Українська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка15/17
Дата конвертації16.04.2016
Розмір3.41 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
Валерій Шевчук (рік народження 1939)
Валерій Шевчук народився 1939 р. в родині шевця в Житомирі. Після закінчення в 1956 р. школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати в Лісотехнічний інститут. Не вступив і повернувся додому. В цей період захопився вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода – український мандрований філософ» і твори Івана Франка, що за висловом самого В. Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти і вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя».

У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і працював на заводі. У 1958 р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями: «СІЧ» і «Молодь», писав вірші, з 1960 р. почав писати новели.

З 1961 р. В. Шевчук дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі. Навесні 1961 р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться». На це оповідання був гострий відгук в університетській газеті. За газету «Заспів», де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.

У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел для журналів «Вітчизна» та «Літературна Україна». Після закінчення університету В.Шевчук працював у Житомирі кореспондентом газети «Молода гвардія». Під час перебування в армії писав вірші та прозу.

Повернувся додому у 1965 р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвінницею»).

У 1966 р. закінчив повість «Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій був змушений звільнитися з роботи.

У 1967 р. вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1969 р. написав повість «Золота трава» і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980 р. і зробив остаточну редакцію в 1983 р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань.

У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». Протягом 1979-1999 рр. В. Шевчук видав книги: «Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел» (1981), «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному» (1983), «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермецо» (1984), «Барви осіннього саду» (1986), «Три листки за вікном» (1986), «Камінна луна» (1987), «Птахи з невидимого острова» (1989), «Дзиґар одвічний» (1990), «Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів» (1990), «Із вершин та низин» (1990), «Стежка в траві. Житомирська сага» (1994), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення» (1995), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Юнаки з вогненної печі» (1999), «Біс плоті» (1999) та ін.

У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном».

На сьогоднішній день В. Шевчук – викладач Київського національного університету імені Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство».

Валерій Шевчук є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.

У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.

Роман-балада «Дім на горі», який письменник називає «обителлю свого духу», народжувався у 1966-1980 роки. Це ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада «Дім на горі» написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій з метою розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі. Від давніх гуманістичних традицій, через релігійні уявлення, елементи східного фольклору, біблійні сюжети до морально-етичних принципів сучасного життя розглядаються проблеми сучасності. Це вічні істини народного буття, моралі та етики. Автор художньо досліджує сутність добра і зла. Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі. У творі спостерігається протиборство двох світів, двох сил: добра і зла, краси і потворності, ніжності й жорстокості – реальності й містики. Краса людська – всесильна, могутність її у найкращих проявах, вона перемагає зло. Наступна ідея твору – спасіння людської душі. Думи і погляди спрямовані, як завжди, до Всевишнього. Бог – спаситель! А церква – символ святості, Божого всепрощення, зцілення людської душі.

Читач відчуває боротьбу з хаосом, застереження від роздвоєння людської душі (символічні образи білого й чорного коня: боротьба добра зі злом). Значний і цей діалог (юний чорт і сотниківна): «Нам відведено мало часу для життя. І ми, і ви, люди, піддані одному прокляттю: прийде огненний чоловік і потопче нас. Не губімо часу, панно, віддамося коханню, бо ж і ми, і ви однаково живі істоти». Чорт намагається спокусити сотниківну, але вона боїться втратити живу душу. «Не торкайся мене! Я не віддамся тобі, чорте, бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя – це як чисте небо над головою...».

У творі тісно переплітаються містика та реальність. Зло – потворне. Де сили, що зупинять його, у чому вони, від кого чекати допомоги, на кого надія? Після довгих роздумів, припущень, юний чорт робить висновок, що у світі повинні бути відповідності, інакше він не тримається купи. «Світ без гармонії ні до чого, бо, коли порушується в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття». Чорт отримує поразку. Причина його смерті – у законі відповідності й гармонії. Адже бездушність породжує дисгармонію. Духовність підносить людину, робить її почуття святими, визначає суть самого життя. І ось розв’язка: «Вранці сотниківну випроваджували в монастир...». Чому вона зробила такий вибір? Бо зрозуміла формулу сутності людського буття.

У житті людина відчуває роздвоєння душі, ніби оте подвійне «я». Варто схибити, «піддатися» спокусі, і «летимо у прірву», керовані злом. Душа страждає від сумніву, іноді не витримує випробувань. І саме в скрутну хвилину ми звертаємося до образу Спасителя, прагнемо захисту, допомоги. Велетенський чоловік діє десь над нами: він усе бачить і знає, непомітно з’являється у критичний момент, стає на захист.

Твір «Панна сотниківна» – актуальний і злободенний, розрахований на інтелектуального читача, який повинен осмислити систему образів, символів, знаків, щоб зрозуміти філософію, логіку, реальний і містичний світи.

Твір пройнятий духом християнських ідей, які для українців споконвіку вважалися головними життєвими орієнтирами. Письменник філософськи осмислив людину та її участь у боротьбі добра зі злом, любов і щастя, що становить гармонію і відповідність. «Історія і сучасність, - стверджує письменник, - неподільні. І не тільки тому, що все виростає з минулого. Змінюються соціальні обставини, і людина стає в них іншою».

Василь Земляк (1923-1977) - Справжнє ім’я – Вацлав Вацик
Василь Земляк народився 1923 р. на Вінниччині в селянській родині. По батьковій лінії його рід походить із Чехії, звідки в 1874 р. в Україну переселився прадід майбутнього письменника. Згодом Василь Земляк згадував своє дитинство: «Я люблю Україну, вважаю себе споконвічним українцем, але ніколи не забуваю про чехів, і коли приїжджаю в рідне село, то почуваюсь майже правовірним чехом. До речі, я закінчив з відзнакою чеську семирічну школу, хоча до п’ятого класу по-чеськи не вмів розмовляти». Навчаючись у школі Василь дуже любив читати, тоді ж написав свої перші вірші, п’єси, оповідання. Закінчивши середню школу, він вступив до Харківського авіаційного училища, мріючи стати льотчиком. Але війна перервала навчання: вісімнадцятирічний юнак потрапив на фронт. Побачене й пережите він пізніше використав у своїх творах. Після війни він навчався на заочному відділі Житомирського сільськогосподарського інституту (1949-1953), працював у газеті, на кіностудії імені О. Довженка. У спогадах про Василя Земляка неодмінно підкреслюється його тонкий артистизм, делікатність, замріяність і рідкісна душевна щирість, любов до природи. Мабуть, саме тому в його творах ця тварина описана з найбільшою теплотою. Помер Василь Земляк в 1977 р., не встигнувши реалізувати свої численні творчі задуми.

Ім’я письменника привернуло увагу громадськості після появи друком його повістей – «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний брід» (1957), які він присвятив темі українського повоєнного села. До літературної спадщини Земляка також відносимо повісті «Гнівний Стратіон» (1960), «Підполковник Шиманський» (1966), роман-дилогію «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976), трагедію «Президент» (1974-1976), кіносценарії «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон». Писав також оповідання, нариси та літературно-критичні статті.

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньо-подієве начало дилогії. Це – перш за все втілена в образі села Вавилон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни у точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Можна було б звести цей зміст до висловленої наприкінці твору думки про рідну землю й відповідальну любов до неї: «Батьківщино моя!... Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини – той залишається без жодної. Доки є ти – ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке коли-небудь сотворяли і обіймали люди. Моя вина не в тому, що, маючи можливість померти за тебе, я все ж живу. Вина в іншому: у стражданнях твоїх, у смерті мільйонів, які врятували мені життя».

Знайдений Земляком підхід до теми й до героїв, точка зору на події більш і менш віддаленого минулого, нарешті, спосіб розповіді про Вавилон і вавилонців по-своєму відкриті для осмислення й переосмисленя, для своєрідного «збільшення» змісту безпосереднього, зовні даного. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавилонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавилоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго: це, так би мовити, перша спроба осмислення історії, доступна очевидцю, й перше посильне узагальнення, до якого ще доведеться повертатися наступникам, спадкоємцям, нащадкам.

Автор, до речі, вміло «приховує» себе в романі й за цим філософом, і за оповідачем, яким щоразу виступає один із героїв (спочатку малолітній, а потім дорослий Валах). У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до винятково складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не стільки про точку зору, як про оцінну позицію – героїв, автора, читача.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично визначених. У «Лебединій зграї» це – бідняки, яких об’єднують у комуну, а з другого боку, на другому полюсі – багатії, колишні власники. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди.

Одна з найприкметніших ознак твору – багатство й виразність соціально-психологічного типажу, героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, тонко вималюваних характерів. Кожен із них постає перед нами як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім’я якій народ – у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

Широке «представництво» персонажів, складні стосунки між ними, численні події, не кажучи вже про хронологічну тривалість зображеної Земляком історії Вавилона, спричиняють щільну насиченість дилогії з усіх поглядів цікавою «інформацією». Здається, автор невичерпний у розповіді й може говорити про героїв та їхні життєві пригоди нескінченно. Політ уяви, фантазії супроводить чи не кожен з епізодів роману, повертаючи його сутність різними гранями, обставляючи її неповторними подробицями, що дають вірогідності зображуваному. Відтак відносини у Вавилоні, Глинські, в цілому краї вимальовуються докладно й глибоко, в різних аспектах – від економічного до морально-етичного. Важить при цьому подробиця, більш і менш значна. Хто знає, як сприймався б читачами «філософ» Левко Хоробрий, коли б не було в нього незмінного супутника – цапа на ім’я Фабіян. Це він не тільки в разі потреби допроваджує підпилого господаря додому, а й допомагає в розв’язанні суто філософських загадок буття.

Важливо також підкреслити, що за багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору.

Щоправда, критика закидала – і не без підстав – авторові, особливо з появою «Зелених Млинів», деякі композиційні провали та штучність деяких сюжетних рішень. Вийшло, що він якось поспіхом пройшов 30-ті роки з їхнім драматизмом, зокрема у способах та наслідках колективізації (тут панують здебільшого любовні колізії героїв).

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» - це стихія Василя Земляка. Вавилон із його глибинними традиціями перетворюється на очах у читача, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом із тим, є й у Вавилоні, й у Глинську щось вічне, неперехідне – як народ, що тут живе і буде жити. Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові – селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавилон...».

Концепція людини в творчості Василя Земляка не замикається на національному типі чи характері, хоч прикмети національного в його творчості надзвичайно виразні. Це, загалом, концепція гуманності, доброти, співчуття аж до тієї міри, за якою починається протест, спричинена необхідністю боротьба. Ось чому герої Земляка, навіть негативні з звичному розумінні слова, мають у нього право на самовиправлення. Важливу роль відіграє в утвердженні людського в людині авторська іронія як прийом, як світоглядна опора, як спосіб пом’якшити в людині й у житті зіткнення добра зі злом, благородної сили з властивою багатьом слабкістю, духовної високості з приземленими спонуками душі й тіла.

Порівняно невеликий за обсягом творчий доробок Василя Земляка мав виразне звучання у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі українського письменства.
Іван Драч (рік народження 1936)
Іван Драч народився 1936 р. на Київщині. У 1951 р. у районній газеті був надрукований його перший вірш.

Після закінчення середньої школи Іван Драч працював вчителем у школі, згодом служив у армії і у віці, коли інші закінчують університет, вступив на перший курс філологічного факультету Київського університету, але навчання не закінчив, був виключений під тиском каральних органів. Влаштувався на роботу в «Літературну Україну». Закінчив дворічні Вищі сценарні курси в Москві, працював сценаристом на кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка, потім у редакції журналу «Вітчизна».

У 1961 р. І. Драч опублікував у «Літературній газеті» драму-феєрію «Ніж у сонці», яка відразу привернула увагу критиків. Протягом 1962-1988 рр. виходили його збірки: «Соняшник» (1962), «Протуберанці сонця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Шабля і хустина» (1981), «Драматичні поеми» (1982), «Теліжинці» (1985), «Чорнобильська мадонна» (1987), «Храм серця» (1988).

Збірка І. Драча «Корінь і крона» була відзначена Державною премією України імені Т. Шевченка у 1976 р.

У середині 80-х рр. поет був обраний до правління Київської організації Спілки письменників України, далі – його головою, а ще згодом – Головою Народного руху України та депутатом Верховної Ради України, керував товариством «Україна», очолював Світовий конгрес українців та Конгрес української інтелігенції, був міністром в уряді В. Ющенка. Сьогодні І. Драч продовжує активну громадсько-політичну діяльність, є головою багатьох республіканських і міжнародних організацій.

Поет Іван Драч – постать неординарна в українській літературі. Адже його творчість – це постійний пошук, постійне новаторство:



Художнику немає скутих норм.

Він – норма сам, він сам в своєму стилі

На початку 60-х рр. творчість поета сприймалася неоднозначно, багато кого дратувала асоціативність, метафоричність, символізм його творів, незвичні словосполуки, сміливе введення в мову вірша наукової лексики. Цікавою видається вже перша збірка поета «Соняшник», в якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техніки, бажання розгадати таємниці буття. І до сьогодні «візитковими» для Івана Драча є твори, які ще на початку 60-х захоплювали читачів неординарністю поетичного мислення: «Балада про соняшник» (котра дала назву й дебютній збірці) та «Етюд про хліб».

Іван Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна, – вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. А значить, «Балада про соняшник» не вкладається в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми. «Балада про соняшник» – твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника і сонця, їх «одивнення» за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм (адже справжнє потрясіння переживає химерний персонаж із зеленими руками й ногами від дивовижного видива – сонця на велосипеді). Сюжет твору доволі кумедний: живе соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлопчика, який бігає наввипередки, купається коло млина, стріляє горобців із рогатки тощо. Єдину відмінність відзначає автор: у соняшника було шорстке зелене тіло. І одного разу після купання, стрибаючи на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, він побачив сонце «у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі». І соняшник, застигши в німому захопленні, просить, або дало покататись на велосипеді, або посадило його на раму. На перший погляд, цей вірш – просто весела забавка. Але своєрідний висновок твору примушує визнати, що перед нами – не потішна оповідка про дивні події, а притча про красу й силу поезії:

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

Павлові Тичині в «Баладі про соняшник» сподобалось, що добре відома в літературі тема – обдарованості й таланту – була подана цілком по-новому: тільки той творець зможе відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на сонце, навіки ним захопиться. Досить цікавим є вибір образів на роль поезії та поета. Якщо сонце – символ світла, тепла, чистоти, життя – цілком підходить на роль поезії, то на соняшник як образ поета вибір випав через його національну символіку. Можна говорити, що заглиблений корінням в землю соняшник, який тягнеться голівкою до сонця і нагадує його (сонце) формою і кольором, досить точно передає думку автора: поет має прагнути високості в поезії, але при цьому «закорінюючись» у рідний ґрунт, у національну творчість. Також новим у цьому творі було ще й те, що Іван Драч звернувся не до класичного римованого вірша, а до верлібру – тобто вірша без рими і розмірів із довільним чергуванням рядків різної довжини. Отже, тільки в одному поетичному творі збірки «Соняшник» спостерігається новаторство І. Драча в жанрі балади, в ритмічно-інтонаційних особливостях твору неординарному розкритті теми.

Майстерність митця виявляється також в умінні побачити по-новому ті явища і процеси оточуючого нас життя, повз які решта людей проходить, навіть не помічаючи їх. Сказане вповні стосується твору І. Драча «Етюд про хліб», який у романтично-опоетизованій формі змальовує буденний для селянина процес випікання хліба. Цей процес подається водночас і конкретно, і узагальнено. Хто, де й коли священнодійствує над тістом – невідомо, але читачі немовби присутні при цьому, чують тріскотіння іскор й відчувають запах свіжоспеченого короваю. Спочатку вірш називався просто «Хліб». Потім поет додає жанрове означення (етюд – з франц. – вправа, вивчення – невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру, в якому автор подає конкретну картину, фіксує момент, вихоплений з життя, відтворює внутрішній стан людини, нерідко на тлі співзвучного пейзажу). Це, так би мовити, замальовка з натури, головне завдання якої – схопити кількома штрихами характер моменту життя. Спочатку етюд був жанром малярства, графіки, скульптури. Тож природно, що «Етюд про хліб» – це яскравий словесний малюнок. Змальований образ «мініатюрної зоряної ночі» надає зображенню особливої святковості й значущості. Цікаво, що «головний герой» твору – тобто хліб – у тексті жодного разу, окрім заголовку, не названий. Але при цьому він різноманітно характеризується, отримує властивості живої істоти:

На хмелі замішаний, видме груди, зарум’янілий, круглий на вид

І зачаровується білена хата з сонця пахучого на столі.

Характеристика хліба через метафоричний образ «пахучого сонця» ненав’язливо підкреслює ставлення людини до короваю, що на рівні зі самим сонцем несе життя.

Балада «Крила» (хоч автор і назвав цей твір «Новорічна Казка», за жанровими ознаками це все-таки балада) розповідає про те, як Новий рік обдарував людей різними подарунками, - і дядькові Кирилові дістались крила. Але подарунок не радував ні Кирила, ні його дружину, бо від такого подарунка родина не мала ніякої користі. І тоді він:

Так Кирило до тини брів, І, щоб мати якусь свободу.

Сокиру бруском задобрив І крила обтяв об колоду.

Але дядькові не пощастило, бо на ранок крила знову відросли. Тоді, щоб мати хоч якусь вигоду, він «На крилах навіть розжився, – Крилами хату вшив, Крилами обгородився». На перший погляд, цей твір має суто розважальний характер, але, як це було і в «Баладі про соняшник», автор вводить до тексту кілька рядків, які мають підказати, що твір має значно глибший філософський підтекст, ніж це здається спочатку:



А ті крила розкрили поети, Щоб їх муза була не безкрила,
на ті крила молились естети, І снилося небо порубаним крилам.

У баладі І. Драч через образ дядька Кирила розповідає про невміння людей скористатися своїм, вимріяним віками, щастям, прирікає їх бути рабами мізерних побутових інтересів. Божественний дарунок – крила не приносять сподіваної радості Кирилові, бо його обмежений внутрішній світ не готовий їх прийняти. З точки зору самого дядька, його дружини, громади, яка їх оточує, цінними є лише матеріальні блага, а в такому розумінні крила – абсолютно некорисна річ. Для глибшого розкриття хворобливої несумісності духовного й матеріального світів І.Драч вдається до гротеску (гротеск – тип художньої образності, що ґрунтується на фантастиці, гіперболі, контрасті фантастичного й реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного). Внаслідок цього начебто звичайні предмети та явища зазнають неминучого «одивлення», зображення набуває м’якого іронічного характеру. Прихована насмішка над недалекоглядним, але «житейськи» правильним Кирилом має в собі змістовне узагальнення, вказує на досить типове, надзвичайно прикре явище суспільної дійсності, де крила, що прагнуть неба, мусять правити за огорожу на землі. Абсурд невідповідностей набуває в такому світі кричущих розмірів. Але балада має доволі оптимістичний підтекст: духовні пориви – незнищенні, бо крила, які обтинав Кирило, постійно відростали і зрештою були «розкриті поетами». Автор не завершує цієї історії, невідомо, що далі сталось із дядьком Кирилом. Та не в цьому полягає призначення поезії. Іван Драч ставить читачів перед питанням духовності, висновки пропонує зробити їм самим.

Жанр балади у творчості І. Драча представлений ще одним твором – «Балада роду», хоча він також, як і «Балада про соняшник», не вкладається в загальноприйняте визначення цього жанру. У цьому творі поет передає щире переконання в безсмертності українського народу попри всі негаразди, які йому довелось пережити:

Сто скажених сивих бід Та й сушило ж роду вроду,
Та не висхне зроду рід Ні в погоду, ні в негоду.

У цій поезії І. Драч звертається до змалювання відомого з усної народної творчості образу стежки як символу життєвої дороги людини.

Перед кожним поколінням роду відкривається своя дорога, якою йому (поколінню) доведеться іти, тому кожен представник свого народу має усвідомлювати, що від його вибору, від його дій у житті залежатиме життя цілої нації. Автор вказує на нерозривний зв’язок поколінь, коли від діда до онука, від баби до онуки передаються ті найцінніші знання, традиції, уявлення, які й дають можливість не загинути цілому народу:

Роде рідний! Не стлумить Нашу жилаву породу –

Сто вітрів в ногах лежить Мого роду і народу…

Трьома крапками в кінці твору Іван Драч дає можливість зрозуміти, що історія українського народу не дописана, що і наступним поколінням доведеться багато чого вписати в життєпис нації.

Наприкінці ХХ ст., а саме 26 квітня 1986 року в Україні випало пережити чорнобильську катастрофу. Аварія на 4-му блоці Чорнобильської атомної електростанції переросла в глобальну катастрофу – не тільки екологічну, але й, у першу чергу, моральну. Поети і письменники намагалися осмислити цю трагедію, розкрити її жахливу правду, приховану за стриманими повідомленнями тогочасного уряду. З таким завданням прагнули впоратися Борис Олійник у поемі «Сім», Володимир Яворівський у романі «Марія з полином в кінці століття» та деякі інші. Особливе місце в тогочасному літературному доробку на цю тему посіла поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна», опублікована спочатку в журналі «Вітчизна», а потім у збірці «Храм сонця» в цьому ж році, хоча твір був написаний 1987 р. На відміну від інших авторів, поет хотів не так показати перебіг жахливих подій, як висвітлити їх крізь призму вистражданого людського серця, показати в сконцентрованій місткій метафорі людську розтерзану долю на перехресті конкретного життя та всесвітньої історії. Поема-мозаїка «Чорнобильська мадонна» постала як спокута й прозріння дорогою ціною.

За безладу безмір, за кар’єри і премії,

Немов на війні, знову вихід один:

За мудрість всесвітньо дурних академій

Платим безсмертям – життям молодим… -

Заключна строфа фрагмента поеми, озаглавленого гірко-саркастично: «Ода молодості». Прагнучи представити багатоликість народної біди, поет зберігає й фактологічну основу, портретну конкретику, подає зразки «сучасного фольклору»:



На горі горить реактор, Під горою оре трактор.

Цитує колег-письменників, переповідає розповіді учасників ліквідації аварії, вловлює закордонне відлуння. Із цієї мозаїки постає багатошарова структура, де алегорія єднається з прямою мовою, саркастичні й трагічні ноти – зі сповідальними, постає естетично пережита художня істина.

Ще на початку своєї літературної діяльності багато хто з шістдесятників застерігав сучасників і нащадків від «варварів атомного віку»:

Пильнуйте, люди добрі й щирі. Не спіть, учені і женці!

Чатують вас людино звірі з страхіттям атомним в руці.

(Василь Симоненко «Невже?»).

Іван Драч також чи не першим висунув вимогу моральної відповідальності людини за не прогнозовані результати НТР («Балада ДНК», «Балада про кібернетичний собор»). Та, на жаль, усі ці перестороги вчасно не були почуті. За гіркою іронією долі, саме Драчеві судилося «оспівати» будівництво Чорнобильської атомної станції. Щоправда, в його циклі «Подих атомної» зі збірки «Корінь і крона» немає «рожевого» захоплення величчю ядерної потуги, а скоріше психологічні портрети справді гарних і працьовитих людей, які споруджували електростанцію. Цікавий з біографії Івана Драча: він є одним із не багатьох, хто не вивозив після вибуху на АЕС своїх дітей з Києва, мало того, його син Максим, на той час уже випускник медінституту, брав участь в евакуюванні потерпілих, їх обстеженні й наданні першої допомоги і сам теж зазнав опромінення. Тому глибоко індивідуальним болем, сердечною тривогою відгукнулася у серці поета глобальна катастрофа. «Чорнобильська мадонна» – це голосіння і покаяння, скорботна «материнська пісня з чоловічої душі».

Образ Матері-Мадонни – один з традиційних в українській літературі. У часи найбільших історичних випробувань український народ шукав захисту й відпущення гріхів саме в Матері Божої, його заступниці-берегині. Марія Оранта, здійнявши руки над цією землею, боронила від всякої скверни Київську Русь. Запорожці не йшли в бій, не попросивши в неї благословення. Тому в творчості майже кожного письменника присутній цей образ («Скорбна мати» Тичини, Марія з однойменного твору Уласа Самчука). «Чорнобильська мадонна» – неначе продовження цього ряду. Автор у пролозі до поеми звертається до багатовікової традиції зображення Мадонни, водночас переживаючи глибокі сумніви щодо власного права виразити в слові грандіозну катастрофу, перед якою всі слова безсилі, забуденні й замалі. Водночас він усвідомлює, що й мовчати не має права, коли душу гнітить обов’язок сказати правду про вселюдську трагедію. Уже не поет пише про Чорнобильську Мадонну, а Вона пише ним. Він бачить її профіль у кожному жіночому обличчі, позначеному печаттю Чорнобиля. Мати – Мадонна – Україна зливаються в уяві митця, розгортаючи галерею жіночих образів: Мати Божа, заступниця людська, Жінка-Мати (у тому числі й майбутня, якій ще треба буде народжувати), Мати-Батьківщина – усе це грані одного образу. Багатоголосся, розмаїття емоційних тональностей – від бурлеску до патетики, від сатири до трагізму – виливаються у своєрідний жанр «поеми-мозаїки», складеної з окремих, нібито незалежних, сюжетно не пов’язаних епізодів, об’єднаних проте, спільною ідеєю – покути за страшний гріх перед своїми дітьми й матерями, своїм народом, своєю землею. Тому в поемі центральною є проблема людської відповідальності за долю цілої планети. Адже коріння трагедії поет вбачає насамперед в моральній площині: багатолітнє «христопродавство», споживацько-утилітарне ставлення до світу помстилося на народові. «Помста вона і є – Чорнобильська чорна мадонна» - це крик болю. Крик несамовитого болю від страшенної рани, завданої природі, Україні, людині, людству. «Чорнобильська мадонна» - це пересторога українцям і синам усієї Землі: будьте пильні, будьте людяні, будьте правдиві, інакше планета не витримає наруги – і вибухне божевіллям.

Отже, протягом трьох десятиріч літературної діяльності І. Драч видав багато збірок поезій, перекладів, кіноповістей, літературно-критичних розвідок. За мотивами творів М. Гоголя І. Драч написав два кіносценарії – «Пропала грамота» (1971) і «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1984). У співавторстві з Іваном Миколайчиком написав кіноповість про Миколу Лисенка; у співавторстві з М. Мащенком – два екранізовані сценарії – «Мама рідна, улюблена» (1986) та «Зона» (1988).

Іван Драч – це, безперечно, непересічна постать в українській літертурі.



Протуберанці сонця – світні утворення з розжарених газів, що спостерігаються у вигляді яскравих виступів різноманітної форми на краю сонячного диска; збурення сонячної поверхні.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка