Від кордону до самого центру (Ідея кордону в європейській традиції)



Скачати 119.42 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір119.42 Kb.
Кшиштоф Чижевський

Фундація «Пограниччя культур,

мистецтв, народів» (Сейни, Польща)
Від кордону до самого центру

(Ідея кордону в європейській традиції)
Не так давно, у 60-х роках нашого століття, Західна Європа заповзялася усунути кордони, які розділяють держави, народи і людей. Динамічний розвиток сучасної технології, а також зростаюча кількість проблем, вирішення яких можливе тільки при подоланні кордонів, як наприклад, екологія та безпека, – усе це підтверджує прогнозування Маклана про «ґлобальне село» – світову спільноту, в якій кордони втрачають свою важливість.

Це супроводжувалося переконанням, що саме завдяки такому поворотові подій можуть зовсім зникнути етнічні конфлікти та будь-який національний сепаратизм. Подібне припущення можна віднайти і в східній частині континенту, в комуністичній ідеології, тільки з тією відмінністю, що звільнення від національної фобії відбувалося через висунення нового уніфікованого людського витвору – «homo sovieticus». Цей східний інтернаціоналізм був, по суті, тільки оберненим та прихованим шовінізмом, який на цих теренах неперервно культивувався. Цей факт найкраще продемонстрований на кордонах братніх країн. Турист, який мав усі необхідні документи, і ніколи не займався жодною контрабандою, ніколи не перевозив таємно заборонені книжки, на кордоні все ж відчував свою вину, коли до нього прискіпувалися і принижували його. Жителі країн, які жили з цього боку берлінської стіни, заздрісно стежили за процесами, які відбувалися в Західній Європі. Світ відкритих кордонів символізував свободу.

1990 року впала берлінська стіна. Це започаткувало процес відкритости кордонів у всій Центральній та Східній Європі. Але тим часом нові кордони, освячені кров'ю, почали утворюватися на теренах колишньої Юґославії, кордони, такі незрозумілі для багатьох, роз'єднали Чехію і Словаччину, не кажучи вже про мережу кордонів, що вкрила територію колишнього Радянського Союзу. Розуміння сутности кордонів зазнало зміни: дедалі частіше в ім'я свободи і захисту суверенітету жителі новоутворених держав вимагали посилення кордонів або взагалі їхнього закриття. Так, це трапилося в східній частині Європи, але чи тільки тут? Незважаючи на те, що прогнозування модернізації та високого технологічного розвитку збулися, незважаючи на те, що розпочався процес об'єднання Європи, наприкінці ХХ ст. ніхто серйозно не говорить про повне усунення кордонів на нашому континенті. Навпаки, дедалі сильніше лунають голоси на їхній захист. Технологія зробила багато, але вона стала безпорадною щодо страху членів спільноти перед повною відкритістю. Етнічні конфлікти також не зникли, а національне самоусвідомлення, незважаючи на трансформації, досі залишається життєдайною силою, яка впливає на сучасних європейців.

Європа вже має значний різноманітний досвід існування кордонів. Кордони служили як позначкою відокремлення, віддалення, ізоляції та захисту, так і приєднання та зустрічі.

Зміни у підході до проблеми кордонів завжди тісно пов'язувалися з новою філософією життя, яка починала окреслюватися. Сьогодні маємо час переоцінення, падіння старої системи ієрархії вартостей, а отже важливою є постановка проблеми про нинішнє розуміння концепції кордонів у контексті Європейської спільноти чи Європи реґіонів.

Центральною темою наших міркувань є ані національні, ані географічні кордони. Важливішим буде культурний, суспільний та соціологічний аспекти проблеми кордонів у житті європейців.

Ось як сприймає Європу швидкоплинних кордонів Жан-Марі Доменак у книзі «Європа: виклик культурі»: «Я перетнув Рейн через Європейський міст, навіть не зауваживши, що я їду з Франції до Німеччини. Якось у дитинстві я завдяки біноклеві мого дідуся-артилериста спостерігав за маневрами молодих нацистів. Сьогодні я захлинаюся від радости, яка, однак, супроводжується певною незручністю: я більше не бачу кордонів моєї території, а для мене межа була чимось таким, що окреслює мене і закриває, що показує мені мою скінченність».

Як на європейців, то такі міркування містять суперечності, які нелегко розв'язати. З одного боку, радість спричинена подоланням чи звільненням себе від власних кордонів. А з іншого, існує потреба позначити межі, які окреслюють мене і визначають мою ідентичність. Інакше кажучи, прагнення до ізоляції стикається з тяжінням до закорінености. Саме так я дійшов до самої сутности полеміки, яка відбувається в сучасній Європі, і яка привернула увагу політиків, економістів, культурологів та науковців. І не дивно, бо ми втягнуті в процес творення нового типу об'єднаної Європи. Полеміка поновилася після публікації результатів соціологічних опитувань, які були проведені переважно серед європейської молоді і які виявили домінування зростаючої орієнтації на закоріненість над тенденцією до ізоляції. Отож, як далеко ми знаходимося від 1960-х.

Однак, для нас важливими є різні аспекти: то хіба повинні заперечувати одна одну вище названі орієнтації? Чи ми повинні для вирішення проблеми надати перевагу якійсь одній? Хіба ми не можемо дозволити цим суперечностям, які так природно маніфестують себе у зізнанні Доменака, мирно співіснувати? Чи не є це природною сутністю європейського духу, закоріненого в розмаїтість і поліфонію, зневажати очищення і редукувати речі до одного виміру? Дати змогу цим суперечностям співіснувати означає розглядати їх як частку європейської сутности, оформлювати їх так, щоб вони містили щось неподібне і неповторне. Саме в цьому полягає завдання будівничого, тому що, як сказав мій знайомий тесляр, це не досягнення побудувати дах над чиєюсь головою, досягнення полягає в тому, щоб побудувати дах, який не ховає неба! Таким конструктом є те, чого добиваються усі, хто працює над творенням нової Європи реґіонів, тієї Європи, де колись знову універсальність народиться з окремішности.
Святість кордонів
Для позначення кордонів людина часто встановлює лінію, яка належить до сакральної сфери. Порушення таких кордонів рівнозначне святотатству. У «Законах» Платона знаходимо такі сентенції, які промовляє сам Зевс, хранитель кордонів, і якого греки називали Herkoios – огорожа: «Ніхто не може рухати камінь, який відокремлює його власність від власности його сусіда...». Інтерпретуючи цей фраґмент у «Становищі людини», Ганна Арендт підкреслює, що те, що спонукало греків захищати непорушність кордонів, було «не повага до приватної власности, як ми це розуміємо сьогодні, а факт, що без володіння житлом, людина не здатна брати участь у справах світу, оскільки вона не має там власного місця». Слов'яни на кордоні насаджували дерева груші, і було загальновідомо, що зрубування цих дерев вважали за лихо. Ми захищали своє місце, свою відокремленість, тобто те, що, за Доменаком, окреслює нас, дає нам змогу брати участь як суб'єктам у вирішенні світових справ. Питання, якому тут надаємо особливе значення, залишається відкритим. Колись це означало наше найближче довкілля, нашу сімейну власність, нашу маленьку батьківщину, стіни нашого міста... Сьогодні ми маємо держави з їхньою охороною кордонів, і відчуття, що ми втратили своє місце.
Відносність кордонів
Я походжу з тієї частини Європи, де важко знайти щось хисткіше як державні кордони. Тут ви можете зустріти людей, які, живучи в одному і тому ж місці, були громадянами трьох, а то і чотирьох держав. Після другої світової війни кордони моєї країни пересунулися на сотні кілометрів на Захід.

Відносність кордонів ще виразніше окреслюється їхнім курсом, часто настільки абсурдним, що не піддається законам логічного мислення. Тут трапляється таке, що кордон проходить через середину міста і з невідомих причин розділяє сім'ї чи людей, які розмовляють однією і тією ж мовою.

«Після першої світової війни у Центральній Європі замість семи країн утворилося чотирнадцять, і сьогодні там не існує жодної держави, яка б сприймала свої кордони цілком виразними. Ось це і є спадщина мирних договорів після двох світових воєн. Кордони визначила групка політичних та мілітаристських психопатів олівцем і за столом, навколо якого вони святкували їхню перемогу», – зауважує професор Куцера з Праги.

Сам я проживаю поблизу так званого потрійного перехрестя, незвичайного місця Європи, де, починаючи з XV ст., кордони трьох країн по-різному стикалися: раніше це були королівська Польща, Велике Литовське князівство і Тевтонський орден, а сьогодні – Польща, Литва і Калінінградська область, яка належить до Росії.

Я подав цей приклад як виняток із загального правила. Це супроводжується феноменом надзвичайно динамічної міґрації жителів Центральної та Східної Європи, яка спричинена різними чи то економічними причинами (недавня міґрація румунських циганів до Польщі та Німеччини), чи насильною депортацією, яку проводив комуністичний режим (переселення українського населення зі сходу на захід Польщі чи депортація судетських німців з Чехословаччини до Німеччини). Можна було б навести багато таких прикладів. На Заході не існує подібного феномена, а якщо й існує, то не такою мірою. Відчуття відносности та тимчасовости кордонів щоразу посилюється, і дуже часто причина криється в наростаючому процесі відкриття і стирання кордонів. І як наслідок, сьогодні жителі двох, досі ще відокремлених частин Європи, однаково прагнуть мати таке місце, в якому не можна усунути камінь, який відокремлює їх і який їх закорінює.

Водночас щораз очевиднішим стає той факт, що лінія кордону в цьому місці не буде більше кордоном якогось народу, а, радше, кордоном нашого дому, родини, який полегшує нам нашу самоідентифікацію.


Подолання кордонів
Прагнення європейського духу до відокремлення та звільнення від місцевої пов'язаности є таким же сильним, як і прагення до родинних почуттів. Постійне перетинання кордонів є викликом, який європейці намагаються радісно сприйняти. Це зумовлено ненаситними інтересами в світі, відкритістю та відмінністю, пошуком оздоровлення в розмаїтті. І водночас це зумовлено бажанням творити понадлокальні структури, цивілізацією універсального характеру, яка здатна засвоїти стільки територій, скільки завгодно. Такою була і латиномовна цивілізація. Такою була «Republique des lettres», започаткована гуґенотами і заборонена Луї XVI наприкінці XVII ст., який розповсюдив книги, що їх надрукували гуґеноти, серед еліти різних країн, і завдяки цьому французька мова стала загальнозрозумілою для європейців. Зв'язок з цією республікою ототожнювали з участю у чомусь спільному, задля чого відреклися від релігійної, національної чи навіть родинної пов'язаности. Але це, звичайно, крайній випадок локальности та дискредитації всіляких відмінностей.

Іншою була ситуація з латиномовною цивілізацією, яка завдяки християнству була чутливою до місцевого колориту. Вона вбирала, а відтак зберігала, усі релігійні відмінності. Її єдність була єдністю розмаїтостей.

Поза всяким сумнівом, об'єднання сучасної Європи вихо-дить з цього духу, який невпинно прагне до подолання кордонів. Безсумнівним є те, що його завершення буде новим якісним витком в історії Європи. Однак, луна різних концепцій об'єднання з минулого, які я навів, так чи інакше присутні в дискусіях про новий тип єдности.

Варто також нагадати, що завдяки прагненню подолати кордони Європа, на відміну від інших частин світу, досі не задовольнилася цим, і досі залишає цю проблему відкритою та обширною.


Кордони Європи
Насправді дуже важко говорити, де розташовані кордони Європи. Проблемними залишаються кордони на її східних теренах, що досі формуються. Геродот вважав, що кордони Європи сягають річки Дон, де Ґоль говорив, що вони простягаються до Уральських гір, а не так вже й давно багато хто стверджував, що ці кордони закінчуються на Ельбі. Сьогодні все частіше говорять, що Європа простягнулася від Уральських гір до Атлантичного океану. А де ж її кордони на півдні?

Може це прозвучить і парадоксально, але європейський універсалізм завжди мав свої кордони. Так, універсальною була європейська цивілізація, яка захищала свої кордони від варварського світу. Отже, починаючи від кордонів Римської імперії, існування самої Європи було зумовлене чітким визначенням її кордонів. Звичайно, ці кордони могли поширюватися і, звісно, поширювалися. Слово «європейськість» для визначення європейської сутности вперше з'явилося як визначення воїнів-християн, які у VIII ст. боролися за розширення імперії Карла Великого. Усвідомлення того, що існують кордони, відокремило нас, жителів Центральної держави, від чужинців, яких ми тривалий час називали варварами, і визначило існування нашої європейської ідентичности. Варто нагадати, що наші кордони ніколи не були герметичними і закритими, як щось на зразок Китайської стіни. Це були кордони взаємопроникання і взаємовпливів, що поза всяким сумнівом і мало суттєве значення для розвитку Європи. Однак сам факт існування цих кордонів визначив і нашу окремішність, і нашу сутність.

Були різні спроби подолати чи навіть стерти ці кордони. Особливо у нашому столітті відкритість Європи для усіх інших цивілізацій, чому особливо посприяв динамічний розвиток культурної антропології, мала не тільки коґнітивний характер, але і спрямовувалася супроти європоцентризму і протиставляла мудрість інших культур гордій Європі. Внаслідок цього сама європейська культура стала розмаїтішою, але кордони досі існують в нашому усвідомленні. Вони існують ще й тому, що існує загроза, яка, безсумнівно, була і сьогодні є чинником активізації до об'єднання Європи.

Контегов-Каліерґі, який заклав основи сьогоднішньої ідеї об'єднаної Європи, у книзі «Пан-Європа», що з'явилася у Відні 1923 року, застерігав від Радянського Союзу, вбачаючи основну загрозу Європи у варварському Сході. Така тривога Каліерґі не була безпідставною, її підтримав польський письменник Станіслав Вінценз, який у книзі «Діалог з совєтами» описав реакцію тих людей, які, почувши про прихід Червоної Армії до Польщі, почали спалювати книжки, бо володіння ними могло їх знищити. Дії сучасних європейців, якщо серед іншого розглянути захист книг від засилля американської масової культури, нагадують спроби позначити кордони, нові «позначки» на захист європейської ідентичности.


Європа центру
Посилена охорона кордонів, чи це тільки «позначки» чи кордонів держав, відбувається не тільки в період зростаючої загрози ззовні. Слабкий центр також вимагає кордонів. Інакше кажучи, це наша внутрішня криза і загрожена ідентичність змушує нас надавати великого значення кордонам, які повинні нас захистити. Саме в таких ситуаціях наростає напруженість і легко спалахують конфлікти.

На початку своєї доповіді я зауважив, що сьогодні змінюється наше розуміння кордонів порівняно з 60-ми роками. Причи-на такої ситуації у внутрішніх проблемах самих європейців. Потреба закорінености дедалі виразніше артикулюється і увиразнює тривогу пов'язану із втратою власного місця. Задоволення від легкого пересування, подолання простору та відкритости кордонів змінюється пошуком шляхів, які ведуть до середини, до самого центру.

Але де може знаходитися центр сучасної Європи? Минуло багато часу від того, як ми втратили Рим як центр, що випромінював вплив на всю нашу цивілізацію. Період, коли роль центру могли виконувати окремі міста із сильним культурним та політичним впливом, такі, скажімо, як Париж чи Відень, також вже належить до минулого. Чи можуть цю роль виконувати сучасні європейські адміністративні центри, такі, як Брюссель чи Страсбурґ, які символізують Європу відкритих кордонів, і водночас її єдність?

Якщо я правильно зрозумів європейські прагнення, а вони найкраще виражені у суперечності між чітким визначенням кордонів власного місця та бажання подолати їх, то нова Європа, яка скоро з'явиться, буде Європою реґіонів. Тому, здається, що тільки така форма дасть змогу сучасним європейцям сягнути центру, який закорінює їх і окреслює їх в їхній окремішності, і водночас дає їм змогу брати участь у проблемах світу, які є спільними для всіх.

Що таке Європа реґіонів? Це місцевість, яка має свій центр всюди, а кордонів ніде. Це особливе визначення Бога, сформульоване ще перед традицією герметиків та асимільоване християнством завдяки середньовічним містикам, особливо стосується наших міркувань. Створення великих та малих реґіонів у Європі означає творення автентичних центрів, які розташовані поблизу людини і які увиразнюють її. Такий процес потрібний у час заснування Європейської спільноти. Він необхідний для стабільности. Відкриття чи стирання кордонів спричинює сильну ізоляцію розмаїтости та неподібности, що перебувають в опозиції до уніфікації. І це природнє явище. Ось так народжується єдність у відмінності, така знайома європейському досвідові.

Творення реґіонів є прагненням пошуку центру, прагненням середини. І водночас сильно діючий центр відкриває кордони, втихомирює страх відкритости і змішування, а отже, підвищує шанси реалізації ідеї Європейської спільноти.

Штучним виглядало б твердження, що європейське прагнення до закорінености у своїх малих реґіонах породжує небезпеку переваги часткових інтересів, ксенофобії та націоналізму. Націоналізм народжується на околицях. Він народжується серед людей, які ізольовані від центру, живуть комплексом центру, витвореним самим центром. І в такому розумінні, націоналізм є дитям періоду величезної диспропорції між політичним і культурним центром, реґіональними та етнічними провінціями. Справжньою рівновагою цьому може стати Європа, яка творить центри на окоицях, і центри якої можуть знаходитись будь-де.

Звичайно, Європа реґіонів, захищаючи свою окремішність і відмінність, яка конституює її, не прагнутиме до стирання наявних культурних, державних і релігійних кордонів. Існування сильних реґіональних центрів збереже і виокремить ці кордони. І тут немає суперечности, оскільки походження слова «кордон» і латинського слова «finis» та спорідненого з ним «finitimus» (сусідній, суміжний) пов'язане радше з концепцією близького сусідства, аніж з герметичною ізоляцією. У цьому й полягає специфіка реґіону, яку можна було б назвати пограниччям реґіону, тобто місцем, де кордони радше всередині, ніж назовні сусідньої території. Існування сильного центру послаблює тільки ті кордони, які є ззовні, які ізолюють і закривають. А з іншого боку, це природньо посилює кордони, які проходять всередині і які визначають природу реґіону.



Існування і розвиток реґіонів пограниччя, кількість яких у сучасній багатокультурній Європі зростає, надзвичайно важливе для процесу формування європейської єдности. Оскільки саме у цих реґіонах можуть з'явитися автентичні спільноти, які народжуються в боротьбі за неподібність. Саме тут чітко визначені кордони зійдуться разом в універсальному центрі. Саме так утворить Європа Центру. І, можливо, тоді ми зуміємо побудувати дах над нашими головами, який не закриватиме неба.
Переклад з англійської Марії Зубрицької


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка