Валентин Тарасов Чеслав. В темряві сонця



Сторінка1/19
Дата конвертації30.04.2016
Розмір2.99 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19
cover

Table of Contents


Table of Contents 2

Annotation 4

Валентин Тарасов
Чеслав. В темряві сонця
5

5

Передмова


6


Частина перша


Чеслав — син Велимира
7


Частина друга


Утікач
71


Частина третя


Полювання. Кров за кров!
121



Annotation


Дикунські часи волхвів і відьом, коли наші далекі прапращури слов’яни поклонялися силам природи та боролися за своє існування в хащах таємничих лісів… Про один рід навіть казали, що він приносить Перунові людські жертви. І на нього Чеслав подумав у першу чергу, коли його панотця знайшли мертвим, а одноплемінці оголосили юнака батьковбивцею. Та де там! На молодого мисливця чекає ще не одна загадка про життя та смерть…


  • Валентин Тарасов



    • Передмова








i_001.png

Валентин Тарасов
Чеслав. В темряві сонця




i_002.png

Передмова


На жаль, не надто багато серед нас таких, кому цікаво, хто ми і звідки; чому ми саме такі, а не інакші; якими були наші пра… ні, не прадіди — пращури. Чи, може, це тільки здається?..

Не багато й книжок (не беручи до уваги фантастику), які пропонували б трохи схожі на правду версії далекого минулого. Одна з таких потрапила мені до рук і прочиталася напрочуд швидко і легко. Чи була вона цікавою? Так…

Була цікавою непередбачено зухвалими, бешкетними, а часом і дикунськими пригодами головного героя, праслов’янського парубка Чеслава, котрі, до того ж, густо замішані на коханні. Інакше кажучи — це несподівано своєрідний історично-пригодницький детектив епохи древніх слов’ян! Так що — рекомендую. Було й справді цікаво…

Анатолій Бондаренко, телеведучий
Коли я починала читати роман Валентина Тарасова «Чеслав. В темряві сонця», навіть подумати не могла, що захоплива детективна історія може бути настільки майстерно вписана у реалії більш ніж двохтисячолітньої давнини. Але в цій книзі так і є. Більше того, давньослов’янський колорит виписаний так реально і яскраво, що буквально через десяток сторінок починаєш відчувати себе у центрі цих, начебто таких далеких, але хвилюючих подій. Імена героїв роману вже не здаються дивними, а таємничі дохристиянські обряди — чужими для цієї землі.

Роман дає стійке відчуття того, що всі його драматичні події розгортаються саме на нашій території. Варто лише потрапити у найближчий ліс, і повз тебе пролетить стріла чужинця або розірване намисто на стежці під ногами може стати розгадкою заплутаної історичної таємниці.

Що ж до любовної лінії, то не випадково, напевно, у романі вона є основою сюжету. Переконання, що багато століть тому кохання було для наших предків тим, за що варто боротись, заради чого жити і що захищати, вселяє надію… Надію, що раз так було віки тому, то так і буде завжди на цих землях. Що саме це і є головною ознакою слов’янської душі.

Марія Бурмака, співачка

i_003.png
Частина перша
Чеслав — син Велимира


Сполоханий птах шурхнув у нього з-під ніг. Чеслав на мить прикипів до місця, але, збагнувши, що це лише птах, рушив далі. Він ішов м’якою підстилкою лісу, намагаючись не ступати на сухі гілки та не залишати помітних слідів — так, як учив його старий Сокіл.

На відміну від багатьох своїх родичів, Чеслав не боявся Лісу. У ньому він почувався вільно та впевнено, бо знав чимало лісових таємниць, а до того, чого не знав чи не розумів, ставився з повагою. Він повсякчас приносив жертви духові Лісу, і той був прихильний до нього. Тільки напередодні Чеслав підніс йому цілого цапа, просячи в Лісу допомоги та за потреби захисту. А вже сьогодні вони були потрібні йому як ніколи раніше…

Лісова хаща тихо поринала в сутінки, і зовсім скоро мала поглинути її потаємниця ніч. Усією душею Чеслав квапив цю мить, бо хотів якомога швидше зникнути, розтанути серед цієї зеленої темряви, стати недосяжним. Він ішов уже доволі довго й сильно стомився, але навіть думати не смів, щоб перепочити.

Чеслав побоювався погоні. Він знав, що залишилося пройти зовсім трохи і він нарешті дістанеться місця, де залишив свого коня Вітра — вірного товариша й учасника багатьох його справ і витівок. Тихе привітальне іржання підтвердило здогад Чеслава. Вітер зачув хазяїна й кликав його.

Обійшовши старий повалений дуб, Чеслав опинився край яруги, на самому дні якої стояв прив’язаний до куща ліщини Вітер, нетерпляче б’ючи копитом, чи то кваплячи, чи то вітаючи хазяїна. Тільки опинившись поруч із конем, Чеслав полегшено зітхнув й обережно переклав зі свого плеча на його круп свою ношу. Дорогу для нього ношу, задля якої він почав цю важку та небезпечну пригоду.

Це була зв’язана по руках і ногах дівчина…


Неждана, незважаючи на заборони батька, часто сама втікала з городища до озера. Їй подобалася його краса та величний супокій, такі не схожі на гомінке селище. Тут можна було сховатися від суворих очей батьків і надокучливих подруг. Неждані подобалося плавати, порушуючи гладь озера, зривати латаття та вплітати його в коси чи робити з нього прикраси. А то й просто сидіти та думати, марити…

Ще кілька днів тому їй видалося, що за нею хтось спостерігає — то крізь кущі, то з високої трави.

«Напевно, хлопці з городища захотіли підгледіти, як я купаюся», — вирішила вона.

Неждана саме увійшла в ті літа, коли хлопці та чоловіки стали дивитися на неї то довгими, ніби вивчаючи, то жадібно цікавими, захопленими поглядами. Та варто було дівчині перехопити ті погляди, ховали або відводили очі, показуючи напускну байдужість. Неждані подобалося їх дратувати, але такого нахабства, як потайки стежити за нею, вона не могла прощати нікому. Було спробувала перевірити свої підозри, та нічого не виявила й заспокоїлася.

Нині, прийшовши до озера, викупавшись і вже вийшовши на берег, вона знову відчула чиюсь незриму присутність поруч.

«Може, звір який?» — промайнула думка.

Намагаючись не подати знаку, що щось запідозрила, дівчина одяглася, взяла гребінь і почала повільно розчісувати мокре волосся. А очима нишком стежила за прибережними заростями. За якийсь час її хитрощі було винагороджено. Вона помітила, як безшумно промайнула тінь, а потім — і світлу сорочку крізь зелене листя.

Відкинувши гребінь, Неждана рішуче кинулася в бік заростей. Вона ще не знала, що зробить наступної миті з нахабою, але в тому, що буде йому непереливки, можна не сумніватися: дівчина змалку вміла постояти за себе. Та, ледь увійшовши в зарості, вона сторопіла від несподіванки. Перед нею стояв незнайомий чоловік. Юнак… Він теж застиг, дивлячись на неї зачудовано. Потім судорожно вдихнув повітря і кинувся на неї.


Чеслав випадково натрапив на це поселення. Він знав, що десь тут живе рід Буревоя. Але люди Роду, до якого належав Чеслав, намагалися сюди не ходити і не полювати. Між родами була давня ворожнеча. Така давня, що тепер уже навряд чи хто й згадає, що її спричинило. Але ця ворожнеча підтримувалася багатьма поколіннями предків. А до волі предків Рід ставився з великою повагою.

Того разу Чеслав довго переслідував оленя. Тварина, рятуючись, блукала лісом, виснажуючи мисливця. І ось, коли юнак уже вважай наздогнав оленя, той проломився крізь зарості чагарнику й вибіг на берег озера. Чеслав, розпалений погонею, і сам уже готовий був кинутися крізь чагарник, але раптом на протилежному березі помітив чиюсь постать. Вершник різко осадив коня.

Неподалік від води стояла дівчина. Налякана шумом гонитви та появою на березі оленя, вона враз сховалася за кущ. Юнак, припавши до коня й погладжуючи його, намагався заспокоїти розпаленого Вітра, щоб той не виказав їхньої присутності. Олень, швидко пробігши через відкритий простір берега, знову пірнув у хащі. Дівчина провела поглядом перелякану тварину і почала насторожено вдивлятися в бік, звідки та вибігла. Туди, де був Чеслав. А юнак, боячись виказати себе, затамувавши подих, шепотів заспокійливі слова роз’ятреному Вітрові.

Запанувала тиша, і дівчина заспокоїлася. Вийшовши з-за куща, вона знову повернулася до води. Тоді Чеслав обережно зліз із коня й відвів того подалі в гущавину. А сам квапливо повернувся.

Дівчина тим часом почекала ще трохи, сторожко озирнувшись навсібіч, зняла одяг і, залишивши його в траві, пішла до води.

Чеслав замилувався її струнким, гнучким тілом. Жіноча голизна зовсім не була для нього таємницею. Вони з однолітками не раз, ховаючись за прибережним камінням, підглядали, як купаються дівчата. А зовсім недавно Чеслав пізнав жінку як чоловік.

Та ця незнайомка змусила його кров вирувати, як вирує потік води, прорвавшись через ліс після зливи, і луною віддаватися у вухах. Її обличчя притягувало його, як лик невідомої лісової богині з плоті та крові. Довге волосся прикривало її пружні, ще трохи недозрілі груди, але залишало поглядові Чеслава чудові стегна та стрункі ноги. Вона йшла до води, наче лісова кішка, переливаючись усім тілом, а тоді ступила на глибину й повільно попливла. Чеслав насилу передихнув, ледве стримуючись, щоб не викрити себе.

Дивовижна знахідка змушувала його раз по раз повертатися на це місце. Городище роду Буревоя стояло на пагорбі серед густого лісу, неподалік лісового озера, і було майже так само великим, як і городище роду, до якого належав Чеслав. Годинами, а часом і днями він вештався околицями, сподіваючись знову побачити її. Зазвичай його очікування винагороджувалося. Дівчина приходила до озера з іншими жінками прати одяг або купатися. Але згодом Чеслав зрозумів, що часто вона втікає до озера потайки сама. Бажання бачити її поруч себе, оволодіти нею змусило Чеслава попросити допомоги в духа Лісу…


Нічна імла вже майже повністю накрила ліс. Вітер спотикався й невдоволено фиркав, даючи зрозуміти, що втомився. Адже йому довелося нести на собі двох. Чеслав розумів це. Йому самому дедалі сутужніше було розпізнавати дорогу серед дерев. Вони від’їхали вже доволі далеко від городища Буревоя, і можна було зупинитися та перепочити.

— Стояти, Вітре! — тихо звелів Чеслав.

Йому не довелося повторювати двічі. Вітер слухняно зупинився. Чеслав зліз із коня й обережно зняв дівчину. Він поклав їх на землю, спочатку кинувши туди шкуру.

Неждана сторожко стежила за його діями. Хлопець зняв хустку, якою зав’язав їй рота, і почав розв’язувати шкіряні ремені на руках. Знявши їх, почав ніжно розтирати їй руки. Зненацька Неждана кинулася на нього, щосили б’ючи та дряпаючи. Чеслав, не очікуючи нападу, спершу навіть розгубився, а потім спритно перехопив руки дикунки. Та це не зупинило Неждану. Позбавлена можливості діяти руками, вона спробувала вкусити юнака. Це розсмішило Чеслава. Він кілька разів спритно ухилявся від зубів дівчини, дражнячи її, а потім наліг на неї, підім’явши під себе, і припинив опір поцілунком. Опісля кількох бурхливих спроб звільнитися та відповісти на поцілунок укусом Неждана затихла.

Першим бажанням Чеслава, як тільки почалася ця бійка, було одразу ж оволодіти дівчиною. Нарешті він тримав у руках ту, якою так довго марив, яка перетворила його сни на постійні кошмари. І що більше вона пручалася, то більше вирувало чоловіче бажання Чеслава. Здавалося, ще трохи — і все його тіло розірве від цієї гострої спраги задовольнити свою хіть.

Але тієї миті, коли дівчина припинила боротьбу й затихла, він відчув на своїх щоках щось мокре. «Вона плаче», — зрозумів він. Чеслав відчув, як десь у грудях ворухнулося незнайоме почуття, яке він не спроможний був пояснити навіть самому собі. Жага оволодіти бранкою негайно стала слабшати й поступово зникла. Чеслав послабив обійми.

— Не бійся, не займатиму. Сама балувати почала.

Він зв’язав їй руки ременем і прив’язав другий його кінець до своєї руки.

— Спати будемо. А здумаєш бігти… Я й побити можу, — сердячись швидше на себе, жорстко сказав юнак.

Сон ще довго не йшов до нього. Думки струмком бігли йому в голові. Незрозумілі почуття ніжності, жалю та злості мішалися й вирували в його душі, як вариво в казані. Сумніви не давали йому спокою. «Чи правильно я вчинив, що не наполіг на своєму?» Він усе крутився й час від часу дослухався до подиху дівчини.

Ранок привітав Чеслава різноголосим пташиним гомоном. Думка про бранку стрілою вдарила в скроню й миттєво вирвала його зі сну. Чеслав різко розплющив очі. Дівчина лежала, притулившись до нього всім тілом, рятуючись від ранкового холоду.

Тепер, коли вона була зовсім поруч, він міг роздивитися її уважніше. Її світлі, кольору мокрої стиглої пшениці коси безладно розсипалися на овечій шкурі. Він глибоко вдихнув повітря й відчув їхній запах. Коси пахли свіжістю й трішечки травою. І цей новий для нього тривожний дух не могла перебити навіть стара овеча шкура, пропахла кислим потом. Її обличчя, таке спокійне та беззахисне, видалося йому ще вродливішим, наче перша лісова квітка навесні, осяяна сонцем. Він навіть помітив дрібне ластовиння… Її пухкі, ще напівдитячі губи час від часу посмикувалися й щось шепотіли уві сні. Чеслав не стримався і рвучко поцілував ці такі звабливі вуста.

Його рух розбудив дівчину. Вона розплющила очі й, побачивши так близько перед собою його та втямивши, що це їй не мариться, відсахнулася, намагаючись відповзти якнайдалі, і задкувала, аж поки ремінь, що їх зв’язував, не натягся до краю. Юнак, не бажаючи втрачати завойоване, подався в її бік і, схопивши, спробував притягти до себе. Та бранка, виставивши руки вперед, рішуче зупинила його натиск. У її очах він побачив страх і, що ще гірше, — ненависть. І тоді він відступив…

Підвівшись, він дістав із торби хліб і, вломивши чималий шмат, простягнув дівчині.

— Поїж!..

Дівчина, вочевидь, боячись нового нападу, навіть не ворухнулася, але потім таки простягла руку й сторожко взяла хліб. Після цього Чеслав, відламавши й собі шматок, заходився їсти. Смаку він не відчував, бо все думав, що за сила спиняє його перед цією чужинкою. Відповіді не знаходив, а тому лютився. На неї, на себе, на весь білий світ…

Перекусивши, Чеслав гукнув Вітра, що пасся неподалік, і почав збиратися в дорогу. Попереду в них було ще добрих два дні важкого шляху.
До воріт рідного городища Чеслав увійшов, коли сонце вже почало хилитися до заходу. Вітер ступав за господарем, задоволено фиркаючи, радіючи поверненню додому після тривалих блукань. Їхнє городище, оточене з трьох боків лісом, стояло на березі великої повноводної річки. Від лютого звіра й непрошених гостей воно відгородилося високим дерев’яним частоколом, за яким сховалося кілька десятків хатин, напівземляних хиж та господарських будівель. Поруч, на відвойованій у лісу землі, розкинулися невеличке поле та городи. Усе це належало двом родам: Велимира й Зимобора. А сам Чеслав був молодшим сином голови Роду й городища — Велимира.
Селище зустріло Чеслава щоденними клопотами. Господині, як і належить, доглядали худобу, доїли кіз і нечисленних корів, час від часу перекидаючись незлобливими жартами. Хтось порядкував коло вогнищ, готуючи їжу, — саме був час закінчити день вечерею. Чоловіки та хлопці плели кошики для рибальства, перетягали луки, запасалися стрілами, радячи та підказуючи один одному. Невгамовна дітвора, залишена без догляду, гасала серед дорослих, радіючи можливості побешкетувати. Вправний у незвичній ще для їхнього краю ковальській справі Тихомир, спритно працюючи молотом, квапився закінчити роботу до темряви.

З-за кузні назустріч Чеславові вилетіла зграйка дівчат, очолювана Зоряною. Побачивши юнака, подруги на мить засоромилися, та потім, пошептавшись, вибухнули реготом.

— Ой, погляньте, подруженьки: два волоцюги прибилися до нашого городища. Ледь ноги волочать. Один — на двох, інший — на чотирьох. Може, підсобити чим, чоловіче?

Незважаючи на те що Чеслав ледь увійшов у ті літа, коли підлітки стають юнаками, у ньому вже вгадувалася чоловіча краса. Натренована у ратних ігрищах, загартована полюванням струнка й висока статура, міцні руки та цілком уже чоловічі плечі вирізняли його серед однолітків. І це не могло не викликати захоплення в дівчачої частини городища. Не раз погляд його сіро-зелених очей обпікав обличчя красунь, запалюючи їх маковим цвітом. Не одне дівчаче серце починало частіше битися, помітивши Чеслава.

А красуня та реготушка Зоряна, донька Зимобора, ніколи не пропускала нагоди зачепити хлопця жартом-шпичкою:

— Ой, мовчить, дівчатонька, наш любчик приблудний, тільки очима жалить. Та нам те дарма!

І знову вибух сміху.

— Мабуть, щось страшне в лісі побачив, так із переляку язика проковтнув, — підтримали Зоряну подруги.

— Тож у вас язики без прив’язі. Ними б снопи молотити, — не витримав, ідучи якийсь час мовчки й терпляче зносячи глузування, Чеслав.

Ох, краще б він мовчав!

— Дивися, заговорив! Та як споро! Сказав, що вивірці в око стрелив, — загаласували всі разом.

— То хіба ж це він сам? Це йому Вітер проіржав, що нам відповісти.

— От-от. Вам тільки з моїм Вітром і змагатися в іржанні, реготухи, — знехотя відбивався юнак.

— Ой, він дуже сердитий нині. Мабуть, щось не вийшло в хлопця. Та й Вітер без поклажі повернувся. Певно, промахнулися, бідолахи.

— Хто б говорив, кикимори!

Чеслав із Вітром проїхали далі, а вслід їм іще довго не змовкали жарти й сміх.

Біля Великого білого каменя, до якого селяни приносили їжу, щоб умилостивити хазяїна й заступника їхнього городища, Чеслав помітив чудного Вишату. Хлопець безсоромно вечеряв тим, що призначалося духові.

— Еге-гей, єй, єй!.. Дай на конику покататися Вишаті! — побачивши Чеслава з Вітром, закричав той.

— Відчепись, Вишато, не до тебе нині, — відмахнувся від чудного, як від настирливої мухи, Чеслав.

— Ну дай, Вишата вміє на конику скакати, — ішов за ним і канючив хлопець.

— Утомився мій коник. Сил у нього немає скакати, — терпляче пояснював Чеслав.

Йому не хотілося кривдити убогого.

— Ну й не треба. У Вишати свій коник є. Ще кращий за твого, — схопивши різочку із землі, хлопець осідлав її та, прилаштувавшись у хвіст Вітрові, «поїхав» за ними.

Проїхавши якусь частину шляху за Чеславом і його конем, Вишата раптом знову заволав:

— Еге-гей! Поганий твій кінь, не скаче зовсім. А ось мій, глянь, як скакати вміє! — Зробивши коло навкруги Чеслава та його коня, Вишата ще раз гикнув на все горло й «поскакав», вибрикуючи на лозині, геть, лише пил закурився з-під його ніг.

Нарешті Чеслав дістався свого дому. Він був більшим за інші, як і належало голові Роду. Складений із потемнілих від часу дубових колод, місцями біля землі порослих мохом, це все ще був міцний дім, у якому народилося, виросло, славно прожило й пішло до мертвих не одне покоління його пращурів. Як і колись, із дверей його курився дим від хатнього вогнища, а сам дім дивився на городище та його буття вузькими отворами-віконцями, прорубаними в стінах, щоб денне світло потрапляло в його затишне нутро.

Прив’язавши Вітра під навісом та кинувши йому свіжого сіна, Чеслав поквапився до дому. На порозі його зустріла Голуба.

— Повернувся…

— Їсти дай!

Голуба була дочкою бранки, яку колись давно привели в їхнє городище після сутички зі степовиками. Чужинка жила в городищі, допомагаючи громаді по господарству, виконуючи всяку жіночу роботу. Через кілька років служби вона вважалася вільною й могла йти на всі чотири вітри. Але жінка залишилася. Чи то не було куди йти, чи то народжена дочка стала каменем, що змусив залишитися. Батька Голуби ніхто не знав. Жінка так і не зізналася, від кого народила. Безсумнівним було одне: батьком був хтось із чоловіків селища. Жінки після цього почали коситися на неї. Адже батьком міг бути чоловік будь-кого з них. А жінки племені не любили ділитися своїми чоловіками. Та Великі, мабуть, почули їхні страхи та побоювання. Якось узимку жінка тяжко занедужала й злягла. Пропасниця швидко зробила свою справу…

Коли мати Голуби вмерла, Велимир пожалів дівчинку і взяв до себе в дім.

Тепер вона із сухореброї, нікудишньої сироти, якою була в дитинстві, перетворилася на розквітлу ніжним першим цвітом дівчину. Спокійна та слухняна Голуба дивилася на довколишній світ уважними, незвичними для цих місць карими очима — материнський спадок. Сплетена з червоно-білих ниток смужка, що перехоплювала чисте, ледь засмагле чоло й занадто темне як для місцевих жінок волосся, теж були нагадуванням про матір, що потрапила сюди з далеких місць. Тиха й вправна, дівчина спритно поралася в домі Велимира, допомагаючи господарювати.

Переступивши поріг, Чеслав підійшов до столу, сів на широку лаву і скинув оком на рідні стіни. Яким би лісовим волоцюгою він не був, а повернення додому завжди наповнювало його якоюсь теплотою й добрим спокоєм. Ці темні, просяклі за багато десятиліть димом вогнища колоди-стіни були для нього пуповиною, що зв’язувала з пращурами, які дали життя нині живому родові.

Ще в дитинстві йому здавалося: якщо гарненько прислухатися, то можна почути голоси всіх, хто колись жив у цьому домі — прадідів, прабабок і… матері, яких він ніколи не знав. Особливо ці голоси лякали й водночас вабили маленького Чеслава вночі, коли все й усі навколо поринали в сон і нічну тишу. Тоді найменший звук, скрип, шерех здавалися йому таємним словом, значення якого він часом намагався розгадати ще довго, аж поки не засинав знесилений.

З відчуттям невід’ємної часточки цього рідного йому світу Чеслав відзначив, що за його нехай і коротку відсутність у будинку нічого не змінилося. Навіть вірний служка духа й господаря їхнього житла Домовика, павук, що нерухомо завис на своїй павутині на одній із бантин, і той був йому звичним і майже рідним домочадцем. І поготів, їхньому дому він служив справно, старанно винищуючи настирливих мух, комарів і всіляку мошкару.

Вправно пораючись біля вогнища, Голуба поставила перед Чеславом миску з кашею й поклала скибку житнього хліба. Юнак жадібно накинувся на їжу.

— А де батько?

— Вони з Ратибором частокіл оглядають. Незабаром уже прийдуть. — Голуба поставила перед ним глечик із квасом і тихо додала: — Велимир сердився дуже, що ти виїхав, нічого не сказавши.

Зненацька павук, який доти, здавалося, байдуже дивився на все, що відбувалося в домі, своїми крихітними очками-намистинками, сіпнувся і, швидко перебираючи лапками, побіг павутиною, доки не зник у темному куті-притулку. Знадвору почулися гамір і чоловічі голоси. Повернулися Велимир із Ратибором.

— Треба якомога швидше замінити прогнилі колоди. Того й диви обваляться, — із цими словами Велимир увійшов у дім.

Це був ще міцний, майже без сивини в бороді чоловік. Високий, ставний, загартований суворим життям, він нагадував могутнє дерево, що міцно трималося корінням за землю. У його словах і вчинках була життєва мудрість, а в руках — сила. За це його поважали, а часом і побоювалися. На ньому лежала відповідальність за весь Рід і городище. І він із гідністю й честю ніс цю ношу. Коли дивився на одноплемінників своїми сірими суворими й уважними очима, то навіть найнепокірливіші з них змушені були визнавати його силу.

За спиною Велимира стояв Ратибор — старший брат Чеслава. Він був дуже схожий на батька. І багато хто говорив, що Велимир у молодості був саме таким. Ще більше схожі вони були характерами. І якщо Чеслав бував гарячий, а часом і впертий, то Ратибор відзначався такою самою розважливістю, що й батько. Він був старший за Чеслава на кілька років і вважався вже цілком рівноправним членом племені. У них із Чеславом були різні матері.

Помітивши Чеслава, Велимир зупинився на порозі, важко зітхнув, але спокійно й наче між іншим зауважив:

— Ось і наш Чеслав додому приблудився, — потім, кашлянувши, неквапно підійшов до столу й сів, як і годиться господареві, на покуті.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка