Університет імені івана франка issn 2312-8437 проблеми гуманiтарних наук



Сторінка12/18
Дата конвертації11.04.2016
Розмір3.12 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

Key words: emotional intelligence, stress, success, scientific psychology, popular psychology.






УДК 159.923.33

С 24
Галина СВІДЕРСЬКА
ТУРБОТЛИВІСТЬ І НАДАННЯ ДОПОМОГИ

ЯК ВИЯВ ЧУЙНОГО СТАВЛЕННЯ
У статті здійснено детальний аналіз психологічних особливостей турботливості та надання допомоги іншій людині як вияву чуйного ставлення до неї. Акцентується увага на тому, що турбота, реальна підтримка у важкій, неприємній ситуації, допомога в біді, горі – ось визначальні “маркери” справжньої чуйної особистості. Проявляючи турботливість, допомагаючи іншим, людина виявляє себе суб’єктом власного життя, здатним приймати моральне рішення і реалізовувати його на рівні вчинку.

Ключові слова: турботливість, надання допомоги, чуйне ставлення, вчинок, суб’єкт власного життя.
Постановка проблеми. Турбота про іншого, надання йому необхідної допомоги завжди і всюди були показниками по-справжньому людяних стосунків, стосунків чуйних і щирих.

Сьогодні після Української Революції Гідності можна з упевненістю сказати, що перемога Майдану стала реальністю не тільки завдяки ненависті до бандитської, наскрізь корумпованої влади. Одним з основних чинників перемоги українців була їх солідарність, взаємна підтримка і турбота один про одного, надання допомоги як під час військових дій, так і в моменти мирних протистоянь.

Як відомо, турботливість та допомога іншому як феномен суспільного життя є водночас фактом внутрішнього світу людини. На думку М. Наконечної, в акті допомоги моменти зовнішньої діяльності та взаємодії втілюють внутрішні переживання, ставлення, моральну позицію. Особистість, що потребує допомоги і

© Свідерська Галина, 2014

отримує її, стає більш благополучною, а суб’єкт, котрий надає цю допомогу, перетворюється на більш зрілого, відповідального, такого, що повноцінно функціонує [7, 9]. Відтак досить важливим є розуміння психологічних особливостей турботливої та помічної поведінки як вияву людиною чуйного ставлення до інших.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Психологічні особливості надання допомоги іншій людині та вияв турботливості про неї практично не виступали предметом окремого психологічного дослідження. Допомога досліджувалася здебільшого в межах соціально-психологічних експериментів та клієнт-центрованої психотерапії К. Роджерса. У контексті особистісного розвитку людини допомога іншому вивчалася М. Наконечною [7]. Емпірич-ний підхід у дослідженнях турботливості та допомоги як психо-логічних феноменів представлений у роботах Ж. Аронфілда, А. Маслоу, Г. Мюррея, С. Нартової-Бочавер [8], О. Насиновської, Я. Неверовича, Я. Рейковського, В. Суботського, Х. Хекхаузена [11], Ш. Шварца та ін. Науковцями наголошується на мотиваційній складовій психічної активності особистості, вікових особливостях становлення мотиваційної сфери, можливості діагностування внутрішніх спонукальних детермінант міжособистісної взаємодії. Незважаючи на окреслені здобутки, варто звернути увагу на вивчення механізмів виникнення та функціонування таких психо-логічних феноменів, як чуйність і турботливість.

Метою статті є висвітлення психологічних аспектів прояву турботливості та надання допомоги іншому як вияву чуйного ставлення людини до людини.

Ще у 1938 р. Г. Мюррей (H. Murray) у своєму переліку мотивів людини ввів для діяльності з надання допомоги особливий базовий мотив, назвавши його потребою у турботливості (need nurturance). За визначенням цього вченого, турботливість – здатність “висловлювати співчуття та задовольняти потреби безпомічного Іншого – дитини чи будь-кого, хто слабкий, покалі-чений, втомлений, недосвідчений, принижений, самотній, від-торгнутий, хворий, який потерпів поразку або почуває душевне сум’яття; допомагати Іншому в небезпеці; годувати, опікуватись, підтримувати, втішати, захищати, заспокоювати, піклуватися, зцілювати” (цит. за: [11, 443]).

Психологи почали приділяти значну увагу мотивації надання допомоги у 60-х рр. ХХ ст. Однак до сьогодні спонукальні причини помічної (або альтруїстичної, просоціальної – як її ще називають) поведінки розглядаються представниками психологічних течій по-різному. Так, прихильники еволюційної психології стверджують, що просоціальна поведінка має генетичні корені, оскільки їй надається перевага з точки зору природного відбору з трьох причин: для виживання велике значення має здатність навчатися будь-яким соціальним нормам, включаючи альтруїзм, і дотримуватися їх; допомагаючи генетично близьким особам, люди сприяли збереженню власних генів; для виживання корисно дотримуватися норми взаємності, відповідно до якої люди допомага-ють іншим, сподіваючись, що коли їм потрібна буде допомога, вони її отримають [1, 389], [11, 445].

Психоаналіз та класична теорія научіння не залишали місця для безкорисливої, альтруїстичної поведінки-допомоги, оскільки вона не служила б досягненню особистих цілей суб’єкта. Якщо психоаналіз шукав витіснені потяги, які стоять за просоціальною поведінкою, то, згідно з фундаментальним для теорії научіння гедоністичним принципом, суб’єкт, який допомагає, завжди пови-нен мати позитивний баланс підкріплення. Той факт, що індивід, який надає допомогу, часто своєю діяльністю завдає шкоду самому собі, причому передбачаючи цю шкоду раніше, та все ж не відмов-ляється від надання допомоги, у теорії научіння сприймається як “парадокс альтруїзму” (D. Rosenhan). За припущенням Д. Розенхана, при відсутності зовнішніх підкріплень той, хто допомагає, почува-ючи співчуття, співстраждання, емпатію, врешті-решт сам під-кріплює себе за свою безкорисливу діяльність [11, 448].

Теорія соціального обміну розглядає альтруїстичну поведінку-допомогу як процес зважування вірогідних нагород та витрат. Люди допомагають іншим з егоїстичних міркувань, тобто у тих випадках, коли нагорода за допомогу переважає витрати на неї. Винагороди містять визнання, схвалення з боку інших та змен-шення власних неприємних почуттів [11, 366], [5], [11, 452].

Досить детальну концепцію мотивації допомоги у вигляді моделі прийняття морального рішення розробив Ш. Шварц (S. Schwartz). Його модель мотивації просоціальної діяльності пов’язує між собою чотири аспекти будь-якої моральної дії: усвідомлення наслідків, покладання відповідальності на себе, моральні норми та самооцінку [3, 118].

Так, усвідомлення наслідків власних дій (або бездіяльності) для блага іншого в кожному конкретному випадку залежить як від обставин ситуації, так і від особистісних факторів (наприклад, здатність і готовність співпереживати чужому емоційному станові). Другий аспект полягає у тому, якою мірою людина схильна покла-дати відповідальність за свої дії та їхні наслідки для інших на себе, а не на зовнішні обставини.

Своєю чергою, моральні (просоціальні норми) визначаються суспільством і частково чи цілком приймаються особистістю як внутрішні стандарти (імперативи). Ш. Шварц припустив, що моральні норми спонукають до допомоги тільки тоді, коли обидві особистісні змінні (усвідомлення наслідків і покладання на себе відповідальності) одночасно набувають великого значення. Отже, моральні норми детермінують діяльність допомоги не без-посередньо і не автоматично, а лише тією мірою, якою є наявними два перші аспекти моральної дії.

Спонукальну роль відіграє також самооцінка потенційного суб’єкта допомоги. Сприйняття ним скрутного становища іншої людини актуалізує його певні очікування щодо себе, і саме вони викликають переживання морального обов’язку. Далі поведінка мотивується бажанням діяти відповідно до своїх цінностей так, щоб зберегти самооцінку і бажані уявлення про себе [3].

Американський психолог К. Бетсон (C. Batson) стверджує, що на людське прагнення допомагати впливають уявлення не тільки безкорисливо-альтруїстичного характеру, але й егоїстичного. Спостереження дистресу, який переживає інша людина, може викликати у спостерігача змішані почуття, які містять або сфокусо-ваний на собі дистрес, або сфокусовану на інших емпатію [5, 592] (див. рис. 1).

Як можемо бачити з рис. 1, при егоїстичній мотивації, коли людина стає свідком того, що хтось інший переживає негативні почуття, є засмученим чи страждає, вона намагається зменшити власний дистрес або ухиляючись від неприємної ситуації, або надаючи допомогу. Коли ж людина виявляє емпатію, вона звертає свою увагу не стільки на власний дистрес, скільки на страждання іншої особи. Тобто справжня емпатія (підкреслимо – альтруїстична емпатія) мотивує нас допомагати іншій людині, виходячи з її особистих інтересів.


Рис 1. Егоїстичний та альтруїстичний шляхи

надання допомоги
Останнє положення є визначальним для “гіпотези емпатії-альтруїзму”, яка стверджує, що просоціальна поведінка мотиву-ється емпатією щодо тих, хто потребує допомоги [11, 470]. Так, британський психолог М. Хоффман (M. Hoffman) стверджує, що підґрунтям надання допомоги є переживання емпатійного спів-страждання (empathic distress), яке складається з двох компонентів – емоційного збудження та соціально-когнітивного. Компонент емоційного збудження можна спостерігати вже у дуже маленьких дітей. Він іще не передбачає здатності розрізняти свої і чужі переживання, це своєрідний попередник співчуття.

М. Хоффман вважає, що демонстрація вищевказаної емоції новонародженими базується на моторному наслідуванні і є характерною людською реакцією, яка походить від приматів. За спостереженнями, новонароджені часто плачуть, чуючи плач інших немовлят. Така форма примітивного співчутливого дистресу ще не є справжньою реакцією співчуття на чуже горе, хоча вже містить деяку сутність більш зрілої емоції, яка виникає пізніше [11, 470].

Наступний компонент емпатійного співпереживання – соціально-когнітивний – поступово змінюється у ході розвитку. Після того, як дитина – приблизно на кінець першого року життя – навчиться розрізняти себе й інших людей, вона проходить різні стадії здатності до емпатії, на кожній з яких її можливості розуміння іншої людини стають адекватнішими і вона набуває вмінь співчувати чужому горю.

На думку М. Хоффмана, передумовами здатності ставити себе на місце людини, яка перебуває у важкому становищі, і втручатися в ситуацію надаючи безкорисливу допомогу, є розвиток стійкості особистості, прийняття ролей (у тому числі прийняття позиції суб’єкта морального судження), а також особис-тісна ідентичність. Під впливом індивідуального досвіду на цьому фундаменті як особистісна диспозиція будується самостій-ний альтруїстичний мотив – мотив допомоги [11, 471].

Проблема емпатійного переживання при наданні допомоги була також предметом дослідження американських психологів Дж. Кока, К. Бетсона та К. Мак-Девіса (J. Coke, C. Batson, K. McDavis). Ці вчені запропонували двоступеневу модель, згідно з якою прийняття на себе ролі особи, що потребує допомоги (постановка себе на її місце), спочатку породжує емоцію спів-переживання (емпатію), а та, зі свого боку, веде до здійснення дії з надання допомоги. Якщо постановка себе на місце іншого не супроводжується опосередкованою емоцією співпереживання, то вона наданню допомоги не сприяє [11, 472].

Співпереживання іншому передбачає, що суб’єкт не надто зосереджений на собі та своїх прагненнях. Експерименти, прове-дені під керівництвом Я. Рейковського, показали, що наявність внутрішніх проблем, особистих конфліктів і просто необхідність розв’язати яке-небудь практичне завдання призводять до посиле-ння его-центрованості та послаблення просоціальної активності [8, 16]. Л. Берковітц (L. Berkowitz) також відзначає, що коли людина в своїх переживаннях надмірно зосереджена на собі, її готовність до надання допомоги зменшується. Дослідження Дж. Дарлі та К. Бетсона (J. Darley, C. Batson) свідчать, що це саме відбува-ється у випадку дефіциту часу. Водночас радісний настрій, викли-каний переживанням успіху або навіяним станом піднесення, як демонструють результати досліджень А. Ізена (A. M. Isen), М. Кларка (M. Clark), Ш. Шварца (S. Schwartz), Д. Адермана (D. Aderman) та інших, підвищує готовність особистості до надання допомоги [11, 468].

Ш. Шварц і Ґ. Клаузен (S. Schwartz, G. Clausen) вказують, що досліджувані з внутрішнім локусом контролю швидше поспі-шають на допомогу, ніж індивіди із зовнішнім локусом [11, 477]. Також, за даними Е. Стауба (E. Staub), особи, які досягли вищої стадії розвитку морального судження, частіше реагують на сигнали біди та швидше надають допомогу [11, 482].

Отже, турбота про людину, необхідна їй допомога є достатньо складним процесом. Як зазначає С. Нартова-Бочавер, готовність суб’єкта до надання допомоги вимагає від нього наявності певних психологічних ресурсів: когнітивних (аналіз ситуації, в якій опини-лася людина, усвідомлення себе суб’єктом допомоги, прийняття рішення), поведінкових (здібностей та можливостей) і мотивацій-них (наявності мотивації допомоги) [8, 16].

На думку Є. Ільїна, у реальній ситуації процес прийняття рішення про допомогу проходить низку етапів, зокрема: сприйняття ситуації як біди, оцінка її причин, оцінка наявних можливостей надання допомоги та вибір однієї з них, формування наміру допомогти. На окремих стадіях цей процес може сповільнюватися або порушу-ватися, наприклад, через наявність інших людей, здатних надати допомогу (так званий “ефект дифузної відповідальності”) [4].

Як бачимо, основною особистісною характеристикою, що слугує практичній реалізації рішення про допомогу, є сприйняття самого себе активним і відповідальним суб’єктом моральної дії, від якого залежить розв’язання ситуації, що склалася. “Я повинен”, “хто, якщо не я?” – ось типові твердження-позиції такої людини. Причому варто зауважити, що подібні установки є внутрішньо-особистісними, добровільними, не нав’язаними ситуативно ззовні.

Крім того, на думку К. Роджерса, полегшують надання допомоги такі психологічні здібності людини: здатність почувати теплі почуття до особи, якій допомагаєш, виявляти симпатію, повагу, щирість, зацікавленість; уміння бути незалежним від того, кому допомагаєш, і одночасно не претендувати на його свободу; здатність безумовно приймати людину, якій надаєш допомогу; здатність до емпатії, повного проникнення у внутрішній світ почуттів, думок, бажань та уявлень іншої людини; наявність багатого досвіду власних душевних переживань [2, 165], [6].

Отже, важливим чинником, який спонукає нас надавати допомогу, є емпатійне переживання. Не випадково М. Хоффман називає емпатію “іскрою людської турботи про інших людей, клеєм, який скріплює соціальне життя воєдино” (цит. за: [10]). Емпатія, виступаючи когнітивно-афективним феноменом, перед-бачає розуміння чужих почуттів і переживань, дає змогу безпосередньо відчути душевний стан іншої людини, уявити себе на її місці, виявити до неї жалість і співчуття. Підкреслимо: ми маємо на увазі саме альтруїстичну емпатію, яка є складовою чуйного ставлення. Йдеться про те, що нерідко трапляються випадки, коли емпатійний процес може блокуватися, наприклад, через “житейську соціальну категоризацію” [10], яка диференціює суспільний статус і рівень фрустрації постраждалого та спонукає людину або ігнору-вати проблему, або надавати допомогу (погодьмося, що непритом-ний бомж, який лежить на тротуарі, приверне до себе набагато менше уваги та співчуття, ніж молода приваблива жінка).

Однак, якщо ми говоримо про вияв чуйного ставлення людини до людини, то тут не може бути жодних “але” при наданні їй допомоги чи у прояві турботи про неї. Сучасний американ-ський психолог Айзак Пріллетенскі вважає, що турбота тісно взаємопов’язана зі справедливістю: турбота передбачає емпатію, спрямовану на тих, про кого ми турбуємось; водночас справедли-вість забезпечує поширення нашого співчуття на осіб, які пере-бувають за межами кола нашої безпосередньої турботи. Без турботи не може бути справедливості; водночас турбота без справедливості обмежує нас виявляти чуйність до людей нашого безпосереднього кола, нехтуючи благом інших, які теж потребують турботи [9, 223].

Оскільки чуйність є категорією діяльною, то не можна вважатися чуйною людиною, якщо ти не допомагаєш іншому, не піклуєшся про нього. Турбота, реальна підтримка у важкій, неприємній ситуації, допомога в біді, горі – ось визначальні “маркери” справжньої чуйної особистості. Щоправда, варто зауважити, що підтримка, турбота, допомога, яка надається іншій людині, може відрізнятися тим, яку мету ставить перед собою людина, яка допомагає, які ресурси для допомоги у неї наявні, який життєвий досвід вона має. Останнє положення чітко ілюструє польський психолог Є. Мелібруда, виокремлюючи дві моделі надання допомоги [6].

Так, відповідно до першої моделі, допомога може здійсню-ватись у формі готових рецептів розв’язання проблеми, добрих порад, спроб зменшити гостроту переживань шляхом навіювання чи підтримки. Тобто допомогти іншому – означає зробити для нього те, що він дійсно потребує.

Друга модель надання допомоги ґрунтується на ідеї, що людина, яка допомагає, передовсім повинна максимально активі-зувати внутрішні ресурси того, кому вона надає допомогу. Позицію помічника Є. Мелібруда визначає так: “Я вірю, що ти можеш подолати власні життєві проблеми. Вірю, що ніхто не зможе допомогти тобі краще, ніж ти сам. Яким би не був твій сьогод-нішній стан, як би сильно ти не страждав, не мучився, не переживав, наскільки б не похитнулася твоя віра в себе, ти можеш, якщо захочеш, стати сильнішим і самостійно піти далі, швидше, успішніше” [6].

Основним моментом такого уявлення про допомогу іншому є зміцнення віри людини в її здатності самостійно розв’язувати власні негаразди. Той, хто допомагає, не намагається ліквідувати труднощі іншого, не видає йому готових рецептів. Є. Мелібруда наголошує, що допомога якраз і має полягати у зміцненні віри в свої сили та можливості, у розвитку в людини здатності правильно оцінювати причини власних труднощів, у заохоченні її до пошуку кращих способів розв’язання проблеми. Ця допомога передбачає співпереживання іншому у важкі емоційні моменти. Подібна підтримка без активного втручання, без намагання силою заспокоїти, змусити утриматися від сліз виявляється надзвичайно важливою. Таким способом допомагаючи іншому, ми не заважаємо йому “до кінця переживати” те, що він почуває. Нерідко, обійнявши страждаючу людину, взявши її за плече, помовчавши з нею у важку хвилину, ми допомагаємо їй більше, ніж тоді, коли закликаємо не переживати, заспокоїтись, взяти себе в руки, дотримуватися наших порад.

Отже, кожна із наведених вище стратегій допомоги є по-своєму цінною, вони доповнюють і підсилюють одна одну. Вибір певної з них залежить від ситуації, потреб і можливостей людини. Крім того, характер цієї допомоги значно залежить від того, в чому бачить свою основну місію помічник. Відтак є два принципово різні погляди: захистити іншого від труднощів і життєвих негараздів або допомогти йому активізувати внутрішні сили в складний період життя. Тобто в першому випадку той, хто допомагає, немовби ховає іншого від переживань, нового досвіду та необхід-ності вибору, які наготувала для нього доля, а в другому – створює умови, щоб людина самостійно змогла пережити і достойно вийти з важкої ситуації [2].



Висновки. Роль людини, яка допомагає іншому, підтримує його, виявляє турботу про нього, не можна назвати легкою. Однак саме в цій ролі особистість є суб’єктом власного життя, суб’єктом, здатним приймати моральне рішення і реалізовувати його на рівні вчинку-чуйності.

Проведене нами теоретичне дослідження не претендує на вичерпне розв’язання складної та багатопланової проблеми прояву чуйного ставлення через турботливість та надання допомоги іншій людині. В процесі роботи виокремилася низка напрямів, кожен з яких може стати предметом самостійної наукової розвідки, як-от: психологічні особливості розвитку турботливості в онтогенезі, ґендерні відмінності у виявах помічної поведінки тощо. Тому перспективи подальших досліджень ми вбачаємо у детальному та всебічному розгляді особистості чуйної людини, здатної бути суб’єктом власного життя – відповідальним, турботливим, здатним до Вчинку.


Література

  1. Аронсон Э. Психологические законы поведения человека в социуме / Э. Аронсон, Т. Уилсон, Р. Эйкерт. – СПб. : Нева, М. : Олма-Пресс, 2002. – 558 с.

  2. Битянова М.Р. Альтруизм и другие мотивы конструктивного социального поведения / М.Р. Битянова // Социальная психология : учебное пособие. – [2-е изд., перераб.]. – СПб. : Питер, 2008. – 368 с.

  3. Занюк С.С. Психологія мотивації : [навч. посібник] / С.С. Занюк. – К. : Либідь, 2002. – 304 с.

  4. Ильин Е.П. Мотивация и мотивы / Е.П. Ильин. – СПб. : Питер, 2000. – 512 с.

  5. Майерс Д. Социальная психология / Д. Майерс ; [перев. с англ.]. – СПб. : Питер, 1997. – 688 с.

  6. Мелибруда Е. Я – ты – мы: Психологические возможности улучшения общения / Е. Мелибруда ; [пер. с польск.]. – М. : Прогресс, 1986. – 256 с.: ил.

  7. Наконечна М.М. Допомога іншому: психологічні аспекти : [монографія] / М.М. Наконечна. – К. : Видавничий дім “Слово”, 2012. – 184 с.

  8. Нартова-Бочавер С.К. Экспериментальное исследование ситуационной изменчивости мотивации помощи / С.К. Нартова-Бочавер // Психологический журнал. – 1992. – Т. 13. – № 4. – С. 15 – 23.

  9. Пріллетенскі А. Людські, моральні та політичні цінності для емансипаційної психології / А. Пріллетенскі // Гуманістична психо-логія : антологія : в 3-х т. – К. : Унів. т-во ПУЛЬСАРИ, 2005 – Т. 2 : Психологія і духовність. – С. 218 – 238.

  10. Самарин А.Н. Социальная эмпатия: у истоков солидарного сознания [Электронный ресурс] – Режим доступа : http://www. perspektivy.info/rus/nashe/socialnaja_empatija_u_istokov_solidarnogo_soznanija_2008-11-17.htm.

  11. Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность : учеб. пособие [для студ. вузов]. – 2-е изд. – СПб. : Питер; М. : Смысл, 2003. – 860 с.


Свидерская Галина. Заботливость и оказание помощи как проявление отзывчивости. В статье осуществлен подробный анализ психологических особенностей заботливости и оказания помощи другому человеку как проявления чуткого отношения. Акцентируется внимание на том, что забота, реаль-ная поддержка в тяжелой, неприятной ситуации, помощь в беде, горе – вот определяющие “маркеры” настоящей отзывчивой личности. Проявляя заботу, помогая другим, человек проявляет себя субъектом собственной жизни, способным принимать мораль-ное решение и реализовывать его на уровне поступка.

Ключевые слова: заботливость, оказание помощи, чуткое отношение, поступок, субъект собственной жизни.
Sviderska Halyna. Caring and helping as manifestation of sensitivity. The article presents a detailed analysis of the psychological characteristics of caring and helping the other person as manifestation of a sensitive relationship. The attention is drawn to the fact that care, real support in a difficult, unpleasant situation, help in trouble, grief these features are the “markers” of a sensitive personality. Taking care, helping others, a person manifests itself as a subject of his/her own life, able to take a moral decision and implement it in the act.

Key words: caring, helping, sensitive attitude, action, subject of his/her own life.






УДК 159.92 (07)

К 43
Таїса КИРИЛЕНКО
ІНДИВІДУАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ У ПЕРЕЖИВАННІ ПСИХОТРАВМУВАЛЬНИХ СИТУАЦІЙ
У статті представлено необхідність вивчення індивідуальних відмінностей у переживанні психотравмувальної ситуації та результати емпіричного дослідження зіставлення сили і стратегії переживання психотравмувальної ситуації з психологічним віком особистості. Відзначено збільшення виразності показників пере-живання у “психологічно старших” осіб, незалежно від статі і вікової групи.

Ключові слова: особистість, травма, індивідуальні відмінності, переживання психотравмувальних ситуацій, психологічний вік, сила і стратегія переживання.
Постановка проблеми. Вивчення індивідуальних відмінностей в переживанні травмувальних подій у житті людини є актуальним як в соціальному, так і в науковому плані.

На сьогодні проблема переживання психотравмувальних ситуацій, психічних травм є значущою у зв’язку зі зростанням кількості техногенних катастроф, терористичних актів, військових дій, економічних криз. Подібні явища впливають на життє-діяльність особистості, розриваючи цілісність її психічного світу, перетворюючи її життя, змінюючи її життєву позицію у суспільстві та у приватному житті.



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема впливу травматичних життєвих подій на життєдіяльність особистості водночас є актуальною для представників багатьох наукових дисциплін: медицини, філософії і соціології, юриспруденції, соціаль-ної роботи та психології. Так, медицина, а саме психіатрія, зробила суттєвий внесок у дослідження проблеми посттравматичних

© Кириленко Таїса, 2014

стресових порушень, розробляючи як наукові підходи, так і методичне забезпечення вияву сили, рівня порушень. Це насамперед стосується виділення самостійного синдрому посттравматичного стресового розладу (ПТСР), розробки діагностичних критеріїв ПТСР [7]. Подібні дослідження є вагомими для розвитку уявлень про феномени психічної травми, психотравматичних ситуацій у психології, проте не виключають інших підходів. На сьогодні накопичена достатня кількість теоретичних і емпіричних даних, які підтверджують, що не лише концепція ПТСР розкриває широкий спектр феноменів, пов’язаних з переживанням травматичного досвіду. Це є і важкі психологічні проблеми переживання відчуття провини, втрати сенсу життя, відчуження, і зміни психологічного стану особистості, і зміни ієрархії значущих цінностей, оцінок, міжособистісних стосунків, проте, на відміну від концепції патології психічної діяльності в психотравмувальній ситуації, переживання травматичного досвіду не зводиться до однозначності негативного впливу на розвиток особистості.

Отже, задані напрями дослідження переживання психотравму-вальної ситуації для особистості вже вказують на існування проблем у психології переживань травмувальних ситуацій. І це не лише проблеми позитивних чи негативних наслідків пере-живання психічних травм, психотравмувальних ситуацій. Це, передусім, проблеми:



  • чіткості визначення понять пов’язаних з травмою – психо-травма, психотравмувальна ситуація, криза, стрес, посттравматичний стрес, вторинна травма (Ф. Василюк [2], Р. Лазарус, Г. Сельє, Т. Титаренко);

  • ролі особистості у формуванні та розвитку психотравму-вальних ситуацій (Т. Кириленко [5], Е. Носенко, О. Саннікова);

  • ролі ситуації у виникненні психічних травм (О. Керик, М.Ш. Магомед-Ємінов Н. Тарабріна [7] та ін.);

  • способів переживання психотравмувальних ситуацій (Ф. Василюк [2], І. Малкіна-Пих [6], Б. Фолкман та ін.).

Проте найменш представленою та найменш вивченою є проблема індивідуальних відмінностей у переживанні психотравму-вальних ситуацій. До цього часу залишається не повністю розв’яза-ними коло питань, пов’язаних з особливостями переживання травмувальних ситуацій жінками та чоловіками різного віку, з різним травматичним досвідом, з різним типом темпераменту, типом життєвого світу, самореалізації тощо. Розв’язання питань індивідуальних відмінностей у переживанні психотравмувальних ситуацій, характеру наслідків такого переживання допоможе у виборі шляхів допомоги, стратегії і тактики подолання травму-вальних переживань, що вказує на практичний аспект можливості використання отриманих даних.

Мета статті – розкрити особливості індивідуальних відмінностей у переживанні психотравмувальних ситуацій.

У зв’язку з цим були поставлені завдання:



  • визначити силу та стратегію переживання психотравму-вальної ситуації;

  • виявити залежність сили та стратегії переживання психо-травмувальної ситуації від вікових та статевих особливостей особистості.

Визначимось з основними поняттями. Поняття психотравму-вальної ситуації тісно пов’язане з поняттям психічної травми. Саме поняття “травма” походить від грецького trauma – рана, ушкодження. За енциклопедичним визначенням, це ушкодження в організмі людини та тварини в результаті дії факторів зовнішнього середовища. Психічна травма – це особливий вид травми, що характеризується важкими переживаннями та може призвести до депресій, неврозів та інших хворобливих реакцій.

У нашому розумінні психічна травма – це, насамперед, негативні емоції, значний рівень напруженості, тривалі за часом переживання звернені на себе (Я і Я). Це дисгармонія, дисонанс, розлад у психічному світі особистості. Для психології важливим є розуміння того, як попередити травму, що є в людині такого, що можна провокувати, викликати психічну травму?

Психічна травма пов’язана з психотравмувальною ситуацією. Зі свого боку, така ситуація – це подія, яка з різним рівнем ймовір-ності може призвести чи призводить до порушень установленого життєвого способу буття, руйнування прийнятого особистістю психічного світу. Це може бути початком нового відліку часу світо-побудови особистості. Отже, травма розглядається як даність для особистості, а психотравмувальна ситуація (ПТС) – як можливість цієї даності. Тобто йдеться про різний ступінь вияву травми, що викликана різноманітними ситуаціями на життєвому шляху конкретної особистості [5, 56].

Це можуть бути ситуації, що характеризуються раптовістю й масивністю емоціогенних впливів на людину, психологічно не підготовлену до них, а також ситуації, пов’язані із забобонами, навіюванням, підозріливістю, невпевненістю у собі, емоційною нестійкістю, зниженою критичною оцінкою обставин. До того ж це можуть бути і індивідуальні особливості особистості, її вікові, статеві відмінності, відмінності самооцінки, самоставлення тощо.

Важливим у понятті “психотравмувальна ситуація” є аналіз сприймання цих факторів. Оскільки цілісна психологічна ситуація – це зовнішні обставини, побачені крізь призму індивідуальної свідомості. Тиск ситуації на особистість є як об’єктивним, так і таким, що має джерелом інтерпретацію особистістю феноменів, що спостерігаються залежно від власного досвіду та власних перспектив.

Переживання травмувальної ситуації пов’язано з поняттями психологічного захисту та “копінг-стратегій”, оскільки, виявляючись в емоційних переживаннях горя, печалі, страждання, психотравму-вальна ситуація вимагає і свого проживання, переживання її, як виходу зі стану дисгармонії, як специфічної діяльності.

У вітчизняній психології і психотерапії психологічний захист є важливою формою реагування свідомості індивіда на психічну травму. При цьому насамперед йдеться про захисну пере-будову, яка відбувається у системах взаємопов’язаних психоло-гічних настановлень і відношень, в суб’єктивній ієрархії цінностей, яка спрямована на редукцію патогенної емоційної напруги, на виникнення заміщуючих утворень.

На противагу захисним механізмам у системі адаптивних реакцій особистості існують копінг-процеси (з англійської – оволоді-ння). Це механізми активних, переважно свідомих зусиль, спрямо-ваних на конструктивне оволодіння ситуацією.

Базовими копінг-стратегіями є: стратегія розв’язання проблем, стратегія пошуку соціальної підтримки, стратегія уникання (уникне-ння). Остання може мати адекватний або неадекватний характер залежно від конкретної стресової ситуації, віку і стану ресурсної системи індивіда.

Для визначення комплексу відчуттів та стосунків людини, що серйозно задумалася про своє життя і перебуває у стані готовності змінити звичний спосіб буття, обставини відношення або внутрішні орієнтації свого життя, Дж. Б’юдженталь викорис-товує термін “турбота” [1]. Як цілісне утворення, турбота є системою, що містить такі елементи: біль, надія, зобов’язання і внутрішня орієнтація. Біль у формі емоційного дистресу, тривоги або реального фізичного болю є природним сигналом того, що у людини щось йде не так. Надія – це віра, не обов’язково усвідомлена, в те, що життя може стати кращим. Проте людина може дійсно мучитися від болю, але майже не мати актуальної надії. Зобов’язання означають бажання перейняти на себе відповідальність за свою діяльність, якщо вона спрямована на досягнення хоч скільки-небудь значущих результатів. Внутрішня орієнтація вимагає залучення уваги людини до того, що відбува-ється усередині неї, усвідомлення самої себе і того, як форму-ється її віра в світ. Отже, турбота є потенціалом людської істоти, що робить її відкритою новому досвіду й інтуїтивно просувається у напрямі якнайповнішої реалізації своїх можливостей.

У психологічній літературі [4; 5; 6; 7] встановлено зв’язок психотравмувальної ситуації з особистісною та ситуаційною тривожністю: що більше травмувальних ситуацій переживали люди упродовж життя, то більш високо вони оцінювали їх вплив, і то виразніший вплив травмувальних переживань на поточні ситуації. Цей ефект вказує на важливість фактора віку в переживанні травму-вальних ситуацій.

Прибічники екзистенціального підходу в психології схильні вважати, що все, що б ми не робили, ґрунтується на ухваленні рішень і відповідальності за свободу змін у своєму житті. Отже, рано чи пізно людина неминуче постає перед проблемою вибору між уже випробуваними у минулому альтернативами та між майбутнім, відносно незвичним і незнайомим. При цьому вона автоматично відмовляється від розгляду інших, перспективніших варіантів, що вимагають отримання додаткових знань і прийняття на себе більшої відповідальності. Від рішень, орієнтованих на саморозвиток, людей часто стримує сильне занепокоєння через неможливість передбачити, чим може обернутися такий вибір, страх невдачі і розчарування, які, своєю чергою, можуть привести до краху надій і психологічної кризи.

Наведені розмірковування дали змогу підібрати адекватний методичний інструментарій для проведення емпіричного дослідже-ння з метою визначення індивідуальних відмінностей у переживанні психотравмувальної ситуації. Ми звернули увагу на вивчення статевих, вікових особливостей та показників психологічного віку, що включають самоаналіз минулого, теперішнього та майбутнього.

Розглянемо використаний нами психодіагностичний інстру-ментарій. Для визначення сили впливу та стратегій пере-живання психотравмувальної ситуації використано методику М. Горовіца [9, 25]. Вона була розроблена для визначення вираже-ності у носія травматичного досвіду однієї з двох патологічних особистісних тенденцій, характерних для посттравматичної пато-логії. Йдеться про схильність до нав’язливих спогадів і пережи-вання з приводу травми або прагнення до вираженого в поведінці уникнення всього, що будь-яким чином пов’язане з нею.

Актуальність використання методики М. Горовіца не втрача-ється і сьогодні через те, що ймовірність потрапляння у травматичну ситуацію будь-якої людини в сучасному світі безперервно зростає, і це ставить перед фахівцями різного профілю завдання розробки адекватних методів діагностики та подолання патологічних наслід-ків, якщо такі виникають.

Дослідження за цією методикою проводиться індивідуально. Респондент відповідає на питання у запропонованому бланку теста-опитувальника (бланк для відповідей, на якому надруковані номери питань і поряд з ними графа для відповіді).

Опитувальник містить 15 запитань. В інструкції вказується: “Нижче наведені описи переживань людей, які перенесли важкі стресові ситуації. Оцініть, якою мірою ви відчували такі почуття з приводу подібної ситуації, колись пережитої вами”.

Шкала дає змогу визначити наявність і вираженість пере-живання психотравмувальної події за загальною шкалою сили впливу травмувальної події, та її підшкалами “уникнення” та “вторг-нення” (нав’язування).

Відповідно до поставлених завдань, ми визначали психологіч-ний вік людини.

Загальновідомо, що людині стільки років, на скільки вона себе почуває і виглядає. Це далеко не порожні слова, як може видатися. Фахівці, які вивчають процес старіння, встановили, що в людському організмі дійсно присутній особливий механізм, який відповідає за істинний психологічний вік.

Психологічний вік – це вік, якому відповідає людина за рівнем психологічного розвитку. Вік людини – один з основних критеріїв її психічного життя і особливостей характеру. Залежно від віку людина по-різному сприймає життєві ситуації, в тому числі і хворобу.

Психологічний вік далеко не завжди збігається зі вказаним у паспорті або з біологічним, таким, що ґрунтується на реаль-ному стані фізичного здоров’я. Цей вік характеризується само-відчуттям людини, і тим, як вона сприймається навколишніми. Існує декілька способів визначення власного психологічного віку. Його основними складовими є інтелектуальний показник або “розумовий” вік; показник зрілості, врівноваженості особи або емоційний вік; показник соціальної зрілості або соціальний вік. На психологічний вік впливають стереотипи, що склалися у конкретної особистості, соціальні події, пов’язані з емоціями, наприклад, одруження, заміжжя, розлучення, народження дитини, онука тощо.

Визначити психологічний вік можна за допомогою несклад-ного тесту, розробленого Є. Головахою та О. Кроніком [3, 123].

Дослідження можна проводити індивідуально або з групою. Щоб забезпечити незалежність відповідей респондентів, кожен отримує бланк для відповідей, на якому надруковані вікові інтервали та передбачене місце для фіксації міри насиченості важливими подіями.

В інструкції зазначено: “Уявіть собі все своє життя: минуле, сьогодення, майбутнє. В якому році Ви народились? Як Ви думаєте, до якого віку Ви доживете? (дайте більш-менш реальну оцінку). У запропонованій Вам таблиці обведіть кружечком, або підкресліть 5-річні періоди, що відповідають названому віку. З допомогою таблиці спробуйте оцінити кожне 5-річчя Вашого життя за мірою насиченості важливими для Вас подіями (будь-які зміни в природі і суспільстві, у Вашому внутрішньому світі, думках, почуттях, переживаннях, в стані Вашого здоров’я, в поведінці, у ваших діях і вчинках, в сім’ї, на роботі, в навчанні, спілкуванні з друзями тощо).

Виходячи з такого розуміння слова “подія”, оцініть спочатку насиченість першого 5-річчя (до 5-ти років), свою оцінку позначте знаком “+” чи “–” у відповідній клітинці таблиці, враховуючи що 10 балів – це максимальна міра насиченості, 1 бал – мінімальна міра насиченості. За аналогією оцініть насиченість кожного


5-річчя як минулих, так і майбутніх років до відміченого Вами віку. Увага: кожне 5-річчя повинно мати лише 1 оцінку насиченості важливими подіями, але мати її воно повинно обов’язково”.

Досліджувану вибірку склали 90 осіб, серед яких 39 віком 21 – 25 років (27 жінок, 12 чоловіків) та 51 особа віком 26 – 55 років (38 жінок, 13 чоловіків). Загальна кількість осіб, у яких порівнювались показники переживання психотравмувальної ситуації з показником психологічного віку – 77 осіб, з них 39 віком 21 – 25 років, та 36 осіб віком 26 – 55 років. Тобто, було представ-лено дві вікові вибірки з різним життєвим досвідом.

Середні значення вираженості названих показників відобра-жено у таблиці 1 і 2.
Таблиця 1

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка