Урок Угорщина. Румунія. Урок Болгарія. Югославія. Тема № Країни Сходу та латинської Америки. Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми



Сторінка1/10
Дата конвертації26.04.2016
Розмір2.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Всесвітня історія 11 клас

Тема № 1.

Країни Центральної та Східної Європи в умовах 20-х – 1930-х рр..
Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми
Урок 1. Особливості соціально-економічного розвитку країн Центральної та Східної Європи. Польща. Чехословаччина.

Урок 2. Угорщина. Румунія.

Урок 3. Болгарія. Югославія.
Тема № 2.

Країни Сходу та латинської Америки.
Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми
Урок 1. Особливості національно-визвольного руху в Індії та Китаю в перші десятиліття XX ст.

Урок 2. Японія.

Урок 3. Розпад Османської імперій. Турецька республіка за правління Кемаля Ататюка. Палестинська проблема.

Урок 4. Латинська Америка.

Урок 5. Узагальнення матеріалу (різнорівневе тестування)
Тема № 3.

Міжнародні відносини 1930 –х рр.. Назрівання Другої світової війни.
Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми
Урок 1. Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу.

Урок 2. Спроби створення системи колективної безпеки.

Урок 3. Наростання загрози війни.

Урок 4. Причини радянсько-німецького зближення.
Тема № 4

Розвиток культури у перші десятиліття XX ст.
Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми
Урок 1. Освіта. Наука. Техніка.

Урок 2. Література. Міжнародні жіночі рухи.

Урок 3. Мистецтво. Олімпійський рух.

Урок 4. Узагальнення матеріалу (різнорівневе тестування, захист презентацій)

Тема № 5

Друга світова війна. Світ після Другої світової війни.
Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми
Урок 1. Причини, характер, періодизація другої світової війни. Характеристика військових дій на першому етапі війни 1939 – червень 1941 рр.

Урок 2 - 3. напад Німеччини на СРСР. Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті у 1941 1942 рр. Антигітлерівська коаліція.

Урок 4 -5 . Корінний перелом у Другій світовій війні.

Урок 6 -7. Рух Опору. Завершення Другої світової війни.

Урок 8 -9 . Світ після Другої світової війни.

Урок 10. Узагальнення матеріалу (усне опитування)


Тема № 6.

США та Канада у 1945 – на початку XXI ст.
Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми
Урок. 1. США у 1945 – 1960 рр.

Урок 2. США в 60 – 70-х рр..

Урок 3. США у 80 – 90-х рр..

Урок 4. Канада у II половині XX ст. Проблема Квебеку. Українсько-канадські відносини.

Урок 5. Узагальнення матеріалу ( різнорівневе тестування)

Вивчення матеріалу.
Тема № 1
ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Формування основних економічних ознак індустріального суспільства. 

Процес формування індустріального суспільства тривав понад півтора століття. Його ствердження супроводжувалося ліквідацією феодально-абсолютистських установ, знищенням станової нерівності і спадкових привілеїв дворянства, проголошенням громадянського рівноправ'я і поступовим обмеженням соціальної нерівності. Проте, ключову роль у його розвитку відігравали економічні чинники - випереджаюче зростання промисловості, впровадження виробництва нових технічних засобів і джерел енергії. Формування основних економічних ознак індустріального суспільства у провідних європейських країнах і США завершується в основному на початку ХХ ст. Підґрунтя структурних зрушень у господарстві і якісних змін у формах виробництва було закладене у ході здійснення промислового перевороту і наступної індустріалізації економіки.

Промисловий переворот становив собою перехід від мануфактури до фабрично-заводської системи машинного виробництва. Звичайно він зводився до витіснення машинною індустрією попередніх форм виробництва і вважався завершеним, коли фабрично-заводська промисловість ставала домінуючою у більшості галузей промисловості.

У свою чергу індустріалізація становила собою процес подальшого випереджаючого зростання машинної промисловості і створення на цій основі індустріальної структури господарства. Із завершенням індустріалізації досягалася перевага промисловості над сільським господарством, а згодом і важкої індустрії над галузями легкої промисловості.

До початку промислової революції країни світу відрізнялися одна від одної політичним устроєм, соціальною структурою, духовними цінностями тощо.

Згодом у країні було сформовано індустріальну структуру господарства і Велика Британія першою в Європі перетворилась із аграрної на індустріальну державу.



1.2 Особливості розвитку світового господарства наприкінці ХІХ ст. 

В останній третині ХІХ ст. у світовому господарстві відбулися чергові зміни. Завершивши промисловий переворот і захистивши внутрішні ринки протекціоністськими митами, значних успіхів у індустріалізації економіки досягли Німеччина і США. У 1871-1913 рр. обсяг промислового виробництва США зріс у 9 разів, Німеччини - у 6, Франції -у 3 рази, а Англії - лише у 2,2 раза. Внаслідок цього частка США у світовому промисловому виробництві збільшилась з 23 % у 1870 р. до 36 % у 1913 р., а Німеччини, відповідно, з 13 до 16 %. Разом із Францією (6 %), Англією (10 %), Росією (4 %) ці країни напередодні Першої світової війни виробляли майже три чверті промислової продукції світу.

Сполучені Штати й Німеччина стали наступними за Англією країнами, де сформувалась індустріальна структура економіки. 

Отримайте з додаткових джерел відомості про діяльність цих установ та їхню подальшу долю.

Завершення промислового перевороту в Росії наприкінці ХІХ ст. створило сприятливі умови для подальшого індустріального зростання розвинутих регіонів імперії. За темпами розвитку промисловості Росія випереджала Англію, Францію, а у 90-х роках - навіть Німеччину і США. Зростання обсягів промислового виробництва супроводжувалось концентрацією виробництва і централізацією капіталу на дедалі меншій кількості великих заводів і фабрик. Цей процес вплинув на еволюцію форм капіталістичної власності і зумовив появу нових типів підприємницької діяльності. Одноосібні володіння (що належали одній людині) поступово витіснялися партнерствами (господарськими товариствами) і акціонерними компаніями (корпораціями).

Купуючи акції і вкладаючи таким чином вільні кошти в корпорації, дрібні власники не брали безпосередньої участі у їх роботі, несли обмежену відповідальність по боргах компаній, що стимулювало їх інвестиції у ризиковані, але прибуткові комерційні проекти. Фінансування 

 Пригадайте, що вам відомо про акціонерні товариства З допомогою додаткових джерел проведіть паралель між акціонерними товариствами періоду початку минулого століття і теперішніми. Що в них є спільного, що відмінного?

1.3 Монополізація економіки на початку ХХ ст. 

Корпоратизація (акціонування) провідних галузей економіки стала однією з найприк-метніших рис господарського життя провідних країн світу на початку століття. У США у 1914 р. корпорації становили 28 % всіх підприємств і виробляли понад 80 % промислової продукції.

Гостра конкурентна боротьба, що посилювалась у часи частих економічних криз, призводила до розорення не тільки дрібних підприємців, а й власників середніх і навіть великих фірм. Їх майно, як правило, переходило до рук переможців, і, у підсумку, на ринку залишалось лише декілька найбільших і наймогутніших компаній, яким легко було домовитись між собою. Найпростішими і найпоширенішими серед цих об'єднань були картелі. Картельна угода залишала її учасникам виробничу і фінансово-комерційну самостійність, встановлюючи спільні для них ціни на товари, квоти виробництва і розмежовуючи ринки збуту. Більшість із картелів були нетривкими і часто розпадалися внаслідок криз і протиріч між учасниками.

Більш ефективними і тривкими формами об'єднань підприємців виявилися синдикати. Зберігаючи юридичну і виробничу незалежність, їх учасники позбувались комерційної самостійності, оскільки для зручності продаж їх продукції здійснювався спільною, спеціально утвореною для цього компанією. Розвиткові міжкорпоративних зв'язків сприяло поширення «системи участі», за якої певна компанія, крім власних активів, володіла ще й частками майна інших фірм. Наприкінці ХІХ ст. у США виникають холдингові компанії, яким, як «материнським», дозволялося володіти частками капіталу однієї чи декількох «дочірніх» фірм. Останні, у свою чергу, могли засновувати «внучаті» компанії і т. д. Іноді розгалужена система холдингів від «материнської» компанії до її «нащадків» могла складатися з 5-7 ярусів.

На початку ХХ ст. у розвинутих європейських країнах набули поширення концерни - об'єднання різногалузевих підприємств, підпорядкованих єдиному фінансовому центру. Так, провідну роль у військовій промисловості Великої Британії відігравав концерн «Віккерс і Армстронг», а в німецькій збройній промисловості панівні позиції належали концерну гарматного короля Круппа.

Активну роль в утворенні великих акціонерних компаній і розвитку зв'язків між ними відігравали банки, що самі перетворювалися на могутні корпорації. Вони не лише заохочували пільговими кредитами утворення великих корпорацій, але й виступали центральними конторами концернів і холдингів.

Розвиток міжкорпораційних зв'язків банків, промислових, транспортних, страхових компаній зумовив появу на початку ХХ ст. у США фінансово-промислових груп. До найбільших із них належали банкірський «Дім Дж. Моргана» і група Рокфеллера, які контролювали 56 % акціонерного капіталу країни і зосередили у своїх руках керівні посади у 112 «великих корпораціях». 

Зростаючі обсяги зовнішніх інвестицій і міжнародна торгівля зміцнювали економічні зв'язки між країнами та цілими регіонами, сприяли формуванню світового господарства. Одночасно найбільші промислові об'єднання виявили прагнення до монополізації світового ринку. Свідченням цього стала знаменита угода, укладена у 1907 р. американською компанією «Дженерал Електрик» і німецькою АЕГ, про поділ світового ринку електротехнічного устаткування.

Економічний розвиток впливав на еволюцію соціальної структури більшості країн світу. Посилилася міграція населення працездатного віку. Збільшувалась кількість найманих робітників, зайнятих як у промисловому виробництві, так і в сільському господарстві. Відтік із аграрної місцевості у міста великої кількості колишніх селян сприяв зростанню чисельності робітничого класу. Внаслідок впровадження соціального законодавства у провідних державах світу, усвідомленого піклування підприємців про збереження кадрових працівників поступово підвищується рівень життя кваліфікованих робітників, зростає ступінь їх соціальної забезпеченості. Проте у молодих капіталістичних країнах, зокрема Росії, де ринок праці лише був відчутний і формувався надлишок робочих рук, більшість найманих робітників були абсолютно соціально незахищеними і зберігали всі ознаки класичного пролетаріату.

Посилюється значущість середніх верств, до яких входили службовці, інтелігенція, професійні військові. Одночасно скорочується частка спадкової аристократії, хоча вона і продовжувала зберігати важливі позиції в системі врядування і державної бюрократії (чиновники і службовці державного апарату). Посилення диференціації (різниці) економічного і соціального становища людей впливало на політичні умови життя та ідеологічні настрої у суспільстві.



1.4 Політичне життя.

У політичному устрої простежувались дві тенденції - розвиток держав унітарного й федеративного типу. Прикладом унітарних держав на початку століття є Великобританія, Франція, Італія. Влада тут знаходилась в центральних органах, на місцях самостійно могли вирішувати лише другорядні питання. З одного боку, це сприяло національній консолідації, а з іншого боку, легко могло викликати незадоволення через недостатнє врахування особливостей регіонів. При федеративному устрої влада поділяється між центральним і регіональним урядами. Засади федералізму найпослідовніше втілювали Сполучені Штати Америки.

Абсолютних монархій на європейському континенті на зламі століть майже не залишилось. Парламентський режим встановився і в республіках, і в конституційних монархіях. Республіки, залежно від того, кому належала вся повнота влади в країні, були президентськими або парламентськими.

У провідних країнах відбулась структуризація суспільства. Масові політичні партії консерваторів і лібералів здобули досвід і виробили гнучку тактику й стратегію боротьби за вплив на суспільство. Перехопити владу намагалися Лейбористська партія (Англія), соціал-демократичні партії (Росія, Австрія, Угорщина, Бельгія, Польща, Голландія та ін.).

Соціально-економічний розвиток. За своїм соціально-економічним розвитком країни, в яких на початку XX ст. інтенсивно йшов процес індустріалізації, умовно можна поділити на три групи ("ешелони"). Передову групу очолювали Англія, Франція, США, далі йшли країни Центральної і Південно-Східної Європи, Іспанія, Росія, останніми були держави Латинської Америки, Азії й Африки. Такі країни, як Німеччина, Італія, Японія, випереджали країни "другого ешелону", але і в першому їх не визнавали рівними. Вони відверто вимагали собі "місце під сонцем".

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ

Російська вчений-методист Л. Алексашкіна про розвиток компанії Г. Форда

[1896 р.] Г. Форд випробував свій перший автомобіль, виготовлений у майстерні, який, за його визнанням, «нагадував селянський візок». 1903 р. вже було засноване «Товариство автомобілів Форда», а 1906 р. побудоване перше триповерхове заводське приміщення.

До початку Першої світової війни підприємства Форда перетворилися на своєрідну імперію з філіями в Англії, Австралії та інших країнах, де вироблялося 248 тис. автомобілів на рік.

З розповіді робітника автомобільного заводу Г. Форда

Це найнудніша робота у світі... У ній немає ніяких змін, вона нас виснажує. Вона викликає в нас сильну стомленість. Вона уповільнює наші думки. Тут не потрібно думати... Ви просто робите це й робите. Ви це витримуєте заради грошей. Ось за що нам платять - за те, щоб ми терпіли нудність цього... Форд бачить вас скоріше як механізм, ніж людину.

Прочитайте обидва документи. Які позитивні, і які негативні наслідки мало впровадження поточного виробництва і конвейєрного збирання?

Домашнє завдання:

1. Назвіть нові явища в економічному житті розвинутих держав Європи і США. Поміркуйте, які чинники зумовили їх виникнення.

2. Подумайте, які обставини сприяли розвитку міжкорпораційних зв'язків між великими промисловими і фінансовими компаніями, встановленню ними монопольного контролю над цілими галузями виробництва товарів і послуг.

3. Поясніть значення термінів: «картель», «синдикат», «трест», «холдингова компанія», «концерн», «фінансово-промислова група». Спробуйте відповісти на питання, чому вивезення вільних коштів за межі країни в провідних державах світу стало переважати обсяги зовнішньої торгівлі.

Яким чином нові явища в економіці вплинули на зміни в соціальній структурі суспільства? Які соціальні групи втрачали свій вплив у нових економічних умовах, а які здобували?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ


1.1 Встановлення кордонів.

Майже більше сторіччя Польщі не існувало. І у листопаді 1918-го, після революції в Німеччині, після краху Австро-Угорщини, Польща встала з мертвих.

На Різдво 1918 року у Варшаві ходив жарт: «Яка країна найбільша в Європі?» — «Польща. Бо вона не має кордонів ні на Сході, ні на Заході, ні на Півночі». В кожному жарті є частка правди. Щойно виникнувши, польська держава відразу ж в’язалася в цілу низку збройних конфліктів: з німцями — за Познань і Верхню Сілезію, з чехами — за Тешинську Сілезію, з українцями — за Львів і усю Східну Галичину, з литовцями — за Вільнюс, з більшовиками — за Волинь і Білорусь.

У січні 1919 р. було проведено вибори до Установчого сейму, на яких більшість здобули ендеки. Пілсудський залишився "вождем держави", та його роль обмежувалася конституційними законами.

 Кордони Другої Речі Посполитої були визначенні в 1922, у результаті поділів Німецької, Австро-Угорської та Російської імперії, а також воєн з Західно-Українською Народною Республікою та Радянською Росією. 

1.2 Польща у 1921-1926 рр.

У 1921 р. була ухвалена конституція Польської Республіки. Згідно з нею Польща ставала парламентською республікою. Повноваження президента, що обирався парламентом на 7 років, стали обмеженими. Узаконювалося привілейоване становище католицької церкви.

Уряд взяв курс на  економічне зростання шляхом надання вигідних кредитів. Нова політика сприяла росту економічного життя, але повна відсутність цільного внутрішнього ринку, розруха після війни, блокада з боку Німеччини, неповернення банківських кредитів призвело до інфляції і знецінення польської грошової одиниці марки. 

1.3  Режим "санації"

Зазначені обставини кажуть нам  про слабкість парламентської республіки. Недоліки парламентського ладу,  нерівномірність економічного розвитку країни, блокада з боку Німеччини та СРСР, криза в армії привели до перевороту 1926 р. і встановлення режиму "санації" (оздоровлення).

12 травня 1926 р. військові сили під командуванням Пілсудського, почали наступ на Варшаву. У боях на вулицях міста війська уряду зазнали поразки. Переворот підтримувався населенням країни, що надіялося на покращання життя. Пілсудський користувався авторитетом національного героя, йому вдалося встановити свою владу, що збіглося з економічною стабілізацією у країні, це в саою чергу дало можливість закріпитися новому режиму.

Режим "санації" —базувався на лавіруванні між різними політичними силами, що не дозволяло опозиції організуватись. Влада відверто зневажала сенат і сейм, видаючи тимчасові успіхи в економіці за свої заслуги.

 Схема: Риси режиму «санації».

1.      Визначальний  вплив Ю.Пілсудського у політичному житті країни. Утворення його «культу особи».

2.      Слабка та неорганізована парламентської опозиції.

3.      Застаріла, складна виборча система.

4.      Заборона «свободи слова».

5.      Незначні політичні репресії.

6.      Порозуміння з національними меншинами держави.

  


Домашнє завдання:

1. Як і за яких обставин відбувалося відновлення польської державності? 2. Охарактеризуйте зовнішню політику нової Польщі.

3. Яка роль президента Пілсудського у становленні Польської Республіки?

4. Опишіть процес формування кордонів Польші.

 

Запам’ятайте дати:

Листопад 1918 р.   Відновлення незалежної Польші.

Листопад 1918 р.  липень 1919 р.  Польсько-українська війна.

1920 р.   Радянсько-польська війна.

1921 р.   Конституція Польської Республіки.

1926 р.   Встановлення режиму "санації" Ю.Пілсудського.

1934 р.   Підписаний пакт про ненапад між Німеччиною та Польщею.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ
1.1 Утворення Чехо-Словаччини.

 До 1918 р. спільної незалежної держави чехів і словаків не існувало. Напередодні Першої світової війни обидва ці народи входили до складу Австро-Угорської імперії. Воєнні поразки монархії значно активізували зусилля чехів і словаків у боротьбі за незалежність. Для узгодження дій було створено два керівні центри: Національний чехословацький комітет у Празі та Чеський національний комітет у Парижі. Саме зусиллями паризького комітету, очолюваного Томашем Масариком, на території Росії з військовополонених чехів та словаків було сформовано легіон чисельністю близько 200 тис. солдатів та офіцерів. Цей військовий підрозділ мав увійти до складу військ держав Антанти.

  28 вересня Національний комітет у Парижі проголосив себе тимчасовим урядом Чехо-Словаччини. Главою уряду було обрано Т. Масарика.

   Після офіційного визнання уряду державами Антанти 28 вересня 1918 р. Національний комітет проголосив Чехо-Словацьку республіку (ЧСР). 14 грудня Національні збори (парламент) проголосили про скасування влади Габсбурґів. Невдовзі Т. Масарика було обрано Президентом ЧСР, а провідного діяча Національно-демократичної партії К. Крамаржа - главою уряду.



1.2. Визначення кордонів.

 За Версальським, Сен-Жерменським та Тріанонським мирними договорами до складу Чехословацької республіки увійшли Чехія, Словаччина, Австрійська Сілезія з районом Цешина, населеним переважно поляками, та колишнє королівство Богемія з Судетською областю з переважаючим німецьким населенням. Практично всі території, що межували з Австрією і на які претендувала Прага, були майже стовідсотково «перенесені» на карту ЧСР. Ситуація, за якої німці станом на 1918 р. становили у Богемії, Моравії й Сілезії близько 3,5 млн чоловік (34,9 %), а чехи і словаки - 6,25 млн (62,5 %) об'єктивно спонукала до майбутніх етнічних конфліктів. Так, наприклад, уже в грудні 1918 р. німецька меншина Чехословаччини здійснила спробу проголосити утворення «Німецької Богемії» й приєднатися до Німеччини.

   На Паризькій мирній конференції міністр закордонних справ ЧСР Едуард Бенеш домагався задоволення територіальних вимог чехів, які, за його словами, були «споконвічним бастіоном» слов'ян проти «германізму». Та все ж головним аргументом майбутнього чехословацького президента була економічна доцільність - Богемія була найрозвинутішою областю Австро-Угорщини.

   1.3  Конституція 1920 р.

 Засади облаштування державного устрою країни було закріплено конституцією, прийнятою у березні 1920 р. За нею народ визнавався єдиним джерелом державної влади. Абсентеїзм (відмова від участі у виборах) карався грошовим штрафом.

   У цілому, Конституція Чехо-Словаччини увібрала у себе кращі набутки тогочасного конституційного права й була однією з найдемократичніших у Європі.

1.4.Внутрішня й зовнішня політика Т. Масарика та Е. Бенеша. 

Сформований після виборів 1921 р. коаліційний уряд Е. Бенеша зумів за короткий час домогтися як стабілізації курсу крони, так і оздоровлення економіки в цілому. Проте досягнуто цього було завдяки надзусиллям більшості населення. 1922 р. кабінет Е. Бенеша був змушений подати у відставку й поступитися урядові на чолі з представником Аграрної партії А. Швеглою. На тлі урядової кризи активізувалися радикальні політичні сили, що вдавалися до екстремістських методів боротьби. У відповідь на це Національні збори у березні 1923 р. прийняли закон «Про охорону республіки». Серйозну загрозу суспільній злагоді становили фашистські групи «Чеське фашистське товариство» та «Національна ліва», які організаційно оформилися у 1926 р. Небезпека з боку партій полягала не у їхній чисельності (вона була незначною), а у самому факті існування організацій, побудованих на фашистських засадах.

   На міжнародній арені Чехо-Словаччина орієнтувалася на Францію. Це насамперед зумовлювалося небезпечним сусідством з Німеччиною, яка не приховувала своїх намірів приєднати території, населені німцями. У 1934 р. ЧСР уклала з Францією договір про взаємодопомогу, а у травні наступного року таку ж угоду було підписано з СРСР. Щоправда, радянські війська могли прийти на допомогу ЧСР лише через територію Румунії у тому разі, якщо таку допомогу спочатку надасть Франція. За умов зростання загрози з боку Німеччини Т. Масарик, а також Е. Бенеш, який став президентом у 1935 р., майже половину державного бюджету спрямовували на зміцнення збройних сил країни, оснастивши їх, зокрема, найкращою, за оцінкою фахівців, стрілецькою зброєю.

 1.5 «Судетська проблема». 

Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів з їхнім гаслом об'єднання у кордонах Райху всіх німців, Чехо-Словаччина стала одним із першочергових об'єктів гітлерівської агресії. Наміри знищення Чехо-Словаччини були втілені у розроблених у Берліні планах «Шулунг», «Рот» і «Грюн». А. Гітлер припинив ведення будь-яких переговорів із Прагою та розгорнув у німецькій пресі шалену античехословацьку пропаганду. Приводом до таких дій стало питання про громадян ЧСР німецької національності, які жили в Судетській області. За переписом 1930 р. у країні було З 231 тис. німців, з яких у Судетах - 3070 тис.

   Після аншлюсу (приєднання) у 1938 р. в Австрії, яке А. Гітлер назвав «родинною справою», об'єктом номер один німецької експансії стала Чехо-Словаччина. Тараном, яким нацисти планували зруйнувати цю державу, було обрано Судетсько-німецьку партію, очолювану колишнім учителем гімнастики Конрадом Генляйном. Організація, яка до 1933 р. змушена була маскувати свої справжні наміри, з приходом до влади А. Гітлера взяла курс на відокремлення Судетської області від ЧСР.

   Керівництво Чехо-Словаччини опинилося в украй складному становищі: Англія й   Франція як гаранти безпеки ЧСР наполягали на задоволенні вимог судетських німців (на парламентських виборах 1935 р. за генляйнівців віддали свої голоси 70 % німецькомовного населення), оскільки не були готовими для збройної відсічі Німеччині у разі її нападу на Чехо-Словаччину.

   У травні 1938 р. у німецько-чехословацьких відносинах настала криза: поблизу чехословацьких кордонів було зосереджено до 200 тис. німецьких військ, але чехи і словаки виявили готовність воювати. В останній момент німецькі війська було зупинено й відведено від кордонів ЧСР, після чого відбулося відведення й чехословацьких частин. Генляйнівські загони ще раз спробували спровокувати конфлікт у вересні 1938 р., але впродовж 48 годин були розсіяні урядовими військами.

Це стало черговим приводом для активізації античехословацької пропаганди у Німеччині. Погрози у бік Праги стали постійними. 28 вересня А. Гітлер наказав привести війська у бойову готовність. Того ж дня британський прем'єр Н. Чемберлен заявив: «Ситуація загострилася до краю. Єдиний спосіб уникнути війни - передати Німеччині Судетську область». Єдиним з чільних британських політиків, хто рішуче виступив проти такої політики, був В. Черчілл: «Франція й Англія мали вибір між війною й ганьбою. Вони обрали ганьбу і одержали війну».

Остаточно долю Чехо-Словаччини було вирішено в ніч з 29 на 30 вересня 1938 р. в Мюнхені.



Документи, матеріали

Із Декларації чеських депутатів австрійського парламенту. 30 травня 1917 р.

Депутати чеського народу, виходячи з глибокого переконання, що теперішню дуалістичну форму держави було створено… на шкоду спільним інтересам пануючих і пригноблених народів і тільки перетворення Габсбурзько-Лотаринзької монархії у федеративну державу вільних і рівноправних національних держав усуне будь-які національні привілеї та забезпечить всебічний розвиток кожної нації в інтересах імперії та династії.

В цей історичний момент, спираючись на природне право народів на самовизначення і вільний розвиток, посилене у нас, крім того, і невід’ємними історичними правами і повністю визнаними державними актами, ми на чолі свого народу будемо домагатися об’єднання всіх гілок чеської нації в чеську демократичну державу,  включно зі словацькою гілкою нації,   яка проживає в нерозривній єдності з чеською історичною бать ківщиною.

 

Запитання до документа



1. Які основні вимоги лідерів чеського національно-визвольного руху? Чим аргументували вони свою позицію?

2. Яким способом мало відбуватися відновлення чеської державності згідно з декларацією?

 

Із заяви міністра закордонних справ Чехо-Словаччини К.Крофта послам Англії, Франції та Італії (вересень 1938 р.)



Для нас це катастрофа… Я не знаю, чи одержать ваші країни вигоди від прийнятого в Мюнхені рішення. В одному ми впевнені — ми, звичайно, не останні, після нас постраждають інші.

 'Запитання до документа

1. Аргументуйте позицію чеського міністра закордонних справ.

2. Які наслідки мала Мюнхенська угода для Чехо-Словаччини?

3. Хто був наступною жертвою агресорів?

 

Домашнє завдання:



1. Як відбувався процес створення ЧСР?

2. Охарактеризуйте політичний розвиток ЧСР у 1920-1938 рр.

3. З’ясуйте особливості економічного розвитку ЧСР у міжвоєнний період.

4. Дайте оцінку політики чехо-словацького уряду щодо національних меншин у 20-30-х рр.

5. Чому стала можливою Мюнхенська угода?

6. З’ясуйте причини ліквідації Чехо-Словаччини.

 

Запам’ятайте дати:

28 жовтня 1918 р.   Проголошення Чехо-Словацької Республіки.

Червень-липень 1919 р.   Словацька радянська республіка.

15 березня 1939 р. Проголошення незалежності Карпатської України.

15 березня 1939 р.   Загарбання ЧСР Німеччиною.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1. Національно-визвольна революція

Поразка у Першій світовій війні привела до розпаду Австро-Угорщини. 25 жовтня 1918 р. у Будапешті відбулися демонстрації та мітинги, на яких населення вимагало негайно укласти мир, відділитися від Австрії та проголосити Угорську республіку.

Проти ночі з 30 на 31 жовтня у Будапешті й Відні одночасно спалахнули революції, внаслідок яких в Австро-Угорщині було повалено монархію Габсбургів. 12 листопада проголошено утворення Австрійської Республіки, а 16 листопада — Угорської.

Перший угорський уряд очолив граф М.Карої, який у дні революції керував Національною радою. Економічне й політичне становище молодої республіки було тяжким. Народне господарство зруйнувала війна, значну кількість підприємств за крили, швидко зростала інфляція.

Уряд Карої оголосив про проведення низки реформ:

•   вводилося загальне виборче право;

•   було прийнято закон про свободу союзів і зборів, створення політичних організацій;

•   запроваджувався 8-годинний робочий день;

•   було заявлено про надання автономії національним меншинам, але на ділі це не реалізовувалось;

•   уряд розробив проект закону про земельну реформу, на підставі якого держава могла експропріювати (вилучити без компенсації) поміщицькі .

Після підписання перемир’я Угорщина мусила демобілізувати свої збройні сили, залишивши тільки 8 дивізій. Її спроби зберегти за собою Словаччину, Хорватію, Воєводину, тобто вихід до Адріатичного моря та деякі інші території, що входили до складу угорської корони, не увінчалися успіхом. У країні поглиблювалася криза.

В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія (КПУ). Вона складалася в основному з військовополонених угорців, які повернулися з Росії. Очолив її Бела Кун. Комуністи закликали до соціалістичної революції та активно працювали на розширення свого впливу в радах, що створювалися по всій країні. 

 Соціал-демократи звернулись до комуністів із пропозицією об’єднати їхні зусилля. Вранці 21 березня 1919 р. у пересильній тюрмі, де знаходилися Б.Кун та інші керівники КПУ, почалися переговори. Б.Кун зажадав від соціал-демократів беззастережного прийняття платформи КПУ і створення єдиної партії. Також він запевняв, що за допомогою союзу з радянською Росією буде розгромлено основних противників Угорщини. Зокрема, Румунію. Соціал-демократи без дискусій погодилися на ці вимоги. 

Того самого дня робітники Будапешта роззброїли поліцію й жандармерію, зайняли найважливіші стратегічні пункти столиці: вокзали, мости через Дунай, будинок телеграфу і телефонні станції. Влада перейшла до рук Революційної урядової ради (РУР).

Цей угорський радянський уряд очолив Шандор Гарбаї, у минулому соціал-демократ — центрист. Бела Кун обійняв посаду народного комісара закордонних справ. 

Було опубліковано тимчасову конституцію Угорської радянської республіки, яку згодом прийняв Всеугорський з’їзд рад.

Між комуністами та соціал-демократами у РУР були серйозні суперечності. Якщо комуністи вважали, що робітничому класові "слід удаватися до нещадного застосування диктатури пролетаріату", то соціал-демократи, як прихильники стриманішої політики, допускали можливість легальної діяльності противників радянської влади.

Опинившись у ворожому оточенні (чеські, румунські, сербські, французькі війська), РУР основним своїм завданням вважала організацію захисту територіальної цілісності республіки, і зазначені вище заходи значною мірою були спрямовані на мобілізацію всіх ресурсів країни. 25 березня було створено Угорську червону армію (300 тис. вояків).

6 квітня 1919 р. румунські війська розпочали бойові дії з метою оволодіти територіями,що їх обіцяли країни Антанти.

19 травня УЧА перейшла в наступ проти чехо-словацьких військ і вступила на територію Словаччини, де було проголошено Словацьку радянську республіку.

Внутрішнє становище Угорської республіки залишалося складним. Не вистачало продовольства і предметів першої необхідності, росла кількість незадоволених новим режимом (селяни, власники, інтелігенція). Нова влада почала застосовувати проти своїх противників "червоний терор", що привело, з одного боку, до розколу в СПУ, а з іншого — до консолідації контрреволюційних сил.

Поразка УЧА, невдала спроба здійснити соціалістичну революцію в Німеччині‚ неможливість радянської Росії прийти на допомогу Угорщині‚ на що покладали надії угорські комуністи, привели до того, що РУР вступила в переговори з країнами Антанти про припинення війни. Спроба Б.Куна підняти населення проти "зрадників" була невдалою, і 1 серпня РУР подала у відставку.

Новий уряд ("профспілковий"), де вже не було комуністів, знов очолив Пейдл. Він ліквідував революційні трибунали, відновив поліцію і суди. До Будапешта вступили румунські війська, які роззброїли Угорську червону армію. "

1.2  Диктатура Хорті

14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини до Будапешта вступила угорська армія адмірала М.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї було покладено обов’язок виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалася 35 тис.

 Схема: Риси режиму М.Хорті

1.      Консерватизм.

2.      Обмеження демократичних прав і свобод.

3.      Збереження представницьких, демократичних інститутів влади.

4.      Легальне існування опозиції. Обмеження діяльності лівих сил.

5.      Панування традиційної еліти (земельної аристократії).

6.      Необмежена влада М.Хорті.

7.      Відсутність масової партії – опори правлячого режиму.

8.      Монархічна, націоналістична демагогія.

 

У період з 1921 р. до 1931 р. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен. Цей період в історії Угорщини називають «ерою Бетлена». Він припинив терор проти учасників революції‚ уклав угоду з соціал-демократами про легалізацію діяльності партії та про звільнення політичних в’язнів.



В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х рр. досягла довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна залишалася аграрно-індустріальною. Було проведено часткову аграрну реформу.

На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду Тріанонського договору і зменшення репарацій. У 1927 р. Угорщина почала зближення з Італією, а в 1934 р. між Італією, Угорщиною та Австрією було підписано Римський протокол, який передбачав взаємну підтримку у перегляді Версальської системи.

Криза сільського господарства, що охопила країни східної Європи наприкінці 20-х років, економічна криза 1929-1933 рр. завдала сильного удару угорській економіці, а надто сільському господарству. Активізували діяльність ультраправі сили, зокрема партія угорських фашистів на чолі з Нілаші "Схрещені стріли". У зовнішній політиці було взято курс на зближення з Німеччиною. Відроджувалися гасла відновлення "Історичної Угорщини" та реваншу. У 1936 р. прем’єр-міністром став граф П.Телекі, який провадив політику зближення з Німеччиною.

За період 1938-1941 рр. до Угорщини було приєднано значні території: частину Словаччини (Верхню Угорщину), Закарпатську Україну, Трансільванію та частину Югославії (Воєводина, Банат). Угорці вважали, що завдяки Хорті щодо їх країни було відновлено справедливість розтоптану у 1919-1920 рр. в Парижі.

 Угорський історик академік М.Ормош про М.Хорті

"Хорті… був старомодним аж до анахронізму. Його контрреволюційний вождизм не мав нічого спільного з формами нацизму або фашизму. Хорті не розробляв і навіть не сприймав жодної нової ідеології. Він слідував тим позиціям і поглядам, що їх засвоїв під час монархії в батьківському домі та у військовому училищі… До влади Хорті ставився з повагою, але не був одержимий владою. Політичним керівництвом у роки свого правління він поступався урядові та перебирав його головно у кризових ситуаціях".

 Запитання до документа

1. Охарактеризуйте ставлення Хорті до влади.

2. Дайте порівняльну характеристику хортизму і фашизму.

 

Домашнє завдання:



1. Як розвивалася національно-визвольна революція в Угорщині?

2. Чим було зумовлено встановлення радянської влади в Угорщині?

3. Які методи своєї діяльності угорські комуністи запозичили в російських більшовиків?

4. Чому радянська влада в Угорщині зазнала поразки?

5. Яку внутрішню і зовнішню політику проводив Хорті?

6. З’ясуйте особливості хортистського режиму.

7. Яким чином Угорщина позбулася пут Тріанонського договору?

 

Запам’ятайте дати:

16 листопада 1918 р.   Проголошення Угорської республіки.

21 березня   1 серпня 1919 р.   Угорська радянська республіка.

1920-1944 рр. – режим М.Хорті в Угорщині.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ



1.1 Перша світова війна і Румунія

У серпні 1916 р. Румунія, вступила в Першу світову війну. Але  була слабо озброєна в тому  румунська армія відразу зазнала поразки, і 6 грудня армія Четверного союзу вступили до Бухареста. Тільки підтримка Росії, яка спрямувала 500-тисячну армію, врятувала Румунію від повного розгрому.

 У грудні 1917 р. було підписано угоду з Німеччиною про припинення бойових дій. Цим самим уряд виконав  вимогу населення припинити війну. Румунія також добилася  виведення з її території російських військових частин.

У січні 1918 р. війська Румунії окупували територію Бессарабії під лозунгом ніби  об’єднання всіх румун, але важке становище економіки,  умови мирних договорів призвели до повної втрати урядом авторитету. Тому, він пішов на поступки населенню,а саме було відновлено діяльність профспілок; прийнято проект аграрних реформ, який передбачав передачу землі селянам в оренду. Ці зміни  відвернули селян від агітації комуністичних партій.

Подальший розпад Австро-Угорщини призвів до розгортання народного руху за об’єднання всіх земель, заселених румунами. Це було використано режимом для зміцнення своєї  влади. У листопаді 1918 р. до складу держави було введено Буковину, хоча народ Північної Буковини на віче побажав возз’єднання з Україною. 

20 березня 1919 р. Управління  Антанти в ультимативній формі вимало від уряду Угорщини погодитися на окупацію частини її території Румунією й Чехо-Словаччиною. Це призвело до початку війни між Румунією та Угорщиною. Відтак територія Румунії збільшилася зі 138 тис. до 295 тис. км2, а населення — з 8 до 16 млн осіб.

На приєднаних територіях проживало чимало інших народностей: угорців та українців. Румунію стали називати: «Причорноморською міні імперією».

1.2 Румунія у міжвоєнні роки. «Причорноморська міні імперія»

 У 1919-1920 рр. становище в країні було досить нестабільним: робітники виступали за зменшення тривалості робочого дня, селяни вимагали аграрної реформи. Під натиском виступів населення, вимоги робітників були задоволені.

У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування Версальсько-Вашингтонської системи.

 До 1927 р. було завершено аграрну реформу, внаслідок якої селяни отримали 3 млн га. 

У період з 1922 р. до 1928 р. при владі у країні знаходилася національно-ліберальна партія. Великим  здобутком під час її правління було прийняття конституції 1923 р., що закріпила всі демократичні свободи. 

У 1924 р. в Південній Бессарабії спалахнуло кероване комуністами Татарбунарське повстання, метою якого було встановлення радянської влади і від’єднання Бессарабії. Але воно мало локальний характер і зазнало поразки.

Основними політичними противниками лібералів були партії націоналістів і цараністів (селянська партія). У середині 20-х рр. розгорілася боротьба за наступника румунського престолу.  Політична боротьба розгорнулась між Каролем і Михаєм, королем став шістнадцятирічний Михай.

У роки кризи виросла популярність правоекстремістських організацій, наприклад як "Залізна гвардія", що використовували націоналістичні гасла, близькі до народу, разом  з соціальною демагогією. Рівнялися  вони на італійських фашистів. Активізувалася і Комуністична партія Румунії, яка стала організатором ряду страйків, що іноді закінчувалися кривавими сутичками.

У 1934 р. Румунія  почала виходити з кризи. До влади прийшли  так звані "нові ліберали", які були тісно пов’язані з фінансовими колами і королівською сім’єю. Але встановити порядок у країні їм не вдалося. Економічна криза 1936-1937 рр. Загострювалася криза і на виборах 1937 р.  жодна з партій не набрала більшості голосів. Скориставшись такими умовами 10 лютого 1938 р. Кароль ІІ здійснює переворот в країні. Було прийнято нову конституцію, відповідно до якої якою король отримав всю владу, а парламент перетворився в дорадчий підвладний орган. Головними опорами короля в його політиці були: армія та «Залізна гвардія». 

6 вересня 1940 р. під тиском Й.Антонеску Кароль ІІ був змушений зректися трону на користь Михая. Останній же майже був відсунутий від влади. У Румунії встановилась диктатура Антонеску. 

У країні відразу розпочалася антисемітська кампанія, почалася „румунізація” власності і бізнесу. Встановлювався поліцейський режим. Державу було проголошено легіонерською, а Антонеску став — вождем держави. У країну введено німецькі війська, які розмістилися в районах нафтових промислів. 

В основі  курсу політики  лежала ідея “Великої Румунії”, яка базувалася на державному централізмі, тотальному контролі над громадськістю, запереченні етнічних та національних прав нерумунського населення країни. Відверта антиукраїнська політика румунського уряду здійснювалася через заходи румунізації українського населення Бессарабії та Північної Буковини. Політика румунізації здійснювалася паралельно ліквідації попереднього територіально-адміністративного устрою в умовах надзвичайного стану і масштабних репресій. Румунізація охопила культурно-освітні, духовні, соціально-економічні організації і товариства. Тотальний державний тиск викликав відкриті й приховані форми протесту і опору, зокрема в січні 1919 р. відбулося Хотинське, а в вересні 1924 р. Татарбунарське національно-визвольні повстання.

Із середини 1930-х рр. в Румунії посилюються шовіністичні настрої, активізуються праворадикальні політичні сили. На цьому тлі все більший наголос робився на “націоналістичному напрямку” у внутрішній та зовнішній політиці. Українське питання було частиною комплексу суспільно-політичних і соціально-економічних аспектів політики унітарної конституційної монархії Румунії, яка намагалася вирішити його твердо дотримуючись принципу моно націоналізму.

6 квітня 1941 р. Румунія вступила у Другу світову війну на боці Німеччини. 22 червня Румунія підтримала напад на СРСР і захопила Бессарабію та Одесу.  



Домашнє завдання:

1. Які територіальні зміни в Румунії сталися після Першої світової війни?

2. Вкажіть особливості аграрної реформи в Румунії.

3. Охарактеризуйте економічний розвиток Румунії в міжвоєнний період.

4. Дайте характеристику політичного розвитку Румунії в міжвоєнні роки.

5. Які риси були притаманні режимові Антонеску?

 

Запам’ятайте дати:

1918 р.   Приєднання Румунією Бессарабії та Північної Буковини.

1924 р.   Татарбунарське повстання.

10 лютого 1938 р. – встановлення королівської диктатури Кароля ІІ.

1940 р.  Приєднання до СРСР Бессарабії та Північної Буковини; до Угорщини – Північної частини Трансильванії; до Болгарії – Південної Добруджи.



ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Владайське повстання (Радомирський бунт). 

 

Перша світова війна привела країну до гострої політичної та економічної кризи. Масового характеру набрали виступи проти продовження війни ("жіночі бунти"). Цар Фердинанд заміною уряду в червні 1918 р. намагався виправити становище, але марно.



У вересні 1918 р. війська Антанти прорвали фронт болгарської армії в районі Доброполе. У її відступаючих частинах почалися стихійні виступи проти армійського командування та уряду. Солдати захопили Головну квартиру болгарської армії (генеральний штаб) і рушили на Софію. Повстанці підійшли до столиці та в ультимативній формі зажадали здати Софію. Скориставшись нерішучістю повсталих, уряд стягнув віддані частини, 29 вересня уклав перемир’я з Антантою і з допомогою німецьких військ завдав поразки повсталим у битві під Владайськом.

Повстання та перемир’я з Антантою змусили царя Фердинанда зректися престолу на користь його сина Бориса ІІІ.

Попри придушення повстання, становище в країні залишалося складним. Щоб якось збити хвилю народного невдоволення, цар пішов на деякі поступки: було введено 8-годинний робочий день, оплачувану відпустку, скасовано податок на прибутки в умовах воєнного часу і т. ін.

Війна дорого обійшлася країні. Загинула п`ята частина чоловічого населення віком від 20 до 50 років. Загальні втрати складали: 155 тис. загиблих, 400 тис. поранених на фронтах і 150 тис. померлих від тифу, холери, грипу цівільного населення. Країна втратила третину національного багатства.



1.2  Політика уряду А.Стамболійського

Після Першої світової війни політичне життя країни було надзвичайно бурхливим, незважаючи на те, що болгарське суспільство з країн Східної Європи було досить прогресивним, відкритим і найдемократичнішим.  Болгарська еліта формувалась переважно з числа селян і ремісників. За своїми поглядами представники болгарської еліти були технократами. Система соціального захисту і страхування була найпередовішою на Балканах і охоплювала всі верстви суспільства. Додатковою гарантією соціальної стабільності було те, що селяни і частина мешканців міст були забезпечені землею, яка знаходилась у їх власності.

 Стамболійський, будучи сильним ідеологом і людиною емоційною, вміючи використовувати демагогію (блискучий оратор і полеміст), став унікальним лідером аграріїв серед країн Східної Європи. У міжнародних відносинах він закликав до створення болгарсько-югославського союзу. Також він не заперечував проти відокремлення Македонії, вважаючи це кроком до перебудови всіх відносин на Балканах.  Для реалізації своїх планів Стамболійський використовував будь які засоби: пускав у хід напіввійськову Оранжеву Гвардію Землеробського союзу, підтасовував результати виборів, нищив лідерів опозиції тощо. 

У 1920 р. в Болгарії було запроваджено загальну трудову повинність. За цим законом кожен чоловік віком від 20 до 40 років мусив протягом 8  місяців виконувати фізичну роботу на користь держави і ще 21 день на рік працювати в своєму окрузі. Ця система мала позитивні наслідки для країни. Для будівництва загальнонаціональних об`єктів (доріг, залізниць, мостів, каналів тощо) залучалась додаткова робоча сила. До того ж таким чином Болгарія обходила заборону на загальну військові повинність. Молоді чоловіки під час трудової повинності проходили і початкову військову підготовку. Наступні болгарькі уряди зберегли цю систему.

У 1921 р. був прийнятий закон про максимум землеволодіння (встановлювався в розмірі 30 га + по 4 га на кожного члена сім`ї, в якій було більше 4 осіб). Цей закон мав забезпечити відносно рівний розподіл землі між селянами. Така рівність відповідала селянській ідеології Стамболійського. 

У листопаді 1919 р. Болгарія підписала Нейїський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 1/10 території. Скорочувалася чисельність збройних сил, ліквідовувалася загальна військова повинність.

У зовнішній політиці уряд не спромігся пом’якшити умови Нейїського договору, а це підривало його авторитет.

Наприкінці 1920 р. почався процес консолідації опозиційних сил, які намагалися скинути уряд. Починаючи з 1922 р. реформи і експерименти починають давати збої. Росте число невдоволених, особливо мешканців міст. Улітку 1922 р. праві та центриські партії утворили Демократичну злагоду. Ці сили спиралися на підтримку царя, який був майстром політичних інтриг. В опозицію стала і БКП ("тісняки"), що вважала Стамболійського «болгарським Керенським».

Скориставшися сприятливими умовами, проти ночі з 8 на 9 червня 1923 р. "Народна змова" і Військова ліга вчинили переворот. Уряд Стамболійського було заарештовано, а його самого жорстоко вбито. Владу захопив уряд, що його очолив лідер "Народної змови" професор економіст Александер Цанков. До уряду Цанкова ввійшли представники майже всіх правих і центриських партій. Новий уряд влаштував справжне полювання на лідерів селянської і комуністичної партій. Загинуло близько 3 тис. чол. За це Цанков зажив собі недоброї слави.

1.3. Комуністичне повстання 1923 р.

Лідери Комінтерну оцінили становище в Болгарії як сприятливе для проведення повстання і встановлення радянської влади. Болгарія повинна була стати плацдармом для поширення світової революції. БКП, об’єднавшися з лівим крилом БЗНС, почала підготовку до збройного повстання, призначеного на 22-23 вересня 1923 р. Було створено військово-революційний комітет на чолі з Г.Димитровим‚ В.Коларовим і Г.Геновим. Перші збройні виступи почалися вже 13 вересня і тривали до 27 вересня 1923 р. Спроба комуністів перейти до терорестичних методів боротьби тільки посилило репресії проти них .



1.4. Болгарія в міжвоєнний період

У січні 1926 р. сталася зміна уряду. Його очолив Андрей Ляпчев, представник Демократичної злагоди. Новий уряд пом’якшив репресії, оголосив амністію. Було дозволено діяльність політичних партій і організацій. Цанком став в опозицію до нового уряду (він критикував його за м`якість), а в 30-40-і роки став відвертим фашистом з обмеженою кількістю прихильників. 

Економічна криза охопила Болгарію в 1928 і тривала до 1934 рр. захопивши всі галузі болгарської економіки. Кількість безробітних сягнула 200 тис. Різко погіршилося матеріальне становище населення. На початок 1934 р. національний доход країни складав 61,4% проти 1929 р. (хоча порівняно з сусідніми державами глибина падіння виробництва була значно меншою).

Криза привела до перегрупування політичних сил і посилення боротьби за владу. Після виборів 1931 р. Демократична злагода втратила владу. Урядову коаліцію утворили демократичні партії і БЗНС. Уряд очолив Александер Малинов, який через деякий час передав владу своєму колезі Ніколі Мушанову. Цанков утворив фашистський Народний соціальний рух (НСР), який орієнтувався на Італію та Німеччину. 

У травні 1934 р. виникла урядова криза, з якої вирішили скористатися НСР і "Звено" і які 19 травня 1934 р. здійснили державний переворот. На чолі уряду став Кімон Георгієв. Переворот був ретельно підготовлений, бездоганно виконаниий, але заколотники не мали чіткої подальшої мети. Їх прагнення «відродження» країни шляхом «очищення» і «раціоналізації» всіх інституцій і життєвого укладу, були не зрозумілі для народу. Відповідно уряд Георгієва не мав соціальної опори. Цим скористався цар Борис ІІІ, який був хитрим і спритним політиком. Своєю поведінкою він вдавав, що політика його не цікавить; єдиним предметом його захоплення є паровози, яких він колекціонував. Цар поступово усунув молодих і недосвідчених політиків, відкинув їх соціально-економічні починання, проте залишив їх авторитарні методи управління. У країні було скасовано конституцію, розпущено Народні збори, заборонено партії та профспілки. 

У період 1934-1939 рр. болгарська економіка зазнала найбільшого у повоєнні роки піднесення, особливо сільське господарство. Це було зумовлено переходом на виробництво високоприбуткових технічних культур (волокнистих, олійних, садових). Також був взятий курс н розвиток легкої промисловості, яка б доповнювала сільське господарство. Така політика дала ріст промислового виробництва за період 1935-1939 рр. 64,1%.

У зовнішній політиці цар пішов на зближення з Німеччиною. За її підтримки Болгарія домоглася скасування статей Неїського договору (Солонінська угода 1938 р.). У 1940 р. Румунія повернула Болгарії Південну Добруджу (основну житницю країни, де вироблялось 20% сільгоспродукції країни). Але за це Болгарія розплатилася втупом у Другу світову війну на боці Німеччини. Щоправда, вона категорично відмовилася взяти участь у війні проти СРСР, обмежившись окупацією Македонії та Фракії (захоплені в Югославії та Греції в 1941 р.).

Документи, матеріали

А.Стамболійський про перспективи суспільного розвитку Болгарії

"Ми не бажаємо поховати цей устрій, але ми й не бажаємо залишати його з тими виразками,  з тими хибами,  з  якими ми бачимо його тепер… Ми за приватну власність, але ми не за паразитичну приватну власність. Ми хочемо знищити те, що складає ваду цієї власності… Цей соціальний лад треба перевлаштувати, не знищуючи його. Ми його перевлаштуємо, ми прагнемо його змінити".

 

Питання до документа



Як можна охарактеризувати основні цілі БЗНС?

  


Домашнє завдання:

1. Який вплив мала Перша світова війна на розвиток Болгарії? Проаналізуйте міжнародне і внутрішнє становище країни.

2. Чому реформи започатковані урядом А.Стамболійського, не набули розвитку? Яку основну мету переслідував Стамболійський?

3. Дайте оцінку подіям 1923 р.

4. Охарактеризуйте розвиток Болгарії в міжвоєнні роки.

5. Порівняйте державні перевороти 1923 р. і 1934 р.

6. Які основні політичні сили вели боротьбу за владу в 30-ті рр.?

7. Що зумовило встановлення монархічної диктатури в 1935 р.?

8. Охарактеризуйте розвиток промисловості і сільського господарства Болгарії в 30-ті роки.

9. Чому Болгарія вступила в Другу світову війну на боці Німеччини?

 

Запам’ятайте дати:

27-29 вересня 1918 р. - Владайське повстання (Радомирський бунт).

Червень 1923 р. - Державний переворот і встановлення диктатури. Усунення Стамболійського від влади.

Вересень 1923 р.   Комуністичне повстання.

1934 р.  Встановлення дипломатичних відносин з СРСР.

1935-1944 рр.   Монархічна диктатура в Болгарії.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ 1.1 Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців


Перша світова війна призвела до краху Австро-Угорщини й відіграла вирішальну роль в об'єднанні південних слов'ян у спільній державі.

   За світової війни відбулося згуртування політичних центрів південнослов'янських народів. Найвпливовішими з них були комітети, засновані у Римі, Женеві й, особливо, у Лондоні - Південнослов'янський комітет (1915) під орудою лідера хорватських націоналістів Анте Трумбича. У липні 1917 р. на грецькому острові Корфу, де тоді перебував сербський уряд, відбулася важлива зустріч між А. Трумбичем та сербським прем'єр-міністром Ніколою Пашичем.

   У спільній декларації («Корфська декларація») за підсумками переговорів зазначалося, що укладений пакт передбачає об'єднання сербів, хорватів, словенців і чорногорців у єдиному королівстві під зверхністю сербської династії Карагеоргієвичів. Наріжним каменем об'єднання проголошувалося дотримання федеративно-конституційних засад - кожна із земель, що мали увійти до королівства, зберігатиме свою автономію. «Корфська декларація» стала базовим документом утворення сербсько-хорватсько-словенської держави.

   6 жовтня 1918 р. було скликано Народне віче словенців, сербів і хорватів у Загребі, яке 29 жовтня урочисто проголосило об'єднання цих народів у єдину державу. Тим часом Народна скупщина Чорногорії у місті Подгориця проголосила об'єднання Чорногорії з Сербією під егідою Карагеоргієвичів. На порядок денний постало питання про злиття в одне державне утворення Королівства Сербії й Чорногорії та сербсько-словено-хорватської держави. У результаті переговорів між ними 1 грудня 1918 р. було проголошено Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС). Правлячою династією визнавалися Карагеоргієвичі.

   Кордони новоутвореного королівства (з 1929 р. воно перебрало назву Югославія) було визнано Сен-Жерменським (з Австрією), Тріанонським (з Угорщиною), Рапалльським (з Італією) та Нейїським (з Болгарією) договорами. Але оскільки таємний Лондонський договір 1915 р. передбачав, що Хорватія й Чорногорія по війні будуть незалежними державами, а дійсно сталося інакше, то виникли серйозні суперечності між Італією та Югославією з питання про приналежність порту Ф'юме (Рієка) у Карінтії. Масла у вогонь додала й Антанта, яка одночасно пообіцяла ці землі обом сторонам, що мало не призвело до італо-югославської війни.

Внаслідок переговорів між делегацією Народного віча та урядом Сербії 1 грудня 1918 р. було підписано угоду про створення єдиної південнослов’янської держави — Королівства сербів, хорватів і словенців (Королівства СХС). До його складу згодом увійшла Чорногорія

ерша світова війна дорого коштувала південнослов`янським народам. Загальні втрати складали 1,9 млн. чол. загиблих і померлих. Втрати сербської армії складали 369815 вбитих і поранених з 705343 мобілізованих; Чорногорії – 63 тис., що складало 25% її довоєнного населення.



1.2 Видовданська конституція

Королівство СХС конституювалось як парламентарна монархія. 28 червня 1921 р., в день святого Вида (Видовдан) — день пам’яті битви на Косовому полі, Установча скупщина прийняла конституцію. Королю надавалися значні права, в тому числі право разом із скупщиною (парламентом) здійснювати законодавчу владу. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав прем’єр-міністра, міг увести в країні надзвичайний стан, зупинити дію конституції. Король був непідзвітним ні перед скупщиною, ні перед народом. Верховний законодавчий орган країни — Народна скупщина складалася з однієї палати та обиралася на чотири роки. Всупереч поділові на національні області, що склався історично, держава була розділена на 33 жупанії (губернаторства), очолювані великим жупаном, який призначався королем і мав повноваження припиняти рішення виборних органів самоврядування.

Отже, було закріплено унітарний устрій Королівства СХС. Домінуюче становище у країні здобула сербська еліта, яка зайняла майже всі адміністративні посади в країні.

1.3 Національна проблема

   Національне питання в країні стало неминучим і логічним результатом переважання сербів. У державу, що мала територію майже 249 тис. кв. км і населення в майже 15 млн чол.

   Хоча слов'янське населення спілкувалося подібними діалектами, але у цілому Югославія справляла враження складного і суперечливого конгломерату націй з культурними та матеріальними набутками, релігійними переконаннями, що різнилися.

   Урешті-решт, південно-східні райони країни були складовою східної цивілізації, заснованої на православ'ї, а західні - відповідно, католицької західної.

   Провідні, порівняно з іншими народами Югославії, позиції з волі короля Александра належали сербам, які становили лише 39 % населення. Найактивніше протидіяла сербізації Хорватія, де Хорватська селянська партія (ХСП), керована С. Радичем, вимагала визнання Хорватської республіки незалежною державою у складі Югославії. Переслідування С. Радича та його прихильників спричинили хвилю протестів проти національної політики уряду і відставки уряду Пашича. Неспокійною була ситуація й у населеному переважно етнічними албанцями Косово та у здебільшого католицькій Словенії.

 6 січня 1929 р. Александр опублікував маніфест, згідно з яким у країні ліквідовувалася парламентська монархія, скасовувалася Видовданська конституція, розпускалися Народна скупщина і всі партії та організації, які проводили антидержавну політику. Король перебрав на себе всю повноту влади. У жовтні 1929 р. держава дістала назву Королівство Югославія.

У 1930 р. Югославію охопила економічна криза. Промислове виробництво скоротилося наполовину, а ціни на сільськогосподарську продукцію — вдвічі. Крім того‚ загострилися національні, соціальні та ін.  протиріччя у суспільстві. Боротьба за права хорватів, мусульман, словенців набула інтернаціонального характеру. Хорватські усташі (націоналісти) на чолі з Анте Павеличем, яких підтримувала Італія, а згодом і Німеччина, почали вдаватися до терористичних актів.

    Хоча слов'янське населення спілкувалося подібними діалектами, але у цілому Югославія справляла враження складного і суперечливого конгломерату націй з культурними та матеріальними набутками, релігійними переконаннями, що різнилися.

   Урешті-решт, південно-східні райони країни були складовою східної цивілізації, заснованої на православ'ї, а західні - відповідно, католицької західної.

   Провідні, порівняно з іншими народами Югославії, позиції з волі короля Александра належали сербам, які становили лише 39 % населення. Найактивніше протидіяла сербізації Хорватія, де Хорватська селянська партія (ХСП), керована С. Радичем, вимагала визнання Хорватської республіки незалежною державою у складі Югославії. Переслідування С. Радича та його прихильників спричинили хвилю протестів проти національної політики уряду і відставки уряду Пашича. Неспокійною була ситуація й у населеному переважно етнічними албанцями Косово та у здебільшого католицькій Словенії.



  1. 4  Державні перевороти 1929 та 1941 рр.

  За умов посилення внутрішніх негараздів (часті урядові кризи, активізація великосербських терористичних груп, антисербські виступи у Хорватії та Словенії, парламентська криза, що виявилася у виході з Народної скупщини селянсько-демократичної коаліції) король Александр зважився на рішучі дії. 6 січня 1929 р. він розпустив Народну скупщину, скасував конституцію й оголосив про зосередження у своїх руках усієї повноти влади. Формування уряду Александр доручив популярному серед офіцерства керівнику організації «Біла рука» генералу Петару Живковичу.

   Із жовтня 1929 р. країна офіційно стала називатися Югославією, а етнічні назви областей було замінено новими, пов'язаними з назвами річок. Александр ще більше ускладнив національну напругу в королівстві, перекроївши у черговий раз кордони адміністративних одиниць, причому так, що відтепер у кожній з 9-ти провінцій більшість виборців становили серби. Для придушення опозиційних виступів було створено Державний суд захисту держави.

   У 1931 р. Александр ініціював прийняття нової югославської конституції, яка практично залишала обабіч парламентського життя ті політичні партії, які заперечували унітарний велико-сербський характер держави, а самі вибори до двопалатного парламенту відтепер були відкритими.

   На міжнародній арені Александр орієнтувався на Францію, у планах якої щодо створення альянсу між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною, Францією й Румунією Югославії відводилося важливе місце. 25 червня 1934 р. у Белграді Л. Варту під час зустрічі з королем порушив проблему врегулювання югославсько-італійських відносин, без чого не могло відбутися стабілізації у Середземному морі. 

   Візит-відповідь Александра до Франції розпочався 9 жовтня 1934 р. Але того дня 37-річний македонський професійний терорист Величко Георгієв застрелив короля і поранив Л. Варту й генерала Жоржа на марсельській набережній. Французький міністр невдовзі помер у лікарні. Терориста ж було затоптано натовпом, що зібрався привітати югославського короля.

   Новим королем Югославії було проголошено старшого з трьох малолітніх синів Александра - 11-річного Петра, а до досягнення ним повноліття його регентом було призначено двоюрідного брата загиблого короля, принца Павла.

   У період регентства уряду М. Стояновича вдалося суттєво поліпшити економічну і до певної міри стабілізувати політичну ситуацію в країні. У галузі зовнішньої політики спостерігалися кроки, спрямовані на зближення з Німеччиною та Італією.


   Така зовнішньополітична лінія багатьма політичними силами Югославії розцінювалась як хибна, що призвело до відставки у лютому 1939 р. прем'єра та його уряду й приведення до присяги уряду Д. Цветковича. 25 березня 1941 р. він підписав угоду про приєднання Югославії до Троїстого пакту, що стало поштовхом до державного перевороту. Його здійснили прихильники зовнішньополітичної орієнтації країни на західні демократії та СРСР на чолі з генералом Симовичем.

   У відповідь на підписання 5 квітня 1941 р. пакту про ненапад з СРСР наступного дня Німеччина вчинила агресію проти Югославії. Молодий король Петр II Карагеоргієвич, який, не чекаючи настання повноліття, узяв на себе відповідальність за долю країни, змушений був 15 квітня емігрувати спочатку до Греції, а потім до Єгипту. Згодом він перебрався до Лондона. 17 квітня Югославію було окуповано нацистськими військами. 

Документи, матеріали

З маніфесту короля до сербо-хорвато-словенського народу. 6 січня 1929 р.

Мої сподівання та сподівання народу, що розвиток нашого внутрішнього політичного життя принесе порядок країні та зміцнить її, не виправдалися. Парламентський лад і всі по літичні погляди дедалі більше виказують свої негативні властивості, від яких народ і держава зазнають самих лише збитків. Замість того, щоб розвивати і зміцнювати дух національної й державної єдності, парламентаризм у тому вигляді, яким він є зараз, починає спричиняти духовну дезорганізацію й національний розбрат. Мій священний обов’язок берегти всіма засобами національну єдність держави. Я впевнений, що цієї відповідальної години всі — серби, хорвати і словенці — зрозу міють це щире слово свого короля і що вони вірно служитимуть мені у моїх подальших прагненнях, спрямованих цілковито лише на найскоріше здійснення такого устрою управління й такої організації держави, що найкращим чином відповідатимуть загальним потребам народів і державним інтересам. Внаслідок цього я вирішив і постановив,  що Конституція Королівства сербів, хорватів і словенців від 28 червня 1921 р. втратила свою чинність. Усі закони країни залишаються в силі доти, доки вони не будуть скасовані моїм указом. Якщо знадобиться, то в майбутньому буде оприлюднено таким же чином нові закони. Скупщина, обрана 11 вересня 1927 р., розпускається.

 

Запитання до документа

1. Що спонукало короля Александра видати цей маніфест?

2. Які головні ідеї маніфесту?

 

Домашнє завдання:



1. Коли і яким чином була утворена Югославія?

2. Охарактеризуйте міжнаціональні стосунки в Югославії.

3. Дайте оцінку внутрішній політиці урядів Югославії у 20-ті рр.

4. Які причини встановлення королівської диктатури в 1929 р.? Які її риси?

5. Охарактеризуйте розвиток Югославії в 30-ті роки.

6. Як склалася доля Югославії після агресії фашистських держав?

 

Запам’ятайте дати:

1 грудня 1918 р.  Створення Королівства сербів, хорватів і словенців.

1921 р.  Видовданська конституція.

1929 р.   Проголошення Королівства Югославія.

5 квітня 1941 р. – Договір про дружбу і співробітництво між Югославією та СРСР.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка