Університет імені івана франка issn 2312-8437 проблеми гуманiтарних наук



Сторінка3/18
Дата конвертації11.04.2016
Розмір3.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

УДК 159.99

Б 87
Марія БРИГАДИР
ВІДЧУТТЯ ПРАВДИ І СПРАВЕДЛИВОСТІ

У РОЗКРИТТІ ТА РОЗВИТКУ

ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ
У статті здійснено теоретико-методологічний аналіз проблеми розкриття та розвитку людського потенціалу. Описано різноаспектні дослідження науковців щодо способів організації самопізнання особистістю власної сутності. Розглянуто з філософських, методологічних, психологічних позицій принцип правди, який є головним у розвитку людського потенціалу.

Ключові слова: рівність, людський потенціал, правда, свобода, справедливість.
Постановка проблеми. У третьому тисячолітті особливої актуальності набуло питання розвитку людського потенціалу. Вичерпність природних ресурсів, створення інноваційних технологій, екологічні зміни потребують максимальних зусиль від особистості, прояву та задіяння всіх її можливостей. Повноцінна самореалізація кожного учасника соціуму забезпечить гармонійний розвиток довкілля. Відбудеться зростання професіоналізму, видозміняться організаційні структури і як наслідок – влаштується комфортне перебування кожного в оточенні.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання розвитку Людського потенціалу вивчалось багатьма дослідниками. У вітчизняній психології проблеми розвитку особистісного потенціалу розроблялися Л. Виготським, В. Давидовим, Д. Елько-ніним, О. Леонтьєвим, А. Петровським, С. Рубінштейном. Їхні здобутки мали широке використання при створенні інноваційних методів навчання і виховання.
© Бригадир Марія, 2014

В історії розвитку української психології при розробці вказаної проблематики визначальними є дослідження в напрямі генетичної психології, психології розвитку, вікової та педагогічної психології (М. Боришевський, С. Максименко, М. Смульсон та ін.). На Заході проблему розвитку людського потенціалу досліджували Л. Бурбо [2], С. Грофф, Т. Гудман, А. Маслоу, Р. Мей, А. Менегетті [7], Ф. Перлз, К. Роджерс, У. Шутц [16] та ін. Зокрема, у концепціях А. Маслоу і К. Роджерса проблема розкриття особистісного потенціалу пов’язана з поняттям “особистісне зростання” [14]. Загалом науковцями розроблена мережа теорій і технік-практик виявлення та розвитку можливостей особистості. Незважаючи на достатньо ґрунтовний аналіз науковцями питань особистісного становлення, невисвітленими залишаються чинники розвитку людського потенціалу на сучасному етапі суспільного буття, зокрема у контексті ставлення до правди і справедливості.



Мета статті полягає в аналізі теоретичного, методоло-гічного та практичного аспектів проблеми розвитку людського потенціалу крізь призму розуміння правди та справедливості.

Проблема розвитку можливостей людини була важливою впродовж всього існування людства і залишається актуальною сьогодні. В міфології людей прирівнювали до богів і надавали їм необмежених можливостей, у буденній реальності в кожного є змога тренування та розвитку власного потенціалу (фізичного, морального, духовного). У західній психології сформувалася течія розвитку Людського потенціалу. Згідно з її засадничими ідеями, людині надається ініціатива щодо самостійної організації свого життєвого шляху, а відповідно – розкриваються способи до саморозвитку та реалізації своїх потенцій. Так виникло багато технік-практик, метою яких є внутрішньоособистісний та духовний розвиток людського потенціалу. Сюди належать: ґештальт-терапія, групи-зустрічі, транзактний аналіз, біоенергетика, рольфінг, трансцидентна медитація, психосинтез, аріка, релаксація, лікувальне голодування, сенсорне усвідомлення тощо. Всі вони виникли наприкінці 60 – початку 70-х рр. ХХ ст. На сьогодні кожна із названих технік є дієвою, має своїх прихильників і є ефективною у розкритті та розвитку людського потенціалу. Кожна із практик пропонує надзвичайно просту ідею внутрішньої свободи, зняття власних обмежень та розвиток власних можливостей.

Кожна із технік адресована певному типу особистості, або людині на певному віковому етапі. Принципи, які лежать в основі методів розвитку людського потенціалу, здатні кардинально змінити соціальне оточення – культуру, медицину, законодавство, економіку, соціальні програми, спорт, релігію, освіту і навіть мораль. Позаяк вони будуть не нав’язані ззовні оточенням, через примус та насилля, а брати свій початок із душі, ментальної основи, що забезпечить їм позитивне налаштування, узгодженість з власною совістю та сумлінням. Також кардинальні зміни відбудуться в управлінні, воно перетрансформується в самоуправління та саморегуляцію.

Людям безперервно нав’язуються соціумом обмеження, через встановлені норми поведінки та стандарти мислення. Такий механізм управління є надзвичайно ефективним, коли люди орієнтуються на потреби низьких рівнів і не відчувають необхідності в моральному і духовному самовдосконаленні. Задіяння духовного потенціалу, вивільнення внутрішньої свободи кожного не потребуватиме насилля з боку суспільства, проте вимагатиме від нього високих демократичних стандартів функціо-нування. Уільям Шутц, аналізуючи техніки розвитку людського потенціалу, визначив низку принципів, на яких вони ґрунтуються і дотримання яких робить можливим розквіт внутрішнього потенціалу кожного індивіда.

Один із головних принципів, на який опирається науковець, – правда. Він її описує різноаспектно і багатогранно. Вважає правду основою духовного начала людини. У. Шутц зазначає, що: “Правда насправді зробить вас вільними, а чесність – це найкраща політика” [16, 35]. На правді ґрунтується сумління, а саме воно виконує функцію межі розподілу правильного і помилкового, доброго і злого тощо.

Правда передбачає чесність, передусім людини перед самою собою. Навчитися говорити правду самому собі і бути чесним перед собою – це перший крок до розвитку власного потенціалу. Уільям Шутц визначає сім рівнів правди (див. табл. 1).



Небажання прийняти правду, визнати її, має негативні наслідки, які виявляються на декількох рівнях: внутрішньо-особистісному, міжособистісному, міжгруповому.

Таблиця 1
Рівні правди (за У. Шутцом) [16].

Рівень

Переконання

Змістове наповнення

-1

Самообман

Людина приховує свої почуття від себе і від навколишніх. Вони часто є неусвідомлюваними.

0

Замовчування

Людина замовчує свої відчуття, через дію соціальних цензорів і намагання раціоналізувати свою поведінку (так нетактовно, це мені зашкодить, це не моя справа, це може бути комусь неприємно).

1

“Ти (поганий)…”

Спосіб простого вираження думки, навіть почасти через навішування ярликів, людина стає критиком.

2

“Я відчуваю до тебе (неприязнь)…”

Вираження відверте тих почуттів, які відчуває людина

3

“Тому, що (ти не цінуєш мою роботу)…”

Раціональний рівень, коли людина починає усвідомлювати причину своїх почуттів.

4

“Я думаю, що ти (вважаєш мене некомпетентним)…”

Людина починає розуміти почуття інших людей (проявляє емпатію) і сприймає себе як жертву

5

“Я боюсь, що я (некомпетентний)…”

Людина починає усвідомлювати свої страхи щодо своїх внутрішніх властивостей, усвідомивши себе цілком, людина сприймає себе із своїми перевагами і недоліками, стає чесною перед самою собою і будує відверту взаємодію з оточенням, не використовуючи брехні.

У людині поєднується водночас матеріальне і духовне. Перше є фізіологічною основою, яка функціонує за визначною вказаною програмою, має свою схему розвитку, розквіту і старіння. Друге – репрезентоване цілою низкою соціально-культурного та внутрішньоособистісного. Зовнішнє довкілля безпосередньо впливає на живий організм, насильно нав’язуючи зразки та форми мислення, поведінки. Суб’єктне, власне, неповторне формується при взаємодії і прийнятті культурного, спочатку незвичного, а потім привласненого і неподільного. Так з’являється система норм, еталонів і цінностей, які визначають раціональність у сприйманні та оцінці явищ. Результатом цього є наявність певного ідеалу, який виконує функцію самоорганізованості та спрямовує діяння людини.

Уявлення про правильність у кожного своє. Відповідно до нього живе кожна людина, як сказав у своєму творі Т. Шевченко: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” [15, 266]. Розуміння правильності містить ознаки як індивідуального, так і групового (національного чи етнічного). Останнє закріплюється в психічній енергетиці і передається із покоління до покоління. У К. Юнга такі утворення називаються архетипами [14]. Хоч розуміння правди почасти є відмінним серед людей різних соціальних прошарків, з часом відмінності зникають. Правда суб’єктивна, вона несе в собі загальні моральні принципи і цінності: любові, надії, віри, мудрості, що виконують функції загальних орієнтирів та еталонів організації довкілля. Вся активність, яка генерується індивідом, спрямовується на реалізацію загальновизнаних та загальноприйнятих моральних основ. Тому уявлення про правду поєднує у собі риси індивідуального та групового. Перше дуже різноманітне та різноаспектне, друге – більш загальне й універсальне і є зрозумілим і прийнятним для великого загалу.

Прийняття зовнішніх подій, їх підтримка чи заперечення визначається критеріями правдивості. Так взаємодіють у межах людини дві сутності: матеріальна і духовна. Численні дослідження з психосоматики довели їх взаємоспричинення. А. Менегетті стверджує, що “здоров’я – це вільне протікання енергії, яка йде через множину різних частин, сходиться в єдиній точці, інтегрується в єдине ціле” [7, 19]. Як зазначає В.Г. Кремень: “… правда – поняття, яким визначається відношення об’єктивної дійсності до людських ідеалів буття. Правда – це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини” [6, 104]. Брехня і правда взаємно пробуджують у людини сумління і почуття докору. Саме вони є внутрішніми цензорами, які визначають мораль індивіда.

Позбавлення від обману і самообману вивільняє людський потенціал і спрямовує енергію людини в русло саморозвитку та самовдосконалення. Як стверджують дослідники, докори сумління, страх перед ними спричиняють душевні захворювання, які в подальшому проявляються у соматиці [2; 7]. Душевний біль від внутрішніх конфліктів особистості, стресу, проблеми у взаємовідносинах фіксуються у тілі. Почуття і думки матеріалі-зуються, вони прямують від мозку до тіла, залишаючи там сліди пошкоджень на клітинному рівні. За твердженням науковців, брехня є захисним механізмом для психіки, способом пристосування [7, 22]. Коли людина сама робить себе заручником брехні, виникає додаткова стресова ситуація, вона хвилюється через те, що викриють її неправду. Відбувається самотворення перепонів до гармонійного існування, щоразу використовується самообман. Неправдиве сприймається людським організмом як чуже, а індивід не може вступати в суперечку з тим, ким він є. Завдяки правді відбувається самозбереження, лише при цьому відкриваються горизонти саморозвитку.

В історії розвитку людства є багато випадків, коли людей позбавляли морального володіння правдою, нав’язуючи спотворені реальність та ідеали. Це існування всіх без винятку імперських держав, країни із комуністичною ідеологією, тих які прагнули поневолити людей та утримувати їх як рабів тощо. Один із ідеологів-нацистів Йозеф Геббельс стверджував, що брехня, повторена тисячу разів, стає правдою [11]. Він віртуозно маніпулював свідомістю населення, оправдовуючи власні ганебні вчинки. Дослідник-історик І. Сюндюков зазначає: “Великій крові прокладає дорогу брехня. Так завше було в історії. Брехня масована, свідома, цинічна, що сіє лють, ненависть, страх, презирство до ворогів “зовнішніх”, а ще більшою мірою – до ворогів “внутрішніх”, яка навіює глядачам, читачам і слухачам, що перед ними – не люди, а “зрадники народу” (нації, держави, робочого класу, великого вождя). А зрадників слід нещадно знищувати, як необхідно знищувати і зовнішніх ворогів (нехай навіть йдеться про народи і держави). Так вбивство людей – у страшній кількості – стає не тяжким злочином, а “святим обов’язком”. Так брехня виправдовує злочин, насильство і кров, стаючи надійною опорою тиранії і диктатури – не меншою, ніж репресії і концтабори” [11]. Втримання порядку та визнання псевдоправильного можливе через використання агресії та насилля, які потім набирали зворотної дії і ще з більшою силою перенапрямлювалися на руйнування аморального довкілля.

Боротьба людини за правду і її відновлення є генетично зумовленим встановленням справедливості. На соціальному рівні справедливість розуміється як загальне співвідношення цінностей, благ та конкретний розподіл їх між індивідами, водночас визначає належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід’ємні права [12]. Гесіод у поемі “Роботи і дні” трактує справедливість як головну людську чесноту і розуміє під нею чесність, помірко-ваність, і, найсуттєвіше, відмову від захоплення чужої власності будь-яким шляхом, обманом або насильством, справедливість повинна ґрунтуватися на взаємній вигоді [3]. Платон справедливим визнає “правило про те, щоб індивідууми не брали те, що належить іншому, і не втрачали свого”. Справедливість полягає тому, в тому, щоб кожна людина мала і робила те, що їй належить [8].

Іммануїл Кант уважав, що розвиток всіх природних задатків і схильностей людини можливий лише при “досконалому правовому громадському устрої”, за умов реалізації принципів справедливості [5]. Англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер в ідеї справедливості розрізняє два елементи. Позитивний – він полягає у визнанні за кожною людиною права на безперешкодну діяльність і на користування тими благами, які вона приносить. Негативний елемент ідеї справедливості полягає у визнанні того, що існують межі, які зумовлюються існуванням інших людей, що мають однакові права, повага до яких, є необхідною умовою суспільного життя. У думці про сфери дії, які є взаємно обмеженими, полягає поняття рівності [10].

Два принципи справедливості формулює Дж. Роулс: 1) рівності – зводиться до вимоги, що кожна особистість повинна мати рівні права на основні свободи, які подібні зі свободами інших; 2) відмінності – розумно приймається суспільством як вигода для кожного і реалізується в умовах доступності для всіх позицій і посад від нижчих до вищих.

Дж. Роулс пропонує, передовсім “максималізувати”, поліп-шити до можливої межі, добробут тих, хто перебуває у найгіршому стані. У другу чергу – тих, хто стоїть на другій сходинці добробуту і так далі. І лише в останню чергу – найбільш багатих людей [17].

Справедливість – це відповідність людських відносин правовим нормам [5]. Наявність у суспільстві справедливості асоціюється із рівністю. Так, у дослідженнях Дж. Локк [4] вказує на наявність у кожної людини природного права, стану повної свободи стосовно своїх дій.

Справедливість пов’язують із обов’язковою нормою спів-життя людей. Вона встановлює ефективний порядок, який ґрунтується на ідеї гуманізму. Таке середовище є максимально прийнятним для людини, позаяк воно відстоює ідею любові. Справедливість виконує функцію критерію та межі дозволеного і забороненого. Почуття справедливості ґрунтується на вірі у правду і є притаманним людині від народження.

З позицій екзистенціоналізму особистість приречена бути вільною, бути сама собою. Відмовитися від своєї свободи – це відкинути свою особистість, що означає чинити і думати так, як усі, цілком втратити свою індивідуальність [13]. Ж.-П. Сартр вважає, що свобода як визначення людини, її екзистенція не залежить від інших, але, як тільки здійснюється вибір або починається дія, людина змушена бажати разом зі своєю свободою волі інших людей [9]. Свобода однієї людини можлива за умов, коли вільні і ті, хто її оточує. Відповідно до ідей екзистенціалізму, людська особистість є самоціль існування і розвитку, а суспільство має забезпечувати можливість вільного духовного розвитку кожної особистості, при цьому гарантуючи такий порядок життєдіяльності людей, який би захищав особистість від зазіхань на її свободу. Проте роль суспільства, на думку екзистенціоналістів, негативна, оскільки суспільство може надати людині свободу лише від чого-небудь (економічну, політичну тощо). Справжня свобода екзистенційна – “свобода для” – починається у світі духовного життя особистості.



Свобода здійснюється через розширення та універсалізацію особистої відповідальності й інтерпретацію своєї діяльності в контексті загальної взаємозв’язку і долі людської духовності. Цікаво трактує свободу М. Бердяєв, він вважає, що існування Бога робить людину істотою незалежною, бо ставлення до Бога визначається не як залежність, а як справжня свобода. Перед Богом, у зверненні до Бога, людина піднімається і перемагає цей світ. Відносини між Богом і людиною є таємницею любові, потреби люблячого у любимому [1].

Висновки. Людина має прийняти себе такою, як вона є, і не жити ілюзією, вигадкою про себе. Внутрішній механізм такої події відбувається через процеси самопізнання та самоусвідомлення. Приймаючи себе, людина пізнає сенс свого життя. Найголовнішим принципом у самодослідженні є правда. Вона у цьому аспекті – першопричина і наслідок гармонійного перебування особистості в соціальному оточенні та у власному внутрішньому світі. Прийняття самого себе програмує поведінку індивіда на відкритість і відвертість до оточення. Правда є спонукальним механізмом, який породжує свободу, справедливість та рівність як на внутрішньо-особистісному, міжособистісному, так і соціальному рівнях. Самопізнання – це перший крок до розкриття та розвитку власного потенціалу.

Перспективу дослідження ми пов’язуємо з вивченням особливостей самореалізації особистості у контексті відчуття правди і справедливості.
Література

  1. Бердяев Н. Философия свободного духа / Николай Бердяев. – М. : Республика, 1994. – 480 с.

  2. Бурбо Л. Слушай свое тело – твоего лучшего друга на Земле! / Л. Бурбо. – М. : София, 2007. – 208 с.

  3. Гесиод. Работы и дни. Земледельческая поэма / Гесиод ; пер. В. Вересаева. – М. : Недра, 1927. – 88 с.

  4. Історія вчень про право і державу : [навчальний посібник] / Г.Г. Демиденко. – Х. : Консум, 2004. – 432 c.

  5. Ключин Н. Будущая революция и новое общество / Н. Ключин [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www. politology.vuzlib.org/book_o064_page_1.html.

  6. Людина і світ : підручник / Л.B. Губерський, В.Г. Кремень, А.О. Приятельчук та ін. ; голов. ред. JI.B. Губерський. – [2-ге вид., випр. і доп.]. – К. : Т-во “Знання”, КОО, 2001. – 349 с.

  7. Менегетти А. Психосоматика / Антонио Менегетти ; пер. с итал. – М. : ННБФ “Онтопсихология”, 2004. – 360 с.

  8. Платон. Держава / Платон ; пер. з давньогр. Д. Коваль. – К. : Основи, 2000. – 355 с.

  9. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм / Ж.-П. Сартр // Сумерки богов. – М. : Политиздат, 1989. – С. 319 – 344.

  10. Спенсер Г. Справедливость [Текст] : монография / Г. Спенсер ; пер. с англ., ред. М. Филиппов. – СПб. : Тип. А. Пороховщикова, 1897. – 243 с.

  11. Сюндюков І. Йозеф Геббельс: технологія “чорної” пропаганди та політичних провокацій / І. Сюндюков. – День. – 2013. – 2 вересня. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://incognita. day.kiev.ua/jozef-gebbels-texnologiya-chornoyi-propagandi-ta-politichnix-provokaczij.html.

  12. Тофтул М.Г. Етика : навч. посіб. / М.Г. Тофул. – К. : Видав. центр “Академія”, 2005. – 416 с.

  13. Философия XX века : учебное пособие. – М. : ЦИНО общества “Знание” России, 1997. – 288 с.

  14. Хьелл Л. Теории личности / Л. Хьелл, Д. Зиглер. – СПб. : Питер, 2003. – 608 с.

  15. Шевченко Т.Г. Кобзар / Т.Г. Шевченко. – К. : Дніпро, 1980. – 613 с.

  16. Шутц У. Совершенная ясность. Основы жизненной философии / У. Шутц ; пер. с англ. – Х. : “Гуманитарный Центр”, 2012. – 252 с.

  17. Rawls J. A theory of justice / J. Rawls. – Cambridge : Mass., 1972. – 624 р.


Бригадир Мария. Ощущение правды и справедливости в раскрытии и развитие человеческого потенциала. В статье осуществлен теоретико-методологический анализ проблемы раскрытия и развития человеческого потенциала. Описаны разноаспектные исследования ученых о способах организации самопознания личностью собственной сущности. Рассмотрено с философских, методологических, психологических позиций принцип правды, который является главным в развитии человеческого потенциала.

Ключевые слова: равенство, человеческий потенциал, правда, свобода, справедливость.

Bryhadyr Maria. Sense of truth and justice in human potential exposure and development. The article presents a theoretical and methodological analysis of the problem of human potential exposure and development. Multi-aspect scientists’ researches as to ways of self-identity of personality’s own essence have been described. The author considers philosophical, methodological, psychological position principle of truth, which is central in the human potential development.

Key words: equality, human potential, truth, freedom, justice.






УДК: 159.923.2; 159.947.5; 159.96

Г 17
Ігор ГАЛЯН
ЦІЛЕСПРЯМОВАНИЙ РОЗВИТОК

ЗДАТНОСТІ ДО САМОРЕГУЛЯЦІЇ

ЯК РІЗНОВИД ПСИХОЛОГІЧНОГО СУПРОВОДУ ПРОФЕСІЙНОГО СТАНОВЛЕННЯ

МАЙБУТНЬОГО ПЕДАГОГА
У статті висвітлюються психологічні умови, шляхи та засоби становлення професійної саморегуляції у майбутніх педагогів. Зазначається, що одним із шляхів ефективності засвоєння саморегуляції є впровадження спеціальних дисциплін з психологічних основ саморегуляції, основне завдання яких – розширення професійного репертуару поведінки фахівців, підвищення чутливості до сприйняття самого себе та інших, навчання умінням саморегуляції, усвідомленню особливостей індивідуального стилю поведінки. Констатується, що формування системи професійної саморегуляції передбачає паралельний розвиток інформаційно-енергетичного, мотиваційного, емоційно-вольового її рівнів.

Ключові слова: саморегуляція, професійна саморегуляція, рівні саморегуляції, рефлексія, саморозвиток, умови розвитку, шляхи розвитку, самоспостереження, самоаналіз.
Постановка проблеми. Однією з умов розвитку освітнього простору держави є підвищення рівня підготовки її фахівців. Це, насамперед, передбачає створення розвивального середовища у ВНЗ, яке детермінуватиме зміни в особистісному, духовному, моральному становленні студентів та впливатиме на їх професіо-генез. Професійна підготовка і самопідготовка стосується насам-перед сфери самосвідомості особистості загалом і професійної самосвідомості – зокрема. Остання була предметом дослідження багатьох учених, а отже, на рівні складових її структури досліджена

© Галян Ігор, 2014

досить ґрунтовно. Однак є питання, які потребують детального аналізу та обґрунтування. До таких належать шляхи цілеспрямо-ваного розвитку здатності до саморегуляції як форми вияву суб’єктної активності. З огляду на це досліджувана нами проблема видається вельми актуальною.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У своїх публіка-ціях [2; 3; 4] ми неодноразово розглядали питання саморегуляції особистості в різних її аспектах. А отже, згадували ті напрацювання, які є близькими до досліджуваної нами проблеми. Це, зокрема, вивчення питань саморегуляції професійної діяльності, що тісно пов’язані з різноманітними психологічними аспектами регуляції активності людини. До таких належать дослідження загально-теоретичних і методологічних проблем регуляції розвитку особистості К. Абульхановою-Славською, Л. Анциферовою, В. Моросановою, О. Прохоровим, В. М’ясищевим, С. Рубінштейном; аналіз питань довільної регуляції та саморегуляції поведінки, що були предметом вивчення М. Боришевського, Г. Грибенюка, І. Галяна, В. Іванникова, Є. Ільїна, О. Конопкіна, Є. Субот-ського, О. Чебикіна та ін.; вивчення регуляції та саморегуляції мисленнєвих процесів А. Брушлінським, В. Моляко, О. Тихомировим, Н. Пов’якель та ін.

Водночас у системі професійної підготовки майбутніх педагогів, на нашу думку, відсутня цілісна концепція формування у студентів педагогічного ВНЗ умінь саморегуляції, яка б будувалася на основі індивідуально-орієнтованого підходу, що враховує типологічні особливості особистості студента, специфіку його майбутньої професійної сфери. Тому пошук шляхів її розвитку стає нагальною проблемою. Одним з них є розвиток здатності до саморегуляції, що забезпечує комфортність входження молодого спеціаліста у психолого-педагогічну реальність. Окрім цього, вона – невід’ємна частина його життєдіяльності, яка певною мірою може компенсувати тимчасовий брак професійних умінь.

З огляду на це, метою нашої публікації є обґрунтування можливості цілеспрямованого впливу на розвиток здатності до саморегуляції майбутніх педагогів.

Актуалізація проблем людини в сучасному світі, гуманіс-тичної переорієнтації суспільної свідомості і одночасна критика авторитаризму і стандартизації у навчанні висунули на перший план проблему формування гуманістичного педагога, психолога. Так, представники гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс, А. Комбс у США, Р. Бернс в Англії, О. Больнов, П. Тіллік в Німеччині) орієнтують практичного психолога та педагога на усвідомлення своєї діяльності як глибоко людської, спрямованої на щирий інтерес до особистості дитини, уважне ставлення до неї, створення умов для самореалізації підопічного, відчуття ним успіху в житті. Зростає значення “людинознавчих” знань, що допомагають майбутньому педагогові зрозуміти психіку і поведінку людей, самого себе. У зв’язку з цим особлива увага у професій-ній підготовці майбутніх педагогів приділяється розвитку само-пізнання, “саморегуляції поведінки”. Так, наприклад, для студентів педагогічних університетів у Німеччині розроблені спецсемінари “Індивідуально-професійне самовизначення практичного психо-лога”, “Аналіз педагогічних конфліктів”; для американських студентів – спеціальний тренінг “Розвиток індивідуальних стилів поведінки”. Основними завданнями спецсемінарів є розширення професійного репертуару поведінки фахівців, підвищення чутли-вості до сприйняття самого себе та інших, навчання умінням саморегуляції, усвідомленню особливостей індивідуального стилю поведінки [10].

У Чехії в 90-ті рр. ХХ ст. була розпочата реорганізація системи підготовки практичних психологів у педагогічних інститутах. Однією з новацій стало введення такого навчання, яке полегшує перехід від соціальної ролі студента до соціальної ролі професіонала. Цього неможливо досягнути ні простою демонстрацією еталону, ні простим спостереженням (не кажучи вже про чисте теоретичне навчання), ні методом “проб і помилок”. Єдиний шлях – систематичне навчання діяльності, тобто – передовсім практичний шлях, але ця практика має бути керованою. Основною вимогою стало те, що студент повинен усвідомлю-вати особливості свого індивідуально-своєрідного психолого-педагогічного впливу на підопічних у його довільних, усвідомлених і в його неконтрольованих або слабко контрольованих аспектах [6].

Це навчання проходить декілька етапів. Перший етап спрямований на розвиток умінь соціальної комунікації, умінь спілкування. Він починається з рефлексії, з усвідомлення власної поведінки, спілкування, з усвідомлення своїх психічних станів, умінь саморегуляції. Студентів вчать відокремлювати їх зовнішню, технічну сторону від змістових характеристик, аналітично підходити до поведінки іншої людини, до її психічних станів, до її способів саморегуляції, звертати увагу навіть на незначні деталі поведінки досліджуваного. Отже, майбутні психологи оволодівають соціальною перцепцією, забезпечується підвищення рівня саморегуляції у своїй поведінці, психічних станів. Другий етап обов’язково здійснюється в періоди практики. Основне його завдання – допомогти студентам оволодіти розумінням підопічних, уміти розуміти їх інтелектуальні і емоційні особли-вості, динаміку мотивів, прояв психічних станів. На третьому етапі не тільки встановлюється система відносин “психолог/ педагог – учень”, але й реалізується в активній діяльності майбутнього педагога в умовах, максимально наближених до реальних [6].

На наш погляд, цей досвід може бути успішно адаптований до організації навчання майбутніх педагогів. Саме усвідомлення необхідності цілеспрямованого розвитку у майбутніх педагогів умінь саморегуляції як найважливішої складової їх професійної діяльності, спонукає останніми роками багатьох педагогів вищої школи шукати шляхи навчання студентів способам оволодіння цими уміннями. Одним з них є розвиток культури рефлексії майбутніх педагогів, що виступає системотвірним чинником формування умінь саморегуляції. Програма спецкурсу “Педагогіка рефлексії”, розробленого російським вченим Б. Вульфовим, передбачає залучення студентів до психолого-педагогічних можливостей рефлексії. Вивчення спецкурсу дає змогу навчити студентів керувати рефлексією підопічних, стимулювати само-удосконалення. Автор справедливо зазначає, що “...коріння професіоналізму справжнього педагога, психолога – у його людяності, разом вони (духовність, інтелігентність, освіченість, вихованість) складають його особисту гідність – генеральний показник соціальності” [1, 78].

Інша російська дослідниця, Н. Осухова, розробила програму спецкурсу з формування у майбутніх педагогів, психологів готовності до взаємодії, взаєморозуміння і співпереживання з дітьми. У ньому інтегрується теоретичний цикл з реальним включенням студентів у спілкування з дітьми, при цьому передбачено регу-лярне оцінювання майбутнім фахівцем своєї професійної психолого-педагогічної готовності на кожному етапі навчання, в період проходження різних видів практики [8].

Р. Кочюнас (ректор Інституту екзистенційної психології, м. Вільнюс) відзначає, що розвитку саморегуляції, самопізнання в процесі професійної підготовки майбутнього психолога сприяє широкий, інтенсивний курс індивідуальної і групової терапії. Кожен майбутній психолог до початку професійної діяльності, а також у процесі роботи повинен пройти особисту терапію, тобто усвідомлювати свої психічні стани, розв’язувати свої проблеми за сприяння досвідченого професіонала. На наш погляд, позиції Р. Кочюнаса є вельми доречними щодо оволодіння досвідом особистої терапії [5].

Формування системи професійної саморегуляції передбачає паралельний розвиток інформаційно-енергетичного, мотиваційного, емоційно-вольового рівнів системи психічної саморегуляції.



Інформаційно-енергетичний рівень саморегуляції забезпечує необхідний рівень енергетичної мобілізації фізіологічних систем для оптимального функціонування психіки. Нормальна життєдіяльність людини без регулювання енергетичного забезпечення психічних функцій, підтримки певного їх тонусу, практично неможлива. Водночас у людини нервова рівновага підтримується не тільки за допомогою біологічної і психічної активності. Найважливішим чинником саморегуляції психічних станів є свідомість (і само-усвідомлення як його частина), що відображає соціальну діяльність у всіх її різноспрямованих проявах.

Під час формування системи професійної саморегуляції взаємодіють основні види саморегуляції, можливі на інформаційно-енергетичному рівні: реакція “відреагування” (полягає у посиленні рухової або психічної активності); саморегуляція за допомогою зміни нервової імпульсації (запобігає можливому психічному пере-напруженню); “вигорання” негативних психічних станів у процесі реагування на естетичну інформацію.

Розвиток мотиваційного рівня системи професійної само-регуляції передбачає становлення індивідуального стилю мотива-ційної саморегуляції. Він включає взаємозв’язок зовні опосеред-кованої саморегуляції і активної смислової регуляції, безпосередньої і опосередкованої мотиваційної саморегуляції.

Для зовні опосередкованої саморегуляції людина використовує не прямі способи самодії (самопереконання, самонаказ тощо), а опосередковано-організуючий вплив зовнішнього середовища або власної діяльності, спрямованої зовні (наприклад, спілкування з мистецтвом, друзями, природою; відволікаюча праця, прогулянки).

Активна смислова регуляція вимагає прямих інтелектуальних зусиль, переосмислення ситуації, що виникла, спроб подивитися на свої бажання і спонуки з інших позицій, відкрити для себе нове бачення життя. Безпосередня мотиваційна саморегуляція полягає у тому, що особистість прямо і усвідомлено піддає перегляду свою мотиваційну систему, коригує ті установки і спонуки, які з будь-якої причини необхідно змінити. Опосередкована регуляція мотивації відбувається в результаті дії на центральну нервову систему загалом або її певні утворення через непрямі фактори непрямої дії.

Отже, процес регуляції і саморегуляції психічних станів починається і закінчується корекцією і модифікацією мотивів.

Формування емоційно-вольового рівня системи професійної саморегуляції передбачає розвиток механізмів самоконтролю, самопереконання. К. Платонов визначав самоволодіння як баланс емоційного і вольового компонентів психіки при домінуванні волі над емоціями, взятих незалежно від фактора часу [9]. Специфіка функціонування цих механізмів виявляється в тому, що людина за необхідності може довільно, навіть у вкрай несприятливих умовах, виконати певні фізичні і психічні дії, свідомо підтримуючи при цьому необхідний для виконання продуктивної діяльності психічний тонус. Використання емоційно-вольового рівня саморегуляції психічних станів можливе з різною метою – від пожвавлення одноманітної обстановки до серйозної роботи з обґрунтування власної життєвої позиції.

Формування умінь системи професійної саморегуляції, на нашу думку, повинно включати такі компоненти: а) базовий (глибинні установки, ціннісні орієнтації майбутнього психолога; забезпечує мотивацію на оволодіння системи професійної само-регуляції); б) змістовий (індивідуальна система знань про психічні стани, саморегуляцію; забезпечує “внутрішні умови” становлення умінь системи професійної саморегуляції); в) операційний (індивідуальна техніка системи професійної саморегуляції); г) рефлексія (система індивідуальних способів самоспостереження і самоаналізу; виступає умовою самоудосконалення у майбутнього педагога умінь системи професійної саморегуляції, яка реалізується в акмеологічному компоненті).

Ці компоненти можуть слугувати основою для розробки моделі формування у майбутніх педагогів умінь системи професійної саморегуляції, основними складовими якої є: психологічні умови, що забезпечують ефективність оволодіння уміннями системи професійної саморегуляції; педагогічний зміст процесу; методичне забезпечення процесу; етапи його здійснення; критерії, що дають змогу визначити рівень сформованості системи професійної саморегуляції.

На завершення зупинимося на переліку умов та шляхів становлення професійної саморегуляції у майбутніх педагогів. До базових психологічних умов формування умінь системи професійної саморегуляції належать: усвідомлення студентом унікальності своєї індивідуальності; позитивне ставлення до себе; усвідомлення необхідності системи професійної саморегуляції.

Досягнення особистістю належної успішності навчально-професійної і, у майбутньому, педагогічної діяльності стає можливим за умови сформованості у неї комплексу утворень, що забезпечують її загальну здатність до довільної регуляції власної активності загалом та психічних станів зокрема. Остання пов’язана із певними особистісними властивостями, зокрема, з рефлексією, самоактуалізацією, самоприйняттям і внутрішнім локусом контролю Я, що дає змогу розглядати психічну само-регуляцію як важливу і складноорганізовану суб’єктну якість.

Умовою формування саморегуляції є рівень розвиненості в особистості регуляторних механізмів. За умови недостатнього її розвитку може спостерігатися нестабільність діяльності, афективні реакції, імпульсивність, тривожність, швидка виснажливість (вигорання) тощо. Зазначений комплекс явищ може супроводжу-ватися водночас низьким рівнем самоактуалізації, самооцінки (невпевненість у собі, неприйняття себе, самозвинувачування, низьким локусом контролю Я), а також схильністю до внутрішньої конфліктності.

Психолого-педагогічними умовами розвитку регулятивної здатності особистості в системі навчально-професійної діяльності майбутнього педагога є:


  • спрямованість змісту навчальних дисциплін з психології на їх особистісну орієнтованість;

  • використання у процесі підготовки фахівців у ВНЗ практично-спрямованих знань та продуктивних умінь, конструктивних технологій і різноманітних прийомів саморегуляції сприятиме прискоренню й оптимізації процесу професійного розвитку регулятивної культури саморегуляції майбутніх фахівців;

  • структурна організація змісту навчальних дисциплін з психології, що забезпечить системність і цілісність психологічного мислення майбутнього педагога;

  • застосування у процесі навчання студентів як фунда-ментальних, понятійних знань з психології, так і ігрових та творчих методів, що активізує особистісний потенціал майбутнього фахівця, спрямує і вдосконалить процес професійного розвитку саморегуляції, сприятиме розвиткові у студентів орієнтовно-цілісної картини майбутньої професійної діяльності та професій-ного образу-Я, здатності правильно орієнтуватися й організову-ватися у професійному середовищі та у практичних ситуаціях і прийнятті конструктивних рішень;

  • організація самостійної роботи як засобу активізації та професійного розвитку здатності до оволодіння саморегуляцією майбутніх педагогів;

  • розвиток емоційної культури особистості як фундаментальної складової регулятивної культури, через надання базових знань з наявних систем саморегуляції, з одного боку, та формування комплексу різноманітних, у тому числі і психогігієнічних умінь самовпливу та самокорекції, створення та вдосконалення індивідуальної системи саморегуляції – з іншого.

Шляхами ефективності засвоєння саморегуляції психічних станів є впровадження спеціальних дисциплін з психологічних основ саморегуляції, психології здоров’я, психології самовдосконалення та саморозвитку, які активізують процеси розвитку професійного мислення й стимулюють розвиток продуктивної та дієвої системи саморегуляції майбутнього педагога. На особливу увагу заслуговує процес планування й організації самостійної роботи студентів з урахуванням сформованих умінь оцінювання і вдосконалення ними власної системи саморегуляції та її модифікування при впровадженні у професійну діяльність, при розв’язанні практичних завдань.

Висновки. Отже, під формуванням умінь саморегуляції у майбутніх педагогів ми розуміємо процес, що включає вивчення і управління розвитком індивідуальних особливостей студентів у професійній сфері, процес трансформації дій кожного студента, при якому заданий зміст професійних знань, умінь перетвориться через його мотиваційну сферу на індивідуальні уміння професійної саморегуляції.

Саморегуляція – динамічний феномен, що формується як цілісне особистісне утворення, яке забезпечує саморозкриття індивідуальності фахівця у професійній діяльності; це відносно стійка система індивідуально-своєрідних способів досягнення відповідності індивідуальності реальним умовам, вимогам і функціям психолого-педагогічної діяльності.

Процес формування саморегуляції передбачає вивчення, визначення і розвиток індивідуальних можливостей студента, допомогу йому в усвідомленні своїх ресурсів (преваг і недоліків, сильних і слабких сторін саморегуляції), що позитивно впливає на ефективність його професійної освіти, і зумовлює характер оволодіння спеціальністю, а надалі – професійною майстерністю.

Становлення професійної саморегуляції майбутніх педагогів, є результатом не тільки зовнішніх впливів, але й саморозвитку, професійного самовдосконалення.



Перспективу нашого дослідження ми бачимо у розробці соціально-психологічного тренінгу для формування у майбутніх педагогів умінь саморегуляції у професійній діяльності.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка