Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії



Сторінка18/25
Дата конвертації15.04.2016
Розмір4.99 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25

POLITICAL AND LEGAL COLLISIONS IN UKRAINE AS THE ARTICLE OF POLITICAL SCIENCE RESEARCHES

Hаlyna Matvejeva

Lutsk National Technical University

Lvivska st, 75, Lutsk, 43018,Ukraine, tel. (0332)746139
Principles of influence of policy and law were investigated. Was declared that the decision and will of a person made the basis of a political culture of Ukrainian society. It was marked such feature of political and legal institutes in Ukraine as their total personification. It certified the necessity of increasing the role of law for influence on the political culture of Ukrainian society. The process of transformation as a factor of functioning of political and legal institutes, which activates old and generates new conflicts for Ukrainian society, was described. In such conditions role of law as a stabilizing factor, regulator of political conflicts was growing. It was marked the necessity of the synchronization of development of law with the dynamics of a socio-political life and economic processes in the society.

Key words: political and legal collisions, political crisis, political institutions, a legal system.

ПОЛИТИКО-ПРАВОВЫЕ КОЛЛИЗИИ В УКРАИНЕ КАК ПРЕДМЕТ ПОЛИТОЛОГИЧЕСКИХ ИССЛЕДОВАНИЙ

Галина Матвеева

Луцкий национальный технический университет

ул. Львовская, 75, г. Луцк, 43018, Украина, тел. (0332)746139
Исследовано принципы взаимовлияния политики и правовой сферы. Определенно, что в основе политической культуры украинского общества лежит, прежде всего, решение особы и ее воля. Отмечено такую особенность политических и правовых институтов в Украине как их тотальная персонификация. Это подтверждает необходимость повышения роли права и правосознания в процессе влиянии на политическую культуру украинского общества. Охарактеризован процесс трансформации как конфликтогенный фактор функционирования политико-правовых институтов, который активизирует старые и порождает новые для украинского общества конфликты. В таких условиях роль права как стабилизирующего фактора, регулятора политических конфликтов растет. Отмечено необходимость синхронизации развития права с динамикой социально-политической жизни и экономических процессов в обществе.

Ключевые слова: политико-правовые коллизии, политический кризис, политические институты, правовая система.

Стаття надійшла до редколегії 18.05.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009

УДК 321.329.1/.6


ДО МЕТОДОЛОГІЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ТРАНЗИТНОГО ШЛЯХУ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ ІЗ НАДР СОЦІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ДО СТРУКТУР ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
Віктор Лещенко
Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова

вул. Пирогова, 9, м. Київ, 01601, Україна
У статті розроблено три нові політологічні ідеї про те, що: 1) будь-яка політична партія не має бути «призначеною зверху», а мусить виникати в надрах низовонародної соціальної системи; 2) на шляху до статусу інституціоналізованої структури політичної системи будь-яка партія має пройти апробацію на площинах трьох політичних полів (місцевого або «низовонародного», середнього або «публічної політики», верхнього або «легітимної політики»); 3) будь-яка партія мусить мати квадратну конструкцію (соціальна база, політична платформа, політична програма, політична ідеологія). Із цих «структурно комплексних» ідей автор складає каркас сучасної партієтворчої концепції.

Ключові слова: протопартія, політична партія, громадянське суспільство, соціальна система, політична система.

В країні, де на обидвох рівнях суспільної свідомості – буденному й теоретичному – плутають «державу» і «суспільство», «немає жодної позадержавної сфери діяльності ... всі соціальні процеси можливі лише як державні, а всі державні стосунки ототожнюються із суспільними” [9, с. 436]. На тлі цієї картини виокремлюється й наша дослідницька мета. За М. Вебером, „мета – це таке уявлення про результат, яке стає причиною дії...” [7, с. 229]. Отже, метою статті є з’ясувати: 1) чому в таких країнах відсутній дуалітет політичної та соціальної систем, які, взаємодіючи, й „викликають до життя” політичні партії” [1, с. 69–70]; 2) обґрунтувати, що сама держава є соціальним інститутом (не лише за генезою, а й через адекватну/неадекватну життєдіяльність політичних партій [9, с. 336–338]; 3) довести, що у цивілізованому соціумі політичні партії не призначаються державою «згори» та «під конкретних лідерів», а народжуються у народних низах та у гущині повсякденних буденних справ поточного життя.

Процес пізнання у будь-якій науковій галузі, зазначав А. Грамші, „тісно пов’язаний із прогресом інструментів дослідження, тобто з методологією...” [11, с. 296]. Методологічний інструментарій становлять три дослідницькі гносеологеми. Це – 1) генетична тріада, 2) функціональна тріада (обидві – з „Науки логіки” Гегеля [10, с. 166–168, 200–201]), 3) веберівська концепція „ідеального типу”. Апробувавши образ політичної партії в даному трикутнику, говорячи словами М. Вебера, «ми зможемо осягнути його з усією концептуальною чіткістю лише у вигляді ідеального типу...» [7, с. 244].

Для висвітлення бодай поверхових, прелімінарних теоретичних концептів нашої теми окреслюється такий дослідницький ланцюг: 1) генетична тріада Гегеля пояснює першостадійну фазу започаткування протопартії у надрах соціальної системи певної країни; 2) функціональна тріада Гегеля принципово окреслює, користуючись термінологією І.М. Варзаря, „транзицію протопартії полем публічної політики до правом легітимованого поля всієї політичної сфери” [4]; 3) викладена вище „концепція ідеального типу” М. Вебера пунктирно вимальовує образ партії як самодостатнього політичного суб’єкта.

(а) Соціальна система – це самосформовані муніципальні структури, територіальні громади, громадсько-культурницькі, господарсько-діяльнісні, релігійно-етичні, професійно-самодіяльницькі та інші організації, об’єднання, асоціації, утворення тощо. В цьому мікросередовищі народжуються різноманітні політико-партійні феномени та процеси. Якщо в певній країні «наявний» мінімальний набір означених соціальних протополітичностей, у ній вже існує зріле (чи зріюче) громадянське суспільство. За відсутності зазначених умов в тій країні є лише „просте населення”, якому можна нав’язати („призначити зверху”) „атрибуції цивілізованості”: конституційний лад, тип політичного режиму, модус державного устрою, форму політичного правління, модель управління суспільними справами та будь-яку партійно-політичну систему.

(б) Політична сфера – це царина суспільного життя, в якій люди задовольняють свої політичні потреби та реалізують свої політичні інтереси, на підставі чого вони мають змогу свідомо ставити перед собою відповідні цілі, завдання і проблеми політичного ґатунку на перспективу. Найбільш цілісним та найефективнішим „об’єктиватором” цих політичних матерій є політична партія [2, с. 68, 101]. Три парні сутності, які люди переслідують у політичному житті (потреби – інтереси, цілі – мотиви, завдання – проблеми), зумовлюють потрійну елементну структуризацію самої політичної сфери. На думку І.М. Варзаря, це, по-перше, відносини людей з приводу найважливішого для них у політичній сфері (наприклад, політико-громадянські свободи, права людини, свобода пересування, право на освіту та інформацію, право на об’єднання у партії та організації тощо). По-друге, це інститути, що їх люди створюють задля «фіксації на свою користь» прийнятних для них відносин у політичній сфері. Провідними та формоутворюючими політичними інститутами є: 1) держава як чиновно-бюрократичний апарат, 2) трикутник політичних властей (законодавчої, виконавчої і суддійської), 3) політична опозиція і 4) політичні партії [5, с. 37–38]. Цей квадрат інституцій „і становить [згадане] поле легітимної політики”, куди прямують протопартії на шляху становлення інституціоналізованими в політичній сфері політичним, а не напівсоціальним феноменом [4]. По-третє, це ідеї або ж погляди людей на свої відносини та інститути у політичній сфері [2, с. 65–66].

Усе життя у політичній сфері, зазначав М. Вебер, „роблять головою, а не якимось іншими частинами тіла або душі” [7, с. 174]. Відтак можна стверджувати: 1) на всьому шляху від соціальної системи до політичної системи члени одної якоїсь партії мають свідомо втілювати концентровану розумність, аби являти собою світові „спільноту однодумців, здатних до однотипової діяльності” в політичній сфері; 2) доки протополітичні групи і об’єднання з „громадянськими відтінками” в програмі й ідеології (наприклад, „Громадянська партія „Пора” в Україні та „політична партія дурнів” у Росії) ще побутують у сфері соціальної системи, доти вони не є інституційними елементами політичної системи; 3) система місцево-регіонального самоврядування, автентично життєдіючи в лоні соціальної системи, об’єктивно не може претендувати на право інституціалізації як елемент політичної системи, навіть якби вона „у коконовому стані” містила зародки десятка/сотні гіпотетичних політичних партій. В такому випадку було б знищено й усю соціальну систему, що й реально відбувається у тоталітаризованому суспільстві).

Викладене дає змогу вказати на „інтелектуальні прогалини”, закладені у право-критерійні підвалини Закону „Про політичні партії України” від 5 квітня 2001 року.

(в) Генетична тріада Гегеля створює об’єктивне підґрунтя для заснування партій ще у низовонародному суспільстві середнього рівня соціально-політичного розвитку та неодмінно в сфері соціальної системи. Тріада по-своєму ілюструє тезу засновника партології як галузі політичної науки М.Я. Острогорського: будь-який народ „успішніше за все стає політичним суб’єктом” через посередство своїх політичних партій, які – „згодом та ситуаційно” – висувають зі свого середовища кадри державників – парламентаріїв, адміністраторів і чиновників [14, с. 81–82]. Звідти „партологічне прочитування” ст. 5 Конституції України, яка проголосила народ єдиним джерелом політичної влади та носієм політичного суверенітету країни.

Логістика тріадних конструкцій має лише три динамічні проекції: лінійну, колоподібну (перспективну та ретроспективну) і хаотичну. Ця генетична тріада Гегеля має послідовно-лінійну динаміку, яка чудово втілює думку великого діалектика: у політичній сфері, як і взагалі в політичному світі, усе має виникати та конституюватись не дискретно або ж стрибкоподібно, а послідовно і „невимушено”, на місцево-автентичному, а не „завезеному” ґрунті.

На абстрактному прикладі простежимо логістику генетичної долі тієї партії (попервах іще протопартії) у транзитній еволюції просторами низовонародного поля, поля публічної політики і аж до поля легітимної політики. У структурі гегелівської генетичної тріади основні її концепти розташовано в такій лінійній динаміці:

1) Гіпотетична протопартія має поступово виникати за наявності в своєму регіоні/місцевості певної сукупності об’єктивних і суб’єктивних умов. На думку В. Липинського, її «вихідним осередком» мають бути «групи місцевих активістів», які по-справжньому вболівають за долю своєї «малої батьківщини». Спочатку різноманітні чесноти гіпотетичної протопартії втілюють «активісти» і «батьки-засновники». З-поміж інших вирізняються, за В. Липинським, дві їхні риси – «завойований на місці авторитет територіального патріота» та «сила самоорганізації» [12, с. 64–65]. Ці якості протопартія мусить повсякчас демонструвати практичною участю в поточному житті конкретної місцевості, «причому в буденній та безумовній роботі на позитив і конструктив, – та ще й без надії на безпосередній успіх чи відчутну винагороду» [3, с. 46–47].

2) Другим своєрідним етапом генерування протопартії є її природне становлення одним із місцевих соціальних інститутів, попри амбіції її „батьків-засновників” та елітних „активістів”. Становлення є тривалим процесом, який матеріалізується в контексті місцевих об’єктивних і суб’єктивних умов. Проте на цьому етапі до „загального пейзажу” додається вже сутнісна деталь: протопартія мусить виявити свою „окремішність” на тлі інших соціальних інститутів, у змагальній взаємодії з ними та на очах у пересічного люду – не завжди індиферентного спостерігача, а й первинного актора місцево-регіонального політичного поля.

Перша „апробація на якість” для протопартії відбувається під час місцевих політичних виборів всекраїнового значення, мінімум – регіональних плебісцитарних акцій обмеженого геополітичного масштабу (наприклад, референдумів із приводу якихось місцевих етнокультурних чи міжрегіональних питань). Під час змагань і виділяються, за В. Парето, елітні групки „левів” і „лисиць” [13, с. 255]. Цілком можливо, що за цих умов вони, створюючи у нетривких структурах протопартії групки фракціонерів, дисидентських „хобі-клубників” та інших „незалежницьких” фігур, тим самим і „виводять” протопартію на рівень поля публічної політики, де вона отримує шанс стати вже автентичною політичною партією.

Уже на цьому полі вирішуються іміджеві і сутнісні політико-культурницькі питання „хто є хто у публічній політиці”. Вважаємо, що, ще перебуваючи „середньому” полі, але позитивно витримавши апробацію в контексті міжрегіональних, всекраїнових та транскордонних політичних і геополітичних кампаній (центральні та місцеві вибори, великорегіональні політичні та плебісцитарні акції, транскордонні проекти в рамках „єврорегіонів” та навіть і такі „не-політичні” міжкраїнові акції, як „російський газ – через Україну – до Заходу Європи” чи „єврофутбол-2012” тощо), партія може подати заявку на юридичну інституціоналізацію як політичний суб’єкт всекраїнового масштабу.

Для партії, яка стала „цілісністю” та неповторно впізнаваним політичним суб’єктом на даному провінційному „середньому полі”, не обов’язково „всім тілом” залишати рідну політичну ойкумену та щосили прямувати до центру країни. Контекстними зразками можуть слугувати німецький „християнсько-демократичний союз” (Баварія), норвезька „партія Венстре” (Нарвик), австрійська „Народна партія” (Карінтія) та ін. Звісно, це не стосується окремих „левів” і „лисиць” із середовища тих „провінційних партій”. Очевидно, вони, як висловився В.М. Литвин, і організовують та інспірують „чергові спроби легітимізувати феодальну політичну систему, перекроювати країну під політичний момент і під конкретні особистості” [8].

3) Третя фаза гегелівської генетичної тріади – розвиток партії на власних феноменальних засадах. Це стадія еволюції партії вже як „визнаного” центром і колегами політичного суб’єкта поля легітимної політики. На даний, вищий щабель політичної діяльності всекраїнового масштабу партію підносять конкретна та конструктивна участь у соціумо- і державотворчих акціях, поточних політичних і соціально-економічних подіях, а найвідчутніше – електоральні та плебісцитарні процеси та кампанії (вибори, референдуми, акції „прямої демократії”, „проблемні” опитування, періодичні переписи тощо).

Під час свідомої організації та стихійного перебігу означених різносенсових „форм політичної участі” партія „проходить процес внутрішньої самоаксіології”. А саме: 1) „перевіряється на адекватність” членська база партії; 2) визначається „ресурсне коло джерел” самого існування партії як самодостатнього політичного суб’єкта; 3) уточнюються та неодноразово коригуються програмно-політичні, платформенні позиції та візії перспективного розвитку партії; 4) гнучко апробуються попередні оцінки політико-державницьких, соціально-економічних, правових та світоглядних основ подальшої розбудови країни за конкретної участі в цьому самої партії.

На межі „нижнього” (суто соціального) і „середнього” (соціально-політичного) партійно-діяльнісних полів ледь помітна „риска відмінності” між соціальною системою і політичною системою одного й того ж суспільства в одній і тій країні. Партії, які не пройшли період генезисного загартування у надрах соціальної системи, не мають належних шансів стати „монолітно цілісними політичними організаціями”, „союзами єдиномислячих і єдинодіючих суб’єктів” [14, с. 501]. Можна, йдучи за В. Парето, презумувати й таке: вони ризикують надовго залишатися тимчасовими, ситуаційними та проблемними, „групами тиску” і неприродними „шлюбними контрактами” випадкових спільнот „левів” і „лисиць”. Будучи уламками або й творцями певних протопартій/блоків псевдопартій, вони, як зазначає російський соціолог О.В. Осипова, „виявляють схильність до маніпулювання масами за допомогою хитрощів та омани („лисиці”), або ж відзначаються здатністю до застосування насильства („леви”)”; у підсумку ці „доцивілізовані псевдопартійці” являють собою „два типи правління, які, в свою чергу, міняються місцями внаслідок загальної деградації еліт...” [13, с. 256]. Продовжуючи думку В.М. Литвина в аплікації до сьогоденної України, можна констатувати: ці квазі-партії, що не мають навіть реального уявлення про якусь „соціальну систему” та „народні маси країни”, фактично „прискорюють процес автономізації й атомізації всіх інститутів країни”, „примушують її жити за інерцією, перебувати в хаосі” [8].

За третьою фазою генетичної тріади Гегеля, сама поточна політична історія країни немов відкриває для певної партії лише „зовнішню завісу” над усією „сценою великої політики”. Логіку ж життєдіяльності та „правила” політичного мислення і поведінки на тій сцені вимальовує друга гегелівська методологічна конструкція – функціональна тріада. Партіям, які щойно вийшли із надр соціальної системи, тріада – нехай „пунктирно” – окреслює контури фаланг чинної в країні партійної системи („ліві” – „праві” – „центристи”). Напередодні чергових політичних виборів та плебісцитарних кампаній – центральних і місцевих – лідерському складу „новоприбулих” партій вона „підказує” гіпотетику реформаційних перспектив для партії, а після них виявляє їх дійсний (а не ілюзорний) соціо- і державотворчий потенціал самих цих партій.

Загальна цінність пізнавального потенціалу функціональної тріади виявляється під час короткої дескрипції основних її ступенів самоконструкції. Зокрема:

– на першій стадії виявляється принципова побудова новоствореної партії, передусім її організаційно-кадрові засади, ідейно-світоглядні орієнтири „масових” членів партії, етичні настанови активу, кількісно-якісні характеристики місцево-регіональних структур партії, локалізація мережі ЗМІ та PR-служби партії;

– на другій стадії з’ясовуються внутрішні джерела саморозвитку партії, – параметри її соціальної бази, якісний склад лідерів партії та їх перспективні амбіції, рівень інтелектуалізму серед пересічних членів партії та професійні „барви” лідерського активу партії в центрі та на місцях, ідейно-теоретичний креатив лідерів партії „першого ешелону” тощо;

– на третій стадії викристалізовується система взаємозв’язків партії з навколишнім – внутрішнім та зовнішнім – середовищем. Його становлять різносенсові історико-генетичні, етнокультурні та соціально-політичні суб’єктності, зокрема: 1) місцево-регіональні земляцькі людності, які мешкають на етноойкуменній площині першогенезування партії; 2) активістські угруповання з лона системи місцево-регіонального самоврядування, які разом із кадровими започатками партії колись перебували в статусі елементів та інститутів низовонародної соціальної системи; 3) соціопоколінські та елітно-професійні групи, що й досі слугують партії „електорально-симпатичним етнокультурним ареалом”; 4) симпатики та опоненти у середовищі нині чинної, живої партійно-політичної системи країни; 5) соціокультурні та етнополітичні суб’єкти транскордонної геополітичної площини за межами країни та ін. На соціолюдських „стовпцях” цього політико-культурного середовища базується „верхнє поле легітимної політики” [4], на площині якого та в координатах якого життєдіє віднині певна політична партія.

Спряжіння теоретико-методологічних потенціалів двох тріад Гегеля – генетичної та функціональної – вимальовує, за М. Вебером, певний синтезно-підсумковий „ідеальний тип” сучасної політичної партії. Це її „мислений образ”, який ми створили „шляхом абстрагування низки характерних соціальних явищ епохи...” [7, с. 243]. Цим абстрагуванням ми хотіли б відрізнити веберівський ідеальний тип, „який може, звичайно, набувати якнайрізноманітніших форм” [7, с. 244], від тієї форми, яка за наших транзитних умов набула домінуючого становища, від „призначеної зверху” квазі-партії.

Ідея партії, яка поступово та невимушено виникає у надрах соціальної системи, в мережі „майже не-політичних” процесів та такої формації, що – через три „політичних поля – транзитує аж до площини та структур політичної системи” [4], підказана нам двома роботами І.М. Варзаря 2001 і 2009 років [4; 6, ІІ, 3. 13]. Повертаючись до термінологічної мови М. Вебера, зазначимо, що корелювання цієї ідеї із наявними в нас „компонентами історичної реальності, з яких можна абстрагувати відповідний цій ідеї ідеальний тип”, створює по-своєму „складну мислену конструкцію” [7, с. 244].

Отже, сучасна політична партія – за транзитних умов розвитку нашого посттоталітарного суспільства – мусила б мати модельну конструкцію „партологічного квадрата”. У такої партії є:

– лише їй адекватна соціальна база – сукупні людські групи та утворення в надрах низовонародної маси, чиї потреби, інтереси, зажадання та уподобання дана партія зобов’язується репрезентувати в політичній сфері суспільства;

– лише їй притаманна політична платформа – умоглядна соціально-політична височінь, з позицій якої партія – неодмінно конструктивно та в аплікації до суспільних зажадань – оцінює всю політологічну атрибутику цивілізованої країни: форму держави, конституційний лад, форму правління, модель управління суспільними справами, модус громадянського суспільства, тип політичного режиму тощо та пропонує свої позитивні альтернативи;

– лише їй характерна політична програма – стислий виклад основних конструктивних політичних цілей та перетворюючих завдань, які партія ставить перед собою на гіпотетичну перспективу в ім’я об’єктивації/реалізації суспільно значимих потреб, інтересів, зажадань, уподобань тощо;

– лише нею „сповідувана” політична ідеологія – система теоретично засадничих ідей, поглядів та ціннісних орієнтацій, якими партія виражає життєві потреби, корінні інтереси, поточні та перспективні зажадання людських компонентів своєї соціальної бази.

Із поверхового корелювання створеної нами моделі політичної партії та побутуючої в Україні партієтворчої моделі (зафіксованої Законом „Про політичні партії України” від 5 квітня 2001 р.) зрозуміло, що країна перебуває в кризі в партійних аспектах буття. Своєрідними відповідями на виклики часу були б розробка нової партієтворчої концепції, прийняття нової редакції законів про політичну реформу, про політичні партії і громадські організації, про мови і громадянство, про етнонацменшини й етнічну політику, про міграційну політику і біженців тощо. Усе це „підвело б під мур” необхідності оновленого „прочитування” запропонованого тут „партологічного квадрата” саму партієтворчу концепцію.

Л І Т Е Р А Т У Р А

­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­



  1. Бодуен Ж. Вступ до політології / Пер. з франц. – К.: Основи, 1996. – 174 с.

  2. Варзар І.М. Політична етнологія як наука: історіологія, теорія, методологія, праксеологія. – К.: Школяр, 1994. – 224 с.

  3. Варзар І. Про політичну науку слово правдиве промовимо, – не апологетичне, а історіологічне... // Нова політика. – 1997. – №3. – С.46-50.

  4. Варзар І. Друге явлення опозиції народу // Україна і світ сьогодні. – 2001. – 31 березня – 6 квітня.

  5. Варзар І . Радикальні реформи – єдиний порятунок для України // Політичний менеджмент. – 2009. – №1 (34). – С.34-48.

  6. Варзар І.М. Політична етнологія. Пропедевтичний курс. Авторський підручник. – К.: МАУП, 2009.

  7. Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. – К.: Основи, 1998. – 534 с.

  8. Відповідь на історичний виклик зобов’язана формувати еліта. З виступу Голови Верховної Ради України, віце-президента НАНУ Володимира Литвина на загальних зборах Національної академії наук України 15 квітня 2009 року // Голос України. – 2009. – 18 квіт.

  9. Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П. Соціальний розвиток. Навч. посібн. – Ірпінь, Академія ДПС України, 2001. – 195 с.

  10. Гегель В. Наука логики. – В 3-х томах. – Том 1 / Пер. з нем. – М.: Мысль, 1970. – 452 с.

  11. Грамши Антонио. Избранные произведения / Пер. с итал. – М.: Прогресс, 1980. – 422 с.

  12. Липинський В. Україна на переломі. 1657–1659 Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім століттю/ Український історичний журнал. – 1992. – №2. – .144-152.

  13. Осипова Е.В. Парето Вильфредо // Современная западная социология. Словарь / Рук. авт. колл. Ю.Н. Давыдов. – М.: Политиздат, 1990. – 432 с.

  14. Острогорский М.Я. Демократия и политические партии / Пер. с франц. – М.: РОССПЭН (Российская политическая энциклопедия), 1997. – 640 с.


ACCORDING TO THE METHODOLOGY OF INTERPRETATION OF THE TRANSIT OF POLITICAL PARTY FROM THE SOCIAL ORGANIZATION INTO THE STRUCTURE OF POLITICAL SYSTEM
Victor Leschenko
National Pedagogical Dragomanov University

Pyrohova st., 9,Kiev, 01601, Ukraine
New three political approaches have been elaborated in the article: (1) no political party can be organized "from the top", it should be created at the "bottom" level of the social system; (2) on its way from the state of the institutionalized structure of the political system any political party should be probated at three political levels  (local-"bottom", medium-"public" and upper- "legal"); (3) any political party should be of "square" structure (social basis, political platform, political programme, political ideology). According to this "structural-integrated" approach the author of the article presents a modern political party.

Key words: preparty, political party, civil society, social system, political system.

К МЕТОДОЛОГИИ ИНТЕРПРЕТАЦИИ ТРАНЗИТНОГО ПУТИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ ИЗ СОЦИАЛЬНОЙ СИСТЕМЫ К СТРУКТУРАМ ПОЛИТИЧЕСКОЙ СИСТЕМЫ
Виктор Лещенко
В статье разработано три новые политологические идеи о том, что: 1) каждая политическая партия не может быть «назначена сверху», а должна возникать в недрах низовонародной социальной системы; 2) на пути к статусу институционализированной структуры политической системы каждая партии должна пройти апробацию в плоскостях трьох политических полей (местного или «низовонародного», среднего или «публичной политики», верхнего или «легитимной политики»); 3) каждая партия должна иметь квадратную конструкцию (социальная база, политическая платформа, политическая программа, политическая идеология). Из этих «структурно комплексных» идей автор составил каркас современной нациесозидательной концепции.

Ключевые слова: протопартия, политическая партия, гражданское общество, социальная система, политическая система.
Стаття надійшла до редколегії 14.05 2009.

Стаття прийнята до друку 24.09.2009

УДК 328.001


ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ
Дарія Зубрицька
Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, м. Львів, 79000,Україна, e-mail: dara4032@mail.ru
Досліджено загальні теоретико-методологічні основи діяльності політичної опозиції. Розкрито питання суті і змісту поняття „політична опозиція” у межах окремих підходів, висвітлено основні характеристики опозиції як політичного інституту у демократичному суспільстві, розкрито різні типи і форми діяльності політичної опозиції, класифіковано функції опозиції в політичному процесі. У статті також аналізуються особливості партійної системи, у якій діє політична опозиція. Детально розкриваються правила взаємовідносин влади і опозиції, які повинні складатися на основі закону і дозволяти останній діяти повноцінно, на рівні з іншими політичними інститутами. Наводиться приклад зарубіжного досвіду визначення правового статусу інституту політичної опозиції.

Ключові слова: політична опозиція, політичний режим, партійна система, коаліційна більшість, законодавчий процес, парламентський контроль.
Термін «опозиція» (з лат. «протиставлення») у широкому значенні - це сукупність поглядів і дій, що мають характер інакомислення та невдоволення існуючим режимом. У вузькому розумінні - це перенесення політичної опозиції в рамки політичної системи, в якій вона торує шлях до інституалізації. Під опозицією як політичним інститутом розуміють регламентовану чи нерегламентовану чинним законодавством діяльність партій та рухів, що змагаються за здобуття влади.

У демократичних країнах не повинно бути проблем із визначенням суті і змісту політичної опозиції, якщо ж така проблема існує, то, очевидно, не достатньо демократичних передумов. Відтак, виходячи з об’єктивних умов дослідження стану опозиції, проаналізуємо теоретико-методологічні засади вивчення політичної опозиції. Предметом аналізу у статті є процес становлення і функціонування політичної опозиції в історичній ретроспективі, об’єктом - основні принципи, закони і закономірності процесу становлення й інституалізації політичної опозиції. Використовуємо такі методи дослідження: історичний, структурно-функціональний, системний і логічні (метод індукції та дедукції).

Існує два підходи до визначення опозиції. У ширшому розумінні виділяють усі прямі і побічні вияви суспільного мислення та незадоволення існуючим режимом, у вужчому - опозиція розглядається як політичний інститут, переважно як сукупність усунутих від влади партій, організацій і рухів. Опозиція як політичний інститут у демократичному суспільстві — це результат зіткнення інтересів груп населення, політичних пріоритетів електоральної більшості, яка перемогла на виборах, та поглядів меншості, що зазнала поразки. Дії опозиції класифікують відповідно до того, чи вони здійснюються в межах існуючої системи чи поза нею і певною мірою становлять для неї загрозу. Аналізуючи опозицію, враховують кінцевий результат опозиційних дій, що не виключає і насильницьких форм.

У політичній практиці виділяють різні типи і форми політичної опозиції: 1) стосовно системи влади: лояльна і нелояльна; 2) за місцем дії: парламентська, позапарламентська, кланова, внутрішньо кланова, внутрішньопартійна; 3) за місцем у спектрі політичних сил: ліва, права, центристська; 4) за способом дії: легальна, ситуаційна, нелегальна; 5) за характером: демократична (конструктивна), недемократична (фундаментальна, революційна), а також позитивна (конструктивна) і негативна (деструктивна). Виділяють також системну як відповідальну і позасистемну – невідповідальну, а Дж. Сарторі додає ще й „частково відповідальну”. „Позитивна вартість опозиції передбачає принципову відмову від насильницьких дій, будь-яких революційних форм, заперечує можливість досягнення „абсолютної свободи” та „абсолютної справедливості”. Негативною вартістю керуються, як правило, ті лідери, які вдаються до фізичного насильства як засобу досягнення мети. Системність опозиції означає її відповідальність політико-правовим нормам, прийняття нею правил політичної боротьби в рамках політичної системи. Позасистемність, у свою чергу, передбачає застосування засобів боротьби, що виходять за конституційні рамки” [5, с. 59-60].

Х. Лінц, виділяючи лояльну, напівлояльну та нелояльну опозиції, виділив „односторонню опозицію, що знаходиться з урядом сам-на-сам, без огляду на решту партій, що їй протистоять, та двосторонню як опозицію до уряду ліву, чи праву” [4, с. 40-41].

Журнал „Компаньйон” пропонує таку типологію української опозиційності: 1) „опозиція ніжна, легка, вона водночас підкреслює фігуру її носія; 2) опозиція „місцями”, слугує для прикриття окремих „частин тіла”, політичного реноме носія; 3) опозиція ділова, її носій демонструє наявність альтернативних проектів під час прийняття парламентських рішень і голосувань; 4) опозиція в стилі „хіпі”, фасон її носія не піддається логічному описові. Така опозиція не лише „протестує проти існуючого стану”, а й суперечить самому опозиціонерові” [1, с. 9].

Функції опозиції в політичному процесі: основний канал вираження соціального незадоволення існуючим станом речей, важливий фактор майбутніх змін і політичного оновлення суспільства. Критикуючи офіційний курс уряду, беручи участь у законотворчому процесі, опозиційна партія має змогу досягати принципових поступок від адміністрації, що стоїть при владі, і коригувати її політику, підтримувати в належному тонусі правлячу партію, надавати розвиткові країни необхідної динаміки, обмежувати зловживання владою, порушення громадянських і політичних свобод населення, перешкоджати зміщенню курсу уряду занадто вліво чи вправо від політичного центру, гарантувати підтримку соціальної стабільності, ведення діалогу правлячої й опозиційної партій.

Слід уникати і небезпек, пов’язаних з існуванням нестійкої багатопартійної системи. Наявність опозиції може бути також фактором політичної нестабільності, особливо за умов відсутності діалогу між владою і опозицією. Невиправданий пресинг держави стосовно інститутів громадянського суспільства спонукає опозицію використовувати радикальні методи. Характерно, що вихована в таких умовах опозиція, приходячи до влади, переймає репресивні методи попередників (як це було, зокрема, з більшовицькою партією). Крім того, відсутність законодавчо визначених меж діяльності опозиції робить уразливими самі основи демократії. Може виникнути ситуація, коли тоталітарні партії, використовуючи інститути демократії, знищують їх. Вузько партійні інтереси так само можуть брати гору над загальнодержавними. Тотальна критика дій уряду не зажди відповідає об’єктивній картині, а часто є засобом приходу до влади, завоювання симпатій електорату популістськими заявами, використовуючи негативістські настрої. Безперервна боротьба з популістсько-агресивною позицією може спричинити розпорошення сил уряду, відволікання від вирішення завдань, які стосуються його компетенції, а це призведе до погіршення економічної і політичної ситуації в країні.

Опозиція і влада мають оволодіти цивілізованими правилами взаємовідносин, будувати їх на основі закону. В цьому контексті важливо зробити політику влади публічною, насамперед у визначенні стратегії розвитку країни в економічній, соціальній, науково-освітній та інших сферах життя. Опозиція може і повинна пропонувати свої погляди на стратегію країни, на хід економічних і політичних реформ, доводити населенню їх раціональність і, ґрунтуючись на цьому, боротись за представництво в законодавчій і виконавчій владі.

Не можна вважати нормальною ситуацію, коли виборці сьогодні голосують за тих чи інших людей, а завтра оцінюють їх із позиції стороннього спостерігача, начебто не мають відношення до результатів виборів. Політично зрілий народ не повинен дозволяти маніпулювати собою, продавати свої голоси, ставати іграшкою в руках політичних авантюристів. Опозиція так само є результатом рішення народу – або історичного вибору, коли одні політичні сили втратили довіру, зганьбили себе своєю діяльністю і втратили історичну перспективу, або коли політичні сили не здійснили своїх передвиборних обіцянок і були замінені іншими політичними силами. Опозицію формує народ, відмовивши в довірі на владу. Тому опозиція не має права виступати від імені всього народу, а має лише повноваження від тієї частини населення, яка її підтримує. Опозицію здебільшого підтримує менша частина народу, поки та на виборах не завоює право представляти більшість.

Влада і опозиція можуть мати різні погляди на діяльність політичних та економічних інститутів, на джерела формування і розподілу бюджету. Але якщо в основі їх поглядів лежать національні інтереси, досягти порозуміння їм буде значно легше, ніж коли кожна сторона відстоюватиме лише свою позицію, яка може бути далека від національних інтересів [2, с. 274].

У світовій практиці склалися декілька моделей політичної опозиції, її правовий статус та роль у політичній системі суспільства можуть виражатись по-різному: рельєфніше в умовах парламентської демократії, менше — при президентській формі правління. Прикладом є «лояльна опозиція» її величності у Великобританії. Національною громадською думкою вона сприймається як повноцінний інститут, що наділений рівними юридичними правами з урядом, її основні сили сконцентровані в рамках однієї провідної опозиційної партії. Діяльність британської («вестмінстерської») моделі в її традиційному вигляді ґрунтується на двопартійній системі. Керівництво найбільшої опозиційної партії постійно перебуває на авансцені політичного життя. Починаючи із 1937 р. пост лідера опозиції є офіційним і оплачується з державної скарбниці.

Різновид опозиції, до якої західні політики відносять «зелених» в Німеччині і Нідерландах, італійських радикалів, а останнім часом також ряд комуністичних партій — Франції, Італії, Фінляндії, — особливий тип опозиції. Непартійна опозиція — це інші інститути — профспілки, політичні організації і рухи, а також ЗМІ нерідко є нестійкими політичними утвореннями, які швидко виникають і зникають. У США, де в повоєнний період відбулось помітне послаблення впливу партій у політичному процесі, групи за інтересами все активніше відіграють роль зв’язку між інститутами влади і суспільством. Складовою частиною блоку опозиційних сил можуть ставати окремі партії урядової коаліції або угруповання всередині правлячої партії, що не збігається з офіційним курсом. «Політичну опозицію» з правлячою партією об’єднує спільність стратегічних цілей. Разом з тим вона по-іншому уявляє собі шляхи і методи їх досягнення. Керівництво партійних фракцій у законодавчих органах влади США і Західної Європи переважно надають своїм депутатам відносну свободу дій при обговоренні «нових» соціокультурних і моральних проблем. Водночас воно наполягає на дотриманні дисциплінарних норм під час голосування з питань, що стосуються традиційної соціально-економічної політики партій.

Розподіл влади між правлячою партією і опозицією у Франції, Німеччині, Італії та ін. західноєвропейських державах не такий контрастний. Так, втративши більшість у національних зборах в результаті виборів 1986 р., однак утримавши пост президента країни, французькі соціалісти до 1988 р. перебували у досить невизначеному становищі одночасно правлячої і опозиційної партій. Після березневих виборів 1993 р. у парламент Французька соціалістична партія (ФСП), що перебувала при владі від 1981 р., зазнала поразки, опинившись в опозиції. Вдруге після періоду 1986—88 рр. у країні склалась ситуація «співіснування» президента-соціаліста з правою парламентською більшістю та урядом [6, с. 487-488].

У повоєнний період в країнах Західної Європи склались принципи і культура взаємовідносин між урядом і опозицією, що мають характер не так протиборства, як конструктивного діалогу. Це найрельєфніше виявляється в період гострих внутрішньополітичних криз. Згідно з соціологічними дослідженнями, в суспільній думці Німеччини й Нідерландів міцно вкоренилось уявлення про те, що основна функція опозиції — тісно взаємодіяти з урядом і активно підтримувати основні напрями його політики, але не вдаватись до конфронтацій із ним та порушення досягнутої політичної злагоди [3].

Упродовж останніх десятиліть у розвинутих країнах Заходу відбулось помітне розширення спектра опозиційних сил, з’явились нові партії і соціальні рухи. Вони стали помітним фактором суспільно-політичного життя Західної Європи, складовою частиною парламентської опозиції в законодавчих органах влади різного рівня, поставивши традиційні партії в інші умови діяльності.

Досвід унормування прав парламентської опозиції в європейських країнах засвідчує, що найчастіше законодавчо гарантовані такі її основні права: право на представництво у керівництві законодавчого органу; право на контроль діяльності парламентської більшості і, відповідно, уряду; право на парламентське оприлюднення власної політичної позиції. Реалізація відповідних прав забезпечується кількома способами: через включення відповідних норм до конституції і до парламентського регламенту; лише до регламенту; через прийняття закону про парламентську опозицію або без правового унормування – силою політичної традиції.

По-перше, наявність опозиції свідчить про те, що є чітка одностайна позиція кваліфікованих професіоналів стосовно функціонування політичної системи; по-друге, це свідчить про те, що існує альтернатива діючій владі, і якщо опозиційні сили набирають певний відсоток голосів і проходять у парламент, це є ознакою того, що заданий курс діючої влади подобається не всім, а в опозиційних силах бачать краще втілення і вираження власних інтересів. По-третє, наявність опозиції засвідчує, що існує інший підхід до вирішення суспільних проблем, а це означає, що міг бути по-іншому сформований бюджет, по-іншому розподілені кошти по сферах, регіонах і т. д., а це робить інші акценти у сфері оподаткування, інший вектор орієнтації на соціальні верстви, класи, прошарки. По суті, саме вони і приводять до влади певні сили. Якщо у державі налагоджений механізм демократичного переобрання органів влади, то біля «керма» перебувають саме ті сили, яких потребує суспільство. І, найголовніше, партії повинні бути виразниками суспільних інтересів і створюватися на їх основі, а не під вибори.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Адамский О. Этой ярмарки краски (о модних цветах и идеях в украинской политике) // Компаньйон. –1998. – № 3. – С. 8-11.

  2. Дюверже М. Политические партии / Пер. С франц. – М.: Академический Проект, 2000. – 538 с.

  3. Классический французький либерализм: Сборник / Пер. С фр. М.М. Федоровой. – М.: РОССПЭН, 2000. – 591 c.

  4. Линц Х. Крушение демократических режимов. Кризис, разрушение и восстановление равновесия // Проблемы Восточной Европы. – Вашингтон, 1993. - № 39-40. – 221 с.

  5. Шведа Ю. Методологічні застереження Дж.Сарторі щодо аналізу партійних систем // Нова політика, 1998, № 5. – C. 28-33.

  6. Oberreuter, Heinrich. Opposition – zur Wiederentdeckung eines Forschungsgegenstandes im Zeitalter von Transformation und Globalisierung. In: Heinrich Oberreuter / Armin A. Steinkamm / Hanns-Frank Seller (Hrsg.) 2004: Weltpolitik im 21. Jahrhundert. Perspektiven zur neuen internationalen Staatenordnung. – Wiesbaden, 2004. – s. 487-489.


THEORETICAL-METHODOLOGICAL BASIS OF ACTIVITY OF POLITICAL OPPOSITION

Daria Zubrytska
Ivan Franko National University of Lviv

Universytetska str, 1, Lviv, 79000,Ukraine, e-mail: dara4032@mail.ru
The general theoretical and methodological basis of the political opposition was investigated. Issues of the substance and content of the notion of "political opposition" in the frames of certain approaches were explored, the main characteristics of the opposition as a political institution in a democratic society were highlited and various types and forms of political opposition were described, the functions of an opposition in the political process were classified. The article also provided analysys of the features of the party system in which political opposition was functioning. The rules of relationships between the power and the opposition, which should be based on law and allow the opposition to act fully on par with other political institutions were outlined in details. An example of foreign experience defining the legal status of the institute of political opposition was given.

Key words: political opposition, political regime, party system, coalition majority, the legislative process, parliamentary control.
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ОППОЗИЦИИ
Дария Зубрицкая
Львовский национальный университет им. Ивана Франко

ул. Университетская, 1, Львов, 79000, Украина, e-mail:: dara4032@mail.ru

Исследовано общие теоретико-методологические основы деятельности политической оппозиции. Раскрыт вопрос сущности и содержания понятия „политическая оппозиция” в пределах отдельных подходов, отражены основные характеристики оппозиции как политического института в демократическом обществе, раскрыты разные типы и формы деятельности политической оппозиции, классифицированы функции оппозиции в политическом процессе. В статье также анализируются особенности партийной системы, в которой действует политическая оппозиция. Детально раскрываются правила взаимоотношений власти и оппозиции, которые должны формироваться на основе закона и позволять последней действовать полноценно, на уровне с другими политическими институтами. Приводится пример зарубежного опыта определения правового статуса института политической оппозиции.



Ключевые слова: политическая оппозиция, политический режим, партийная система, коалиционное большинство, законодательный процесс, парламентский контроль.

Стаття надійшла до редколегії 3.06.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка