Університет імені івана франка проблеми гуманiтарних наук



Сторінка8/11
Дата конвертації15.04.2016
Розмір2.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Література

  1. Попович М.В. Роль філософії у духовному розвитку людства. / Збірник наукових праць [Матеріали ІІІ Міжнародної науково-теоретичної конференції “Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності”, 19 – 20 травня 2011 р.] – Житомир : Видавництво ЖДУ ім.І.Франка, 2011. – С. 10 – 16.

  2. Ентоні Д. Сміт. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. [Наукове видання]. – К. : Темпора, 2009. – 312 с.

3. Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність:
запасний гравець Європи [Текст]. – Дрогобич : ВФ “Відродження”,
2004. – 488 с.

4. Лук’янець В.С., Соболь О.М. Філософський постмодерн. [Текст]. – К. : Абрис, 1998. – 352 с.

5. Див.: Умберто Эко. “Вечный фашизм”// Литературная газета. – 4 октября 1995 г., № 40 (5571).

6. Див.: Arnason J. Nationalism, Globalistion and Modernity // Theory, Culture and Society. – 1990. – Vol. 7. – № 2, 3.

7. http://li-maup.edu.lviv.ua/index.php?page=20

8. Патріотичне і гуманістичне виховання військової інтелігенції: сутність, взаємозв’язок, стан, проблеми/ Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції. – К. : Просвіта, 2003. – 289 с.


Баранивский Василий. Национально-патриотическое воспитание молодежи как проблема высшей школы Украины. В статье на основе философско-социологического анализа отображается место и роль высшей школы в национально-патриотическом воспитании молодежи. Подчеркивается актуальность национального воспитания молодежи в аспекте проблем украинского общества, предоставляются определенные рекомендации по их решению.

Ключевые слова: социализация, высшая школа, молодежь, национально-патриотическое воспитание.
Baranivskyi Vasyl. National patriotic education as a problem of higher school in Ukraine. In the article on the basis of the philosophical-sociological analysis the place and role of higher school is represented in the national patriotic education of youth. Actuality of the national education of youth is underlined in the aspect of problems of the Ukrainian society; certain recommendations are given as to their solving.

Key words: socialization, higher school, youth, national patriotic education.





УДК 130.2

Ж 77
Дмитро ЖМУНДУЛЯК
ПРОБЛЕМА ФІЛОСОФСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

ПОЛІТИКО-ЮРИДИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

ЯК СКЛАДОВОЇ “ЧЕРНІВЕЦЬКОГО МІФУ”
У статті розглянуто в культурно-історичній ретроспекції основні моменти формування політико-юридичної культури м. Чернівці як динамічної складової “чернівецького міфу”. Проблема осмислюється в світлі локальних і глобальних аспектів проблеми мультикультуралізму, оскільки багата й непроста історія цього міста характеризується етнічно-культурною строкатістю та, водночас, стабільним прагненням до мирного співіснування різних національних громад у контексті зміни типів суспільно-політичної культури.

Ключові слова: “міф Чернівців”, політична культура, правова культура, мультикультуралізм.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. В аспекті глобальної урбанізації сьогоднішнього життя універсальною проблемою філософії культури стає вивчення соціокультурного феномена міста як такого, зокрема в аспекті “міфу міста”: існують ґрунтовні дослідження про “міф Риму”, “міф Єрусалиму”, “міф Києва” тощо. Конкретне ж невелике місто, як у цьому разі Чернівці, зазвичай залишається поза увагою дослідника. Однак усе ще не визначена сама проблема філософського дослідження політико-юридичної культури як складової “чернівецького міфу” й важливого чинника культурного прогресу міста і цілого буковинського краю. При величі масиву історичного, культурологічного та краєзнавчого матеріалу в цій сфері, він усе ж

© Жмундуляк Дмитро, 2012

таки постає фрагментарним, розпорошеним, чекає на філософсько-культурне узагальнення.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Тому нашою метою є постановка проблеми дослідження “міфу Чернівців” у проекції суспільно-політичної діахронії та формування правової свідомості, визначених багатою й непростою історією цього міста та зміною типів політико-юридичної культури.

У цій ситуації набувають значної філософської вагомості поняття політичної та юридичної культури. Термін політична культура було введено в ужиток ще німецьким просвітителем ХVIII ст. І. Гердером, який розумів її як означення духовної установки на втілення в життя певного суспільного ідеалу (політична культура в широкому сенсі слова)1. Не буде зайвим згадати і про типологію політичної культури, що її встановили американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба, які виділили такі три типи: патріархальна політична культура – населення байдуже до пануючої політичної системи; підданська політична культура, яка характеризується психологічною відданістю людей даній конкретній владі й пасивністю індивіда, та активістська політична культура, яку формують активні й зацікавлені суб’єкти, здатні до політичних змагань і боротьби [1]. Політична культура невід’ємна також від культури правової (юридичної), яка визначається станом загальної культури населення, якістю національного законодавства та передбачає соціально-правову активність громади, нетерпимість до протиправної діяльності [3].



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Місто, яке формує й насаджує культуру в своєму регіоні, стає цитаделлю політичної та правової культури. Утім, визначається, що є різні типи міст за самим фактом їхнього виникнення – міста, що сформувалися за волею влади чи окремого можновладця, або ж такі, що виникли “природним” шляхом, склалися в результаті ініціативи групи поселенців, що “огородилися” від дикої природи й інколи мали досить складні стосунки з владою [7]. Крім того, всяке значне європейське місто в будь-якому випадку тією чи іншою мірою поліетнічне та мультикультурне, що створює не лише атмосферу духовного багатства й різноманітності, а й певне напруження й дух політичного змагання, що очевидно впливає на сферу юриспруденції та судочинства. О. Ревіна розглядає місто як форму буття, якій властива власна культурно-етнічна визначеність, а мультикультурний простір міста має такі характеристики: інтенціональність (людина змушена визначатися з цілевизначенням свого існування та національною ідентичністю в тому числі), інструментальність (індивід шукає власні способи життєдіяльності, але в межах полі етнічної культури міста), інтерсуб’єктивність (особистість неухильно належить до певної соціальної та етнічної групи, навіть якщо прагне дистанціюватися від людей) [12, 7 – 8]. На думку І. Намєстнікової, вирішальну роль у міжкультурній комунікації має діалог як її основа, що перетворює цю комунікацію на важливий чинник динаміки культури [9, 86 – 129]. Водночас сьогодні, в епоху невідворотної глобалізації, коли різні культурні світи дуже часто сусідять на одній території, це напруження часто призводить до трагічних конфліктів. Місто тут виступає вузловим центром таких суперечок. Отже, Чернівці, як нам здається, можна цілком обґрунтовано, скориставшись думкою С. Ляхової, назвати “проміжним” містом – містом обласного значення, нібито провінційним за зовнішніми ознаками, але “зі столичним типом міського способу життя” [8, 19]. Це не так вже випадково, що невеличке місто стало культурним центром – подібні процеси були особливо характерні для першої половини ХХ ст., коли провінційні міста “стають соціокультурними центрами, тісно пов’язаними з традиціями та водночас такими, що відкриваються новаціям” [4, 3]. Чернівці, розташовані на стику Заходу й Сходу Європи, – справжній
заповідник потужного культурного розвою, культурного взаємовпливу та синтезу культур.

Очевидно, що різні типи політичної культури та рух правових норм визначено історичним функціонуванням у цілій Україні, в її західних областях і, конкретно, в м. Чернівці, тоталітарних, авторитарних та демократичних політичних режимів, які характеризуються різним ступенем активності населення у ставленні до політики та різним рівнем його інформованості, визначним загальнокультурною ситуацією краю.

Водночас, як свідчить досвід сучасної Західної Європи, де проект мультикультурного суспільства безславно завалився, бездумне й механічне поєднання на одній території зі своєю власною потужною культурною базою представників різних народів та релігій, індивідуумів та спільнот різного рівня культурності, призводить лише до глибинної прірви між цими спільнотами й окремими людьми та до численних, часто антагоністичних конфліктів. Тому чернівецький мультикультурний досвід політичної толерантності й прагнення дотримання правових норм є особливо актуальним.

Чернівецьке політичне життя характеризується доволі інтенсивною еволюцією, або й революційними стрибками від одного типу до іншого, що визначено загальноєвропейською політичною парадигмою – рухом від патріархальності й авторитаризму до нинішньої демократичної свідомості, хоча процес цей далекий від однолінійності й прямоти: місто, що виникло на межі українського та молдавського світів і в момент переходу суспільства від Середньовіччя до Відродження, жило потім сотні років в лоні Австро-Угорської монархії під диктатурою австрійської адміністрації, півстоліття під пресом комуністичного тоталітаризму й увійшло в непрості політичні обставини сьогодення з його характерним численним переплетінням різних соціальних та національно-ідеологічних проблем.



Виклад основного матеріалу дослідження. Динаміка розвитку Чернівців, які пройшли шлях від давньоруського міста до статусу значного культурного центру сучасної української Буковини, визначається складною політичною боротьбою та внутрішньою еволюцією усіх перерахованих чинників.

Чернівці формувалися історично в різні епохи: в епоху переходу від феодалізму до капіталістичних відносин, в епоху торжества абсолютистських монархій, в епоху спроб встановити той чи інший тип тоталітаризму, нарешті, в епоху буяння демократичних і національно-визвольних рухів. Вони йшли від ксенофобії та частих воєнних конфліктів, від юридичного хаосу та невизначеності, від національної розрізненості й боротьби за політичне домінування до пошуку політичної рівноваги, забезпечення прав людини й дотримання законності.

Однак не слід вважати, що ситуація завжди була безхмарною та безконфліктною. Вже те, що Чернівці нині є переважно україномовним та російськомовним містом у щільному кільці сіл, часто населених молдаванами та, почасти, румунами, є свідоцтвом ситуації, що склалася ще в сиву давнину, коли слов’янські племена увійшли в контакт з племенами фракійців, які теж справедливо вважаються автохтонами цієї землі. І якщо слов’яни з’явилися тут у V ст. н. е., то й румунська (проторумунська?) спільнота, на думку румунських учених, проживала тут віддавна, і це питання вимагає уваги.

Мабуть немає сенсу шукати якихось пояснень геополітичної ситуації в таких смутних і досі не визначених докорінно з усією належною науковою точністю явищ, як Трипільска культура, сліди якої українськими кордонами аж ніяк не окреслюються, а органічно й повноцінно продовжуються ще й на території Румунії та Польщі. Інакше кажучи, для людини, яка глибко цікавиться питанням, очевидно, що трипільці українцями в повному розумінні слова аж ніяк не були – досить пригадати версію Ю. Кандиби (Олега Ольжича), який був не тільки палким українським патріотом, а й серйозним дослідником-археологом: він переконливо доводив месопотамські корені трипільців [5], чия культура стала відправною точкою для землеробських цивілізацій як слов’ян, так і інших східноєвропейських племен, будучи, за примхою долі, трансплантована на їхні землі через катаклізм планетарного характеру2.

Край, нині званий Північною Буковиною, від середини
І-го тисячоліття до ХVІІІ ст. практично був свого роду “нічийною” територією, зайнятою темними та сирими буковими лісами, де люди селилися “кущами”, без певних національно-державних кордонів, і тут слов’янські поселення вільно межувалися з румуно-молдованськими (волоськими), що спричинювало характерну мовно-культурну інтерференцію. Так, у нинішній румунській мові сільськогосподарський реманент, посуд тощо. дуже часто позначається слов'янськими термінами (lopataлопата, grebla граблі, boroană – борона, teren терени, ara орати, sticlă[скляна] пляшка), а в українську мову увійшли такі характерні слова й словосполучення, як мати фацу (підтримувати реноме), калфа (розпорядитель на сільських міроприємствах; вочевидь, слово прийшло в поневолений турками румунський край із ісламського світу, де звучало як халіф), гуцул – розбійник, тайстра – торба, широкоуживані нині в українській мові бринза та мамалиґа тощо.

Дуже, важливо знати, коли саме виникли Чернівці: міста в цьому краї виникали з княжої волі лише в ХІ – ХІІІ ст., а більш сприятливі для формування суспільної культури умови спостерігаються пізніше, коли “сформувалися нові центри суспільно-політичного та релігійного життя населення, а саме князівські фортеці” [2, 109; див. також: 13]. За загальноприйнятою у нас версією Р. Кайдля, місто виникло від початку як слов’янське – спершу на Пруті в середині ХІІ ст., але формувалося в ренесансні часи, коли перебувало в складі Молдовського князівства.

Ніщо, власне, не перешкоджало вільному розвоєві ренесансного процесу формування численних міст – у XVI столітті їх в Україні загалом є вже два десятки; тут бурхливо розвиваються товарно-фінансові відносини, з’являється магдебурзьке право, за яким міста отримують самоврядування; вільно пересуваються й осідають на українських землях уродженці Західної Європи; спостерігається і зворотній процес.

У буковинському краї XVI –ХV ст. поступово втрачали свою значнущість такі юридичні кодекси, як “Руська правда” Київської Русі або “Литовський статут” часів володарювання Литви. Та при цьому, вочевидь, у самих Чернівцях., навіть при політичній домінації молдаван, навряд чи широко функціонувало те звичаєве молдавське (або волоське) право, яке існувало виключно в усному варіанті й то в середовищі селянському (вільних селян). Нехай це право сягало навіть “руського” населення не лише Буковини, а й Галиції: воно регулювало в основному земельні відносини та проблеми майнового спадку, й здійснював його на практиці “кнез” (“жуде”), якому належали дарунки продуктами (сир, вовна, віск тощо); кілька разів на рік збиралося й сільське віче. Та й кількість румунського населення Північної Буковини реально збільшилася вже в рамах нової історії: лише зі встановленням австрійської влади розпочалося інтенсивне переселення до Буковинського регіону румунів із Молдавії та Семигороду.

Натомість помітне значення з погляду наближення Чернівців до норм західноєвропейського міського життя мало запровадження магдебурзького (тевтонського) права у 1488 р., яке не слід розглядати як продовження, мовляв, споконвічної вічової традиції київських часів (віче функціонувало, до того ж, лише у Новгороді, Смоленську й ще кількох містах Київської Русі). Магдебурзьке право формувалося на ґрунті досвіду міст-комун західноєвропейського Середньовіччя (зародився у Північній Італії). У містах такого типу з’являється колегіальне управління – магістрат, куди міг бути обраний всякий достойник навіть з простолюду (утім це не поширювалося на нижчі верстви, на жінок, незаконнонароджених та нехристиян). Це не було виключно наслідком німецької колонізації слов’янських земель, тут відбилися процеси економічної та культурної інтеграції, так характерні й для нинішньої Західної Європи. Створені за магдебурзьким правом органи міського самоврядування та суди були згодом обмежені, а потім і зовсім ліквідовані австрійською адміністрацією. Але ця ситуація значно наблизила Чернівці до рівня західноєвропейського міста.

У складі Австро-Угорської монархії всі були вимушені визнавати австрійську політичну домінацію й норми австрійського судочинства. Тут з 1812 р. діяв кодекс законів, заснований на традиції римського права й був певним компромісом між феодальними нормами й новими, буржуазними поглядами на права людини взагалі, права жінок і дітей, майно, спадщину тощо [6]. Управлінська діяльність ґрунтувалася на традиціях австрійського бюрократизму, хоча в австрійському парламенті лунав голос і буковинських депутатів, а після революційних подій 1848 р. українській громадськості не лише вдалося скасувати селянські повинності, а й піднести національно-визвольний рух та трохи демократизувати управління Буковиною [10].

Відверта насильницька румунізація Північної Буковини, насамперед, міста Чернівці, активно розгорнулася пізніше, з падінням Австро-Угорської монархії, але тривала недовго, не мала глибоких результатів і припинилася після входження Північної Буковини до складу Радянської України. Тому всерйоз говорити про те, що політико-юридичну традицію Чернівців визначено “румунською традицією”, як це твердять деякі румунські вчені [14], підстав немає.

Подібна ситуація спостерігається і в історії масового заселення м. Чернівці євреями, що прийшли сюди переважно з Австрії й довго культивували в своєму середовищі не лише ідиш, а й добру, грамотну німецьку мову (аж до Другої світової війни); у другій половині ХІХ ст. це багате й красиве місто пишно іменувалося серед представників єврейського етносу “Трояндою Ізраїлю” (євреї тут складали майже половину населення навіть після Другої світової війни, й ситуація змінилася докорінно лише в останні два десятиліття). У свідомості жителів України Чернівці, як, скажімо, й Бердичів, – “єврейське” місто. Та попри думку про якесь колишнє “домінування” чернівецького єврейства, в пору його розквіту лише всередині даної національної громади діяв єврейський релігійний закон – галаха, за дотриманням якого стежили рабини з Бейт-Діну (Дому Суду). Євреї цілком корилися політико-правовому домінуванню Австрії. Отож говорити про “єврейське засилля” в Чернівцях підстав немає.

Та буття в лоні Австро-Угорської імперії визначало не лише співіснування в єдиному політичному просторі та єдиному юридично-правовому полі, заснованому на нормах загальноприйнятого для Європи римського права, але й певну напруженість національно-політичних питань, які перепліталися з проблемами класового протистояння та пропагандою радикально-соціалістичних ідей. Гострі були, наприклад, полеміки між прихильниками “москвофільства” й українськими “самостійниками”. Але усе ж таки принцип національно-культурної автономії, який послідовно проводився цісарською владою, дозволяв дещо пом’якшити соціальне та міжнаціональне напруження.

Падіння австрійського володарювання викликало численні політичні катаклізми, міжнаціональні конфлікти й масове порушення прав людини, що особливо гостро проявилося в роки Першої світової війни [11]. У подальшому виникнення і змагання численних політичних партій, трагедія двох війн, спроби тоталітаристичного поневолення краю в ХХ ст., фашистська окупація тощо, вносили свої корективи до ситуації. Перебування в складі СРСР сформувало нові акценти; зокрема в місті поширилася комуністична ідеологія та вкоренилася російська мова, яку вважають рідною багато хто з нинішніх чернівчан. Не будемо багато говорити про ситуацію з правами людини в радянському суспільстві та утискування вільної економічної ініціативи і національно-культурних начал: це вже добре висвітлено в науковій літературі.

Пострадянський період приніс з собою різке соціально-політичне розмежування суспільства, загострення національного питання, дискусії та мітинги, демонстрації політичних сил. За цих умов особливої уваги потребує розвиток правової думки та стан дотримання законності. Колись у Чернівцях, як і в інших містах Австро-Угорської імперії, в самому серці міста, на Соборній площі, височіли поруч багатоповерховий будинок суду й приміщення тюрми, що покликано було символізувати верховенство права у громадянському житті міста й краю. Сьогодні приміщення суду, в якому за радянських часів містився обком КПРС, віддано національному університетові імені Ю. Федьковича, й тут розташовано юридичний факультет – кузня кадрів сучасних буковинських юристів, створена, що називається, на голому місці. Проте сьогодні сумлінне дотримання законності – не завжди проста річ, і про це відверто говорять чернівецькі ЗМІ. Водночас, знакові ситуації на зразок резонансного засудження голови однієї з районних адміністрацій, який, разом зі своїми охоронцями, тяжко побив селян, що насмілилися, як звикли здавна, ловити рибу у приватизованому ним водоймищі (попри спроби деяких авторитетних груп пом’якшити вирок), свідчать про пошук суспільством справедливості й тяжіння до встановлення міцної законності.

Зокрема в нинішніх умовах важливо дати зважену оцінку пошукові шляхів до європейського вибору України й Буковини, питомої ваги російського населення й російської мови, так само, як і “румунського фактору” і взагалі “західного” та “східного” векторів у політичному житті й юридичній свідомості сьогодення. Окремої уваги потребує також роль Чернівецьких політичних угрупувань, юристів, осередків науки й культури в цьому процесі.



Висновки і перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. Політико-юридична культура міста має, попри усі складності й негаразди, певну тверду основу: найбільш поширеною характеристикою Чернівців є загальне визнання їх багатоетнічним і, водночас, виключно толерантним містом. Колись кожен буковинець, найперше чернівчанин, володів не лише “руською” (українською) мовою, а ще й німецькою, румунською та ідиш (багато хто знав і польську). Сьогодні в Західній Європі з тривогою мовиться про провал ідеї мультикультурного суспільства (хоча в США таке суспільство якось тримається, попри провал надій на моделі типу “плавильного котла”). У Чернівцях, де поліетнічність і полікультурність складалися не так раптово, як в сьогоднішній західній Європі, усе протікало достатньо гармонійно. З австрійських часів тут реалізувався принцип національно-культурної автономії: у канцелярії – виключно німецька мова, а в приватному житті – повна свобода. У Чернівцях здавна існували (й існують по сьогодні) Український народний дім, Німецький народний дім, Польський народний дім; у часи румунського панування над Буковиною до них долучився й Румунський народний дім. Абсолютно вільно почувається в Чернівцях і російська (ліпше сказати, російськомовна) громада. Та при усій цій поліфонічності з часом виразно бере гору український первінь: 1918 року відбулося Буковинське віче, яке засвідчило масове бажання населення Буковини жити одним життям з усією Україною.

Передання про Чернівці, як фольклорні, так і зафіксовані на папері, дуже соковиті й колоритні, насичені енергією давно минулого й сучасності, пам’яттю про процвітання та негаразди. Вони не тільки позначені печаттю стародавності, а й виникають часом просто на наших очах. Наведемо достатньо показовий приклад механізму складання однієї чернівецької міфологеми. У 2008 р., на честь 600-річчя міста Чернівці, на Центральній площі було відкрито пам’ятник “Трояндам, якими підмітали тротуари Чернівців”. Його можна назвати, по суті, ілюстрацією до романтичного міфу, сформульованого німецьким журналістом Г. Гайнценом, що буцімто Чернівці були “таємною столицею Європи”, розкішним містом, де тротуари підмітали букетами троянд. Додамо, що недавно встановлений у місті пам’ятник, зі свого боку, став матеріалом для створення нового міфа: вважається, що дівчина, яка торкнеться великого пальця скульптури, щасливо вийде заміж, а хлопця буде очікувати успіх у всіх справах. Характерна також тенденція “укрупнити” значення Чернівців, чого варта хоча б формула “таємна столиця Європи”.

Змінюється й ставлення до колишніх об’єктів неприязні. Сьогодні, коли загасла гострота протистояння національно свідомого українства австро-німецькому пануванню, спостерігається навіть певна ностальгія за австрійською епохою та її міфологізація : чернівецький художник зі світовим ім’ям Б. Тутельман віддає чимало зусиль проекту реставрації великої статуї Австрії, нещодавно знайденої в уламках, а в одному з чернівецьких скверів встановлено пам’ятник цісарю Францеві-Йосипу, за часів якого Чернівці, як вважається, процвітали. Так нинішній обласний центр знову прилучається до аури імперії Габсбургів, і вже ніхто не відчуває тут себе приниженим.

Отож, у ментальність чернівчан міцно увійшла не лише ідея “українських Чернівців”, а й ідея полікультурності та толерантності до численних національних меншин, їхньої мови та культури. Красномовна деталь: у ході недавно проведеної в зв’язку з 600-річчям міста реконструкції центральної вулиці, яка носить ім’я Ольги Кобилянської, гранітні бордюри тротуарів прикрашено словом “Чернівці”, вирізьбленим українською, російською, румунською, польською мовами та мовою ідиш, що покликане символізувати багатонаціональний склад Чернівців і соціально-політичне суголосся міста.



Очевидно, що потрібне подальше й значно детальніше вивчення проблем соціально-політичної та правової культури Чернівців, яка в Новий час виражає зрослу креативність людини та її прагнення вільної та гуманної життєбудови, що віддзеркалилося в чернівецькому мікрокосмі з надзвичайною повнотою та рельєфністю.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка