Українська література ХХ століття (розгорнені конспекти лекцій)



Сторінка14/17
Дата конвертації16.04.2016
Розмір3.41 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
Павло Загребельний (рік народження 1924)
Павло Загребельний народився 25 серпня 1924 р. на Полтавщині. У 1941 р., щойно закінчивши середню школу, пішов добровольцем на фронт, був курсантом другого Київського артучилища, в серпні цього ж року був поранений. Наступного року знову був тяжко поранений, потрапив у полон. У 1945 р. П. Загребельний працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині.

У 1946 р. він вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Закінчивши університет у 1951 р., розпочав діяльність журналіста.

У 1957 р. видав збірку оповідань «Учитель», повість «Дума про невмирущого», наступного року – збірку «Новели морського узбережжя». У 1959 р. письменник розпочав пригодницько-політичну дилогію, видавши перший роман «Європа 45». У 1961-1963 рр. Загребельний працював головним редактором «Літературної газети», видав другу книгу дилогії «Європа. Захід».

Протягом 1960-1980 рр. письменник створив основну частину своїх романів, які принесли йому світове визнання: «День для прийдешнього» (1963), «Диво» (1968), «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Розгін» (1976), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983) та інші.

Оцінки цих творів були далеко не однозначні: від схвальних до знищувальних, але саме це і засвідчувало, що з’явилися твори небуденні, автор здобув славу одного з найерудованіших письменників свого часу.

У 1974 р. за романи «Первоміст» і «Смерть у Києві» П. Загребельний отримав Державну премію ім. Тараса Шевченка.

П. Загребельний у 1979-198 6рр. очолював Спілку письменників України. Був депутатом Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР. Протягом 1980-1990 рр. письменник видав твори: «Південний комфорт» (1984), збірник «Неймовірні оповідання» (1987), «В-ван» (1988), фантастичний роман «Безсмертний Лукас» (1989), «Гола душа» (1992), пригодницьку повість «Ангельська плоть» (1993), «Тисячолітній Миколай» (1994), «Юлія» (1997) та інші твори.

П Загребельний власноруч переробляв свої прозові твори на п’єси, які були поставлені українськими театрами. За його сценаріями на Київській кіностудії імені О. Довженка були зняті художні фільми: «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982). Загребельний є автором збірника статей, есе «Неложними вустами» (1981).

Основний жанр П. Загребельного – це роман, хоча і його доробку є і новели, і оповідання, і повісті. Проте серед жанрово-стильового розмаїття романістики письменника особливе місце займає історична белетристика.

Роман «Диво» був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те, що реально було розділене майже тисячоліттям. Це стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської – дивовижної пам’ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком, – незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», яке однаково належить як ХІ століттю, так і ХХ. Великою мірою собор є символічним образом. Софія як художній символ і як реальна історична пам’ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість та нескореність. Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев’яних язичницьких святинях, що їх у той час палили й нищили по всій Русі. «Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його», – пише П. Загребельний.

Але ще більшим дивом у романі постають люди. Письменник детально змальовує складні людські долі, глибоко розкриваючи психологію своїх персонажів. Майстерно змальований в романі митець Сивок, будівничий Софії Київської. Його доля – це доля талановитого майстра, який багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом, полонений, потрапив до Візантії, працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів і аж згодом, дозрілий у своєму таланті і розумінні життя, повернувся до Києва, на рідну землю. З особливою уважністю і проникливістю письменник розповідає про те, як зароджується й формується в Сивоокові митець – наука Діда Родима, язичницьке бунтування проти хрестів, вишкіл по інших краях. І нарешті – натхненний вияв усіх його вмінь і здібностей у творенні Софійського дива. Відштовхуючись від запису в літописі Нестора про збудування собору Ярославом, П. Загребельний створює образ русича Сизоока, талановитого митця давніх часів, і пристрасно переконує читача, що в славному архітектурному шедеврі є відсвіт життєвого й творчого подвигу нашого далекого предка-слов’янина, представника свого народу.

Складним, суперечливим постає образ князя Ярослава, який зображається реальною людиною: твердим і цілеспрямованим, але водночас і жорстким, закоханим у книги, мудрим, і в той же час незахищеним, слабким, як звичайний смертний.

У романі автор не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлумачення, робить це непомітно, ненав’язливо, часто через самих героїв. Завдяки такому глибокому проникненню в психологію персонажів, авторові вдалось порушити досить багато важливих проблем не тільки того часу, але й сучасності: влада й мистецтво, влада і людина, талант і держава, проблема творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності, добра і зла, проблема вибору. Протягом твору автор ненав’язливо підводить читача до думки, що «справжня історія – це історія творення, а не руйнування».

Багатий ідейно-психологічний зміст роману, розгалуження основної його проблематики зосереджуються не лише в образах Сивоока і Ярослава. Серед помітних героїв роману – і представники іншого покоління, що належать уже двадцятому століттю: вчені Гордій Отава та його син Борис. Історик Гордій Отава бере гору не тільки в науковій полеміці з німецьким професором Шнурре, відстоюючи ідею самостійності й первинності культури слов’янства, а ціною власного життя рятує фрески Софії Київської від вивезення до Німеччини під час Другої світової війни. Отже, герої твору дуже різні, але всі вони творять історію своєї землі, несуть у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його ніколи не зруйнувати, як і Софію Київську.

Коментуючи свій роман «Диво», П. Загребельний у літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря» зазначав: «Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почуття, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його».

Слід зазначити, що на сьогоднішній день (значною мірою завдяки екранізації) більш відомим і популярним твором П. Загребельного є роман «Роксолана», в якому письменник вдається до художнього осмислення реальних історичних подій, розповідаючи про п’ятнадцятилітню Анастасію Лісовську, доньку священика з Рогатина, яку захопила в полон татарська орда. Дівчину продали в рабство, вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана, за рік вибилася з простих рабинь в султанські дружини (а їх не могло бути згідно з Кораном більше чотирьох), стала улюбленою дружиною султана, а після його смерті кілька десятиліть керувала безмежною Османською імперією і впливала на життя всієї Європи. Та якщо в європейській історії жінки-правительки держав були явищем доволі поширеним, то в мусульманському світі за всю історію налічується лише два десятки імен жінок-правительок, і серед них ім’я Хасекі (офіційне ім’я султанші). Венеціанські посли в донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (в перекладі – русинка, тобто жінка з Русі), під цим ім’ям вона й зосталася в історії.

В авторському післяслові П. Загребельний так коментував причину, з якої він звернувся саме до образу Роксолани: «Досі постать Роксолани була безплотною, ставала об’єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань, - і тут (тобто в «Роксолані») вона, як принаймні здається авторові, віднаходить ті необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. Власне, роман – це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді вознестися над оточенням, може, й над цілим світом».
Юрій Мушкетик (рік народження 1929)
Твори Юрія Мушкетика можуть правити за приклад того що і як українська література 60-80-х років шукала, які мала набутки, де і в чому зазнавала втрат у своїх намаганнях відобразити сучасне життя.

Народився Юрій Мушкетик 1929 р. на Чернігівщині в родині вчителя. Далі була війна. Пережиті лихоліття, враження від них з часом складуть основу дилогії повістей «Вогні серед ночі» (1959) та «Чорний хліб» (1960).

1948-1953 рр. навчання на філологічному факультеті Київського університету, а згодом у аспірантурі при кафедрі літератури. Ще в студентські роки він всерйоз береться за твір з давньої української історії. А 1954 р. виходить перша книжка – повість «Семен Палій», через два роки – роман «Гайдамаки» (1956). 1962 р. – роман «Серце і камінь», 1964 р. – роман «Крапля крові», 1969 р. – роман «Останній острів». У 60-х – на початку 70-х років працював головним редактором журналу «Дніпро». У 1971 р. з’являється роман «Смерть Сократа», у 1974 р. – повість «Старий у задумі», у 1977 р. – роман «Біла тінь», у 1981 р. – роман «Вернися в дім свій». Із 1986 по 2001 рр. очолював Спілку письменників України. У подальші роки видає наступні романи: «Яса» (1987р.), «Гетьманський скарб» (1993 р.), «На брата брат» (1995 р.), «Погоня», «Прийдімо, вклонімося…» (1996 р.).

Юрій Мушкетик відомий як один із ініціаторів створення Товариства української мови, Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, Народного Руху України, Конгресу української інтелігенції.

Юрій Мушкетик, поглиблено досліджуючи психологічний стан своїх героїв, торкається багатьох морально-етичних проблем, оригінально будує сюжет. Жанровий і тематичний діапазон книг письменника досить широкий, однак їх об’єднує актуальність порушених питань, проникливість і небайдужість автора, щирість його почуттів.

Гуманістичний пафос творчості Юрія Мушкетика виявляється в посиленому інтересі до конкретної людини, яка є часткою великого цілого – народу. Тоталітарна система лицемірно проголошувала, що особистість, її добробут є вищою метою суспільства, насправді ж насильство над людиною, повне безправ’я, нещадна експлуатація процвітали в умовах радянської дійсності. Особливо це стосується людини українського села. Саме доля звичайної сільської жінки Ганни Розсохи стала об’єктом художнього дослідження в оповіданні «Суд». Дві постійні величини визначають зміст її життя – праця і пісня.

Починається твір кульмінацією: судять хвору жінку за неробство. Такої образи, такого болю, і душевного, і фізичного, Ганна витримати не може і помирає на порозі буфету, побачивши своїх усміхнених кривдників. Перестановкою сюжетних елементів автор досягає сподіваного ефекту: читач, як і автор, схвильований неправедним судом над праведною людиною – великою трудівницею, матір’ю чотирьох дітей, вдовою, яка втратила в голод доньку, а у війну – двох синів і чоловіка. Письменник уже з перших сторінок твору чітко проводить межу між персонажами: з одного боку, - це Ганна, такі ж трудівниці, тільки поки що молоді, здорові, їхній голос на суді нічого не значить; з іншого – позивач, голова колгоспу Устим Рукавиця, Йосип Шило, жорстокі, цинічні люди, породжені свавіллям тоталітарної системи. На такій драматичній ноті розпочавши оповідь, далі Ю. Мушкетик за допомогою ретроспекції напрочуд стисло й образно змальовує все життя головної героїні.

Ганна рано одружилася із вдівцем Омельком Розсохою, пішла на двоє дітей, народила синів, господарювала завзято, бо цінувала в усьому лад. Добром, тихою лагідністю та цілісністю вдачі віє від цієї жінки, яка самовіддано трудилася заради добробуту родини і завжди співала – то весело, то журливо, зачаровувалася красою квітів. Незважаючи на утиски, викликані колективізацією, смерть прийомної доньки від голоду в 33-му році, довоєнне життя родини налагоджувалось завдяки невтомній праці: «І славилася на весь колгосп їхня родина трудолюбством».

Війна перекреслила життя Ганни, зруйнувала сім’ю, похитнула здоров’я, уже підірване важкою працею. Проте вона «жила, як і раніше, роботою, клопотами, чеканням, тільки перестала співати». Напасті одна за одною переслідують беззахисну жінку: обманом забрано корову за нібито невиконані молокопоставки, підписано позику на неймовірно велику суму. Відтоді Ганна затужила, тільки повернення Грицька додому після важкого поранення трохи розвеселило її, подарувало надію – син закінчить інститут, забере матір до себе. Проте доля ще раз завдає жорстокого удару жінці, остаточно зламавши її. По селу поширюються чутки, що Грицько – ворог народу. Автор не розкриває в деталях цей епізод, лише зауважує: «Критиковано одного значного письменника за те, що той любить своє, народ свій і землю свою, а він, Грицько, похвалив книжку того письменника, й у газеті одним рядком черкнули і його, Грицька». Натяки досить прозорі, бо саме у повоєнний час посилилась практика боротьби з проявами «буржуазного націоналізму», репресії інакомислячих. Типова картина – навіть голос на підтримку відомого митця тягнув за собою відповідні організаційні висновки. Страх і тривога за сина оселяються в душі жінки, яка пам’ятає лиховісні 30-ті роки.

Вона не може подолати хворобу, але знову медкомісія не визнає непрацездатною, а рекомендує легші роботи, ніби такі є в колгоспі. Згорьована і немічна жінка ще якийсь час працює, бо хоче допомогти синові, бо соромно за невикопану колгоспну ділянку буряків: «...кілька разів приходила з лопатою і корзиною, одначе копне кілька разів, а розправитися вже не може...». І от ця невтомна трудівниця опиняється на лаві підсудних, трудівниця, не раз обдурена державою, не захищена нею, саме держава висотала з неї все: здоров’я, сили, усміх, пісню. За нехитрою об’єктивною оповіддю Ю. Мушкетика про життя сільської жінки – крик душі письменника, його вболівання за несправедливо скривджену людину. Символічна назва твору – тисячі таких, як Ганна Розсоха, мають повне право судити державу за беззаконня, за антигуманне ставлення до людини і її праці.

Лейтмотивом психологічного стану душі головної героїні оповідання виступають осокори та верби, прикметна ознака її домівки, родинного вогнища: буйнозелені, розкішні у дні її молодості, зажурено-засмучені в повоєнний час. Після смерті Ганни дерева зрубують, веселу річку заганяють у канаву, тільки й хата залишається, бо нікому не потрібна, в селі є ще чимало таких, порожніх хат. Це символічна картина запустіння, трагічний знак винищення українського села.

Ліна Костенко (рік народження 1930)
Ліна Костенко народилася 1930 р. на Київщині в родині вчителів. У 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро». У 1946 р. опубліковані перші вірші Ліни, яка невдовзі вступила в Київський педагогічний інститут, але залишила його і поїхала вчитися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.

Ліна Костенко закінчила інститут у 1956 р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі».

Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958 р., згодом – збірка «Мандрівки серця» (1961 р.).

У 1961 р. збірка «Сонячний інтеграл» була заборонена ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону. Її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори і навіть саме ім’я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Саме тоді були написані історичний роман «Берестечко», роман у віршах «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963 р. Ліна Костенко у співавторстві створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники».

Ще одна збірка «Княжа гора» була заборонена у 1972 р.

У 1977 р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай», а у 1980 р. – збірка «Неповторність».

У 1987 р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію імені Т. Г. Шевченка.

Збірка «Вибране» побачила світ у 1989 р.

За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 року присуджено премію Франческа Петрарки, якою консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999 р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія». У 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.

Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою предтечею, однією з тих, хто ламав звичні художні критерії. Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. «Вічна ріка» вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам’ять, «вічна ріка» - масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.

Шістнадцятирічне мовчання Ліни Костенко не виглядало як слабкість чи компроміс, бо свою позицію поетка завжди виражала прямо і відкрито.

Твори Ліни Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» (1987). А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів – один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко.

У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних для читача розкривається національна історія («Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянських», драматична поема «Дума про братів неазовських»).

Надзвичайний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Ліна Костенко використала історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас.

Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Л. Костенко. Зокрема, Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи, Грицю...», а М. Старицький – в основу п’єси.

Роман у віршах «Маруся Чурай» – це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона отруїла за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. Цей твір невичерпний за своїм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загальнолюдською та національною проблематикою. Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто вирізнити тему нелегкої, але й високої водночас, місії митця та його слова в житті і долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання дівчини та її зраду, то роман закінчився б розділом «Страта». Але Маруся Чурай мала рідкісний поетичний талант, тому Ліна Костенко вкладає в її вуста наступні слова: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу».

Незвичайність любовного сюжету починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало: «Все – або нічого». Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Важке – бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. І насамперед в коханні. Марусина любов зустрілася з роздвоєною душею Гриця. Так з’являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ» – поетично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в’язниці свою любов, Маруся Чурай находить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.

Отже, небо – і земля. Поезія – і проза. Максималізм – і прагматизм. Душевний порив – і практичний розрахунок. Вічна колізія людського життя...

Козак Гриць Бобренко завис десь між «небом і землею», врешті він обирає земне.

Історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки. «Трикутник» Маруся-Гриць-Галя нагадує «трикутник» Мавка-Лукаш-Калина. Аналогії проглядають і при зіставленні «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, козачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загостреною політичною свідомістю, постають як опозиція компромісності, двоїстості, з якої виростає зрада – в одному випадку коханій, в іншому – Україні.

Пісня для Марусі Чурай – священний вівтар, як і любов.

Творчість Ліни Костенко – визначне явище в українській літературі новітнього часу. В її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала, сюжетність, уміння малювати характери, відтворювати колорит далеких і близьких часів.

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм – рух, поезія, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці ХХ ст. У поезіях Ліни Костенко простежується гостре бажання краси, досконалості, затишку, людяності, бажання достукатися до розуму, пробудити людську гідність…
Василь Стус (1938-1985)
Василь Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінниччині. Був четвертою дитиною в родині. 1940 р. родина переїздить до міста Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки працювали на одному з хімічних заводів.

Протягом 1944-1954 рр. В. Стус навчався в середній школі.

У 1954-1959 рр. навчався в Сталінському пелагічному інституті за спеціальністю «Українська мова та література», після закінчення працював учителем у середній школі.

У 1959-1961 рр. В. Стус служив у радянській армії, потім працював учителем української мови та літератури у Донецькій області, літературним редактором газети. У 1963 р. стає аспірантом Інституту літератури АН УРСР ім. Тараса Шевченка зі спеціальності «Теорія літератури». Переїздить до Києва.

У 1964 р. В. Стус віддає до видавництва першу збірку своїх віршів, що має назву «Круговерть» (у 1965 р., після виступу в кінотеатрі «Україна», збірку заборонили). 4 вересня 1965 р. поет виступив в київському кінотеатрі «Україна» проти серпневих арештів української інтелігенції, а 20 вересня його відрахували з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу».

Василь Стус працює в будівельній бригаді, згодом – старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву. Але і звідти змушений звільнитися.

З 1966 р. і до арешту В.Стус працює старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а згодом – старшим інженером проектно-технологічного об’єднання.

У брюссельському видавництві у 1970 р. вийшла друком збірка поета «Зимові дерева». Факт публікації книги за кордоном особливо обурював суддів на процесі над В.С тусом у 1972 р.

У 1970 р. В. Стус видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів – «Веселий цвинтар».

12 січня 197 2р. – поета вперше заарештовано.

7 вересня відбувся суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до п’яти років ув’язнення та трьох років заслання.

У 1972 р., перебуваючи в камері попереднього ув’язнення Київського КДБ, поет створює свою четверту книгу – «Час творчості», що складена з оригінальних віршів та перекладів віршів Ґете. Оригінальні твори стали основою майбутньої книги всього життя Стуса – «Палімпсести».

Протягом 1972-1977 рр. поет відбував покарання в таборах Мордовії.

У 1978р. митець прийнятий до РЕN-клубу; у 1979 р. він повертається до Києва, вступає до Української Гельсінської групи. Цього ж року за поетом встановлено адміністративний нагляд.

У 1971-1980 рр. В. Стус остаточно підготував до друку кілька варіантів збірки «Палімпсести» (за нею Стуса висували на здобуття Нобелівської премії, а вперше окремим виданням вона вийшла у 1986 р.).

14 травня 1980 р. поет вдруге заарештований. Наприкінці вересня 1980 р. відбувся суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання.

З листопада 1980 р. він відбував покарання в таборі особливого режиму в Пермській області. Навесні 1981 р. В. Стус востаннє бачився з рідними. 1982 р. – рік перебування в камері-одиночці. Протягом 1980-1985 рр. В. Стус написав останню збірку віршів «Птах душі».

Поет помер уніч з 3 на 4 вересня 1985 р. у карцері під час голодування, поховали його в безіменній могилі на табірному цвинтарі. 1989 р. прах Василя Стуса перевезений до Києва й перепохований на Байковому цвинтарі.

Василь Стус належав до опозиційно налаштованої національно свідомої молодої інтелігенції, яка відверто протиставила себе тоталітарному режимові.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, «легше було написати, аніж зберегти») - дуже великий. У першій збірці поета «Зимові дерева» відтворено атмосферу 60-х років з її осмисленням болючих проблем національного розвитку. Незважаючи на схвальні рецензії, збірка не побачили світу.

У 1970 р. без будь-якої надії на опублікування Стус підготував збірку під промовистою назвою «Веселий цвинтар» – своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій», словами В. Симоненка. Написана вона була в 1968-1970 рр., а її фінальним акордом стали вірші, присвячені пам’яті художниці Алли Горської, яку вбили працівники українських спецслужб. Поезії сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой його вірша «Еволюція поета». Водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою.

Вершинна частина Стусового доробку – збірка «Палімпсести». Назвою цією (палімпсестами в давнину називали пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб написати на ньому новий) об’єднано все створене поетом у неволі зі вкрапленнями деяких ранніх поезій. Збірка не має стабільного змісту, в ній складно переплітаються різні духовні площини. В одному з найглибших філософських віршів «За читанням Ясунарі Кавабати» – виразні відгоміни східної філософії. У таких специфічно японських «чотирьох татамі», на яких «розпросторюється» душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для Стуса – «вседорога». У його поезії з’являються символіка «високого вогню», мотиви богообраності й жертовності. «Бог» і «Україна» в його душі й в поезії творять двоєдине ціле. Для поета Україна – не просто образ рідної землі. Це неодмінна складова душі, яка водночас і приносить страждання, і лікує.

Поетичне слово Стуса – енергійне, ускладнене і рафіноване, сповнене внутрішнього вогню, щомиті готового вибухнути. Найкращі здобутки поета постають на межі зіткнення, з єдності протилежностей: з одного боку, неймовірна пристрасність, нагнітання, з другого – філософська глибина, розважливість. Стус – поет інтелектуальний, який цілеспрямовано й критично опанував досвід світової поезії, і не лише поезії, багато у нього перекладів: з Рільке, Гарсіа Лорки, з Ґете, Б. Брехта, Цвєтаєвої. Та особливе місце в поезії Стуса належить досвідові Т. Шевченка. Це щось незмірно вагоміше від суто літературного впливу. Його вся пройнята більш або менш відчутними, очевидно, підсвідомими ремінісценціями з Шевченка, вони проступають, як «пратекст» у палімпсестах.

Поезія Стуса – цілісний поетичний організм зі своїми сталими образно-смисловими комплексами. Тут своя улюблена лексика, свої поетизми – неологізми й напівнеологізми, в основі яких – актуалізація архаїчних або маловживаних словоформ (голубиня, протобажання, сніння, спогадування). У Стуса поруч сусідують і своєрідно підтримують одне одного різні за стилістикою, за характером образності вірші. Глибока філософська ускладненість «Гойдається вечора зламана віть» – і фольклорні інтонації «Два вогні горять», своєрідний символічний примітив «Синіє сніг по краю серця»– і прозора розважливість, і біль «За читанням Ясунарі Кавабати».

Ім’я Стуса увійшло в історію України як важливий чинник національного пробудження й самоусвідомлення, стало символом духовної незламності й свободи.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка