Університет імені івана франка проблеми гуманiтарних наук



Сторінка5/11
Дата конвертації15.04.2016
Розмір2.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Uvarkina Olena. Pedagogical matrix of Ukrainian education. The article discusses the preservation of a national identity matrix of education, determining the effectiveness of education and the nature of its future development. It has been determined that the effectiveness of innovative humanistic education depends on the formation of a creative person as a top priority of the Ukrainian educational innovation and transformation.

Key words: pedagogical matrix, person’s self-identification, education, nation, pedagogical tradition.






УДК 1(09)(477)

К 72
Лариса КОСТЮК
ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ ЯК ЧИННИК ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ
У статті розглядаються історіософські концепції українських дослідників з метою аналізу етнічної історії як чинника функціонування ментальності, зокрема здійснено розкриття органічного характеру зв’язків між етнічною ментальністю і етнічним простором.

Ключові слова: ментальність, етнічна історія, етнічний простір.
Постановка проблеми. Історія твориться не сукупним життям усього людства, яке існує в певний час, і не одноманітною взаємодією всіх сил і умов людського життя, а окремими етносами чи групами етносів, які змінюються під дією різноманітних сил та умов, що більше ніде не повторюються. Згідно з умовами земного буття природа людини, як в окремих особах, так і в етнічних спільнотах, розкривається не вся раптово, цілком, а частково, підпорядковуючись обставинам місця і часу. За таких умов окремі етноси, що беруть найбільш активну участь в історичному процесі, особливо яскраво виявляють ту чи іншу рису людської природи. Наприклад, греки, роздрібнені на велику кількість міст-республік, з неперевершеною силою розвинули художню творчість і філософське мислення. Римляни, заснувавши небачену військову імперію, дали громадянське право. У таких досягненнях бачиться історичний поклик народів. Отже, таємниця історичного поступу не в особливостях народів, країн, даних виключно їм раз і назавжди. Суть його у тих різноманітних і мінливих, щасливих або невдалих чинниках внутрішніх і зовнішніх умов розвитку, що складаються в окремих країнах для певної етнічної спільноти упродовж певного періоду.
© Костюк Лариса, 2012

Зв’язок із науковими програмами. Проблема, піднята у статті, безпосередньо пов’язана із загальною темою НДР кафедри культурології та українознавства “Культурологічний та особистісний вимір художньо-естетичних цінностей української культури”.

Актуальність статті полягає у тому, що ментальність є вираженням на рівні культури народу історичних доль країни, як певна єдність характеру історичних завдань та способів їхнього розв’язання, що закріпилися у народній свідомості, у культурних стереотипах; це своєрідна пам’ять народу про минуле, психологічна домінанта мільйонів людей, вірних своєму історично складеному “коду” в будь-яких умовах, не виключаючи і катастрофічні. Історична доля є також вирішальною при формуванні основних думок та ідей політичного життя, які визначають практичну поведінку громадянина. Під таким впливом формуються такі поняття, як “держава”, “влада”, “воля”, а також ставлення спільноти до цих понять, що є надзвичайно важливим в умовах сьогодення України.

Аналіз досліджень і публікацій. Дослідженню різних аспектів української етнічної історії, як середовища розвитку етносу, присвячені праці М.Костомарова [6], М.Грушевського [2] та ін. Зокрема М.Грушевський підкреслює важливе значення Київської держави, вважаючи її найбільшою українською державою, що охопила всі етнічні землі. Звідси, на його думку, ведуть свій початок наше право, писемність, мистецтво, державне і релігійне життя, ментальність. “Куди, в яку сторону теперішнього українського життя не обернутися, скрізь видні і невидні нитки ведуть нас, як до свого початку, до тієї епохи, від якої починається наше національне буття, – до цієї доби Володимира Великого, до його держави” [2, 211]. Наступним важливим періодом етнічної історії дослідник вважає козаччину, яку він пов’язує із старою Руссю. Політичні межі Гетьманщини, на його думку, “нічого не значили супроти одностайности етнографічної території” [2, 218]. У цьому питанні М. Грушевський, ведучи полеміку з офіційною російською наукою, яка хоч і визнавала певний зв’язок з старою Руссю, та “виводила козаків від Чорних Клобуків чи інших турецьких насильників” [2, 215], вважає козаччину суто місцевим, а не чужим, прийшлим елементом. Скасування гетьманства і заведення загальнодержавних порядків Росії фіксувало, на думку дослідника, закінчення козацької доби. З того періоду “малоросійська історія” на певний час входить у русло “загальноросійської” історії, але зберігаючи свою етнічну самобутність. У своїх працях М.Грушевський довів безперервність українського етнічної історії від Київської Русі через Галицько-Волинську, Литовсько-Руську та козацьку держави аж до ХХ ст. та обґрунтував позицію вічності етнічних категорій, зверхності національних інтересів над класовими, яка трактувалася радянською наукою як “буржуазно-націоналістична пропаганда”.

Для сучасних українських дослідників проблема ментальності межує з проблемою на­ціонального характеру у структурі суспільної свідомості в дослідженнях П. Гнатенка [1]). Два типи ментальності – землеробський та козацький – виділяє в укра­їнстві А. Пономарьов [12]. Б. Попов під ментальністю розуміє “особливий стиль світосприйняття – стиль мислення і поведінки, влас­тивий тільки даному етносу. Саме ментальність, мислення і стереотипи поведінки вирізняють один етнос від іншого” [14, 46]. Автор слушно зазначає, що ментальність формується під впливом діяльності багатьох поколінь людей, і суспільні трансформації стосуються економіки, політико-правової системи, ідеології, системи цінностей, ментальності. Отже, за своєю природою ментальність є філогенетичною основою історії даного етносу. М. Юрій [15] виділяє особливості ментальності, формування яких відбувається упродовж тривалого історичного періоду. Саме ментальність, на його думку, долає історичні епохи, зберігає код нації і не може змінитися упродовж життя одного або декількох поколінь, проте соціальні катаклізми можуть істотно деформувати окремі менталь­ні настанови. М. Степико [13] говорить, що досвід буття визначає загальний рівень господарювання й побуту, дисципліни праці, професіоналізму та професійної честі. “Всі ці утворення – результат тривалого шляху, який пройшов народ; вони не можуть ні зародитися на пустому місці, ні зникнути в ході життя однієї генерації” [13, 217]. Найактуальнішою проблемою суспільного поступу України, на його думку, є “...сьогоднішня “розірваність” її національного буття, оскільки для свого … становлення українське суспільство має потребу в колективній пам’яті, колективній моралі, колективних цінностях” [13, 206]. Відповідаючи на питання, на основі яких цінностей відбуватиметься трансформація суспільного буття України і як буде враховуватися досвід життєтворчості етносів, що її населяють, у процесі такої трансформації, дослідник вважає, що “шлях України у світову співдружність… лежить не через зречення своєї культури, а завдяки задіянню власних унікальних, оригінальних механізмів життєтворення… для яких чужий досвід може мати лише значення уроків історії” 13, 225]. Сучасні концепції етнічної історії українців представлені також працями Я.Дашкевича [3], М. Михальченка [11], Я. Ісаєвича [5] та ін. У центрі їхньої уваги постають проблеми розвитку “етнополітичного організму”, “української політичної нації”, “національної держави” тощо. Зокрема, на думку Я. Ісаєвича український етнос формувався всупереч політичній роз’єднаності (“феодальній роздробленості” ХІІ ст.), а не завдяки їй. Культурне відродження ХІХ – ХХ ст. було перерване трагедією 30-х рр. ХХ ст. і наступних десятиріч. Дослідник впевнений: що “одним з чинників культурно-національного відродження, що завжди йому передував, було зацікавлення своїми історичними коренями” [15, 37]. М. Михальченко [11] вводить поняття етнічної та політичної цивілізації. Зокрема він утверджує, що українська цивілізація зароджувалася як етнічна. “У формі етнічної цивілізації вона існувала у періоди, коли не мала державності” [11, 277]. Слушним є висновок, що коли йдеться про фактор території народу, походження його держави, то важливо брати до уваги не тільки етнічне походження, але і його етнічне оточення, історію самого народу та його зв’язків з іншими народами. Зовнішній світ стає частиною внутрішнього світу етносу, зумовлюючи своєрідність його сприйняття реальності й орієнтації у ній. Внутрішній світ новонароджуваного етносу – українського – поступово набуває автономності від інших частин давньокиївського слов’янського етносу, дедалі більше стає специфічним, набуває рис унікальності, які прямують до національної ідентифікації: “ми” – “вони”. Найповніше внутрішній світ нового етносу фіксується у “матеріально-ідеальній формі буття духа – мові, національному характері, самосвідомості” [11, 282]. Українська політична цивілізація існувала лише в періоди повноцінної державності України.

Здійснений нами аналіз показав, що, поняття ментальність активно ввійшло до наукового вжитку. Проте проблема ментальності постає аспективно – через відображення в українській культурі, через співвідношення з іншими духовними утвореннями, як самостверджувальна основа життєдіяльності етносу. Таке бачення досліджуваної проблеми спонукає до гіпотези про те, що дослідження етнічної ментальності українців потребує додаткового аналізу та розкриття суті впливу такого її чинника як етнічна історія. Для цього проведемо філософське узагальнення існуючих історіософських концепцій, зокрема, зосередивши увагу на таких працях: В.Липинського “Листи до Братів-Хліборобів про ідею українського монархізму” [10], Ю.Липи “Призначення України” [9], Д. Донцова “Дух нашої давнини” [4], О.Кульчицького “Геопсихічний аспект у характерології української людини” [7].

У соціальній структурі української етнічної спільноти виділяють чотири соціопсихічні типи українців: нордійський, понтійський, динарський та остійський. У давнину, коли протоукраїнське суспільство формувалося і розвивалося природним шляхом, ці типи відповідали чотирьом соціальним верствам: князь, воїни (староукраїнські бояри, козаки), вільні хлібороби та міщани (землевласники, ремісники), наймити (раби). Кожна з цих верств мала певний тип звичок, виховання, поведінки, а, отже, свою психологію та характер, тобто ментальні особливості. Характеристика цих типів подається в працях Д. Донцова, О. Кульчицького, Ю. Липи, В. Липинського. На думку дослідників, співвідношення чотирьох типів (соціальних верств) в українській етнічній історії було не однаковим. У період княжої доби, коли суспільство було повністю ієрархізоване, українці мали свою провідну верству (князів, бояр, дружинників), яка складалася переважно з нордійсько-остійських типів. Це була еліта суспільства, що об’єднувала етнічну спільноту. Її не знищили ні монголо-татарська навала, ні польсько-литовське панування. Її представники взяли участь у формуванні нової еліти за часів козаччини. Саме ця елітарна соціальна група була здатна поляризувати спільноту і стала носієм ідеї державності. Окрім того, в середовищі етнічної спільноти завжди є так звані пасіонарії, які є провідниками ірраціонального, трансцендентного в раціональному світі. Пасіонарії формують духовний світ спільноти. Їхні пориви у трансцендентне спочатку сприймаються і засвоюються елітою, а отже – з рештою спільноти. Завдяки пасіонаріям спільнота набуває своєрідності, неповторності; від їхньої концентрації залежить ступінь ідентифікації етносу. А від концентрації еліти залежить ступінь організованості та здатність до трансформації життя спільноти в цілісну соціальну систему (державу).

Незаперечним є той факт, що в усі часи у війнах та інших суспільних катаклізмах гинуть кращі представники спільноти. Така доля спіткала і козацьку еліту, а пізніше, українську свідому інтелігенцію. Якщо серед українців ХVІІ – ХVІІІ ст. ще жила пам’ять про власну національну аристократію, то протягом ХІХ – ХХ ст. вона була зовсім втрачена. Упродовж століть українці несли непоправні втрати свого генофонду. Це негативно вплинуло на нащадків. Недостатня диференціація суспільної структури, значне переважання селянської верстви мали надзвичайний вплив на формування української ментальності. Така ситуація сприяла накладанню стереотипів “бездержавності”, психічної “селянськості”, “антеїзму”, що відбилося на спрямуванні української культури, надавши їй характеру специфічної “народності” [10, 155]. Відбулося певне “вирівнювання” культури на середнього споживача, на спрощення взаємин у межах однієї верстви, тобто примітивізація.

Більшовицька диктатура та ідея безкласового суспільства на ґрунті такої особливості етнічної культури, як примітивізм та риси ментальності як індивідуалізм, призвели відповідно до такого явища в українській спільноті як “маскарад”, за влучним висловом Ю. Липи. Під час такого “маскараду” остійцеві легко прикритися маскою державного мужа і грати його роль. Головною турботою було втриматися на “вершинах”, куди випадково закинула їх доля. Звідси – пристосування до кожної з політичних течій, балансування між “своїми” і “чужими”, відсутність переконаності в національній ідеї, нездатність до вольових рішень заради цієї ідеї [9, 87]. Дослідник наголошував: “держави ми не маємо тому, що не уміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розвинути” [9, 418]. Дослідник наводить причини нашої недержавності, а саме:


  • географічне положення “на битому шляху між Азією та Європою”,

  • “на географічно несталому пограниччі двох різних культур: Візантійської і Римської”, “без захищених природою границь від сусідніх держав” [9, 421].

  • родюча земля та “добре підсоння”, що сприяло експансії завойовників та швидкій дегенерації “громадянських інстинктів” [9, 422];

  • “неусталеність раси” [9, 424], тобто несформованість української нації;

  • переважання в ментальності українців емоційності над “волею та інтелігентністю” [9, 426].

Безперечно, існує відмінність у ментальності не тільки різних етносів, а й усередині спільноти. Це певні відмінності у світосприйнятті “маси і вождя”. Наприклад, якщо в часи Княжої доби для аристократів найважливішими були – слава, честь, відвага, гордість, то для пересічного міщанина чи селянина ці поняття не мали такої цінності. На перше місце виступає матеріальне – те, що забезпечує спокій, стабільність, усуває потребу докладати надзвичайних зусиль для здобуття необхідного. Обсяг людської взаємодії у межах селянської верстви, при широкій самодостатності господарств, доволі обмежений. Відсутність відповідного розподілу праці не сприяє утворенню різнорідних соціальних типів. Селянський побут робить людину залежною більше від природи, ніж від соціальної структури. У ментальності спільноти, що властива для селянської верстви, можуть не сформуватися саме ті ознаки, що виникають у процесі розподілу праці та залежать від особливих форм цієї диференціації, (наприклад, існування і значення шляхти чи іншої провідної верстви, а також прагнення спільноти до творення своєї держави).

У етнічній історії українців особливе значення мали малі соціальні групи. Стосунки у межах селянської верстви зводяться до нечастих взаємодій, які пов’язані з організаційними формами невеликих територіальних поселень. Найчастіше у селянському побуті взаємодії чи співдії мають форму “суспільної злагоди” [8, 105]. Наприклад, толока, у процесі якої започатковуються особисті товариські контакти. У суспільному житті селянської верстви немає місця для співдії у громадських масштабах, виявлення почуттів широкої солідарності, за винятком поодиноких випадків селянських рухів. Натомість селянський побут активно сприяє особистим контактам “сусідства”, збереженню родинних і родових груп, приятелюванню і побратимству, тобто створенню малих груп на зразок “інстинктивних”, почуттєвих “спільнот переживання”, “сутнісних спільнот”. У цьому ж напрямі була спрямована дія історичних сил, що не давала можливості суспільному життю розгорнутися до глобальних масштабів, а заганяла його в “сферу інтимності” родини чи гурту приятелів. Тому малі групи – “спільноти переживання” – мали і мають значний вплив на українську ментальність. З одного боку, це призводить до виникнення негативних стереотипів “гуртковості”, ставлення до ідей та особистих дій з точки зору особистої прихильності, та недостатньої зацікавленості широкими організаційними формами, довготривалими надіндивідуальними та надгуртковими цілями. З іншого, розвивається здатність до товариськості, розуміння чужого душевного життя й пов’язаного із цим компліментарного явища – здатності до споглядальної настроєвості. Це зовсім не означає, що психологія селянина є меншовартісною чи шкідливою. Давня хліборобська культура в Україні має своє глибоке коріння та високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до неї тощо. Проте, це тільки селянська культура, і її не можна вважати загальнодержавною, формуючою культурою усієї нації.

На думку Д.Донцова, суть наших історичних проблем, особливо прагнення до формування своєї держави, у питанні існування формотворчої, будівничої правлячої еліти [4, 16]. Кожне сильне суспільство тримається на міцних моральних законах, що панують над ним, і прикладом їхнього дотримання є міцна правляча верства. Насамперед, стверджує дослідник, вона повинна бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам, понад усе ставити честь і обов’язок, беззаперечно вірити у свою справу і своє право керувати громадськістю. Правляча верства мусить суворо карати усякі егоїстичні тенденції всередині своєї групи й суспільності, не піддаючись голосу фальшивої “людяності”, не дозволяючи тим егоїстичним тенденціям розкласти суспільність, яку тримають вкупі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти: героїзм, непотурання злу, віра в свою високу місію, відданість справі, поняття честі, “фанатизм у службі ідеї”, “відвага стояти і впасти при своїм ідеалі”. Д. Донцов вважає [4, 24], що наша історія характеризується більшою неперервністю, ніж загально прийнято думати. Зокрема, татарська неволя тривала лише приблизно 80 років, від 1240 до 1320 рр., коли бере початок доба литовської держави, де слов’янський елемент панував не лише культурно, релігійно і мовно, але й політично і військово. “В надрах київської области, яка вперто підтримувала стяг руських князів, крилися зародки нових суспільних сил, яким судилося вступити в боротьбу в наступні епохи” [4, 25]. Дмитро Вишневецький, наприклад, поєднав риси варяга і дружинника з рисами литовських князів часів Ольгерда і Витовта. Цей же Вишневецький був основоположником українського козацтва.

Доба козацтва відзначається на початку двома фактами: остаточним розкладом старокнязівської аристократії і початком розкладу польської шляхти. Водночас починається формування нової провідної верстви української етнічної спільноти – козацького панства. На початку ця верства з’явилася на історичній арені сповнена завзяття, сили і невикористаної енергії на зміну “звироднілій аристократії недоляшків” [4, 26] і шляхетсько-польській провідній верстві. Це був час появи таких людей, як Вишенський і Вишневецький. Зі своїм проектом заснування нового січового ордену виступив і єпископ Верещинський. Вже король Баторій говорив, що з тих січових “лотриків” вийде колись провідна каста нового державного організму; що є в козацтві всі прикмети цієї нової касти – енергія, характер, інтелігентність, що починало бракувати польській шляхті. Коли козацтво відкинуло на другий план свої вузько класові інтереси, а своїм гаслом взяло боротьбу за народну справу; коли Сагайдачний, Могила та інші, наслідуючи та переймаючи роль київських князів, виступили на оборону церкви і цілої спільноти, коли виникла нова форма державного ладу, – втілення її в життя стало лише питанням часу [4, 27]. Цій новій провідній верстві вистачило життєвих сил на період ХVІ, ХVІІ, ХVІІІ ст. Однак, відбувся занепад і розклад цієї верстви, перетворення гордих і славних хмельничан, дорошенківців і мазепинців в “служилоє малоросійскоє дворянство” чужої імперії.



Дослідники української духовності і ментальності не раз запитували себе, чому це сталося? Класичну відповідь знаходимо у Т.Шевченка. Недобрі сили обернули здобуту свободу в рабство, а козацьке панство в “мужиків” тому, що розледащіло це панство, втратило свої колишні ознаки і поволі психологічно уподібнилося підвладній верстві. “Мужики” духом – стали з часом дійсними мужиками – отими євангельськими “водоносами і дроворубами чужого фараона”. Коли горде покоління тих, що з “Богданом ляха задавили” погрузло у приватному житті, на їхнє місце прийшли “байстрюки Катерини”. Коли для колишньої козацької старшини головним стало вже не “бути вільними”, не “всім верховодити”, не “на Січі панувати”, а на її землях “жито сіяти”, “картоплю садити” і “табуни розводити” під охороною чужого меча, – керівні функції перебрали на себе Румянцеви і Велємінови.

Як стверджує Д. Донцов, не географічне положення гетьманщини спричинило до занепаду козацького панства, ні те, що було воно замало демократичне, що мало недостатньо народолюбних прагнень, але якраз те, що стало це панство занадто демократичне, з інстинктами підвладного демосу, стало “мужицьке” [4, 28]. Інакше кажучи, коли ментальні ознаки підвладної верстви стають ознаками верстви правлячої, то в такому суспільстві настає катастрофа. Знецінюються вищі інтереси (політичні, релігійні, військові) і їх замінюють інтереси споживацькі. Наступний етап української етнічної історії характеризується значним занепадом духовності. До середини ХІХ ст., поки ще жили в Україні свідки гетьманщини або їхні нащадки, то можна знайти таку характеристику ментальності тодішнього українця: “Українці – глибоко віддані релігії й непохитні в їхніх священних істинах… вони гаряче люблять свою вітчизну і пам’ятають славу своїх предків… їхній войовничий дух ще не згас… вони з радістю б’ються за ту землю, на якій прославилися їхні предки і на якій вони народилися… і звикли згадувати голосні діла Наливайків і Хмельницьких… українці чесні, в словах тверді, мужні… українці здатні берегти довірені їм таємниці… злодійство було вчинком, яким найбільше гидували давні українці і тепер ним гидують… дехто звинувачує українців в гордості і непокірливості, інші приписують їм злопам’ятність та недостатню привітність та запобігливість… замкнутість” [4, 36]. На зміну цим носіям української духовності в кінці ХІХ ст. на початку ХХ ст. прийшла народницька марксистська інтелігенція з її інтернаціоналізмом та космополітизмом. Замість войовничого духу, властивого попередникам, – пацифізм і прагнення пристосуватися до обставин і сили. Отже, у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. українська інтелігенція, яка претендувала на роль лідера, в питанні скерування і формування спільноти не мала ні чітко окресленої формуючої ідеї, ні самого духу творення. Тобто, не почувалася інтелігенція правлячою верствою, що стоїть над загалом і має свої окремі функції творення держави. Тогочасна народна інтелігенція не вірила, що саме вона покликана втілити свою правду в своїй країні, навпаки в ній жила “віра в якусь містичну волю народу, у вроджену його здібність до осягнення якоїсь своєї “правди” в суспільних відносинах, якщо тільки йому не буде перешкоджати здеправована інтелігенція”. Виходячи з такої точки зору, інтелігенція думала, “зваливши теперішній державний та суспільний лад, віддати його спадщину в руки народних мас і полишити їх для побудови нового ладу”, тобто, саме масі, а не правлячій верстві. На думку цієї інтелігенції, після того, як не стало старої шляхетської правлячої верстви, її роль “повинен був перебрати на себе народ”, бо тільки він був “носієм великих масових рухів у цілій Європі”, а не якась там нова провідна верства. Демократичний провідник початку ХХ ст. мусив відзначатися м’якістю, лагідністю і толерантністю стосовно кожної людини, “старатися знайти причини та обставини, які пом’якшували б кожну вину та давали б змогу пробачити”. “Найхарактернішою рисою українського (народолюбного) провідника є скромність”, він повинен мати “відчуття залежності” від своєї групи” [4, 241].

На думку О. Кульчицького, “Історична дійсність спричинює в українця особливий стан колективної національної свідомості. Історична доля складалася так, що протягом історії майже ніколи не здійснювалися прикмети розвитку і закріплення колективної національної свідомості, а саме:

1) існування тяглості групи (доба упадку, перерви в нашому історичному житті);

2) існування свідомої ідеї групи (географічні умови України і розпливчастість її границь; трудність розмежувати російську і нашу історію в минувшини; змивання цієї історії в часи радянського народу);

3) конфлікти і суперництво з іншими групами (їх не бракувало, – але в конфліктах цих наша національна група не відігравала ролі повноправного суб’єкта історії);


  1. існування суцільності традицій;

5) існування розвиненої групової організації та спеціалізація функцій (однокласова суспільність українців)” [8, 27].

На основі здійсненого нами дослідження можна зробити висновок, що в аспекті формування основних ментальних настанов українців історичні процеси виконали певну селекційну роботу. Однак, коли йдеться про фактор ментальності, то важливо брати до уваги не тільки етнічне походження, але і його етнічне оточення, історію самого народу та його зв’язків з іншими народами. Зовнішній світ стає частиною внутрішнього світу етносу, зумовлюючи своєрідність його сприйняття реальності й орієнтації у ній.



Перспективи подальших розвідок у даному напрямку в тому, що немає спеціальних досліджень з окремих епох української етнічної історії з приводу формування чи трансформації основних рис української ментальності. Тому видається цікавим й доцільним здійснити певні розвідки в історію та культуру України під кутом зору дослідження ментального та споріднених з ним феноменів та провести певні паралелі із проблемами сьогодення, які б надали можливість для деяких узагальнюючих висновків.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка