Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка5/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Анастасія Гаврилова,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. Т.П.Макаренко
СТАНОВИЩЕ ЖІНОК В УКРАЇНІ: РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
Значення принципу рівності прав жінок і чоловіків для розвитку людства було вперше на універсальному рівні проголошено і нормативно закріплено в Статуті ООН [1; 3]. Основним міжнародним актом, спеціально присвяченим питанням захисту прав жінок, є Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Рівність прав жінки і чоловіка закріплюють ст.24 Конституції України та ціла низка чинних нормативно-правових актів. Але проблема рівноправ’я жінок у сучасному українському суспільстві залишається спірною, її спричинюють як внутрішні, так і зовнішні фактори.

За останні десятиліття в юридичній літературі з’явився ряд досліджень на дану тему. Проблемою займалися такі дослідники, як І.Вєтухова, К.Чижмар, В.Головченко, Н.Аніщук та ін.

Автор даної статті на основі опрацьованої літератури має на меті проаналізувати причини порушення прав жінки в Україні.

Жінки становлять близько 56% населення України. У ст. 24 Конституції України, із метою підкреслити той факт, що Конституція надає жінкам такі ж права, що й чоловікам, зазначається, що ці права забезпечуються: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у праці та винагороди за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства.[2; с.103]

З 1 січня 2006 року в Україні набув чинності закон “Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків” [3, с.34]. У цілому законодавство України передбачає відсутність дискримінації жінок. Однак закріплення в Конституції України, актах законодавства України рівних з чоловіками прав і свобод жінок протидіє їх фактичному положенню.

Так, наприклад, участь жінок у роботі органів влади залишається незначною. Чисельність жінок-керівників шостої категорії складає 67,6%, а першої – 6,6%, тоді як чоловіків – навпаки. Тобто жінки менш за всіх представлені саме на тому рівні, на якому приймаються відповідальні державні рішення [4, с.2011].

Останніми роками в Україні однією з гострих проблем залишається безробіття серед працездатного населення, переважну більшість якого складають жінки. На початку 2005 року серед офіційно зареєстрованих безробітних абсолютну більшість – 68,3% – складали жінки [1, с.119].

Не дивлячись на те, що в 2002 році почав діяти Закон України “Про попередження насилля в сім’ї” в Україні простежуються тенденції до поширення насильних дій у сім’ї. Переважна більшість потерпілих – це жінки і неповнолітні діти [4, с.2011]. На сьогодні господарський сектор держави поступово перетворюється у сферу застосування жіночої праці. При цьому понад 4 млн. жінок виконують фізично важку та шкідливу для здоров’я працю. Середньомісячна заробітна плата жінок майже у півтора рази менша середньомісячної заробітної плати чоловіків [2, с.103].

Таким чином, сучасний рівень правового регулювання в Україні не забезпечує ліквідації соціальної фактичної нерівності по статі, не може гарантувати чоловікам і жінкам рівні можливості. Саме тому одним з головних напрямів державної політики щодо забезпечення рівноправ’я жінок в Україні і є розроблення та вдосконалення законодавства з питань становища сім’ї та жінок відповідно до міжнародних стандартів прав людини. Визначними факторами у боротьбі з дискримінацією жінок у нашій країні мають стати стабілізація економіки, істотне покращення життєвого рівня та стану справ із забезпечення зайнятості, створення умов, при яких і жінки, і чоловіки змогли б приймати рівну участь у загальнополітичному житті.
ЛІТЕРАТУРА

1. Гендерний розвиток у суспільстві: (конспекти лекцій). – К., 2004. – 351 с.

2. Закон України “Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків” від 8 вересня 2005 р. // ВВРУ. – 2005. – №52 – С. 2693-2701.

3. Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина: Навч. посібник / Авт.-укл. М.І.Хавронюк. – К.: А.С.К., 2003. – 384 с.

4. Постанова ВР України “Про Рекомендації парламентських слухань “Становище жінок в Україні: реалії та перспективи” від 29 червня 2004 р. // ВВРУ. – 2004. – №50. – С. 2010-2015.

Ріта Аллаквердієва,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. Г.В.Тимченко
ПРАВА Й ОБО’ВЯЗКИ СТУДЕНТІВ: ЇХ ОРГАНІЧНА ЄДНІСТЬ
Стаття 23 Конституції України наголошує на тому, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток особистості. Від розуміння студентами органічної єдності своїх прав і обов’язків багато в чому залежить формування їхньої правової свідомості та навичок і звичок правомірної поведінки, необхідні їм не лише на період навчання у вищому закладі освіти, але й в подальшому, дорослому житті.

Права й обов’язки є широкими поняттями. Якщо права – це можливості особи, які вона реалізує або не реалізує на свій розсуд (“Я можу”), то визначені обов’язки особа повинна виконувати незалежно від свого бажання (“Я мушу”).

Студенти не розуміють єдності своїх прав і обов’язків, або просто їх не знають.

Згідно зі ст.18 Закону України “Про освіту” заклади освіти, в тому числі й вищі, діють на підставі власних статутів, а Конституцією України (ст. 57) закріплено, що кожному гарантується право знати свої права та обов’язки. Тому статути та інші нормативно-правові акти вищого навчального закладу, що визначають права і обов’язки студентів, мають бути доступні.

Можна спробувати показати зв’язок між даними поняттями, оперуючи такими джерелами права як: Конституція України, Закон України “Про освіту”, Закон України “Про вищу освіту”, Колективний договір та Статут Бердянського державного педагогічного університету.

Особи, які виявили бажання отримати вищу освіту, вільні у виборі її форми здобуття, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності. Наявність різних форм навчання дає можливість врахувати різні здібності студентів, різноманітні життєві ситуації. Абітурієнти мають право спробувати вступити на навчання до вищого закладу освіти за кошти державного бюджету (ст. 53 Конституції України, ст. 4 Закону України “Про вищу освіту”). Реалізувати це право неможливо без оволодіння потрібним обсягом знань, без здачі вступних екзаменів, та головне – необхідно мати на руках сертифікат за результатами зовнішнього тестування.

Студент має певні права, закріплені у Статуті навчального закладу. Згідно з пунктом 46 Статуту БДПУ, ставши студентом, особа має право на: трудову діяльність у поза навчальний час; участь у громадських об’єднаннях; участь у формуванні індивідуального навчального плану; моральне та (або) матеріальне заохочення за успіхи у навчанні та ін. Усе це накладає на студента ряд обов’язків (пункт 47 того ж документа): виконувати Статут і Правила внутрішнього розпорядку університету; систематично й глибоко оволодівати знаннями; виконувати графік навчального процесу та вимоги навчального плану; відвідувати заняття; вчасно інформувати про неможливість відвідувати заняття та ін.

Особи, які навчаються у ВНЗ, можуть переходити на індивідуальний графік навчання у зв’язку із обставинами, які унеможливлюють відвідування занять разом з іншими студентами (за станом здоров’я, через роботу тощо). Індивідуальний навчальний план студента складається на підставі робочого навчального плану на кожний рік і затверджується в порядку, встановленому вищим навчальним закладом. У той же час своїм обов’язком студент має виконувати графік навчального процесу та вимоги індивідуального навчального плану, відвідувати заняття.

Ставши студентом, особа має право на поселення в гуртожиток, але одночасно на неї накладаються нові обов’язки (своєчасно вносити плату за користування жилим приміщенням тощо).

Можна продовжити цей перелік фактів на усвідомлення того, що об’єктивно існує взаємозв’язок між правами та обов’язками студента. “Саме тому необхідно об’єднуватись й вирішувати свої студентські проблеми разом. А це студентське самоврядування…” [6, с.5]. Одним із основних завдань органів студентського самоврядування є забезпечення і захист прав та інтересів студентів, нагляд за виконанням ними своїх обов’язків.

Розуміючи органічну єдність своїх прав і обов’язків, студент має можливість реалізувати себе як повноправний учасник навчально-виховного процесу.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Закон України “Про вищу освіту” від 17 січня 2002 // Офіційний вісник України. – № 8. – Ст. 327

  2. Закон України “Про освіту” від 23 березня 1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №21. – Ст. 84

  3. Колективний договір БДПУ.

  4. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141

  5. Статут БДПУ.

  6. Студентське самоврядування для “чайників”. Посібник для студентів / Безноєва А., Бершацький Д. та ін.; під ред. А.Михайлика. – К., 2005. – 120 с.


ПОЛІТОЛОГІЯ. СОЦІОЛОГІЯ. ФІЛОСОФІЯ. КУЛЬТУРОЛОГІЯ
Вадим Балута,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. В.І.Дуденок
мета як предмет пізнання в історії філософії
У нашому дослідженні ми робимо спробу розглянути мету на категоріальному рівні, тож маємо зазначити, що під поняттям “категорія” розуміємо науковий термін, який абстрагується в ряді простих сингулярних виразів, тобто тих, що відносяться до названого або вказаного одиничного предмету [1]. Таким чином, вираженням категорії “мета” є ідеальна модель діяння, що є не просто імітацією результату, що очікується в майбутньому, а довершеним прототипом орієнтованого в майбутнє діяння. Адже, мета не відповідає остаточному результатові, тобто, стає моделлю, яка, по суті, є симуляцією [2] цього результату, тим змінюються акценти з мети на засоби. Результат діяння також не тотожний меті, адже, остання виражається узагальнююче-уявним поняттям [3], але під час реалізації випливає щось невраховане при плануванні діяльності, що власне й впливає на зростання невідповідності між метою та результатом діяння, призводячи до нетотожності результату меті.

Таким чином, мета в своїй природі змінює акцент з інтелігібельної на трансцендентну. Тим самим, мета може бути мислимою виключно рефлексивно, адже через свою трансцендентну природу існує в “мультиметодологічному” просторі й не може бути визначена якимсь одним конкретним методом, а весь комплекс умов (до яких може відноситися і результат), що впливають на неї, є засобами. З огляду на останнє, роль мети починає виконувати її засіб у прояві доцільності, тобто того, що є придатним для вживання з точки зору досягнення поставленої мети, або того, що не виходить за межі відносин між метою та засобами, існуючими в емпіричній реальності. Таким чином, ми можемо казати про інтенцію, пов’язану з інтелігібельними засобами, адже, по суті, ми відкриваємо зв’язок явищ за засобом, а трансцендентна мета залишається остаточно неусвідомленою, тобто, тією, що є, але не мислиться як предмет пізнання. По суті, ми стикаємося з інтенційністю по відношенню до мети та засобу окремо, але це не є правильним, адже інтенційність по відношенню до засобу неможлива через мислення останнього як того, що слугує досягненню мети, але остання відтісняється на другий план, стаючи певним тлом, або фоном [4]. Маємо зазначити, що без інтенційності прояв мети як ідеальної моделі діяння не розкрився б, адже сама природа моделі породжує та водночас сама породжується інтенцією, а безпосереднім проявом інтенції слугує діяння як діяльність, спрямованість, напрям, намір, воля, необхідність, призначення тощо.

Додамо, що мета, виступаючи ідеальною моделлю діяння, може виражатися лише і виключно одним єдиним виразом. Але без глибокої рефлексії при мисленні мети суб’єкт може виразити не стільки трансцендентну мету, скільки інтелігібельний засіб, що знаходиться в емпіричній площині. Таким чином, головним при вираженні мети є думка конкретного суб’єкта [5], але він не може одразу чітко визначити мету свого діяння. Саме вираження мети суб’єкт винесе з дії, що зовсім не буде метою, а засобом, а відтак, дійсність виражає не мету, а засіб. Таким чином, для суб’єкта, що не використовує рефлексію для мислення мети як предмету пізнання, враховуючи її трансцендентну природу, а визнає цю природу інтелігібельною та намагається визначити мету за допомогою якогось конкретного методу або групи методів, вона ніколи не буде пізнаною.

Таким чином, робимо такі висновки: 1) філософська категорія “мета” виражає ідеальну модель діяння; 2) за своєю природою мета є трансцендентною й може бути мислимою виключно рефлексивно, адже існує в “мультиметодологічному” просторі й не може бути визначена якимсь одним або групою конкретних методів, а весь комплекс умов (до яких може відноситися і результат), що впливають на неї, є засобами; 3) мета може виражатися лише і виключно одним єдиним виразом, але без глибокої рефлексії при мисленні мети суб’єкт може виразити не стільки трансцендентну мету, скільки інтелігібельний засіб, що знаходиться в емпіричній площині; мета ж у цьому випадку стає фоном для засобу.

Мета не тотожна результату, адже є його моделлю-симуляцією та виражається узагальнюючи-уявним поняттям.
ЛІТЕРАТУРА


    1. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. – М.: Добросвет, 2000. – 387 с.

    2. Булгаков С. Два Града. – М.: ВЕХИ, 2003 – 128 с.

    3. Ницше Ф. К генеалогии морали. – М., 1999. – 627 с.

    4. Райл Г. Категории. / Пер. с англ. Н. Примакова под ред. В.Н.Поруса. – М.: Идея-Пресс, 1990. – 520 с.

    5. Хайдеггер М. Преодоление метафизики. – М., 2001. – 357 с.



Олена Юрова,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. В.І.Дуденок
Процес глобалізації: соціокультурний вектор
Глобалізація – це багатосторонній процес, який охоплює всі сфери життєдіяльності людини. Відбулася інформаційно-комунікаційна революція, яка спричинила перехід індустріально розвинених країн до постіндустріальної фази розвитку. У всьому світі домінує думка, що глобалізація є визначальною ознакою сучасного соціального життя.

Американська дослідниця Р.Хіггінс визначає вільний рух товарів і капіталу як чинник, що прискорив проникнення західних ідей у суспільство.

Теоретичний інтерес до глобалізації пов’язаний із трьома факторами.

По-перше, у різних сферах діяльності перед людьми постають нові проблеми, які неможливо вирішити шляхом аналізу старих теоретичних постулатів.

По-друге, ідейною основою міжнародних конфліктів все частіше стають конфлікти різних ціннісно-культурних орієнтацій. Тому постає потреба в розробці таких універсальних цінностей, які б були прийнятними для різних національно-культурних традицій.

По-третє, привабливість високого рівня життя в розвинутих країнах ставить жителів менш розвинутих країн перед дилемою: або ж зберігати під приводом національної самобутності морально застарілі методи соціального управління, або зважитися наздоганяти розвинуті країни, вивчаючи їх історичний і сучасний досвід і уникаючи їхніх помилок [1].

Такий перехідний процес виявився неминучим і для України. Після недовгого періоду сподівань, що “закордон нам допоможе” просто так, озираючись на тяжке минуле країни, все ж прийшло тверезе розуміння того, що можливо розвинуті країни й мають наміри надати Україні якусь гуманітарну допомогу, проте ніхто не збирається підлаштовуватися під наші політичні, правові й етичні звичаї.

Таким чином, людський фактор у його соціокультурному векторі займає одне із ключових місць у вивченні глобалізації.

Що ж ми маємо на увазі, говорячи про соціокультурний вектор глобалізації?

По-перше, на рубежі тисячоліть вперше стало можливим створити “наддержаву” без застосування військової сили.

По-друге, вперше в історії майже вся земна куля виявилася зв’язаною великою кількістю фінансово-економічних взаємодій.

По-третє, завдяки розвитку сучасних засобів зв’язку стало можливим залучення в світ різноманітних знань і практик великої кількості людей.

Останнім часом найбільші статусні соціальні групи країн колишнього СРСР усе більше орієнтуються не на Росію, а на технологічно й економічно розвинуті країни – США, Західної Європи, Японію.

Процеси глобалізації супроводжуються дезінтеграцією пострадянських освітніх, наукових і культурних еліт.

Якщо під “людиною” розуміти не людину-індивід, а людину “взагалі”, людину як родову істоту, тоді культуру визначають як домінуючу ознаку соціальності людини, що принципово відрізняє її від тварини.

Словосполучення “діалог культур” постійно з’являється на сторінках наукових видань упродовж останнього десятиріччя. Дослідження глобалізаційних процесів призвело до виникнення нового терміну – “global understanding”,тобто “взаєморозуміння культур”. Ще раніше Д.Кристал запровадив термін “глобальна англійська мова”. Ці два поняття нерозривно пов’язані [2].

Проте не дивлячись на те, що “глобальна англійська” може призвести до “глобального взаєморозуміння культур”, залишається ще проблема відмінності культур,і необхідно перекинути місток через прірву, що розділяє культури [2].

Таким чином, соціокультурний вектор глобалізації потребує більше свідомих зусиль суспільства для наукового підходу та реформ освіти для належної адаптації у світове співтовариство.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Горст П., Томпсон Г. Сумніви в глобалізації. Міжнародна економіка і можливості керування. – К., 2002.

  2. Лейчик В. Реальное и виртуальное в понятии “диалог культур” // Лингвистика и межкультурная коммуникация: Вестник Московского университета. – М., 2001. – Серия 19. – №3.



Аліна Луб’янова,

2 курс соціально-педагогічного факультету/

Наук. керівник: к.філос.н., доц. Н.Г.Бузова
ПРОБЛЕМА РАЦІОНАЛЬНОГО І ПСИХІЧНОГО В ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ (Р.ДЕКАРТ, В.ЛЕЙБНИЦЬ, І.КАНТ)
До сьогоднішнього дня залишається актуальним питання механізму формування моральної людини. Мислителі ставили питання, що впливає на цей процес: розум, психіка чи щось надприродне?

Багато мислителів минулого намагалися зрозуміти внутрішнє життя людини, сховане від безпосереднього спостереження зміст його душі, уроджені і придбані в процесі виховання якості, властивості, риси характеру індивіда. Їх хвилювало питання про те, яка людина: чи є вона від природи доброю або злою, розумною, здатною контролювати свої дії, або істотою, що не в змозі стримувати і приборкувати свої пристрасті? При рішенні цих питань філософи висловлювали всілякі, часом протилежні думки. Від епохи до епохи змінювався зміст понять добра і зла, зміщалися акценти в напрямку розвитку природних і надбаних якостей людини, однак питання про те, добра людина від природи або зла, постійно впливало на поверхню філософської свідомості. У залежності від рішення цього питання виникали різні концепції людини, висувалися обґрунтування сутності людської природи, пред'являлися визначені вимоги до дотримання моральних норм поводження індивіда в суспільстві.

В історії філософії, мабуть, важко знайти такого мислителя, який би заперечував можливість прояву в людині невтримних пристрастей. Одним із таких філософів став Декарт, що проголосила тотожність свідомого і психічного, в останні роки свого життя спеціально звернувся до досліджень пристрастей душі людської. У трактаті “Пристрасті душі” він не тільки спробував дати класифікацію пристрастей, але і писав про боротьбу, що відбувається між “нижчою” частиною душі, названої їм “відчуваючою”, і “вищою” її частиною – “розумною”. Питання, мабуть, не в самому визнанні існування в душі людини ірраціональних сил, а в тім, чи визнається могутність розуму над пристрастями або йому відмовляється в цьому. За переконанням Декарта, людина здобуває абсолютну владу над пристрастями за допомогою своєї волі. Проблема співвідношення розуму і пристрастей постійно піднімалася в філософії і психології і надалі, поступово переміщалася в площину розгляду взаємин між свідомими і несвідомими сприйняттями, ідеями, спонуканнями, мотивами поведінки людини.

У філософії Лейбниця ця проблема ставилася в зв’язку з розглядом так званих “малих” “непомітних сприйнять”, що людина не усвідомлює. Німецький мислитель виходив із того, що без розумного осягнення цих “непомітних сприйнять” або “несвідомих страждань” уявлення про особистості, про внутрішній світ “Я” виявляється далеко не повним. Він і почав спробу проникнення у внутрішній світ людини, розрізняючи в особистості сферу явищ “Я” і сферу свідомості “Я”.

Перед Кантом проблема несвідомого оголила свою гостроту в зв’язку з допущенням їм можливості існування в душі людини “неясних” представлень, що доставляють занепокоєння розумові, що намагається підкорити їх своєму впливові, але не завжди здатному “позбутися від тих безглуздостей, до яких його приводить вплив цих уявлень...”.

Якщо допустити можливість існування даних уявлень, постає питання: як людина може знати про них, якщо він їх не усвідомлює? Таке питання було поставлено у свій час Локком, і саме на підставі цього, як думає Кант, англійський філософ прийшов до заперечення наявності в душі людини “неясних” уявлень. Відповідно до ж Канта, хоча безпосередньо людина не усвідомлює подібних уявлень, проте, опосередковане упізнання їх можливе. Кант, звертаючи увагу на велику сферу “неясних” або несвідомих уявлень, що знаходяться в глибинах особистості, указував на важливість дослідження тих темних плям на карті людської душі, що не були в достатній мірі освітлені мислителями минулого. Дана проблематика не одержала розгорнутого обговорення в його працях; порушена в роботі “Антропологія з прагматичної точки зору”, лише створила умови для подальшого дослідження в цій галузі. Правда, перспективи висвітлення проблеми несвідомого були обмежені Кантом рамками філософії. Але цим страждали і всі попередні мислителі, оскільки ні реальні досягнення науки того періоду, ні відверті конструкції філософської думки не представляли можливості для “заземлення” даної проблеми на конкретний психічний матеріал. Істотним же в міркуваннях Канта було те, що, відстоюючи віру в розум, він визнавав опосередковані шляхи усвідомлення несвідомого й у цьому плані як би передбачив деякі напрямки його дослідження.

Як свідчить вище сказане філософи минулого тільки поставили запитання відносно співвідношення розуму і психіки, як і ролі віри і розуму в формуванні моральної людини. Але ніхто з них, залишаючись на ідеалістичних позиціях в роз’ясненні суті світогляду людини, її якості не зміг реально вирішити проблему раціонального і психічного.

До цього часу залишається безліч спекулятивних теорій стверджуючих “безсмертність душі” і відмовляючи можливості людського розуму пізнавати не тільки зовнішній світ, але і внутрішню, людську природу.

Таким чином, у даній науковій роботі ми зробили спробу коротко розглянути точки зору мислителів минулого на проблему розумного і чуттєвого в людині.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Декарт Р. Трактат о человеке. Западноевропейская философия XVII века / Сост. И.С.Нарский. – М.: Высшая школа, 1974. – С. 64-104.

  2. Кант И. Западноевропейская философия XIX века / Сост. И.С.Нарский. – М.: Высшая школа, 1974. – 276 с.

  3. Лейбниц В. Монадология. Западноевропейская философия XVII века / Сост. И.С.Нарский. – М.: Высшая школа, 1974. – 400 с.



Анна Аркавенко,

2 курс cоціально-педагогічного факультету.

Наук. керівник: к.філос.н., доц. Н.Г.Бузова
ІДЕЇ НЕСВІДОМОГО В ТЕОРІЇ ПСИХОАНАЛІЗУ З.ФРЕЙДА
З.Фрейд у концепції психоаналізу вказує на наявність несвідомого в психіці людини, що потребує особливого дослідження.

До З.Фрейда психологія як об’єкт дослідження мала, як правило, нормальну, фізично і психічно здорову людину і досліджувала феномен свідомості. Аналіз несвідомого психічного обмежувався або філософськими міркуваннями про незводимість психіки людини тільки до свідомості, або сферою фізіологічних досліджень про несвідомі рухові акти індивіду.

До відкриття “несвідомого З.Фрейд” прийшов особливим шляхом. Він йде від психічного симптому до несвідомого. Симптоми констатуються. Вони входять в дійсність як функціональні розлади організму або мислення і стають причиною страждання для ураженого суб’єкта, більш того – причиною скарг. До З.Фрейда ці скарги залишалися уперто непроникними для розуму психіатра. Але він не пішов прямим шляхом, від симптому до несвідомого. Він вибрав обхідний шлях через чагарники сновидіння, помилкові дії і навіть гостроти. До нього все це вважалося малозначним і особливо несерйозним в очах психіатрів.

З.Фрейд зупиняється на сновидінні, ляпсусі, жарті, тому що в них він знаходить ту ж структуру, що і в симптомі, не дивлячись на те, що вони не є патологічними явищами і зустрічаються в усіх людей. Таким чином, вони доводять, що несвідоме не є тільки особливістю хворої психіки. Усі “утворення несвідомого” об’єднує те, що подібно симптому, хоча і у меншій мірі, вони вислизають від самоконтролю. Як і симптом, вони виникають незалежно від волі суб’єкта, зводять “нанівець” його пильність і стають некерованими. У який раз З.Фрейд методично доводить, що їх можна розшифрувати і тим самим прийти до інтерпретації. Інтерпретація сновидінь стара як світ, але їх аналітична розшифровка – вигадка Фрейда. Та все ж між симптомом і іншими утвореннями несвідомого існує принципова різниця: симптом це константа суб’єкту, тоді як інші утворення несвідомого це явища короткочасні і нестійкі. Із цієї точки зору симптом – явище особливе, виняткове.

Насправді З.Фрейд не говорить про слово, він говорить про асоціацію думок. Пов’язувати несвідоме зі словом і мовою, значить переконатись у його індивідуальному характері. З.Фрейд відмінно усвідомлював цю особливість, але був вимушений припустити, що вона пов’язана з видовою спадковістю, що передається від покоління до покоління. Простіше зрозуміти, що несвідоме як – частинка мови – і це виявляється в постгіпнотичному навіюванні – це несвідоме, що стоїть однією ногою в Іншому. За З.Фрейдом, свідоме зобов’язане своїм існуванням несвідомому.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка