Урок №33 Тема. «Празька школа» української поезії та її представники (огляд). Епіграф до уроку



Скачати 205.85 Kb.
Дата конвертації29.04.2016
Розмір205.85 Kb.
ТЕМАТИЧНИЙ БЛОК «ЕМІГРАЦІЙНА ЛІТЕРАТУРА. ПРАЗЬКА ПОЕТИЧНА ШКОЛА»

Урок №33


Тема . «Празька школа» української поезії та її представники (огляд).

Епіграф до уроку



Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом

Батьківщини, хто відчував пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану , хто задихався в чужому повітрі , у чужому підсонні , під чужим небом, той зрозуміє психологічний стан емігранта

Є Маланюк .

Завдання учням: 1. Ознайомтеся з лекцією, поданою вчителем, складіть тези.

Ми продовжуємо вивчення української літератури ХХ століття – надзвичайно складного періоду – епохи революції, Першої світової та громадянської воєн , голодомору та сталінських репресій. Звичайно, всі ці потрясіння не могли не позначитися на ході літературного процесу . Українському письменству судилося пережити смугу тяжких випробувань. Хто міг передбачити, що 20-ті роки, які можна назвати роками відродження, закінчаться кривавим геноцидом українського народу ? 30- ті роки … Країну затопили хвилі «червоного терору». Про справжню творчість, про дух відродження вже ніде не йшлося . Над цвітом культури та літератури нависла смертельна небезпека. Ті митці, які не змогли переступити через себе, свою особистість, через свої принципи, пішли етапами у тюрми й табори, де більшість із них загинула. Цей геноцид тривав не один рік і не одне десятиріччя. Багато письменників змушені покинути батьківщину, щоб уже ніколи не повернутися. Там, на чужині , вони творили і мріяли, що повернуться в Україну хоча б у своїх творах. Так виникла на чужині «Празька школа», яку для нас представляють Олег Ольжич , Олена Теліга, Олекса Стефанович , Юрій Дараган, Оксана Лятуринська , Юрій Липа, Євген Маланюк.



Так що ж таке «Празька школа»?

До «Празької школи» відносять поетів, чия творчість почалася в еміграції, переважно Празі та Подебрадах, хоч деякі з них пізніше виїхали до інших країн. Це не була група, об’єднана організаційно, яка мала б свій статут, чи принаймні чітку ідеологічну та естетичну платформу. Отже, «празька школа» - це назва умовна, визначальним для поетів –пражан був світогляд.

Творчий шлях "пражан", більшість з яких зі зброєю в руках боролась за українську державу, розпочався за межами України, в таборах інтернованих вояків (Польща), де вони опинились після поразки визвольних змагань. Основи естетичної концепції “Празької школи” українських поетів закладалися у надрах таборового часопису "Веселка", зорієнтованого на “аристократизм духу”, на мистецтво в його іманентній сутності, на етику національного та громадянського.

Розвитку та самоствердженню молодої літературної генерації передувало глибоке осмислення всього історичного багажу нації, причин чергової втрати державності. Звідси підвищена увага до історичних мотивів, тонке ліричне сприймання рідної природи, філософія боротьби й оптимізму.

Це покоління гуртувалося навколо відновленого 1922 року Д. Донцовим "Літературно-наукового вісника" (з 1939 р. – “Вісника”). Плеяда "трагічних оптимістів" (Д.Донцов) - Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Липа, О.Теліга, Л.Мосендз, пізніше – Ю.Клен, - стала творцями концепції нової літератури, розробивши таку художню систему творчості, яка була протиставленням українським сентиментальним літературним традиціям. Вони виступили проти “малоросійської” вторинності вчорашнього рабства, колоніального животіння. Творчість “пражан” була перейнята духом боротьби і затятості, щирої християнської віри і сумління, плекала велику мужню любов до своєї нації, до свого минулого, до всього великого й шляхетного, передусім до героїчного чину. Гострота думки і суворість форми характеризували новостворене українське мистецтво.

Розпочавши процес повернення історичної пам"яті, який очолив Ю.Дараган зі своєю поетичною збіркою "Сагайдак" (1925), "пражани" оновлювали українську літературу, передусім її тематику. Поезія Ю. Дарагана містить усі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції. Кожен з “пражан” знаходив свій мотив, який переважно був доведений до поетичної концепції, зі своєю образною домінантою і певним комплексом художніх засобів.

Важливою рисою творчості поетів “Празької школи” є зв"язок із західноукраїнським письменством. Поети-емігранти друкували вірші в галицькій періодиці, видаючи у Львові свої збірки. З огляду на це цілком слушною є пропозиція Г.Грабовича українською еміграційною літературою вважати ту, яка творилася після Другої світової війни, зокрема, в 1945-1950 роках. Адже лише там українські письменники остаточно поривають зі своїм рідним середовищем і опиняються у суворій реальності чужорідних культур.

"Пражани" були безпосередніми учасниками боротьби за УНР або ж дітьми її діячів і несли з собою ідею української державності, що споріднювало їх творчість з творами представників стрілецької поезії в Галичині, поезія яких була орієнтована на масове сприйняття і творила своєрідну стрілецьку пісенну епопею. Тому вона була не стільки явищем історії української літератури, скільки фактором пробудження національної свідомості, державницьких змагань народу.

Нове покоління галицьких літераторів та еміграційні поети намагалися компенсувати втрати, яких зазнала література по той бік Збруча, розвиваючи теми, мотиви, форми, на які в умовах УРСР було накладено вето. Література поділеної України розвивалася у різних суспільних ситуаціях, проте духовна єдність нації не порушувалася. Так, в емігрантській літературі помітні риси романтичного світовідчуття та ознаки неоромантичної поетики, - хоч і з протилежною (щодо літератури "радянського табору") політичною та ідеологічною спрямованістю, під іншим емоційним знаком - не оптимістичний пафос, а стоїчний трагізм та надія. Неоромантиками можна вважати переважно всіх “пражан”, яскравим неоромантиком у світопочуванні (хоч і з рисами неокласицизму в поетиці) був Є.Маланюк.

Юрій Дараган та Олекса Стефанович - «вроджені» поети. Євген Маланюк у статті «Спізнене покоління», написаній у 1958 році, стверджував, що більшість українських поетів еміграційного кола другого покоління не була поетами за покликанням, не були «вродженими» поетами. І до таких не «вроджених» потрапили не тільки Максим Грива та Микола Чирський, поетична творчість яких поступалася іншим видам діяльності, а й першорядні імена — О. Ольжич та Ю. Липа О. Лятуринська та Л. Мосендз. Є. Маланюк робив виняток тільки для Ю. Дарагана та О. Стефановича, поезія для яких стала справою життя.дараган

Ю. Дараган навчався філології в Українському вищому педагогічному інституті у Празі, а О Стефанович відвідував літературно-мистецькі курси УВУ.

Син українського інженера з Херсонщини і грузинки, Ю. Дараган успадкував від матері риси обличчя, а від батька -коріння українського роду. У таборах інтернованих, куди він потрапив після поразки військ УНР, захворів на сухоти, що й звело його в могилу у 1926 році, у віці 32 років. Аналізуючи єдину, видану за один рік до смерті, збірку «Сагайдак», ми знайдемо вірші на історичні теми та поему «Мазепа», що містять філософське осмислення подій і періодів історії

України, адже Ю. Дараган одним із перших українських поетів в еміграції звернув увагу на призабуті старокиївські сторінки. Вірші «Похід», «Малуша», «Свати»... не тільки мали художню вартість, але й стали певним зачином розробки цієї теми, продовженої іншими поетами. Ю. Дараган віднайшов у далекій минувшині першооснови української державності і морально-психологічних витоків народної самототожності. Сварог, Перун, Володимир Великий, Муромець, Вольга, Святогор витворюють в ліриці Дарагана легендарно-міфологічне тло обстоюваної ним України.



Олекса Стефанович

Олекса Стефанович народився 5 жовтня 1899 р. в с. Милитині Острозького повіту на Рівненщині в родині священика. У 1919 закінчив Житомирську семінарію. Емігрувавши, навчався на філософському факультеті Карлового університету в Празі, а згодом відвідував літературно-мистецькі курси Українського вільного університету. У 1944 р. жив у Міттенвальді (Німеччина), в 1949 р. — у м. Буффало (США), де і помер 4 січня 1970 р. у старечому домі. Найповніше його творчість представлена виданням «Зібрані твори» ("Євшан-зілля" — Торонто, 1975), упорядкованим стефанович

Б. Бойчуком, у передмові до якого І. Фізер назвав О. Стефановича «одним із найцікавіших сучасних поетів». «Головна прикмета Стефановича - поета — це вперте і послідовне, майже неймовірно докладне випрацювання вірша. Стефанович буквально карбував, шліфував не тільки кожне слово щодо точності його значення... Він шукав щодо кожної теми якнайвідповіднішу форму, склад, ритміку, рими і поетичні образи. Навіть стиль і характер мови змінювалися згідно з історичним тлом, добою або настроєм, який треба було в даному творі передати.» Поезія Стефановича захоплює сучасну молодь елегійністю, вишуканістю ритму. Що допомагає людині пережити тяжке випробування розлуки з Батьківщиною? Те, що ночами чітко і різьблено сниться «на чорнім тлі золотоверхий град», що «душа подружена з піснями». «Але мудріш од співу німота!». Це вона вміє звати владніше струн у висоту, де світиться мета. Поезія О. Стефановича вражає своєю символічністю. Так, у поезії «Як срібно скрізь!» автор змальовує красу зимового дня, коли «усе виблискує, іскриться», аж світиться у небесній голубіні. «Це не день, — стверджує поет, — а шлюб блакиті ясної і срібла». Значне місце займає в творчості О. Стефановича історична тематика. Він з однаковою легкістю вживався в різні світоглядні контексти давнини, розробляв християнські і поганські, античні й козацькі мотиви. Півстолітня «вийнятість» цього поета з літературного процесу була великою культурною втратою.



Оксана Лятуринська – княгиня української духовності

О. Лятуринська — одна з найвидатніших оригінальних постатей української поезії і духовної культури, ім'я якої з достатньою підставою ставиться між іменами Лесі Українки і Ліни Костенко. При цьому береться до уваги оцінка відомого літературознавця Юрія Бойка, що «Оксана Лятуринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона не стала славною і широко знаною.» Народилася майбутня поетеса, малярка, скульпторкалятуринська

1 лютого 1902 р. на чарівній Волині в українській шляхетній сім'ї. Це й визначило як її долю, так і характер: в дитинстві — зачарованість таємничо-безмежною природою рідного краю та інтелігентністю середовища, а юність та молодість співпали з водночас найзначнішими та найтрагічнішими процесами першої чверті XX століття: спочатку — коли народжувалася суверенна Україна й квітли надії на її щастя, а потім — коли знавіснілі орди ворогів незалежності Вітчизни нищили її буйну свободу й українська інтелігенція або гинула у боях, або опинялася у вигнанні, і не уславлена за свої муки та рани, за любов до народу, а обпльована й проклята. На вигнанні можна було чи зів'янути серцем, чи озлобитися і зректися мети, стати іграшкою сліпих сил. Та доля звела Лятуринську з тими, для кого Україна довічно залишалася Сонцем, що дає життя і небу, і землі, з тими, хто, гинучи, вірив у неї: Ю. Дараганом і О. Ольжичем, О. Стефановичем і Ю. Липою

О. Телігою і Є. Маланюком. З 1924 року мешкаючи в Чехословаччині, вивчала філософію в Карловому університеті і відвідувала Українську студію пластичного мистецтва. В емігрантській пресі друкувалася під літературними псевдонімами Роксана Вишневська, Оксана Печеніг. Важливою віхою не тільки в творчості поетеси, а й у всій українській поезії стали її книжки «Княжа емаль», «Гусла», «Веселка», які дали можливість сучасникам стверджувати, що Лятуринська — це втілена в творчість історична пам'ять народу. Здавалося, дух поетеси обіймав тисячолітній простір і час, а себе і сучасників вона бачила через призму реалій та уроків Вітчизни від язичницької епохи до Київської Русі, і від Гетьманщини до XX століття. Однак Лятуринська не тільки в минулому. Вона, як зазначав Є. Маланюк, «як би «регіонально» скупчена у Волинській землі, починаючи від неоліту («Печерні рисунки») і аж до сучасності. Хоч і на сучасність поетка дивиться ніби «крізь віки»... Гримить у її віршах варязька криця Святослава, проймає суворою ніжністю туга Ярославни. Але все те — то не «літературний засіб» і не «маніра»: якщо б Ольга чи Ярославна писали вірші, то ті вірші й були б поезіями Оксани Лятуринської. .. однієї з найяскравіших «жон руських нашої поезії».

Оксана Лятуринська – княгиня української духовності, адже її мрія про діяльність на благо Вітчизни стала дійсністю, а її поезія – нагадуванням, що безсмертя України – в безсмерті духу народного, що черпає свою силу в державотворчій філософії пращурів.

Протягом одного уроку не можна охопити всю творчість поетів «Празької школи». Адже імена Олега Ольжича , Олени Теліги , Юрія Клена знані і відомі за кордоном .

2. Дайте письмові відповіді на поставлені запитання

*Назвати основні історичні передумови виникнення поезії-вигнання.

*Що, на вашу думку, об’єднує представників «Празької школи»?

*Поясніть , як ви розумієте слова з епіграфа до уроку



Домашнє завдання

Вивчити матеріал за власним конспектом.

УРОК №34

Тема. Євген Маланюк.Художнє осмислення трагічної історії України, філософічність поезій. Вірші про призначення поета та поезій. Символічні образи.

Епіграф до уроку

Збагнеш оце , чим серце билось Яких цей звір нагледів мет. Чому стилетом був мій стилос І стилосом бував стилет.



Євген Маланюк

Завдання учням: 1. Ознайомтеся з відомостями про Є. Маланюка

20 січня 2014 року виповнилося 117 років від дня народження Євгена Маланюка. Хочеться думати , що мине зовсім небагато часу і вже не потрібно буде давати коментарі до цього імені . Всі пам’ятатимуть геніального поета ХХ століття. Українська земля , як не раз бувало, народила собі сина – на свою оборону і славу. Щедро обдарувала його талантом , та не дала долі .Але він сам збудував свою долю – всупереч усім перешкодам. Саме так і стають великими.

Напружений , незламно-гордий

Залізних імператор строф, -

Веду ці вірші , як когорти ,

В обличчя творчих катастроф.

Із відпущеного Богом 71 року життя – 48 прожив на чужині. Велика любов до Батьківщини створила чудо: його душа ніколи не розлучалася з отчою землею й вилилася в таку величну ріку поезії.

Хто ж він ? Яких батьків син?

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в містечку Новоархангельську, яке, по суті, було географічним центром України, а ще, як пізніше писав сам митець, «околицею "Запівніччя", «окраїною античної Еллади», «окраїною Київської Русі», диким половецьким полем, «північним форпостом Золотої Орди», згодом — турків і татар, а також межовою територією між Гетьманщиною і Річчю Посполитою. У жилах Євгена Маланюка текла і запорозька, і сербська, і молдавська кров його предків. По батьковій лінії дід був нащадком запорожців, а бабуся дочкою українця і молдаванки, по материній лінії Маланюк походив від Якова Стоянова, нащадка переселенців із Сербії, яких Катерина II запросила на запорозькі землі. У сім'ї матері побутували легенди, що дід чи прадід Гликерії був генералом, але згодом сім'я сильно підупала як в матеріальних статках, так і в займаній посаді, яку вже обіймав Яків, батько матері Євгена. Закономірно, що такий вибухонебезпечний генетичний «коктейль» теж зумовлював неабиякий характер нащадка, а легенди обох гілок роду плекали в Євгенові змалечку романтичну душу й відповідне світосприймання.

Батьки майбутнього поета жили біля діда Василя і бабусі Євдокії на лівому березі ріки Синюхи, хоча й на дві хати: старше покоління — в одній оселі, молодше — в іншій, але на одному подвір'ї: «В першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, "україноцентризму"... В другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, "українського інтелігента", теж "свідомого", тобто не спокушеного ні далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою».

Малий Євгенко отримав перші свої уроки вдома, адже навчився в малолітстві. Після закінчення Новоархангельської школи здібного хлопця віддали в Єлисаветградське реальне училище, яке справедливо вважалося однією з найкращих гімназій у тогочасній Росії. До речі, саме з цим закладом були пов’язані імена братів Тобілевичів, зокрема Івана Карпенка-Карого й Миколи Садовського, а також ім'я відомого мецената Євгена Чикаленка. Тут вчилися В. Винниченко і Ю. Яновський.

Після закінчення закладу Є. Маланюк вирішує продовжувати навчання у Петербурзькому політехнічному інституті. Та події Першої світової війни змусили і юного Маланюка різко змінити «курс»: він покинув технічних заклад і почав вчитися у Київській військовій школі. Це училище довелося йому закінчувати пришвидшеним курсом усього за рік. Серед курсантів 90 відсотків складали етнічні українці. З весни до літа 1916 року Маланюк служить у 39-му запасному піхотному батальйоні, а з другої половини серпня — уже на Західному фронті у складі Другого Туркестанського стрілецького полку. Ганебні бунти на фронті, солдатські самосуди над командирами призвели до того, що офіцери влітку 1917 року почали масово покидати армію.

Демобілізувавшись з російської армії, Маланюк негайно вливається в українську. Початок громадянської війни в Україні роз'єднав братів Маланюків, але, як справедливо підкреслює Л. Куценко, не зробив їх братами Половцями, здатними пролити братню кров заради ідеї. В той час, коли Євген був бійцем УНР, його молодший брат Сергій встановлював у рідному місті більшовицьку владу. Євген зробив усе, щоб Сергій уник розстрілу, попередивши його дружину про можливі наслідки. Переховуючись в полі пізньої осені, Сергій дуже застудився і захворів на туберкульоз. Але вдячність до брата за те, що не видав, а врятував, помилував, виявилася великою. Під тиском переважаючих в багато разів ворожих сил Українська (петлюрівська) армія, яку викошував тиф (деякі дослідники припускають, що епідемія була спричинена використанням уперше в історії бактеріологічної зброї), змушена була покинути Україну. Збруч перейшло майже 400 українських старшин. Серед них і Євген Маланюк.

Огороджені табори для інтернованих в Каліші стали для Маланюка місцем глибокого переосмислення долі України і своєї власної судьби. Тут він пробув цілих три роки, і саме тут в ньому прокинувся митець. Спершу він займається виключно публіцистикою, що вирізняється філософським осмисленням дійсності й виробленням концепції власного світ Після того, як табори інтернованих восени 1923року було розформовано, Євген Маланюк розпочав навчання у Подебрадській господарській академії в Чехії. Перша окрема збірка поета «Стилет і стилос» з'явилася 1925 року, потім побачили світ книги «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934) «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943). У Чехії Євген Маланюк одружується зі студенткою Зоєю Равич, яка пізніше написала про нього чудові спогади. Але життя у цього подружжя не склалося, насамперед, через матеріальні негаразди, адже в пошуках роботи Маланюк_від'їхав до Польщі Коли в роки Другої світової війни Маланюк повернувся в Чехію, у Зої вже була інша сім'я, а його заполонило кохання до Богумили Савицької. У подружжя народився син Богдан, але сім'я дуже швидко розпалася, а тому в Німеччину перед наступом радянських військ Маланюк вирушив сам.

У роки Другої світової війни цей митець, на відміну від Олега Ольжича, Олени Теліги, Уласа Самчука і деяких інших митців, які повернулися з чужини в рідний край для державобудівництва, категорично відмовився повернутися в Україну. Причини свого вчинку він виклав у «Щоденнику», даючи пряму відповідь перед самим со бою на запитання «Чому не їду?». Маланюк не творив жодних ілюзій, що німці дозволять будувати самостійну Україну на ними окупованій українській території.

Влітку 1949 року Маланюк покинув Європу і відплив до Америки. Після приїзду в Америку розпочинається другий період творчості поета .

У «Щоденнику» Євгена Маланюка знаходимо досить цікаву фразу: «В мистецтві, як правило, існує трагічна рівновага поміж життям і творчістю: за справжній твір мистецтва митець мусить заплатити еквівалентом свого життя». Цю фразу цілком можна віднести до його трагічної біографії.

Помер Євген Маланюк на чужині, в Нью-Йорку, 16 лютого 1968 року. Уже після його смерті вийшла остання книга — «Перстень і посох» (1972), видана в Мюнхені.

В українську материкову літературу ім'я і твори Є. Маланюка повернулися лише десятиліття тому.

Євген прекрасно розумів , «що в літературі на еміграції треба робити те, чого не можеш робити вдома, що треба розробляти теми, на які в Україні накладено «табу». Це стало «золотим правилом» діаспори.

2. Прочитайте виразно вірші « Стилет І стилос», «Під чужим небом»

3.Дайте відповіді на запитання

Якою уявляється поетові його рідна земля?

Визначити основний мотив твору «Під чужим небом»?

Визначте художні засоби у творі.

Домашнє завдання:

Виконайте тести за біографією Євгена Маланюка


  1. Євген Маланюк народився: а) 1890 ; б) 1897 ; в) 1900.

  2. Указати місце, де народився поет : а) у м. Новоаргангельську на Херсонщині; б) у м. Сміла на Черкащині ; в) у м. Малин на Житомирщині.

  3. Дід поета був а) стельмахом; б) чумаком; в) козаком.

  4. Батька звали а) Филимон ; б) Пантелеймон; в) Іван.

  5. Матір Євгена звали а) Гликерія; б) Марія; в) Антоніна .

  6. Вона була з роду а) селян ; б) збіднілих дворян; в) козаків.

  7. У Євгена було ще :а) два брати ; б) брат і сестра; в) дві сестри.

  8. Вірші почав писати , коли йому було а) 10 років; б) 13 років;в) 15 років.

  9. У 1916 році закінчує а) Київську військову школу; б) Петербурзьку школу ; в) Миколаївську школу.

  10. Перша збірка мала назву а) «Стилет і стилос» ; б) «Земля й залізо»; в) «Земна Мадонна».

  11. Перша збірка вийшла в а) 1939 ; б)1924; в) 1930.

  12. Назвати роки, коли поет перебував в’язнем польських таборів для інтернованих а) 1900- 1920; б) 1921-1923; в) 1924-1925.

  13. Багато років проживав у а) Мексиці; б) США ; в) Аргентині.

  14. Яка книга вийшла по смерті поета ? а) «Влада» ; б) «Поезія в одному томі»; в) «Перстень і посох».

  15. До кого він написав в листі такі слова : « На Україні голод…На Херсонщині доїдають яшний хліб… На східних окраїнах степу вже їдять лободу…» а) до Ю.Липи; б) до Н. Лівицької – Холодної ; в) до Є. Пеленського.

  16. Про яку збірку автор сказав : « …потрібна , як черговий удар ломакою по голові замакітреній Сов- владі» а) «Земля і залізо»; б) «Серпень»; в) «Влада».

  17. З якого твору слова Не поет- бо це ж до болю мало ,

Не трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – «Кобзар Тарас».

Він , ким зайнялось і заплакало .

а) «Шевченко»; б) «Куліш»; в) «Невичерпальність».

18 . Кому присвячені рядки Ще молитесь , далекий брате,

Серед звенигородських піль

Ще не стомились карбувати

В коштовних ямбах вічний біль.

а) П. Тичині; б) М. Рильському; в) Ю. Дараганові.

19. Дружиною поета була а) Олена Теліга; б) Богуміла Савицька; в) Марія Башкирцева.

20. Сина Є. Маланюка звали а) Богдан; б) В’ячеслав ; в) Олег.

21. Коли був змушений податися у другу еміграцію ? а) 1945; б) 1946;

в) 1947.

22. Протягом 1945-1949 років є учасником письменницької організації

а) МУР ; б) Хата ; в) Нью-йоркська група .

23. В якому році вирушає у свою третю еміграцію а) 1948; б) 1949; в)1950.

24. В якій поезії вживаються слова

Не хочу – ні ! – цих похорон . Прости.

Хай тільки ворон тричі десь прокряче ,

Що вже похований ти , неповторний ти.

Осьмаче – символе , як Вій від мук незрячий!

а) «Одна пісня» ; б) « Пам’яті Т. Осьмачки»; в) « Високий ранок».

УРОК №35-36

Тема: І.Багряний. «Тигролови». Проблема свободи й боротьби за своє

визволення в романі. Ідейно–художній аналіз твору.

Епіграф: Ми є. Були. І будем Ми!

Й Вітчизна наша з нами.

І.Багряний

Завдання учням.


  1. Прочитайте роман І, Багряного «Тигролови», або перегляньте кінофільм (для ледарів), приготуйтеся переказати зміст вчителю.

  2. Складіть конспект уроку, використовуючи поданий матеріал.
    «Нашого цвіту по всьому світу». Ці слова вже стали крилатими. Бо нема, мабуть, на земній кулі країни, де б не жили українці. Як не було й немає такої країни, в якій б за те, що людина любить свою землю, її людей, береже традиції своїх батьків, шанує материнську мову, прагне бути вільною, знищували.
    Страшні, трагічні роки сталінського геноциду. Скільки було страчено талановитих людей, цвіту української нації. Скільком довелося покинути Батьківщину, податися на чужину, щоб не зрадити себе, не зректися свої любові, залишитися українцем не на Україні. Всі вони мріяли повернутися на землю своїх батьків.
    Але тільки сьогодні повертаються імена вчених, художників, письменників, імена тих, хто пройшов довгий шлях від забуття до безсмертя. Повертаються своїми творами знаними у світі, але, на жаль, не в Україні. Серед них І. Багряний – письменник, публіцист, людина, для якої найбільшим щастям було повернутися на Україну і побачити її вільною й незалежною. Повертається своїми прекрасними творами, провідною ідеєю яких є віра в те, що потворна радянська дійсність не знищила й не знівечила людського й національного духу української людини. Давайте познайомимося з короткими відомості про письменника.

І. Багряний належить до тих майстрів слова, які послідовно і протягом усього життя прагнули нести правду про суть сталінського режиму. Вся його творча біографія – це постійна сутичка з тоталітарною системою, яку він таврував за позбавлення людини людської гідності. Цьому підтвердженням є роман "Тигролови", який був написаний у 1944р. в Моршині впродовж 14 днів і в цьому ж році здобув першу премію на літературному конкурі у Львові. Твір перекладали англійською, голландською, німецькою мовами. У Німеччині ця книга з ілюстраціями виходила тричі. Німці читали з великим захопленням, купували на день народження, або для першого причастя. В Україні твір вийшов окремою книгою тільки у 1991р.


В основі пригодницько-екзотичного, за визначенням самого автора, роману – безпосередні враження і переживання під час втечі з далекосхідного концтабору.
«Мені не треба нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч потрапив до неї невільником.... Всі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на материній мові в далекій чужині та ще й невільником. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам'яті...»

  1. Виконайте аналіз роману

Жанр роману – романтичний твір з елементами пригодницького жанру.

Тема роману – (?????) –визначте!!!!!!!!

Проблематика роману:

  • Протистояння сил добра (Григорій) і зла Медвин)

  • Життя людини в гармонії з природою

  • Кожання двох людей в суворих природніх умовах

  • Національне питання (туга за рідним краєм)

Ідея роману – (?????) – визначте!!!!!

Образи-символи в романі:

Дракон.

Образ дракона – це образ усієї більшовицької системи. Цей ешелон смерті, сформований ОГПУ-НКВД, уособлює приреченість народів Радянського Союзу на знищення.



Григорій Многогрішни

Для побратимів по нещастю Григорій стає «символом непокірної і гордої молодості, символом тієї волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни»




4. Ознайомлення з історичною довідкою.

Історична довідка про гетьмана Многогрішного
Многогрішний Дем'ян Гнатович – гетьман Лівобережної України (1668-1672рр.), ставши спільником Дорошенка, почав неприязні дії проти Москви. Сам висловив великоруському гінцю Танєєву намір нізащо не віддавати Києва полякам і разом з Дорошенком воювати з Польщею. Перш ніж московський уряд вирішив, як вчинити з доносами на Многогрішного, проти останнього було організовано змову... 13 березня, вночі, змовники схопили Многогрішного і відправили до Москви, де гетьмана було катовано. Дем'ян відкидав звинувачення у зраді, але зізнався, що в п'яному стані говорив "несамовиті промови". Старшини від імені всього малоросійського народу просили стратити колишнього гетьмана і його брата. Засуджених вивели на страту у Москві однак цар вислав гінця з повідомленням, що він змінює смертну кару засланням у Сибір. Григорій Многогрішний – українець, його рід має славні традиції в особі першого каторжника Сибіру гетьмана Дем'яна Многогрішного.


Домашнє завдання:вичіть близько до тексту запропоновані вчителем слова героїв роману (для хлопців – Медвин або Многогрішний – на вибір; для дівчат – Сірчиха)
Медвин
- Впізнаєте мене? Так, я начальник етапу Медвин. Мене вчили пильнувати, полювати на людей, залякувати, катувати й принижувати непокірних. У моїй практиці зустрічалося небагато сміливців, але був один, який примусив мене задуматися, що знищити всіх неможливо. Він втік з ешелону, випав у безвість. Я назвав його подумки молодим тигром з України і вперше відчув страх.
Минуло два роки. Я отримав нове призначення і високу посаду. Ніколи не думав, що доля мене зведе з ним ще раз. Я вважав його мертвим.
Що я з ним не робив! Мені уже не зізнання його потрібні були, я добивався, щоб він заскавчав і почав благати мене, як то роблять всі. Дивиться виряченими очима – і тільки. Як каменюка. Це в моєму житті виняткове слідство над цим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини.
Брр... Ті очі з кривавими росинками на віях, вони стоятимуть переді мною вічно... після зустрічі з ним у мене відбувся психічний струс.
Диявол, диявол. Я його знайду (б'є кулаком по столу) і знищу, ще нікому не вдавалося втекти від майора Медвина.

Многогрішний
Ти ніколи мене не знищиш, Медвин, бо я дух, який живе в кожній вільній людині. Бо я – народ, якого чим нижче гнеш, тим у ньому більше спротиву.
Ти думав, відбиваючи мені печінки, ламаючи кості, розчавлюючи мою молодість у катівнях два роки, що видряпаєш із грудей серце? Мріяв у божевільні упокорити мене, примусити забути хто я, вирвати з розумом любов до батьківщини?
Але я втік з божевільні. І тоді, Медвин, я поклявся іменем матері моєї відірвати тобі голову. Ти думав, що присудивши мені 25 років каторги за те, що я любив свій нещасливий край, ти похоронив мене? Ти був переконаний, що стрибок з ешелону – смерть, але помилився.
Я знайшов у тайзі земляків, друзів і навіть кохання. Згодься, Медвин, що я переміг, не визнавши себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, як ти, а зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик цілій системі, яку ти представляєш, і вистояти. І запам'ятай, ми неминуче зустрінемося з тобою в тайзі і я вб'ю тебе, як зло, яке ти породжуєш. Я присуд виконаю сам і розпишуся на снігу в цьому. А за що я тебе судитиму, ти, пес, знаєш сам.

Сірчиха
Сірчиха. У сміливих щастя завжди є! От хоч би ми. Приїхали сюди... Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо і злидні, і смерть. Чужа чужина... А бач, оббулися! І дивись – зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили. І звикли, полюбили.
Спочатку ми поселилися в селі, тепер це містечко Києвом зветься. Хати білили, як на Україні. З нас тут за це сміялися, що от, мовляв, скільки лісу, а "хохли" хали з глини ліплять та білять.
Колись до революції здорово жили тут наші люди.
Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. А народ наш робочий. То й ми жили колись.
А сім'я у нашого діда була велика. Понад 50 чоловік.
Синів сім мав, женив, не відділяв. Дочок заміж віддавав – на сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Сірків куток – то ціле село. Весело жилося. Трудилися щиро, то й мали. Це була наша друга Україна, але щасливіша. І назви тут люди подавали свої, сумуючи за рідним краєм.
Ну, а потім пішло все шкереберть. Нові часи, нові порядки. Вже немає Сіркові держави.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка