Урок історії України, 11 клас Тема. «Подвиг і пам’ять»



Скачати 187.14 Kb.
Дата конвертації30.04.2016
Розмір187.14 Kb.
Урок історії України, 11 клас
Тема. «Подвиг і пам’ять» (Наш край у 1941-1945 рр.)
Мета: поглибити, конкретизувати, узагальнити знання учнів про Полтавщину, рідне селище у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.; формувати вміння самостійно опрацьовувати матеріал, зіставляти інформацію з різних джерел, готувати розповідь і виступати з нею; виховувати почуття патріотизму, гордість за свою державу, селище і земляків, що у важких умовах окупації вистояли і здолали лютого ворога, повагу до учасників бойових дій, фронтовиків, які ціною власного життя забезпечили Мир і Перемогу.
Тип уроку: узагальнення і систематизації знань.
Форма проведення: урок-екскурсія на базі шкільної кімнати Бойової слави.
Підготовчий етап. За два тижні до проведення уроку-екскурсії створюю 6 груп з учнів 11 класу. Розділяю завдання: висвітлити події Великої Вітчизняної війни по експозиціях, зібраних матеріалах шкільної кімнати Бойової слави; підготувати фотоматеріали до проведення вправи «Історична мозаїка». Потім на уроці узагальнення і систематизації знань «Наш край у роки Великої Вітчизняної війни», використовуючи базу кімнати Бойової слави, проводимо урок-екскурсію у формі історичного журналу.
Ніхто не забутий,

На попіл ніхто не згорів…

Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть.

І доки є пам’ять в людей і живуть матері,

Допоки й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.
ХІД УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань

Учитель. У житті людей є події, дати, яким не підвладний час. Вони не меркнуть з роками, а стають ще значимішими, визначаючи не лише хід історії, а й долі народів і цілих поколінь. Такою датою є 22 червня 1941 року. (Фрагмент фільму «Невідома війна»). Пригадаймо основні віхи Великої Вітчизняної війни.

Учень-екскурсовод визначає ці віхи, використовуючи експозиції кімнати Бойової слави.

Проводиться інтерактивна вправа «Історична мозаїка»

(поповнення кімнати фотоматеріалами)


ІІІ. Оголошення теми та мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Час по різному гортає сторінки історії, ставить різні акценти. Але справді невичерпною залишається тема священної війни з нацистським нашестям. Ми з вами знаємо точно, що головний смертельний тягар великої війни упав на плечі наших прадідів, дідів, батьків і матерів, на плечі нинішніх, хто залишився жити до цієї години, ветеранів. Наші люди вистояли і, платячи неймовірно дорого за кожен крок, принесли людству перемогу як запоруку миру на землі. Адже Велика Вітчизняна війна залишила слід не тільки в душах тих, хто пройшов її пекло, а й у серцях їх дітей та онуків. У кожної родини є свої спогади про ті страшні часи. Герої минулих років сьогодні – старенькі дідусі та бабусі. Але їх подвиг не забувається. Час невблаганно забирає у вічність свідків Великої Вітчизняної війни і дуже важливим аспектом є дослідження їх минулого та сучасного життя, спілкування з ними, піклування про них, пам’ять про них. Тому сьогодні ми проведемо урок у кімнаті Бойової слави на тему «Подвиг і пам’ять».

Обговорення епіграфа. На питання «Яка основна думка цієї віршованої строфи?» учні відповідають: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», «Нащадки повинні пам’ятати про полеглих героїв», «Пам’ять про героїв-визволителів вічна».

Напередодні великої дати – 70-ї річниці визволення України та 70-ї річниці з Дня Перемоги ми перегортаємо героїчні сторінки нашої історії, ознайомимось із періодом німецької окупації у нашому краї, і наприкінці уроку вам потрібно дати відповідь на проблемне запитання: «Чи потрібно нам пам’ятати події тих страшних днів, адже вони давно минули?»
ІV. Узагальнення і систематизація знань

Екскурсія у формі історичного журналу.

Сторінки журналу.

1. Наше селище у роки війни.

2. Трагедія Миргородських сіл.

3. Перші вересневі бої під Лохвицею.

4. «Хорольська яма»

5. «Нескорена Полтавчанка»

6. Медсестричка Катя.

7. Через усю війну.

8. Фронтові дороги вчителя.

9. Вересень 1943 р.

10. Ніхто не забутий.
Учитель. На третій місяць війни біда докотилася і до нашого рідного краю, з приходом німців розпочалася окупація. Сторінку історичного журналу «Наше селище у роки війни» пропонує перша група екскурсоводів.

Учні-екскурсоводи. На територію нашого селища (вірніше, хуторів, що розташовувалися поблизу залізної дороги: Марченки, Шапрани, Гирчине, Гончареве) німці вторглися у вересні 1941 року. Вони почали обстріл з літаків, але у будівлі не стріляли. Вціліли вокзал, будівля «Заготзерна», бурякопункт, водокачка, школа. напередодні окупації проводилась евакуація скота жителями села: Цьомкало Ганною Митрофанівною, Сенем Андрієм Миколайовичем, Дзябенком Яковом Степановичем. До лав Червоної Армії було мобілізовано 108 чоловік. Частина жителів села евакуювалася в тил радянської країни, зокрема: Шапран Ольга Демидівна, секретар сільської ради, Гончаренко Марина Андріївна, поштарка при сільській раді, Кодацький Віктор із сім’єю, диспетчер залізної дороги та інші, які в тилу країни своєю працею допомагали перемозі Червоної Армії. Фашисти зробили в конторі «Заготзерна» комендатуру і майстерню по ремонту залізничного моста, який був підірваний нашими військами при відступі.

Старостою у селі німці, як правило, ставили когось із місцевих жителів, щоб краще було управляти масами. Горе було тим, у кого староста підтримував окупаційний режим. Нашим односельчанам пощастило. Даценко Мефодій Григорович, який став старостою, підтримував зв’язки з партизанами, допомагав молоді, яку насильно відправляли в Німеччину.

Ось як згадує ті страшні часи Костенко Марія Степанівна: «Мене 5 разів забирали на медкомісію в Багачку і кожного разу мені вдавалося втекти. Було, що мати приносила курку і мене звільняли. А було, що Мефодій Григорович знаходив слушний момент і казав: «Тікайте». І я тікала. Збивала до крові ноги, днями не їла, добираючись до рідної хати, але на примусові роботи до Німеччини не потрапила».

Тих примусових робіт вистачало і тут. Фашистські наглядачі не раз частували робітників нагайками. Особливо ж лютували, коли партизанам вдавалося підірвати склад з боєприпасами чи пустити потяг під укіс.

Натерпілися наші люди і при відступі німців. Адже ті палили все, що можна спалити. А під приміщення вокзалу, будинки робітників залізної дороги, залізнодорожний міст заклали вибухівку. Та тільки сміливці-залізничники не допустили, щоб усе злетіло в повітря, знешкодили вибухівку, врятували «станцію» від знищення.

З 16 вересня 1941 року по 18 (19) вересня 1943 року наше селище Гоголеве знаходилося під окупацією німців. Відповідь народу на фашистський геноцид була одна – масовий рух Опору. І хоча на території селища партизанських загонів не було, але напередодні відступу радянських військ тут залишилися люди, які співпрацювали з підпільною групою О.Я. Мануйленка та Шишацьким партизанським загоном, очолюваним Купріяном Туткою.

Стрілочник станції Гоголеве А.Д.Бороліс, житель села Устивиця І.П.Говтвяниця, що працював стрілочником переїзду біля села Матяшівка, завідуючий сінним пунктом села Гоголеве Д.Д.Бубир через жителя села Яреськи Москаленка повідомляли партизанський загін Тутки про розклад руху поїздів та охорону на залізниці. Це дало можливість підірвати залізнодорожний міст в селі Матяшівка, підірвати поїзд, перевівши стрілки назустріч іншому поїзду та зірвати склад із німецькими боєприпасами. Говтвяниця Іван Павлович при спробі передати зброю до партизанського загону був схоплений фашистами в лісі під Яреськами та розстріляний. Бубир Дмитро Данилович, завідуючий сінним пунктом, підірвав у 1943 році склад з боєприпасами для німецької армії, який знаходився на західній околиці станції Гоголеве. Був схоплений німцями і страчений. На фронтах війни у боротьбі проти ворога загинуло 76 жителів села.

Учитель. Весь світ знає про чехословацьку Лідіцу, білоруську Хатинь, які каральними загонами фашистів були знищені з лиця землі. Є такі місця і на Полтавській землі. Заслухаємо повідомлення другої групи екскурсоводів на тему «Трагедія Миргородських сіл»

Учні-екскурсоводи. Відповіддю на активний партизанський рух на Миргородщині стали каральні акції есесівців. У Великих Сорочинцях протягом 14-17 вересня 1941 р. гітлерівці повісили, розстріляли й закатували 86 мешканців села, спалили 520 хат.

У Великій Обухівці гітлерівські кати спалили живцем 269 осіб. Серед числа вбитих 161 жінка, 108 дітей віком до 15 років, згоріли всі колгоспні будівлі, 125 родин залишилися без житла, а 237 осіб вивезли до Німеччини.

У Сакалівці протягом двох годин спалили всі будівлі й розстріляли 77 мирних жителів. Не стало і сіл Панасівка, Баранівка — вони перетворилися на велику братську могилу.

Жахливу розправу вчинили фашисти 19-23 вересня 1943 р. перед своїм відступом у селі Великі Липняги Семенівського району. Есесівці спалили село, заганяли живих людей в палаючі хати, кидали у вогонь дітей. За ці дні вони закатували 371 особу, в тому числі 116 жінок, 71 старих і 125 дітей.

Жорстока розправа над жителями цих сіл — один з найтяжчих злочинів німецько-фашистських загарбників на Полтавщині.

Учитель. Що ви знаєте про перші вересневі бої 1941 року, які відбулися під Лохвицею? Прошу розповісти третю групу екскурсоводів.

Учні-екскурсоводи. 14 вересня 1941 року ворожим військам у районі Лубни – Лохвиця вдалося зімкнути кільце оточення навколо військ Південно-Західного фронту, що залишили Київ.

800 осіб — командири, політпрацівники, червоноармійці на чолі з ко­мандуючим фронтом Героєм Радянського Союзу генерал-полковником М.П.Кирпоносом, членом Військової ради фронту М.А.Бурмістровим, начальником штабу фронту генерал-майором В.І.Тупіковим три доби вели нерівний бій з переважаючими силами фашистів. Жорстокість німців була звірячою. У полон не брали. Танки декілька разів пройшли полем, де лежали вбиті й поранені. Майже всі воїни загинули, до кінця виконавши свій священний обов’язок перед Батьківщиною. Ця подія стала першою трагічною сторінкою в історії війни, отримавши назву «бій в Шумейковому урочищі».

На місці боїв 18 вересня 1976 року відкрито величний монумент воїнам Південно-Західного фронту.

До вашої уваги поетична хвилинка. Прослухайте вірш:

Над Шумейковым — небо синее,

Над Шумейковым — ветры осенние...

Мать и ныне с войны ждет сына,

И не высохли слезы жен.

Спят солдаты, что в сорок первом,

В том жестоком бою смертельном

Поливали тут землю кровью,

Озарим ее любовью

К людям, к пашням, к небу, к отчизне.

Они бились насмерть с фашизмом.



Учитель. Фашисти влаштували на території області табори смерті для військовополонених та цивільного населення у Золотоноші, Кременчуці, Лубнах, Хоролі, Градизьку. Один з таких таборів отримав назву «Хорольська яма». З повідомленням про нього виступить четверта група екскурсоводів.

Учні-екскурсоводи. Через Полтаву йшли великі маси виснажених, голодних, змучених полонених. Напівроздягнені, босі, зарослі й брудні, вони понуро плентались, оточені німецькими солдатами, що підганяли їх зброєю та нагаями, мов худобу, і спрямовували колони до Хоролу. Концтабір у Хоролі — «Хорольська яма» — розміщувався на окраїні міста в кар’єрі колишнього цегельного заводу. В нелюдських умовах у ньому знаходилося від 40 до 80 тис. осіб. Люди заповнили собою дощані сараї. Щоб не киснути в калюжах, в’язні, яким не вистачило місця під дахом, намагалися заселити сухий пагорб днища кар’єру, вночі тулились один до одного. Але волога земля відбирала рештки тепла, тіло промерзало, а вранці комендант табору зазвичай в’їжджав в яму верхи і топтав людей копитами свого коня.

Насувалася зима, рання, затяжна, морозна. Люди почали рити нори в глині, але тепліше не ставало. Літнє вбрання перетворилося на лахміття, а босі ноги на криваві виразки, почастішали захворювання на запалення легенів, туберкульоз, криваву дизентерію.

У листопаді терпець полонених увірвався. Люди кинулися на відгороджені колючим дротом сушарки, вбачаючи в них свій порятунок. Зі сторожових веж охорона відкрила вогонь, у гущу штурмуючих полетіли гранати, з поводів були спущені вівчарки. Живі полонені все натискали на огорожу. Охорона припинила вогонь, а собаки шматували людське тіло. Тисячі полонених лишилися в глинищі навічно.

У Хорольській ямі загинуло понад 55 тис. військовополонених. Цей табір смерті під відкритим небом немає аналогів в історії війни.

15 вересня 1991 р. у «Хорольській ямі» було відкрито меморіал.

До вашої уваги поетична хвилинка. Прослухайте вірш.

Хорольська яма... роки не зітруть

Часів страшних, людей забитих

І в’язні, що губами горло рвуть

Тим прихвосням фашистським недобитим.

І хай не сімдесят, а сотня літ мине,

Не зітреться у пам’яті той спомин

Про величезне горе нелюдське,

Що й досі чути в’язнів тихий стогін.



Учитель. Мучили, принижували, знищували, та народ не скорився. На території області діяло 33 партизанських загони, 45 підпільних груп, у складі яких боролося 20 тис. патріотів. Представники п’ятої групи екскурсоводів підготували повідомлення про керівника підпільної групи «Нескорена Полтавчанка» Лялю Убийвовк.

Учні-екскурсоводи. Ляля Убийвовк дитинство і юність провела в м. Полтава. Навчалася в середній школі № 10, потім стала студенткою Харківського державного університету, мріяла стати астрономом. Коли почалася війна, повернулася до Полтави і з числа колишніх знайомих сформувала підпільну групу. Вірних товаришів Ляля знайшла в особі Сергія Ільєнського, Леоніда Пузанова, Валентина Сороки, Сергія Сапіго. Усього до групи входило 20 осіб. Організація мала бойовий штаб, начальником якого був капітан Червоної Армії Сергій Сапіго. Група перешкоджала відправці молоді до Німеччини, звільняла із фашистських таборів військовополонених, розповсюджувала листівки серед населення, тексти яких складала зі звернень Радінформбюро.

Гітлерівці натрапили на слід відважних патріотів і у квітні 1942 р. усіх заарештували. Нелюдським мукам піддали фашистські кати сміливих патріотів, Ляля у тюрмі нагадувала друзям: «Пам’ятайте, життя, куплене ціною підлості, — гірше смерті». 26 травня 1942 р. Лялю і її бойових друзів повели на розстріл. Помилування не просила. А коли фашист спрямував у її обличчя дуло автомата, зібравши всі сили, вигукнула: «Ми вмираємо, але віримо, що настане час розплати. Всіх не розстріляєте!».

Полтавці шанують її ім’я: у місті є вулиця Лялі Убийвовк, їй споруджено пам’ятник, а в школі, де вчилася Ляля, створено музей.

Учитель. У війни не жіноче обличчя. Але жінки на війні були. До вашої уваги шоста сторінка «Медсестричка Катя»

Учні-екскурсоводи (6 група). На фото воєнних літ – молода дівчина з погонами сержанта і бойовими нагородами. Це медична сестра Катерина Пилипівна (Мостова) Шапран, яка зараз на заслуженому відпочинку, а до цього працювала в Гоголівській дільничній лікарні медсестрою.

Перед війною Катя Мостова (Шапран по чоловікові) закінчила медичні курси при Остап’євській медлікарні і почала працювати в Устивицькій лікарні. Там подружилася із Наталією Омеляненко, Катериною Борідько, Марією Гриценко, які оточили її теплом і турботою, всім, чим могли, допомагали їй зробити твердий крок у медицину. Та розлучила подруг війна, прославши перед Катею довгі фронтові дороги. Їй, молодшій медсестрі, було наказано супроводжувати військову команду до місця формування 13 стрілецького полку, де дівчину залишили служити при роті зв’язку.

Полк вів запеклі бої з ворогом. Медсестра майже не мала перепочинку, виносячи з поля бою поранених бійців. Та в одному з наступів Катю тяжко контузило. Бойові товариші винесли непритомну медсестру з поля бою і звідси її шлях проліг у глибокий тил.

Та недовго довелося сестричці відлежуватися в госпіталі. При першій же нагоді вона знову просилася на фронт. Саме в цей час у Золотоусті формувалася 171 стрілецька дивізія. Сюди у 119-й окремий батальйон і була направлена Катя для роботи операційною сестрою.

Страшна битва розгорнулася під Старою Русою. У палаточній операційній лікарі і медичні сестри робили щоденно по кілька операцій, рятуючи воїнів від смерті.

Тяжкі бої вели частини дивізії на Калінінському фронті у 1941-1945 рр. Особливою жорстокістю відзначалися вони в районах Великих Лук і Невеля. Робота операційної медсестри переносилася з операційної на поля бою, де так не вистачало санітарок. З-під шквального вогню ворога Катя винесла багатьох важкопоранених солдат, врятувала їм життя.

Нерідко, у хвилини фронтового затишшя, брала Катя у руки перо і на білий папір лягали рядки віршів, які потім вона душевно перечитувала пораненим, вселяючи в серця воїнів віру в перемогу.

Так, на передових, під кулями і осколками снарядів пройшла Катерина Пилипівна через усю війну і закінчила її в Берліні, коли разом з іншими військами 171 стрілецька дивізія штурмувала рейхстаг.

Серед нагород Катерина Пилипівна з гордістю носить медалі «За бойові заслуги», «За звільнення Варшави», «За перемогу над Німеччиною», «За взяття Берліна» та інші. Є у Катерини Пилипівни і державні подяки. А в оцій пам’ятній книзі Ветерана 171 Червонопрапорної ордена Кутузова Ідрицько-Берлінської стрілецької дивізії на ст. 99 є розповідь про Шапран Катерину Пилипівну.

Учитель. Перемогу здобували люди. Сьома сторінка історичного журналу «Через усю війну».

Учні-екскурсоводи (1 група). 1943 рік. Радянські війська відвойовують рідну землю. Після госпіталю бійці поспішають на фронт. Серед них і Марченко Микола Павлович. Стукіт коліс відлунюється в серці. Станція Миргород. Далі – рідний хутір Марченки. Защеміло в душі. Несміливо підійшов до командира. Той дозволив на два дні затриматися у рідні. Як на крилах летів до рідної оселі. А кругом розруха, спалені хати, зриті вибухами дороги. Доки йшов, зринуло у пам’яті літо 1941 року. Великобагачанський військкомат направив його у місто Саратов у військове училище. Але знайшов його аж у місті Томську, куди воно було переформоване. У березні 1942 року у званні молодшого лейтенанта прибув у місто Ульяновськ у запасну 120 танкову бригаду командиром взводу. Бойове хрещення прийняв на станції Шаховській, захищаючи Москву. Потім було перше поранення, московський госпіталь і знову фронт. Після лікування направили його на передову у 131-й стрілецький полк 337-ї дивізії. У бою під Ржевом знову поранений. Осколок потрапив в обличчя, роздробив верхню і нижню щелепи, 16 зубів як не було. Довге і болісне лікування, після якого чотири місяці у місті Чкалові навчав молодих бійців перед відправкою на передову. Довелося йому бути супроводжуючим на фронт в’язнів, які вирішили змити свою вину кров’ю.

Але душа рвалася на передову, тим більше, що звільняли рідну Україну. І ось він направляється на II Український фронт в район Олександрії. Зустрівся з матір’ю, односельцями. Обіцяє громити ворога, скільки буде сил, і наздоганяє свою частину.

Після третього поранення під Яссами лікувався в евакогоспіталі близько місяця. А далі продовжив війну командиром взводу автоматників 6-ї самохідної артилерійської бригади у званні лейтенанта. Далі були Бесарабія, Румунія, Угорщина. Перемогу зустрів у Чехословаччині старшим лейтенантом.

Батьківщина високо оцінила бойові заслуги Миколи Павловича. Він нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, Богдана Хмельницького, медалями «За відвагу», «За штурм і взяття Відня», «За перемогу над Німеччиною», ювілейними медалями та медаллю Жукова.

У 2006 році родичі Марченка Миколи Павловича передали нагороди до кімнати Бойової Слави, виконуючи волевиявлення померлого підполковника запасу інваліда Великої Вітчизняної війни І групи.

Учитель. Учитель – мирна професія. Але коли ворог топтав рідну землю і вчителі змінювали перо на багнет. Восьма сторінка «Фронтові дороги вчителя»



Учні-екскурсоводи (2 група). У червні 1941 року у Великосорочинській педагогічній школі йшли випускні екзамени. Молоді вчителі готувалися брати до рук книжки, зошити, ручки, а довелося взяти зброю і йти захищати Батьківщину. Під час випускного іспиту дізнався про початок війни і Кузуб Василь Олександрович. Педагогічну школу він успішно закінчив, але у вересні зайшов не до класу, а в Миргородський райвійськкомат. Звідти у 5-й запасний батальйон зв’язку, що дислокувався у місті Харцизьк (нині Донецької області), де навчався телефонного і радіо зв’язку. Бойове хрещення отримав у січні 1942 року під час оборони Ленінграда. Тяжка доля телефоніста, адже доводилося налагоджувати зв’язок бригади з батальйонами під мінометний, гарматний обстріли, бомбардировки.

Але були і приємні хвилини. Рання весна 43-го року. Вже почали розпускатися сережки на берізках, верба вкрилася пухнастими котиками. Невелике затишшя. І розмова між двома військовими, що йдуть вузькою лісовою стежкою теж притишена. Вони говорять про Україну, про Київ, про шевченківські дні. Один – солдат-зв’язківець Кузуб Василь Олександрович. Другий – фронтовий кореспондент, татарський письменник, Муса Джаліль. Недовга дорога до стрілецького батальйону, де служать земляки-татари, коротка розмова, яка закарбувалася на все життя. І вірш на прощання.

Давно за обрій сонце вже зайшло.

Засмучений, стою коло дверей,

Од лісу у глибокому яру

Не можу відірвати я очей.


Можливо, наші партизани там

Багаття для вечері розвели.

І, може, з бойового завдання

Вже повернулись «дідові» орли...


Веди мене стежинами до них

І в руки грізну зброю дай свою,

Щоб чистим серцем справдити я зміг

Священну клятву в смертному бою!


Якщо можна так сказати, Василю Олександровичу щастило на цікаві зустрічі. Будучи на Першому Прибалтійському фронті, після одного з боїв слухав концерт Іллі Еренбурга, спілкувався з Борисом Польовим, Олександром Фадєєвим. І якими б жорстокими не були фронтові будні, такі зустрічі були святами.

День Перемоги зустрів Василь Олександрович у Прусії на німецькій території. Він згадував: «Ми зв’язківці, уже 8 травня знали, що в Берліні готується капітуляція фашистів. 9 травня наші зв’язківці, разом з іншими воїнами, по-бойовому салютували Дню Перемоги над фашистськими загарбниками».

І навіть там, в перервах між боями,

Проводив подумки ти перший свій урок.

Любив дітей і працю до нестями,

І чув не постріли – шкільний дзвінок.

Василь Олександрович демобілізувався у жовтні 1945 року, а вже в листопаді працював у Великобагачанській школі сільської молоді. 20 років він віддав школі. Працював учителем, завучем, директором у школах району. Потім була партійна робота. Але ніколи не забувалася війна. Більше двох років колишній фронтовик був секретарем комісії по формуванню Книги пам’яті воїнів-земляків, які не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. Ми вдячні йому за невтомну працю.

Учитель. Нелегкими і трагічними були шляхи війни, тим жаданішою була перемога. Дев’ята сторінка історичного журналу «Вересень 1943 року»

Учні-екскурсоводи (3 група). 254 Червонопрапорна Черкаська стрілецька дивізія визволяла наше село і район від німецьких загарбників. Свій переможний шлях українською землею вона почала в боях за місто Зіньків Полтавської області. Перша радісна звістка на полтавську землю прийшла 6 вересня 1943 року – наші війська звільнили Зіньків. Командувачем дивізії на той час був полковник Дричкін, а начальником штабу – підполковник Путейко. Один із полків, а саме 933 стрілецький полк під командуванням майора Константинова визволяв наше селище. Сталося це 19 вересня 1943 року. А потім нова інформація: 22 вересня визволено Велику Багачку, Диканьку, Шишаки. Уранці 21 вересня 1943 року радянські війська почали наступ на Полтаву. Ворог будь-що хотів утримати місто, а коли доводилось відступати, підривали, нищили, вогнеметами спалювали все на своєму шляху. Температура від пожеж була настільки висока, що асфальт вкрився розплавленим склом, а замість дерев, окраси міста, залишилися обгорілі стовбури.

Війська Степового і Воронезького фронтів за участі воєначальників О.С.Жадова, О.І.Зигіна, О.І.Родимцева вересневого ранку 1943 р. звільнили Полтаву.

За допомогою юного Миколи Жилія розвідці вдалося переправитися через Ворсклу в районі Кротенків і встановити червоний прапор на колоні Слави. Увечері 23 вересня 1943 р. Москва салютувала визволителям дванадцятьма артилерійськими залпами із 124 гармат.

До вашої уваги поетична хвилинка. Прослухайте вірш.

Вересень той – сорок третього року

Пил на солдатських обличчях і піт,

А місто в руїнах, у згарищах, в ранах

Не віриться в тишу, що раптом прийшла.


Розповідь ветерана Великої Вітчизняної війни Карпенка Степана Петровича
Учитель.

Нема на Вкраїні ні дому, ні хати,

Де б не глянув на нас зі стіни

Молодими очима солдата

Незабутній подвиг війни.

Остання сторінка нашого журналу «Ніхто не забутий». До слова запрошую екскурсоводів 4 групи.



Учні-екскурсоводи. Полтавщина шанує своїх героїв-визволителів. 2200 великих меморіалів і скромних обелісків зведено на нашій священній землі. Тільки за останні роки виявлено додатково 132 братських могил жертв фашистського терору. У 1957 році на привокзальній площі було відкрито пам’ятник Невідомому солдату, пам’ятний знак воїнам-односельцям, що загинули в роки війни та здійснено перепоховання останків Івана Павловича Говтвяниці і Дмитра Даниловича Бубира у Братській могилі. Ми намагалися розшукати рідних загиблих, але це поки що не вдалося. Сліди рідних Говтвяниці ведуть в Латвію і там губляться. Та ми продовжуємо роботу. З кожним роком все меншає сивочолих ветеранів, які визволяли Полтавщину від фашистських загарбників. Мов ті осінні журавлі, відлітають і відлітають колишні фронтовики за межу вічності. А у нас, живих, є обов’язок – пам’ятати, шанувати кожного, хто опалений війною (прізвища на стенді), бо саме вони принесли в наші домівки Мир і Перемогу!
(Хвилина мовчання під звуки метронома)
Пам’ятайте, друзі, цих людей довіку,

Тих, хто повернувся і поліг в боях.

І вклонімось всі ми низько до землі їм,

Квітами устелим їх тернистий шлях.

Сучасна молодь складає присягу на вірність Пам’яті. Святістю братських могил на вірність пам’яті присягаємо:

Ви –Правда,

Літопис і вічність історії,

Книга поколінь, написана потом і кров’ю.

Присягаємо, що ніколи в серцях юних не зникне святість Пам’яті. Вона буде нашою духовною красою і благородством. Пам’ять, як естафету, як факел бойової Слави, пронесемо через життя. Передамо наказ дітям і внукам: «Пам’ятайте!», а вони – своїм. Імена героїв залишаться в пам’яті народу. Присягаємо!
V. Підсумок уроку-екскурсії

Учитель. Повернемось до нашого проблемного запитання: «Чи потрібно пам’ятати події тих страшних днів, адже вони давно минули?»

Відповіді учнів.

• Я вважаю, що той, хто не пам’ятає минулого, не вартий майбутнього.

• Вітчизняна війна – це героїчна сторінка нашої історії, і ми її ніколи не забудемо.

• Героїзм не має права на забуття.

• Будемо пам’ятати, щоб подібне не повторилося.

• Пам’ять про героїчне минуле дозволить відродити духовність народу.



Учитель. Я переконана, що сьогоднішній урок нікого не може залишити байдужим, він викликає у вас думки, почуття, переживання. На пам’ять про цю екскурсію у вас залишився в зошиті схематичний путівник, що за потреби нагадає вам про події цього дня.
Інтерактивна вправа «Вузлики на пам’ять»

  • Полтавщина зростила відважних, мужніх героїв.

  • У роки війни не було байдужих до біди.

  • Хорольська яма – символ непохитного духу наших бійців.

  • Ми пишаємося мужністю Лялі Убийвовк.

  • Бійці овіяли себе невмирущою славою.

  • Ми вдячні Вам довіку, наші ветерани.

  • Пам’ять про загиблих у серцях живих.

  • Пам’ять про війну священна.

  • Мужнім визволителям нашого краю слава.

  • Подвиг народу в наших серцях.

  • Хто мужній, той і сміливий.

  • Втратиш мужність – втратиш все.

  • Перемога у Великій Вітчизняній війні – подвиг і слава нашого народу.

  • Партизанський рух – яскравий прояв мужності.

  • Розумію грандіозність нашої перемоги у війні.

  • Перемога у Великій Вітчизняній війні дісталася нам дорогою ціною.

  • Висловлюю подяку всім учасникам війни.

  • Будемо піклуватися про ветеранів.

  • Людина проявляється у своїх вчинках.

  • Сердечна подяка полеглим героям.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка