Українська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка7/17
Дата конвертації16.04.2016
Розмір3.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17
Олег Ольжич (1907-1944)
Олег Олександрович Кандиба народився 1907 року в Житомирі в сім’ї поета Олександра Олеся (О. Кандиби). Середню освіту почав здобувати у школі на Київщині. У 1923 р. він виїхав разом із матір’ю з України і в Берліні зустрівся з батьком, який ще 1919 р. емігрував з України. Незабаром родина переїхала у Прагу. У 1924 р. Олег вступив на філософський факультет Карлового університету (Прага), паралельно навчався в Українському вільному університеті. Закінчивши університет, у 1929 р. написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був запрошений у США до Гарвардського університету читати лекції з археології.

У 1929 р. після заснування ОУН (Організації українських націоналістів) Ольжич став одним з найактивніших її членів, очолив культурний сектор організації, згодом став заступником голови проводу ОУН.

У 1935 р. у Львові вийшла збірка Ольжича «Рінь».

У 1938 р. він заснував Український науковий інститут у США.

У 1940 р. У Празі вийшла збірка Ольжича «Вежі».

Після розколу ОУН у 1940 р. Ольжич очолив відділи ОУН на Правобережжі України і Києві.

У 1941 р. після заборони рейхкомісаріатом діяльності ОУН перейшла в підпілля, Ольжич переїхав до Львова.

У 1944 р. у Львові Олега Ольжича схопили гестапівці, цього ж року вбили у концтаборі Заксенхаузен.

У 1946 р. вийшла посмертна збірка «Підзамчя».

Творчість О.Ольжича сповнена вольових імперативів, героїзму, пориву, діяння. У вірші «Воно зросло з шукання і розпуки» поет малює узагальнений образ молодих патріотів, відважних лицарів, борців за національну ідею. У поезії гармонійно поєднані оптимізм, радість пізнання життя і мужність, сила фізична і духовна. Молоді люди готові до самопожертви, боротьби. Цей образ прекрасного майбутнього запозичено в Максима Рильського, творчістю якого захоплювався Олег Ольжич.

Дослідники творчості Олега Ольжича відзначають, що його вірші мають два крила: публіцистичні, гострі, з пафосом боротьби, і поезії, у яких віддзеркалились фахові знання та зацікавлення автора.

«Галли»

О, невмолимі скам’янілі дні.

Міцна рука над людьми і богами.

Чигає там, у сірій далині, лягає горами за нами.



Ми подолаєм знов. Ще не одні нам скоряться.

Над все є рівна криця.

Та нам також судилося розбиться

Колись і десь об гори кам’яні.

У вірші «Галли» автор поглядом ученого розглядає історію, намагається вловити дух і атмосферу давнього життя, передісторію людства, щоб знайти там проекції у сьогоднішній день, аби силою історичного минулого надихати сучасників. Галли – давній народ, який жив переважно на території сучасної Франції. Його визначальна ознака – кипуча енергія, відвага, бажання нових завоювань, потяг до нових просторів. Їхня доба – формування нових народів. Галли сміливо йдуть уперед у передчутті нових земель, нових пригод. Автор описує таємничу і загадкову душу народу, що прагне уціліти, самоствердитися. В останніх рядках робить поетично-історіософський висновок про циклічність розвитку людства в часі, про закономірність життя і смерті. Усвідомлення того, що галлам «судилося розбиться колись і десь об гори кам’яні», не зменшує їхньої відваги, а примножує її, наповнює її поривом і надією. Саме такими прагнув бачити своїх сучасників Олег Ольжич.

Археологічний мотив звучить і в цій поезії:

«Рінь»

Де шлях у жовті врізується стіни і урвище над закрутом стримить,
Наш погляд, неуважливий на мить, затримує жорсткий прошарок ріні.


Вона суха і сіра. Але вії примкнеш перед камінням у піску –

І раптом чуєш силу вод рвучку та різкість вітру, що над ними віяв.

Рінь – дрібне каміння, обточуване водою, вітром, для поета ж головне те, що це німий свідок історії, який багато міг би розповісти про минуле. Вчений-археолог шукає у камінні досвід людства, чиїсь перемоги і поразки, суть історії. Використовуючи свої знання археолога, філософа, історика, Олег Ольжич вибудовує власну світоглядну та естетичну концепцію, згідно з якою минуле, сучасне і майбутнє – це неподільний ланцюг. Відтак автор намагається оживити історію, окремі матеріальні предмети, що збереглися віддавна – камінь, уламки кераміки, а також реконструювати засобами слова її дух як вічну боротьбу. Образ каміння один з улюблених в Ольжича: «Я – камінь з Божої пращі» (праща - стародавня ручна зброя для метання каменя). «Поєднання замінності», твердості з енергією дії витворює модель, характерну для поезії Олега Ольжича.


Олена Теліга (1907-1942)
Олена Шовгенева народилася 1907 р. в сім’ї інженера-гідротехніка професора І.Шовгенева. У 1917 р. після революції родина повернулася до Києва, де батько став міністром Української Народної Республіки. У 1917-1919 рр. Олена навчалась в гімназії. У 1919 р. після наступу більшовиків Центральна Рада змушена була залишити Київ, а разом із нею виїхала родина Шовгенів, які оселилися в Чехії. Батько Олени став ректором Української господарської академії в Подєбрадах.

У 1929 р. Олена закінчила історико-філологічний факультет Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова.

Протягом 1929-1939 рр. жила і працювала у Варшаві, беручи активну участь у громадському житті. У 1932 р. почала активно співпрацювати з «Вісником» Дмитра Донцова.

У 1939-1941 рр. у Кракові вона очолювала літературно-мистецьке товариство «Зарево» і під керівництвом О. Ольжича працювала у Проводі ОУН. У 1941 р. у складі однієї з похідних груп ОУН Олена Теліга поїхала до Києва, незважаючи на небезпеку, взяла участь у заснуванні Української національної ради. Як член культурної комісії референтури створила «Спілку письменників», заснувала і редагувала журнал «Літаври» (1941-1942), який знаходився під наглядом фашистів. Олег Ольжич намагався переконати Олену Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовилася, хоча знала про масові арешти української інтелігенції. 9 лютого 1942 р. вона пішла на чергове засідання «Спілки письменників», де й була заарештована гестапо. За кілька днів Олену Телігу разом із чоловіком було розстріляно німецькими фашистами у Бабиному Яру під Києвом.

Спадщина Олени Теліги невелика за обсягом, але вельми значна за сутністю і публіцистичною спрямованістю, характерної для поетів «празької школи».

Остаточні зміни у світогляді молодої поетеси й революціонерки відбулись після її вступу на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту, де вона близько познайомилася з Ю. Дараганом, Є. Маланюком, О. Ольжичем та іншими письменниками «празької школи». За своїм духом вічного бунту й заклику до боротьби її поезія нагадує поетичні твори Олега Ольжича. Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності, - це визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов’язаних із боротьбою за національне визволення народу.

У вірші «Сучасникам» поетеса звернулась не лише до сучасників, рядки цього твору – моральний заповіт усім нащадкам, яких вона закликає до конкретних дій:

Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби – спокійний і суворий.

Авторка не вимагає від своїх послідовників повного зречення власних інтересів заради боротьби, лірична героїня каже, що вміє і страждати, і радіти, і бути ніжною, але коли перед нею ворог, - вона не має права бути слабкою:



Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, Та там, де треба, я тверда й сувора.

О краю мій, моїх ясних привітів Не діставав від мене жодний ворог.

О. Теліга розвивала кращі традиції української літератури, зокрема Лесі Українки, що не раз відзначала українська критика. Поетеса, яка завжди була прихильницею суворих ритмів, ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Наприклад, вірш «Вечірня пісня» - поезія думки, яка відбиває трагізм людської душі: лірична героїня прощається зі своїм коханим, якого вона має зібрати в похід. І поцілунок коханої водночас є м’яким і теплим, і той же час це непереможна зброя:



Тобі ж дарую зброю: Цілунок, гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті Для крику і мовчань –

Уста рішучі, як вистріл, Тверді, як лезо меча.

Роль жінки в суспільстві, в житті нації – одна з головних тем лірики О.Теліги. Жінка, на думку поетеси, - це не квола істота, не рабиня, а помічник і надійний тил чоловіка-воїна, це новий тип особистості – вольової і цілісної. Досить цікавим є твір, який Олена Теліга присвятила чоловікам, прагнучи нагадати їм, що бути чоловіком – означає бути, насамперед, борцем, воїном, а місія жінки – тільки надихати, підтримувати, бути поруч до останнього, а не навпаки.



«Мужчинам»

Гойдайте ж кличний дзвін!

Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, -

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Із вуст людини, яка власним життям і власною смертю підтвердила такі ідеї, ці рядки звучать по-особливому.

За своє досить коротке життя Олена Теліга не встигла видати жодної власної збірки, всі вони вийшли після смерті: «На чужині» (1947), збірка «Олена Теліга» (1977), «Дороговказ. Поезії О.Теліги та О.Ольжича» (1994), збірник «О краю мій» (1999), а більша частина її віршів, на жаль, загубилася.
Павло Тичина (1891-1967)
Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась.

В окривавлений Жовтень – ясна обернулась Весна. (Євген Маланюк)


Павло Тичина – один з найвидатнiших українських поетiв XX ст., давно визнаний класик новiтньої української лiтератури. Навколо його iменi i досi не вщухають суперечки. Дехто схильний навiть обвинувачувати П. Тичину мало не в оспiвуваннi «сталiнiзму», не бажаючи бачити нi виняткової складностi iсторичних обставин, нi особистiсної духовної трагедiї великого поета. Тим часом у цьому випадку особливо потрiбний неупереджений об'єктивний аналiз, який дозволив би проникнути в глибокi суперечностi епохи i зумовленi ними «розколини» з свiтоглядi та творчостi митця. А завдяки цьому – вiдокремити в його спадщинi ваговитi й коштовнi зерна вiд куколю й полови.

Народився 1891 року на Чернігівщині. Батько Павла Тичини служив паламарем при храмі, а згодом був призначений дяком і водночас був призначений дяком і учителем грамоти сільських дітей. У сім’ї було 13 дітей. Павло був сьомою дитиною. Батько любив дітей, однак зловживав спиртним і під гарячу руку міг їх жорстоко побити. Усі діти в родині мали від природи унікальний слух, були дуже голосистими, співучими. Батько любив вихвалятися перед гостями своїм домашнім хором, та репетиції проводив дуже оригінально. Як тільки приходив додому напідпитку, то навіть серед ночі будив дітей і заставляв співати пісню «Тече річка невеличка», а сам диригував. З семи років кожен із синів уже допомагав батькові в церкві, співав у церковному хорі. Дитиною Павло мріяв стати малярем-іконописцем.

Наприкінці 1900 року батько відвіз Павла до Чернігова, щоб влаштувати в Троїцький хор, де співав його брат Михайло. Через рік майбутнього поета прийняли до хору Єлецького монастиря. У монастирі була дуже висока дзвіниця й малого Тичину завжди манило небо, він годинами розглядав краєвиди. Роки навчання в бурсі (1900-1907) були часом страждань, голодування і безправ’я. Павло співав у хорах трьох монастирів та хорі Народного дому. Згодом став регентом-керівником семінарського хору.

Усі його брати навчалися у Чернігівській духовній семінарії. Для дітей служителів церкви навчання було безплатним. Перші вірші – наївне наслідування Шевченка. Як і молодий Шевченко, Тичина прагне обрати фах художника. За малюванням його помітив і Михайло Коцюбинський, познайомився, довідався, що юнак пише вірші й запросив до себе в гості. Там у присутності інших поетів-початківців Тичина прочитав вірш «Розкажи, розкажи мені, поле», чим до сліз зворушив самого Коцюбинського, який радісно сповістив присутнім: «Поет між нами». Така реакція відомого письменника для Павла Тичина була несподівана, але вплинула позитивно: «Це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою». За порадою Коцюбинського, Тичина надсилає кілька своїх віршів до редакції журналу «Літературно-науковий вісник». У 1912 році з’являється перша публікація – вірш «Ви знаєте, як липа шелестить» київському журналі «Українська хата». Та не лише поезія вабила семінариста, Павло грав на гобої та кларнеті, вчився малювати. Спеціалісти вважають досить вправними його автопортрет, акварелі, пейзажі, малюнки олівцем. Радили вступати до Петербурзької академії мистецтв. За допомогою Коцюбинського Павло надсилає у київську газету «Рада» нотатки про семінарське життя.

Церковні хори підробляли на похоронах. Тичині довелося співати жалібні пісні під час поховання М. Коцюбинського та І. Нечуя-Левицького. Коцюбинського ховали напередодні останнього Тичининого іспиту. Незважаючи на заборону поліції та ректора з’являтися на цьому похороні, Тичина не лише прийшов, але й керував зведеним хором, що можна було розцінювати як причетність до політичної акції. Але Павло таки закінчив семінарію, переїхав до Києва і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту. В духовну академію не збирався вступати. Але вищої освіти він так і не здобув.

Проголошення УНР Тичина сприйняв як найбільшу подію в своєму житті. Він відгукнувся на неї «Золотим гомоном» та іншими творами. Але час УНР виявився коротким. У Київ увійшли більшовики. Дві революції зіткнулися у двобої, і жовто-сині впали, здавалося, назавжди. Для Тичини це була трагедія, перший серйозний удар у саме серце.

У 1918 році вийшла збірка, якою Тичина оприлюднив свою геніальність. Народження «Сонячних кларнетів» у літературному процесі стало сенсацією, подією століття. Тичина заявив про себе як про першого поета-оптиміста в українській літературі. «Сонячні кларнети» засвідчили про прихід у літературу метра, а не початківця. Причиною цього вважають політичні умови в Україні. Можливо, Тичина б залишився на елегійно-філософському рівні ченця, коли б не світова війна, яка згодом переросла у революцію. «Сонячні кларнети» були музикою віри, впевненості, молодості, це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння. Збірка – один з наймузикальніших творів української поезії.

Молодим поетом i його друзями, серед яких був i майбутнiй поет В. Елланський (В Еллан-Блакитний), тепло опiкувалася чернiгiвська iнтелiгенцiя – М. Коцюбинський, В. Самiйленко, поет i живописець М. Жук, – семiнарист iз старших класiв i репетитор бурси з загальноосвiтнiх дисциплiн М. Подвойський. Пiсля закiнчення семiнарiї вступив до Київського комерцiйного iнституту, а також пiдробляв помiчником хормейстера в театрi М. Садовського, в конторi газети «Рада». У 1918 р. став членом її редколегiї, газета набула нового продовження в «Новiй радi» (тут зустрiчався з А. Нiковським та С. Єфремовим).

У грудні 1919 року в Києві встановилася радянська влада. На перших порах Тичина сподівався, що більшовики виконають обіцянки, приведуть до земного раю. Але побачив, що більшовики розстрілювали кожного, хто посмів з’явитися у вишиванці. Щоб вижити, він вирішив пристосуватися, служити партії, а при цьому зберегти гідність, талант. Саме тому Тичина, автор віршів «На Аскольдовій могилі», «Хто ж це так із тебе насміятись смів», збірки «Замість сонетів і октав», погоджується стати членом журі конкурсу на текст революційного гімну. Павло співпрацює з редакцією журналу «Мистецтво», завідує літературною студією у Київському драматичному театрі, керує хором, засновує Українську музичну школу.

У 1920 році виходить збірка «Плуг», за гонорар від якої Тичина купив цілу бібліотеку для своїх односельців. Але в селі панував голод і холод. У двадцятих роках митець вперше віч-на-віч стикається з системою як монстром. Арештовують його брата священика, який вирішив організувати незалежну від Московської Українську Автокефальну Православну Церкву. Центральна Рада високо цінувала Євгена Тичину за намагання поширювати слово Христове українською мовою.

У 1923 р. П. Тичина переїздить до Харкова, стає членом редколегiї щойно органiзованого мiсячника «для широких кiл iнтелiгенцiї» – «Червоний шлях», бере активну участь у рiзних сферах громадсько-культурного життя (працює в щойно заснованiй тодi Українськiй асоцiацiї сходознавства). За «українізацію церкви і підрив радянської влади» брата у 1923 році заарештували. Павло у цей час мешкав у Харкові, приїхав і забрав брата з в’язниці під розписку. У Харкові Тичина видав останню художньо цінну свою книжку «Вітер з України». Особливу увагу приділяв вивченню іноземних мов, знав їх понад п’ятнадцять.

У 1929 році Тичину обрано членом Академії наук УРСР. Нова збірка «Чернігів» не додала жодного позитивного штриха до творчого здобутку поета. Вона свідчила про те, що митець ось-ось зламається. Відчувалося також, що її автор боїться за своє життя і готовий служити партії. В Україні відбувалися репресії, гинули невинні люди, серед яких і близькі друзі поета, а він оспівував систему, не ставав на захист жертв, а пробував себе у ролі диявольського адвоката:



Не заспокоїмось ми доти, аж поки з поля весь бур’ян не вирвемо.

А вирвем грізно Багнетом критики, мечем.

Радянська влада в «чорний список» внесла самого Юрія Коцюбинського, сина того ж самого письменника, який увів Тичину в літературу. Павло Тичина був одним із тих, хто перший підписався під відозвою, в якій вимагали розстрілу для меншого Коцюбинського.

У добу тоталiтаризму щирий революцiйно-патрiотичний пафос у творчостi багатьох митцiв заступає складна сумiш напiвщиростi й напiввимушеностi, настороженостi й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимовi). У творчостi Тичини, митця глибоко самобутнього, це двоїстiсть призвела до особливо жорстоких психологiчних зламiв i криз.

Мiсiя громадянської поезiї в практичнiй естетицi сталiнiзму, на жаль, у значнiй мiрi сприйнятiй i П. Тичиною, зводилась до трьох понять – «оспiвувати», «закликати» i «боротись». У цьому ключi було витримано чи не бiльшiсть вiршiв у передвоєнних збiрках поета – «Чернiгiв» (1931), «Партiя веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь i нiжнiсть» (1941). Написанi на пiдтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом iз своїм часом. Повчальним прикладом може бути «Партiя веде», створений наприкiнцi страшного для України 1933 року. Вiрш був аж геть далекий вiд життєвої правди, але вiн прозвучав як полiтичний девiз, тому й був пiднятий на щит партiйними iнстанцiями, а за ними й критикою.

Деякі дослідники творчості Тичини схиляються до думки, що в час написання збірки «Чернігів» Тичина вже не був психічно здоровою людиною. Тихе божевілля, постійний страх, що стежать, підслуховують, записують кожне його слово, робили свою чорну справу. Інші дослідники притримуються думки, що навпаки – Тичина був абсолютно здоровим і спеціально писав низькопробні збірки.

Вірш «Партія веде», написаний у рік штучного голодомору, коли українське село вимирало, відіграв у житті Тичини фатальну роль. З одного боку, цей опус гарантував йому життя, привілеї, конкретне матеріальне забезпечення, псевдославу. З іншого – саме за цей вірш Бог покарав Тичину найстрашнішою карою: забрав талант, за силою рівний хіба що Шевченковому, бо все, що писав Тичина після одіозного «Партія веде», поезією назвати не можна. Якщо Тичина справді іронізував, то в такому разі сильно ризикував. Він, безперечно, знав, як закінчив життя Сократ і чому чашу цикути довелося кожному, хто став проти системи. Деякі його вірші нагадували пародії:



На вгороді баба, а в повітрі флот;

Хай живе радянська влада! От!

Писані на замовлення твори вражають примітивізмом, бездарністю. Якщо зарубіжна критика до збірки «Чернігів» вважала Тичину одним із найталановитіших поетів, то написане на замовлення партії спричинилося до того, що Євген Маланюк назвав «Чернігів» психопатологічною збіркою автопародій, а Олександр Олесь відгукнувся цілим віршем-докором:



І ти продався їм, Тичино, І ти пішов до москаля?

О, бідна мати Україно, в журбі головонька твоя,

В кривавім морі по коліна Стоїть без сорому в очах

Поет колишній наш, Тичина, І прославляє смерть і жах.

Прилюдно б’є катам поклони, катів оспівує в піснях,

А з-під землі ідуть прокльони Борців, розп’ятих на хрестах.

Іудо, ти шляхетний, жиде, - Пішов, повісивсь в самоті.

Павло Тичина… цей не піде – Він сам розіпне на хресті.

Українські літературні критики за кордоном писали: «Комунізм – жахлива система. Поета Павла Тичину, Україні Богом даного, золотокларнетного, Москва спотворила, перемучила й перетворила на радянського віршороба Дичину». «Тичина – геніальний поет з душею страхополоха».

Тичиною маніпулювали й за кордоном. У 1935 році у складі делегації радянських письменників він репрезентував Україну на міжнародному конгресі захисту культури в Парижі. Іноземні журналісти хотіли взяти в нього інтерв’ю, але Тичина не сказав жодного слова, через що західна преса охрестила його глухонімим.

Коли в страшних 1937-1939 роках репресії в СРСР набули кульмінації, заарештували його брата Івана. Безпартійний поет-академік використав усі зв’язки, щоб врятувати рідну людину. Але десятки інших він був не в змозі врятувати. Коли репресія торкнулися науковців Інституту літератури імені Тараса Шевченка, Тичина не витримав і подав заяву з проханням його звільнити з посади директора.

Тут немає потреби докладно роглядати книжки поета 30-х рокiв. Пропустимо, численнi «пiснi, пеани, гiмни», ювiлейнi здравицi, вiршi-декларацiї – їх було багато. Але не забудьмо, що навiть у вкрай нещасливу пору 30-х рокiв у Тичини все ж пробивалися струменi справжньої, часом по-новаторському оригiнальної й глибокої поезiї. Це слiд сказати, зокрема, про вiрш «Чуття єдиної родини» – цiкавий, незважаючи на «офiцiйну» кiнцiвку, роздум на культурологiчну тему, медитацiя про загальнолюдськi семасiологiчнi (значеннєвi) основи будь-якої нацiональної мови, i ширше – про об'єктивний базис дружнього спiлкування мов, культур, народiв, адже їх всiх єднають «труд, i пiт, i муки – чуття єдиної родини». Вiдзначимо й кращi мемеуарнi та портретнi вiршi, присвяченi визначним дiячам лiтератури, мистецтва, науки: триптих про Коцюбинського («Перша зустрiч» та iн.), «Максиму Рильському», «Амвросiй Бучма», «Федькович i повстання Кобилицi», «А. Ю. Кримський».

У роки вiйни з фашизмом П. Тичина пiд час евакуацiї перебував в Уфi, багато писав, його художнi i публiцистичнi твори засвiдчують певне духовне вiдродження поетичного таланту митця.

Найбiльшим здобутком Тичининої поезiї воєнних часiв стала поема «Похорон друга», написана пiзньої осенi 1942 року, в найбiльш напруженi тижнi iсторичної битви на Волзi. Найтрагiчнiшi буттєвi реалiї, то зведенi до мiнiмальної конкретики, то пiднесенi на всесвiтню, планетарну площину, пульсують у всiй її образнiй тканинi: життя i смерть, скорбота i воля до дiяння, гуманiстична сила народу – i антилюдня сутнiсть фашизму, нестерпно важке «сьогоднi» – i строгий лад iсторичних закономiрностей... У складній боротьбі думок та емоцiй, поданих як музичнi теми, народжується, насичується багатим змiстом – i в ходi розгортання фабули, i в позасюжетних масивах могутнiй «Реквiєм», де звучить iдея безсмертя народу, вiри в його перемогу.

За подальшу творчість на славу партії Тичині вручали Сталінські премії. Під час другої світової війни у 1943 році поет був поранений. Під час нальоту німецької авіації під Харковом бомба влучила в машину, в якій був поет. Від вибуху машина перекинулася, й Тичина зламав ногу. Відкритий перелом довелося оперувати й під наркозом у лікарні поет несподівано почав віршувати. Хірург, знаючи, хто в нього на операційному столі, наказав медсестрі записати почуте. Так народилася одна з його найкращих поезій «Я утверждаюсь»:



Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! – а сила знову розцвіла.

Одужавши, Тичина прочитав записане й створив на його основі чудову річ. Давньоруське слово «утверждаюсь» у контексті цього вірша дуже доречне, створює урочистість і дає зрозуміти, що ніколи не переривався історичний ланцюг «русичі – козаки – українці ХХ століття». В основному поезія була спрямована проти фашистів, але вдумливий читач помітить підтекст твору:



Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить – я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

Після війни Тичина перебував на високих посадах міністра освіти, депутата Верховної Ради УРСР та СРСР. Був головою Верховної Ради України.

Павла Тичину двічі висували на Нобелівську премію, і щоразу з-за кордону: вперше – Асоціація англійських учителів (Великобританія), вдруге – Гарвардський університет (США). З Радянського Союзу йшли лише відмови: Тичина знав, що з ним станеться, якщо погодиться на розгляд його кандидатури.

Партія пильно слідкувала за хворим на цукровий діабет, уже літнім й безпомічним поетом. За півроку до смерті Тичина став Героєм Соціалістичної Праці. А ще мав 5 орденів Леніна та 2 ордени Трудового Червоного Прапора. У кінці життя поет все частіше почав приходити до висновку, що змарнував свій талант, не зумів вповні відбутися в літературі. Численнi збiрки поета виходили i в повоєннi роки, хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання. Він ще пробував завершити поему-симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Духовний батько Тичини – Григорій Сковорода, український філософ «серця», визнавець божественної одухотвореності людини і всього сущого, однорядності мікро- і макрокосмосу, що розумів смерть не як кінець, а як складник життя. Писалась поема протягом мало не всього творчого життя поета. Iстотно змiнювалась протягом цих часiв i авторська концепцiя поеми, трактування головного образу, стрiмко розширювалось коло персонажiв i сама географiя твору – аж до перенесення, скажiмо, дiї в Лейпцiг, де зустрiчаються Гете i молодий Радiщев...

«Сковорода» – поема духовних пошукiв i драм, розповiдь про те, як чесна гуманiстична думка прагне вибороти шляхи до з'єднання з суспiльною дiєю, в даному разi – з визвольною боротьбою народної маси. Разом з тим – це велика поетико-драматична панорама, на широчезнiй площинi якої автор прагнув показати цiлу епоху, зображену в рiзноманiтних художнiх ключах: реалiстичному, символiчному, гостро гротескному, фантастичному. Психологiчний реалiзм i мальовнича зображувальнiсть перших роздiлiв дедалi частiше змiнюються буянням умовних форм – алегорiї, гротеску, прийомiв театру масок, пародiюванням форм бароко i рококо, причому все це подано в примхливих переплетiннях з найвищим ступенем стилiстичної напруженостi.

Поема створювалася в часи панування вульгарного соцiологiзму в iсторичнiй науцi та лiтературознавствi, i це справило немалий вплив на концепутальну «партитуру» симфонiї (переважно тих частин, що писалися пiсля публiкацiї 1923 року). Не кажучи вже про включення в загальну будову поеми таких роздiлiв, як «Кiнець феодала» або памфлету «Диспут», де основним об'єктом викриття виступає... фашизм XX вiку та його «прислужники» в галузi науки, фiлософiї, мистецтва. В цьому можна бачити одну з причин, чому поет, зайшовши в глухий кут, не змiг вивершити поему. I все ж симфонiя «Сковорода» в кращих своїх роздiлах – i раннiх i, частково, пiзнiших – твiр, що переконливо засвiдчив величезнi можливостi П. Тичини не тiльки як лiрика, а i як поета-етiка та фiлософа, можливостi, розгорнутись яким на повну силу не дав його безмiрно складний час.

З 1929 р. поет – дiйсний член Академiї наук України. В галузi iсторiї лiтератури i критики залишив собi значну есеїстичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й змiцнення iнтеранцiональних взаємозв'язкiв української лiтератури. Знаючи фрацузьку й старогрецьку мови, опанувавши вiрменську, не раз практично звертаючись до тюркських i грузинської мов, багато працював на теренi перекладацтва, збагативши українське письменство набутками їнших лiтератур. Очолював комісію з роботи з молодими літераторами у Спілці письменників України. Наприкінці життя визнав словацькому літераторові Мікулашу Неврлому: «Він єдиний (Євген Маланюк) мене розумів, він єдиний сказав мені правду… Усі інші мені брехали. Так воно й сталося… Від кларнета мого пофарбована дудка осталась… Всі мені брехали, а він один сказав мені правду».

Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. Похований митець на Байковому кладовищі у Києві. По його смертi засновано республiканську лiтературну премiю iменi Павла Тичини – «Чуття єдиної родини».

Визначальний для його поезiї символiчний образ Сонячних Кларнетiв – цього першоначала свiтобудови, яке має стати свiтлим i радiсним правонаступником Бога всiх релiгiй, – зливає звук i свiтло в нерозщепну єднiсть, таку, сказати б, основну молекули цiлого Всесвiту – свiтлозвук або свiтлоритм. Але панiвна роль, якщо мати на увазi молодого Тичину, все ж за музикою, тут – i майже екстатичне жадання просвiтленої гармонiї, i правдивий, чесний, iнколи до вiдчаю трагiчний вiдзвiн на епохальнi дисонанси й катаклiзми, що руйнують її. Це – Тичина в кращi часи його творчостi. Свого часу Максим Рильський сказав, що Україна знає двох найбільших новаторів – Шевченка й Тичину.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка