Вісник львівського університету філософсько-політологічні студії



Сторінка13/25
Дата конвертації15.04.2016
Розмір4.99 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25

METHODOLOGY OF DETERMINATION OF ETHNICAL COMMUNITIES STATUS IN UKRAINE: REALITY, PROBLEMS, PERSPECTIVES

Mykhailo Zan

Uzhgorod National University

Pidhirna str. 46, Uzhhorod, Trascarpathia, 88000, Ukraine, e-mail: mykhailo_zan@mail.ru
In the article the problem of the «chaos of definition» in the modern Ukrainian Ethnopolitical Science was analyzed. The author illustrated a non-scientific essence of the definition «folks» and manipulations of the category «nationality». The emphasis was given to highlight the problem of the methodological inconsistency in interpretations of definitions «national minority / group», «ethnical / ethnographical group», «Subethnos». The author made conclusions about perspectives for the foundation of regional Ethnopolitical Science centres and a development of the legible concept of the Ukrainian Ethnopolitical Science and about the necessity of the detailed research and the determination of the status of ethnic associations.

Key words: Ethnopolitical Science, the national minority/group, ethnic/ethnographic group, Ethnopolitical Science centre.
МЕТОДОЛОГИЯ ОПРЕДЕЛЕНИЯ СТАТУСА ЭТНИЧЕСКИХ СООБЩЕСТВ В УКРАИНЕ: РЕАЛИИ, ПРОБЛЕМЫ, ПЕРСПЕКТИВЫ

Михаил Зан

Ужгородский национальный университет

ул. Пидгирна, 46, Закарпатская обл., г. Ужгород, 88000, Украина, e-mail: mykhailo_zan@mail.ru
В статье анализируется проблема «хаоса дефиниций» в современной украинской етнополитологии. Автор иллюстрирует квазинаучную суть понятия «народность» и манипулятивность вокруг категории «национальность». Делается ударение на освещении проблемы методологической непоследовательности относительно интерпретации понятий «национальное меньшинство / группа», «этническая / этнографическая группа», «субэтнос». Автор делает вывод о перспективе создания региональных етнополитологических центров и выработки четкой концепции украинской етнополитики, о потребности детального изучения и выяснения статуса этнических сообществ.

Ключевые слова: етнополитология, национальное меньшинство/группа, этническая/ этнографическая группа, етнополитологический центр.
Стаття надійшла до редколегії 12.05.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009
УДК 323.1:001.12
ТЕОРЕТИКО-ПІЗНАВАЛЬНІ АСПЕКТИ КОНСТИТУЮВАННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНОГО МЕНТАЛІТЕТУ В БАГАТОНАРОДНІЙ КРАЇНІ
Роман Варзар
Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП)

Фрометівська, 2, Київ-39, 03039, Україна
В статті акцентується увага на етнополітичному менталітеті як окремому виразі народного менталітету. Виявлено його генезис, джерела і структуру у звивах етнополітичної історії абстрактно взятої багатонародної країни. На думку автора явище етнополітичного менталітету можна вимірювати за такими ознаками: а) концепції об’єктивного історичного суверенітету особи, групи та народу Дж. С. Мілля, б) конкретно-ситуаційному вимірі та 3) суб’єктивному „холодному окомірі” М. Вебера. Основним носієм даного зрізу менталітету автор вважає меншинні народи-етноси. Детально викладено питання про форми політичної соціалізації меншинних народів-етносів: елітотворення, автономістське державотворення, партієнаціотворення, ідеєтворення. Останні є своєрідними стадіями конституювання етнополітичного менталітету в багатонародній країні.

Ключові слова: менталітет, етнополітика, народ, етнос, нація, багатонародна країна.

Феномен менталітету давно став об’єктом уваги представників багатьох соціально-гуманітарних наук, зокрема виявлено основні його соціологічні, філософсько-політологічні та етико-культурологічні аспекти буття [1; 2; 12; 14]. Основна увага була приділена людській особі, сім’ї, професійній групі, народонаселенській спільноті. На початку 90-х років ХХ ст. феномен менталітету стає неодмінним предметом політолого-етнологічних досліджень [3, с. 109, 119, 130; 16, с. 297–300]. Цій проблемі також присвячена нещодавня публікація й автора цих рядків [7, с. 183–195].

Досі поза увагою перебувала проблема етнополітичного менталітету (ЕПМ). Головна аплікація ментальної проблематики – політичне життя меншинних народів-етносів, які є основним об’єкт-предметним носієм усіх характеристик ЕПМ. На думку французького вченого М. Вовеля, саме ментальнісна проблематика формує сьогодні „нову галузь знання, відкриту для постановки нових дослідницьких питань” [9, с. 459].

Етнополітична історія є „ділянкою” загальної історії та окремим „зрізом” політичної історії багатонародної країни. Зрозуміти „механіку” конституювання ЕПМ на зазначених „ділянках” та „зрізах” політичної історії конкретної багатонародної країни можна лише крізь призму принципу ситуативної історіології М.І. Кареєва [15, с. 16] та історіологічного методу І.М. Варзаря [3, с. 25, 160–164; 4, с. 516–517].

ЕПМ формується не „одномоментними” актами, діями, зрушеннями, кроками, подіями, він конституюється довготривалим часом у „звивах” ряду різносенсових соціально-політичних процесів. Конституювання ЕПМ проходить природні етапи відомої гегелівської „процесної тріади”: а) виникнення із певних передумов, б) становлення феноменальною цілісністю та в) розвитку на власних засадах [10, с. 161].

Як комплексне етносоціополітичне явище ЕПМ і має бути вимірюваним комплексно, плюралістичним чином, – не „одним аршином” і не „з однієї якоїсь позиції” чи „доцільної точки зору”. Явище ЕПМ можна вимірювати у потрійній призмі: а) концепції об’єктивного історичного суверенітету особи, групи та народу Дж. С. Мілля [18, с. 641], б) конкретно-ситуаційному вимірі та 3) суб’єктивному „холодному окомірі” М. Вебера [8, с.174–175].

Означені інструменталістські концептуалізми слугують своєрідним планом-„матрицею” подальшого викладу матеріалу, який вибудуємо, за словами американського політолога Х. Дж. Лінца, таким чином, аби чіткіше вималювалася наша мета: „виявлення лише можливостей та тенденцій” у справі конституювання й саморозвитку ЕПМ у багатонародній країні, а не „формулювання абсолютів” на означеному дослідницькому ґрунті [17, с. 197].

Відштовхуючись від дефініціальної аксіологічної позиції що то є, „у принципі”, менталітет, під менталітетом розуміємо органічну сукупність елементів історичної пам’яті певного народу (народу-етносу загалом, так і титульного народу-етносу, меншинського народу-етносу й народу-населення), найрельєфніших рис його соціального досвіду та непідробних ознак його специфічної самосвідомості. У цьому сенсі народний менталітет може бути названим ще й історичним, і соціальним.

За кількістю базових суспільних сфер, у яких народи світу творять свою колективну життєдіяльність, правомірно виділяти і „гніздові галузі” народного менталітету: економічний, духовний, політичний, культурний, етнічний. У житті багатонародної країни, у „стиковій ділянці” між політичною й етнічною сферою утворюється специфічна галузь етнополітичного менталітету. Понятійна назва явища обрана нами під враженням застереження Гегеля: „...те, що не може бути виражене у понятті, – те може й у реальності не існувати” [11, с. 65].

Зазначені структурні одиниці народного менталітету – історична пам’ять, соціальний досвід, специфічна самосвідомость, виступають структурними елементами ЕПМ. У даному контексті етнополітика є не позначенням відповідної області державної політики [5, с. 107–115], а результативністю об’єктивації (матеріалізації) в багатонародній країні етнічної політики на ґрунті вказаної „ділянки” між сферами політичною та етнічною.

В рамках нашого дослідницького сюжету нагадаємо деякі позиції політичної етнології про політичне єство та етнополітичні реалії багатонародної країни. Лише три офіційні цифри ЮНЕСКО свідчать: у світі існує понад чотири тисячі народів-етносів, які говорять шістьма тисячами мов та проживають у майже двохстах країнах. Стрижневою серцевиною цієї проблематики є участь та рольові функції чотирьох тисяч народів-етносів у політичному житті двохсот країн.

Першою виступає проблема генерування народів як етноісторичних спільнот. Народ як живий організм переживає вже згадувану гегелівську процесну еволюцію: „виникнення – становлення цілісністю – розвиток на власних засадах”. На думку Л.М. Гумільова, народ як цілісна спільнота живе від 1200 до 1500 років [13, с. 12]. Протягом цього досить тривалого періоду кожен народ має пройти чотири стадії соціалізації, або ж цивілізаційного зростання, і власне ментального змужніння: рід, плем’я, народність, нація [3, с. 129–134]. Втім, про відносно цілісний ЕПМ може йтися лише стосовно народу-етносу, який послідовно пройшов (або ж іще проходить) останні три стадії соціоцивілізаційного змужніння. Ця колізія заганяє дослідника у „гносеологічний кут” іншої політолого-етнологічної проблеми: як саме народ-етнос стає соціально-політичним суб’єктом.

Механіка етнометисизації народів вкрай проста: щонайменше представники двох родів (він і вона) створюють плем’я; представники двох племен – народність, представники двох народностей – націю. Цілісними організмами типу ethno-populus є три останні стадії. Тільки цілісний, послідовно зконституйований народ-етнос здатний створити свій соціум з адекватною йому моделлю народного менталітету.

Механіка формування ЕПМ досі ще мало вивчена, що формує поле пошукових презумувань (здогадок, припущень). Цю механіку можна уявити та чітко розтлумачити лише вичерпно відповідаючи на три кардинально значущих політолого-етнологічних запитання: 1) на який тип масової політики об’єктивно здатний конкретний народ-етнос, який перебуває на конкретно даній стадії свого соціоцивілізаційного зростання 2) яким є політико-творчий потенціал конкретного меншинського народу-етносу в складі конкретної багатонародної країни 3) яким є взагалі інструментарій пришвидшення/пригальмування процесу формування ЕПМ як політолого-етнологічного феномену.

Вирішення цих питань не може здійснюватися поза межами політичної та етнічної суспільних сфер. Концептуальних відповідей слід шукати у площині над- і міжсферної ділянки, якою „предметно опікується” політична етнологія [3, с. 66–67, 216]. Якщо етносоціальна ситуація в конкретній багатонародній країні вимагає невпинного руху й безальтернативного вирішення зазначених екстремних проблем, „слід рухатись уперед, навіть якщо і компас, і карта відсутні” [19, с. 113].

Такою картою в Україні мала б бути «Концепція державної етнонаціональної політики», яка розроблена понад десять років тому й досі лежить у парламентському портфелі, чекаючи на свою правову легітимацію. Адекватну науковій істині Концепцію, здатну вирішувати екстремні політолого-етнологічні проблеми, має виробляти лише „ефективна політична держава, в підвалинах якої – праведна, чесна власна історія” [цит. за: 21]. Наскільки праведною щодо гуманістичної сутності зазначених проблем була попередня, радянська, та й нинішня, просуверенна політична історія, ми з’ясуємо у наступному викладі.



По-перше. ЕПМ „фіксує” лише зрозумілі й пережиті певним народом політичні події, факти, акції тощо, нерідко у міфологемному вигляді. Після наполеонівських війн на початку ХІХ ст. у Західній Європі були популярними етноміфологеми про „російського ведмедя”, „бістро-казачка” та „московські морози”, а в самій Росії – анекдоти про „шарамижників” та „шантраповців” і лише одна етнополітизма – про „повзучий шовінізм” (М. Шовен – наполеонівський капрал, керівник геноцидних „зондер-команд” у євроросійських „глибинках” 1812 р.). Сьогочасні політеї незмірно збагатили ілюстративний арсенал питання. Наприклад, восени 1991 р. ідея козацької республіки „не сподобалася” придунайським циганам-лінгураріям, які перебувають на соціоцивілізаційній стадії зрілості роду, – та настільки не сподобалася, що вони просто фізично побили „київського агітатора”; турки-месхетинці з Чернігівської області (вони перебувають на стадії племені), десятиліття пасивні, – вмить зактивізувалися навесні 1998 р., коли турецькі власті „точечним манером” стали ліквідовувати окремі племінні оселі їхніх етнородичів в Іракському Курдистані (тогочасні репресалії завершилися пожиттєвим ув’язненням курдського лідера Е. Оджалана); саудівські ваххабіти, що перебувають на стадії народності, вже десятий рік є активними учасниками чеченських і дагестанських етновизвольних змагань. І лише один промовистий український приклад, – під знаком „від противного”: закарпатські русини, яких у більш як двадцяти країнах світу визнано високорозвиненою нацією, не знаходячи спільної мови з правлячим Києвом, вдруге за період Незалежності (у лютому 1992 р. та у жовтні 2008 р.) оголосили себе „незалежною республікою”.

Уже з попереднього аналізу подібних прикладів назовні випливає давно відкрита політичною етнологією закономірність: кожній соціоцивілізаційній стадії зрілості народів-етносів адекватний свій тип політичної демократії. І варто цю матерію осмислити бодай кільком лідерам даної людності, – як і вся людність динамічно політизується, активізується, „включається в політичну акцію” тощо. Отже, на стадії роду люди здатні створити джінтільний соціум, якому притаманний вождистський тип неврядованої демократії, що, як правило, заходить у гоббсівський кут „війни усіх проти усіх”; на стадії племені трибусіальний тип соціуму, якому притаманні охлократичні форми політичної активності; на стадії народностіпопораційний тип соціуму, якому притаманні простонародні форми прямої, „самодіяльницької” демократії та ще й на імітаційних засадах; зрештою, на національній стадіїінтеретнічний тип соціуму, якому притаманні, як правило, солідаристські форми активності свідомих політичних громадян [6, с. 85–88].



По-друге. Якби подібні політолого-етнологічні матерії були осмислені на науковому рівні всім суспільством чи бодай солідними елітно-інтелектуальними колами, в практичній державній етнополітиці був би наведений „певний порядок” у справі „правильного” пойменування та ієрархізації самих меншинних народів-етносів даного багатоетнічного суспільства. Поки ж що в Європі відомі лише дві країни, в яких цей „порядок” наведено іще з середини ХІХ ст., і це зафіксовано в їх конституціях. Це – Австрія та Угорщина: в обох народи-етноси, що перебувають на стадіях роду, племені і народності, віднесено до групи „етнічні меншини”, а ті, що перебувають на стадії нації, – до групи „національні меншини”. У нинішньому парламенті Угорщини (з 1989 р.) існує спеціальний „уповноважений з захисту прав етнічних і національних меншин”. У Законі 1993 р. „Про права національних та етнічних меншин” впроваджено норму про субетнічні диференціації навіть у рамках одного й того ж меншинського народу-етносу. Так, із усіх 1328 органів місцевого самоврядування в Угорщині польська нацменшина має 2 органи, німецька – 4 органи, а циганська – 90 органів [20, с. 189].

У нас такої уваги та диференціації ніколи не було й немає. В СРСР бал правив примітивний кількісний аршин: не-російська людність у кількості до 1 млн. осіб – це автоматично „нацменшина”, а ті „не-наші” особи – просто „нацмени”. Не набагато краща ситуація і в суверенній Україні: тут усі не-українські людності просто названо „національними меншинами”, ситуативно і безсистемно виділяючи серед них лише кількох „корінних народів” і „етнічних груп”. Природно, що дана теоретико-суб’єктивна суміш об’єктивно зумовлює (інколи – й зумисний) хаос у практичній етнополітиці. А за таких умов, уже в суверенні роки, нічого позитивного та конструктивного не могли закріпити в своєму ЕПМ такі „прохачі”-меншини, як кримські татари, закарпатські русини, буковинські румуни.



По-третє. Найуразливішою „ділянкою” ЕПМ в усіх багатонародних країнах є специфіка політичної соціалізації меншинських народів-етносів. Йдеться про не досить звичайні речі, зокрема про надання цим чужоетнічним людностям можливостей (а) самостійно творити і „висувати наверх” свою еліту (елітотворення); (б) мати у своєму етноойкуменному краї бодай якийсь рівень автономності політико-державного та місцево-регіонального життя (автономне політичне державотворення); (в) висувати зі свого середовища „апробовані на місці” соціальні інститути та громадсько-політичні асоціації до складу всекраїнової політичної нації, правлячого політичного класу та структур політичної системи (партієнаціотворення); зрештою, (г) брати посильну участь у справі ідейно-теоретичного збагачення та вдосконалювання чинної Концепції державної етнополітики (ідеєтворення). Аналіз світового політичного досвіду засвідчує: якщо етнонацменшинам надати належні можливості позитивно проявити себе на цій ділянці між політичною та етнічною сферами, навіть титульні люди часом можуть виявлятися „дещо меншими патріотами”, аніж не-титульні людності. В разі позитивного спрацювання ЕПМ на цій ділянці й саме багатонародне, тобто полікультурне суспільство „може розглядатися таким, що перебуває у процесі соціалізації, який демонструє комплексність світу, рятуючи його від фантазму „одновимірності” й узагальнюючого підходу” [19, с. 37].

Різноетнічні народи у складі поліетнічних спільнот, країн і суспільств, зазначав Гегель, сильні своїми характером, освіченістю, способом життя, неповторними мовами, унікальними звичаями та чисельністю, і всі ці „сильні риси” синтезуються в „сильну країну із сильною конституцією” [10, с. 57, 60]. Про подібну сильну країну із сильною конституцією і ми сьогодні мріємо. Проте до цих висот немає іншого шляху, окрім вибудовування в цілеосмислену лінію численних конструктивних заходів із зміцнення ЕПМ усіх існуючих в Україні іноетнічних людностей. Політичним кратологам країни й зокрема практичним етнополітикам слід звертати увагу на теоретико-праксеологічну вагу ідеї ЕПМ.



ЛІТЕРАТУРА


  1. Антонюк О. Ментальність етносу // Політологічний словник: Навч. посіб. / За ред. М.Ф. Головатого, О.В. Антонюка. – К.: МАУП, 2005.– 792 с.

  2. Бойко О.Д. Менталітет (ментальність) // Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. − К.: Ґенеза, 2004. − 736 с.

  3. Варзар І.М. Політична етнологія як наука: історіологія, теорія, методологія, праксеологія. – К.: Школяр, 1994. – 224 с.

  4. Варзар І. Історіологізм політолого-етнологічного мислення // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Відп. ред. Ю.І. Римаренко. – К., 1996.

  5. Варзар І., Романюк О. Державна етнічна політика в політолого-етнологічних аспектах: історіологічний аналіз // Курасівські читання – 2005. – Книга 1. – Наукові записки ІПіЕНД. – Вип. 30. – К., 2006. – С.107-116.

  6. Варзарь И.М. К генезису политолого-этнологической теории и науки… // Політолого-етнологічні проблеми розвитку сучасної України: Матеріали Всеукр. наук.-теорет. конф., м. Київ, 28 лют. 2006 р. / Редкол.: М.Ф. Головатий (голова) та ін.; За наук.ред. І.М. Варзаря. – К.: МАУП, 2007.

  7. Варзар Р.І. Політолого-етнологічна аксіологія історичного менталітету багатонародної країни // Політолого-етнологічні проблеми розвитку сучасної України: Матеріали Всеукр. наук.-теорет. конф., м. Київ, 28 лют. 2006 р. / Редкол.: М.Ф. Головатий (голова) та ін.; За наук. ред. І.М. Варзаря. – К.: МАУП, 2007.

  8. Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. – К.: Основи, 1998. – 534 с.

  9. Вовель М. Ментальность // 50/50. Опыт словаря нового мышления / Под общ. ред. М. Ферро и Ю. Афанасьева. – М.: Прогресс, 1989. –С. 456-457.

  10. ГегельГ. Философская пропедевтика / Пер. с нем. – М.: Моск. Тимирязевский научно-исслед. ин-т, 1927. – 258 с.

  11. Гегель Г. Политические произведения / Пер. с нем. – М.: Наука, 1978. – 438 с.

  12. Головатий М. Ментальність етнічна // Малий етнополітологічний словник: Навч. посіб. / Гол. редкол. Г.В. Щокін. – К., 2005.

  13. Гумилев Л. Чтобы свеча не угасла. Сборник эссе, интервью, стихотворений, переводов. – М.: Айрис-пресс, 2002. — 560 с.

  14. Захарченко М.В. Ментальність // Соціальна філософія: Короткий енциклопед. словн. / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. – К.: Х., 1997.

  15. Кареев Н. Историология (Теория исторического процесса). – Пг.: тип. М.М. Стасюлевича, 1915 г. – 320 с.

  16. Козлова О.М. Політолого-етнологічні виміри феномену генерування та функціонування народного менталітету // Політолого-етнологічні проблеми розвитку сучасної України. – К., 2007.

  17. Лінц Х. Дж. Небезпеки президентства // Глобальне відродження демократії / Пер. з англ. / За ред. Л. Даймонда, М.Ф. Платтнера. – Львів: Ахілл, 2004. – С.178-206.

  18. Міль Дж. Ст. Про підстави та межі laisser-faire, або принципу невтручання // Лібералізм: Антологія / Упорядн. Олег Проценко та Василь Лісовий. – К.: Смолоскип, 2002.

  19. Перотті Антоніо. Виступ на захист полікультурності / Пер. з франц. – Л.: Кальварія, 2001. – 128 с.

  20. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами/ Інститут регіональних та євро інтеграційних досліджень «ЄвроРегіо Україна» – К.: К.І.С., 2004. – 360 с.

  21. Урок нинішньому і майбутньому поколінням // Урядовий кур’єр. – 2008. – 20 листоп.



THEORETICAL AND KNOWLEDGE ASPECTS OF CONSTITUTING

ETHNOPOLITICAL MENTALITY OF MULTIFOLK COUNTRY
Roman Varzar
The Interregional Academy of Personnel Management (IAPM)

Frometivska str., 2, Kyiv-39, 03039, Ukraine
The author concentrated his attention on an ethnopolitical mentality as a particular manifestation of the national mentality. The genesis, source and structure of the mentality were indicated by author in the ethnopolitical history of an abstract multifolk country. In our opinion, the phenomenon of EPM can be measured by factors such as: a) the concept of an objective historical sovereignty of individuals, groups and people studied by J. S. Mill, b) the concrete-situational dimension 3) the subjective “cold eye” described by M. Weber. The author suggested that the national minorities in the framework of a country were the main bearers of the mentality. The problem of forms of a political socialization of national minorities was inspected in details that included the process of the creation of elite, the state’s autonomy, parties and nations building and forming of ideas. According to the authors opinion all the aforementioned components were stages of the development of an ethnopolitical mentality of the multifolk country.

Key words: a mentality, the ethnopolitics, a folk, an ethnos, a nation, the multifolk country.
ТЕОРЕТИКО-ПОЗНАВАТЕЛЬНЫЕ АСПЕКТЫ СТАНОВЛЕНИЯ ЭТНОПОЛИТИЧЕСКОГО МЕНТАЛИТЕТА В МНОГОНАРОДНОЙ СТРАНЕ 

Роман Варзар 

Межрегиональная Академия управления персоналом (МАУП)

Фрометовская, 2, Киев-39, 03039, Украина
Внимание в статье акцентировано на этнополитическом менталитете как отдельном выражении народного менталитета. Выявлено его генезис, источники и структуру в этнополитической истории абстрактно взятой многонародной страны. По мнению автора явление ЭПМ можно измерять по следующим признакам: а) концепции объективного исторического суверенитета личности, группы и народа Дж. С. Милля, б) конкретно-ситуационного измерения и 3) субъективном "холодном глазомере" М. Вебера. Основным носителем данного среза менталитета автор считает меншинные народы-этносы. Подробно изложены вопросы о формах политической социализации меншинних народов-этносов: елитоформирование, автономистское государствостроительство, партиенациостроительство, идееформироание. Последние являются своеобразными стадиями становления этнополитические менталитета в многонародной стране

Ключевые слова: менталитет, этнополитика, народ, этнос, нация, многонародная страна.
Стаття надійшла до редколегії 27.05.2009

Стаття прийнята до друку24.09.2009

УДК 30.93


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка