Українська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка9/17
Дата конвертації16.04.2016
Розмір3.41 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17
Неокласики
До «неокласиків» зачисляють всього п’ять письменників: Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Пилиповича, Освальда Бурґардта (поет і перекладач німецького походження, котрий згодом друкувався під псевдонімом Юрій Клен), Максима Рильського. Усі вони були близькими друзями. Їх ще називали «гроном п’ятірним» за поетичним висловом М. Драй-Хмари, який у вірші «Лебеді» 1928 р. писав:

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

Що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

Веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

Де пінить океан кипучого життя.

Правда, до «неокласиків» слід було відносити й шостого, прозаїка і літературознавця Віктора Домонтовича (Петрова). Неокласики відрізнялися високою освіченістю. Лідером серед них був Микола Зеров, професор літератури Київського університету, співробітник Академії наук. «Неокласики» не висували жодної офіційної «платформи». Та й у стильовому плані їх доробки були досить різними: тільки у Зерова переважав «чистий» неокласицизм, решта ж поетів схилялися то до символізму, то до неоромантизму, зберігаючи, однак, тверду настанову на повновартісне, політично незаангажоване мистецтво. «Неокласики» чудово знали здобутки античної та світової літератури, були компетентними у таких літературознавчих питаннях і проблемах творчості, про які навіть не здогадувалися члени інших угруповань, а тому «гроно п’ятірне» могло внести особливу лепту в українську літературу, якби не було ліквідоване владою.

Назва «неокласики» закрiпилася в термiнологiчному iнструментарiї критикiв та iсторикiв української лiтертури, хоч i неоднаково акцентувалася й тлумачилася в рiзнi часи та рiзними людьми. Чи привiд для такої назви дала широка гуманiтарна освiченiсть, насамперед М. Зерова та М. Рильського; чи антологiчнi iнтереси М. Зерова; чи розумiння термiнодавцями орiєнтацiї цiєї творчої групи на високу естетичну мiру вiчних зразкiв; чи, навпаки, нерозумiння – зведення цiєї орiєнтацiї до протиставлення завданням та iнтересам доби? У всякому разi, термiн цей не був самоназвою, як, примiром, термiни: гартованцi, плужани, ваплiтяни, футуристи та багато iнших, що вiдбивали розмаїття творчих орiєнтацiй початкової пори становлення української радянської лiтератури. Самi учасники угруповання не дуже радо сприйняли це означення як неадекватне, але мусили з ним примиритися. Неокласики – чи не єдинi в тогочасному лiтературному процесi, хто обiйшовся без манiфестiв, унiверсалiв i програм; не створили вони i своєї органiзацiї, певно, їх об'єднували не честолюбна енергiя єдностi, не фойовничий догматизм i не обов'язковi формальнi принципи, а якийсь глибший i тонший культурний настрiй, хай i соцiально та iсторично зумовлений, але не жорстко конкретизований у суспiльних проявах. I персональний склад групи визначався не органiзацiйним членством, а естетичними симпатiями й культурними тяжiннями, тому й не був аж надто чiтко окреслений. Iнколи пiд неокласиками розумiли тiльки трьох: М. Зерова, М. Рильського та П. Пилиповича. Iнколи ж, навпаки, вiдносили до них ширше коло лiтераторiв, що вiдчували потребу «великого стилю» (формула ця побутувала серед неокласикiв), орiєнтувалися на неминущi традицiї, високий мистецький рiвень та зосереджену професiйну роботу; або й просто тих, хто визнавав авторитет неокласикiв, щось у них переймав чи не приставав до бiльш войовничих громад. Отже, у рiзних джерелах близькими до неокласикiв називано i публiциста, прозаїка й критика М. Могилянського, i лiтературознавця та прозаїка В. Петрова i поета Т. Осьмачку, а то й Є. Плужника, М. Йогансена, В. Пiдмогильного, навiть львiв'янина М. Рудницького. Тобто хоч сфера аутентичного «неокласицизму» досить вузька (i вичерпується славетним «гроном п'ятiрним» – М. Зеров, М. Рильський, П. Пилипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт), – вiн так чи iнакше резонував iз набагато ширшим колом культурних явищ i тенденцiй. Це засвiдчує й лiтературна та iдеологiчна боротьба навколо них.

Але спробуймо бодай у найзагальнiших рисах схарактеризувати справжнiй iдейно-художнiй сенс «неокласики» та її реальне мiсце в iсторiї української лiтератури. На яскравому, а подекуди й барвистому тлi лiтературного життя перших пореволюцiйних лiт позицiя неокласикiв (як i iнших «попутникiв») поставала скромною й оборонною. Вони нiкому нiчого не накидали, а тiльки прагнули зберегти право на власний моральний i естетичний кодекс, виходячи зi свого уявлення про загальнолюдськi мистецькi цiнностi, про деяку незалежнiсть вiчного мистецтва вiд скороминущих виявiв поверхнi життя, про класичну норму в найзагальнiшому (а не тiльки суто античному чи суто «парнаському») розумiннi: строга досконалiсть форми, пошук гармонiї духу, повага до «вiчних» начал людської душi i вiдповiдний абсолют художньої правди.

За такою позицiєю неокласикiв проглядали не тiльки їхнi iндивiдуальнi уподобання та смаки, а й ширшi об'єктивнi обставини. Це, по-перше, наявнiсть у творчих сферах українського суспiльства певної «маси» старого культурного самоусвiдомлення, яке не вважало себе вичерпаним i шукало пристосування до змiненої дiйсностi та певного самоутвердження. По-друге, за умов торжества революцiйного нiгiлiзму та пролеткультiвщини дедалi глибшою ставала об'єктивна потреба в реабiлiтацiї й освоєннi культурної спадщини, усвiдомленнi й розвитку загальнолюдських та нацiональних мистецьких традицiй. По-третє, внаслiдок колонiального становища України структура нацiональної культури була збiдненою й спотвореною. Кадрiв нацiональної iнтелiгенцiї було мало, «запас» традицiй – недостатнiй. Через несприятливi iсторичнi обставини, через прямi заборони та постiйнi уривання лiнiї розвитку українське письменство не зазнало усiх етапiв стильових пошукiв та природної еволюцiї, змiни художнiх методiв, що й європейськi й росiйська лiтератури. Зокрема, мало були розвиненi форми й стилi, пов'язанi з культивуванням античностi, з «антологiчними» й «класицистичними» (в широкому значеннi – як тяжiння до унормованостi й цiлiсностi, дисциплiни духу) традицiями. Українська лiтература недостатньо зверталася до багатств свiтової культури, зокрема до її професiйно рафiнованих зразкiв. Усе це давало неокласикам iсторичний «шанс» та вiдчуття своєї невичерпаностi. Головне ж – вони пропонували свiй варiант поєднання iмпульсiв свiтової культури з нацiональною традицiєю i стихiєю, за нацiональними можливостями. Отже, фальшивою була часто вживана ранiше формула про неокласикiв як представникiв i носiїв старої культурної традицiї. «Старою» вона була переважно для «революцiйних» лiвакiв та ще за ознакою дореволюцiйного походження. Фактично ж, стосовно реального стану української лiтератури, неокласики заходжувалися коло тiєї роботи, яку в нiй ще нiхто не проробив, але яка була необхiдною; отже, з цього погляду вони були швидше новаторами, нiж консерваторами.

За певної спiльностi естетичних симпатiй i уявлень про завдання поезiї, шляхи розвитку української лiтератури, неокласики як творчi iндивiдуальностi були дуже рiзними. Найбiльший поетичний талант мав серед них М. Рильський – чи, може, вiн бiльше за iнших мiг своє обдаровання реалiзувати. В його творчостi українська традицiйна поетика досягла найвищого розвитку, поєднуючи простоту i глибину. У духовностi М. Рильського сковородинське «сладок мир» вiдтiнене тривожним, перейнятим вiдповiдальнiстю почуттям любовi до вiтчизни-України, а повнота сприймання буття знаходить умиротворено-гармонiйне вираження.

Поезiя М. Зерова надзвичайно насичена культурологiчно й iсторiософськи, суворо дисциплiнована думкою, майстерною сонетною формою; його емоцiї «окультуренi», сконтрольованi тонким розумом i вишуканим смаком. П. Пилипович лiричiший i розкутiший, вiдкритiший для рiзноманiтних стильових «спокус», вiд народнопоетичних до модернiстських, безпосреднiший у вираженнi громадянських проблем; в його творчостi вiдчувається романтично забарвлене вольове начало, а в метафорицi – слiди впливу символiзуму. У М. Драй-Хмари ще бiльше помiтний i вплив символiзму, i «невпорядкована» чуттєва стихiя, вторгнення емоцiйно «випадкового»; у нього бiльше таємничостi – якогось позарацiонального й нез'ясовного. Можна констатувати, що в поезiї М. Драй-Хмари були елементи близькостi до сюрреалiзму, «позарацiоналiстичної» поетичної мови, мови уяви, пiдсвiдомостi та iнтуїцiї, якi нинi утверджуються в творчостi деяких молодих поетiв.
Максим Рильський (1895-1964)
Максим Рильський народився 1895 р. в сім’ї українського культурного діяча, економіста й етнографа Тадея Рильського та простої української селянки Меланії Чуприни. Тадей Рильський був близьким другом батька Лесі Українки, походив із заможного польського поміщицького роду, який мав у своїх витоках українську шляхетську родину (один із пращурів Т. Рильського був київським міським писарем за часів Б. Хмельницького). Духовна атмосфера в родині батьків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у композитора Миколи Лисенка) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета. Після смерті батька дитячі роки минули на Житомирщині, в дружбі з селянськими дітьми і замилуванні природою.

Протягом 1908-1915 рр. Максим вчився в Києві в приватній гімназії, здобувши глибоку гуманітарну освіту.

У 1907 р. він почав друкувати поезії, а в 1910 р. видав першу поетичну книжку «На білих островах», друкував поезії в журналах «Українська хата» і «Шлях».

Перша книжка Максима Рильського з’явилася друком, коли авторові виповнилося лише 15 років. Була це тоненька збірочка юнацьких поезій із замріяною назвою «На білих островах», де простежуються ідейно-емоційні домінанти образного світу юного лірика: незбагненна краса природи, нерозділене кохання, недосяжність ідеалу. Прикметно, що вже на початку творчого шляху поета вабить осінньо-вечоровий «мінор», а не бадьорі весняні акорди (як-ось раннього Тичину). Мотиви першої книжки – елегія (з грец. – жалібна пісня) – лірична п’єса медитативно-меланхолійного змісту, перейнята журливо-сумовитими настроями, мріями. Один молодий композитор Яків Степовий навіть поклав на музику три вірші збірки.

З 1915 р. М. Рильський – студент медичного факультету Київського університету, через два роки продовжив навчання на історико-філософському, але революція, громадянська війна змусили його перервати освіту й переїхати в село, де він вчителював у початковій школі. У літературних колах М. Рильський належав до групи «неокласиків». Сам поет на запитання, хто такі «неокласики», відповідав так:

« - А хто такі класики, знаєте?... Це ті, що створили невмирущі твори. «Нео» - новий. Неокласики – нові класики. Але ця назва дана на глум, самі поети, що їх названо неокласиками, ніколи себе так не називали. Але вони вважають себе учнями, послідовниками тих, що становлять славу і гордість людства, - учнями класиків. Вони намагаються кращі надбання світової культури перенести на український ґрунт, прищепити її пагони класичної спадщини». Це неформальне об’єднання українських письменників і критиків 20-х років, у якому духовним лідером гурту був Микола Зеров (програмний голова).

Напружена літературна праця М. Рильського тривала, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. Одна за одною з’являються поетичні збірки «На узліссі» (1918), «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1925), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1925), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929).

У 1931 р. Максима Рильського заарештували вдома якраз у його день народження, це була добре продумана психологічна атака. Звинуватили його у причетності до контрреволюційної організації – Спілки визволення України, якої не існувало. І хоча через півроку поет був звільнений «за відсутністю даних для обвинувачення й суду», злам був засвідчений збіркою «Знак терезів» (1932), віршованою повістю «Марина» (1933). З особливою наочністю це продемонструвала «перебудовна книга» «Знак терезів», яку відкривала відома «Декларація обов’язків поета і громадянина» з її напівщирим зобов’язанням поета перед самим собою: «Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві». Акцент автора на слові «мусиш» тут не випадковий – як поет політичний і громадянський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скільки служив, змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми, продиктовані офіційною політикою та ідеологією. Був М. Рильський і автором «Пісні про Сталіна» («Із-за гір та з-за високих»…), що була покладена на музику. В подальших передвоєнних збірках «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938). Дамоклів меч постійно висів над Рильським, бо його, сина багатія та «неокласика», вважали потенційним «ворогом народу». У 1938 знову нависла загроза арешту, то від розправи його врятував Павло Тичина, який звернувся до Микити Хрущова за допомогою. Хрущов у розмові зі Сталіним згадав: «Товаришу Сталін, як можна заарештувати поета, котрий написав «Пісню про Сталіна», що її співає вся Україна». Сталін дав вказівку не рухати Рильського. «Збір винограду» (1940) – М. Рильський уже постає офіційним поетом комуністичної системи. «Рабом системи» поет залишається і в повоєнній творчості, у цьому переконують назви збірок. «Чаша дружби» (1946), «Вірність» (1947), «Мости» (1948), «Братерство» (1950), «Наша сила» (1952), «Сад над морем» (1955).

У роки другої світової війни його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому, справді натхненною мовою збірки «Слово про рідну матір» (1942), «Мандрівка в молодість» (1942-1944), «Неопалима купина» (1944) і багато інших. У повоєнні десятиліття в житті поета настали трагічні часи: безжально несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Творче відродження поета припадає на пам’ятну «відлигу» в житті суспільства, що почалося в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Рильського – «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін. Збірка «Троянди й виноград» була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий період у розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяна світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», кращі твори Рильського неокласицистичного етапу його творчості. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість буття людини, показано, в чому полягає сенс, глибина її щастя:



Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два різних є крила;

Троянди й виноград – красиве і корисне.

Образом поезії «Третє цвітіння» дослідники характеризували творчість поета на схилі літ після смерті Сталіна в період «хрущовської відлиги». Сам Рильський ось так розкриває сутність цього образу: «Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки». І далі, як це притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені. Саме цієї пори зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, але не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:



Отак подивишся – і серце аж замре,

А надто як воно уже, на жаль, старе –

Чи то підтоптане… Держімо у секреті,

Чому ми, друже мій, цвітіння любим третє!

Ці поезії чутливо відгукнулись на нові явища суспільної самосвідомості, ідеї гуманізації, «олюднення», душевного «відігрівання» людини й суспільства після доби репресій, повернення почуття людяності, краси, добра – ці провідні мотиви разом із освідченнями самого автора, з його нелегко набутим філософським досвідом створюють чисту, надзвичайно гуманну духовну атмосферу «завершальних» книг.

Митець вирішує змінити поле діяльності. Він починає присвячувати себе науці і громадській діяльності. Як учений і критик М. Рильський багато зробив для осмислення історії літератури та її сучасного досвіду. Перу поета належать також праці з фольклористики, мистецтвознавства, мовознавства (лексикології та стилістики української мови), теорії перекладу. Визнання наукових та літературних досягнень поета відбилось в обранні його академіком АН УРСР (1943) та АН СРСР (1958). Він був головою Спілки письменників України, обирався Верховної Ради СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. У той же час він ніколи не цурався фізичної праці: садив дерева, квіти, вирощував виноград.

Працював М. Рильський до останнього дня, незважаючи на невиліковну хворобу (раку). Помер поет 1964 р., похований на Байковому кладовищі.

Різноманітність і багатство творчої спадщини майстра – незвичайні. Вже після смерті було видано книжку його ранньої новелістики «Бабине літо» (1967) – новели, оповідання, етюди. За своє життя у неймовірно тяжких обставинах Рильський зумів зробити дуже багато. Він видав 35 книг, 31 збірку лірики, 4 книги ліро-епічних поем. Саме йому належать перекладені українською мовою «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, «Орлеанська діва» Вольтера. Науковці підрахували, що з тринадцяти мов світу Рильський переклав чверть мільйона віршованих рядків. Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літературно-художньої критики, літературознавства та фольклористики. Наприкінці 80-х років завершено найповніше 20-томне наукове видання його творів.

Дослідник «Розстріляного відродження» Юрій Лавріненко писав про Рильського:

«Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Маллярме і Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії. Тому навіть його сонети і октави звучать часом, як пісня. Він також знав інші, модерністичні «ізми» свого часу – акмеїзм, футуризм. Але не пішов тим шляхом, а звернув – під впливом і Франка, і символістів – до французьких парнасівців. Завдяки цьому поворотові українська поезія догнала західноєвропейську в вироблених віками й тисячоліттями формах вірша. Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи – від гекзаметра і ямба до верлібру – все це в Рильського дало нове звучання українському слову і само зазвучало в нашому слові по-новому».

«Подвійний парадокс Максима Рильського. Здекларований найбільш незалежний поет став одописцем геноциду України. Але вийшов чистим з цієї пригоди … Одначе плата за ці перемоги була трагічною. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача і нагоду дати свій варіант великої європейської поеми… Між 1929 і 1932 роками проходить фатальна смуга поетичної смуги Рильського. Як поет Максим Рильський загинув із своїми товаришами-неокласиками, слід по яких пропав на Соловках і Колимі ще 30 років до смерті Рильського».


Розстріляне відродження
«Розстріляне відродження» – це назва трагічного періоду, який переживала українська культура в 30-ті роки ХХ сторіччя. Понад двісті поетів, прозаїків, перекладачів, літературних критиків, літературознавців, викладачів, театральних діячів стали тоді жертвами злочинного сталінського режиму. Допити, безглузді обвинувачення – і вирок: смерть або сибірська каторга. Вражає текст телеграми Об’єднання Українських Письменників «Слово», посланої з Нью-Йорку 20 грудня 1954 року:

«Москва, СРСР, Другому Всесоюзному з’їздові письменників.

Українські письменники – політичні емігранти вітають з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР.

1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися лише 36. Просимо вияснити в МГБ, де чому зникли з української літератури 223 письменники?»

До цієї телеграми президія «Слова» подала до преси своє пояснення. За приблизними (бо точні дані неможливі) підрахунками цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно 17; покінчили самогубством – 8; арештовані, заслані в табори і іншими поліційними методами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні і померлі в концтаборах) – 175; зникли без вісти – 16; померли своєю смертю – 7. Лише 1956 року почалась несмілива «реабілітація» кількох імен письменників. З них лише кілька повернулись живі додому під час реабілітації.

До митців «Розстріляного відродження відносять»: Павла Тичину, Якова Савченка, Максима Рильського, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Василя Еллана (Блакитного), Василя Чумака, Майка Йогансена, Володимира Сосюру, Володимира Свідзінського, Михайла Драй-Хмару, Євгена Плужника, Миколу Бажана, Марка Вороного, Миколу Хвильового, Валеріана Підмогильного, Бориса Антонечка-Давидовича, Юрія Яновського, Остапа Вишню, Миколу Куліша, Олександра Довженка, Леся Курбаса тощо.


ПРОЗА
Микола Хвильовий (13 грудня 1893- 13 травня 1933)
Багатогранна творчiсть, незвичайна постать М. Хвильового мали величезне значення в лiтературному процесi 20-х рокiв, справляли значний вплив на розвиток українського письменства, культури, суспiльно-полiтичної думки всього XX ст. Неперевершений майстер малої прозової форми М. Хвильовий, пiсля М. Коцюбинського й В. Стефаника, витворив в українському письменствi i власний стиль, своєрiдний рiзновид лiрико-романтичної, iмпресiонiстичної новели. Уже вихiд першої новелiстичної збiрки «Синi етюди» засвiдчив непересiчнiсть таланту молодого прозаїка, а на середину двадцятих рокiв вiн став визнаним лiдером цiлого лiтературного поколiння, власне, i вiн започаткував знамениту лiтературну дискусiю 1925-1928 рр. i був незмiнним детонатором гострої критичної полемiки про шляхи розвитку пожовтневої української культури.

Чому ж, попри все мовлене, впродовж понад пiвстолiття не лише твори, а й саме iм'я М. Хвильового було пiд забороною й майже невiдоме широкому читачевi? Вiдповiдь на це запитання не збагнути без осмислення всього життєвого й творчого шляху митця, котрий був сином своєї доби й роздiлив багато її високих поривiв та прикрих iлюзiй.

Народився М.Фiтiльов (справжнє прiзвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищi Тростянець на Харкiвщинi (тепер Сумської областi); навчався у початковiй школi, в Богодухiвськiй гiмназiї. Коли почалася Перша свiтова вiйна, Миколу Фітільова взяли на фронт. Саме в окопах, серед солдатської маси усталюються його демократичнi, частково й бiльшовицькi симпатiї. Фронт зробив з Миколи більшовика. На початку 1917 року він опинився в Румунії. Українське національне майбутній письменник Хвильовий хотів поєднати з комуністичною ідеєю: «Пришпилюю до грудей два банти: червоний і… жовто-блакитний. До того і після того я ніяких значків не носив. Але тоді я горів, як і всі, і хотів бути, так би мовити, українським більшовиком». Після повернення додому доля занесла його до Харкова. У 1921 році в Харкові Хвильовий одружується з Юлією Уманцевою, у якої була дочка. До своєї пасербиці Люби він ставився дуже людяно і навіть називав поетично – Любистком.

З 1921 р. – у столичному Харковi Хвильовий й дебютує як поет. Збiрка поезій «Молодiсть» відразу привернула до себе увагу, адже свою поезію він творив у стильовій манері неоромантизму та імпресіонізму. Та все ж за творчим обдарованням М. Хвильовий був прозаїком, вiн сам це скоро вiдчув i пiсля виходу другої збiрки до поезiї звертався лише епiзодично.

З друзями мріяв розпочати нову еру в літературі, що було проголошено в «Універсалі до робітництва і пролетарських митців українських». Поява «Синiх етюдiв» (1923) справила вибухове враження, вони були зустрiнутi найавторитетнiшими тогочасними критиками як явище значне й цiлком новаторське.

Ерудиція та вроджений талант лідера притягували до Хвильового сучасників. Він організував у «Харкові» найпотужнішу літературну групу «ВАПЛІТЕ» (Вільна Академія Пролетарської Літератури) (1926-1928). Керівництво здійснювали М. Хвильовий та М. Яловий (президент) та О. Досвітній. «ВАПЛІТЕ» об’єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (Павло Тичина, Юрій Яновський, Микола Куліш, Олександр Довженко та ін.). У статуті та програмі організації йшлося про те, що її члени обирають вільний розвиток усіх течій і стилів, підтримують талановитість і новаторство, викоку професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Шлях, обраний «ВАПЛІТЕ», суттєво відрізнявся від того, що пропонувала українському мистецтву більшовицька ідеологія. Угрупування мало свій друкований орган – журнал «Вапліте», останні номери якого були конфісковані. У літературній хрестоматії «За 25 літ» про Хвильового було сказано так: «Революціонер з голови до п’ят, Хвильовий міцно зв’язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почалися там, де урвалися шукання Коцюбинського».

У 1925-1928 рр. в українській літературі розгорнулася літературна дискусія, яка почалася зі статті Хвильового «Про сатану в бочці», або про графоманів та інших просвітян. Своїми памфлетами М. Хвильовий висловив значною мiрою позицiї всiєї творчої iнтелiгенцiї. Статті Хвильового були спрямовані проти обмеженості та провінційності української літератури. Саме він поставив запитання: «Європа чи просвіта?», маючи на увазі рішучий поворот рідної літератури на самостійний, вільний, викосопрофесійний шлях розвитку, її орієтацію на «психологічну Європу», тобто найкращі здобутки європейського мистецтва. У розпалі літературної дискусії з’являються і цикли памфлетів Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму». Написаний 1926 р. памфлет «Україна чи Малорусiя?» був заборонений i став вiдомим читачевi лише 1990 р. «Україна чи Малоросія», в яких аргументовувалась суть проголошених гасел орієнтації на «психологічну Європу», «геть від Москви», «романтики вітаїзму», «азіатського ренесансу». Вiн виступає проти засилля сумнозвiсного масовiзму, профанацiї мистецтва, зведення його до ролi iдеологiчного обслуговування партiйної й державної полiтики. Обстоюючи «романтику вiтаїзму» як стиль «мистецтва наших днiв», М. Хвильовий наголошує, що «це сума нового споглядання, нового свiтовiдчування». «Вона, як i всяке мистецтво, для розвинених iнтелектiв». Творцями такого мистецтва стануть лише талановитi, генiальнi митцi. У «Камо грядеши» i «Думках проти течiї» автор порушує питання про орiєнтацiю української культури: Європа чи Просвiта? Коли поняття просвiти уособлює тут усе вiдстале, епiгонське, Європу М.Хвильовий трактує не як географiчну, а як психологiчну категорiю. «Це – Європа грандiозної цивiлiзацiї, Європа – Гете, Дарвiна, Байрона, Ньютона, Маркса», це – «психологiчна категорiя, яка виганяє лодськiсть iз «Просвiти» на великий тракт прогресу». Антитезою до цiєї європейської культури, фаустiвського типу людини як уособлення творчого начала, вiчної жадоби пiзнання й оновлення життя виступає у Хвильового «культурний епiгонiзм», примiтивiзм гаркун-задунайських. Плекаючи надiї на розквiт українського мистецтва, навiть на месiанську роль своєї молодої нацiї, письменник насамперед наголошує на необхiдностi позбутися вiковiчного назадництва, залежностi вiд «росiйського диригента».

Стиль М. Хвильового-памфлетиста досить своєрiдний, вiн i тут зостається неповторним художником. Афористичнiсть висловлених гасел, багатство й розмаїтiсть метафоричної образностi, iсторичних, лiтературних ремiнiсценцiй, виваженiсть аргументацiї, поєднання гнiвних iнвектiв iз тонкою iронiєю – все це риси iндивiдуального стилю, якi дозволяють оцiнити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище. Частина висловлених iдей втратила свою актуальнiсть, дещо може видатися наївним, але попри все це як художнi твори памфлети М. Хвильового можуть зацiкавити сучасного читача.

Але хмари однiєї з найстраншнiших трагедiй XX ст. вже збиралися над Україною. Наступала пора гiрких поразок та розчарувань i для самого М. Хвильового. Перестає виходити журнал «Ваплiте», а вiдтак припиняє iснування й сама органiзацiя. Письменник змушений писати покаяннi листи, клястися у вiрностi комунiстичнiй iдеологiї.

Хвильовий не тішив себе ілюзіями, усвідомлював, до чого котиться національна політика в Україні, чому його державу винищують штучними голодоморами. З тяжких роздумів з’явилася праця. У ній Хвильовий застерігав: «Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою». Його лозунг: «Геть від Москви!» був сміливим і однозначним. Стосовно літератури письменник коментував його так: «Коли ми беремо курс на західноєвропейське мистецтво, то не з метою припрягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його… В Європу ми поїдемо учитись, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним Світлом». Літературна дискусія, для якої праця «Україна чи Малоросія» виявилася каталізатором, почала набирати політичного характеру. Хвильовому було мало «просвітництва», він почав агітувати за нове мислення, за консолідацію з Європою, а не Північчю. Та й в художніх творах письменника вже давно був курс на Захід. Розмах планів української літератури на перспективу, як це робив Хвильовий, виявився для тоталітарної системи небезпечним. Статтю «Україна чи Малоросія» особисто прочитав Сталін й звернувся листом до політбюро України: «У той час, як західноєвропейський пролетаріат із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого іншого сказати на користь «Москви», як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше від Москви». Цей висновок Сталіна чекісти мали право трактувати як спонукання до дії. Почалися масові арешти інтелігенції. Хвильовий зробив подорож по вмираючій від голоду Україні й від побаченого зовсім розхворівся: легені, неврастенія в гострій формі, серце... Він почав надто часто говорити про своє улюблене число 13., мовляв, у цей день (за старим стилем) народився на світ, у цей день до нього вперше прийшло кохання, з’явилася перша публікація. Тим, що обрав число, яке в народі вважається нещасливим, для смерті, мабуть, хотів підкреслити безвихідь становища й трагічне звучання свого останнього вчинку.

Прощальний день у житті Хвильового. Митець закликав у гості друзів-літераторів, пообіцяв їм прочитати свій новий твір. Вів себе розкуто, оптимістично, весело. Частував гостей чаєм, грав на гітарі, декламував вірші. Нібито за рукописом свого нового твору вийшов у сусідню кімнату. Коли друзі кинулися на звук пострілу, побачили мертвого Хвильового, а на столі дві передсмертні записки. Записки були оприлюднені у 80-х роках. Друзям було адресоване таке послання: «Арешт Ялового – це розстріл цілої Ґенерації… За що? За те, що ми були найкращими комуністами? Нічого не розумію. За Ґенерацію Ялового відповідаю, перш за все, я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко… ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе коміністична партія. P.S. Все, в тому числі й авторські права, перредаю Любові Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй і моїй матері. 13.V.1933 р.». Цікавим є те, що ключові слова і гасла написані без знаків оклику. Текст у такому разі набуває змісту: нехай все «живе» без мене, мені тут місця нема. Друга записка стосувалася Любові Уманцевої, яку мати й вітчим називали Любистком: «Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощавай, мій золотий Любисток. 13.V.1933 р. Твій батько М. Хвильовий».

Смерть Миколи Хвильового вразила всіх, але нікого не здивувала. Всі знали справжню причину самогубства. Друзі пояснювали позицію лідера «ВАПЛІТЕ» так: «До виходу із Союзу Хвильовий не закликав, але остоював послідовно суверенітет України, передусім її економічну й культурну незалежність». Швидше за все його рання трагічна смерть була своєрідним протестом, яким він хотів зупинити лавину репресій, які насувалися.

Більше 50 років Микола Хвильовий був викреслений з української літератури. Його характеризували як «націоналіста», «ворога народу».

Новели прозаїка приваблювали стильовою, мистецькою самобутнiстю, засвiдчували утвердження нової манери письма М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелiстицi легко знайти i впливи iмпресiонiстичної поетики, i елементи експресiонiзму, навiть сюрреалiзму. Виражальнiсть у його раннiх творах вiдчутно превалювала над зображальнiстю, це була проза музична, ритмiзована, навiть незрiдка алiтерована, з дуже сильним лiричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композицiя досить хаотична. Письменник був неперевешеним майстром у передачi безпосереднiх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоцiацiй.

Музичнi, загалом слуховi образи превалюють у раннiй прозi М. Хвильового. Музична iнструментованiсть його новелiстики помiтна i на рiвнi композицiйному, i в синтаксичнiй будовi фрази та дiалогу, i, зрештою, на рiвнi слова. Про музичну стихiю у його прозi критика писала не раз.

Подальша еволюцiя письменника була непростою, й романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричнi мотиви, на змiну захопленим гiмнам революцiї приходив тверезий аналiз реальної дiйсностi, а вiдтак i нотка осiннього суму та безнадiї. Щодо настроїв, авторських оцiнок не була однорiдною навiть i дебютна збiрка.

Вирiзнялися у «Синiх етюдах» такi героїко-романтичнi новели, як «Солонський Яр», «Легенда», «Кiт у чоботях». У цих раннiх творах, написаних 1921-1922 рр., ще помiтнi слiди учнiвства. Герої-революцiонери постають швидше як символiчнi узагальнення, нiж iндивiдуалiзованi характери. Це стосується перших двох новел. Яскравiше окреслено характер головної героїнi хрестоматiйного свого часу «Кота в чоботях». Тут патетика зрiвноважується теплим гумором, молода жiнка, «товариш Жучок», постає справдi народним типом. Раннi новели вiдбили нетривалий перiод майже цiлковитого прийняття художником своєї неспокiйної сучасностi як свiтанку нової щасливої ери. Але М. Хвильовий був надто прозiрливим i чесним митцем, щоб закривати очi на драматичну невiдповiднiсть мiж iдеалом i його реальним втiленням. Впродовж усього творчого шляху однiєю з найважливiших для нього була проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. А звiдси у його новелах майже завжди два часовi плани: непривабливе сьогодення, усi вади якого проступають дуже гостро, i протиставлене йому омрiяне майбутнє або манливе минуле. Основним композицiйним принципом таких новел, як «Синiй листопад», «Арабески», «Сентиментальна iсторiя», «Дорога й ластiвка» (частково й «Повiстi про санаторiйну зону») є бiнарне протиставлення сцен реальних i вимрiяних, уяви i дiйсностi, романтичних злетiв i прикрих приземлень. Усе високе, романтичне, гарне спiввiднесене з минулим або майбутнiм, лише там вбачає письменник пошукуваний iдеал. Звiдси – й нестримений полiт фантазiї, ностальгiчнi згадки про «тiнi середньовiчних лицарiв» в «Арабесках», i печально-похмурий колорит колись величного князiвського палацу, який стає тлом трагiчних подiй у новелi «Я (Романтика)», i нестримно наївнi мрiї Б'янки в «Сентиментальнiй iсторiї». Серед цих символiв – i дорогий М. Хвильовому образ «загiрної комуни», яка мала обмаль спiльного з реальнiстю народжуваного «нового свiту».

Уже опублiкована на початку 1924 р. «Повiсть про санаторiйну зону» була багатообiцяючою заявкою молодого письменника на оволодiння жанрами «великої» прози. Хоча написано твiр у тiй же, притаманнiй ранньому Хвильовому, лiрико-iмпресiонiстичнiй стилiстицi. Тут постає цiла галерея зайвих людей, вчорашнiх палких борцiв за нове життя, в якому їм тепер немає мiсця. I сама вiдгороджена вiд свiту «санаторiйна зона» –уособлення останнього прихистку цих розчарованих, вiдкинутих на узбiччя героїв. У замiському санаторiї збираються рiзнi люди, здебiльшого невдахи чи надломленi життям колишнi борцi, якi болiсно переживають крах iдеалiв.

Не можна не зважити на антимiщанський пафос тогочасного мистецтва, дуже сильний вiн i у М. Хвильового. Сарказм митця спрямований проти того паразитуючого прошарку, що одразу ж, з кiлька рокiв, присмоктався до правлячої партiї, проти патологiчно розмноженого радянського бюрократизму. Але часом така зневага до обивателiв з боку романтикiв нового життя поширювалася на непроминальнi людськi цiнностi. Одним шаленим стрибком сягнути вимрiяного не вдалося. I виснаженi боротьбою люди вже нездатнi займатися буденними справами, втiшатися звичайними людськими радощами. Перехiд вiд руїнницької дiяльностi до творчої для багатьох активних учасникiв громадянської вiйни виявився неможливим. Усе мовлене може стосуватистя й багатьох персонажiв «Повiстi про санаторiйну зону».

Цей твiр сприймався значною частиною тогочасної iнтелiгенцiї перш за все як рiч публiцистична, як єдина можливiсть для опального автора ще раз окреслити свою позицiю. М. Хвильовий був тодi в самому епiцентрi подiй, у вирi боротьби. Зосталася позаду коротка й щаслива пора «Урбiно» – створеної за iнiцiативою М. Хвильового мистецької студiї, куди увiйшли тi вихiдцi з «Гарту», що не подiляли iдей масовiзму, – П. Тичина, Т. Смолич, I. Днiпровський та iншi. У цьому спiлкуваннi однодумцiв всi вони знаходили натхнення й душевну наснагу.

Своєрiдним ключем для розкриття стильової магiї М. Хвильового можна вважати новелу «Арабески» (1927). Тут – всi основнi iдеї, колiзiї, навiть типи героїв, характернi для його прози. В уявi оповiдача – alter ego автора постає пiднесено-романтична Марiя – уособлення самої революцiї, авторського iдеалу, героїчної жiнки в солдатськiй гiмнастерцi, «сiроокої гарячої юнки, з багряною полоскою на прострiленiй скронi». Жiнка-революцiонерка була у прозi М. Хвильового знаменням епохи, матiр'ю народжуваних у муках нових iдеальних людей, матiр'ю, котра самозречено бореться за їхнє майбутнє. Ще один тип героїнi, до якого в багатьох своїх творах звертаєтсья письменник, – це панна Мара в «Арабесках» представниця «безґрунтовних романтикiв», яким немає мiсця в суспiльствi «бездушного американiзму». Як мрiйлива, позбавлена будь-якої своєкорисливостi молода лiкарка належить до того ж людського типу, що й Катря та Хлоня в «Санаторнiй зонi», Веронiка в «Силуетах», значною мiрою й Б'янка в «Сентиментальнiй iсторiї».

Основний композицiйний принцип «Арабесок» – протиставлення уявних i реальних епiзодiв. Новелу можна прочитати як психологiчний етюд, як спробу вiдображення самого творчого процесу, фiксацiї потоку свiдомостi митця, напiвусвiдомлених iдей та образiв, «безшумних шумiв моїх строкатих аналогiй i асоцiацiй». Через авторську свiдомiсть пропускаються картини дiйсностi, реальнi епiзоди: «Усе, що тут, на землi, загубилося в хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi», «i герої, i подiї, i пригоди, що їх зовсiм не було, здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть».

М. Хвильовий-романтик умiв бути й пильним спостерiгачем, аналiтиком пореволюцiйної дiйсностi. Критичний, сатиричний струмiнь з'являється уже в раннiй його прозi. Невеликою ж повiстю «Iван Iванович» (1929) письменник уже засвiдчив вiртуозне володiння сатиричним жанром. Гостра iронiя, нищивний сарказм письменника спрямованi проти все тих же вiчних обивателiв, свiтової сволочi, котра скористалася плодами революцiї й проникла в усi соти нового суспiльного органiзму. Коли в раннiх сатиричних творах М. Хвильовий не втримувався вiд дошкульних авторських ремарок, то пiзнiше iронiчнi ефекти здебiльшого спостерiгаємо в iносказаннях, автохарактеристиках i взаємооцiнках персонажiв. А найголовнiше – точно вiдiбраних побутових деталях, предметних реалiях, через якi нiби пiдсвiчується духовне єство героїв.

«Я (Романтика)» – складна революційна дійсність, якій найбільше пасують ключові слова: кров, смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата чогось по-справжньому вартісного. Там герої Хвильового постають не як переможці, які вже завоювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для себе, то для своїх дітей, а радше як жертви цієї революційної дійсності. То яке майбутнє чекає Україну з такими будівничими? – мало не в усіх оповіданнях підтекстово запитує своїх читачів «переконаний комуніст» Микола Хвильовий. Так, за своїми політичними переконаннями він був українським комуністом. Саме в цьому полягала його внутрішня роздвоєність і трагедія. Адже він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея – поняття несумісні. Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї України і водночас стріляв у неї, як його герой-фанат у новелі «Я (Романтика)» стріляє у власну матір. Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено в душу героя. Це протистояння викликає тривогу за світ і за людину в цьому світі. Новела є попередженням про непоправну втрату на обраному шляху істинних цінностей, гуманістичних ідеалів. Бо чи можна найвеличнішими ідеями виправдати вбивство рідної матері та й узагалі людини. Та ще й коли ці ідеї проголошуються заради щастя і благополуччя. Така абсурдна логіка викликає в душі автора розпач. Ті, хто фанатично наслідували більшовицькі ідеї, спокійно сприймали її кульмінаційну сцену, не засуджували вчинок головного героя, бо для них «мета виправдовує засоби». Зворушує те, що і перед смертю мати не думає про себе, її материнське серце розуміє сина-вбивцю і хоче полегшити його страждання: «Вона стоїть, звівши руки» і «зажурно дивиться» на нього, вона вкотре каже, що він, «(її мятежний син)» зовсім замучив себе. Ця кульмінаційна сцена вражає непомітною силою гуманізму, людяності, силою, здатною побороти зло в цьому світі.

Новела має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», яка може сприйматись і як своєрідний епітет, що несе в собі основну ідею твору. Пригадаймо, що «Цвіт яблуні» – новела М. Коцюбинського, в душі ліричного героя якої також тісно поєдналося боже, людське начало (тяжкі страждання батька над помираючою трьохлітньою донькою) і диявольське – підсвідомий інстинкт художника, який сприймає смерть дочки як матеріал для майбутнього твору.

Ситуація в новелі М. Хвильового трагічніша, бо його герой сам мусить вибрати добро чи зло, шлях людяності, гуманізму чи служіння абстрактним ідеалам. Шлях його вибору дуже важкий. Власне, в центрі авторської уваги і є душа ліричного героя, її страждання, розгубленість, безпорадність, невміння вибрати єдино правильний шлях. Розповідь ведеться від імені головного героя («Я»), який керує батальйоном, що складається з «юних фанатиків комуни», і має розчищати з тилу дорогу революціонерам. Трагедія загострюється, коли головний герой усвідомлює, що він має зробити вибір: «Я – чекіст, але я і людина». У новелі цей вибір звучить, як вибір між добром і злом, світлом і темрявою. Кульмінаційним є момент, коли серед приведених до трибуналу «ворогів» герой бачить свою матір із символічним іменем Марія. З натовпу її слова: «Сину! Мій мятежний сину!» сприймаються як голос самої України. Це голос застороги щодо того «світлого майбутнього», яке може бути здобутим ціною вбивства власної матері. У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю – революційний обов’язок, служіння найдорожчій ідеї. Він намагається якось відтягнути фатальне рішення («я чекіст, але я і людина»), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв’язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заручником могутньої системи.

У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за якимось втраченим часом, втраченим раєм – короткою миттю втiленого iдеалу. Це, у цілковитiй згодi з романтичним свiтоглядом, перiод битви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише легендарнi днi, власне, не конкретно-iсторичний час, а iдеалiзоване втiлення в ньому своїх романтичних марень, коротку мить узгодження мрiї та дiйсностi, персонажi Хвильового вважають своїм, теперiшнiм часом, до якого постiйно зверненi їхнi ностальгiчнi помисли. Це «той дикий i тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами». Тодi «всi пiзнали таємну даль, але той час уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть».

У творчiй еволюцiї письменника можна досить чiтко видiлити два етапи. Перший – це романтична, лiрико-iмпресiонiстична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926-27 рр., – це перiод поступового переходу до вiрiвноваженiшої конкретно-реалiстичної манери письма, опанування майстернiстю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас i посилення iронiчних, сатиричних iнтонацiй.

Влiтку 1926 р., у розпал лiтературної дискусiї, з'явився друком роман «Вальдшнепи». Персонажi його, невтомно полемiзуючи, дошукуються вiдповiдей на найсгострiшi питання доби. Йдеться про болючi проблеми нацiонального буття, нацiонально-культурного вiдродження України, про осмислення непростих урокiв революцiї.

Цей твiр сприймався значною частиною тогочасної iнтелiгенцiї перш за все як рiч публiцистична, як єдина можливiсть для опального автора ще раз окреслити свою позицiю. М.Хвильовий був тодi в самому епiцентрi подiй, у вирi боротьби.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка