Ведучий. З високих круч Де синь небес прозорий Вливається в Дніпровскі водограї, На бурю схожий Гнівний І суворий Стоїть Тарас І дивиться на нас



Скачати 119.15 Kb.
Дата конвертації29.04.2016
Розмір119.15 Kb.
Ведучий. З високих круч

Де синь небес прозорий

Вливається в Дніпровскі водограї,-

На бурю схожий

Гнівний і суворий

Стоїть Тарас і дивиться на нас.

За землю й волю

В ратному двобої

Ти з нами йшов кайдани рвать з людей,

Благословляв, Кобзарю нашу зброю –

Єси безсмертний, гордий Прометей!
Звучить пісня “Реве та стогне Дніпр широкий”.
Ведуча. Є дні, що минають і непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце.
Ведуча.Україна у долі своїй має такий день – 9 березня. З минулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

Читець.

Коли міняли честь неначе крам,

А правду – совість кидали за грати, -

В серцях людей Ви спорудили храм,

Якому там повік-віків стояти.

Коли брехня сідала на престол,

Мовчало все від заходу до сходу, -

Ви осінили праведним хрестом

Безсмертне слово рідного народу.

Вогонь запалений Тарасом,

У нашім серці не погас –

Він став над простором і часом

Він будить нас, він кличе нас!

Біля імпровізованої хати сидить батько, мати, дитина.



Дитина (звертається до батьків)

Любий тату, милий тату!

Ти скажи, навіщо хату

Рушниками ми прибрали,

Ніби в свято великоднє?

День який у нас сьогодні,

Що квіток отак багато?

Батько

Так, у нас сьогодні свято!



Дитина (до матері)

Мамо, що ж за свято нині?



Мати

Та Тарасове, дитино!

Знай, колись, моє серденько,

Був у нас Тарас Шевченко.



Дитина

Хто ж він був нам, люба ненько?



Мати

Наймиліша всім людина

І найкращая перлина,

Яку має Україна,

Наша рідная країна.
Учень читає вірш Остапа Левицького «Тарасе!»
Ти розніс України славу далеко, широко,

І в слов’ян сім’ї великій ставив нас високо.


Ти показав, що наш народ ще живе, здоровий.

Що язик наш так спосібний, як і інші мови.


Ти розкрив нам сонце ясне, ти нам дав прозріти,

Що ми правду упізнали «І чиї ми діти»…


«Учимося», як велів Ти, «Думаєм, читаєм»,

Та і «найменшого брата» разом просвіщаєм.


І просвіта вже несеться від хати до хати;

Щира праця нам приносить вже полон багатий…


Бо се, бач, уже прозріли ті незрячі маси…

Усміхни-ж ся з-за могили, усміхнись, Тарасе!


Пісня________________________________________________________________
Ведучий. Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний.
Ведуча.Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі.
Дитина:

  1. До мене сьогодні всміхнувся Шевченко

З картини, що там на стіні.

Читає пісні його залюбки ненька,

Розказував батько мені:
Дитина:


  1. Як вівці він пас — ще малий був хлопчина,

А виріс — великий дав дар:

Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,

Цю книгу, що зветься "Кобзар".
Дитина:


  1. Як книгу святу берегли ми завзято,

З собою забрали у світ,

Як слово Тараса завжди зберігати,

Великий усім заповіт.
Дитина:


  1. Буду й я любити Вкраїну рідненьку,

То може й мені ще не раз

З картини ласкаво всміхнеться Шевченко,

Наш Батько, великий Тарас.
Дитина:


  1. Маю я книжок багато,

Та найбільший маю дар:

— Чемна ти! — сказав раз тато,

Дарував мені "Кобзар".
Дитина:


  1. В "Кобзарі" садки квітучі

І на конях козаки,

І русалки там на кручі...

Мов найкращі це казки!

Пісня ______________________________________________________________




Ведуча: Незважаючи на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї і дитинство його було тяжким та безрадісним, малий Тарас ріс допитливим та розумним хлопчиком. Але золотим сонячним промінчиком в безпросвітній темряві була вірна, щира дружба Тарасика і його сусідки Оксани Коваленко.
(Тарас сидить за столом, щось малює. Раптом до нього тихо підкралась дівчинка, закрила долонями очі).
Оксана. Ку-ку! Хто я?
Тарас. Оксана? Оксана! Ти у вінку — найкраща за всіх панянок на світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.
Оксана. Із срібними?
Тарас. І золотими дзвіночками в закаблуках.
Оксана. Золотими? Щоб ні в кого таких не було!
Тарас. А в тебе будуть! І по дзвіночках зразу вгадаю, що ти йдеш!
Оксана. Я без тебе нікуди!
Тарас. І я тебе нікому не оддам…
(Діти беруться за руки).
Тарас.
Ми вкупочці колись росли
Маленькими собі любились.

Оксана.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Тарас.
Старі зарані повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи…
Ведучий:Лихо не спало. Коли Тарасові було 9 років померла його мати, а в 11 років залишився він круглим сиротою бо ж і батько помер.
Ведуча. Став Тарас пасти громадську худобу. Та все ж мріяв про малювання. Знайшов – таки одного маляра, який погодився взяти його в науку, проте Тарасові треба було отримати дозвіл від пана Енгельгарта.
Тарас – Пане управителю, я до вас! Я дуже хочу вчитися малювати і дяк з Хлипнівки погодився взяти мене в учні. Я прийшов, щоб ви дозволили й документа дали.
Управитель – А батьки в тебе є ?

Тарас – Ні, померли, сам я. Так дасте документа ?

Управитель – Якого документа? Дурниці! Оце я одержав листа від пана, йому саме таких хлопців, як ти, треба в козачки набрати.

Тарас – В козачки!? Які козачки??

Управитель – А такі козачки, пан уже знає. Так що я тебе до кухаря нашого пошлю.

Тарас – Пане управителю... я хочу на маляра вчитися...

Управитель – Ну, годі там базікати! Одведіть його до кухаря.

Вірш – "Доля"

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

з нас будуть люде», - ти сказала.

А я послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде?

(Звучить мелодія)

Під музику виходять три старшокласниці у білому вбранні: Доля (у терновім вінку, боса) Муза, Слава.


Доля:

Я тиха доля, доленька Тараса…

В вінку терновім, боса на снігу…

Втирала сльози, зронені завчасно,

Співала „люлі» ще у сповитку.

Я проводжала маму Катрю в вічність.

Разом з Тарасом

Свічку їй несла.


Тарас:

В того доля ходить полем,

Колоски збирає.

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.
Муза:

Ходімо, хлопче, я шлях твій освічу і

До волі стежку протопчу.
Слава:

Я, хлопчику, твоя Мінливая зоря.

Зі мною, я знаю -

Доведеться йти на іспит.

А може, й на тортури, та одначе,

Ніхто не відбере твій тихий світ,

Що в глибині душі сміється й плаче.

(Виводять хлопчика Тараса. Тарас-юнак тримає в руках документ, перечитує, схвильовано роздивляється.)


Ведучий: 22 квітня 1838 рік. Зі спогадів художника-земляка Сошенка: „Зараз до моєї кімнати плигає через вікно Тарас, мало мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і гукає: „Воля!»
Тарас: Воля! Воля! Учуся малювати: нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окрім Бога — велике щастя бути вільним… Самому тепер не віриться, а дійсно так було. Я з брудного горища, я, мізерний мацапура, на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв.
Ведучий: Треба з усією категоричністю підкреслити, що Шевченка було звільнено не лише за гроші, виручені від лотереї, проведеної в царській сім’ї…Ці гроші внесли друзі Тараса -найімовірніше те ж саме „велике й людинолюбне тріо» — Брюллов, Жуковський та Вієльгорський.

Ведуча: У 1840 році з’явився „Кобзар» Шевченка. Молодий митець вів цікаве і напружене життя, хотів побільше дізнатись, побачити. Але, незважаючи на радісні події в петербурзький період життя, думи поета про Україну стають „на папері сумними рядками».
Ведучий: І ось настав 1843 рік, коли Тарас вперше після довгої розлуки відвідав Україну.
Ведуча: За словами письменника з діаспори Василя Барки: „Найбільша духовна драма Шевченка: перед зором, в омріяному „земному раю» на Україні йому відкривається пекло».
Тарас:

І я прозрівати

Став потроху… Доглядаюсь, -

Бодай не казати.

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю,

А вию совою.


Ведучий: З-під гнівного Шевченкового пера народжуються безсмертні творіння людського духу : „Кавказ», „Єретик», „Великий льох», „Наймичка», „І мертвим, і живим…», „Заповіт».

Інсценізація балади «Тополя»


Ведуча: Шевченко особливо багато їздив по Україні під час другої поїздки на батьківщину 1845 року. Він часто зустрічався з селянами і скрізь бачив сльози і муки. (На сцену виходять змучені селяни з косами, серпами, граблями. Серед них і Тарас Григорович); - Ох, і тяжка наша доля у кріпацькому ярмі.
Селяни:

Пани-кати…

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають,

Бо нічим обуть княжат недорослих!


Дівчина:

… а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію в військо оддають!


Жінка:

…а онде під тином

Опухла дитина, голодная мре,

А мати пшеницю на панщині жне.


Дід:

Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?



Дівчина:

Чи довго ще на сім світі катам панувати?


Шевченко (тихо і гнівно):

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкують незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори.
Селяни:Ех, Тарасе, такі вірші до добра тебе не доведуть!
Шевченко: А що може бути гіршого ніж таке життя?
Селяни: У москалі оддадуть…
(заходять Доля, Муза, Слава з чорними хустками на плечах).

Доля: Не забарився присуд таланту, правді щирості. І присуд цей найжорсткіший. Не писати і не малювати.

Муза:

Холодні стіни каземату

І зверхні окрики катів.

А руки прагнуть малювати:

Душа волає щирих слів.

А де ж папір? Його й шматочка

-Заборонили навісні.

О, як мережив він рядочки,

А малював би ночі й дні.
Слава:

Такі поети не вмирають,

Їх пам’ятатимуть віки

Прийде забрати каземату

Вкраїна серцю дорога,

Садок вишневий коло хати

І схилить гілку до чола.

Загоїть рани, сльози витре,

Загляне в душу аж до дна…
Шевченко (у формі солдата):

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За нею душу погублю! (задумується)

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю,

Караюсь, мучуся… але не каюсь!


Муза: Я була вірною тобі і ніколи не покидала тебе, Тарасе. І коли ти був солдатом, самотнім і забутим, здається, цілим світом, я теж була поряд. Це я допомогла тобі створити 100 віршів, 7 поем, повісті, щоденник, цілий ряд картин.
Слава:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує! Знать до Бога

І голос той і ті слова

Ідуть меж люди!..
Доля:

І знов мені не привезла

Нічого пошта з України…

За грішнії. Мабуть, діла

Караюсь я в оцій пустині

Сердитим Богом. Не мені

Про теє знать, за що караюсь,

Та и знать не хочеться мені.


Пісня________________________________________________
Ведучий: У листі до М.Осипова Шевченко писав: „А я уже сивий і лисий стаю. Ви пишете, що живите в землянці і бідуєте на зразок Робінзона Крузо. Так уявіть, що я вам заздрю.»
Ведуча: Серпень 1857 року. Шевченко вийшов з ненависної солдатської казарми на волю.
Доля (знімає чорну хустку): співець-патріот, мученик, засланець так мріяв ще повернутися на омріяну Україну, подивитися на її широкополі лани, вилити там своє горе.
Шевченко (звертається до Долі):

Ти не лукавила зі мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сироті стала…

… Ми не лукавили ч тобою.

Ми просто йшли; у пас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя! (виходять).



Ведуча:„Він був сином мужика і став володарем у царстві Духа… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і все розквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.» Так сказав про Кобзаря інший геній українського народу — Іван Франко .
Ведуча:Десять літ Шевченко томився під вагою російської солдатської муштри. Доля переслідувала його вжитті скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі на ржу,ані любові до людей на ненависть і погорду, а віру в Бога на зневіру і песимізм.
Ведуча: Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били з здорового джерела життя. Ось такий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко
З’являється дівчина-Україна

Завірюха стугоніла, вила,

А мороз гострив свій білий ніж,

А земля, од ляку задубіла,

На вітрах крутилися скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносило міста,

А дубистругалисяна мари.

На труну, на віко, на хреста.

Петербурзьким шляхом по коліна,

Грузнувши в заметах боса йшла

Зморена ,полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола.

Хурделяє хуга хуртовина,

Засипає очі вщерть.

І біжить до сина Україна

Одганяти знавіснілу смерть.

Цілу ніч надворі виє хуга,

Плаче,деренчить в віконнім склі.

Ні дружини,ні дітей,ні друга –

Тільки гілка вишні на столі.

Ведуча: 10 березня – день пам’яті Шевченка

Поховали…Тихесенько Україна плаче.

Поховали дух великий

І серце гаряче

Поховала, наша мати

Найкращого Сина –

«Вічну пам'ять» заспівала

Уся Україна!

Пісня____________________________________________________________
Учень 1.Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.


Учень 2.Шевченко наш. Він для усіх століть,

Він – як Ісус Христос для України.

Візьміть його вогню, хоч крихітку візьміть,

І з цим вогнем виходьте із руїни.


Учень 3.І стане вам певніше на душі

Засвітиться вона душею в храмі.

Його слова – освячені ножі,

Вони болять народові ,як рани.


Учень4.Шевченків біль. Він протинає нас.

І гнівом вибухає в кожнім слові.

І крізь віки іде сумний Тарас

Предтечею в терновому вінкові.


Учень 5. Шевченко починається не з горя,

Шевченко – уявіть собі – не з горя,

Шевченко - уявіть собі – з любові

Правдиво, як із березня весна.


Учень 6. Життю його пекельник не позаздрить –

Таїть в собі для світу таємницю.

Як з березня у березень дорога,

З весни у весну незворотний шлях.


Учень 7. Немає тих доріг, де закопалась мука,

Де відчай і журба ходили, мов брати,

Нові шляхи кладуть твої онуки,

Нове життя прийшло у їх хати.


Учень 8.І бачиш ти із Канівського схилу,

Як новий день над світом устає,

Як сивий Дніпр свою могутню силу

По жилах дротяних народу віддає.


Учень 9. Через більш як двісті літ

Читаємо Шевченків «Заповіт».

Соборно жито засіваймо,

Соборно правду пожинаймо,

Соборно волю бережімо,

Соборно славу вознесімо.

Соборно чужого научаймось,соборно й свого не цураймось,

Соборно думу засіваймо,



Соборно Бога в серці маймо.
Звучить «Заповіт»




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка