матиме практичної значимості. І не треба ці проблеми віддавати на відкуп лише соціології чи політичній філософії. При численних загальних точках зіткнення, ці науки абсолютно самостійні і не можуть розглядатися як взаємозамінні. Не можна погодитися з думкою відомого авторитета американської філософії К. Мурса, що «політична наука підходить до вивчення політичної реальності як до певної автономної сфери, яка не вимагає філософського осмислення. В її фокусі, як правило, виявляються окремі частини, фрагменти і явища реальності. Домінантою виступає практичний результат». На думку К. Мурса, політична наука значною мірою ґрунтується на ймовірнісному підході до визначення результатів дій. Звернувшись до сфери методології, вона залишає питання політичного буття поза сферою своєї компетенції, намагаючись замінити епістемологічне пізнання аналізом переконань і вірувань. Крім того, політична наука описує явище, проте не дає йому нормативної оцінки, розглядаючи реальність як процес, а це не лише обмежує сферу дослідження, а й знімає питання про наслідки. К. Мурс також вважає, що політична наука зорієнтована лише на факт, на те, що може бути описане емпірично. Це такий напрям політичного знання, що не намагається знайти відповідь на питання: чому так відбувається? Вона описує явище, але не дає йому нормативної оцінки. Для політичної науки, продовжує далі К. Мурс, найважливішим виявляється наявність причинно-наслідкових зв'язків, причому розглядаються як зв'язки, що передрікають, так і ті, що наказують. Проте вони завжди виводяться з того, що існує в політичній реальності. Іншими словами, минуле, теперішнє і майбутнє зводиться до деякого розширеного сьогодення. Таким чином, на думку К. Мурса, політична наука заміняє знання думкою, онтологію – політичним процесом, раціональні основи людської діяльності – результатами. Принципи, що обґрунтовують політичне існування, буття і свідомість, людські цінності і якості, етичне підґрунтя і сутність політичних явищ і процесів, залишаються як би «за кадром». Але безсумнівно, що абстрактної науки про політику бути не може. Жодна суспільна наука, а політична насамперед, не можуть існувати не спираючись на певну систему цінностей, що тільки і наповнює її життям і змістом. Без такої системи політична наука може бути набором відвернених положень, не застосованих ні до якого народу, ні до якого часу. Важко не погодитися з твердженням, що політична наука сьогодні національна, тобто невідривна від життя того чи іншого народу, його держави, умов їх внутрішнього і зовнішнього існування. Усі відомі людству видатні твори політичної думки суть вираження й уособлення певних культур і систем цінностей, що відповідають їм. У природі не існує абстрактного «об'єктивного» соціально-політичного знання, а відтак просто «об'єктивної» суспільної науки. Вони «об'єктивні, тобто «дійсні» лише тією мірою, якою «об'єктивна» чи «дійсна» та чи інша система цінностей, на якій вони ґрунтуються. Система ж цінностей «об'єктивна» і «дійсна», доки вона є пануючої у свідомості того чи іншого суспільства і відповідає інтересам народу чи нації, духовним запитам, рівню його розвитку.

Національний характер наук, зокрема точних, був з достатньою переконливістю показаний багатьма видатними вченими – Н.Я. Данилевським, О. Шпенглером, А. Тойнбі та іншими. Так, О. Шпенглер вважав, що жодна наука не є просто системою, законом, числом чи організацією. Кожна наука представляє собою історичне явище, і є живим організмом, що реалізує себе в мислячих людей і рух якої спрямований розвитком конкретної цивілізації.

Зло і неправда нашого суспільного і державного життя робили нашу думку елементарною і спрощеною. А ми «можемо стільки, скільки знаємо» (Ф. Бекон). Сьогодні у нас накопичений свій досить вистражданий досвід, щоб не займатися простим плагіатом щодо політичної науки на Заході. Відомий американський історик і соціолог Стівен Коен зазначав, що ні політична система, ні ідеологія, ні сфера наукового знання не може бути стабільною і досконалою, якщо не породжені в цій самій державі, на його ґрунті як результат власної політичної культури. В іншому разі «завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки» (Олесь Гончар).

Безумовно, будь-яка галузь знання народжується із зіткнення з іншими парадигмами і традиціями, у результаті критичного переосмислення ідейної спадщини історичних епох і «чужого» досвіду. Тому, вирішуючи питання створення власної вітчизняної політичної науки, необхідно розрізняти, як це традиційно роблять західні політологи та юристи, політичну науку і дисципліну, з одного боку, і політичну практику, політичну емпірику – з іншого. Ця точка зору не нова. Вона була висловлена ще на початку 90-х років М.Н. Марченко. Зрозуміло, йдеться не про протиставлення цих двох сторін – це б призвело до вихолощування наукового змісту політичної теорії і примітивізації політичної практики, – а лише про виділення їх у відносно самостійні напрями досліджень і практичних дій. Перевага такого підходу очевидна. Вона доведена десятиліттями успішного розвитку політичної теорії та практики у багатьох країнах. Це не відрив теорії від практики і не створення нових догматичних постулатів. У процесі взаємозалежного й водночас самостійного розвитку політична теорія виробляє і дає відповідні рекомендації практиці. У свою чергу, політична практика «поставляє» вихідний матеріал для успішного розвитку політичної теорії. Це створює умови для створення реальної прикладної політології в країні. На жаль, незважаючи на те, що цей курс введений і викладається як наукова дисципліна для фахівців-політологів, таких навчальних посібників у нас практично немає. Одна з перших спроб була здійснена викладачами Севастопольського технічного університету під керівництвом Ю.С. Конопліна, О.О. Чемшита [ 1].

Правда, за останні роки вийшло декілька навчальних посібників з політології, що заслуговують на увагу. Цілком зрозуміло, що при розробці різних посібників, підручників і програм вирішальним фактором має бути не їх кількість, а якість. А з цього погляду низка таких видань не витримує жодної критики.

З цим тісно пов'язане і таке важливе питання, як кадри викладачів політичної науки. Тимчасовий механічний перехід кафедр наукового комунізму на нові навчальні програми, на жаль, зіграв не за позитив. Нинішня ситуація мала б змінитися повністю, враховуючи кількість спеціалізованих рад із присудження наукових ступенів кандидатів політичних наук. Проте політологів вразило нове лихо – звільнені робітники держслужб опинилися у ВНЗ, на кафедрах політичних наук, що не завжди сприяє підвищенню авторитету цих кафедр. Чи можна продовжувати підходити до соціально-політичних наук з інструментарієм «програмних документів»? Невже й у нових умовах існує шанс знову відродити гібрид світогляду і науки? Тут доречно навести образний вислів І.В. Бестужева-Лади про те, що між наукою, як суворо систематизованою галуззю наукового знання з відповідними критеріями і вимогами, і наукою в розумінні системи поглядів (світогляду), теорії, навчання така ж суттєва різниця, як між секретарем ЦК і секретарем-друкаркою.

Отже, нова освітня парадигма у всіх галузях наукового знання і насамперед у політичній науці – це поліконцептуальність, альтернативність, методологічний плюралізм, міждисциплінарний підхід. Це не трансляція соціального досвіду і не лінійний розвиток. Плюралізм, варіантність і альтернативність – це важливі базові принципи нової моделі розвитку – моделі освіти та науки ХХІ століття.

ЛІТЕРАТУРА



  1. Прикладна політологія. Навчальний посібник /за ред. Ю.С. Конопліна, О.О. Чемшита та ін. – М. – Севастополь, 1998. – 172 с.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка