Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка8/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23

ЛІТЕРАТУРА


  1. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навчальний посібник. – К.: Академія, 2005. – 368 с.

  2. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). – К.: Довіра, 1999. – 431 с.

  3. Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості: Пісні, прислів’я, загадки, скоромовки. – К.: Веселка, 1989. – 606 с.

  4. Сучасна українська літературна мова: Лексика і фразеологія / За ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук. думка, 1973. – 438 с.



Олександра Цогла,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол. н., доц. О.А. Крижко
ПРИНЦИПИ НОМІНАЦІЇ ПЕРСОНАЖІВ У ХУДОЖНІХ ТВОРАХ М. ХВИЛЬОВОГО
Художній текст з надзвичайною щедрістю виявляє всі грані ономастичного потенціалу антропонімів: їх здатність до різноманітних комбінацій, що втілюється у модифікаціях формул імені, можливість синтагматичного розгортання ономапарадигматичних рядів, їх конотативні властивості. Він дозволяє оцінити своєрідність і вагомість ономастичного слова при онімічному вживанні й взаємозаміні онімів та апелятивів або їх контактному чи дистактному зіставленні. Все це становить актуальність нашого дослідження. Актуалізація ономастичних властивостей поетонімів, коли з цілого спектру їх особливостей у конкретній ситуації мовлення яскраво висвітлюється одне чи кілька забарвлень, підпорядкована певним закономірностям. Ці закономірності залежать від „причин вибору або створення даного власного імені для даного об’єкта, що, за визначенням Н.Подольської, являє собою мотив номінації” [1, с.84-85]. В узагальненому визначенні таких причин, тобто у виявленні основного вихідного напрямку, за яким встановлюється зв’язок поетоніма з денотатом-персонажем, полягає розуміння нами принципів номінації.

Мета дослідження – встановити основні принципи номінації персонажів у художніх творах М. Хвильового. Основним методом аналізу антропонімів є метод структурно-семантичного моделювання.

Враховуючи особливості поетонімів, у прозі М.Хвильового можна виділити такі принципи номінації:

І. Номінація осіб за віком: дітям і молоді автор дає лише імена: Мишко, Христя, Нюся, Гапка, Юрко, Наталка, Ганка, Дема, Варка, Оришка, Михайлик, Альоша, Андрюша тощо. Часто для позначення віку автором добирається до поетоніма відповідне оточення: дівчинка Настенька, Таня-попівна, Соня – молода вчителька, Анелічка – худорлява хвора, баришні з редвидату Дуня і Тоня. Людей середнього віку та літніх він називає: товариш Матвій, Панас – батько Кажанів,сліпа Килина, тьотя Бася, баба Горпина, Миколаївна.

ІІ. Номінація за соціальним станом: дячок Нечипір, товариш Матвій, метранпаж Карно, обиватель Абрум Карасик, діловод Кук, мадемуазель Арйон, балалаєчник Букєтов-Розін, Наталя
Миколаївна – вчителька, Нестір – сторож.
Крім форми імені, письменник створює необхідний контекст, щоб читач орієнтувався в соціальній приналежності героя. Особливо яскраво підкреслюють походження персонажів лексеми пан і товариш, які використовуються при звертанні й одночасно як натяк на соціальне походження.

ІІІ. Номінація за національністю. Досить часто це імена євреїв: Хая, Йоська, Сруль, Зюзя, Беймс, Лайтер, Тема Брук. Частіше вжито російські прізвища: Киптяєв, Пєтушков, Молодчіков, Ларіков, Яблучкіна, оформлення яких в українському тексті не залишає сумнівів щодо їх походження. Є в письменника персонажі: поляки – Стасик, Стефан, Вероніка; німці – Гофман, Бергман, Шнаудер, Грахе, Шмідт; французи – Люсі, Фур’є; татарин – Ізмаїл Огре.

ІV. Номінація за соціологізацією. Літературно-художня антропонімія 20-30-х років ХХ ст. твориться за гіпертрофованою класовою (соціальною) ознакою. У функції нових пролетарських імен автор широко використовує германські, російські чи зрусифіковані українські антропоніми: Шмідт, Гофман, Зиммель [“Синій листопад”], Яблучкіна [“Свиня”], тов. Сайгор [“Пудель”], товариш Огре [“Лілюлі”], Сойрейль [“Арабески”], Тагабат [“Я(Романтика)”], Карно [“Санаторійна зона”], Б’янка [“Сентиментальна історія”].

V. Номінація за професією, родом занять, у військових – за званням: машиністка Таня, Валентина – завжінвідділом повпарткому, панна Мара – лікар, Нестір сторож, комісар бригади Вадим, отець Полікарп, Митько-комсомолець, молотобоєць Матвій, дячок Нечипір, доктор Тагабат, метранпаж Карно, діловод Кук, професор Шнаудер, виноградар Бергман, астроном Грахе, красноармієць Киптяєв. Поява словосполучень власного імені зі значенням додаткової ознаки пов’язана з необхідністю називати другорядних персонажів. У цьому випадку дві конкретні характеристики особи – наявність імені та назва професії – додають оповіді відтінку розмовності, розширюють відомості про дійову особу.

Отже, система іменувань персонажів у творах М.Хвильового містить у собі різні способи номінації, добір яких залежить від необхідності вказати вік особи, рід занять, національність тощо, тобто побічно дати інформацію про дійову особу. У значній мірі номінація персонажів залежить від ситуації мовлення, ступеня значеннєвості особи в художньому творі й авторських уподобань.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Подольська Н.В. Словарь русской ономастической терминологии – М.: Наука, 1988. – 198 с.



Богдана салюк,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н, доц. С.М.Глазова
Розуміння пояснення в сучасному мовознавстві
Українська лінгвістична наука останнім часом поповнюється семантико-синтаксичним аналізом висловлень. Однак до сьогодні в україністиці не склалося усталеного, єдиного розуміння природи конструкцій із пояснювальним компонентом семантики – простих і складних, безсполучникових і сполучникових, так само як залишається нез’ясована сама сутність поняття “пояснення”. Таким чином, пропонований огляд стану вивчення питання про пояснювальні відношення в структурі різнорівневих синтаксичних конструкцій є безсумнівно актуальним. Мета роботи полягає в системному аналізі погляди лінгвістів. У роботі використовувалися історико-генетичний метод (для опису й аналізу попереднього теоретичного й практичного набутку мовознавців щодо категорії пояснення). Пояснення як мовне явище в структурі простого й складного речень досить давно виділяється науковцями в окремий різновид синтаксичних відношень, хоча воно, на думку деяких авторів, і вирізняється “відносно малою продуктивністю” [2, с.226]. Найчастіше до пояснювальних конструкцій відносять двочленні конструкції, перший компонент яких – пояснюване, інший – пояснювальний, а формальними показниками пояснювальних відношень виступають сполучники типу а саме, тобто, як-от, чи та ін. За допомогою цих формальних показників у пояснювальні відношення можуть вступати слово й слово, слово й словосполучення, слово й речення, речення й речення та ін. Цим самим констатується, що тип пояснювальних конструкцій у синтаксичній системі має своє певне місце й реалізацію як мовна категорія.

Протягом історичного розвитку синтаксичної науки сформувалося декілька позицій стосовно категорії пояснення та конструкцій із пояснювальними відношеннями. Серед них виразно можуть бути диференційовані такі, як формально-синтаксична та структурно-семантична. Ґрунтуючись на відмінних вихідних засадах, представники різних філологічних напрямків приходять до відмінних висновків щодо категорії пояснення та пояснювальних відношень, типу синтаксичного зв’язку, характерного для пояснювальних речень, тощо.

Зокрема, представники першого напрямку не виділяли речень із пояснювальним відношенням між частинами в окрему групу складносурядного типу речень узагалі, оскільки вважали їх складнопідрядними конструкціями (Л.Булаховський, О.Пєшковський та ін.). Поступово в синтаксичних працях речення зі сполучниками тобто, а саме почали розглядатися як складносурядні. Як зазначають автори “Синтаксису української мови”, поштовхом до цього стала ще нечітко, але все ж висловлена думка Л.А. Булаховського про можливість оформлення цими сполучниками й сурядного зв’язку [1, с.624]. Це був досить складний і суперечливий процес. Так, скажімо, у 1966 році російський синтаксист Н.Формановська відносить досліджувані конструкції до складнопідрядних [3, с.62], а в 1978 – до складносурядних [3, с.29], причому використовуючи одні й ті ж приклади. Еволюції поглядів на природу складного речення із пояснювальними сполучниками сприяла активна розробка проблематики семантичного синтаксису. Саме завдяки досягненням синтаксистів у сфері осмислення явищ мови не лише у формальному, а й змістовому аспекті вдалося частково подолати суперечності в поглядах на пояснювальні конструкції як окремий структурний тип складносурядного речення. Щоправда, процес визнання унікальності пояснювальних відношень та конструкцій із ними, очевидно, ще не можна вважати завершеним й зараз, хоча свого часу дослідники й зазначали, що “ці конструкції не вирізняються значним різноманіттям” [3, с. 29]. Про незавершеність процесу можна судити, беручи до уваги ігнорування пояснювальних конструкцій як окремого структурно-семантичного типу в останніх виданнях із синтаксису [4; с. 189]. Отже, в описі складних речень із пояснювальним компонентом змісту існують різнотлумачення. Це стосується поглядів на сутність пояснення як мовної категорії, а також мовних механізмів формування пояснення в реченнєвих структурах.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. – К.: Вища школа, 1994. – 670 с.

  2. Українська мова. Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О. (співголови), М.П. Зяблюк та ін. – К.: Укр. енцикл., 2000. – 752 с.

  3. Формановская Н.И. Современный русский язык. Сложноподчиненные предложения. Учебно-методическое пособие. – М., 1966. – 76 с.

  4. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Академія, 2004. – 408 с.

Анастасія Масло,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В.М.Ліпич
ФУНКЦІОНАЛЬНА СВОЄРІДНІСТЬ ДІЄСЛІВ УМОВНОГО СПОСОБУ В УКРАЇНСЬКОМУ ХУДОЖНЬОМУ МОВЛЕННІ
Дієслово вважається основою речення, базою для створення багатьох художніх образів і має найбільшу з-поміж інших слів кількість граматичних категорій – виду, часу, особи, способу, стану, а також багато форм, нерідко синонімічних. Категорію способу дієслова досліджували І.Вихованець, К.Городенська, А.Загнітко, О.Потебня та ін. У поглядах учених на морфологічний статус цієї категорії немає одностайності. У традиційній граматиці категорію способу кваліфікують як самостійну тричленну дієслівну категорію, що об’єднує грамеми дійсного, умовного та наказового способу. Відрізняється своєрідністю погляд О.Потебні, який кваліфікував морфологічну категорію способу як чотирикомпонентну (дійсний, умовний, наказовий і бажальний). І.Вихованець та К.Городенська вважають, що, крім грамеми наказового способу, потрібно виокремити ще дві – спонукального та бажального способу [1, с.257]. Постійність інтересу лінгвістів до категорії способу дієслова, а також різноманітність поглядів і підходів до вивчення цього морфологічного явища наштовхує на необхідність знову звернутися до цієї теми. До того ж, особливості функціонування форм умовного способу в українському художньому мовленні ще не стали предметом окремого дослідження.

Метою пропонованої роботи є з’ясування особливостей реалізації форм умовного способу дієслів в українському художньому мовленні. Для досягнення поставленої мети використовувався описовий метод в поєднанні з елементами семантико-стилістичного, а також метод спостереження над мовою художніх творів.

Умовний спосіб означає дію не реальну, а гіпотетичну, можливу, бажану, залежну від певних умов. В українському художньому мовленні умовний спосіб має ряд відтінків та переносних значень. Форми умовного способу інколи наближаються до дійсного способу, виражаючи:

а) можливу дію, наприклад: ...А то б показав, що можу [3, с.117]. ...Дехто навіть з начальства без солі зїв би його [4, с.258];

б) неможливу дію: А я, певне, за все життя не вчитала б [4, с.97]. Ніяк не міг би здогадатися, що ви не тільки професор... [3, с.124];

в) доречну або недоречну дію: Тут таке діло, що мені краще б не говорити, а вам не слухати [4, с.107]. ...Вродливі й такі, що ліпше б їм сидіти вдома та нікому не показуватися... [3, с.13];

г) імовірну дію, припущення: Здавалося: немає на світі сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком [4, с.38].

Найчастіше умовний спосіб функціонує в паралельному поєднанні двох дій, пов’язаних спільністю комунікативного завдання. Останні, як правило, функціонують присудками в складнопідрядному реченні з підрядним умови. Для поєднання підрядних умовних речень використовуються сполучники коли б, якби, аби, наприклад: Не знаю, як би склалася моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати [4, с.178]. Якби можна було руки віддати під заставу, віддав би до останнього пальця… [4, с.157].

Дієслова умовного способу здатні виражати спонукальне та бажальне значення. Спонукальне значення дієслів умовного способу – це своєрідне поєднання умовності й наказовості, дієслова із цим значенням виражають спонукання пом’якшено (ти напиши – ти написав би; ви послухайте – ви послухали б), наприклад: Я не радив би вам цього робити [4, с.266]. Бажальне значення умовного способу передається поєднанням дієслова минулого часу, що виражає ввічливе прохання, побажання, з неозначеною формою дієслова: Могли б ви не піти на цього Фелліні? [3, с.28]

Таким чином, в українському художньому мовленні форми способу дієслова мають найбільше відтінків значень, вживаються в специфічному контексті, мають ряд переносних значень, відрізняються стилістичним забарвленням.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови. – К.: Пульсари, 2004. – 400 с.

  2. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. Частина І. – К.: Вища школа, 1972. – 404 с.

  3. Загребельний П. Диво. – К.: Радянський письменник, 1968. – 700 с.

  4. Стельмах М. Гуси-лебеді летять...Щедрий вечір: Повісті. – К.: Веселка, 1971. – 323 с.



Катерина Постнік,

2 курс факультету початкової освіти та практичної психології

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О.І.Попова
ФУНКЦІОНУВАННЯ ОЦІНОК У ЗНАЧЕННЯХ ЛЕКСИЧНИХ ОДИНИЦЬ
Якщо людина стикається з хаотичним розподілом об’єктів довільної природи, у неї, як правило, виникає мимовільне прагнення їх якось упорядкувати, “розкласти по поличках”. Одним із прикладів подібного “хаосу” є оцінні компоненти в значеннях лексичних одиниць, такі, що вирізняються разючою строкатістю їхнього вияву. У зв’язку з цим ми намагалися у дослідженні з’ясувати характер функціонування оцінних значень у структурі тлумачень лексичних одиниць. Значної уваги цій проблемі приділяли російські (Ю.Апресян, Н.Арутюнова, Т.Булигіна, А.Шмельов, А.Богуславський, І.Кобозева, С.Крилов та інші) та вітчизняні (М.Кочерган, Т.Радзієвська, В.Труб та інші) лінгвісти. Так, Ю.Апресян у структурі тлумачення лексичних одиниць факультативно виділяє такі компоненти: описова частина, яка факультативно членується на заперечувальну та асертивну (стверджувальну) частини – власне те, про що стверджується у тлумаченні; модальна рамка мовця [1, с.35]. Цікавим є питання про те, як можуть розподілятися і варіюватися ці оцінні категорії у структурі тлумачень різних типів. Подібний порівняльний аналіз становить інтерес із найрізноманітніших точок зору. Він, зокрема, сприяє уточненню семантичної структури лексичних одиниць: оцінний компонент – це такий елемент прагматики знаку, що входить до складу значення, причому може локалізуватися у різних частинах тлумачення.

На сьогодні вже склалася досить солідна система поглядів щодо лексичних одиниць “несхвалення”, які описують різноманітні оцінні мовні акти [3; 1]. Незважаючи на глибокі індивідуальні відмінності у значеннях лексичних одиниць цього семантичного поля, їх можна поділити умовно на дві узагальнені групи. Цей поділ пов’язаний з відомим протиставленням, детально описаним у праці Ю.Апресяна: оцінний компонент значення слова входить до складу схвалення або заперечення як частини тлумачення лексичної одиниці [1]. До першої групи належать предикати на зразок засуджувати, лаяти, сварити та ін.., до складу ствердження яких входить вказівка про те, що суб’єкт описуваного мовленнєвого акту негативно оцінює наслідки дій, вчинків певної особи або ж властивих їй недоліків. Він може давати негативну оцінку дії деякої особи не тільки через мовлення, але навіть за допомогою промовистого мовчання. Останнє виступає у функції нагадування про те, що обговорювана дія належить до розряду негативних, коли, наприклад, дорікають за щось. У подібних випадках акт нагадування про негативність відповідної дії можна розглядати як різновид ствердження. До другої групи відповідно належать дієслова обвинувачувати, звинувачувати, викривати, у яких суб’єкт описуваного мовленнєвого акту так чи інакше вказує на причетність особи до негативної дії (або ж на те, що дії особи зазвичай прийнято вважати негативними). Зокрема, коли дорікають комусь у чомусь,суб’єкт докору виходить за межі негативності відповідної дії чи властивості. Вказівка на те, що адресат докору є причетним до певної дії чи ситуації, є змістом стверджувального нагадування [4]. Як бачимо, семантична різниця, що виникає у розглянутих вживаннях дієслова дорікати, зумовлена способами керування дієслова залежними лексичними одиницями. Значення стверджувального нагадування про регулярність дії, виконаної адресатом, реалізується (за аналогією з дієсловами осуду) за допомогою форми за + ім’я у знахідному відмінку. Натомість значення стверджувального нагадування про причетність адресата до виконання певної негативної дії реалізується (за аналогією до дієслів звинувачення) через вживання для позначення тієї самої валентності форми у(в) + ім’я у місцевому відмінку.

Таким чином, проаналізувавши наукову літературу щодо предмета дослідження ми дійшли висновку про те, що лексичні одиниці позначають певні дії, предмети і разом з тим поєднують ставлення (заперечне або стверджувальне) до оточення і суб’єктів.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. – М.: Наука, 1974.– 252 с.

  2. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка, событие, факт. – М.: Просвещение, 1988. – 224 с.

  3. Булыгина Т.В., Шмелёв А.Д. Оценочные речевые акты извне и изнутри // Логический анализ языка. Язык речевых воздействий. – М.: Наука, 1994. – С.79-128.

  4. Труб В.М. Особливості семантичної інтерпретації лексики і висловлювання (цільові, модальні, темпорально-просторові та оцінні аспекти): Монографія. – Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2007. – 324 с.



Надія Кипа,

2 курс факультету початкової освіти

та практичної психології

Наук. керівник: к.пед.н., доц. О.І.Попова


КІЛЬКІСНІ ГРАДАЦІЇ У ЗНАЧЕННЯХ ПРИКМЕТНИКІВ ОЦІНКИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
У межах дослідження категорії оцінки становить інтерес вивчення функціонування прикметників на позначення характеристики професійної діяльності, оскільки такі лексеми досить активно вживаються в нашому мовленні, причому в усіх його стилях. Значної уваги цій проблемі приділяли російські (Ю.Апресян, Н.Арутюнова, Т.Булигіна, А.Вежбицька, Г.Крейдлін, А.Жолковський, І.Мельничук, О.Падучева та інші), а також вітчизняні (М. Кочерган, В.Труб та інші) лінгвісти. На думку Н.Арутюнової, оцінна частина значення прикметників є сукупністю окремого та загального схвалення, прив’язаного до конкретної предметної галузі окремої нормативної оцінки результатів або діяльності, яка переходить у той чи інший ступінь загального визнання діяча [2, с.80]. Це такі прикметники, як відомий, популярний, знаменитий, визначний, видатний, великий, геніальний, уславлений тощо. При порівнянні їх ми брали до уваги те, що значення лексем співвідносяться з різними величинами за шкалою аксіологічної оцінки.

Більшість досліджуваних прикметників можуть однаково характеризувати як результат діяльності особи (зокрема, його твори чи інші досягнення), так і бути узагальненою характеристикою автора, яка ґрунтується на оцінці результатів його діяльності [4, с.46]. Відтак друге значення формується внаслідок метонімії – оцінка результату діяльності метонімічно переноситься на самого діяча. Одним із винятків є прикметник значний, який нормативно може характеризувати твір, але не його автора, наприклад: значний внесок, але не значний фізик. В основі подібних уживань лежить тричлена структурна формула, що складається з: 1) підсумкового прикметника позитивної оцінки, що відбиває ступінь визнання, досягнутого особою, про яку йдеться; 2) іменника (чи іменникової групи), що вказує на вид успішної діяльності певної особи, і факультативного прикметника; 3)розгорнутого власного імені особи (наприклад, ім’я, по батькові, прізвище) [3, с.25]. Порівняємо, великий український поет Тарас Григорович Шевченко.

Слід відразу застерегти, що тут розглядаються саме ті значення досліджуваних прикметників, яких вони набувають у межах структурних формул. Поза ними деяким прикметникам притаманне інше значення, характеристика інших типів об’єктів, наприклад: відомі (популярні, знамениті) ліки. Водночас деякі прикметники (великий, геніальний, уславлений) можуть уживатися тільки зі (скороченим) власним ім’ям, наприклад: великий Шевченко [5, с.281]. Показовими є також ідіоматичні позначення параметра від зазначених похідних іменників. У цих випадках значення вказують на максимальний ступінь охоплення аудиторії, яка позитивно оцінює діяльність, наприклад: широка (величезна) популярність, загальне визнання, всесвітня (гучна) слава, світова знаменитість [4, с.53]. Очевидно, що така сама структура притаманна і прикметникам на зразок великий, геніальний, чудовий, видатний, хоча ці валентності (галузі діяльності, аудиторії) є для цих прикметників семантично сильними, але синтаксично нульовими [1, с.155].

Прикметники, які описують не найвищий ступінь позитивної оцінки, як правило, вказують на осіб – сучасників мовця. У протилежному випадку прикметник супроводжується уточнюючою часовою характеристикою: відомий (популярний, знаменитий) у двадцяті роки (у той час). Атрибутиви більш високої оцінки, характеризуючи нині діючих особистостей, навпаки, часто допускають часове уточнення: видатний режисер (політичний діяч) сучасності.

Отже, у процесі дослідження нами встановлено, що більшість розглянутих прикметників позитивно оцінюють саме професійну чи суспільно-корисну діяльність особи і не допускають оцінки яких-небудь інших функцій якостей людини.

ЛІТЕРАТУРА


  1. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. – М.: Наука, 1974.– 252 с.

  2. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка, событие,
    факт. – М.: Просвещение, 1988. – 224 с.

  3. Жолдовский А.К., Мельничук И.А. К построению действующей модели языка “Смысл – Текст”. – М.: Наука, 1987. – 153 с.

  4. Крейдлин Г.Е. Аксиология в языке и в тексте // Логический анализ языка. – М.: Наука, 1993. – 187 с.

  5. Труб В.М. Особливості семантичної інтерпретації лексики і висловлювання (цільові, модальні, темпорально-просторові та оцінні аспекти): Монографія. – Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2007. – 324 с.



Ірина Шимка,

4 курсу факультету початкової освіти

та практичної психології

Наук. керівник: к.філол.н, доц. С.М.Глазова


семантико-Граматична організація спонукальних висловлень сучасної української мови
Актуальність теми визначається потребою у всебічному аналізі спонукальних висловлень сучасної української мови. Вони потрапляли в поле зору граматистів у зв’язку з вивченням способових форм дiєслова (О.Безпояско, Л.Булаховський, К.Городенська, А.Грищенко, Л.Кадомцева, О.Кондзеля, М.Плющ, В.Русанiвський, О.Шевчук). Вони згадуються в синтаксичних описах сучасної української мови, а саме у вченні про типи речень за метою висловлення (І.Вихованець, Н.Гуйванюк, П.Дудик, А.Загнітко, М.Каранська, М.Кобилянська, О.Пономарів, І.Слинько, І.Чередниченко), у працях з лексичної семантики, присвячених модальностi спонукання (Н.Арутюнова, Е.Беличова-Кржижкова, Л.Бережан, О.Бондарко, О.Володін, В.Гак, В.Храковський, Н.Швидка, Т.Шмельова). Хоча в межах таких дослiджень зробленi цiкавi спостереження, багато з питань залишилося поза увагою вчених. Метою публікації є граматичний і лексико-семантичний аналіз категорії спонукання в структурі висловлень сучасної української мови. В аналізі матеріалу застосовано описовий метод, метод компонентного аналізу та метод зіставлення.

Модальнiсть речення становить предмет зацiкавленостi дослiдникiв мови й пов'язана з увагою синтаксистiв до суб'єктивного в мовi. Суб'єктивний мовний компонент становить предмет активних синтаксичних дослiджень передусiм тих, що вивчають, з одного боку, семантичну органiзацiю речення, а з iншого, речення в динамiчному аспектi – як одиницю мовлення, коли воно стає висловленням, задовольняючи певнi комунiкативнi завдання мовця.

Серед синтаксичних i лексико-семантичних дослiджень, присвячених модальностi речення, не губляться працi, предмет аналiзу яких становить такий виразний семантичний рiзновид модального значення, як спонукальна модальнicть. Вивченню модальностi спонукання придiлялася увага у дослiдженнях українських мовознавцiв. Категорiя спонукання аналiзувалася в морфологiчних працях – у контекстi вивчення способових форм, а також в синтаксичних описах – при визначеннi типiв речень за метою висловлювання. Так, у синтаксичних дослiдженнях української мови наказовість розглядається як спонукання адресата мовлення до виконання певної дiї, як реакцiї на наказ, прохання, вимогу тощо [3, с.20], як волевиявлення мовця щодо виконання/невиконання названої дiї [2, с.44], як рiзновиди волевиявлення: наказ, вимогу, заклик, побажання, прохання, пораду, дозвiл [1, с.145].

О.С.Шевчук аналiзує рiзнi вiдтiнки спонукального значення в контекстi семантичних можливостей граматичних форм способу дiєслова. Так, дiєслова наказового способу за допомогою вiдповiдної iнтонацiї здатнi передавати прохання, запрошення, побажання, пораду, застереження, повчання, наказ, погрозу, дозвiл [4, с.45-46]. Форми умовного способу “можуть набувати значень, характерних для наказового” i виражати пораду (яка, залежно вiд контексту, вiд лексичного значення компонентiв висловлення, вiд ситуацiї мовлення має рiзне експресивне забарвлення, наприклад, виражає пораду в поважнiй формi, чи глузливе зауваження, чи наказ з вiдтiнком згрубiлостi), прохання, бажану дiю, запрошення, категоричну вимогу, дозвiл, пом'якшений наказ, дорiкання, пропозицiю, застереження [4, с.43-44]. Рiзнi вiдтiнки волевиявлення (благання, заборону, заклик, наказ, прохання) часто виражаються формою 1 особи дiєслiв теперiшнього часу, таких, як бажати, хотiти, благати, забороняти, закликати та iн. 4, с.40]. Спонукальна iнтонацiя вважається дослiдниками необхiдною ознакою спонукальних речень (Л.Булаховський, I.Вихованець, Л.Кадомцева, Т.Корольова, Р.Новичкова, О.Пономарiв та iн.). Категорія спонукання об’єднує широке коло різноманітних за значенням і неоднорідних за своєю організацією типів непрямих спонукальних висловлень. Спонукальне значення може виражатися в них за допомогою специфічних морфолого-синтаксичних та лексико-семантичних засобів організації або випливати з їхнього змісту.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Вихованець I.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

  2. Кондзеля О.С. Фунуцiонування засобiв спонукальностi у росiйському мовленнi // Мовознавство. – 1981. – №4. – С.44-49.

  3. Синтаксис словосполучення i простого речення / За ред. М.А.Жовтобрюха. – К.: Наукова думка, 1975.

  4. Шевчук О.С. Семантичнi можливостi граматичних форм способу дiєслова в сучаснiй українськiй лiтературнiй мовi // Семантика i функцiї граматичних структур (Збірник наук. праць). – К.: Донецький ун-т., 1991. – С.19-36.



Ксенія Коломойченко,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Г.М.Школа

СТИЛІСТИЧНІ Засоби комічного у творах Остапа Вишні
Основоположником гумору в українській літературі є Остап Вишня. У розкритті словесних засобів комічного у творах письменника важливу роль відіграли праці таких дослідників, як І.Дузь [2], І.Зуб [3], Б.Пришва [4] та ін. Найбільший вияв стилістичні засоби гумору знайшли в художньому стилі, комічне – їх невід'ємна складова. Змінюючи семантику деяких слів або цілих виразів, автори досягають своєї художньої мети.

Актуальність даної роботи полягає в дослідженні комічних засобів сучасної української мови у творах Остапа Вишні. Метою роботи є встановлення семантики засобів гумору на рівні морфем, слів, граматичних форм слів, фразеологічних та синтаксичних словосполучень, речень. У роботі використано метод лінгвістичного опису, який передбачає спостереження, узагальнення й класифікацію матеріалу.

Засоби комічного, які використовує у своїх творах Остап Вишня, можна поділити на ситуаційні, словесні та словесно-ситуаційні. В основі ситуаційних засобів гумору лежать комічні змістові відношення між предметами, явищами. При ситуаційному комізмі смішним є зміст, а не слова, якими він передається. У творах письменника наявні такі приклади: 1) заборонене, шкідливе виступає як дозволене й потрібне: “Переступивши на телячий курс, вже “дозволялося” вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяка або прохати в прихожих (тільки не з свого села!): – Дядю, закурити нема?! – Нема! – Так дайте ж хоч сірничка!” [1, І, 157]; 2) заперечення закономірного результату та утвердження випадкового: “Ну, розженись і гахнись об ріжок на якомусь там Фрідріхштрасе! Все одно голова не лусне, а шмат каменя одскочить...” [1, І, 290]; 3) творення ситуацій-нісенітниць. У них предмети, явища поставлені у нічим не зумовлені відношення і виключають одне одного. За характером міжпредметних відносин з-поміж них можна виділити такі, де: а) причина не відповідає наслідку: “Мабуть, моя баба або прабаба в кавалерії служила! Люблю бої!” [1, І, 135]; б) існуючі явища чи предмети заперечуються як такі, що не існують: “...а маленькі його очі нікуди не дивляться і все бачать” [1, ІІ, 269]; в) результат, категорично протилежний меті: “Он у Пріськи. Не володіла Маринка правою ручкою, а лівою добре володіла... Привели до мене... тепер однаково обома не володіє... А то тільки однією!.. А ваші дохтурі те зроблять?!” [1, І, 169].

До словесних засобів гумору належать ті прийоми, що роблять слово таким, що спричиняє сміх, зокрема: 1) творення контрастних слів за допомогою поєднання різноманітних афіксів з власними назвами: “Ну, розуміється, ми ще далеко не Гоголі і не Щедріни, та, дивись, поволеньки-поволеньки, та й загоготиться і защедріниться...” [1, VII, 241]; 2) власні назви як засіб гумору. Це: а) прізвища людей: “Стерня” [1, ІІ, 112]; Шило[2, 168]; б) клички тварин: коней – “Вітер, Кислиця” [1, VII, с.273]; собак –“Докучай” [1, V, 195]; “Флейта” [1, V, 213]; корів – “Ванько” [1, III, 179]; “Манька” [1, VII, 238]; “Оришка” [1, IV, 90]; 3) вживання частини слова замість цілого. Це можливо тоді, коли називаються в одному ряду слова з одним і тим же: а) префіксом і ряд можна продовжити: “от п’ять років прожити, продрукувати, протиражувати, пропередплачувати, проекспедіювати, прогонорарити, про... про... про... про...” [1, III, 88]; б) суфіксом: “Там багато було слюсарів, ковалів, ливарників, теслярів, каменярів й іще “ів” та “їв” та батраків-злидарів...” [1, IV, 358]. У творах Остапа Вишні наявні такі словесно-ситуаційні засоби: 1) ситуації, контрастність яких виражається антонімічними словами: “Лось – мертвий, а ви поки що живий[1, V, 388]; 2) назва предмета зменшено-пестливим словом і розкриття через ситуацію невідповідності цієї назви: “Гахне тая бомбочка – й десятисажнева яма вам[1, I, 335]; 3) слово вживається одночасно і в прямому, і в переносному значенні: І тепер оце мені чудно: і трест, і кооператив наш сів у калошу, а споживач без калош!” [1, III, 145]. Отже, комічного ефекту гуморист досягає багатьма засобами. Це, перш за все, використання виняткових сюжетних ходів і ситуацій, тавтологічних виразів і двозмістовних слів тощо.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Вишня Остап. Твори: В 7 т. – К.: Дніпро, 1973-1975.

  2. Дузь І.М. Остап Вишня (Життя і творчість). – К.: Вид-во Київ. держ. ун-т, 1965. – 250 с.

  3. Зуб І.В. Остап Вишня. – К.: Дніпро, 1991. – 170 с.

  4. Пришва Б.Г. Засоби гумору в творах Остапа Вишні. – К.: Вища школа, 1977. – 117 с.



Павло Можаєв,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філ.н., доц. В.М.Ліпич

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка