Українське козацтво. Історія створення І розвитку. Вплив козацьких традицій на розвиток та становлення військових формувань україни мета



Скачати 220.58 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір220.58 Kb.
УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ І РОЗВИТКУ. ВПЛИВ КОЗАЦЬКИХ ТРАДИЦІЙ НА РОЗВИТОК ТА СТАНОВЛЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ УКРАЇНИ

МЕТА:

  1. Вивчення слухачами історії і причин виникнення запорізького козацтва, його військової і політичної організації, військових умінь та навичок.

  2. Виховання військовослужбовців на яскравих прикладах мужності, стійкості і героїзму запорізьких козаків, відродження їх славних культурних і бойових традицій.

НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ:

  1. Історія виникнення запорізького козацтва.

  2. Особливості організації військової служби. Виховання морально-бойових якостей воїнів Січі. Історичні, політичні та соціальні передумови заснування Січі.

  3. Військове мистецтво козаків. Сухопутні та морські походи запорожців.

ЧАС: 2 години (розповідь), 2 години (бесіда).
ЛІТЕРАТУРА:

  1. Субтельний Орест. Україна: історія ∕ Пер. з англ. Ю. І. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.

  2. Історія України. Курс лекцій у двох книгах. Книга 1. Від найдавніших часів до кінця 19 ст. – К.: Либідь, 1991.

  3. Уривалкін О. М., Конончук І. М. Історія України від стародавніх часів до сьогодення. − К.: Знання України, 2001. – 240 с., 22 карти.

  4. Гайдуков Л. Ф., Крушинський В. Ю. Історія України: Посібник для старшокласників та абіту­рієнтів. – К.: Либідь, 1999. – 272 с.


ВСТУП
У процесі розвитку військово-історичних традицій сформувався особливий фізичний і психологічний духовний тип українського козака, який поєднував хлібороба, промисловця, ремісника і, водночас, високо­кваліфікованого воїна, сформувалися ті високі морально-етичні якості, фізична могутність, витривалість та концентрована енергійність, що згодом закріпилася на генетичному рівні і стала ознакою запорізького козацтва, оспіваного українським народом у своїх піснях і думах, де народ називав їх «славним лицарством». Наші уявлення про козаків як сильних, мужніх і відданих рідній землі людей ми отримали із творів народної творчості, в тому числі і козацьких пісень («Їхав козак за Дунай…», «Ой, Морозе-Морозеньку…», «Засвіт встали козаченьки…» та ін.), повістей М.В. Гоголя «Тарас Бульба», «Страшна помста», картини І.Ю. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», опери С.С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» та ін.

Народ ставився з повагою і любов’ю до запорожців, які виростали в його очах до символу могутності, честі, людської і національної гідності. Виробився суспільний тип козака, кращі риси якого стали одним із найяскравіших елементів української нації.

Спробуємо відповісти на питання: чому з’явилось козацтво, які його корені і причини заснування Запорізької Січі. Слід зауважити, що до середини ХVI ст. козацтво не являло собою окремої організованої суспільної групи населення, не було соціально однорідним, складалося з вихідців із різних прошарків населення.
І
Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною української історії стали Галичина та Волинь. Проте на кінець XVI ст. центр подій знову переміщується на схід, у Придніпров’я, яке протягом тривалого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які нада­вали перевагу небезпекам життя у прикордонних районах перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан – козацтво, що селилося на порубіжних землях.

Слово «козак» прийшло зі сходу. У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які відбували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись з ворогами й доводячи своє вміння виживати за важких природних умов. Пізніше це слово набуло кількох значень і перекладалося здебільшого як «вільна озброєна людина».

Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз переконливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами – оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті.

Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини – в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись у глиб степів, вони звичайно селилися понад Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками. Особливо вабили козаків багаті рибою та дичиною місця понад Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного Дніпропетровська, до Хортиці (в межах сучасного міста Запоріжжя) та Великого Лугу – низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорозькими.

У другій половині XV – на початку XVІ ст. там виникає чимало козацьких слобід і хуторів. Із року в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростає. «Де байрак – там і козак», – говорила народна приказка.

Козаки заводили оранку, займалися «уходництвом»: мисливством, рибальством, бджільництвом. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо.

На нових землях, де оселялися козаки, як їм здавалося, вже ніколи не з’являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя. В дійсності ж серед козацтва на «волості» зростала й поглиблювалася соціальна нерівність. Козацька голота добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків, службою в найманих загонах при замках, «добичництвом». Чимало козаків вели власне господарство. Виділялася і вельми заможна верхівка («дуки»), що володіла хуторами, угіддями, табунами коней тощо.

Особливу групу становили міські козаки, складаючи значну частку населення міст Подніпров’я: Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас. Їх ще звали «непослушними», оскільки вони, займаючись торгівлею та промислами, не підпорядковувалися магістратам і не виконували повинностей. Склад козаків- городян поповнювався за рахунок «покозачення» міщан. Добре обізнані з військовою справою, маючи зброю, вони брали активну участь у народних виступах проти сваволі старост і воєвод.

Польський уряд намагався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймні певну його частину. В 1572 р. король Сигізмунд II Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.

Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону, мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Трахтемирові свій арсенал і шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від «самочинних нападів на татар», що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру (реєстрових) козаків полягало в охороні кордонів, і що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалося 3 тис. В основному це були вихідці з місцевих мешканців, що остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так, заповіт реєстрового козака на ім’я Тишко Волович включав будинок у Чигирині, два маєтки зі ставками для риби, ліси й пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків (із них тисяча в позичці під великі проценти).

Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40–50 тис. нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багатства.

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Тут же обирали старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Однак влада в громадах поступово зосереджувалася в руках заможних козаків.

Поява козацтва на «кресах» Польсько-Литовської держави непокоїла уряд, адже внаслідок втеч панство втрачало своїх підданих. Разом з тим, новоосвоєні землі на Наддніпрянщині приваблювали панів-магнатів. Острозькі, Вишневецькі, Ружинські, Лянцкоронські, Претвичі отримували від великих князів грамоти на «окраїнні» землі, будували там свої замки – двори. Чи­мало таких земель було віддано князям-магнатам «у державу» з наданням, за службу великому князеві, права збирати з місцевого населення чинші та накладати на нього повинності на свою ко­ристь. На захоплених магнатами землях козаки змушені були давати «державцям» мед, хутра, сплачувати сім грошей «з диму». На Брацлавщині частина козаків сплачувала панам-князям «поклін» – копу грошей, решта платила старостам «колядку» – по шість грошей, косила сіно. Побори з козаків брав і київський воєвода.

Державці руйнували козацьку громаду: змушували заможних козаків відбувати за власний кошт службу при замках (щоправда, звільняючи їх при цьому від чиншу). Ці козаки ставали старостинськими служебниками. Пани-магнати набирали козаків у власні «надвірні корогви». Так, князь К. Острозький набрав полк надвірних козаків − «людей правдиво отборних» – на чолі із «старшим» – Шахом. Такі ж корогви набирали Лянцкоронський, Шашкевич, Ружинський, Вишневецький.



ІІ
Чимало козаків не бажало коритися старостам та панам-магнатам і йшло далі на південь – до дніпровських порогів і за пороги. Постійна загроза нападів ординців спонукувала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу їй становили січі. Дослідники пов’язують походження слова січ із засіками – укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів. Можливо, за більш давніх часів розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ – своєрідна столиця запорозьких козаків.

Природні укріплення козацької твердині підсилювалися 3–10-метровим валом і ровом. Вал зміцнювався частоколом із баштами, в яких містилися бійниці. Усередині фортеці був майдан із православною церквою. Навколо церкви стояли великі довгі будинки – курені, де жили січовики, а також оселі старшини, канцелярія. Трохи далі – склади, арсенали, ремісничі майстерні, торгові лавки.

Відомо 8 дніпрових січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя). Вона була зведена 1556 р. українським православним князем Дмитром Вишневецьким і слугувала опорною військовою базою козацтва на пониззі Дніпра. Звідси протягом 1556 р. було організовано численні походи запорожців у володіння кримського хана й на турецькі фортеці. Однак восени 1557 р. запорозька фортеця була зруйнована ордою кримського хана.

Від 60-х років XVI ст. по 1593 р. Запорозька Січ розташовувалася на острові Томаківка, у 1593–1638 рр. – на острові Базавлук, 1638–1652 рр. – на Микитиному Розі, 1652–1709 рр. – на річці Чортомлик, 1709–1711 рр. – на річці Кам’янка, 1711–1734 рр. – в Олешках, 1734–1775 рр. – на річці Підпільна.

Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Протягом XVI–XVIІІ ст. вона набуває ознак держави: контролює величезну територію степової України, має свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.

Запорізька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала.

На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків – гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом стали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу вищих офіцерів, або старшину. В період військових походів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою.

Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вольностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов’ї на сході. На півночі її межа проходила по річках Орелі (на Лівобережжі) та верхів’ях Інгулу й Інгульця (на Правобережжі).

Взагалі запорожців налічувалося 5–6 тис., з яких 10%, зміняючись, служили січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом. Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Замість феодального примусу, який ґрунтувався на закріпаченні й примусовій праці, у ній утвердилися принципи найманої праці. За внутрішнім устроєм козацька держава була своєрідним військовим товариством.

Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля. Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою старшиною та рядовими козаками (черню) поступово виникли соціально- економічні відмінності та напруженість, які час від часу виливались у заворушення.

Основну частину козацького війська становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєній рушницею (мушкетом), пістолем, шаблею, ножем, списом, келепом; використовувалися також лук і стріли. Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці, вправні рубаки.

Січ мала свій флот з великих човнів – чайок. Основу чайки – цього, по суті, корабля (20 м за­вдовжки, 3–4 м завширшки, осадка 2,5 м, швидкість до 15 км на годину) – становило днище з липового дерева, на яке набивалися бортові дошки; він був оснащений однією – трьома щоглами з вітрилами, веслами, двома кермами і ніс на борту чотири–шість гармат. Число гребців досягало 20−30 чоловік, бойовий екіпаж складався з 50–70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Корогва для морських походів була біла із зображенням Св. Михаїла або корабля на червоному полотнищі.

Не відмовляючись від походів проти Туреччини та Криму, з 80–90-х років XVI ст. запорожці почали брати активну участь у народних повстаннях на «волості», як правило, очолюючи їх.

Козацтво в Україні – явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.



Козацька християнська республіка − Запорозька Січ – відіграла винятково важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно-визвольній боротьбі, в розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної та Південної України.

ІІІ

Про запорізьких козаків, як неперевершених майстрів військової справи, багато написано як вітчизняними, так і іноземними авторами. Наприклад, польський вчений Ш. Старовольський у своїй книзі «Полонія», виданій у Кельні (Німеччина) в 1632 р., пише: «У своїх таборах вони мають дисципліну стародавніх римлян, а воєнною доблестю та обізнаністю у військових справах вони не поступаються жодній нації в світі».

Запорізьке військо поділялося на піхоту, кінноту та артилерію, але неперевершену славу козаки здобули як піхотинці. Ми не можемо уявити козака без коня, але дуже часто козак йшов у бій без свого вірного друга, спішившись напередодні. Ця риса запорізького війська складалася історично.

Ведення бойових дій у голому степу з ворогом (татарами), чисельність, а також час нападу, якого неможливо було передбачити, примушувало запорізьких козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії.

Враховуючи високу рухливість кінноти, козаки створюють самостійний передовий загін, обов’язками якого було зустріти або наздогнати противника і шляхом проведення розвідки боєм зупинити його та зв’язати бойовими діями до підходу головних сил.

Козаки були великими майстрами артилерійської справи. На Січі було постійно 50 гармат. Жодний запорізький кінний загін не виступав у поход без артилерії.

Гармати запорізького війська були переважно середнього та малого калібру. Це забезпечувало артилерії велику рухливість та маневровість, що відповідало козацькій тактиці.

Підтвердження високої рухливості і маневровості козацької артилерії було продемонстровано в битві війська Б. Хмельницького на Жовтих Водах. Очевидець розповідає, як рухомий польський табір обігнали козаки, тримаючи в руках гармати. Потім вони зупинились, зійшли з коней, поклали гармати на землю і вдарили прямою наводкою по польському війську. Таким способом вони змінили декілька разів вогневі позиції. Втрати в польському війську від їх вогню були дуже великі.

Козаки Запорізької Січі володіли удосконалено на той час військовою майстерністю, зокрема в області фортифікації, тактиці наступального і оборонного боїв, мали кінноту і артилерію, свою флотилію з легких човнів-чайок, приладнаних для морських походів, виготовляли зброю, порох та ін.

Запорізьке козацтво відігравало видатну роль у боротьбі народів України проти феодально-кріпостного гніту. В часи підйому антифеодального і визвольного руху в Україні Запорізька Січ неодноразово ставала опорою і плацдармом для повстанських військ. Так було, зокрема, в часи селянсько-козацьких повстань під проводом К. Косинського (1591−1593), С. Наливайка (1594−1596), П. Павлюка і К. Скидана (1637). Одночасно запорізьке козацтво вело тривалу боротьбу проти турецько-татарської агресії, разом з козаками з Дону брало участь у героїчних морських і сухопутних походах проти Османської імперії і Кримського ханства, підтримуючи визвольну боротьбу підкорених цими державами народів і визволяючи з полону людей різних національностей. Особливу роль у цій справедливій боротьбі відігравали морські походи запорожців.

У ході бойових дій проти турецького військового флоту запорізькі козаки зробили вагомий внесок у розвиток військового морського мистецтва ХVI–ХVII ст. Ними були розроблені спеціальні способи боротьби з турецькими кораблями. Враховуючи легку озброєність чайки, козаки не могли, за тактичними правилами того часу, вступати в артилерійській двобій з турецькою галерою перед зближенням з нею. Цей недолік компенсувався тим, що чайка була малопримітною серед морських хвиль, швидкісною, а також сильною вогнем ближнього бою. Перебуваючи за зоною спостереження з галери, козаки мали можливість швидко її наздогнати й атакувати, як тільки для цього створювалися сприятливі умови (темрява, туман і т. ін.) і, таким чином, виключали перший етап морського бою – артилерійську дуель.

Безперечно, козацька тактика морського бою ґрунтувалася на відчайдушній хоробрості, сміливості та кмітливості. Не останню роль у поведінці козаків відігравала і особлива філософія оцінки життя і смерті, яку вони висловлювали однією фразою: «Смерті не треба боятися, бо від неї все рівно не вбережешся». Але мало це було розуміти, треба ще, щоб душа палала такими пристрастями, які за десятибальною системою виміру не поступалися би буремній морській стихії. Тому цілком закономірно на Запорізькій Січі вважалося, що справжній козак – це козак, що побував у морському поході.

Значне місце у військово-морському мистецтві запорізьких козаків посідає тактика здобування морських фортець. Вона складалася з детальної розвідки фортифікаційних особливостей фортеці, висадки десанту, навальних сміливих дій козацької піхоти та артилерії флоту. В цих умовах значна частина запорізьких козаків перетворювалася на морських піхотинців. Серед здобутих запорожцями турецьких фортець є й такі, що вважалися на той час неприступними. Так, у 1604 р. запорожці здобули турецьку фортецю Варну. Звістка про цю подію облетіла весь світ і справила велике враження на сучасників. Запорізькі козаки заявили про себе, що вони не тільки неперевершені піхотинці, а й великі майстри військової морської справи.

У 1608 р. козаки зруйнували Перекоп, а в 1609 р. напали на придунайські фортеці Аккерман (Бєлгород), Кілію, Ізмаїл. У 1614 р. запорожці з’явились під Трапезундом. У тому ж році вони взяли Синоп і спалили арсенал і турецькі кораблі, які стояли в гавані. В цей же час на чолі козацьких флотилій стає талановитий флотоводець Петро Сагайдачний. У 1615 р. П. Сагайдачний вирушив у морський похід у складі 80 чайок і чотирьох тисяч козаків. Подолавши Чорне море, флот підійшов до Босфору й атакував Константинополь. Запалали передмістя та портові будівлі. Султан вислав навздогін козакам велику флотилію з яничарами на борту. Турки наздогнали козаків біля Очакова. Діждавшись темряви, запорожці напали на турецький флот і захопили його. Тільки невелика кількість галер врятувалися втечею. До полону потрапив і командуючий турецькою флотилією. Захоплені галери козаки спалили на очах Очаківського гарнізону. В 1616 р. запорожці напали на Кафу (Феодосію) – кримський центр торгівлі невільниками. Руйнівні удари по Стамбулу були нанесені запорожцями у 1621, 1624, 1630 роках. У Хотинській війні (1620−1621) своїми діями на морі вони сприяли перемозі українських козацьких полків, якими керував П. Сагайдачний, і польських військ над турецько-татарською армією. Ця перемога скасувала небезпеку татарсько-турецького закабаління українського і польського народів.

Серед визначних вождів козацтва найяскравішою постаттю був Іван Сірко, про якого ще за життя склали пісні та легенди. Надто велике значення у визвольній боротьбі українського народу набули походи запорожців за його проводом проти Туреччини і Криму в 60−70-х рр. ХVII віку. За підрахунками відомого історика Д.І. Яворницького, Сірко вчинив 55 походів проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки, хоч нерідко ситуація була дуже тяжкою і лише завдяки блискучому таланту Сірка козаки брали гору над ворогами.

Наприкінці 40-х років ХVII ст. колоніальний гніт Речі Посполитої на українських землях став нестерпним. По всій країні поставали жахливі картини неймовірних знущань і визиску, від яких страждали не лише окремі верстви, а й весь український народ, включаючи вище православне духовенство, православну шляхту, заможне міщанство. Все це стало причиною визрівання серед козаків і селян нового повстання проти соціального і релігійного гніту польської шляхти, і воно вибухнуло у всенародному масштабі під назвою Визвольної війни українського народу 1648−1654 рр.

Повстання очолив видатний військовий і державний діяч (надалі гетьман) України Богдан Хмельницький. Мета повсталих була проста і близька серцю і розуму кожного громадянина України. До цього ж, особиста привабливість, висока популярність Б. Хмельницького серед козацтва Запорізької Січі і народу України відіграли велику роль у швидкій мобілізації козацтва і всього трудового люду на справедливу, смертельну боротьбу з ненависним ворогом.

Військо повстанців зростало на очах, і вже у травні 1648 р. воно вщент розгромило коронну армію поляків під Жовтими Водами і Корсунем, а чимало шляхтичів, у тому числі й головнокомандувачі – гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський – були взяті в полон. На звістку про перемогу під Корсунем піднялася вся Україна. Полум’я повстання охопило Білорусію, частково Литву й Польщу. Територія, визволена козацько-селянським військом, розширювалась дуже швидко. Скрізь діяли споборники Б. Хмельницького, серед яких найбільш авторитетними були полковники Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун, Прокіп Шумейко, Іван Ганжа, Нестор (Станіслав) Морозенко, Мартин Небаба, Ілля Голота, Станіслав-Михайло Кричевський.

У битві під Пілявцями (вересень 1648 р.) польсько-шляхетське військо ганебно втекло з поля бою, і це надзвичайно посилило впевненість повстанців у перемозі. Пізніше Богдан Хмельницький говорив: «Минулися ті часи, коли нас сідлали ляхи, котрі раніше били турків, Москву, німців, татар… Померли від страху, як нас побачили, і повтікали…». Гетьман продовжував: «Виб’ю з людської неволі весь народ руський. Поможе мені вся чернь по Люблін і Краків, котрої я не відступлюсь, бо то права рука наша, – люди, котрі не витерпівши холопства, пішли у козаки».

У тривалій війні військо Б. Хмельницького продовжувало отримувати блискучі перемоги. Так, влітку 1849 р. поляки були обложені у Збаразькому замку, розгромлені під Зборовом, і сам король Ян ІІ Казимир трохи не потрапив до полону. Лише зрада кримського хана не дала змоги винищити королівське військо, і тому прийшлося задовольнитися умовами компромісного (хоч і вигідного для повстанців) Зборовського мирного договору.

У ході тривалої війни були не тільки перемоги, але й поразки (під Красним, Ріпками, Берестечком). Поразки, як правило, траплялися з причин зради. Так, джерела того часу розповідають, що під час битви під Берестечком (1651 р.) на сторону польсько-шляхетського війська перейшов чигиринський полковник М. Криса, а генеральний осавул Чурський під час нападу польської кінноти дав їй можливість прорвати ряди козацького війська, і табір повстанців став розірваним надвоє.

Але і в обставинах поразки козаки показували чудеса хоробрості, героїзму і самовідданості. Польські джерела того часу розповідають, що під час розгрому під Берестечком триста козаків засіли на невеличкому острові на річці Стирь і оборонялися цілий день. Потоцький запропонував їм здатися, обіцяючи за це помилування, але вони відмовилися. Король також приїздив, щоб подивитися на безстрашних козаків. Поляки, незважаючи на великі втрати, кидали все нові й нові сили в атаку проти горсточки сміливців. Врешті-решт, із них в живих залишився тільки один козак, простріляний і порубаний. Він стрибнув у човен і косою відбивався від нападаючих. Король обіцяв подарувати йому життя, але він відмовився. Декілька ворогів по шию увійшли в воду і закололи його списами. Ім’я цього героя залишилося невідомим.

Після поразки під Берестечком, а потім перемог повстанців під Батогом і Жванцем у бойових діях наступив деякий затишок. Ворогуючі сторони знесилилися. Але перемогти повсталий народ було неможливо. В цей момент створюється українсько-російський союз, мета якого – об’єднання зусиль для розгрому Польщі. Згідно з умовами договору, укладеного між Україною і Росією, після Переяславської ради (18 січня 1654 р.) дві держави об’єдналися у своєрідну конфедерацію, в якій Україна зберігала свій суверенітет.

У пам’яті народній Богдан Хмельницький залишився як національний герой, видатний державний діяч, талановитий полководець і дипломат. Саме за його гетьманату в роки визвольної війни події в Україні привернули до себе увагу всієї Європи, надзвичайно підняли авторитет запорізького козацтва, чиї високі бойові якості і військове мистецтво відзначали сучасники: італієць Д. Асколі, турецький літописець ХVII ст. Наіма, французи Боплан, П’єр Шевальє та інші.

Про найбільш характерні риси запорізького козацтва слід сказати окремо. Надзвичайно похвальну характеристику їм дає П’єр Шевальє у своїй книжці «Історія війни козаків проти Польщі». Він пише: «Мешканці України, які сьогодні всі називають себе козаками і які з гордістю носять це ім’я, мають гарну постать, бадьорі, міцні, спритні до всякої роботи, щедрі і мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбні і не здатні терпіти ярма, невтомні, сміливі і хоробрі». Боплан в «Описі України» про козаків повідомляє: «Вони кмітливі і проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі… дуже люблять свободу… Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, відчайдушні, власним життям не дорожать… Вони високі на зріст, вправні, енергійні… відзначаються міцним здоров’ям і, навіть, не хворіють… Мало хто з козаків вмирає від недуги, хіба що в глибокій старості, бо більшість із них гине на полі слави».

Турецький літописець Наіма так зауважив про запорізьких козаків: «Можна впевнено сказати, що неможливо знати на землі людей більш сміливих, які б так мало піклувалися про своє життя і так мало боялись би смерті».

Запорізька Січ, як могутня військова організація, була важливим центром антифеодальної і національно-визвольної боротьби не тільки народу України, але й всієї Росії. Тому царський уряд шукав лише сприятливого моменту для ліквідації запорізького війська. Такий момент наступив після перемоги Росії у війні з Туреччиною у 1768−1774 рр. У результаті зменшилась небезпека турецько-татарських набігів, Росія отримала вихід до Чорного моря, а кордони імперії відсунулися далеко на південь від Запорізької Січі.

Маніфестом Катерини ІІ від 14 липня 1775 року Запорізька Січ була скасована. Військо запорізьке було розпущене, військові клейноди було відібрано, а січові укріплення зруйновано. Землі Війська запорізького були роздані російським, українським поміщикам, у тому числі й декому із запорізьких старшин. Вони ж отримували дворянство й офіцерські чини.

Ліквідацією Запорізької Січі скінчилася важлива і яскрава сторінка в історії України і її народу. Запорізька Січ навіки залишилася у пам’яті народній, ставши уособленням духу свободи і боротьби українського народу проти експлуататорів та іноземних загарбників.

Після ліквідації Запорізької Січі частина козаків розійшлася по своїм хуторам і селам, а деякі покинули свою землю й оселилися в гирлі Дунаю на правому його березі в прикордонних землях з Туреччиною. Там вони створили Запорізьку Січ, козаки якої відіграли певну роль у переможних битвах російських військ проти турків у 1828 р.

Незабаром ініціатор скасування Запорізької Січі граф Г. Потьомкін прийшов до висновку, що запорізьке військо було першокласною військовою силою в боротьбі проти турок, і зробив кроки до відродження козацтва у вигляді нових козацьких формувань. Так, у вересні 1788 р. було сформоване Чорноморське козацьке військо, яке, за оцінками видатних полководців того часу О.В. Суворова і М.І. Кутузова, зробило гідний внесок у перемогу Росії над Туреччиною у війні 1787−1791 рр. Пізніше, в 1860 р., Чорноморське козацьке військо було об’єднане з Кавказьким лінійним військом і стало називатися Кубанським козацьким військом.

Народ України на багато століть зберіг пам’ять про славнозвісне запорізьке козацтво, як легендарне минуле своєї держави, як свою святиню, як символ свободи, людської і національної гордості. У найтяжчі часи люди вірили у своє визволення, у відродження козацької вольниці, а при першій же можливості прагнули втілити свою мрію у життя.

ВИСНОВОК

Запорозька Січ − це феномен світової цивілізації навіть з висоти нинішнього дня, не кажучи вже про час її існування. За своїм суспільним укладом, структурою, військовою організацією, писаними і неписаними законами, побутом і звичаями Січ не мала аналогів. Січ була рятівницею і рідною домівкою не тільки для козака, але для всіх, кому потрібний був її захист. Січ була зразком поєднання демократизму зі строгістю порядків і самодисципліни. Січ була колискою української державності, контролюючи значні території, утримуючи багатотисячну армію, адміністративний апарат. Козаки мали символіку: прапори, гімн, герб.

Таким чином, по-перше, козацтво, як особливий соціальний шар українського суспільства і велика воєнно-політична сила, зародилося на основі непримиримої боротьби народних мас проти феодально-кріпосницького гніту і смертельної небезпеки закордонних загарбників в образі польсько-литовських феодалів, кримських татар і володарів Турецької імперії.

По-друге, Запорізька Січ, являючись центром антифеодального і національно-визвольного руху, мала чітку військову організацію, козацький паланк і курені відзначалися високою дисциплінованістю, мужністю, відвагою і неперевершеною військовою майстерністю.

По-третє, за своїм політичним устроєм Запорізька Січ являла собою демократичну республіку, і тим самим вона стояла на декілька порядків вище в соціально-політичному розвитку в порівнянні з монархічними режимами Європи і Азії того часу.

По-четверте, козацькі формування Запорізької Січі відіграли головну роль у визволенні України від польсько-литовської неволі, у відбитті жорстоких наскоків на рідну землю татаро-турецьких орд.

По-п’яте, славні бойові традиції українського козацтва повинні відтворитися в душах і серцях нових поколінь як символ людської і національної гідності, незрівнянної мужності, стійкості і військової майстерності.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка