Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії



Сторінка23/25
Дата конвертації15.04.2016
Розмір4.99 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25

ТЕОРІЯ ЗНАКІВ ЯК МЕТОД ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО ОБРАЗУ

Наталія Юшина

Львівський національний університет імені Івана Франка



вул. Університетська, 1, м. Львів, 79000,Україна, тел. 032 2394462
Розглянуто теорію знаків, або семіотику, що вивчає знаки й символи мови та мовлення. Добре розроблена методологія цієї науки дає змогу використовувати її методи в дослідженнях інших дисциплін. У статті також розглянуто питання використання методів семіотики в дослідженні політичних образів. Визначено, що політичний образ, як одиниця комунікація, має три основні функції: спілкування, пізнання, впливу. Функції знаків (номінація, предикація, локація) допомагають краще зрозуміти політичний образ, а також інтегрувати його в процес комунікації. Розглянуто механізми впливу ЗМІ і політичної реклами на формування політичних образів в сучасному суспільстві.

Ключові слова: політичний образ, семіотика, знаки, мова, мовлення.

Теорія знаків і знакових систем, яка сформувалася на основі структурної лінгвістики, головним своїм завданням вбачає дослідження структури мови й мовлення. Використання цієї теорії у дослідженні політичних образів зумовлене особливостями структури образу, оскільки кожен образ має певне значення і спрямований на масову свідомість та її автоматичні реакції. Структура політичного образу є дворівневою. Перший рівень – це зовнішні ознаки політичного образу, певні характеристики, які можна описати. Другий рівень - це смислове значення образу, ознаки якого вкладаються в образ для того, щоб він був зрозумілий масовій свідомості та впливав на неї. Для з’ясування значень політичних образів та їх впливу можна використовувати методологію теорії знаків та її основні принципи. Семіотика, або ж семіологія, – наукова дисципліна, яка вивчає природу, види й функції знаків, знакові системи і знакову діяльність людини, знакову суть природних та штучних мов з метою побудови загальної теорії знаків. Головним завданням теорії знаків та знакових систем є дослідження знака, тексту та механізмів виникнення значень. Головним принципом цієї теорії є поняття всеохопності знака, а також те, що він є основою мови.

Ч. Пірс, один із засновників семіотики, зазначав, «що в людини немає здатності мислити без посередництва знаків». Людина опрацьовує будь-яку знакову інформацію (слова, цифри, позначення) і мислить за допомогою знаків. Знак – це своєрідний зв’язковий між реальними і потенційними значеннями слова й тими, хто ці значення хотів би осягнути.

Дослідження знаків засвідчує, що певна форма (незалежно чи це мовлення, текст, фотографія, зображення на скелі тощо) може мати значення для когось і впливати на думки та вчинки людей. Знак – це щось, що не зображає себе, а несе значення іншого об’єкту. Багато людей, сприймаючи асоціативний зв'язок предметів і людей за реальний, вірять у можливість впливати на події, на свою долю та на долі інших людей. Психіка людини пов’язує між собою поняття, які взагалі не пов’язані між собою. Це дає змогу вдало конструювати певні образи, ідеології, програми і використовувати їх у політичній діяльності. За допомогою знаків відбувається комунікація між людьми й розуміння одне одного, незалежно чи це міф, чи реальний факт, головне щоб вони розуміли одне одного та відчували зв'язок. Однією з потреб людини є жити в міфологізованому світі, де звучання і значення, знак і предмет взаємопов’язані, а цей зв’язок впливає на неї та на її дії. В цьому випадку знаки є частинками міфів, які впливають на людську діяльність. Якщо їх проаналізувати, то міф зруйнується, зупиниться діяльність. Роздуми над кожним знаком взагалі зумовили б припинення комунікації.

Використання знаків в політичній пропаганді дає змогу представляти електоратові слова замість предметів та вчинків. Лише в буденній свідомості слова тісно пов’язані з предметами, і саме така особливість дає змогу маніпулювати свідомістю і відігравати негативну роль. Людину можуть ввести в оману, змусивши зробити швидкий висновок, який вона могла б і не зробити, коли б подумала довше. У буденній свідомості слово тісно пов’язане з предметом, що має велике значення в політичній рекламі, надто коли розкручується політичний образ якогось кандидата. Так, фраза «нагодувати народ» суто технічно є нерозділеною, а оскільки нерозділену мову вживати неможливо, то ця фраза сприймається буквально, навіть коли її вживають політики-популісти. Це дає змогу містифікувати та вводити в оману за допомогою слова.

Саме на нерозділеності слова та предмета побудовані ідеологія, реклама, пропаганда. Людина добровільно піддається омані стосовно природного зв’язку між звучанням та значенням слова, слова та предмета (це називають вмотивованістю знака: значення вмотивоване предметом, який його позначає). Для користувача комунікативною системою зручніше, аби слово в його діяльності безпосередньо пов’язувалось з предметом. Саме в таких випадках маніпулятори суспільною думкою використовують технології, коли користувачеві замість потрібного йому предмета подається слово, необхідного маніпуляторові. Таких прикладів доволі в політичному житті (комуністи зі своїм ставленням до людей пенсійного віку, які ностальгують за комуністичним минулим, демократи, які маніпулюють національною та націоналістичною символікою). В стратегії омани існує багато інших способів, проте її основою є неспівпадіння інтуїції користувача стосовно вмотивованості знака з реальною непов’язаністю значення й звучання, принциповою невмотивованістю знака.

Семіологічні дослідження комунікативних систем полягають на дослідженнях швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра. Вчений розглядав знак як двостороннє психологічне утворення, яке поєднує в собі поняття (означуване) та і акустичний образ (означник). Це утворення діє на колектив як певна система, що створюється з окремих елементів. Кожен знак не існує і не має значення сам по собі: значення підтримується взаємозв’язком усіх елементів системи. Соссюр використовує в побудові своєї лінгвістичної теорії методологічний принцип редукціонізму, згідно з яким у досліджуваному об’єкті виділяють лише суттєві моменти, протиставляючи несуттєвим, другорядним моментам, не вартим уваги.

Ф. де Соссюр зазначав: «Мова – лише частина – правда, важлива частина у мовленні». «Мова є соціальним продуктом, сукупністю необхідних умовностей, які прийняті колективом, щоб забезпечити реалізацію, функціонування здатності до мовлення, яке існує у кожного носія мови. Мова є цілісністю сама по собі. Мова – це граматична система та словник, це інвентар мовних засобів. Мова існує в свідомості індивідів, які належать до мовної співдружності». Як суспільний продукт і як засіб взаєморозуміння людей мова не залежить від індивіда, який нею розмовляє. Треба докласти зусиль, аби оволодіти мовою, вивчення мови це суто психологічний процес.

Мові протиставляється мовлення, оскільки мова соціальна, а мовлення індивідуальне. Мова не залежить від способів фізичної реалізації: усне, письмове, жестове мовлення відображає одну й ту ж мову. Мова і мовлення тісно пов’язані між собою і одне одного передбачають: мова необхідна, щоб мовлення було зрозуміле; мовлення необхідне, щоб встановилась мова. Розвиток мови знаходиться в мовленні, живе мовлення є формою існування та розвитку мови. Якщо вони не тотожні одне одному, тоді не можна зрозуміти значення. Адже немає фіксованих значень, є стабільні правила їх розуміння, системи структурованих асоціацій або кодів. Культура як система розуміється через групи означників (інтелект – досконале мовлення, книга, комп’ютер, окуляри). Крім того, значення криється не в змісті, а в стосунках між означниками.

Розвиваючи ідею знака, російський вчений С. Карцевський ввів поняття асиметричного дуалізму: означуване й означник зв’язуються лише на мить, кожен з них може мати свою історію розвитку. Звідси можна зрозуміти, чому в історії знаків, в діахронії змінюється їх зовнішня форма, хоча знак при цьому не втрачає свого первинного значення. Так само можна пояснити, чому при незмінному означнику значення (означуване) змінюється в історії (наприклад, свастика як символ успіху Німеччини тридцятих років і як символ поганого минулого сьогодні).

Для розуміння знаків важливим є принцип системної конгруентності (відповідності): це відповідність знаків системі, суспільному коду, мові та інтерпретація їх відповідно суспільних умов. Неможливо бути грамотним чи неграмотним, культурним або ж не культурним взагалі, можна поводитися правильно чи не правильно з точки зору певного культурного коду, мови, семіотичної системи, системи умовностей. Та ж сама свастика на мавзолеях древніх народів зовсім не означає, що люди, які їх побудували, були прихильниками Адольфа Гітлера.

Символи без знакового і культурного середовища, без суспільства, яке їх використовує, нічого не означають. Водночас вони правлять світом, будь-який сучасний політик виступає на політичній арені не як біологічний індивід, а як імідж, символ, міф. Сприйняття міфу як реальності називається символічним ідеалізмом. «Кожна нація має своє поняття про природне, мова описує навколо людини коло, вийти з якого можна вступивши в таке саме коло», - зазначав В. фон Гумбольдт. Мовно-культурне коло навколо людини і суспільства є посередником між нею та її оточенням. Консервативна функція комунікативних систем, яка зберігає норму всередині кола, фактично сприяє їхньому виживанню. Питання про кордони недоречне, природа не має кордонів. Елементи культури так само не запозичуються в семіологічному аспекті. Матеріально їх можна запозичувати (експортувати та імпортувати), хоча й у таких випадках виникають проблеми з перекладом. Наприклад, такий знаковий елемент одягу, як джинси, в первинній культурі мав значення «буденний одяг», у Радянському Союзі, навпаки, досить довго був символом свободи, молодіжного спротиву, антисоціальної поведінки.

Знак є посередником між користувачем мови та об’єктами зовнішнього світу, тоді як знакова система є посередником між зовнішнім світом та користувачем.

Ч. Пірс висунув ідею про троїсті відношення в інформаційних системах (на противагу бінарним у системах фізичних) і вивів три зміни знаків: матеріальна оболонка знака, позначуваний знаком об’єкт, інтерпретація знака. Він виділяв три види знаків: ікони, індекси, символи. Іконічний знак – це зображення, що зберігає подібність до реального об’єкта. Це здебільшого візуальні зображення, фотографії, малюнки, скульптури, карти. Індексальний знак – характеристика об’єкта через вказівку на спосіб його прояву. Семіотичний зміст знака-індекса – це розкриття внутрішньої сутності через зображення результату, наслідку, деталі. Символ – немотивований знак, репрезентація об’єкта на основі матеріальної форми, яка є довільною щодо зображуваного. Він не зберігає прямого зв’язку з об’єктом, який репрезентує, тому є узагальнюючим і навіює думки. Символами виступають власні імена, назви предметів, понять. Тому кожен акт мовлення має певне символічне навантаження, виражає певний зміст. Знак-символ можна суб’єктивно витлумачити, він вказує на властивості речей, зокрема на властивості класу речей. Визначення змісту зміни знака, а також визначення виду, до якого належить знак, дає змогу використовувати його в дослідженні політичних образів, а також у їх конструюванні, коли це необхідно.

Використання теорії знаків у дослідженні політичних образів дає змогу докладніше розглянути це поняття, можливо, в дещо іншому ракурсі, ніж це прийнято. Передусім його досліджують за допомогою описових, психологічних методів, історичного аналізу та порівнянь. Семіотика дає змогу розглянути це поняття з точки зору його знаковості, розшифрувати його і виділити головні й важливі елементи. Це дуже важливо саме для розуміння політичних образів, оскільки вони конструюються для підвищення важливості свого носія і при їх створенні використовуються методи неспівпадіння звучання та значення слова, слова та предмета. Теорія знаків за допомогою методів вмотивованості та невмотивованості знака дає змогу краще визначити суть політичного образу та інформації, яка в нього закладена.

Принцип системної конгруентності знака (відповідність знаків системі, суспільному коду, мові та інтерпретація їх відповідно до цих умов) дозволяє краще зрозуміти використання певних конкретних знаків у побудові політичних образів, а також неможливість існування значення без означень і що значення предмета в умовностях та елементах цього ж значення можуть залишатися сталими або ж трансформуватися під впливом якихось змін.

Знак як взаємодія означуваного та означника – це певний образ та поняття про цей образ. Процес їхньої взаємозалежності виявляє його динамічну суть, ця взаємозалежність є асиметричною, що актуалізує тему множинності інтерпретацій та проблему розкриття змісту. Це означає, що при зміні певних елементів, означень образу може відбутись зміна його змісту, оскільки при зміні змісту відбувається зміна його значення.

Якщо розглядати політичний образ практично, можна зауважити, що вагоме значення у конструюванні політичного образу, а також у його позитивному сприйнятті відіграють зовнішні характеристики політика. Особлива увага приділяється вигляду лідера, його мові, інтонації, жестам, міміці тощо.

Формування образу політика в зазначеному контексті здійснюють за такими напрямами: створення зовнішнього вигляду політика, який би викликав симпатію в народу. При цьому зовнішній вигляд має бути критично оцінений, скоригований відповідно до ситуації (офіційної чи неофіційної), пори року, години зустрічі, соціального складу людей, з якими має відбутися зустріч. Мають бути продумані одяг (його кольорова гама, стиль), окуляри, зачіска, аксесуари тощо. Людям, які допомагають створити образ, потрібно обов'язково проводити роботу з політиком стосовно зовнішніх елементів поведінки, котрі формують враження про людину задовго до того, як вона вимовить перші слова. При першій зустрічі люди більшу увагу звертають на зовнішність, мову, інтонації, позу, манери, жести, аніж на предмет обговорення. Саме в цей момент складається враження про людину загалом, оціночне ставлення до неї. Особливої уваги потребують жести та міміка політика. Людина може досить вдало контролювати свою мову, але вона погано контролює власну міміку й жести й тому легко може виказувати нервозність, особливо в критичній, напруженій ситуації, залишивши погане враження про себе.

Отже, створення позитивного політичного образу – це передусім робота з формування в людей настанов на симпатію до себе. Проте, як зазначають дослідники, якщо людина насправді не має тих позитивних якостей, які акцентуються, то довго видавати бажане за дійсне навряд чи вдасться.

В літературі, присвяченій формуванню образів, наголошується, що населення повинно бачити в лідері ті характеристики, які вважає визначальними для себе. Соціологічні опитування допомагають виокремити центральні для образу лідера характеристики. Так, англійці найважливішими рисами для управління державою вважають відвертість, працелюбність, чесність, силу, впевненість. При цьому саме в такій ієрархічній послідовності ці риси зафіксовані у масовій свідомості. Знання ієрархії рис дає змогу творити позитивні політичні образи лідерів.

Американці здебільшого надають перевагу такій характеристиці, як компетентність, тобто здатність кандидата ефективно функціонувати на найвищій сходинці ієрархії. Тому важливою є ієрархія лідера, яка часто слугує доказом того, що на своїй новій посаді він зможе використовувати досвід, набутий раніше. Саме тому в американській історії часто стають президентами колишні губернатори штатів або посадові ж особи вищого рангу.

Великий вплив на формування політичних образів в сучасному суспільстві справляють засоби масової інформації та політична реклама. Досвід суспільного розвитку засвідчує, що ЗМІ можуть справляти величезний вплив на свідомість широких мас населення. Визначальну роль ЗМІ відіграють у створенні образу лідера, особливо політичного. Досвід політичного життя багатьох розвинутих країн світу, які мають усталений політичний устрій, засвідчує, що без активного функціонування засобів масової інформації сьогодні вже практично неможливо змінити політичну свідомість і ціннісні орієнтації населення, домогтися широкої підтримки як державної політики загалом, так і збереження образів окремих політичних лідерів зокрема.

Дослідники проблеми створення образів зазначають, що далеко не завжди розглянуті ними прийоми, що використовують ЗМІ, виправдовують себе під час виборчої кампанії. По-перше, треба враховувати соціально-психологічні та морально-етичні норми, які домінують у даному суспільстві.

Попри важливість емоційного впливу, головний вплив на політику ЗМІ здійснюють через інформаційний процес. Залежно від того, яку інформацію, в якій формі та з якими коментарями отримують суб'єкти політики, залежатимуть їхні наступна думка та дії. Тому відбір найважливішої інформації та її представлення в доступній масовій аудиторії формі, а також її коментування – головне завдання всієї системи ЗМІ, особливо в період передвиборчих перегонів. Інформування громадян, зокрема й політиків, прямо залежить від того, як, з якою метою та з якими критеріями відбирається інформація, наскільки правдиво вона відображає факти.

Формування політичних образів явище дуже багатогранне. Їх сприйняття чітко диференціюється виборцями за показниками динамізму та емоційної довіри. Саме останнє є основою оцінки діяльності того чи іншого діяча. Народ реагує на будь-який спрямований вплив зміни політичного образу лідера. Маніпулятивні технології здатні значно модифікувати вже існуючий образ політика, передусім через підсилення його індивідуальних рис. Проте вони не створюють нових образів, лише коригують старі. Отже, формування політичного образу – досить складний процес, який більшою мірою залежить від ряду суб'єктивних чинників, аніж від об'єктивних.

Формування політичного образу відбувається на рівні свідомості суспільства. На його виникнення впливають будь-які незначні, на перший погляд, ознаки, які в майбутньому справлятимуть вплив на суспільний вибір. Методи теорії знаків дають змогу виділити такі ознаки, а також з’ясувати, чому саме вони мають значення.

Політичний образ як вид інформації добре вкорінився у сприйнятті суб’єктів політики. Він є одиницею комунікації і має три основні функції: спілкування, пізнання, впливу. Семіологія дає змогу виділити характеристики політичного образу, які реалізовують ці функції, що важливо при визначенні ролі образу в політичному процесі й житті суспільства. Знаки як частини політичного образу так само мають свої функції, зокрема: називати предмети реального світу (номінація), пов’язати назване одне з одним (предикація), локалізувати назване в просторі та часі (локація). Ці функції знаків допомагають краще зрозуміти політичний образ, а також інтегрувати його в процес комунікації.

Використання методів семіотики в дослідженні політичних образів дає змогу розглянути це питання під іншим кутом зору і розкрити такі його властивості, які не піддаються описовим чи порівняльним методам. Загалом використання таких методів допомагає краще зрозуміти комунікацію та спосіб її функціонування. Крім того, в семіотиці на належному рівні розроблені методологічні схеми, які успішно використовуються і самою теорією знаків, й іншими науками для власного розвитку.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Болдырева А., Кашкин В.Б.Особенности выражения авторского «я» в научном дискурсе (на материале английских и русских письменных текстов). – Режим доступу: http:/kachkine.narod.ru.

  2. Бацевич Ф. Нариси комунікативної лінгвістики. – Львів: Видавничий центр Львівського національного університету, 2003. — 247 с.

  3. Войтасик Л. Психология политической пропаганды /пер. с пол. Поруса В.Н.; предисл. и общ. ред. Шерковина Ю.А. – М.: Прогресс, 1981. - 278с.

  4. Ділі Дж. Основи семіотики / Пер. з англ. – Львів: Арсенал, 2000. – 232 с.

  5. Кашкин В. Введение в теорию коммуникации. – Режим доступу: htth:/www.derecom.ua.

  6. Павлюк Л. С. Знак, символ, міф у масовій комунікації. – Львів: ПАІС, 2006. – 120 с.

  7. Пирс Ч.С. Начала прагматизма /Пер. с англ., предисловие В. В. Кирющенко, М. В. Колопотина, – СПб.: Лаборатория метафизических исследований философского факультета СПбГУ; Алетейя, 2000. - 352 с.

  8. Почепцов Г.Г. Информационные войны. – М: Рефл-бук; Киев: Ваклер, 2000. – 408 с.

  9. Сосюр Ф. де. Загальний курс лінгвістики. – К.: Основи, 1998. – 320 с.

  10. Эко У. Отсуствующая структура. Введение в семиологию/ Ред. М.Г. Ермакова. – СПб.: ТОО ТК Петрополис, 1998. 431 с.


SEMIOTICS AS METHOD OF RESEARCH OF POITICAL IMAGE

Natalіya Yushina

Ivan Franko National University of Lviv



Universytetska str, 1, Lviv, 79000,Ukraine, tel: тел. 032 2394462
The theory of signs or semiotics which studied signs and symbols of language was considered. The well developed methodology of this science enabled to use its methods in researches of other disciplines. The article was about using methods of the theory of signs in the research of the political images. The political image as a unit of the communication had three basic functions: an interaction, a cognition and an influence. The functions of signs (a nomination, a predicacion and a locacion) helped to understand political image and also integrate it in the process of communication. The mechanisms of an influence of mass-media and political advertising on the forming of political images in the modern society were considered.

Key words: a political image, the semiotics, signs, a language, a broadcasting.

ТЕОРИЯ ЗНАКОВ КАК МЕТОД ИССЛЕДОВАНИЯ ПОЛИТИЧЕСКОГО ОБРАЗА

Наталия Юшина

Львовский национальный университет им. Ивана Франко

ул. Университетская, 1, Львов, 79000, Украина, тел. 032 2394462
Рассмотрена теория знаков или семиотика, которая изучает знаки и символы языка. Хорошо разработанная методология этой науки дает возможность использовать ее методы в исследованиях других дисциплин. В статье также рассмотрен вопрос использования методов семиотики в исследовании политических образов. Определенно, что политический образ, как единица коммуникации, имеет три основных функции: общения, познания, влияния. Функции знаков (номинация, предикация, локация) помогают лучше понять политический образ, а также интегрировать его в процесс коммуникации. Рассмотрены механизмы влияния СМИ и политической рекламы на формирование политических образов в современном обществе.

Ключевые слова: политический образ, семиотика, знаки, язык.

Стаття надійшла до редколегії 16.06.2009

Стаття прийнята до друку 24.09.2009

УДК 32:37.014



ПОЛІТИЧНА ОСВІТА ЯК ЗАСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СВОБОД ДЕМОКРАТИЧНОГО ПРОЦЕСУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Василь Климончук
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

вул. Шевченка, 57, м. Івано-Франківськ, Україна, 76025, тел. 0342-596146
Стаття присвячена методологічним аспектам дослідження проблем політичної освіти як чинника реалізації політичних свобод. Окреслено завдання політичної освіти у транзитних суспільствах, які обумовлені потребами засвоєння демократичних цінностей, формування політичної свободи у молодіжному середовищі і відображені у загальних вимогах до організації політико-освітнього процесу. Пропонується розрізняти певні етапи політичної освіти. Обґрунтовуються місце, роль, наслідки демократичної політичної освіти для становленні молодої Української держави.

Ключові слова: громадянська освіта, громадянське суспільство, політична освіта, політична свобода, політичні цінності, правова освіта.

У державній системі освітньої політики політична освіта посідає одне із ключових місць. Вона спрямована на забезпечення суспільства знаннями, необхідними для суспільного розвитку.

В Україні, як і в тих країнах, що вирішують завдання модернізації, набуття свого місця в глобалізованому світі та його політикумі – тією мірою, якою це пов'язано з розбудовою освіти, - постає проблема освітньої політики [1, с.182]. З історією демократії, з процесом модернізації суспільства невіддільно пов'язана й історія політичної соціалізації і політичної освіти. Автократичні станові держави доіндустріальної стадії розвитку не потребували політичної освіти народу, їх нормальне функціонування допускало повне відсторонення населення від політики. Досить було засвоїти традиції і норми свого стану для соціального спілкування простому народові і вищим верствам суспільства загалом. Люди здебільшого стихійно засвоювали елементарні правила і норми взаємостосунків підданих із державою. Звичаї, страх перед владою, а також церква підтримували лояльність громадян до держави, відтак не було потреби в спеціальних інститутах для політичної освіти населення. Проте індустріалізація і урбанізація суспільства, ускладнення його організації, розвиток комунікаційних систем, підвищення соціальної мобільності населення та інших факторів зробили недостатніми традиційні, обмежені за впливом на населення, сімейні, общинно-станові та церковні форми політичної соціалізації, призвели до їх ослаблення і навіть руйнування.

У суспільному розвитку поступово підвищувалася значимість державного регулювання економічних і соціальних процесів, помітно поширювалося коло політичних інтересів громадян. Уже наприкінці XVIII ст. починаючи від Великої Французької революції, що проголосила рівноправність усіх громадян і визнання народу джерелом влади, у держав, що стали на шлях демократичного розвитку, чітко визначилася потреба в політичній орієнтації населення, навчанні його цивілізованим нормам взаємовідносин у питаннях, що порушують інтереси всього суспільства і вимагають обов'язкових для всіх рішень. У XIX-XX ст. підвищується суспільна значимість політичних знань, що остаточно сформувалися і діють як спеціалізовані інститути політичної освіти. В сучасних демократичних державах діяльність політичних інститутів ґрунтується на визнанні основних гуманістичних цінностей і насамперед свободи і гідності кожної особистості, її природних, невідчужених прав. Саме політична освіта допомагає кожному громадянинові правильно усвідомити існуючий суспільний і політичний лад, своє місце і роль у державі, права та обов'язки. Головна мета політичної освіти – навчити людину однаково орієнтуватися в складній соціально-політичній обстановці, представляти і захищати свої інтереси, поважаючи інтереси і права інших людей, колективно вирішувати загальні проблеми. Політична освіта спрямована на формування в громадян поваги до демократичного порядку державних і суспільних інститутів, які забезпечують його, тому без твердого політичного порядку свобода окремої особи не може бути реальною.

Політична освіта та виховання молоді є основою підвищення її політичної активності. Для досягнення відповідного рівня цієї активності необхідне світосприйняття, сформоване згідно з принципами демократії, національної ідеї, а також особиста зацікавленість молодої людини в прогресивному розвитку суспільства, її участь у суспільно-політичній діяльності. Реалізація політичної освіти неможлива без вивчення стану політичних свобод як єдиного цілого і комплексного демократичного процесу сучасної України, так і країн розвиненої демократії.

Проблема дослідження сутності політичної свободи є актуальною виходячи з обставин науково-гносеологічного, онтологічного, культурно-історичного характеру. Можна однозначно стверджувати, що людська свобода є єдиним універсальним індикатором визначення стану, рівня, розвитку і передусім ефективності функціонування всієї системи суспільно-політичних відносин, влади, дії політичних інститутів, різного рівня норм, законів, функціональної придатності політичної системи, громадянських основ буття.

Уся історія існування людства – це не грандіозно раціональна реалізація цільових намірів та планів розбудови державних утворень, суспільств, систем політичної влади, регулятивних норм життя, це передусім пошуки реальних форм втілення людської свободи як мети буття, засобами осягнення якої з різною мірою ефективності ставали держави, типи й форми влад, соціальні інститути, закони, норми, дії, відносини. Саме з таких позицій необхідно аналізувати суспільні процеси в сучасній Україні. Відбувається переродження засобів досягнення різних форм людської свободи (політичних, економічних, соціальних, духовних, тощо) в абсолютно трансцендентні самоцілі, такі як влада, політичні інститути, сама держава, різні соціальні групи, історичні форми уявних спільнот. Відтак свобода перестає виконувати основні функції і стає підпорядкованою, другорядною, не актуальною, другорядною історично, життєво відтермінованою реальністю.

Дослідження політичної свободи має практичне значення, однак необхідно наголосити на її глибинно-теоретичній вартості, оскільки проблемою сучасної політичної науки є визначення системозапочатковуючих основ, форм і способів політичного життя.

Попри те, що в сучасних гуманітарних науках наявна велика кількість досліджень проблеми свободи (Дж. Ролз, Г. Гьофе, П. Дюмон, Л. Штраус, І. Берлін, Р. Рорті, Е. Макінтайр, Е. Фром, Е. Гелнер, Х.-Г. Гадамер, Ф. Гайек, Е. Тоффлер, З. Бжнзінський, І. Валлерстайн, В. Іноземцев, Ю. Габермас, А. Тойнбі, Дж. Нельсон, Ф. Фукуяма, А. Тейт, В. Віндельбанд, А. Маслоу, Е. Трель, О. Мороз, Ю. Наєнко, А. Колодій, А. Карась, В. Денисенко, В. Речицький, С. Рябов, О. Кіндратець, А. Сіленко, Ф. Кирилюк, В. Цвих, В. Бебик, О. Бабкіна, С. Чугунок, І. Варзар, О. Чемшит, В. Андрущенко, С. Вовканич, І. Кресіна, С. Наумкіна, В. Горбатенко, О Панарін та ін.), в політології недостатньо розроблена ця проблематика, виходячи з головного – ідеї артикуляції свободи як мети реалізації всіх політичних процесів.

Політичні знання, вміння користуватися політичними свободами потрібні сьогодні будь-якій людині, незалежно від її професійної належності, віку та статі, оскільки, живучи в суспільстві, вона неминуче повинна взаємодіяти з іншими людьми та державами. Без володіння такими знаннями особистість ризикує стати розмінною монетою в політичній грі, перетворитися на об'єкт маніпулювання і поневолення з боку активніших у політичному відношенні сил. Ступінь цього ризику в нашому суспільстві достатньо високий, оскільки політичні процеси, які відбуваються в ньому, для сучасного покоління є новими і незвичними.

Сучасний стан країни наштовхує окремих дослідників політичного процесу на необхідність вивчення шляхів подолання ситуації, яка склалась. Підвищення рівня політичної культури, політичної свідомості громадян є ключем до вирішення найгостріших проблем як значної частини індивідів, так і самої держави, яка декларує своє прагнення стати демократичною, правовою та соціальною.

Сьогодні перед сучасною демократичною державою стоять складні та важливі завдання оптимізації просвітницької діяльності громадян. Це необхідно всьому суспільству для охорони його від деспотизму і тиранії, від антигуманних і економічно неефективних форм державної та громадської організації. Тому свідоме формування політичної культури як вміння спільного цивілізованого проживання людей у державі – завдання усього сучасного суспільства, важлива умова його благополуччя [2, с.70].

В останні роки перед українським суспільством особливої актуальності набуває проблема політичної освіти. В умовах політичної модернізації важливо освоювати політичний досвід демократичних держав, досліджувати особливості функціонування політичних систем, засобів впливу на них і адаптувати цей досвід до сучасного політичного життя України. Для забезпечення стійкого переходу до нового суспільного порядку, нового характеру взаємовідносин держави і громадянина необхідно, використовуючи засоби освіти, прищеплювати молодому поколінню повагу до державних символів своєї вітчизни, давати йому міцні знання з історії України, знайомити з принципами сучасного ефективного державного управління, сутністю політичної влади і політичних режимів, виборчих і партійних систем тощо.

Метою політичної освіти молоді є формування й поширення знань про те, що є спільним для усіх членів суспільства у їхньому розумінні справедливості, порядку, свободи, рівності, участі тощо. Політична освіта має виконувати функцію трансляції новим поколінням оптимальних способів суспільної взаємодії, використовуючи світові здобутки та зберігаючи автентичні традиції української культури.

Важливим завданням політичної освіти є підвищення громадянської компетентності і відповідальності молоді. Використовуючи різні форми політосвіти (урок, дискусія тощо), необхідно культивувати фундаментальні цінності й принципи демократії, мотивувати до участі у розв’язанні значущих суспільно-політичних проблем. Завдяки засобам масової інформації молодь стає свідком дебатів із різних суспільно-політичних проблем, вироблення способів вирішення конфліктів.

Систему державної політичної освіти становлять шкільні та вузівські суспільно-політичні дисципліни, політичні програми державних теле- і радіокомпаній, відповідні розділи друкованих засобів масової інформації, контрольованих урядом. Емоційний компонент політичної освіти зводиться до формування певного ставлення до політичних об’єктів та явищ і пов’язаний з формуванням емоційних преференцій людей у політичній сфері. Дійовим засобом політичної освіти є різні ритуали: демократичний спосіб передачі влади, дебати, урочисті збори, вручення нагород, паради, демонстрації тощо. Вони покликані формувати в молодого покоління, з одного боку, національний патріотизм і політичну толерантність, а з іншого – критичне ставлення до нав’язування будь-яких точок зору. Усе це сприяє вихованню громадянськості молоді, введенню їх у політику.

У контексті європейської інтеграції основним завданням освітньої галузі є утвердження фундаментальних цінностей держав сталої демократії: парламентаризму, прав людини, свободи пересування, участі в управлінні державою тощо. Особливої вагомості ці проблеми набули після приєднання України до Болонського процесу. Це значно розширює демократичні засади освіти, відкриває для студентів можливість брати участь у виконанні широкомасштабних освітніх програм, зокрема таких, як „Історія Європарламенту”, „Етапи євроінтеграції”, „Європейський союз і вектори зовнішньої політики України” тощо. Болонський процес орієнтує вищі навчальні заклади на залучення студентів як компетентних, активних і конструктивних партнерів до формування зони європейської вищої освіти. Важливу роль відіграє студентське самоврядування, яке сприяє задоволенню молодіжних потреб, реалізації студентських інтересів, є середовищем спілкування і взаємодії молоді.

Однак, незважаючи на позитивні зрушення в дослідженні проблеми політичної освіти вітчизняною наукою, залишаються певні методологічні труднощі, пов’язані з неоднозначною інтерпретацією понять «політична» та «громадянська освіта», які по-різному визначають у країнах західної демократії. Зокрема, в американській інтерпретації поняття «громадянський» ширше, ніж «політичний», тоді як у німецькій інтерпретації – навпаки. Попри відмінність у тлумаченні понять основним завданням освітнього процесу залишається засвоєння політико-правових знань і навичок взаємодії, а також формування систем потреб і установок особистості, які б відповідали цінностям демократичного суспільства. Тому цілком закономірно окремі дослідники, зокрема І.В. Жадан, розглядають політичну освіту як складову громадянської освіти, засіб формування культури громадськості [2, с.91].

Демократична політична освіта ґрунтується на визначенні основних гуманістичних цінностей і насамперед свободи й гідності кожної особистості, її природних невід’ємних прав. Вона допомагає індивідові правильно оцінити відповідний суспільний лад, усвідомити своє місце і роль у державі, права й обов’язки. Головна мета політичної освіти – навчити людину адекватно орієнтуватися в складному і суперечливому сучасному світі, представляти і захищати свої інтереси, поважаючи інтереси і права інших людей, спільно з іншими розв’язувати загальні проблеми.

Система політичної освіти включає три основні сфери : 1) політичну освіту дорослих, громадську освіту юнаків; 2) політичне навчання державних службовців і громадсько-політичних діячів; 3) академічне вивчення політики як предмета наукового пізнання.

Здійснювати політичну освіту означає навчати людей тому, що вони повинні знати, вміти як громадяни демократичної держави, маючи справу з владою, з її органами та інши­ми політичними інституціями, перебуваючи у компетентній взаємодії і відповідальній співпраці з ними.

Пропонується розрізняти такі вікові етапи політичної освіти: 1) дошкільне виховання й початкова освіта; 2) шкільна освіта; 3) вища і професійна освіта; 4) освіта дорослих.



Перший етап є початком соціалізації особистості, коли відбувається форму­вання головних цінностей та установок людської поведінки, відчуття людської гідності, пова­ги до інших, культури толерантності, схильності до несилових способів розв'язання конфліктних ситуацій, почуття солідарності й готовність співпрацювати з іншими людьми. На другому етапі відбувається формування системи цінностей і настанов людської поведінки, коли дитина отримує систематичні, всеохоплюючі знання про влаштування суспільства, йо­го інститути й керівні органи, про закони й правила, що визначають стосунки людей між со­бою та з владою, перебіг суспільних процесів, про права, свободи, привілеї та, з іншого бо­ку, про відповідальність і обов'язки людини та держави, формує вміння, необхідні для життя в суспільстві. Третій етап - це розширення й поглиблення знань про права людини, осмис­лення філософських, культурних, юридичних і економічних передумов, формування грома­дянської позиції та суспільно-політичної орієнтації особистості. На четвертому етапі політична освіта покликана сприяти безперервній реадаптації дорослої людини до змін, що відбуваються в суспільстві та її власному соціальному статусі [4, с.18].

Однак подальше погіршення економічної ситуації в країні та посилення інших кризових явищ може спричинити зростання політичної активності молоді. За цих умов існуюча політична система може виявитись неспроможною демократичними засобами долати надмірну або ж агресивну політичну активність, підґрунтям якої є певний стан ідеологічних пріоритетів серед молоді. Тому, вивчаючи проблеми вдосконалення системи політичної освіти, необхідно звернути увагу на з'ясування стану ідеологічних орієнтацій молоді, їх трансформацію та дослідження можливостей впливу на їх розвиток засобами політичної освіти.

Головним завданням наукових досліджень цієї галузі суспільного життя повинно стати доведення гіпотези про те, що в демократичному суспільстві політична освіта, на відміну від тоталітарної держави, де вона зводиться до впровадження в масову свідомість офіційної ідеології, повинна спиратися передусім на загальнолюдські цінності, ґрунтуватися на принципах деідеологізації, департизації і добровільності.

Оволодіння громадянами основами політичної науки і демократичної культури — одна з найважливіших умов успіху політичних і суспільних реформ в Україні та інших постсоціалістичних державах. Відомо, що будь-які соціальні зміни починаються передусім із свідомості людей. Особливо це важливо для студентської молоді, яка отримує фах політолога. У вирішенні зазначених питань саме вони виступають не тільки як об'єкт політичної освітянської діяльності, а й як один із провідних суб'єктів цього процесу.

Політичні знання і навички надто необхідні молодому поколінню, якому притаманні радикалізм суджень і дій, підвищена сприйнятливість до різних утопічних ідеологій та демагогічних закликів, чим і пояснюється актуальність таких досліджень. Саме такі дослідження повинні зробити внесок у розв'язання цілої низки методологічних проблем. Проте існують суттєві розбіжності як серед вітчизняних, так і серед зарубіжних дослідників стосовно тлумачення фундаментальних понять «політична освіта», «громадянська освіта», «політична соціалізація» та їх співвідношення. Крім цього, вимагають уточнення завдання та зміст політико-освітнього процесу. Поряд із загальновизнаними завданнями оволодіння політичними знаннями, досвідом взаємодії і узгодження політичних інтересів та формування системи потреб та принципів особистості необхідно обґрунтувати системні завдання політичної освіти з формування політичної культури молоді в умовах трансформації політичної системи [2, с.71].

Отже, важливою складовою державної молодіжної політики є політична освіта молоді і визначення політичних ідеалів, що впливають на її формування. Соціально-економічний стан суспільства, формування в молоді загальновизнаних у світі моральних орієнтирів, зміна ціннісних орієнтацій сприяють вихованню в молоді поваги до своєї історії, країни, народу, культури та традицій, державних символів. Політичне виховання здійснюється через вплив сім’ї, школи, вищих навчальних закладів, громадських об’єднань, усього навколишнього середовища.

Залучення молоді до формування органів народовладдя, до розв’язання усіх державних та суспільних завдань, створення необхідних умов для формування політичної культури молоді, залучення їх до усіх форм політичного життя сприяють вихованню ідеалів свободи в молодіжному середовищі.

Вітчизняна політична освіта, враховуючи стан політичної культури громадян України, має бути спрямована на формування компетентної й відповідальної взаємодії, співпраці грома­дян з владою, на формування у них культури законослухняності з урахуванням внутрішньої суперечності такої культури. Заняття з політичної освіти мають враховувати необхідність підвищення рівня відповідальності громадян та їхньої вимогливості, очікування відповідальності від політиків. Політична активність і участь громадян у розв'язанні суспільних проблем, ухваленні суспільних рішень та їх реалізації є очікуваним результатом політичної освіти, на формування якої і розвиток має бути спрямований її зміст. Так само важливо, враховуючи залишки тоталітарної культури, навчати тому, як зберігати власну автономію в стосунках з іншими людьми та державою, ефективно захищати власні інтереси, як відчувати й захищати влас­ну свободу. В сучасному багатоманітному світі культура толерантності вже не просто ознака хороших манер і виховання, а умова виживання й збереження стабільності суспільства, успішності публічних заходів.

Очікуваним результатом демократичної політичної освіти в Україні має бути громадянин, якому властиві такі риси:

– цінування ідеалів свободи, рівності, справедливості;

– відчуття власної гідності й цінування прав;

– готовність дотримуватися чинних норм і законів;

– потреба в ефективній і стабільній політичній системі;

– здатність визначати проблеми суспільного життя, бажання і вміння вимагати їх розв'язання;



  • вмотивованість і вміння впливати на владу.


1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка