Василь Голобородько Побачення з Косинкою



Скачати 124.88 Kb.
Дата конвертації26.04.2016
Розмір124.88 Kb.
Василь Голобородько
Побачення з Косинкою
Письменнику Григорію Косинко, сьогодні я Вас відразу

впізнав у натовпі – такого синього костюма

я ще ні в кого не бачив.

І хоч я з Вами не був знайомий,

я відразу впізнав, що то Ви.

Я не буду Вам називати себе, просто один

з сьогоднішнього

натовпу, тільки от, може, той хто Вас упізнав.

Пробачте, що я турбую Вас своїми розмовами,

але невідомо, чому я знаю, що Ви помилилися,

прийшовши на цей бенкет,

де Вас ніхто не впізнає.

Чи, може, Ви помилилися,

прийшовши в бенкетну залу замість вокзалу?

Але які б функції не несло це приміщення,

в ньому ненадійна стеля,

і вона може впасти.

Не вірите?

Чи, може, Ви думаєте, що ця стеля літає,

щоб було над нами небо?



ЩО ЧИТАТИ

Синку,
не читай книжок з нашої історії —


не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні "Літопису Руського",
ні "Літопису" Самійла Величка,
ні "Літопису Самовидця",
ні "Історії Русів",
ні "Історії України-Руси" М. Грушевського,
ні "Історії України" Д. Дорошенка,
ні "Історії України" Ореста Субтельного —
жодної історичної книжки не читай, 
а надто добре написаної.

Ніхто із наших національних героїв


в усій нашій історії
у своїх прагненнях здобути волю України
не дійшов до звершення своїх змагань —
ні одна наша казка не закінчилася весіллям:

ніби пішла киця по водицю


та й упала у криницю,
але
котик не біжить рятувати
та за лапку витягати.

Упала у візантійську криницю, 


викопану печенігами біля
Дніпровських порогів,
киця Святослав;
упала у переяславську криницю
викопану православним єдиновірцем Олексієм,
киця Хмельницький;
упала у полтавську криницю,
викопану зрадником на користь Москви Носом,
киця Мазепа;
упала у петербурзьку криницю,
викопану московським імператором Петром, 
киця Полуботок;
упала у соловецьку криницю,
викопану російською імператрицею Катериною,
киця Калнишевський;
упала у паризьку криницю,
викопану чекістським найманцем Шварцбардом,
киця Петлюра;
упала у мюнхенську криницю,
викопану кагебівським скритовбивцею
                                                            Сташинським, 
киця Бандера.

Не читай історичні книжки,


читай натомість казки
і ти будеш знати,
як здобути волю України,
сину мій,
котику мій!

* * *
Дала мені мати серце –

розмальованого щиглика.
У малого хлопчика билось воно

веселим горобчиком,

у юнака витьохкувало

соловейком,

у дорослого вже

серце вило сичем,

кракало круком,

а я усе сподівався,

коли ж воно, нарешті, ширятиме

у високості соколом.


Але тепер моє серце квилить

чайкою над лугом.



ТЕПЛІ СЛОВА
Співаймо пісні про кохання,

щоб не вмерло слово Дунай,


гуляймо весілля своїм дітям,

щоб не вмерло слово коровай,


розповідаймо казки своїм онукам,

щоб не вмерло слово Змій –


наповнюймо

цей холодний всесвіт

теплими словами нашої мови,

які народжуються разом із диханням.

* * *

Поезіє,


що ти є?
Ти – навіть не кровоспинне,

ти – навіть не обеззаражувальне,

ти – навіть не анестезуюче.
Ти –клаптик бавовни,

що всотує в себе з задавнених ран

сукровицю, гній і відмерлу тканину,

щоб відразу після того бути

викиненим у помийницю –

побільшуючи собою

поклади світового смітника.

ВИКЛЯТІ З КАМЕНЮ
прокляті на тисячу літ

бути каменем

по закінченні прокляття

виходять з каменю

з кам’яними обличчями

всідаються за кам’яними столами

кам’яними руками

розламують кам’яний хліб

промовляють кам’яні слова

для тих хто не слухає

їхні кам’яні промови

виготовляють із бетону

кам’яні мішки

* * *
для чого ми згадуємо

наші поразки

якщо не прагнемо

реваншу?

для чого ми розшукуємо

могили

наших героїв



якщо тамуємо в собі

почуття помсти?



ОБМОВКА
До сьогоднішнього дня

я називав рябенького песика,

з огляду на подібність

деяких аспектів нашої долі,

братиком,

він мовчки із тим погоджувався.

А сьогодні я побачив його,

як він виходив із коридору



  • очікуючи, що я налаю його,

побачивши тут, –

куди зайшов перед тим із дощу,

виходив увесь мокрий,

шерсть злиплася, шкіра на ньому тремтіла,

я й на цей раз не втримався, щоб знову

не порівняти його із собою, але

помилково вимовив:

синку!


УГОРКА НА ДВОХ
У мене у правій руці угорка,

ти хочеш її взяти рукою, але я не дозволяю,

бо хочу, щоб ти узяла її губами,

ти нахиляєшся і береш угорку із правої руки

губами.
У мене у лівій руці угорка,

ти хочеш її взяти рукою, але я не дозволяю,

бо хочу, щоб ти узяла її губами,

ти нахиляєшся і береш угорку із лівої руки

губами.
У мене між губами угорка,

я хочу, щоб ти узяла її своїми губами,

ти наближаєш свої губи

і намагаєшся

відібрати угорку,

затиснену між моїми губами.



КОЛІР ТИРАНІЇ
Не помилімось, братове,

вважаючи, що тирани

полюбляють лише якусь певну барву.

Тирани з’являються

під усіма кольорами веселки.

Не використаний

ніким із тиранів колір

уможливлює іще за життя

перефарбуватися.

Невичерпні варіанти

поєднання кольорів

відкривають новітнім тиранам

безкінечну перспективу.

* * *
Щоб мені боліло, я відчинятиму правдиві двері,  


а зайду зовсім не туди, куди йшов.  
І тоді з’явиться біль, і я не знатиму,  
куди сховати ту блискучу монету,  
щоб і сам не бачив:  
зашити в пухову перину,  
кинути в копицю сіна  
чи покласти на дорозі, щоб сороки вкрали?  
Виміняю мою блискучу монету на коника,  
зачну свистіти, може, подумаю, що мені не болить,  
бо на глиняному конику хіба далеко поскачеш!  


ШУКАЧІ МОГИЛ
I.  Калинцю

Вдивляємося одне одному в очі,  


вигукуємо найважливіші, ніби щось загрожує
нашому  
існуванню цієї миті, слова крізь товщу повітря,  
спресованого у важку океанську воду,  
але замість слів чуємо обопільне мовчання:
- де наш голос?

Стоїмо перед віконцями у тюремних брамах  


у нескінченних чергах, випрохуючи побачення  
та щоб передати передачу, але нам повідомляють,  
що тих, кого ми розшукуємо, тут немає:
- де наші поети?

Ходимо по кладовищах усього світу,  


прикладаємо вухо до мовчазних безіменних  
могил у лісах, у тайзі, у тундрі,  
прислухаємося до братських могил умерлих  
голодного тридцять третього року  
(чи не почуємо звучання сопілки, дудочки,
денцівки,  
флояри, джоломії, що були позакопувані  
разом із загиблими),
опускаємося водолазами на дно моря до могили  
потопленої баржі із засудженими,  
з жахом наближаємося до прикиданої землею  
ями, виповненої вапном:
- де могили наших поетів?

(Палимо свічу  


перед пустелею світу  
у вишневому цвіту)

* * *
Площею прогулювалося кільканадцять


пам’ятників невідомому солдату.
Вони жваво про щось говорили,
курили і все поглядали на перехожих —
все чекали, що от-от прийдуть ті,
хто їх ждав з війни.
Але всі вони або повмирали,
або давно вже їх забули.
Батько весь час відчуває вину,
що не він згинув, а його друг із Дону,
але на площу і він не прийшов.

* * *
Хай слово тоді умре,


хай забудеться все сказане і написане.
Хай вмовкнуть радіо і промовці,
і перестануть виходити органи брехні — газети,
і згорять бібліотеки — ці кладовища
засушених метеликових слів.

Тоді в лісі випаде сніг


і людина вийде зустрічати другу
і пташка, що живе в білому лісі,
покладе одне крило на одного,
а друга на іншого, просто прощебече.
І то як блага вість.


ПЕРЕЇЗДИ

Коли ти, дружино, вмерла,

я деякі речі пороздавав,

деякі – спродав,

деякі – залишив

і перебрався в інший світ,

тепер ходжу, помальований по обличчю,

між незнайомих людей,

хоч вони і вважають мене своїм,

речі, які я залишив на тому березі,

інколи випливають на хвилях припливу,

але тебе я тут не зустрічаю,

хоча я б тебе розпізнав з-посеред

інших дівчат,

навіть приховану під юпчиною

з пальмового листя,

але ти мені не зустрічаєшся тут.
Коли ти, друже, вмер,

я й далі тримаю у себе твої листи,

твої поетичні книжки –

все це беру я з собою,

бо перебираюся до Канади,

тепер живу у двоповерховій віллі,

їжджу на “Тойоті”,

маю нових знайомих,

але тебе серед них не зустрічаю,

я тебе упізнав би навіть і без твоєї

усмішки,

яка ніколи не була насміхом,

тільки часом приб’є океанська хвиля

випадкову пляшку

із випадковим твоїм віршем,

і я порадію йому, як посланню.


Коли ти, друже,

захворів,

я, наче матушка отця Фьодора,

роззираюся по кімнаті,

яких речей мені на цей раз позбуватися,

що роздати, що спродати, що спалити,

і куди мені на цей раз вирушати,

на який черговий острів в океані,

адже світ такий тісний, і я уже всюди

побував.
І може, хтось, хто не забув

тридцять четвертої літери нашої абетки,

з якої пишеться слово “співчуття”,

прочитавши цього вірша, так само

подумає


про переїзд на якийсь острів, знаючи

про мої


задавнені хвороби (усі ми під Богом

ходимо!),

а може, й перший за мене опиниться

на якомусь острові

і якось побачить тропічного метелика

зі стертими малюнками Хуана Міро

на крильцях,

то щоб знав –

це я нагадав йому про себе!


ПОДАРУНОК УСМІШКИ

Скільки не мий чуба –

сивини не змиєш:

років тобі більше, ніж волосин у чубі,

скільки не споживай тлусте –

зморшок не розгладиш:

твій вік на лобі написано.
Довелося якось здавати кров на аналіз:

зайшов до медичної установи,

де в реєстратурі сиділо двоє дівчат.

Одна із них перепитала моє прізвище –

назвав: Голобородько,

уточнила дату мого народження –

підтвердив: сорок п’ятого,

потім додав:

“Вісімсот”.
Дівчина миттю відреагувала усмішкою,

яку я їй подарував –

усмішка осяяла її обличчя,

а я дзеркальцем уловив її,

і мені призабулося,

у яких – неприємних – справах

я сюди нехотя завітав.


НАШІ СПІВЦІ

Наші співці –

кого вороги постріляли,

кого шаблями порубали,

а в кого очі повиймали

та так і пустили темними по світу:

тепер не бачать, як вимирають від голоду

цілі села,

тепер не бачать, що наші діти вчать

у школі,


тепер не бачать, куди наших дітей

забирають, –

нічого не бачать!
Нашим співцям

дали до рук кобзи

із струнами із дротів електромереж,

а ті струни під’єднані до оспіваного

Дніпрогесу –

тепер наші співці

то були невидющі,

а це стали іще й з відгорілими по самі лікті

руками.
І я, малий поводатар,

із торбою через плече,

в якій сухарі, огірки солоні та варені

яйця, –


ось так ми й ходимо аж по сьогодні

шляхами України

від села до села.


ДІВЧИНА З КРАЮ СЕЛА

Ті, хто живе на краю села,

уже не люди.
Чи ж один раз сам бачив,

як ти вранці злітала вгору,

тріпочучи жайворонковими крильцями,

щоб я тебе носив у очах увесь день.


Чи ж один раз сам чув,

як ти увечері співала,

вимовляючи соловейкові слова,

щоб я тебе носив у вухах увесь день.


Чи ж один раз сам спостерігав,

як ти вдень ішла по воду до криниці,

залишаючи на стежці лисячі сліди,

щоб по них самі ноги несли мене до тебе.


З того часу,

як ми з тобою познайомилися,

ти запрошуєш довго дивитися на тебе,

ти запрошуєш довго слухати тебе,

ти запрошуєш напевно знати,

біля якої криниці ти живеш.




ЗНАЙОМСТВО

Дівчино,

дівчино із невідомим мені ім’ям,

я побачив тебе на узгір’ячку за селом –

там ти стоїш,

підставляєш себе повівам весняного

вітру:

вітер розвіває твоє волосся,



тулиться до щік пташиним крилом,

грається подолком плаття.


Ти швидко обертаєшся на носках

черевиків –

хочеш полетіти,

ти широко розставляєш руки –

хочеш полетіти,

ти голосно співаєш пісню –

хочеш полетіти.
Але ти, дівчино, не полетиш,

бо ти іще не знаєш імені того вітру,

який міг би тебе підняти над узгір’ячком.
Ось, вітер на ім’я Василь,

міг би тебе підняти на руки, як пір’їнку,

і понести полетючу, куди сама схочеш:
перелітаєш тепер через струмок,

дарма, що у мене повні черевики весняної

води,

перелітаєш тепер через квіти,



ти ж так боялася наступити, ідучи,

на квіти,

перелітаєш тепер усе далі й далі від хати,

уже вона й не помітна за деревами.




ЯБЛУНЕВА ГІЛКА ДЛЯ ТЕБЕ

Не за моєї пам’яті посаджено було

яблуньку біля хати,

так і росла вона собі.

Ніхто не формував її крону

– хто з наших наважився б

ранити безвинне дерево,

обрізуючи гілки! –

і я звернув на неї увагу аж тоді,

коли вона виросла:

стала цвісти та родити яблука.
Ніхто не формував крону яблуньки,

тож одна гілка перегнала всі решту

і простяглася через тин аж на вулицю,

на ту стежку понад самі тини,

де ти зрідка проходиш,

коли йдеш до школи,

чи в магазин по хліб,

чи увечері, з подружками, у кіно.


Ти ітимеш стежкою

і зауважиш цю яблуневу гілку:

розквітлу, як у травні,

але з червоними яблуками, як у серпні,

ти ітимеш під яблуневою гілкою,

і кожен мій листочок торкатиметься тебе,

а ти рукою прикриватимеш своє волосся,

щоб не розкуйовдилося,

сміятимешся тихенько, коли упаде

на щоку роса,

і моя гілка теплішатиме,

і квіти ставатимуть іще рожевішими,

а яблука – іще червонішими,

а далі ти вже підеш із рожевою пелюсткою

на волоссі

та з червоним яблуком у руці.




ЯК Я ВИКОСИВ МОРЕ


Як ходив я до дівчат –

аж страшно подумати із відстані моїх літ,

коли це було! –

я ними гулявся у притулу:

брав із собою на побачення косу,

щоб викосити море

і в копички погромадити,

рибу на окремі купки поскладати,

біля кожної купки таблички поробити,

на кожній табличці написати, де яка риба.


На тій купці – пліточки,

на тій купці – карасики,

на тій купці – червонопірки,

і так біля кожної купки.


Дівчата, мабуть, із мене посміювалися:

мовляв, який я несучасний парубок,

ніби для того, щоб бути сучасним,

треба перестати бути українцем!


Зате вранці –

і її батьки, і мої батьки

бачили ті копиці викошеного мною моря,

ті купки риби,

ті таблички із написами, де яка риба,

і були дуже втішені тим,

аж сміялися!


КОБЗАР БЕЗ КОБЗИ

Уже хтозна-відколи

діти впізнають мене на вулиці,

прозивають кобзарем,

а який я кобзар:

хоч і мав колись визвілку,

знаю чимало пісень напам’ять,

володію лесбійською мовою,

хоч у мене і є палиця,

торба із сухарями

та поводатар –

але у мене немає і досі кобзи!


Усе своє довге життя мріяв про кобзу,

намітив і вербу, з якої хотів виготовити

кобзу,

але до того так і не дійшли руки.


Якби у цій країні проживали звичайні

люди


та мали звичку хоч би виконувати

тестаменти,

я б заповів поховати мене у кобзі –

але ж у мене й досі немає кобзи!


Тому, прошу після моєї смерті спалити

мене


разом із тією, облюбованою мною,

вербою,


з якої я так і не витесав собі кобзи,

щоб бути правдивим кобзарем.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка