Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка7/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

ЛІТЕРАТУРА

1. Експертна доповідь Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку. – К.: НІСД, 2007.

2. Європейська інтеграція України політико-правові проблеми. – К.: Юридична думка, 2005.

3. Політична система і громадянське суспільство:європейські і українські реалії: (Монографія) / За ред. А.Л.Кудряченка. – К.: НІСД, 2007.



Олена Пономарьова,

4 курс економічного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. К.В.Марченко
ВСТУП УКРАЇНИ ДО НАТО: “ЗА” ТА “ПРОТИ”
Двадцять третього травня 2003 року Україна офіційно проголосила курс на вступ до Північноатлантичного альянсу (НАТО). Цій визначній події передувало багаторічне співробітництво Україна-НАТО у Раді північноатлантичного співробітництва (зап. 1991 р.), в рамках програми “Партнерство заради миру” (зап. 1994 р.), у Програмі аналізу та оцінки сил (зап. 1997 р.), робота на основі Хартії про особливе партнерство з альянсом, а також спільні миротворчі та антитерористичні операції [1].

Мета роботи: розкрити основні поняття НАТО, визначити усі “за” чи “проти” вступу України у НАТО, а також розкрити деякі міфи про вступ до НАТО.

Методи дослідження: логіко-індуктивний, теоретичний пошук, метод експертних оцінок і системного аналізу.

Для того, щоб стати членом НАТО будь-яка країна має відповідати високим політичним, економічним, соціальним, ресурсним та безпековим стандартам. 26 країн-членів НАТО мають понад 860 млн. населення. Сукупний ВВП цих країн становить близько 43% від світового. 8 з 10 найбільш розвинутих держав світу є державами-членами НАТО. Членами Альянсу є 3 колишні радянські республіки та 6 країн колишнього соцтабору [5].

Чи підтримуєте Ви можливе членство України в НАТО?

Так. (1544)30% Ні. (3560)68% Не можу відповісти. (100)2% [2].

Проблеми від вступу України до НАТО є, але більшість із них є лише потенційними. Нинішній формат відносин України й альянсу, існує в рамках Плану дій (ПД) і Інтенсифікованого діалогу (ІД), давно себе вичерпав [3]. Нагадаємо, що ІД розрахований на рік-півтора. За своєю структурою ПДЧ дуже схожий на Цільовий план на 2007 рік. Основна відмінність Плану полягає в тому, що Україна самостійно визначатиме для себе пріоритетні завдання й терміни досягнення поставленої мети. При цьому ПДЧ може тривати всього кілька років, а може розтягтися й на значно більший термін. [4.]

Таким чином, чимало аналітиків пояснювали, що сприйняття українцями НАТО як агресивного блоку є результатом маніпулювань російськими ЗМІ, а також недостаток незалежної інформації що стосується самого НАТО а також членства у ньому [4].


ЛІТЕРАТУРА

1. ttp://politua.info/index.php?option=com_content&task=view&id=59&Itemid=66.

2. ttp://www.proua.com/news/2006/03/10/091608.html.

3. www.mfa.gov.ua/nato/ua/publication/content/6845.htm.

4. http://www.day.kiev.ua/62961/.

5. http://www.ukraine- nato.gov.ua/nato/ua/publication/content/16274.htm.

6. ttp://www.pravda.com.ua/news/2006/5/29/42202.htm.

Альона Яременко,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О.С.Любанська
ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Спроби окреслити українську культуру та духовність як цілісну систему в зв’язку із своєрідністю національного характеру та історії до недавнього часу мали переважно характер есе.

В останнє десятиліття ХХ ст. українська культура зазнає впливу потужного процесу глобалізації. Глобалізація наразі опиняється в центрі уваги сучасної наукової думки. Наслідки і перспективи її неоднозначно інтерпретуються дослідниками, що відповідає суперечливій сутності цього епохального явища.

Політична, соціальна, економічна і культурна сфери не просто взаємозалежні, вони глибоко проникають одна в одну і є взаємостимулюючими у своєму розвитку. Однак лише в культурній галузі всі ці інші сфери отримують гарантію свого історичного тривання [2, с.98].

Творення, збереження і розвиток культури є головним змістом історичного процесу – принаймні в тому значенні, що лише здобутки культури здатні зберігати свою актуальність для всіх поколінь людства і таким чином брати участь у постійному самовідтворенні образу Людини. У цьому сенсі культура є мета поняттям, яке реалізується в множинності її етнічних і національних форм, що відбивають багатоваріантність антропосфери.

Національна культура – це самостворення нації у часі та просторі. Серед основних напрямків сучасної національної, у тому числі й української, культури окреслюють такі: збереження, охорона та відтворення культурно-історичного довкілля, розширення культурної інфраструктури села, інтенсивне насичення міського культурного побуту елементами української національної культури [3, с.241].

Однак, усі ці процеси стикаються з певними труднощами через те, що українська культура з відомих історичних причин не мала безперервної лінії розвитку. Це зумовило величезні втрати в національному та загальноєвропейському культурному сенсі. Зокрема, мова йде про проминання цілих етапів і стилів європейської культури на українських теренах.

Важливим завданням є розвиток русистики. Будь-яке суспільство виробляє власний погляд на світову культуру й на ті культури, до яких воно найбільш сприятливе, які в ньому найвагоміше присутні. Для українців такою культурою є російська. Тим часом у сучасній Україні недостатньо розвинута власна інтерпретація російської культури в контексті власних культурних процесів і перспектив [1, с.169].

Гострою залишається проблема кадрів, система підготовки яких ні за кількісними, ні за якісними параметрами не відповідає новим вимогам. Наразі Україна може втратити власні надбання в галузі освіти через занадто різку інтеграцію до Болонського процесу.

Ситуація в культурному житті ускладнюється слабкістю сучасної правової бази в галузі культури, мистецтва, суміжних сфер суспільно-культурного буття.

Проблемою в сучасній Україні є двомовність. Слід нагадати, що двомовність не означає лише легалізацію російською мови на рівні другою державної і довільне користування нею замість української. Вона означає обов’язковість досконалого володіння двома мовами і користуватися ними відповідно до обставин.

Справа сучасної української культури має стати справою всього суспільства, всіх його активних сил. Адже саме в національній культурі – у її здатності чи нездатності посісти рівноправне й самобутнє місце в світовій культурі – саме тут вирішуватиметься доля української нації, як і будь-якої іншої. Бо лише культура консолідує націю, лише вона забезпечує національну ідентичність, тоді як політика та економіка забезпечують матеріальне буття суспільства, а якщо вони будуть відірвані від культурної сфери, то суспільство не зможе розвиватися повноцінно.

Одним із найважливіших завдань є співучасть у міжнародному культурному обміні. Національна адаптація надбань світової культури та підтримання інтересу в світі до самобутньої української культури. На цьому і має ґрунтуватися культурний оптимізм України у ХХІ ст.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Занович М.М., Зязюн І., Семашко О. Культурологія: Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2006. – 568 с.

  2. Лосєв І.В. Історія і теорія і світової культури: європейський контекст. Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1995. – 224 с.

  3. Яртись А.В., Мельник В.П. Лекції х історії світової та вітчизняної культури. – Львів: Світ, 2005. – 568 с.



Олександр Гурбич,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. І.І.Ліпич
ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН НА ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНОМУ ПРОСТОРІ
Значна тривалість масштабних, динамічних змін на пострадянському просторі визначила підвищену увагу вітчизняних дослідників до поняття “суспільно-політична трансформація”. Ця проблематика знайшла своє втілення в різнобічній характеристиці понять “трансформаційний процес”, “трансформаційний період”, “політична трансформація” у викладенні основ теорії трансформаційних процесів, особливостей впливу політичної трансформації на розвиток суспільства і специфіки врегулювання трансформаційних процесів у сучасному світі; у висвітленні ідеологічних підходів до розуміння політичної трансформації як модернізації тощо. Внесок у з’ясування зазначеної проблематики зробили такі українські дослідники як В.Горбатенко, С.Катаєв, В.Журавський, М.Михальченко, В.Полохало, В.Бабкін, О.Бойко та ін. Але не зважаючи на існування значного масиву літератури, в якій висвітлюються різні аспекти обраної для дослідження проблеми, стан її наукового осмислення не можна вважати достатнім, що потребує більш глибокого з’ясування змісту та спрямованості трансформації соціальних та політичних систем посткомуністичних країн.

Аналіз процесів, механізмів їх функціонування та станів різних сфер суспільства – економічної, політичної, духовної та ін. – показує, що в широкому просторі суспільних трансформацій, в якому опинились нині Україна та інші пострадянські країни, багато в чому вирішальне значення має хаотичність, яка породжується поки неясним закінченням протистояння соціальних сил реформації і реставрації та наявним внаслідок цього вакуумом влади, права, моралі. Межі сфери соціального хаосу в посттоталітарному суспільстві не залишаються незмінними, вони постійно пульсують між мінімумом та максимумом. Амплітуда таких коливань визначається тим, які соціальні компоненти – реформаційні чи реставраційні – домінують на тому чи іншому етапі історичного розвитку певного суспільства. Тому при багатоманітності форм переходу від тоталітарної до посттоталітарної системи головними залишаються дві вказані взаємовиключні тенденції: перша – спрямована на повну перебудову суспільства відповідно до західних зразків; друга – має на меті консервацію існуючого стану речей. У процесі боротьби цих тенденцій у посткомуністичних країнах проявився комплекс подібних ознак, про які веде мову югославський дослідник В.Васович: ліберально-демократична конституційна основа або каркас; невизначений характер держави; елітистський характер і недостатня керованість політичної системи та її еліти; підпорядкований стан законодавства та правосуддя; тенденції до авторитарної напівпрезидентської системи влади, а також тенденції, що перешкоджають процесу становлення Демократичного парламентаризму та подальшому демократичному перебігу виборів; неоформлені і недостатньо консолідовані “проміжні” організації, включаючи політичні партії та ЗМІ, і недостатньо розвинене громадянське суспільство [2, с.33].

Отже, можна зробити такі висновки: по-перше, у стані трансформаційної кризи суспільство не має загально усвідомленого напряму розвитку, стійких співвідношень між його визначальними елементами, а тому наслідки змін передбачити досить складно: послідовність дій формується у відповідності до попереднього результату, а не згідно ціліснонормативного уявлення майбутнього.

По-друге, при дослідженні трансформаційних процесів необхідно враховувати основоположні принципи, до яких треба віднести : тотальність трансформації, полівекторність розвитку, ситуативність та мозаїчність соціальної структури та суспільних норм, політичну та економічну віртуальність, моменти сталого розвитку.


ЛІТЕРАТУРА

1. Бухарин Н.И. Политическая трансформация в Восточной Европе // Вестник Моск. ун-та. – Сер.18. Социология и политология. – 1995 – №2. – С. 59-64.

2. Васович В. Переход к демократии в посткоммунистических странах // Вестник Моск.ун-та. – Сер.18. Социология и политология. – 1998. – №2. – С.ЗЗ-42.

3. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть: (Монографія). – К.: Академія, 1999. – 274 с.

4. Данилов А.Н. Переходное общество: Проблеми системной трансформации. – Мн.: ООО “Харвест”, 1998. – 289 с.

УКРАЇНСЬКА МОВА. УКРАЇНСЬКА ТА ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
Анна Куліш,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В.О.Юносова
ГРАФІЧНЕ ВІДБИТТЯ ФОНЕТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Український правопис має свою історію, він бере свій початок від кінця минулого тисячоліття. Остаточне його становлення припадає аж на ХХ століття, протягом якого видано багато правописних кодексів, здійснено нові редакції правопису [1, с.171]. Проте залишилося чимало не розв’язаних до кінця проблем, над якими нині працюють українські мовознавці. Велика кількість публікацій на сторінках газет і журналів з даної теми (див. праці О.Тараненка, А.Бурячка, І.Фаріон та ін.) свідчить про її актуальність. Мета нашої роботи – з′ясувати, як засобами графіки відображаються фонетичні процеси української мови. Джерело дослідження – “Орфографічний словник української мови” (К., 1994), який базується на четвертому, нині чинному, виданні “Українського правопису”. Як свідчать наші спостереження, найчастіше в писемній мові відображено чергування голосних [о], [е] з [і]: снопок і сніпок, чепець і чіпець тощо. Характерно, що [о] змінюється на [і] у префіксах і коренях, напр.: відомщати і відімщати, зогрівальний і зігрівальний, дрозд і дрізд, трошечки і трішечки тощо. А зміна [е] на [і] відбувається переважно в коренях слів, пор.: лебедонька і лебідонька, смеречка і смерічка, стрелити і стрілити та ін. Іноді чергування голосних призводить до зміни лексичного значення слова, що необхідно враховувати при написанні. Так, пишемо берізка чи березка (бур’ян), але тільки берізка (від береза). Аналогічні явища спостерігаємо і в інших лексемах, напр. брівка (від брова), але брівка і бровка (край канави, дороги). З-поміж інших чергувань голосних виділимо такі:

– чергування [о] з [а], яке відбувається переважно в коренях: молдованин і молдаванин, боклаг і баклаг, боклажка і баклажка;

– чергування [о] з [е]: бусол і бусел, суконце і сукенце;

– чергування [о] з [у]: банкрот і банкрут, шушон і шушун;

– чергування [е] з [и]: гецати і гицати, бредня і бридня, келех і келих;

– чергування [а] з [е] – банкет і бенкет, кайф і кейф, чапрак і чепрак.

Чергування приголосних також широко представлено в сучасній українській мові. Найбільшу групу становлять лексеми, у яких відображено чергування звуків за твердістю/м’якістю: базарування і базарювання, карачки і карячки, червонавий і червонявий та ін.

Зібраний матеріал засвідчує також інші зміни приголосних звуків:

– чергування приголосних за дзвінкістю/глухістю: козуля і косуля, абсида і апсида, траверза і траверса;

– зміна дифтонгів [͡дз] , [͡дж] на звуки [д], [з], [ж]: дзбанок і джбанок і жбанок, дзбан і джбан і жбан, джерга і дерга, кіндза і кінза;

– зміна приголосних [б] - [в], [х] - [ф]: Іберія й Іверія, бісмутит і вісмутит, хурман і фурман, хук і фук. У деяких словах від зміни приголосного залежить лексичне значення, пор.: Іберія (стародавня назва Іспанії), Іберія й Іверія (стародавня назва Східної Грузії); фук (крик), фук і хук (у шашках);

– паралельне вживання слів зі звуками [г] та [ґ]: зигзаг і зиґзаґ, гренландський і ґренландський, гібралтарський і ґібралтарський.

Не можна не відзначити дуже поширене в сучасній українській мові чергування [у] з [ў]. Воно відбувається як у самостійних, так і в службових словах, пор.: завчений і заучений, ввосьме і увосьме, вві і уві, вгаслий і угаслий, вгин і угин, вголос і уголос, в бік і у бік.

Сполучник і та початковий ненаголошений [і] в ряді випадків чергуються з [ǐ]: імення і ймення, ітися і йтися (ідеться і йдеться), імовірний і ймовірний, імовірність і ймовірність, іти і йти тощо.

Окрему групу становлять слова з приставними (протетичними) приголосними [в], [г], що вживаються на початку слова перед голосними [а], [і] та [о], і без них, пор.: гаркебуз і аркебуз, гідальго й ідальго, вогнегасник і огнегасник, вогонь і огонь та ін.

Отже, фонетичні зміни голосних і приголосних звуків характеризуються значною різноманітністю, деякі з них набувають семантичного навантаження, що знаходить своє відображення на письмі. Тому для забезпечення високого рівня культури треба постійно вдосконалювати орфографічні навички.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія / Навч. посіб. – К.: Академія, 2006. – 368 с.

  2. Орфографічний словник української мови: Близько 120 000 слів / Уклад.: С.І.Головащук, М.М.Пещак, В.М.Русанівський, О.О.Тараненко. – К.: Довіра, 1994. – 864 с.



Олена Цай,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В.О. Юносова
Наслідки другого перехідного пом’якшення приголосних у сучасній українській літературній мові
У сучасній українській мові при зміні форм слова та при творенні нових слів часто відбуваються закономірні зміни приголосних, або так звані чергування їх (вухо – вушко, у вусі; берег – на березі, прибережний; аптека – аптеці, аптечний). Ці чергування називаються історичними й ґрунтуються в українській мові на успадкованих нею наслідках перехідних палаталізацій (пом’якшень) задньоязикових приголосних та змін приголосних перед наступним [ j ], що, як відомо, відбулися ще на праслов’янському ґрунті [3, с.68].

Фонетичні процеси української мови завжди привертали увагу мовознавців, зокрема, були предметом всебічного дослідження у працях таких вчених, як І.Білодід, М.Наконечний, М.Жовтобрюх, Н.Тоцька, Н.МСологуб та ін.

Метою нашої роботи є виявлення іменників, у яких відбиваються наслідки другого перехідного пом’якшення приголосних, визначити коло іменників, які мають варіантні форми і в яких відсутні історичні чергування, з'ясувати причини цих явищ.

Результатом другої палаталізації приголосних є зміна [г] [з],


[к] [ц], [х] [с]. Це чергування стало морфологічною ознакою відмінювання іменників. Воно регулярно відбувається в давальному та місцевому відмінках однини іменників жіночого роду першої відміни: нога – нозі, рука – руці, муха – мусі; у місцевому відмінку однини (перед закінченням -і) іменників чоловічого й середнього роду другої відміни: поріг – на порозі, молоко – у молоці, дух – у дусі. Однак деякі іменники у процесі розвитку мови втратили давні форми місцевого відмінка типу в снЂзЂ, на волцЂ і т.п., які могли б розвинутися у форми на (в снізі, на волці, подібно до в лузі) і почали вживатися з флексією : в снігу (чи в снігові), на вовку (чи на вовкові) і под. [2, с.96]. У запозичених словах протягом певного часу відбувається адаптація до фонетичних законів нашої мови, тому одні слова порівняно швидко набувають закінчення -і (на уроці, в діалозі), інші – лише згодом (в капелюсі, в альманасі і в альманаху), а ряд запозичень закріпилися у формі місцевого відмінка із закінченням -у (на пікніку, у страйку).

З метою виявлення наслідків другого перехідного пом’якшення приголосних на сучасному етапі розвитку української мови ми зробили вибірку іменників чоловічого роду другої відміни з основою на [г], [к], [х] з “Орфографічного словника” С.Головащука (К., 1994 р.). Виявилося, що більшість таких іменників не підпадають під дію закону другої палаталізації. Так, із 900 досліджуваних слів останніх виявилося майже 800 (з них приблизно 700 іменників чоловічого роду з основою на -к: квітник – у квітнику, танок – у танку, пошук – у пошуку та ін.; близько 60 – з основою на -г: айсберг – на айсбергу, допінг – у допінгу та ін.; 45 мають основу на -х: цвях – на цвяху, запах – у запаху тощо).

Характерно, що в сучасній українській мові є чимало іменників чоловічого роду, які мають варіантні закінчення у місцевому відмінку: у боці і в боку, в архіпелазі і в архіпелагу, у пусі і в пуху та ін.

На закріплення того чи іншого закінчення в іменниках чоловічого роду другої відміни у місцевому відмінку однини впливають різні мовні тенденції, бо жодне явище в мові не існує ізольовано. Зокрема, виразно простежується тенденція до вживання закінчення при прийменнику по (пор.: в універмазі, але по універмагу). Форми на -у поширені також в односкладових іменниках з наголосом на закінченні: на шляху, в цеху тощо. У деяких іменниках чоловічого роду вживається закінчення для уникнення збігу з відмінковими формами іменників жіночого роду, в яких у місцевому відмінку завжди відбувається чергування приголосних, пор.: у полку – у (на) полці, у банку – у банці.

Розглянутий матеріал показує, що в сучасній українській мові й досі зберігаються наслідки перехідних пом’якшень приголосних, відбуваються складні процеси перерозподілу закінчень місцевого відмінка. Перехід [г], [к], [х] у [з],[ц],[с] є виразною рисою фонетичної системи української мови, виявленням її національної специфіки, тому потребує постійної уваги й подальших досліджень.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Головащук С.І. Орфографічний словник. – К.: Освіта, 1994. – 208 с.

  2. Сологуб Н.М. У кемпінгу чи в кемпінзі? // Культура слова. – 1993. – Вип. 44. – С.95-97.

  3. Сучасна українська мова: Підручник / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред. А.П.Грищенка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк., 1997. – 493 с.

Юлія Тріфонова,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В.О. Юносова
ОСОБЛИВОСТІ СЛОВЕСНОГО НАГОЛОСУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
Наголос – це “виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів” [1, с.126]. Він може функціонально співвідноситися з різними сегментними одиницями, тому розрізняють словесний, фразовий, логічний та емфатичний наголос. В українському мовознавстві наголосу, його видам присвячено чимало праць відомих учених, зокрема І.Білодіда, Л.Щерби, Н.Тоцької, Ю.Карпенка та ін. Наголос, за висловом римського вченого Діомеда, – душа слова. Словесний наголос – це виділення одного складу слова за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові, – м’язової напруженості мовного апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості [2, с.74]. В українській мові наголос динамічний (наголошений склад вимовляється з більшою силою), вільний (позиційно не закріплений за певним складом) та рухомий (в різних формах одного слова він може змінювати своє місце). Чимало слів в нашій мові мають подвійний наголос, напр.: ву́гільний – вугі́льний, лісничи́ха – лісни́чиха тощо. Разом з тим “деякі так звані акцентні варіанти виконують дуже тонку стилістичну, художньо-зображальну функцію” [2, с.76]. Тому вивчення природи наголосу в сучасному слововжитку виявляється актуальним, що й обумовило вибір теми нашої роботи. Мета дослідження – виявити коло лексем сучасної української мови, в яких зміна наголосу призводить до зміни лексичного чи граматичного значення, а також визначити склад слів з подвійним наголосом. Суцільна вибірка слів із “Сучасного орфографічного словника української мови” (Х., 2007) виявила чимало прикладів подвійного наголошування, яке не призводить до зміни значень слів, отже, не виходить за межі орфоепічної норми. Найчастіше це спостерігається в іменниках (майже 50% від усіх лексем) та прикметниках (25%), пор.: бідно́та – біднота́, коза́ченько – козаче́нько; мали́новий – малино́вий, мандрі́вний – мандрівни́й та ін. Меншою мірою це виявляється в дієсловах (15%) і прислівниках (10%), пор.: зали́шити – залиши́ти, ла́сувати – ласува́ти; неба́йдуже – небайду́же тощо.

Набагато більшою є кількість слів, що при зміні наголосу змінюють своє значення. Найбільш чутливими до зміни наголосу виявилися дієслова (40%) та іменники (30%), пор.: запа́сти (провалитися кудись) і запасти́ (зробити запас), гу́кати (гуркати) і гука́ти (кричати, кликати); і́рис (оболонка ока, рослина) й іри́с (сорт цукерок), еле́ктрик (електротехнік) й електри́к (колір). Прикметники становлять лише 15% від усіх лексем, напр.: лю́дський (людяний) і людськи́й (властивий людині), гла́дкий (рівний) і гладки́й (жирний). В інших частинах мови таке явище спостерігається значно рідше, напр.: ні́де (немає де) і ніде́ (в жодному місці), ні́коли (немає коли) і ніко́ли (у жодний час). Варто звернути увагу також на те, що в деяких дієсловах наголос змінює не лексичне, а граматичне значення, напр.: накли́кати ви́міряти – доконаний вид і наклика́ти, виміря́ти – недоконаний вид. Інколи змінюється як лексичне, так і граматичне значення, напр.: переко́чувати (котити) – недоконаний вид, перекочува́ти (кочувати) – доконаний вид. В іменниках зміна наголосу призводить до зміни їхнього лексико-граматичного розряду, а саме: ва́рення (дія) і варе́ння (страва), (абстрактні і конкретні назви); ба́тьківщина (спадщина) і Батьківщи́на (вітчизна) (загальні і власні назви) тощо. Окремі іменники-омоніми мають різне наголошування: деякі з них вживаються лише з одним наголосом, інші – з подвійним, напр.: за́хід (сторона світу), за́хід і захі́д (рух небесного світила; заходження кудись); за́ставка (загородка, щит), за́ставка і заста́вка (малюнок у книзі; заповнення паузи в ефірі тощо). Іноді зміна наголосу змінює приналежність слова до тієї чи іншої частини мови, пор.: поло́нений (дієприкметник) і полоне́ний (прикметник, іменник); тепло́ (іменник) і те́пло (прислівник) тощо.

Отже, наголос у сучасній українській мові має властивість змінювати лексичне і граматичне значення слів, тому його вивчення й досі залишається актуальним, бо нормативне наголошування є необхідною ознакою культурного й грамотного мовлення.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: Академія, 2001. – 368 с.

  2. Сучасна українська мова: Підручник / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред. А.П.Грищенка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк., 1997. – 493 с.

  3. Сучасний орфографічний словник української мови: 180 000 слів / Уклад.: В.В.Дубічинський, Н.Я.Косенко. – Х.: Школа, 2007. – 1024 с.



Євгенія Токмакова,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В.О.Юносова
ЯВИЩЕ ПАРОНІМІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
Однією з семантичних груп української лексики є пароніми (від грец. para — біля, поруч та onyma — ім’я, назва) — слова, які за звуковим складом і вимовою близькі між собою, але мають різне лексичне значення [1, с.149].

Мовознавці давно звернули увагу на існування в мові таких близькозвучних слів, на відмінності між ними у значенні та на можливі помилки у їх використанні. Зокрема, цим питанням присвячено праці В.Григор’єва, І.Качуровського, О.Пономаріва, О.Вишнякової та ін. Проте й до цього часу виявляються суттєві розбіжності у визначенні складу слів, які можна назвати паронімами.

Метою нашого дослідження є визначити домінантні типи паронімії у сучасній українській мові, показати пароніми у зв’язках з іншими мовними одиницями, виявити властиві їм ознаки, спираючись при цьому на різні джерела.

Існує ширше розуміння паронімії й вужче. Прихильники першої точки зору (І.Качуровський, О.Пономарів, В.Русанівський та ін.) до паронімів зараховують слова, що мають лише звукову подібність, не враховуючи морфемного складу слова. Сюди належать як різнокореневі слова (тафта / тахта, досвідчений / освічений, коледж / котедж), так і спільнокореневі (гончарний / гончарський, економіка / економія, лірик / лірник, норма / норматив, хутровий / хутряний).

При вужчому розумінні (О.Вишнякова, А.Грищенко) до паронімів зараховують тільки спільнокореневі слова, що належать до однієї частини мови, семантично пов’язані між собою.

Паронімія існує в межах різних частин мови: іменників (адресант / адресат, група / трупа, реалії / регалії); прикметників (гарячий / горючий, кінний / кінський, сусідній / сусідський); дієслів (білити / біліти, спинатися / спинятися, синіти / синити); прислівників (духовно / душевно, криваво / кровно, мимохідь / мимохіть).

Переважна більшість паронімів розрізняється суфіксами (жирний / жировий, людний / людяний, показний / показовий); рідше – префіксами (забудова / побудова, населення / поселення, обшукувати / ошукувати, підсумувати / сумувати). Звукова відмінність між паронімами можлива і в корені (варта / вахта, група / трупа, орден / ордер). Паронімія створюється також відсутністю якогось звука чи кількох звуків в одному зі слів, що вступають у паронімічні відношення, напр.: анотація / нотація, диктант / диктат, дипломат / дипломант, роман / романс тощо. Рідше трапляються пароніми, які мають різний рід: бавовна / бавовник, база / базис, матеріал / матерія, метод / методика, норма / норматив, адрес / адреса.

Немає погодженості між дослідниками і щодо місця наголосу в паронімах. При вужчому розумінні паронімії наголос мусить бути на відповідному співзвучному складі. Якщо ж дивитися ширше, то можна до паронімів зарахувати слова, які мають різний наголос: серві́з / се́рвіс, ска́льпель / скарпе́ль, ста́тус / стату́т та ін. [3, с.460].

За характером смислових зв’язків пароніми поділяють на кілька груп: а) синонімічні (важкий / тяжкий, пломінь / промінь); б) антонімічні (адресат / адресант, густо / пусто, прогрес / регрес); в) пароніми, що мають деяку семантичну близькість (пролазити / прилазити, вирізнятися / відрізнятися, витрати / затрати); г) тематичні пароніми (м’язи / в’язи, ніготь / кіготь, омар / кальмар) [2, с.39].

Пароніми потрібно відрізняти від варіантів одного слова. Наприклад, слова учений і вчений — варіанти одного й того ж слова. В одному реченні чи словосполученні можна вжити будь-який із них, але від цього смисл не зміниться. Що ж до паронімів, то взаємозаміна їх у реченні обов’язково веде до зміни змісту. Тому їх часто використовують при створенні словесної гри та каламбурів. У такий спосіб посилюється звукова організація тексту, напр.: Хоч піднімай його домкратом / а хам не стане демократом (Л.Костенко).

Отже, пароніми є важливим стилістичним засобом, що допомагає увиразнити думку, надає висловлюванням милозвучності. Знати їхнє лексичне значення дуже важливо, щоб досягти точності слововживання і уникнути лексичних помилок.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Волох О.Т. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища школа, 1986. – 200 с.

  2. Культура української мови: Довідник / С.Я.Єрмоленко, Н.Я.Дзюбишина-Мельник, К.В.Ленець та ін.; За ред. В.М.Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – 304 с.

  3. Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М. (співголова), Тараненко О.О. (співголова), М.П.Зяблюк та ін. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім.М.П.Бажана, 2004. – 824 с.



Анастасія Спіцина,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол. н., доц.О.А.Крижко
СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ З КОМПОНЕНТАМИ-НАЗВАМИ ЛЮДИНИ
Сучасний стан розвитку мовознавчої науки особливо в останній період відзначається посиленим інтересом до проблем фразеології. Зокрема, однією з актуальних проблем сучасної лінгвістики є ідеографічний опис фразеології, тому не дивно, що ряд дослідників української мови зосередили свою увагу на вивченні окремих тематичних груп ФО. Зокрема, цьому були присвячені роботи Ю.Прадіда [1], П.Редіна [2] та ін.

Гуманізація суспільства, утвердження пріоритету людини, очевидно, зумовили тенденцію до аналізу фразеологічних одиниць через антропологічну призму. І це, напевне, тому, що людина – найсуперечливіше науково-природне й соціальне поняття. Тому неабиякий інтерес для дослідження становлять фразеологічні одиниці з компонентами-назвами людини. Спроба комплексного аналізу фразеологізмів з компонентами-назвами людини сприяє поглибленню положень фразеологічної теорії, що зумовлює актуальність нашого дослідження, яка пов’язана з вивченням структури фразеологічної семантики. Мета дослідження – виявити закономірності та особливості структурно-семантичної організації українських фразеологізмів з компонентами-назвами людини. У роботі використовується описовий метод з елементами компонентного аналізу.

Фразеологічні одиниці з компонентами-назвами людини становлять в українській мові значний шар, складний за структурою та системою значень. Дослідження зазначеного фрагменту фразеологічного корпусу має вагоме теоретичне й практичне значення, оскільки дозволяє з'ясувати й систематизувати раніше не досліджувані функціонально-семантичні особливості ФО з компонентами-назвами людини, тоді як їх аналіз сприяє виявленню специфіки ФО в семантичному й функціональному аспектах.

Семантичний аналіз ФО з компонентами-назвами людини дозволив класифікувати ФО таким чином: фразеологізми з антропонімами й патронімами, фразеологізми з назвами людей за спорідненістю та свояцтвом, фразеологізми з компонентом-назвою людини за міжперсональними стосунками, фразеологізми з назвами людини за статтю. Кожна з цих груп має подальшу диференціацію, що зумовлено семантичною складністю слів-компонентів назв людини в структурі ФО. Фразеологізми з компонентом-назвою людини за статтю характеризуються тим, що виявлення сем “вік” і “стать” безпосередньо залежить від семантичної структури досліджуваного слова-компонента. Загальне переважання компонента ФО, що характеризує жіночу стать, для виділення негативного виявляється в значній кількості ФО. Аналіз фразеологічних одиниць з компонентом-назвою людини за міжперсональними стосунками продемонстрував невідповідність між кількістю слів відповідної лексико-сематичної групи й наявністю їх у складі ФО. Це виражається в тому, що досліджувалися лише ФО із словом-компонентом враг – враг тебе бери, враг його душу зна (знає) тощо, яке представляє в цілісній структурі фразеологічного значення зовсім не “людську” сему. Інші назви людини за міжперсональними стосунками виявляються у складі одиниць, які виносяться за межі фразеології.

Фразеологізми з компонентами-назвами людини за спорідненістю й свояцтвом входять до складу фразеосемантичних груп, найчисленнішими з яких є фразеосемантичні групи, що характеризують власне особу – “риси характеру”, “соціальний стан”, “стосунки”, “емоції й почуття”. Причиною цього явища є особливості функціонування української сім’ї. Як правило, родини українців були великими й нараховували не одне покоління, а звідси й можливість бачити людину все життя й фіксувати найдрібніші зміни. Слова-компоненти батько, мати, син, дочка виявляють найбільші фразотворчі можливості, оскільки переважають у складі фразеологізмів цієї групи.

Таким чином, компоненти-назви людини становлять ядро внутрішньої форми досліджуваних ФО, відображення найбільш яскравих ознак і в семантиці, й у внутрішній формі яких відбувається як за рахунок внутрішніх можливостей стрижневого слова-компонента, так і його оточення.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Прадід Ю.Ф. Фразеологічна ідеографія (проблематика
    досліджень). К.; Сімферополь, 1997. – 252 с.

  2. Редін П.О. Проблема ідеографічного опису української
    фразеології // Лінгвістичні дослідження. Зб. наук. праць. Вип.3. – Харків: ХДПУ, 1997. – С.175-177.

Марія Круглик,

4 курс Інститут філології.

Наук. керівник: ст. викл. І.І.Ходикіна
Семантичні зрушення у фразеології
Питання вивчення фразеологічних одиниць сучасних слов’янських мов як носіїв національно-культурної інформації є актуальним у сучасному мовознавстві.

Мета роботи полягає в аналізі семантичних зрушень на фразеологічному рівні української мови. Основним методом, використаним у дослідженні, є зіставно-описовий.

Про семантичні зрушення у галузі фразеології свідчить розвиток словосполучень типу трава-травою : 1) про некультивовану рослину і 2) про страву, позбавлену виразних смакових якостей; хмара хмарою: 1) багато, 2) характеризує похмурий вигляд людини.

Досить поширена як в російській, так і в українській мовах група ідіоматичних прислівникових утворень, виникнення яких тісно пов’язане із синтаксисом іменників з прийменниками: з року в рік // из года в год, з дня в день // изо дня в день, з уст в уста // из уст в уста. Спостереження показують, що ці ФО далеко неоднорідні за ступенем фразеологізації, яка залежить, зокрема, від їх лексичного наповнення і ступеня мотивації.

Чимало ФО постало внаслідок описового переосмислення – перифрази, коли замість слова-назви подається його своєрідна образно-експресивна кваліфікація: прекрасна стать (жіноцтво), подруга життя (дружина). На відміну від контекстно-авторських перифраз перифрастичні фразеологізми функціонують як загальномовні тропи. Досить продуктивні перифрази, в яких замінюване слово є спільнокореневим з компонентом фразеологізму (справляти посиденьки, хихи, лежні, рипи, мандри — замість “сидіти”, “хихикати”, “лежати”, “рипатися”, “мандрувати”). При цьому речове значення передається компонентом, спільнокореневим із словом-назвою, а другий компонент відіграє в основному граматичну роль.

Різновидом перифраз можна визнати і ФО, що постали внаслідок евфемізації – такого способу заміни точних назв предметів іншими описовими виразами з міркувань страху, пристойності, ввічливості, пом’якшення. Такі перифрази здаються придатнішими з різних причин. Наприклад, замість слова померти в мові виробився надзвичайно розгалужений синонімічний ряд фразеологічних евфемізмів: укр.. піти в домовину, зійти в могилу, рос. уснуть вечным сном, отой ти в мир иной. Евфемізм – це образні паралелі до нейтральних лексем, “зручні” за певних умов комунікації сталі словосполучення. Крім теми “смерть”, “забороненими” вважаються і теми “народитися”: рос. аист принес, нашли в капусте, укр. чорногуз приніс, у капусті знайшли та ін. Явище евфемізації тісно пов’язане з так званим явищем табу – своєрідною забороною, що йде великою мірою від намагання зближувати предмети з їх назвами.

Евфемістичні замінники ряду небажаних понять у свою чергу швидко стають забарвленими тими ж відтінками, які змушують уникати давніх назв, отже, тепер вже самі вимагають нових замін. Названий фактор сприяє оновленню фразеологічного складу мови, спричиняє збагачення синонімічних рядів свіжими евфемістичними ФО.

Багато самобутніх ФО витворилося в усній народній творчості (світ за очі, скоро казка кажеться, та не скоро діло діється, за тридевять земель тощо). Особливе місце серед них посідає фонд прислів’їв і приказок, де активно постають нові ФО – внаслідок вичленування, відокремлення певної смислової чи структурно-граматичної частини, скорочення, усічення, семантичного згущення ширших фразеологічних контекстів. Похідні фразеологізми певною мірою можуть бути пояснені за допомогою вихідних, “материнних” ФО. Так, поряд вживаються структурні видозміни ФО: моя хата скраю моя хата скраю: я нічого не знаю; часом з квасом часом з квасом, порою з водою; баба з воза баба з воза, кобилі(возу, коням) легше.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Бабич.Н.Д. Практична стилістика і культура української мови. Львів: Світ, 2003. – 423 с.

  2. Куцик О.А. Слова-символи як образно-смисловий центр формування фразеологізмів (на матеріалі української і російської мов): АКД. – К., 1997. – 220 с.



Марина Савчук,

4 курс Інститут філології.

Наук. керівник: ст. викл. І.І. Ходикіна
НАРОДНОРОЗМОВНІ ФОРМИ УКРАЇНСЬКИХ ПРІЗВИСЬК В АНТРОПОНІМІЧНІЙ СИСТЕМІ ПІВНІЧНОПРИАЗОВСЬКИХ ГОВІРОК
Антропоніміка як окрема наукова галузь ономастики є досить новою і перспективною серед інших напрямів сучасної вітчизняної філології, хоча й має достатню кількість значних наукових розвідок і розробок. Вона є неоціненним і невичерпним джерелом для вивчення і встановлення місцевих особливостей власних назв. Відомо, що прізвиська людей разом із їх хресними іменами та офіційними прізвищами, становлять окрему групу особових назв, яка тісно пов’язана з лексикою конкретної мови, зокрема із апелятивами, етнонімами та топонімами. Значна кількість офіційних українських прізвищ виникла і зареєстрована саме на основі колишніх прізвиськ. Безперервний процес поповнення арсеналу сучасних українських прізвиськ свідчить не лише про велику і яскраву фантазію нашого народу, а й вкотре підтверджує думку стосовно лексичного багатства народної мови та значні потенційні можливості антропонімної системи української мови.

Український антропонімікон запорізького краю став об’єктом дослідження П. Білоусенка, В. Горпинича, О. Добровольської, І. Ільченко та ін.; Г. Алєксєєнко звернула увагу на антропонімічну динаміку мелітопольців, а А. Міхіна вдало проілюструвала болгарські сімейно-родові прізвиська . Проте словник неофіційних антропонімів постійно поповнюється і потребує пильного вивчення, а отже і проблема прізвиськ у регіональному та діалектологічному аспектах залишається актуальною.

Метою дослідження народнорозмовних форм українських прізвиськ на матеріалі неофіційного антропонімікону говірок півдня Запорізької області. У роботі використано описовий метод.

Історично Північне Приазов’я пов’язане з міграційними процесами багатьох племен та народів, що залишили сліди свого перебування тут і у антропонімічному словнику. Сучасний національний склад регіону (українці, росіяни, молдавани, болгари, греки та ін.) є яскравим свідченням міжмовних контактів, що дають кінцевий продукт у вигляді інтерговірки, поповнюють регіональний антропонімікон. Якщо прізвисько чи прізвиська – це додаткові найменування людини, що вказують на риси чи вади характеру або яскраво виражені недоліки зовнішності, чи закріплені з дитинства орфоепічні огріхи, чи багатьох інших чинників і отримуються від оточуючих, то вони мають і певні періоди виникнення та закріплення у сільському соціумі. Тому можна виділити дитячі й школярські прізвиська, дорослі: жіночі, чоловічі, старечі.

Дитячі прізвиська виникли й закріпилися як додаткове найменування людини у ранньому дитинстві завдяки орфоепічним неточностям чи неправильній вимові, що тривалий час були фіксованими у словнику тієї чи іншої дитини, а зрештою й увійшли до сільського лексикону неофіційних особових назв

Чоловічі прізвиська мотивовані антропонімним матеріалом відомих історичних осіб або кіно- чи телеперсонажів, наприклад: Котовський (мотивуючою ознакою стала лисина), Борман (зовнішня схожість (повна людина) або від діалектного дієслова “бормотіти” – тихо і невдоволено про щось говорити), Штірліц (мовчазність).

Таким чином, неофіційний антропомікон, втративши риси власної ознаки, стає з часом матеріалом поповнення діалектного лексикону.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Алєксєєнко Г. Динаміка власних імен мелітопольців (на прикладі ХХ століття) // Урок української. – 2004. – №10. – С.26-28.

  2. Білоусенко П. Козацькі прізвища // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К.: Генеза, Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – С.250-251.

  3. Горпинич В.О. Прізвища Степової України. – Дніпропетровськ: ДДУ, 2000. – 404 с.

  4. Добровольська О.Я. Лексична база прізвищ війська Запорозького за “Реєстрами 1649 р.”: АДК. – Ужгород, 1995. – 22 с.

  5. Ільченко І.І. Навчально-методичний посібник до спецкурсу “Антропонімія Нижньої Наддніпрянщини (надвеликолузький регіон). Прізвища іншомовного походження”. – Запоріжжя: ЗДУ, 2004. – 43 с.

  6. Міхіна А.Ф. Сімейно-родові прізвиська (на матеріалі болгарських сіл Запорізької області) // У просторі філології: Зб. наук. ст. / Ред. В.М. Калкін. – Донецьк: ТОВ “Юго-Восток, Лтд”, 2002. – С.270-279.

Катерина Бурлак,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В.О.Юносова
НЕОЛОГІЗМИ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
Розвиток науки і техніки, культури, соціальні та політичні зміни в суспільстві зумовлюють появу у мові нових слів для позначення нових явищ дійсності – предметів, процесів, абстрактних понять. Нові слова називаються неологізмами (гр. neos – новий та logos – поняття, слово) [2, с.162].

Питання оновлення словникового складу мови є надзвичайно актуальними, тому над ними працюють чимало вчених, зокрема О.Стишов, О.Тараненко, С.Караванський, Л.Струганець та ін. У пропонованій статті ми здійснили спробу визначити причини появи нових слів у сучасній українській мові та способи їх творення.

Неологізація – категорія історично змінна. Постаючи як частина пасивного словника, неологізми можуть згодом або переходити до сфери активного слововжитку, або ж зникати (час їх повноправного існування може становити всього кілька років: так, неологізми 1990-х років купоно-карбованець, КСП – колективне сільськогосподарське підприємство вже стали історизмами).

Статус неологізмів відповідні слова зберігають доти, доки вони не стають загальновживаними, притаманними лексичному запасові якнайширших кіл носіїв мови. Наприклад, свого часу неологізмами були метрополітен, космодром, телебачення, місяцехід, генотип, холодильник, перебудова, приватизація. Тепер ці слова стали звичайними й до неологізмів їх уже не зараховуємо.

Поряд з лексичними неологізмами, новизна яких виявляється в їх формі, з’являється чимало неологізмів семантичних, які виникають у зв’язку із розвитком у вже наявних у мові словах іншого значення: меню ресторану – меню комп’ютера; макіяж (грим) – макіяж (прикрашання чого-небудь) [1, с.13].

Ще одна причина появи неологізмів – бажання дати образнішу назву, яка б відповідала світосприйманню того чи іншого автора, предметові чи явищу, що вже існує в мові. Тому неологізми можна поділити на загальномовні й індивідуальні (авторські), які знаходимо у творах письменників, публіцистів. Вони сприяють створенню оригінальних, свіжих художніх образів, але рідко переходять у загальновживану лексику, пор.: Соняхи, щирі огнепоклонники, Сходу кивають злотоголово (А.Малишко). У поезіях Павла Тичини трапляються такі неологізми: аеропланити, багряноводний, бистроріз, брунькоцвіт, вічнодумний, сонцеприхильник.

Сучасній українській мові не обійтися без привнесення в свою лексичну систему чужорідних слів, тому одним із шляхів збагачення мови є запозичення. Спочатку вони, як правило, потрапляють до професійної та наукової лексики, поступово переходячи до загального вжитку. Проникнення в нашу мову неологізмів іншомовного походження останнім часом стало достатньо активним, напр.: білборд (великий рекламний щит), тинейджер (підліток), постер (оголошення), дисконт (знижка) тощо. На нашу думку, таке надмірне вживання запозичених слів є надмірним, зайвим.

Неологізація, оновлення лексики відбувається не лише через засвоєння іншомовних слів, а й завдяки продуктивності власних словотворчих засобів за наявними в мові моделями. Так, за зразком біологія, геологія, зоологія утворено слова вірусологія, дельфінологія, спелеологія; за зразком атмосфера утворено слово біосфера; за зразком бібліотека, картотека – фільмотека, дискотека, слайдотека.

Частина неологізмів постала в сучасній українській мові внаслідок дії закону збереження мовної енергії: на місці громіздких описових (як підрядних, так і сурядних) словосполучень виникли місткі одиниці, пор.: працівник бюджетної сфери – бюджетник, керівник або член силової структури держави – силовик, мобільний телефон – мобільник.

Отже, процес національного відродження нашого народу позначився корінними змінами в усіх сферах суспільного життя. При цьому в мові з’явилася значна кількість нових слів на позначення нових життєвих реалій. Неологізми виникали в нашій мові не лише завдяки запозиченню з інших мов, але й шляхом переосмислення наявних у мові слів, а також утворенням на їх основі нових слів за допомогою власних словотвірних засобів.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Стишов О.А. Особливості розвитку лексичного складу української мови кінця ХХ ст. // Мовознавство. – 1999. №1. – С.7-21.

  2. Сучасна українська мова: Підручник / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред. А.П.Грищенка. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк., 1997. – 493 с.



Юлія Циба,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Н.В.Павлик

РОЛЬ СИНОНІМІВ У ТВОРЕННІ ОБРАЗНОЇ СИСТЕМИ НАРОДНОЇ ПІСНІ
Лексична стилістика – найбільший за мовно-значеннєвими ознаками розділ стилістики; вчення про функції, зумовлені семантикою слів, комплекс знань про стилістичне використання повнозначних, неповнозначних слів та вигуків [1, с.140]. Лексика мови неоднорідна, рівнозначеннєва. Вона поділяється на велику кількість семантичних груп, за якими закріпились неповторні індивідуальні функції. Тому цілком вмотивовано розглядати стилістику кожної окремої групи слів, зокрема роль синонімів у творенні образної системи твору. Мова народної пісні була об’єктом дослідження багатьох учених і письменників: О.Потебні, П.Житецького, І.Франка, М.Рильського, С.Єрмоленко та ін. Мета цієї наукової роботи – з’ясувати образно-виражальні функції синонімічного ряду в українській народній пісні.

Необхідно зауважити, що раціональне користування синонімами можливе тільки за умови найповнішого розуміння їх сутності – семантико-структурної та фонетичної. Синоніми – це слова, що означають назву того самого поняття, спільні за основним значенням, але відрізняються значеннєвими відтінка­ми або емоційно-експресивним забарвленням [4, с.60]. Синоніми, об'єднані за своїм лексичним значенням в окрему групу, називають синонімічним рядом.

У досліджуваних нами текстах українських пісень, зокрема наймитських і заробітчанських, простежується велика кількість синонімічних рядів. Горе, біда, сльози, журба – семантично навантажені лексеми в піснях цього жанру. Соціальна нерівність відбита не тільки у відповідних синонімічних рядах типу багач, ґазда, хазяїн, господарнаймит, слуга, бурлака, сирота, бідний, неборак, а й у назвах одягу та їжі. Бути багатим – це в жупані ходити, чисто ходити, хороше ходити, красно ходити, ходити в чумарочці, в білій, чистій, лляній сорочці. Бідність підкреслюється в таких назвах реалій: свита, сірячина, груба ряднина, послідня дранка, черствий хліб, сухарі, хліб з водою, вчорашня юшка, порожня макітра, наприклад:

А в неділю багацький син жупан надіває,

Наймит бідний надів свиту й волів напуває [3, с.366].

Словосполучення далека дорога належить до усталеної поетичної фразеології народної пісні. Більшим експресивним змістом наповнений вживаний у народних ліричних піснях епітет розлогий, синонімічний із прикметником широкий: Ой, до того до Хорола дорога розлога, Туда ж моя поїхала любая розмова. С.Єрмоленко зазначає, що різниці між синонімічними висловами дорога, шлях, гостинець шукати не варто [2, с. 85]. Протиставлення цих синонімічних понять передбачає стилістичну межу – підкреслення відмінного в подібному:



Випала мені, випала мені на Вкраїну дорога,

Тобі дорога, тобі дорога, а мені гостинечка [3, с.330].

Гостинець, гостинечка – синонімічні іменники до лексем дорога, шлях. Етимологічно ці назви утворилися від слова гість, одне з давніх значень якого “ворог”. Великим, битим шляхом, гостинцем приходили на українську землю вороги, гості. Битий шлях, великий шлях – це синоніми, з яких перший є виразною прикметою народнопоетичної мови, а другий, крім того, властивий іншим стилям. Вислови битий шлях, бита дорога характерні для народних пісень, мотивом яких є сумна доля козака або, взагалі, мотив туги, суму:

Ой поїхав з України Козак молоденький…

Як поїхав на битий шлях, Слізоньками вмився [3, с.328].

У наймитських та заробітчанський піснях синонімічний ряд містить також такі слова: наймит, наймитонько, наймиченько, бідний неборак, батрак, бурлак, бурлаченько, дворак, сирота, сиротко:



Іде наймит, іде бідний, В сопілочку свище…

Чом на тобі наймиточку, Сорочка не біла?

Бо не знає бурлак бідний, Коли та неділя [3, с.363].

Поза пісенним контекстом перелічені слова не завжди можна вважати за синоніми, але саме в наймитських піснях вони являються взаємозамінними, тобто мають у своєму значенні спільний компонент.

Отже, синоніми урізноманітнюють поетичний словник народної пісні, сприяють витворенню символів не тільки із слів предметно-конкретного значення, а й слів, які називають характерні ознаки, виступають словами-мотивами, що пронизують усі ліричні пісні.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка