Університет імені івана франка проблеми гуманiтарних наук



Сторінка2/11
Дата конвертації15.04.2016
Розмір2.18 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Література

1. Бермус А.Г. Естественнонаучная парадигма в психологии: выбор ориентиров / А.Г.Бермус // Вопросы психологии. 1998. – № 4. – С. 79 – 83.

2. Виндельбанд В. История философии / Вильгельм Виндельбанд. – К. : Ника-Центр, 1997. – 560 с.

3. Гарифуллин Р. Постмодернистская психология смысла. Введение в постмодернистскую (неклассическую) психологию / Р.Гарифуллин. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://psyfactor.org/ lib/postmodern.htm

4. Голов А.А. Сторонники старых идей уходят со сцены / А.А. Голов // Психология и новые идеалы научности (материалы “круглого стола”) // Вопросы философии, 1993, №5. – С. 3 – 43.

5. Кун Т. Структура научных революций. Логика открытия или психология исследования / Томас Кун. – М. : ACT, 2001. – 608 с.

6. Леонтьев Д.А. Неклассический вектор в современной психологии / Дмитрий Алексеевич Леонтьев // Постнекласическая психология, 2005. – № 1. – С. 51 – 71.

7. Петрунникова Р.В. История психологии /Р.В.Петрунникова, И.И.Заяц, И.И.Ахременко. – Минск : Изд-во МИУ, 2009. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://psyera.ru/stanovlenie-psihologii-kak-samostoyatelnoy-nauki-1025.htm

8. Рыбаков В.А. Совместима ли психология и естественнонаучная парадигма? / В.А.Рыбаков, А.Л.Покрышкин. – Томск : Дельтаплан, 2005. – 47 с. [Електронний ресурс] Режим доступу : http://bookap.info/genpsy/psyparadigma/load/doc.shtm

9. Слободчиков В.И. Основы психологической антропологии.  Психология человека.  Введение в психологию субъективности.  Учебное пособие для вузов / В.И.Слободчиков, Е.И.Исаев.  – М. : Школа-Пресс,1995. – 384 с.

10. Степин B.C. Теоретическое знание / В.С.Степин. – М. : “Прогресс-Традиция”, 2000. – 744 с.

11. Сурков В.Н. Гносеологические ориентиры в становлении и предметном самоопределении психологического знания / В.Н.Сурков. Автореферат дис. ... канд. филос. наук по специальности 09.00.01 – онтология и теория познания. – Омск, 2004. – 21 с.

12. Юревич А.В. Системный кризис в психологии /А.В.Юревич // Вопросы психологии. 1999. – №2. – С. 3 – 11. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.voppsy.ru/journals_all/issues/1999/992/992003.htm

13. Юркевич П.Д. Философские сочинения / П.Д.Юркевич. – М. : Правда, 1990. – 420 с.


Марчук Михаил. Психологическая парадигма как
объект гуманитарно-научной методологической рефлексии. Исследуется сущность и специфика психологической парадигмы как объекта гуманитарно-научного методологического поиска. Выявляются идейно-теоретические и социо-культурные предпосылки ее становления, закономерности трансформации, разновидности, антропологические измерения, гуманистические основы, реализованные и прикрытие методологические возможности.

Ключевые слова: гуманитарно-научное знание, класическая и посткласическая наука, методология, постмодернизм, рациональность, психологическая парадигма, философия науки.
Marchuk Mykhailo. Psychological paradigm as an object of humanitarian scientific methodological reflection. The article evaluates the essence and peculiarities of the psychological paradigm as an object of the humanitarian scientific methodological research. Ideal, theoretical, and social prerequisites of its establishment, scientific laws, differentiations, anthropological dimensions, humanitarian basis, realized and hidden methodological possibilities are revealed.

Key words: humanitarian scientific knowledge, classical and postclassical science, methodology, postmodernism, rationality, psychological paradigm, philosophy of science.






УДК 930.1:168.522

Р 87
Ольга РУПТАШ
ІСТОРИЧНА НАУКА І ПОШУК ПАРАДИГМАЛЬНИХ ПІДВАЛИН ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ
У статті аналізуються загальнонаукові та специфічні риси наукового гуманітарного знання. Об’єктом дослідження постають парадигмальні підвалини гуманітарних наук як основа спільної методології гуманітарного пізнання. Розглядаються особливості визначення поняття “парадигма” у контексті становлення гуманітарних і соціальних наук.

Ключові слова: гуманітарне знання, методологія, парадигма, критерії науковості, смислова визначеність, людиномірність.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Однією з нагальних проблем філософії науки постає пошук і конституювання парадигмальних підвалин гуманітарного знання, що допоможе досягти згоди між істориками, соціологами, антропологами, політологами й іншими представниками соціогуманітарних дисциплін щодо методології пізнання і критеріїв науковості.

Актуальність теми дослідження зумовлена двома причинами. Перша з них – глобальна, відбиває зміни в утвердженні загальнолюдських пріоритетів. ХХІ століття – століття гуманітарно-соціальних досліджень, коли на перший план виходять питання організації людського життя, а не підкорення природи. Людина усвідомлює, що знання, яке дало їй можливість панувати над природою, є недостатнім для повноцінного життя. Про це свідчить і бурхливий розвиток гуманітарного знання шляхом розгалуження його предметної сфери, і кількість випускників вишів з “гуманітарними” дипломами за останні роки.

© Рупташ Ольга, 2012

Олюднивши світ, людина потребує знання про цей новий “не-природний” світ. Пріоритетними сферами дослідження стають культура, історія, мова. При цьому загострюється філософсько-методологічна проблематика гуманітаристики: що є предметом та об’єктом гуманітарного пізнання, застосування яких методів і засобів дослідження приводить до істинного знання, які критерії його істинності? Відповідаючи на ці запитання, філософи навмисне чи мимоволі порівнюють і протиставляють дві царини знання – природничо-наукове (science, Naturwissenschaft) і гуманітарне (humanities, Geisteswissenschaft). Упродовж двох століть тривають дискусії стосовно їхніх спільних і відмінних рис. Сучасні дослідники вважають, що “жива практика дослідників-гуманітаріїв багатоманітна і складна: дві процедури, два стиля мислення, дві парадигми співіснують тут настільки тісно, що неможливо їх розділити, не порушивши живої тканини культури... Гуманітарна наука досі потребує самопізнання, розмежування пізнавальних підходів, опису багатьох дослідницьких програм з метою встановлення їхньої обґрунтованості і доцільності” [4, 278]. Передусім до уваги беруть методи пояснення і розуміння, процедури спрямовані на те, щоб досягти таких характеристик знання, як доказовість та переконливість.

Друга причина – локальна, визріла в українському науковому середовищі. Для різних поколінь, які є громадянами України, впродовж останньої декади ХХ і першої декади ХХІ століть актуальним залишається питання вибору своєї історії і свого майбутнього, оскільки історія – це політика майбутнього. Цей вибір потребує, по-перше, осмислення минулого, враховуючи його можливі інтерпретації, і по-друге, конституювання проекту майбутнього, зважаючи на цілі-орієнтири українського суспільства.

Підстави істинності історичного знання, легітимація методів історичного пізнання, процедури верифікації і фальсифікації як засобів обґрунтування історичних теорій заслуговують уваги і фахівців у галузі історичної науки, і пересічних громадян. Від відповіді на ці питання залежить розв’язання нетривіального питання про майбутнє України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання цієї проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Проблема конституювання гуманітарно-наукової парадигми знання в контексті філософсько-методологічного дискурсу стала провідною темою досліджень науковців кафедри філософії Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Восени 2011 року на базі кафедри відбулася Міжнародна наукова конференція “Гуманітарно-наукове знання становлення парадигми”, учасники якої намітили кілька напрямів і підходів до розв’язання цієї проблеми.

Зокрема, принципову можливість застосування парадигмального підходу в філософії та методології гуманітарних наук і його переваги обґрунтовують М.Марчук і С.Мудра. У нашому дослідженні ми спираємося на їхнє розуміння парадигми як сукупності соціокультурних компонентів, а не лише окремих теорій. М. Марчук і С. Мудра стверджують, що сучасну гуманітарно-наукову парадигму знання “варто досліджувати не лише в методологічному чи наукознавчому плані, а й ширше – як проблему, пов’язану з духовно-ціннісними орієнтирами людини і культури” [3, 4]. З нашого погляду, це дає підстави вивчати гуманітарні парадигми в широкому соціокультурному контексті, зважаючи на таку специфічну рису гуманітарного пізнання як ціннісно-смислову визначеність предмета дослідження і засобів його інтерпретації. Такий підхід підтримує І.Починок, стверджуючи, що “квінтесенцією гуманітарного ідеалу науковості є ідея про ціннісно-смислову визначеність знання світу людини, аналогічна логічній доказовості та несуперечливості знання як інваріанту математичного ідеалу та досвідно-експериментальній верифікованості знання як основи епістемного ідеалу природознавства” [9, 119].

Усталені, вивірені наукою і практикою взірці пізнавальної діяльності формуються на широкому світоглядному фундаменті, не обмежуючись лише епістемологічними нормами, а й містять ціннісні настанови, які є продуктом тотальності культурного тла. Наукова парадигма як основа наукової картини світу певного історичного періоду внутрішньо пов’язана невидимими, на перший погляд, каналами, які живлять її і наповнюють сумірними аксіосфері культури смислами. “Життєвий світ” (Е.Гуссерль), “неявне знання” (М.Полані), “стиль мислення” (П.Гайденко), “універсалії культури” (В.Стьопін) й інші подібні концепти були введені у філософію для прояснення природи ціннісно-смислових зв’язків культури і науки.

Важливу роль у становленні гуманітарно-наукової парадигми відіграли праці мислителів ХІХ ст. (Й.Дройзена, В.Дільтея, В.Віндельбанда, М.Вебера та інших), в яких вони обґрунтовували науковий статус і, водночас, специфіку гуманітарного знання та методів його отримання. В руслі цих досліджень за основу гуманітарної парадигми брали настанови філософії і методології історії. Й.Г.Дройзен сформулював головні принципи методології історії, як теоретичної дисципліни, яка обґрунтовувала науковість історії та її місце серед інших наук. Мислитель акцентує увагу, що “його спосіб розуміння історії випливає не лише з сьогочасних поглядів або тенденцій, але, принаймні, шукає зв’язок з тими останніми великими питаннями, які хвилюють і підносять душу людини” [цит. за: 2]. Продовжуючи цю традицію, ми спробували виявити спільний фундамент для гуманітарних наук, здійснюючи аналіз і рефлексію історичного пізнання.

Засади гуманітарного пізнання формуються в історичній реальності, яка є динамічним процесом і неперервним творенням нових форм. Історицистський підхід до визначення специфіки гуманітарного пізнання обґрунтовує Б.Починок: “подібно до того як методологія природознавства, науки загалом, розвивалася на засадах механіцизму, так само й методологія гуманітарного пізнання формувалася і функціювала під значним впливом принципів історицизму” [8, 82]. Це означає, що з одного боку, в історичній реальності як сукупності настанов, орієнтирів, зразків ми знаходимо спільне підґрунтя усіх наук. З іншого – парадигми – це результат сукупної пізнавальної діяльності людства, яка має характеристики плинності і мінливості у соціокультурному контексті.

На наше переконання, розв’язання філософсько-мето-дологічних проблем окремих гуманітарних наук не може йти


абсолютно різними незалежними шляхами. Пошук парадигмальних підвалин гуманітарного знання має два вектори: від індивідуального, специфічного в кожній з гуманітарних наук до загального, спільного в них і, навпаки, від загального, спільного до індивідуального, специфічного. Беручи до уваги результати досліджень проблеми формування парадигм гуманітарних наук, проведених нашими сучасниками, ми виявили значну розмаїтість підходів до її розв’язання, але невирішеним залишається питання співвідношення загальнонаукових рис гуманітарного знання і його специфічних характеристик.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Ми маємо на меті, по-перше, з’ясувати значення поняття парадигми у гуманітарних науках, історії; по-друге, проаналізувати загальні і специфічні риси гуманітарного знання; по-третє, визначити критерії науковості для гуманітарного знання, загалом, й історичного, зокрема.

Виклад основного матеріалу дослідження. У найзагальнішому значенні парадигма постає як сукупність знань, переконань, припущень, цінностей, методів і прийомів пізнання – світоглядний каркас сприйняття дійсності спільний для певної групи суб’єктів. Іноді це поняття позначає стереотипи мислення, смислові кліше. У цьому сенсі воно найбільш близьке до свого етимологічного коріння у грецькій мові (παράδειγμα – “приклад”, “зразок”). Платон вживає це слово у діалозі “Тімей”, описуючи творення космосу Деміургом за зразками, прототипами.

Вважається, що поняття парадигми почали застосовувати в науці у значенні теоретичного підґрунтя для розуміння і пояснення з 1960-го року з легкої руки лауреата Нобелівської премії – Давида Балтімора. А найширшого розповсюдження воно набуло завдяки Томасу Куну, ставши центральним у поясненні структури наукових революцій. Парадигма, за Куном, є основою нормальної науки, яка ґрунтується на попередніх наукових досягненнях і сприймається певною науковою спільнотою як фундамент для подальшої діяльності. Тобто, парадигма – це певні схвалені зразки актуальної наукової практики – приклади, які місять і закон, і теорію, і додатки й інструментарій – забезпечують науку моделями, з яких беруть початок відповідні специфічні традиції наукового дослідження [див.: 14].

Парадигми задають межі проблемного поля наукової дисципліни, можливі шляхи пошуку відповідей і розв’язання проблем, прийнятні стереотипи інтерпретації наукових відкриттів. Ці межі не дають змоги прибічникам однієї парадигми поглянути на світ очима прихильників альтернативних парадигм, які належать до іншого теоретичного горизонту і забезпечують інші перспективи бачення. Це зумовлено, зокрема, відмінностями у наділенні значущістю конкретних наукових проблем та у стандартах, які висуваються щодо оцінки їхніх розв’язків.

Усе зазначене стосується, передусім, природничих дисциплін. Сам Кун вважав, що поняття парадигми не підходить для аналізу соціальних наук. Більше того, воно може бути прийнятним для розмежування природничих і соціальних наук. У соціальних науках, так само як у філософії, чи історії, чи теології, немає заданих схем і стереотипів постановки та розв’язання проблем, понад те, сам вибір проблеми потрібно обґрунтувати і довести потребу у її розв’язанні.

У соціальних і гуманітарних науках від часу їхнього виникнення й донині спостерігається широкий вибір підходів, напрямів і течій, які конкурують між собою, не дозволяючи одному з них зайняти центральне місце парадигми. Цю думку підтримав французький соціолог Маттей Доган, аргументуючи її тим, що теорія може називатися парадигмою, коли вона є однією домінантною над усіма іншими в цій дисципліні, і коли вона визнається усією науковою спільнотою. Окрім того, він підкреслює, що утвердженню парадигми у соціальних науках перешкоджають такі чинники: терміни у соціальних науках є зазвичай багатозначними; вчені свідомо уникають взаємовпливу один на одного; кількість наукових шкіл швидко зростає; немає “фундаментальних відкриттів”. Отже, Доган доходить висновку, що “немає парадигм у соціальних науках, оскільки кожна дисципліна фрагментована” [12, 299 – 301].

Проте, можна заперечити автору, скориставшись його ж твердженням, згідно з яким соціальні науки схильні до запозичення термінів і концептів, адаптуючи їх до контексту своїх дисциплін. Поняття парадигми у гуманітаріїв набуває ширшого значення – це світоглядне підґрунтя пізнання й осягнення світу, в якому акумулюються життєвий досвід, ціннісно-смислові настанови, переконання й вірування характерні для певної культури, історичної доби, конкретного суспільства чи соціальної групи; спосіб мислення.

Слід відзначити, що й Т.Кун, після звернення до вивчення герменевтики у сімдесятих роках ХХ ст., змінив свої погляди на протиставлення між двома сферами наукового знання – природничого і соціально-гуманітарного, виявивши їхню спорідненість. Цей новий погляд він виклав у есе “Природні та гуманітарні науки” (The Natural and the Human Sciences), замінивши термін “парадигма” поняттям “герменевтичне ядро” [див.: 15].

Є й інші погляди щодо аналізу парадигмальності знання у соціальних і гуманітарних науках. Зокрема, Фредерік Еріксон, трохи жартома, стверджує, що “у соціальних науках парадигми не вмирають, вони викликають варикозне розширення вен і прилаштовуються до роботи кардіостимуляторів” (In the social sciences, paradigms don’t die; they develop varicose veins and get fitted with cardiac pacemakers) [13]. При цьому, соціально-гуманітарні дисципліни діють цілком відповідно до кунівських вимог щодо соціальної підтримки парадигми: наявність професійних організацій, які легітимують парадигми; активні лідери, які запроваджують і підтримують парадигми; наукові журнали і конференції, які підтверджують кредит довіри до парадигм, шляхом їхнього обговорення й критики; й зрештою, державні установи, навчальні заклади та засоби інформації, які пропагують парадигми тощо.

У цій розвідці ми виходимо з трактування парадигми не як єдиної домінантної теорії, а як одної з кількох провідних теорій у певній галузі чи дисципліні. Ще одне зауваження, яке слід зробити для тощо, щоб прояснити вихідні положення цієї статті, – двобічність поняття парадигмальності у гуманітаристиці. З одного боку, конкретне соціогуманітарне дослідження визначене прихильністю до певної парадигми, з іншого – соціогуманітарні науки є парадигмальними за своєю сутністю, оскільки традиційно так склалося, що однією з їхніх головних функцій є формування світогляду, тобто тієї смислової матриці, у межах якої формуються стереотипи і моделі світосприйняття, світорозуміння та світотлумачення.

Зокрема це стосується історичної науки, яка, інтерпретуючи події минулого, спирається на певний теоретико-свідтоглядний каркас, у результаті чого ми отримуємо “історію” – оповідь про минуле; й водночас формує наше тенденційне ставлення до сьогодення й майбутнього – перспективний план історії – фундамент нового світогляду. Особлива місія історії – консолідувати суспільство, народ, націю, підтримувати їхню ідентичність, спадкоємність. Щоб виконати цю місію історія повинна бути правдивою.

Історія як науковий виклад і пояснення минулих подій претендує на істинність, історія як “минуле” (у науковому
викладі) відповідно претендує на справжність. Усі ці характеристики – правдивість, істинність, справжність – акумулюються у понятті “науковість”, оскільки наука взяла на себе зобов’язання відмежувати правду від брехні, істину від помилки, справжність від ілюзорності. І хоча за останні десятиліття віра у спроможність науки виконати поставлені перед нею завдання значно похитнулася, але замінити її не може ні релігія, ні мистецтво, ні ідеологія.

Який же вихід знайти у конкретній ситуації, яка склалася (вибачте за тавтологію) в історії України з історією? Чи є єдина справжня історія України, і як її відтворити в історичній науці? Які критерії науковості застосовують для оцінки історичної теорії? Чи, можливо, у специфіці соціально-гуманітарного пізнання криється протилежний за суттю вихід – відмова від єдиного викладу історії і дозвіл на продукування різних наукових версій історій, відповідно до різних парадигм історичного дослідження?

Для відповіді на поставлені питання потрібно провести аналіз основних характеристик гуманітарного знання і методології гуманітарного дослідження.

Розпочнемо з так званих загальнонаукових критеріїв.


Першим з них розглянемо критерій обґрунтованості та доведеності. Ця вимога має два ракурси: з одного боку, у гуманітаристиці більшою мірою, ніж у природознавстві, обґрунтування нової теорії проводиться шляхом звернення до авторитетних першоджерел, опори на попередні дослідження і висновки з них, з іншого – гуманітарне дослідження, так само як і природниче, проводиться на базі зібраного фактичного матеріалу.

М.Марчук і С.Мудра зауважують: “Без опори на гуманітарну традицію гуманітарне знання неможливе. Тобто тільки через пізнання традиції відкривається сфера пізнання гуманітарного. Власне засоби гуманітарного пізнання – це і є засоби пізнання традиції” [3, 5].

Отже, обґрунтування вибудовується в руслі певної традиції відповідної галузі гуманітарного пізнання. Водночас доведення передбачає наявність емпіричної (доказової) бази – фактів-свідчень. В історичній науці – це історичні джерела: хроніки, документи, перекази очевидців тощо; в етнографії – “польові замітки”, зроблені на місцевості, яка описується, вивчається; у соціології – соціологічні опитування, статистичні дані; у лінгвістиці – тексти мовних агентів тощо.

Особливістю гуманітарної фактуальності є її замикання на певну цілісність – чи то суб’єкта пізнання, чи то культурного контексту, чи їх разом. Ні в історії, ні в соціології, ні в мовознавстві, ні в інших соціо-гуманітарних науках факти не мають самостійного існування – вони належать до певного горизонту культури чи кута зору дослідника. І хоча некласична і посткласична епістемологія аргументовано довели ілюзорність чистої емпірії, спростувавши тим самим і претензії природознавства на об’єктивність результатів пізнання, одним із головних критеріїв науковості знання залишається його доведеність.

Гуманітарне знання стає результатом висвітлення окремих плям на тотальному лоні людського світу. Інтерес дослідника є тим прожектором, який вихоплює із загального поля порцію досвіду й робить її предметом аналізу. Зацікавлений погляд, наприклад, історика допомагає вихопити лише ті факти, які вписуються в його схему історії, знехтувавши іншими чи проінтерпретувавши їх так, щоб не порушувати її. “...В історії, так само, як і в науці, ми не можемо уникнути певної точки зору, а віра в те, що ми таки спроможні це зробити, обов’язково при-зводе до самообману і відсутності критичного погляду” [7, 283].

Для того, щоб не потрапити у пастку власної ілюзії, слід розрізняти два типи можливих помилок у історичному пізнанні: ідеологічний і ноологічний [див: 5, 139 – 141]. Ідеологічне спотворення знання, як правило, здійснюється дослідником цілеспрямовано й свідомо, в той час як, ноологічне викликане несвідомим прийняттям укорінених у культурі норм, ідеалів і стереотипів. Для ілюстрації цих типів помилок А.М.Перлов наводить такий приклад: “Коли у сімдесятих роках минулого століття радянські партійні боси або шкільні вчителі стверджували, що капіталізм плодить злиднів і економічно приречений, це була ... ідеологія – намічене спотворення знання. Але те, що наявність злиднів визнається критерієм краху економічної системи – це вже спотворення зовсім іншого ґатунку. Так можуть вважати люди – і науковці і не-науковці – які виросли в культурі з гіпертрофовано високою оцінкою соціальної справедливості і навіть з культом шляхетної бідності” [5, 140 – 141].

При цьому ми маємо визнати, що гуманітарне знання, до певної міри, саме виконує ідеологічну функцію. Будь-яка ідеологія прагне забезпечити собі міцний фундамент, апелюючи до істинності своїх засновків, які добираються з наукового депозитарію “беззаперечних фактів” історії, соціології, етнографії, мовознавства та інших гуманітарних і соціальних наук. Повністю уникнути цієї двобічної комунікації гуманітаристики й ідеології неможливо. Проте критично оцінювати й розвінчувати міфи, які продукуються в результаті їхнього взаємовпливу,
потрібно.

Критична функція традиційно визнається провідною у європейській філософії (Сократів сумнів, Декартові метафізичні роздуми, Кантові критики). У ХХ ст. вона набуває нових методологічних форм і реалізується у практиках психоаналізу, деконструкції тощо, у яких на перший план виходить до-слідження не знання, а його підвалин. Важливо виявити передумови становлення знання: соціокультурний контекст, психофізіологічні чинники та інше. Це пов’язано з тим, що європейська наука, від свого зародження в античності й, особливо, конституюючись у Новий час, маніфестувала свою практичну міць, здатність до контролю й трансформації світу: “Scientia potentia est”. Філософія ХХ ст. взяла на себе місію розвінчання проекту Модерну, який ґрунтувався на здатності науки здійснити раціональне перетворення світу й людини, бути рушієм прогресу. У філософії і методології науки провалилися спроби виявити беззаперечні процедури перевірки істинності наукових знань – верифікації (емпіричної: вирішальний експеримент; логічної: зведення тверджень наукової теорії до протокольних суджень), недостатнім є і принцип фальсифікації. Це загалом розхитало усталену класичну модель наукового знання і змусило формувати альтернативні моделі науки: “відкрита” (К.Поппер), “анархічна” (П.Фейєрабенд), “герменевтична” (Г.Гадамер), “комунікативна” (Ю.Габермас), “іронічна” (постмодернізм).

У гуманітарних науках особливого значення набуває опис і обґрунтування шляху, яким дослідник приходить до висновків. А.Перлов зазначає: “Величезна кількість гуманітарних висловлювань легітимуються тим, що вони робляться у новому контексті, для нової аудиторії, на підставі нових даних. Значно більше це означає “на підставі індивідуального бекграунду і прихильностей чергового дослідника”, ніж “на підставі нових даних” у сенсі природничих наук. Дослідник, який робить чергове висловлювання з “вічних проблем”, повинен дуже добре розуміти, що його позиція дуже умовна. Вона прямим чином похідна від його методологічного арсеналу, від його культурного тла, від його світоглядної позиції” [6].

Недосить правильно сформулювати висновки, істинність яких легко піддати сумніву. Функцію обґрунтування виконує і сам опис дослідження, логічна процедура умовиводу, у якій можна помітити логічні помилки, порушення правил раціональної дискусії тощо. Вірний шлях забезпечує переконаність у тому, що висновки теж вірні. У цьому виявляється подібність гуманітарного обґрунтування з математичним методом доведення теорем. Не випадково першою парадигмою-зразком для методології гуманітарних наук стала математика (етичне вчення Спінози викладене у вигляді геометричних аксіом і теорем).

Особливістю стандартів доведення та обґрунтування гуманітарного знання, як зазначає І.Починок, є їхнє доповнення критеріями “глибини, емоційної привабливості та життєвої виправданості” [9, 119].

Другою характеристикою наукового знання є спеціальна термінологія, понятійно-категоріальний апарат теорії. Ця характеристика стала предметом активного обговорення прихильників різних філософських шкіл у науці.

Логічний позитивізм, спираючись на досягнення математичної логіки, поставив собі за мету очистити мову науки від метафізичних, спекулятивних понять, утворивши спільний каркас людського знання у формі емпіричної мови (протокольних суджень, які б висловлювали “чистий” чуттєвий досвід суб’єкта). Неспроможність віднайти спільну емпіричну мову спонукала до розробки ідеї мови спостереження, терміни і пропозиції якої стосувалися б речей і властивостей, які сприймаються відчуттями. Ця ідея також виявилася заснованою на певних спекулятивних (філософських) припущеннях, які не можна перевірити емпірично. Отже, жоден науковий апарат понять і термінів не може бути зведений до чистого відчуття і є теоретично заангажованим. Розв’язання цієї проблеми нагадує спробу ящірки наступити на свій хвіст, щоб знайти опору: наступаючи на хвіст, вона його втрачає.

“Мовну проблему” інтерпретує герменевтика у вигляді проблеми розуміння і тлумачення смислів, які суб’єкт пізнання віднаходить або приписує об’єктам. Контексти інтерпретації смислів формуються під впливом індивідуально-суб’єктивних і загально-культурних чинників.

Так званий лінгвістичний поворот у філософії і методології науки сприяв виникненню нової галузі гуманітарного пізнання – семіотики, або семіології. Цей факт підтверджує тезу: специфіка гуманітарного пізнання полягає в тому, що, прагнучи дослідити світ продуктів людської духовної діяльності, ми створюємо його нові об’єкти. В.Ратніков і Н.Краснонос надали цій рисі “здатності гуманітарного знання мимовільно змінювати те, що воно покликано відтворювати” формулювання принципу “онтологічної активності” гуманітарного знання [11, 116].

Гуманітарні науки – це не просто науки, які вивчають людину і створений нею духовний світ, а науки, які роблять людину людиною. Тому правомірно називати їх людиномірними у двох взаємозалежних планах: людина є мірилом гуманітарності і гуманітарність є одночасно мірилом людини.

Поряд із природничо-математичним напрямом розвитку методології наукового пізнання, центральне місце в якому посів логічний позитивізм, у 20-х роках ХХ ст. здійснюється прорив й у методології соціогуманітарного пізнання, піонером якого стала структурна лінгвістика Ф. де Соссюра. Метод дослідження складних систем взаємопов’язаних частин, який отримав назву “структуралізм” знайшов своє застосування не лише у лінгвістиці (Р.Якобсон) та літературознавстві (Р.Барт), а й в антропології (К.Леві-Строс), психології (Ж.Піаже), історії (М.Фуко), психоаналізі (Ж.Лакан) тощо. Структуралізм відіграв важливу роль у переході гуманітарного пізнання від переважно описово-емпіричних методів дослідження на новий рівень абстрактно-теоретичних узагальнень, систематизації та моделювання.

Часто в літературі трапляються нарікання на недостатню розробленість і дефініційованість наукового апарату гуманітаристики, що породжує проблему неточності гуманітарних теорій. З цього погляду, можна говорити про аналогічну проблему й у методології природничо-наукового знання. Адже в межах різних парадигм словник термінів є несумірним і непорівнюваним. Зміна парадигм тягне за собою не просто зміну значення понять і термінів, а зміну самого контексту розуміння й осмисленості.

Використання слів буденної мови, літератури і мистецтва у гуманітарних дослідженнях, з одного боку – недолік, оскільки породжує багатозначність термінів, які вживаються, їх семантичну невизначеність, а з іншого – перевага гуманітаристики, оскільки забезпечує доступність результатів гуманітарного пізнання для аналізу, критики та засвоєння не лише вузькими спеціалістами, а й широким загалом зацікавлених у цій проблематиці.



Третя характеристика гуманітарного знання, яку ми роз-глянемо, пов’язана з можливістю теоретичного знання не лише пояснювати явища, а й прогнозувати розвиток і поведінку об’єктів пізнання. Цю характеристику називають евристичністю. Це позалогічний критерій науковості; здатність знання до саморозвитку, розширення; творча продуктивність.

Евристичність, як високий ступінь наукової новизни, визначається потенціалом розв’язання нагальних проблем і тих, які постануть у майбутньому. Часто під евристичністю розуміють оригінальність, відмінність від загальновизнаного, типового. Для гуманітарних наук особливо актуальним є виявлення евристичних потенцій наукових теорій, оскільки будь-яка сфера людської діяльності (об’єкт гуманітаристики: мовна практика, історична подія, соціальна структура чи функція тощо) не може бути цілком прогнозованою і передбачуваною. Така непередбачуваність і є евристичністю, оскільки людська діяльність характеризується творчим, а не лише наслідувальним характером.

Палітра методів гуманітарних і соціологічних досліджень значно більше відкрита і демократична за природничо-наукову. Тут немає жорстких стандартів науковості, що породжує проблему вибору найефективніших з них для проведення досліджень. Важливу роль при виборі методів пізнання відіграють світоглядні настанови та ціннісні орієнтири. Наприклад, пріоритет механістичної картини світу спонукає до вибору біхевіористської стратегії у психологічному дослідженні; визнання ірраціональних прихованих сутностей налаштовує на практикування психоаналітичних методик.

Також під евристичністю наукової теорії розуміють спроможність її теоретичного зростання випереджати емпіричну базу. Тобто теоретично передбачати емпіричні факти, які ще не відкриті, на основі виявлених закономірностей.

У гуманітарних науках часто формуються моделі пояснення, які не є достатньо точними чи доведеними, але володіють значним творчим потенціалом для породження плідних гіпотез, аналогій, метафор, які стимулюють дослідника до відкриття нових сфер застосування відомого знання чи породження нових ідей для пояснення стандартних ситуацій, опису раніше відкритих фактів. Деякі моделі стимулюють науковий пошук не своїми відкриттями, а постановкою нових питань і проблем.

Четверта характеристика – зв’язок гуманітарного дослідження з важливими практичними завданнями. Останнім часом усе частіше береться під сумнів практичне значення гуманітарного знання, зокрема у галузі освіти й виховання. Прагматичні вимоги “дикого ринку” в Україні, відсувають на задній план навчальні предмети соціо-гуманітарного змісту. Не тільки державна політика, а й запити самих студентів спрямовані на “конкретні” дисципліни математичного і природничого циклу. Що ж може дати гуманітаристика суспільству й індивіду? Передусім, це здатність до варіативності мислення, антидогматизм, толерантність.

“Африканіст потрібен не лише для того, щоб пояснювати, де в Африці є нафта і з ким її краще разом видобувати. Африканіст, знавець Сходу, інший учений-гуманітарій, який вивчає інші мови, культури, суспільства, здобувають у процесі аналізу і розуміння інших картин світу або “образів світу”... “багатовимірне мислення” [1, 284].

Критичне мислення, яке протистоїть сліпій вірі у будь-яку ідеологію, є своєрідним профілактичним щепленням проти різних і водночас однакових у своїй однобічності і фанатичній відданості “-ізмів” (комунізму, фашизму, нацизму, фундаменталізму тощо). Звичайно, апарат найвищих державних функціонерів, які захопили владу, не зацікавлений у гуманітарній освіті українських громадян. Легко маніпулювати свідомістю людей, налаштованих на розв’язання “тут-і-тепер-проблем”, позбавлених культурно-історичного горизонту. Нація без минулого – це нація без майбутнього – конгломерат громадян глобальної спільноти, поєднаний лише тимчасовими синхронними зв’язками. Наразі, історія постає перед нами в одному зі своїх модусів – не “вчителькою життя”, не “відгомоном минулого”, а “тут-і-тепер-буттям”, в якому ми – не трансцендентальні, а екзистенційні суб’єкти (за звичкою, хотілося написати “діяльні і дієві”, але це було б відтворенням традиційного кліше, оскільки, зазвичай, ми спостерігаємо, чекаємо, переживаємо, скаржимося, обурюємося тощо, але не діємо; існуємо, не будучи сутністю і не визначаючи сутності).

Культурно-соціальна спрямованість є іманентною для філософії: вона звернена до смисложиттєвої проблематики, акумулює найгостріші питання сучасників, які вони ставлять не лише перед собою, а й перед досвідом попередніх поколінь. Слушно згадати Геґелеве визначення філософії як епохи, схопленої думкою. Для сучасних українців нинішня історична доба характеризується прикметниками “пострадянська”, “посткомуністична”, “посттоталітарна” – з одного боку, і – “незалежна”, “національна”, “проєвропейська” – з іншого. Здавалося б, чи неодмінно потрібно розводити ці акциденції по різні боки? Вочевидь, так. Адже ліворуч залишаються вкорінені сімдесятилітнім терором “постфактуми” радянської історії, праворуч – орієнтири самоідентифікації, становлення, ствердження. Ідеологія радянського зразка спиралася на філософію та методологію діалектичного матеріалізму, з притаманними йому догматизмом, жорсткою нормативністю і об’єктивізмом. Після підняття “залізної завіси” в українській філософії науки відбулися кардинальні зрушення: з потоком західноєвропейської і американської літератури в філософський простір проникли антифундаменталістські настанови, ідеї соціокультурної зумовленості пізнання, плюралізм методологій, релятивізм тощо. Усе це позначилося на принципах і методах гуманітарних наук загалом й історичного пізнання зокрема, які зазнавали безпосереднього тиску з боку марксистсько-ленінської філософії.

У ХХ ст. збереження мультикультурності, мовної різноманітності було визнано доконечними умовами розвитку людства. Відповідно до цих умов конституюються вимоги до гуманітарних досліджень. Результатом їхнього втілення в освіті та науці в Україні стало, зокрема, видання за підтримки Європейської Асоціації викладачів історії EUROCLIO нового навчального посібника з історії – “Разом на одній землі. Історія України багатокультурна” [10], у якому реалізувалися принципи нової методології історії: міжкультурний діалог, різноманітність, багатоперспективність, емпатія.

До названих загальнонаукових характеристик додамо ще декілька, у яких відбивається специфіка гуманітарного знання:

1) відкритість – постійне оновлення знання відповідно до нових ситуацій. Минулий досвід переконує лише в тому, що ніколи не відбувається абсолютне повторення ситуації вибору чи розв’язання проблеми, тому гуманітарне знання допомагає нам змоделювати ситуацію, але при цьому враховувати відмінність реальності від її моделі;

2) гетероморфність – нерівномірність росту і розвитку, неупорядкованість, відмінність від норми – залежно від взаємин, у які вступає людина з іншими і зі світом загалом;

3) гетерогенність – гуманітарні науки можуть використовувати різні моделі світу, при цьому всередині самої моделі окремі елементи можуть моделюватися у різні способи;

4) світоглядна спрямованість гуманітарних наук, їхнє ціннісно-смислова зумовленість. Гуманітарні науки тісно взаємопов’язані з мистецтвом і релігією, черпають у них свої духовні потенції;

5) смислова визначеність – спрямованість не на опис і пояснення самого об’єкта дослідження, а завжди зорієнтованість на включення цього об’єкта у певне відношення, що задає його смислові координати: слово – контекст, текст – автор, ідеологія – історична епоха, політик – партія тощо;

6) особистісність (суб’єктивність). Чинники індивідуальної історії особистості дослідника в гуманітарному пізнанні є тими духовними потенціями, які розкриваються в процесі розуміння й інтерпретації даних досвіду;

7) багатовекторність аналізу і поліваріантність мислення. Гуманітарій не змушений обирати одну єдину альтернативу (метод, розв’язок проблеми тощо), а може описати кожну з них, продемонструвати їхні переваги й недоліки, залишаючи право вибору зацікавленим у такому знанні особам. Ця характеристика пов’язана з багатошаровістю самого предмету гуманітарного пізнання, який ніколи не може бути одномірним.

Висновки з цього дослідження і перспективи подальших розвідок. Очевидно, що в одній розвідці ми не можемо охопити і детально дослідити всі риси гуманітарно-наукової парадигмальності. Але з тих засновків, які ми проаналізували, ми можемо зробити такі висновки:

1) гуманітарне (зокрема історичне) знання спирається на факти та підкріплюється ними, але підбір й інтерпретація даних є до певної міри довільними;

2) для гуманітарного знання характерним є звернення до авторитету традиції, акумуляція результатів попередніх досліджень. В історії України склалися, з нашого погляду, чотири основні традиції з притаманними кожній з них парадигмами: дорадянська проімперського спрямування, дорадянська національно-визвольного спрямування, радянська, традиція української діаспори;

3) термінологія та її смислове наповнення визначаються парадигмами. Наприклад, вживаються два терміни: “Малоросія” (у дорадянській традиції проімперського спрямування) і “Україна” (дорадянська національно-визвольного спрямування) для позначення одної одиниці державно-територіального поділу; один термін “Україна” має два значення: “братня республіка у складі Радянського Союзу” (у радянській традиції) і “поневолена самостійна держава” (традиція української діаспори);

4) евристичність кожної теорії зумовлена відповідною парадигмою. Різні парадигми породжують різні смислові світи, у контексті яких виникають різні нові ідеї;

5) проведення гуманітарних (зокрема історичних) досліджень значною мірою є наслідком соціального запиту, відповідно і результати досліджень мають свою соціально-смислову визначеність.

Аналізуючи сучасний стан і перспективи розвитку науки, можна констатувати, що поруч з подальшою диференціацією напрямів наукового дослідження зростає кількість міждисциплінарних проектів і нагальною стає потреба в інтеграції знання. Одним із можливих засобів розв’язання поставленого завдання може стати гуманітарна парадигма знання, яка володіє характеристиками відкритості, цілісності, толерантності, ціннісно-смислової зорієнтованості, людиномірності.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка