В умовах формування постіндустріальної економіки



Сторінка1/9
Дата конвертації15.04.2016
Розмір2.38 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


С.В. Степаненко

Л.І. Яковенко

ТРАНСФОРМАЦІЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ

ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Полтава–2009

ББК 65.011.21+65.013.6

УДК 330.111.44/62:004

Рецензенти:

доктор економічних наук, професор Г.В. Задорожний

(професор кафедри економічної теорії та економічних методів управління Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна)


доктор економічних наук, професор С.С. Ніколенко

(завідувач кафедри економічної теорії Полтавського університету споживчої кооперації України)



С 79 Степаненко С.В., Яковенко Л.І. Трансформація відносин власності в умовах формування постіндустріальної економіки. – Полтава: Скайтек, 2009. –187 c.
ISBN

У монографії здійснений комплексний аналіз трансформаційних процесів, що відбуваються у системі відносин власності в умовах становлення і розвитку постіндустріальної економіки, визначено структуру постіндустріальної економічної системи, окреслено основні напрями постіндустріальних суспільних трансформацій.

Науковий розгляд особливостей процесу трансформації відносин власності у постіндустріальній економіці здійснюється у контексті розгляду еволюції відносин власності та, відповідно, історичної ґенези поняття “власність”, аналізу змісту та форм прояву відносин власності в умовах постіндустріального укладу. Логічним продовженням наукового дослідження відносин власності у постіндустріальній економіці є теоретичний аналіз відносин інтелектуальної власності, розкриття змісту процесів інтелектуалізації, транснаціоналізації, віртуалізації власності та з’ясування впливу Інтернету на еволюцію відносин власності.

Монографія орієнтована на читачів, котрі цікавляться новими напрямами соціально-економічних трансформацій, проблемами власності; науковців, управлінців, викладачів, аспірантів і студентів.


ВСТУП
Вивчення системи господарювання будь-якої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва та його результатів. Тому, щоб з’ясувати природу та соціально-економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності. Водночас, відносини власності у будь-якій соціально-економічній системі не є сталими, статичними, раз і назавжди даними, а характеризуються динамічністю, мінливістю зовнішніх форм і сутнісними трансформаціями. Стрімкість та спрямованість трансформаційних процесів можуть бути вельми непостійними та варіативними, підпорядкованими різним, іноді навіть діаметрально протилежним впливам. До того ж, відносини власності можуть по-різному проявлятися у різних сферах суспільного виробництва, мати численні відмінності та особливості розвитку у різних країнах та регіонах.

Особливості розвитку відносин власності у сучасних умовах для України характеризуються протіканням двох типів трансформацій. По-перше, переходом від адміністративно-командного до ринкового типу господарювання, що супроводжується відповідними змінами у структурі власності, кількісному співвідношенні її основних форм. По-друге, новітніми загальносвітовими тенденціями глобалізації та інформатизації, формуванням економічної системи постіндустріального суспільства (постіндустріальної економіки), що викликає глибинні еволюційні, якісні зрушення у відносинах власності.

Теоретичним питанням аналізу відносин власності, їх еволюції та проблемам їх практичної трансформації у сучасних умовах присвячено чимало наукових праць як зарубіжних, так і вітчизняних учених. Зарубіжна наукова думка аналізує відносини власності переважно з юридико-економічних позицій у рамках економічної теорії прав власності, що охоплює проблеми співвідношення прав власності, їх специфікації та юридичного закріплення у різних правових системах. Зокрема, окреслені вище питання розглядалися у працях А. Алчіана, Г. Демсетца, Р. Коуза, С. Пейовича, Е. Фуруботна, П. Хейне та ін.

Різноманітним проблемам функціонування власності, визначення її змісту та форм реалізації, загальносвітовим тенденціям трансформації та актуальним аспектам постсоціалістичних перетворень у цій сфері присвячено наукові доробки відомих вітчизняних дослідників В. Базилевича, Г. Григоряна, А. Гриценка, Г. Задорожного, Б. Кекуха, М. Корецького, І. Лазні, Л. Мельника, С. Мочерного, В. Положія, В. Рибалкіна, В. Фесечка, М. Хохлова, Л. Чижова, А. Чухна та багатьох інших.

Суттєві ідеї та результати, що присвячені аналізу відносин власності у різноманітних його аспектах отримані у дослідженнях учених країн пострадянського простору. Зокрема, В. Іноземцев, В. Каменецький, А. Мовсесян, Л. М’ясникова, В. Патрикеєв, С. Сорокін, Р. Ульянов, М. Файнгольд, Р. Цвильов, Г. Черкасов та чимало інших акцентують свою увагу на дослідженні проблем інтелектуальної власності, класифікації власності, її суб’єктів та об’єктів, сучасних трансформацій, історичних аспектів розвитку тощо.

Разом з тим, ступінь дослідження відносин власності як у зарубіжній, так і у вітчизняній економічній науці є недостатнім з огляду на фундаментальне значення власності у суспільному житті, часто хибує однобічністю. Так, проблеми трансформації відносин власності, що відбуваються у формі перерозподілу прав власності, вивчаються на Заході у контексті організаційних перетворень, охоплюють власне мікрорівень і розглядаються переважно як другорядні на макро- та мегарівні. Вітчизняні ж доробки та наукові надбання близького зарубіжжя спрямовані переважно на дослідження концептуальних основ, змісту, етапів і соціальних наслідків роздержавлення та приватизації, що розглядаються як провідна форма системної трансформації відносин власності на пострадянському просторі. Реалізація власності, її передумови, чинники і форми у меншій мірі стають предметом детального вивчення і аналізу.

Водночас із поля зору дослідників часто випадають питання, присвячені визначенню шляхів і напрямів еволюції власності у контексті загальносвітових тенденцій, глибинних зрушень у системі відносин власності в межах загальноцивілізаційних перетворень. У зв’язку з цим, потребують теоретичного обґрунтування проблеми трансформації відносин власності та форм їх прояву на етапі переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії суспільного розвитку, у процесі формування постіндустріальної економіки, глобально-інформаційних впливів на еволюцію цих відносин, економічних аспектів розвитку інтелектуальної власності тощо. Нагальними також є питання розробки практичних рекомендацій щодо подальшого реформування відносин власності у нашій державі з урахуванням загальносвітових тенденцій та вітчизняної специфіки, пов’язаної з історико-культурними та ментальними особливостями.

Обраний у монографії напрям дослідження відносин власності передбачає теоретичний аналіз чинників, що зумовлюють зміни у відносинах власності в сучасних умовах формування постіндустріального суспільства та неоекономіки, реалізацію та соціально-економічні наслідки цього впливу. Практичне значення обраного напряму дослідження пояснюється необхідністю формування ефективного механізму реформування відносин власності в межах національної економіки. Актуальність питань, пов’язаних з формуванням ефективного механізму реформування відносин власності в національній економіці, обґрунтуванням форм реалізації власності в умовах становлення постіндустріальної економіки, визначили тему монографії та структуру дослідження.

Головною метою аналізу стало теоретичне обґрунтування процесів трансформації відносин власності в умовах становлення і розвитку постіндустріальної економіки; визначення структури економічної системи постіндустріального суспільства та з’ясування її місця і ролі у новітніх трансформаційних перетвореннях, що їх зазнає система відносин власності; здійснення комплексного аналізу інтелектуальної власності як визначальної економіко-правової категорії постіндустріального суспільства.

У рамках поставленої мети вирішуються наступні завдання:

– з’ясувати особливості сучасного стану теорії постіндустріального суспільства; окреслити місце теорії неоекономіки в концепціях постіндустріалізму та визначити дане явище відповідно до структурно-змістового підходу;

– розкрити вплив факторів формування неоекономіки як складової постіндустріальної економічної системи та узагальнити її сутнісні характеристики;

– визначити провідні напрями трансформацій в економічній, соціальній та духовно-ціннісній сферах у процесі становлення і розвитку постіндустріальної економіки;

– розглянути історичну ґенезу поняття “власність” та висвітлити особливості еволюції відносин власності у постіндустріальній економіці;

– розкрити зміст новітніх тенденцій у трансформації відносин власності в умовах становлення і розвитку економічної системи постіндустріального суспільства;

– здійснити аналіз відносин інтелектуальної власності та з’ясувати сутність інтелектуалізації власності як провідного процесу постіндустріальних соціально-економічних трансформацій.

Результатом наукового дослідження стала авторська концепція, що містить обґрунтування впливу постіндустріальних факторів на трансформацію відносин власності. До найбільш вагомих наукових положень, що розкриваються у монографії, належать такі:

1. У системі відносин власності постіндустріальної економіки виокремлено відносини між економічними суб’єктами з приводу привласнення-відчуження неречових (віртуальних) об’єктів, що функціонують переважно у віртуальному просторі та опосередковано представляють реальні відносини з приводу матеріальних і нематеріальних благ, на основі чого обґрунтовано категорію “віртуальна власність”. Запропонована категорія є теоретичним відтворенням розвитку відносин власності та, на відміну від інтелектуальної власності, характеризує нематеріальні об’єкти, що не є безпосередніми чинниками та результатами інтелектуального виробництва і виступають як відображення окремих властивостей матеріальних чи нематеріальних об’єктів та/або можливості певних дій чи утримання від них щодо цих об’єктів.

2. Удосконалено визначення неоекономіки як складової постіндустріальної економічної системи на основі узагальнень основних концептуальних положень, представлених існуючими напрямами в економічній теорії та враховуючи структурно-змістовий підхід, а саме: у широкому розумінні окреслене явище розглядається як складова глобальної господарської системи постіндустріального суспільства, що охоплює високотехнологічні та наукомісткі галузі – інформаційний і знаннєвий сектори – й характеризується визначальним впливом знань та інформації на соціально-економічний розвиток; у вузькому значенні неоекономіка розуміється як економіка знань, сфера застосування людського інтелекту, у якій домінантними процесами стають нагромадження й використання знань.

3. Сформульовано наукові підходи до визначення сутності інтелектуальних процесів шляхом розмежування понять “інтелектуальна праця” (цілеспрямована інтелектуальна діяльність, що має вольовий, вмотивований характер та здійснюється для задоволення потреб індивіда та/або з економічною метою) та “інтелектуальна активність” (мимовільна, спонтанна інтелектуальна діяльність, спрямована на перетворення або підтримку значимих для індивіда зв’язків між ним і зовнішнім середовищем), які є складовими категорії “інтелектуальна діяльність” (розумовий прояв будь-яких психологічних процесів, спрямований на засвоєння, відтворення та перетворення наявних у свідомості індивіда інформації, знань та досвіду).

4. Отримали подальшого розвитку теоретико-методологічні положення щодо визначення факторів формування неоекономіки, зокрема, структуровано вплив ціннісних та соціокультурних чинників, а саме: системи постматеріальних цінностей, перехід до якої зумовив усвідомлення на рівні економічних агентів провідного значення інтелекту та знань; актуалізації творчої складової трудової діяльності, що призвело до забезпечення роботодавцями умов для творчої праці та самореалізації особистості працівників; рефлексивної діяльності, зростання ролі якої викликало динамічний розвиток суспільних і гуманітарних наук; ментальних трансформацій, що мали наслідком розповсюдження технологій впливу на свідомість; креативної моделі економічної поведінки, поширення якої спричинило орієнтацію працівників на продукування і подальшу формалізацію нових ідей;

5. Розкрито зміст наукових підходів щодо визначення особливостей реалізації володіння, користування і розпорядження інформацією та знаннями, зокрема, доведено, що володіння знаннями як суб’єктивованим інтелектуальним продуктом здійснюється виключно інтелектом, а, отже, повною мірою реалізується лише людиною-носієм знань, тоді як інтелектуальне володіння інформацією може доповнюватися володінням матеріальним носієм цієї інформації та реалізуватися широким колом суб’єктів; користування знаннями та інформацією, вилучення з них корисних властивостей здійснюється через інтелектуальну працю і є індивідуальним актом з огляду на суб’єктивність процесу мислення; розпорядження знаннями полягає у можливості суб’єкта їх об’єктивувати, перетворити на інформацією, розпорядження якою здійснюється без її відчуження шляхом поширення.

РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ АНАЛІЗУ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ


1.1. Теорія постіндустріального суспільства та особливості її сучасного стану
З розвитком інформаційних технологій та посиленням впливу інформаційних процесів на економіку і суспільство в цілому відбувається переосмислення і перегляд теоретичних концепцій, що описують дані події. Вирішальна роль інформації та науково-технічних досягнень у подальшому поступі людства й особистості знайшла своє відображення у великій кількості наукових концепцій, котрі у другій половині ХХ ст. взаємодоповнювали і змінювали одна одну. Так, ідеї постіндустріального суспільства поступово модифікувались у концепції інформаційного суспільства, суспільства знань та мережевого суспільства (суспільства мережевих структур). На нашу думку, окреслені доктрини варто розглядати як окремі напрями в руслі єдиної теорії постіндустріального суспільства, адже усі вони, по-перше, володіють спільною методологією дослідження, а по-друге, націлені на наукове дослідження сучасної соціально-економічної реальності, у якій на перший план виходять ознаки новітнього суспільного устрою.

Основоположником теорії постіндустріального суспільства вважають відомого американського економіста і соціолога Деніела Белла, автора праці “Прийдешнє постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування” (1973). Обґрунтування теоретичних положень постіндустріалізму здійснено також у працях відомих західних дослідників М. Янга, О. Тофлера, П. Дракера, Р. Хейлбронера, Р. Дарендорфа, Г. Кана та ін.

Головним методологічним принципом постіндустріальної теорії є те, що вона розглядає суспільно-економічний розвиток на основі зростання та вдосконалення продуктивних сил і більше того – на основі технологічної організації суспільного виробництва, технологічного способу виробництва [191, с. 57]. Застосування принципу технологічної організації суспільного виробництва дозволяє не тільки періодизувати історичний розвиток суспільства, але й забезпечує визначення рівня суспільно-економічного розвитку кожної країни на основі секторного методу. Цей метод базується на тому, що суспільне виробництво виступає у формі певних секторів; первинного (сільське господарство, гірнича справа, рибальство), вторинного (промисловість) і третинного (сфера послуг).

Закономірна зміна місця і ролі секторів визначає зміну стадій суспільно-економічного розвитку. Так, панування сільського господарства і добувної промисловості становить визначальну рису доіндустріального суспільства. У доіндустріальному суспільстві використовується природна енергія – сонця, води і вітру; для нього є характерними архаїчні економічні відносини, ручна праця і низька її продуктивність.

Індустріальна стадія, яка зумовлена промисловою революцією кінця XVIII–початку XIX ст., характеризується створенням і пануванням великого машинного виробництва, що прискорює науково-технічний прогрес, забезпечує швидкий розвиток продуктивних сил. Водночас поглиблення поділу праці перетворює робітника в часткового працівника, придаток машини. На зміну особистій залежності, яка була характерною для доіндустріального суспільства, приходить юридична, формальна свобода. Однак, робітник, позбавлений засобів виробництва, виявляється фактично залежним від капіталіста, власника засобів виробництва. Отже, для індустріальної стадії характерним є панівне становище промисловості (вторинного сектора).

Постіндустріальне суспільство виникає в результаті науково-технічної революції, яка забезпечує високе зростання продуктивності праці у матеріальному виробництві, спочатку відносне, а потім і абсолютне зменшення зайнятих у ньому і прискорений розвиток сфери послуг. За словами Д. Белла “першою і найпростішою характеристикою постіндустріального суспільства є те, що більша частина робочої сили вже не зайнята у сільському господарстві й обробній промисловості, а зосереджена у сфері послуг, до якої належать торгівля, фінанси, транспорт, охорона здоров’я, індустрія розваг, а також сфера науки, освіти й управління” [12, с. 18]. Дане зрушення на думку Д. Белла має настільки важливе значення, що він вважає за необхідне доповнити трьохсекторну модель К. Кларка ще двома секторами: четвертинним і п’ятеринним. Ці два сектори виділяються в межах того єдиного підрозділу, яким раніше був третинний сектор за К. Кларком [199]; у підсумку власне третинний сектор скорочується у схемі Д. Белла до таких галузей як транспорт і комунальне господарство, тоді як до четвертинного належать торгівля, фінансові послуги, страхування і операції з нерухомістю, а до п’ятеринного – охорона здоров’я, освіта, наукові дослідження, індустрія відпочинку і сфера державного управління [12, с. 158]. Розвиток і зростання саме останнього сектору на думку Д. Белла є вирішальним фактором для постіндустріального суспільства.

Загалом варто зазначити, що виокремлення Д. Беллом із третинного іще четвертинного і п’ятеринного секторів має певні підстави, адже, як зазначає сам родоначальник постіндустріалізму, “послуги” – термін доволі розпливчастий і в економічному розумінні – “безформенний”: у доіндустріальних умовах це головним чином домашні чи особисті послуги, в індустріальному суспільстві це допоміжна стосовно виробництва діяльність (комунальні служби, транспорт, сфера фінансів та управління нерухомістю), за постіндустріалізму широкого розповсюдження набувають гуманітарні (освіта, охорона здоров’я, соціальні служби) і професійні послуги (аналіз і планування, дизайн, програмування тощо) [12, с. СХ–СХІ].

Водночас, збільшення кількості секторів (насамперед поділ сфери послуг на декілька сегментів) ускладнило їх систему. До того ж на зламі XX і XXI століть секторна модель економіки доповнилася ще одним підрозділом – інформаційним сектором. Таким чином, на наш погляд, видається більш доцільним залишити єдиний третинний сектор сфери послуг і виокремити четвертинний сектор, який виступає як “всюдисуща інтернетівська економіка й сучасні інформаційні технології” [72, с. 41–42]. У даному контексті можна сказати, що Д. Белл передбачав необхідність виокремлення додаткових секторів в економічній системі, але на час написання ним свого бестселера “Прийдешнє постіндустріальне суспільство” інформаційно-комунікаційний сектор ще не сформувався як окремий самостійний підрозділ.

Секторний підхід збагатив методологію теорії постіндустріального суспільства. Формування постіндустріальної теорії, з одного боку, відбувалося шляхом широких узагальнень, глибоких пошуків і ґрунтовного порівняльного аналізу (особливо це було характерним для 60–70-х років), а з іншого – детально досліджувались (вже у 80-х роках) часткові питання постіндустріалізму, що забезпечувало, хоч і не завжди, теоретичні прориви у розкритті окремих важливих сторін становлення і розвитку постіндустріального суспільства [191, с. 51]. Саме завдяки цим підходам вдалося розкрити і збагатити методологічні засади цієї теорії, виявити глибокі та радикальні зміни у сучасному суспільстві, що визначило піднесення ролі і значення постіндустріальної теорії у пізнанні економічних і соціальних трансформацій.

Розвиток концепції постіндустріалізму спонукав до формування ідеї інформаційного суспільства, що вперше була висунута ще наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. ХХ ст. американським економістом Ф. Махлупом та японським дослідником Т. Умесао. Теорія інформаційного суспільства активно розвивалась у 70–80-ті рр. ХХ ст. у працях відомих учених М. Пората, Й. Масуди, Х. Кібріджа, У. Мартіна, Д. Лайона та ін. Доктрина інформаційного суспільства наголошувала на технічних та інформаційних аспектах розвитку модерного соціуму. Сучасні дослідники виокремлюють такі основні ознаки інформаційного суспільства: 1) перетворення інформації на найважливіший економічний ресурс, що має глобальний характер і забезпечує підвищення ефективності, зростання конкурентоспроможності та інноваційний розвиток суб’єктів господарювання; 2) зростання впливу інформації на всі сфери людської життєдіяльності, перетворення її на предмет масового споживання населення; 3) інтенсивне формування інформаційного сектора економіки, який займає домінантні позиції в новому суспільстві; 4) перетворення інформаційної сфери на фундамент, основу всіх видів економічної діяльності [10, с. 26].

У межах теорії інформаційного суспільства було розроблено чимало оригінальних положень, тісно пов’язаних із концепцією вартості, розглянуто зростання і самозростання інформаційної вартості, проаналізовані властивості інформації як суспільного блага, закладено основи оцінки широкого кола інформаційних благ і цілих соціальних інститутів. “Однак, – зазначає російський дослідник постіндустріалізму В. Іноземцев, – ідея інформаційного суспільства внаслідок її надмірної зацикленості на технологічних проблемах розвитку суспільного виробництва навряд чи могла претендувати на характер цілісної соціальної теорії … більш того, значно розвиваючи деякі елементи постіндустріальної концепції, вона в жодному із суттєвих пунктів не суперечила їй і фактично могла розглядатися як один із напрямків постіндустріалізму” [59, с. 39]. Погоджуючись із думкою В. Іноземцева, зауважимо, що навіть сам Д. Белл не визнавав суттєвої різниці між термінами “постіндустріальне суспільство” та “інформаційне суспільство” і вживав їх як синоніми. У передмові до російського видання “Прийдешнього постіндустріального суспільства” (1999) він зазначав: “Постіндустріальна, або інформаційна ера, настає в результаті довгого ланцюга технологічних змін... Якщо ми визначаємо постіндустріальне суспільство як таке, де відбулося зрушення від промислового виробництва до сфери послуг, то отримаємо, що Велика Британія, майже уся Західна Європа, Сполучені Штати і Японія увійшли до постіндустріальної доби. Але якщо ми визначимо інформаційне суспільство як таке, у якому існує науковий потенціал і здатність трансформувати наукові знання у кінцевий продукт … то можна сказати, що лише Сполучені Штати і Японія відповідають даній умові” [12, с. СХХІХ].

Наприкінці ХХ ст. в межах теорії інформаційного суспільства сформувалась концепція соціальних мереж (суспільства мережевих структур), що знайшла своє теоретичне обгрунтування у працях С. Берковіца, С. Вассермана, Б. Веллмана, Д. Ноука, П. Марсдена, К. Фауста, Л. Фрімана та ін. Мережевому аналізу як методологічному підходу притаманні наступні риси: 1) актори розглядаються як взаємозалежні одиниці; 2) взаємовідносини між акторами виступають як канали передачі матеріальних і нематеріальних ресурсів; 3) мережеві моделі фокусують увагу на індивідуальних діях акторів, які використовують мережу; 4) мережеві моделі (соціальні, політичні, економічні тощо) можна визначити як тривалі систематичні відносини між акторами [1 70, с. 18].

Методологічний потенціал мережевих досліджень надзвичайно великий, оскільки вони дають можливість структурувати взаємовідносини між домашніми господарствами і організаціями у найчіткішій формі, а також дозволяють оперувати даними як на мікро-, так і на макрорівні. Мережевий підхід є універсальним у тому розумінні, що в його рамках можна проводити аналіз міждисциплінарного характеру. Однією з найцікавіших і масштабніших робіт, що аналізують глобальні трансформації в суспільстві в контексті теорії мережевих структур, стала трилогія відомого іспанського соціолога й економіста Мануеля Кастельса “Інформаційна епоха: економіка, суспільство і культура” (1996–1998).

Дослідник називає сучасний глобалізований соціум суспільством мережевих структур, підкреслюючи, з одного боку, їх всеосяжний, а з іншого – визначальний характер, коли “влада структури виявляється сильнішою за структуру влади”, а сам факт приналежності до тієї або іншої мережі стає найважливішим джерелом влади і змін в суспільстві [64, с. 494]. Мережа як система децентралізованого управління набуває дедалі важливішого значення. За мережевим принципом фірми будують свої як внутрішні, так і зовнішні зв’язки, причому подібні процеси протікають в різних культурних і національних контекстах. Мережі починають розглядатися як інститути, що сприяють розвитку ряду галузей; при цьому Інтернет трактується як Мережа мереж (далі по тексту Мережа з великої літери вживатиметься як синонім Інтернету), єдина комунікаційна система, що є основою глобалізації світового господарства. Таким чином, на думку М. Кастельса, формування нового суспільства пов’язане з розвитком нових економічних форм навколо глобальних мережевих структур інформації.

Подальша еволюція теорії постіндустріального суспільства пов’язана з 80–90-ми рр. XX ст. У цей період західні дослідники почали акцентувати увагу не стільки на зростанні ролі та значення інформації, скільки на пріоритетності інтелектуальної діяльності та знань, тобто інформації, яка засвоєна людиною. Ці зрушення знайшли відображення у концепціях “економіки, заснованої на знаннях” (knowledge-based economy), “суспільства знань” (knowledge society) “економіки знань”, “інтелектуальної економіки” тощо. Основні ознаки нового суспільного устрою розкрито у працях Д. Куа, Р. Кроуфорда, Т. Сакайї, Дж. Ходжсона та ін.

Так відомий англійський дослідник проблем розвитку сучасного соціуму Дж. Ходжсон виділяє такі ознаки-передумови суспільства, що ґрунтується на “прогресі знань”: 1) виробничі процеси та продукти у провідних галузях економіки стають дедалі складнішими та більш високотехнологічними, що, відповідно, викликає нарощування складності в усіх видах соціальної діяльності; 2) для виконання виробничих завдань необхідно дедалі більше знань та трудових здібностей; підвищення кваліфікаційного рівня працівників, що спостерігається у багатьох секторах економіки, супроводжується зростанням складності та комплексності виробничих завдань; 3) в умовах диверсифікованого асортименту продукції споживач стикається зі ще складнішим завданням оцінки якості та ступеня придатності запропонованих товарів та послуг; 4) нарівні із загальними здібностями у щоразу більших масштабах необхідними є спеціалізовані унікальні навички; 5) поширюються процеси використання й передачі інформації, яка набуває дедалі більшого значення в економічній та суспільній діяльності; 6) в економічне та соціальне життя все виразніше вплітається невизначеність [184, с. 32, 34].

Заміщення фізичної праці розумовою, знаннємісткою, заміна мускульної сили новим типом активності, заснованої на творчості, пріоритетність інтелектуальних, а не технічних навичок, перетворення суспільного виробництва на інноваційне, яке базується на використанні нових знань (або на новому використанні знань), втілених у нових комбінаціях виробничих факторів, що уможливлює отримання інтелектуальної ренти та нових конкурентних переваг, трансформація економіки в господарську систему, що функціонує на основі обміну та оцінки знань стають ключовими ознаками суспільства знань. Отже, як свідчить Т. Сакайя, новий етап розвитку цивілізації відрізняється тим, що “рушійною силою є цінності, створенні знаннями” [133, с. 348].

На основі окреслених вище концепцій, що виникали і розвивалися в рамках теорії постіндустріального суспільства, наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. сформувалась концепція нової економіки (у скороченій транскрипції – неоекономіки). Виникнення останньої, на нашу думку випливає із двох передумов: по-перше, новітніх зрушень у соціально-економічній сфері суспільства, а по-друге, із необхідності обґрунтувати ці зміни у рамках окреслених вище напрямів постіндустріальної теорії. Таким чином, концепцію нової економіки можна вважати комплексною, такою, що базується на теоретичних положеннях концепцій інформаційного суспільства, суспільства знань, суспільства мережевих структур. Розглянемо концепцію неоекономіки детальніше з огляду на те, що вона на сьогодні є векторною основою розвитку теорії постіндустріального суспільства.

Появу неоекономіки як явища з хронологічної точки зору зазвичай визначають початком 1990-х років. Часто її історію датують з 1993 р., коли до Інтернету долучаються бізнес і засоби масової інформації. Іноді виникнення нової економіки безпосередньо пов’язують із фактом першої тестової покупки через інтернет-магазин навесні 1995 р. або з подією, що відбулася 9 серпня 1995 р., коли американська компанія Netsсаре (зараз вона входить в компанію Аmеricа Online) почала продаж своїх акцій: вони коштували при своїй появі на ринку лише 28 дол. за одну акцію, але вже наприкінці першого дня торгів більш ніж подвоїлися у ціні [170, с. 139]. Дані факти свідчать про те, що з часу свого виникнення термін “нова економіка” асоціювався насамперед із поширенням Інтернету і використовувався для характеристики науковомістких і високотехнологічних галузей господарства розвинених країн.

Останнім часом зростання уваги до феномену неоекономіки з боку громадськості, експертів і науковців було викликано декількома причинами. Першою причиною стала діяльність високотехнологічних компаній, динаміка вартості акцій яких спростувала всі принципи й закони економічної науки. Надзвичайно висока біржова оцінка інформаційних корпорацій, що живила оптимістичні очікування і сподівання ділових кіл та населення США, спричинила посилення уваги науковців до проблеми відриву курсової вартості активів високотехнологічних фірм від їх реальної вартості. Серед дослідників не було однозначної оцінки цього явища. Зокрема, Джефрі Сакс, директор Центру міжнародного розвитку Гарвардського університету, зазначав, що “пов’язані з новою економікою оцінки фондового ринку є нереальними, оскільки відображають скоріше спекулятивний бум, аніж основну оціночну вартість” [134]. Частина науковців зауважувала на це, що висока біржова оцінка інформаційних технологій не є чисто спекулятивною і спирається на стрімкий темп розвитку інновацій, а також є наслідком накопичення фірмами величезних фондів неречового капіталу, який не відображається у бухгалтерських документах [107, с. 40–41].

Нову хвилю дискусій у полеміці між прибічниками і скептиками нової економіки і зростання громадської уваги до цього явища спричинив біржовий обвал, що почався у березні 2000 р. у США з падіння курсів акцій високотехнологічних компаній. Дослідники називали декілька причин кризи 2000 р.: перевищення сукупного попиту над сукупною пропозицією і зростання рівня цін [7, с. 5], відсутність звичних для традиційних секторів економіки обмежень по залученому капіталу, які дозволяли б “відсіювати” слабкі інвестиційні проекти [110, с. 6], масова розкрутка Інтернет-компаній і “роздування” ажіотажного попиту на їх акції [87, с. 16, 20], безпрецедентний “вибух” ризикового капіталу [55, с. 38] та ін. Нині ж можна констатувати, що колапс на ринку акцій високотехнологічних компаній не став причиною зникнення неоекономіки, натомість підсилив науковий аналіз даного феномену. Так, у 2001–2007 рр. опубліковано ряд монографій та статей, присвячених неоекономіці [див.: 15; 38; 74; 99; 104; 114; 170; 181]. Концепція нової економіки нині перетворюється на наукову доктрину, яка у ряді розвинених країн уже є основою вироблення і обґрунтування економічної політики [170, с. 42].

Водночас, і досьогодні науковці не дають остаточної відповіді на те, що ж являє собою нова економіка. Сутність окресленого явища трактується ними по різному. Найбільш авторитетними є позиції західних вчених, де нова економіка як явище вже сформувалася. Так, на думку головного редактора видання Business Week Стефена Шепарда, під новою економікою варто розуміти дві чіткі тенденції, що мали місце протягом останніх років. Першою є глобалізація бізнесу, що проявляється у розповсюдженні ринкових механізмів, вільної торгівлі, поширенні дерегуляції, причому як у країнах, що розвиваються, так і у розвинених країнах Заходу. Другою тенденцією є революція в інформаційних технологіях, що здійснюється новими компаніями у новітніх галузях. Ці дві стійкі тенденції, зазначає дослідник, є такими, що підривають старий порядок, стимулюють реструктуризацію бізнесу. Водночас, дослідник застерігає від ідеалізації нової економіки і зауважує, що її формування не означає остаточного приборкання інфляції, припинення бізнес-циклів, економічного спаду та невпинного зростання курсової вартості цінних паперів на фондових біржах [208].

Професор Лондонської школи економіки Денні Куа вважає, що нова економіка охоплює чотири основні елементи. По-перше, це інформаційно-комунікаційні технології та Інтернет; по-друге, інтелектуальна власність, що включає не тільки патенти та авторські права, але й фірмові найменування, торгові марки тощо; по-третє, електронні бібліотеки та бази даних; по-четверте, біотехнології. Науковець відносить до неоекономічної сфери також традиційні бібліотеки та бази даних [207]. Відповідно до поглядів професора економіки та директора Центру міжнародного розвитку Гарвардського університету Джефрі Сакса, нова економіка – це економіка, яка ґрунтується на досягненнях інформаційної технології. Причому її реальність найкраще виражається під час аналізу американських показників темпів зростання економіки та продуктивності, оскільки у США нова економіка найбільш розвинена [134].

Алан Грінспен, голова Федеральної Резервної Системи США, у доповіді “Структурні зміни у новій економіці”, прочитаній у липні 2000 р. у Державному коледжі Пенсільванії, наголосив на вирішальному значенні інновацій та інформаційних технологій у формуванні неоекономіки. Якісний стрибок у галузі новітніх технологій спричинив зростання темпів оновлення капіталу, розвиток нових фінансових продуктів, призвів до змін у виробництві та дистрибуції. У розвитку нової економіки, на думку А. Грінспена, вирішальну роль сьогодні відіграє освіта, рівень якої має відповідати рівневі економічного поступу [203].

Лоренс Мейер, член правління Федеральної Резервної Системи США, у своєму докладі перед Бостонським економічним клубом у червні 2000 р. запропонував вузьке і широке тлумачення нової економіки. Вузька версія у розумінні науковця визначає нову економіку у двох головних варіантах: по-перше, максимальний темп приросту економіки а, по-друге, розповсюдження і збільшення важливості інформації та комунікаційних технологій. Останнє, за Мейером, є головним стимулом до зростання продуктивності праці, яка, в свою чергу, слугує джерелом зростання реального ВВП. Альтернативна – ширша інтерпретація – полягає у фундаментальних змінах в парадигмі: старі правила більше не застосовуються, втрачають сенс попит і пропозиція, зникають обмеження, щезають бізнес-цикли. Проте жодна з цих обставин, на погляд дослідника, не є потужною та достатньо обґрунтованою на даний момент [206].

Один із провідних світових експертів з проблем продуктивності праці, що належить до числа “техноскептиків”, американський професор Роберт Гордон у своїх працях розглядає нову економіку з точки зору її впливу на продуктивність. Вчений тлумачить неоекономіку як прискорення рівня технічних змін у інформаційних технологіях разом із розвитком Інтернету. Науковець визнає факт різкого зростання показників продуктивності у американській економіці у другій половині 90–х рр., але вважає, що за цими агрегованими цифрами приховані суттєві розбіжності у функціонуванні різних галузей. Р. Гордон стверджує, що підвищення продуктивності має місце у порівняно невеликій групі галузей, які займаються виробництвом комп’ютерів, напівпровідників та інших видів високотехнологічних товарів. Натомість, за оцінками вченого, позитивні тенденції не зачіпають ті сектори американської економіки, що використовують високотехнологічні товари й у яких зосереджено 88 % економічної активності США; навпаки – ці галузі демонструють уповільнення зростання продуктивності [204, р. 54, 72].

Спроби визначити суть нової економіки робляться і вченими постсоціалістичного простору. Так, угорський науковець Андреа Салавець виділяє два тлумачення цього терміну. Перше свого часу визначалось як “смерть циклів ділової активності”. Воно мало своїм підґрунтям надзвичайно тривалий період піднесення економіки США макропоказники якої могли сприйматися (і сприймалися) як “кінець традиційних економічних постулатів”. Друге тлумачення базується на зростанні ролі інформаційно-комунікаційних технологій у світовому господарстві і розвитку секторів, що їх виробляють [135, с. 41]. Польський вчений, професор Варшавської школи економіки Гжегож Колодко, намагаючись визначити сутнісні характеристики нової економіки, доходить висновку, що фундаментом її виникнення став Інтернет зі своїм технологічним, інституціональним і культурним середовищем. Проте, вважає науковець, насправді такого явища як нова економіка не існує, а є лише нові технології виробництва і розподілу, які здійснюють якісний вплив на способи ведення бізнесу” [73, с. 15–16].

Феномен нової економіки досить продуктивно вивчають у Росії. Зокрема, відомий теоретик постіндустріалізму В. Іноземцев, подібно до Дж. Сакса, зазначає, що в основі нової економіки лежать найбільш досконалі інформаційні технології [60, с. 66]. Професор Московського державного університету А. Пороховський наводить два підходи до визначення цього явища. Перший, секторіальний, розглядає нову економіку як безпосередню основу інформаційної епохи. Згідно цієї версії нова економіка являє собою галузі світового господарства, де виробляють комп’ютерне і комунікаційне обладнання та їх програмне забезпечення, а також уся система формування, зберігання, поширення і отримання інформації, що значною мірою ґрунтується на мережі Інтернет. За такого підходу, зазначає дослідник, до нової економіки належить також уся підприємницька діяльність, що тією чи іншою мірою використовує сучасні електронні інформаційні і комунікацій технології. Другий, інтегральний підхід до визначення нової економіки, що його виокремлює А. Пороховський, розглядає економіку США як нову через екстраординарний приріст її макроекономічних показників, таких як високі темпи економічного зростання, збільшення доходів, низьке безробіття і помірна інфляція, що стало результатом комбінованого ефекту від взаємодії досягнень в технології, діловій практиці та економічній політиці [122, с. 46].

Директор інституту світових фінансів та банків А. Мовсесян, що також займається даною проблематикою, не дає конкретного визначення нової економіки, а зазначає лише, що нова економіка “включає в себе корпорації, орієнтовані на випуск наукомісткої продукції” [107, с. 38–39]. Російська дослідниця О. Антипіна наголошує на подвійному значенні цього терміну. Перше (вузьке) позначає сектор високих технологій, що активно розвивається. Друге (широке) вживається як визначення економічної дійсності кінця ХХ – початку ХХІ ст. в країнах Заходу, котра характеризується поширенням передових досягнень інформаційної ери, а понад усе – різкою зміною ролі знань в господарському розвитку. Дослідниця зазначає також, що в новій економіці саме знання (а не будь-який інший із факторів виробництва — земля, праця, чи капітал) у вигляді інформації як систематизованих даних щораз швидшими темпами змінюють обриси сучасного світу [7, с. 3].

В. Бєлоліпецький, провідний науковий співробітник Центру суспільних наук при Московському державному університеті визначає нову економіку як економіку, засновану на глобальному фінансовому капіталі, котрий за допомогою різноманітних мережевих структур, керованих мозковими центрами, формує особливі економічні відносини, у яких виробничі відносини перетворюються на господарські зв’язки. Дослідник вважає, що неоекономіка – це особливий економічний лад, який базується: 1) на трансформації знань у фінансові й управлінські інновації та формування на цій основі глобального контролю над грошима та їх потоками; 2) на глобальному контролі над інноваціями з метою концентрації знань у високорозвинених країнах; 3) на особливого роду глобальних рентах — інтелектуальній та фінансовій; 4) на особливого роду господарських мережах, за допомогою яких реалізуються глобальні ренти [13].

Л. М’ясникова, професор Санкт-Петербурзького державного університету економіки та фінансів, вважає, що термін “нова економіка” застосовують для опису трьох різних явищ в економіці, спільним для яких виступає тільки Інтернет-інструментарій. На основі цього дослідниця виділяє три тлумачення цього терміна. Перше об’єднує у спільному понятті високотехнологічні компанії, що використовують Інтернет як основний ресурс. Друге складає специфічний глобальний кластер економіки, що виробляє програмне забезпечення. Третє є “набором електронних практик”, що інструментально базуються на Інтернеті та спрямовані на створення нових моделей господарської діяльності й підвищення продуктивності, перш за все за рахунок зменшення трансакційних витрат (особливо взаємодії і управління). “Всі ці напрямки діяльності, – зазначає дослідниця, – спираються на мережеві практики електронного ринку” [110, с. 3].

Пошук у даному напрямку здійснюють і вітчизняні дослідники. Так, популяризацією концепції нової економіки з позицій врахування її переваг при формулюванні парадигми національного розвитку займається відомий український державний діяч Є. Марчук, який зокрема зазначає, що “у новій економіці купують і продають концентровані знання: величезний обсяг інтелектуального змісту в крихітній матеріальній оболонці (прикладом можуть бути комп’ютерні програми, найновіші ліки або останні моделі авіаційно-космічної техніки, ціна яких передусім зумовлена витратами у графі “дослідження і розробки”)” [94, с. 25].

Вітчизняні науковці Г. Задорожний та О. Бервено вважають, що визначальною основою нової економіки [за термінологією авторів – неоекономіки] є знання та інтелект, що стають головним та визначальним ресурсом подальшого суспільного розвитку. Дослідники пропонують називати нову економіку інтелектономікою або цивілізацією одухотвореного інтелекту, позаяк інтелект може розвиватися, реалізуватися з користю для суспільства “тільки у духовному середовищі, а дух, духовність людини має розглядатися як зворотня сторона Інтелекту” [52].

Інша українська дослідниця В. Куриляк виділяє три концепції нової економіки. Перша наголошує на змінах у творенні науки, що поширюються далеко за межі академічного середовища й проникають до всіх інституцій, які прагнуть отримати суспільне визнання завдяки інноваційній діяльності. Друга концепція полягає у новому тлумаченні процесів створення й поширення інновацій, які інтерпретуються не як філософія одного творчого акту, а як складний суспільний механізм, зумовлений змінами у виробничому процесі; за таких умов попередня лінійна модель науки й технології змінюється “інтерактивною моделлю інновацій”. Третій варіант концепції нової економіки зводить її до новітньої теорії економічного розвитку, яка визнає науку найважливішим екзогенним чинником виробництва, що робить найвагоміший внесок у функціонування “двигуна капіталізму” [80, с. 38].

Характеризуючи дані концептуальні положення дослідниця сама визнає, що вони не можуть повною мірою задовольнити сучасну практику. Натомість авторка пропонує своє тлумачення: “нова економіка – це виробництво і використання нових знань, перетворення їх у самостійний чинник виробництва, що відіграє головну роль у системі факторів виробництва, та економічний розвиток за “старими” законами, які діють по-новому за нових умов і за оновленими законами, котрі спричинюють прискорення розвитку” [80, с. 42].

Вивчення та аналіз літератури дозволяє нам виокремити наступні підходи до визначення неоекономіки: 1) технологічний підхід – тлумачить нову економіку в контексті зростання ролі інформаційно-комунікаційних технологій та розвитку секторів, що їх виготовляють; 2) макроекономічний підхід – наголошує на антициклічній та антиінфляційній спрямованості нової економіки, що демонструє безпрецедентне за темпами і часом економічне зростання національних економік розвинених країн; 3) ресурсний підхід – підкреслює важливість інформації та знань як головного ресурсу становлення і розвитку нової економіки; 4) інтелектуальний підхід – визначає нову економіку як інтелектономіку, особливий економічний лад одухотвореного інтелекту, у якому створюються умови для самореалізації та саморозвитку творчої особистості, духовно-економічного прогресу суспільства; 5) фінансовий підхід – розглядає нову економіку як фінансову модель господарювання (фінансоміку), що символізує широке використання інструментарію інформаційно-технологічних інновацій у валютно-фінансовій системі; 6) галузевий підхід – розглядає нову економіку як сукупність галузей, що характеризується вищою питомою вагою людського капіталу порівняно з матеріальними складовими (освіта, інформаційно-комунікаційні ринки, виробництво інновацій, надання інтелектуальних послуг тощо).

У межах окреслених підходів у полі зору дослідників знаходяться важливі елементи нової економічної реальності, проте, на нашу думку, їх застосування у науковому форматі має враховувати ряд застережень. По-перше, частина з окреслених підходів (фінансовий, макроекономічний) характеризують нову економіку з точки зору її формальних (зовнішніх), а не змістових (внутрішніх, істотних) ознак, що не дає змоги розкрити глибинну сутність означуваного явища. По-друге, з’ясування при визначенні нової економіки виключно її змістових аспектів, на нашу думку, також звужує можливості тлумачення, виключаючи інші площини аналізу. По-третє, в окреслених підходах часто наводяться лише окремі (хоча, можливо, і найпомітніші) сутнісні характеристики означеного явища, що не дає змоги комплексного розгляду питання. По-четверте, нова економіка розглядається надто ізольовано, як окремий феномен, відірваний від загальної господарської системи постіндустріального суспільства. На нашу думку, доцільним є розширений структурно-змістовий підхід до аналізу неоекономіки, що полягає, з одного боку, у розгляді даного явища у структурі постіндустріальної економіки, а з іншого – комплексному аналізі її сутнісних (змістових) характеристик.

Для реалізації означеного підходу насамперед необхідно розглянути місце нової економіки у структурі постіндустріальної економічної системи. Відомо, що постіндустріальні тенденції не замінюють повністю попередні форми суспільної діяльності, а співіснують з ними. У передмові до видання “Прийдешнього постіндустріального суспільства” 1976 р. Д. Белл пише: “Постіндустріальне суспільство ... не заступає повністю індустріальне, так само як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор економіки. Подібно до того, як на давні фрески у наступні епохи наносяться нові й нові зображення, більш пізні суспільні явища накладаються на попередні шари, стираючи деякі риси й нарощуючи тканину суспільства як єдиного цілого” [12, с. СLIV]. Відповідно до цього і постіндустріальна економіка як матеріальна основа постіндустріального суспільства не знищує економіку аграрну й індустріальну, а лише додає до них новий вимір.

Внутрішня структура постіндустріальної економіки нам видається досить складною. Посилаючись на думку О. Тоффлера, відзначимо, що матеріальною основою постіндустріального суспільства стає “двоповерхова”, двосекторна економіка, яка містить у собі сектор виробництва матеріальних благ та послуг (т. зв. класична економіка – С.С.) і сектор “виробництва людини”, де здійснюється нагромадження “людського капіталу”[173, с. 431–433; 451–458].

Класична економіка, тобто господарська система, що описується загальноприйнятою економічною теорією, містить у собі первинний, вторинний і третинний (домінування сфери послуг в економічній системі не відміняє у ній дії усталених економічних законів) сектори. Якісно новою є “економіка виробництва людини” (згідно з нашою концепцією нею є нова економіка у широкому розумінні), яка являє собою новітній сектор економічної системи постіндустріального суспільства. Для позначення цього сектору у західній літературі широко застосовують два терміни: “knowledge economy”, тобто економіка, заснована на знаннях або... “економіка знань”, та “information economy”, тобто економіка, що ґрунтується на інформації, або... “інформаційна економіка” [58, с. 3].

Економіка знань, як і інформаційна економіка у своїй основній суті існували досить давно (навіть іще в аграрному суспільстві), але лише за доби постіндустріалізму отримали статус провідних секторів економічної діяльності, які нині визначають конкурентоспроможність будь-якої держави на світовій арені. Ці два терміни не є тотожними, адже самі поняття “інформація” і “знання” суттєво різняться (табл. 1.1).
Таблиця 1.1.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка