Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка4/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

ЛІТЕРАТУРА

  1. Устав о колониях // Свод законов Российской империи. – СПб., 1857. – Ч.2. – Т.ХІІ. – С. 344-351.

  2. Указ “Власть и привилегии Канцелярии опеки иностранных против других государственных коллегий” // ПСЗРИ-1. – Т.ХХVI. – №11888.

  3. Архів БКМ, допоміжний фонд, звязка 3Г.

  4. Отчет о землеустройстве за 1899 г. – Бердянск, 1900. – 61 с.

  5. Современное состояние садоводства в Таврической губернии /Сост. М.А. Дзюбин. – СПб., 1897. – 108 с.

  6. Очерки истории немцев и меннонитов юга Украины / Под ред. С.И.Бобылевой. – Д., 1999. – 231 с.

Зорина Гуга,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. М.М.Греб
ЖІНОЧІ ПРИКРАСИ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
Звичай декорувати людське тіло сформувався на зорі становлення людського суспільства як один з перших проявів культури. Найдавніші прикраси з’явилися в середині палеоліту. Спочатку оздобою слугували прості частини Всесвіту: квіти, пір’я, дерева, кістка, камінь, а також малюнки на тілі. Знахідки, знайдені на території України, свідчать, що місцеві жителі володіли мистецтвом різьби по кістці, виготовляли браслети з ікла мамонта та намиста з мушель. Між тою далекою добою і сьогоденням простягається період, упродовж якого розмаїття культур народжувалося, розвивалося, згасало, мігрувало територією сучасної України, залишаючи за собою унікальні духовні та матеріальні надбання і розмаїття прикрас [2, с.18].

Прикраси з дорогоцінних металів та коштовних каменів мають на Україні давні традиції. Найяскравішими зразками того часу є жіночі прикраси: шийні гривни, діадеми, сережки, браслети, намиста, підвіски, фігурні бляшки, нашивки на одяг [1, с.20].

Ремісники досконало володіли такими технічними прийомами як лиття, карбування, чернь, позолота, скань, зернь, емаль [3, с.32].

Виготовлення прикрас свій дальший розвиток знайшло в золотарстві, яке відіграло значну роль у розвитку української культури. Основними центрами золотарства були Київ, Чернігів, Львів, Кам’янець-Подільський. Ремісник-золотарі знали різноманітні прийоми обробки металу та каменю – кування, плавлення, лиття, а для оздоблення – карбування, позолота, філігрань, тиснення.

Кінець яскравому розвитку ювелірного мистецтва Русі поклали монголо-татари. Занепад тривав кілька століть. Вже в середині XVII ст. потужним осередком став Львів, де виготовляли діадеми, браслети, намиста, брошки.

На зламі ХІХ і ХХ ст. з’являються цілі династії майстрів у різних куточках України.

Війна на початку століття повністю припинила будь-який розвиток ювелірної справи в Україні.

Нечисельні роботи істориків і краєзнавців К.Фукси, Н.Вечеслави, В.Сбоєва, Н.Катанова та інших дають лише загальні уявлення про жіночі прикраси. У них коротко описаний зовнішній вигляд, характер декоративного оформлення, спосіб носіння лише деяких найбільш оригінальних прикрас [4, с.41].

Праці Н.Воробйова, Н.Гаріна дають більше уявлення про досліджувану проблему. Ці роботи не просто описові, вони мають елементи серйозного наукового аналізу. Але не дивлячись на це, до теперішнього часу в науковій літературі немає єдиного монографічного опису даної проблеми [4, с.45].

У цьому і полягає актуальність дослідження.

Мета роботи – проаналізувати наукову літературу, історичні джерела з питання вивчення жіночих прикрас з часу появи і до сьогодення.

При дослідженні роботи використано конкретно-пошуковий метод, а саме аналіз і систематизація джерел з проблеми; порівняльно-історичний – дослідження виникнення і формування прикрас у різний період історії; принцип конкретно-історичного аналізу появи і розвитку, що передбачає собою комплексний підхід до вивчення вказаної проблематики.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Бочаров Г.Н. Художественный метал Древней Руси Х-нач. ХІІІ вв. / Отв. ред. М. В. Седова. – М: Наука, 1984. – 319 с.

  2. Василенко В.М. Народное прикладное искусство. Истоки и становление І в. до нашей эры. – М.: Искусство, 1985. – 464 с.

  3. Ганжа П.О. Таємниці українського ремесла. – К.: Мистецтво, 1996. – 192 с.

  4. Голубець М. Начерк історії українського мистецтва. – Львів, 1988. – 262 с.



Марина Костюк,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. Ю.О.Руда
МОНГОЛО-КИТАЙСЬКА ІМПЕРІЯ ХІІІ-ХІV СТ.
Середньовічна Азія характеризується насамперед виникненням і розпадом величезних імперій. Їхня єдність дісталася військовим шляхом і, як правило, розпадалася під тиском національних регіонів. Все ж утворення подібних імперій впливало на окремі регіони. Як приклад можна назвати імперію монголів.

Отже, об’єкт дослідження: суспільно-політичний устрій та економічний розвиток Монголо-Китайської держави. Предмет дослідження: закономірності формування монгольського ярма в Китаї та засоби його впливу на соціально-економічний розвиток країни в ХІІІ-ХІV ст. Завдання: прослідкувати особливості завоювання монголами Китаю в ХІІІ ст.; дослідити зміни в соціальній структурі країни в зв’язку із монгольським панування в ХІV ст.; з’ясувати вплив монгольського завоювання на економіку Китаю в ХІV ст. Джерелами зазначеної проблеми є тексти середньовічних хронік китайських авторів. Питання висвітлено у вузівських підручниках з історії. Є також окремі статті та монографії: Л.Гумільова, Г.Вернадського, М.Крюкова, Є.Кичанова, в яких в основному вплив монгольских завойовників характеризувався як негативний, тобто такий, що призвів до деструктивних процесів соціально-економічного розвитку Китаю.

У ХІІІ ст. після кількох десятиліть перманентних війн Китай потрапив під вплив монгольських ханів. Титул великого хана, власне Монголію і Північний Китай дістав син Чингізхана – Угедей [2, с.518]. Китайці втратили свою державність, перетворившись на людей другого-третього сорту на власній землі. Щоб гарантувати стабільність режиму, китайцям заборонили мати зброю і коней, а в імперії проголосили свободу совісті [3, с.59].

З 1264 року (початку свого правління) й до початку ХІV ст. монгольські завойовники проводили політику безпосереднього визиску в економічному відношенні Китаю. Пізніше, з метою ефективнішого визиску території, почали використовувати більш цивілізовані методи.

Соціальна структура Китаю на початок ХІІІ ст. залишилася ще традиційною. 90% населення складали селяни і 10% - мешканці міст. Серед селянства економічна залежність від феодалів ще не була поширеною. Феодали утримували в своїх руках 2/3 земель країни, у відносинах із селянами обмежувалися здачею земель в оренду. Але орендна плата часто сягала 4/5 врожаю [4, с.316].

Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток монгольської держави в основному визначався військовими потребами, адже завоювання продовжувалися і далі. Основну військову силу династії Юань заснували самі монголи, та до армії широко залучалось і місцеве китайське населення.

Регрес в економіці країни проявився в розвитку великих рабовласницьких господарств. Перед монголами постала проблема необхідності відродження зруйнованого господарювання у “Піднебесній”. У ХІV ст. відбулися значні зрушення в розвитку промисловості: виготовленні тканин, виробництві паперу, скла, фарфору, лаку, гірничій промисловості, будівельній та інше. Політика мінімального втручання держави в економіку призвела до кризи.

Отже, завоювання, розпочаті за Чингізхана, були продовжені Хубілаєм. Війни Чінгісидів не збагатили Монголію. Значна частина монгольської знаті виселилась у завойовані країни. Навіть резиденція великих ханів у 1271 році була перенесена до Північного Китаю. У соціальній структурі вплив монгольського завоювання проявився перш за все в політичному домінуванні завойовників; традиційному китайському суспільстві зміни не зачепили самі складові соціальної ієрархії, змінився лише їх зміст. Розвиток ремісництва і торгівлі призвів до розширення мережі міст, що може свідчити про урбанізацію країни. Монголо-татарська навала пригальмувала цей процес, але не знищила його. Меркантильні інтереси більш ефективного визиску Китаю підштовхнули у ХІV ст. до внормованого господарювання. Та все ж монгольське панування призвело як до завершення феодалізації країни, так і до економічної кризи. Це й спонукало китайців до повстання та скинення монгольської династії з престолу.


ЛІТЕРАТУРА

1. Гумилев Л.М. В поисках вымышленного царства. – М., 1992. – 218 с.

2. Всемирная история в 10 томах / под ред. Н.А.Сидоровой, М., 1957. –Т.3.

3. История стран Азии и Африки в средние века / под ред. Ф.М.Ацамба. – М.: МГУ, 1987. – 318 с.

4. Рубель В.А. Історія середньовічного Сходу. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1997. – 464 с.

Дмитро Євсельєв,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник – к.іст.н., доц. Т.К.Захарченко
ПІВНІЧНОАФРИКАНСЬКА КАМПАНІЯ: РЕАЛІЇ ІСТОРИЧНИХ ФАКТІВ НА СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКОМУ ТЕАТРІ ВІЙСЬКОВИХ ДІЙ (1940-1943 рр.)
Друга Світова війна – найстрашніша подія у світовій історії. Вона охопила половину планети й більше 50 країн. Отже, актуальність даної тематики полягає в тому, що значна маса наших співвітчизників не знає навіть про існування в Другій Світовій війні такого театру воєнних дій, як Північноафриканський. Якщо ж і знають, то не надають йому особливого значення. Головне, що й наші діди й прадіди, і предки нинішніх англійців і американців боролися з тим самим ворогом – нацизмом.

Особливу увагу буде приділено дослідженням таких іноземних експертів військової історії як М.Спік, К.Дьоніц, П.Чемберлен й інші, матеріали робіт яких обов’язково будуть включені й об’єктивно використані. Також не будуть обійдені стороною праці радянських істориків.

30 січня 1939 р. британський уряд схвалив план ведення війни, представлений адміралтейством. План було складено зважаючи на війну з Німеччиною й Італією. Він також ураховував можливість активного втручання у війну Японії.

На першому місці в англійському плані поставало питання про захист атлантичних комунікацій. Це питання було названо “найважливішим”, тому що втрата комунікацій спричинили б за собою “швидку й остаточну катастрофу”. Другою за важливістю проблемою було Середземне море, де проходили танкери з нафтою з Перської затоки й торговельні судна з Індії й з Далекого Сходу. [1, c.41]. Взагалі, коли Італія в червні 1940 року вступила у війну, позиції Англії на Близькому Сході вкрай ускладнилися. Італійські ВПС зі своїх баз, розташованих на Сардинії й Сицилії, являли загрозу морським конвоям англійців у Середземному морі. Тому більшу частину підкріплень у Єгипет із цього часу союзникам довелося перекидати, використовуючи довгий шлях навколо Африки. Італійська армія окупувала Ефіопію й Сомалі. Звідси італійці могли загрожувати Судану на заході, Британському Сомалі на півночі й Кенії на півдні [2, c.154].

У цій ситуації у англійців не було багато варіантів рішення даної проблеми. Крім дій на морських комунікаціях супротивника, потрібно було активно оборонятися й на суші – у своїх колоніях. При теоретично можливому захопленні цього регіону могли вступити у війну на боці осі Туреччина й Іран, що привело б до важких наслідків, і виникала безпосередня погроза найбільшої колонії Британської імперії – Індії. Вона виявлялася фактично між двох вогнів – Японією на сході й німецько-італійськими військами – на заході. Саме тому королівські збройні сили мали тримати регіон до останнього [3, c.85].

Варто підкреслити одну важливу особливість воєнних дій у регіоні в 1941-42 роках. Справа в тому, що частинам ВПС, розміщеним у пустелях Північної Африки, доводилося задовольнятися другосортними літаками [5;140]; якісна перевага озброєння в країн вісі над союзниками до середини 1942 року була відчутною, але англо-американським військам вдалося стримати краще озброєного супротивника, та отримавши більш сучасну техніку, отримати остаточну перемогу.

Італійці сподівалися швидко розгромити слабкі, як їм здавалося, англійські сили в Північній Африці. Але запланований на літо 1940 р. наступ було відкладено.

Відновити наступ О’Коннору вдалося через три тижні, коли італійці вже зміцнилися в фортецях Бардія й Тобрук. 5 січня 1941 р. англійці взяли Бардію, а 22 січня – Тобрук. Але О’Коннор на цьому не зупинився. 5 лютого британці вийшли до узбережжя Середземного моря в районі Беда-Фомм, і війська Граціані знову потрапили в “казан”. Армія Граціані перестала існувати.

Англійці постійно підбивали американців до рішучих бойових дій у Європі або Африці. Однак американці, які вели важку війну з Японією, не квапилися. Лише восени 1942 р. США змогли активно підтримати своїх європейських союзників, узявши участь в операції “Торч” – потужному військово-морському десанті, що планували висадити там, де найменше очікували німці, – у Французькій Північній Африці. Операція “Торч” розвивалася на двох ізольованих ділянках африканського узбережжя. Перша група військ, що очолив генерал Дж.Паттон, висаджувалася в районі марокканського міста Касабланка, друга – на території Алжиру. При спробі захопити Касабланку французькі війська вчинили стійкий опір. Друга десантна група теж зіштовхнулася із твердим опором у районі міст Оран й Алжир. Але наступного дня операція закінчилася, коли адмірал Ф.Дарлан віддав наказ про припинення вогню [6, c.186].

7 квітня війська союзників, що наступали із заходу й півдня, з’єдналися в районі Гафси. Рівно через місяць англійці увірвалися в місто Туніс, а американці – у порт Бізерта. Британські танки вийшли до східного узбережжя колонії. 13 травня 1943 р. трагедія завершилася. Усі, навіть дрібні, вогнища опору виявилися подавлені, і в полон до союзників потрапило близько 150 тис. чоловік. Бій за Туніс закінчився. Північна Африка була відвойована союзниками [6, c.191].

Таким чином, Північноафриканська кампанія, яка тривала майже 4 роки завершилася остаточною перемогою англо – американської коаліції.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Дениц К. Подводный флот рейха. – Смоленск: Русич, 1999. – 448 с.

  2. Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетів університетів. – Львів: Афіша, 2003. – 430 с.

  3. Лиддел Гарт Б.Г. Вторая мировая война. – М.: АСТ, Спб.: Terra Fantastica 1999 – 426 c.

  4. Советская Военная Энциклопедия: В 8 томах / Пред. л. ред. комиссии Н.В. Огарков. – М.: Воениздат, 1979.

  5. Спик М. Асы союзников. / Пер. с англ. А.А.Жеребилова; Худож. П.Трофимов. – Смоленск: Русич, 2000. – 464 с.

  6. Типпельскирх К., История Второй мировой войны. – Спб.: Полигон; М.: АСТ, 1999. – 583 с.



Тетяна Крот,

3 курс соціально-гуманітарний факультет.

Наук. керівник: ст. викл. Т.П.Макаренко
ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВЧОГО РЕГУЛЮВАННЯ УСИНОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ
Більше ста тисяч дітей в Україні живуть без батьків. Із точки зору моралі – ганьба для суспільства, адже багато з цих дітей є сиротами при живих батьках, які відмовилися від них. Держава відкриває для безбатченків будинки дитини та інтернати, але, безумовно, що найкращим виходом для дитини було б усиновлення справжньою родиною, але тут на заваді стають як економічні, так і бюрократичні перепони. На сьогоднішній день проблема набула актуальності в такій мірі, що 2008 рік в Україні проголошений роком національного всиновлення.

Метою даного дослідження є спроба проаналізувати чинні нормативно-правові акти з усиновлення, та на основі їх аналізу виявити причини більш активного всиновлення українських дітей громадянами інших держав.

У ст. 20 Конвенції про права дитини зазначено, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка у її найвищих інтересах не може бути залишена у такому оточенні, має право на особистий захист і допомогу з боку держави. Відповідно до ч.3 ст.52 Конституції, утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу.

Особливе місце серед форм постійного влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, посідає усиновлення. До осіб, які можуть бути усиновлювачами, закон (ст. 211 СК) пред’являє певні вимоги. У ст. 213 СК міститься перелік осіб, яким законом надається переважне право на усиновлення дитини за наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити її. Насамперед, таке право має громадянин України, в окремих випадках дітей, які є громадянами України, у нашій державі можуть усиновлювати іноземці. Це здійснюється на загальних підставах, встановлених гл.18 СК (ч.1 ст.283 СК). Не секрет, що українські сироти сьогодні мають більший “попит” за кордоном, аніж на батьківщині. В останні кілька років Україну стали активно відвідувати громадяни США, Італії, Іспанії, Франції з метою усиновлення українських дітей. За даними відділу міжнародного усиновлення Консульської служби державного департаменту США, в 2006 році посольством США в Києві було видано 1566 віз для дітей, усиновленими американськими громадянами. Україна посіла 5місце за кількістю виданих віз для дітей, усиновлених американцями. Якщо порівняти кількість віз, виданих згаданим відділом у 1998 р. – загалом 180, – то можна з упевненістю констатувати, що Україна стала для громадян США чи не останньою країною-донором дітей, що надають для усиновлення [3].

Чому ж наших дітей усиновляють переважно іноземці? По-перше, це необтяжливий механізм законодавчого регулювання процедури усиновлення для іноземних громадян, який і призводить до того, що кількість українських дітей, усиновлених іноземними громадянами упродовж останніх років, збільшилась в декілька разів [2, с.40]. Так, наприклад, за десять місяців (з січня по жовтень) 2005 р. зареєстровано 22108 дітей, яких потрібно прилаштувати. Із них 11228 були взяті під опіку і піклування, 1068 – влаштовані в різні заклади неінтернатних форм, 860 – усиновлені українськими громадянами, 827 – іноземними. В установи сімейного типу потрапили 266 дітей, а в інтернати – 8850 [4].

По-друге, не останню роль відіграє і той факт, що усиновлення в Україні відносно безкоштовне. По-третє, процедура усиновлення в Україні є досить не тривалою (3-4 тижні). Чинне українське законодавство не передбачає обмеження максимального віку для усиновлювачів, що надає можливість усиновити маленьку дитину тим іноземним громадянам, шанси яких на усиновлення у себе на батьківщині, з огляду на їхній вік, є мінімальний.

Таким чином, недосконалість законодавства з усиновлення спричинює негативні наслідки для держави в цілому. Міжнародні спостерігачі переконані, що дітей в Україні і в інших країнах СНД крадуть. Під приводом усиновлення над дитиною можуть знущатися фізично, морити голодом, використовувати як сексуальний об’єкт. Все це зумовило Російську Федерацію, а за нею і Україну, накласти мораторій на міжнародне всиновлення. Віддаючи своїх маленьких громадян на чужину, наша країна не тільки втрачає так званий людський потенціал, а й посилює свій негативний імідж в очах цивілізованого світу.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Лисенко Х. Становлення сучасного правового механізму захисту прав дитини у міжнародному усиновленні // Право України. – 2006. – №6. – С. 22-26.

  2. Лисенко Х. Сучасний стан та проблеми законодавчого регулювання захисту прав дитини при здійсненні міжнародного усиновлення в Україні // Право України. – 2006. – №3. – С. 39-42.

  3. Режим доступу: http//Justinian.com.ua/article.php.id.

  4. Режим доступу: http//comrade.com.ua/ukr/print/Dity_kudy.html.



Юлія Зубрєва,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. Г.В.Тимченко
ВІДПОВІДНІСТЬ РЕАЛІЗАЦІЇ ЛІКАРЯМИ МЕДИЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВУ УКРАЇНИ ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я
Професія лікаря є однією з найбільш “складних” із юридичної точки зору. Ця “складність” пояснюється самим фахом: з одного боку, медики рятують життя безнадійно хворій людині, а з іншого, – помилки в роботі, неправильні дії медичного персоналу в тій чи іншій ситуації часто приводять лікаря на лаву підсудних. Саме на другому аспекті ми і зупинимось, адже самі умови сьогоднішнього існування, низький рівень життя в Україні диктують необхідність звернення до проблем реалізації із боку лікарів законодавства про охорону здоров’я.

В Україні взаємини пацієнта і лікаря регулюються декількома законодавчими актами, найбільш значимими серед яких є Конституція і Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”.

Для ознайомлення з реальною картиною стосунків між медиками і пацієнтами доцільно буде звернутися до статистики. Дані соціологічного дослідження ситуації із правами пацієнтів в Україні показали, що шість із десяти пацієнтів стикаються з порушенням своїх прав у лікувальних закладах країни.

Причин лікарських правопорушень декілька. Перш за все, далеко не кожен ображений пацієнт буде скаржитись, оскільки, коли людина починає почувати себе краще, вона одразу забуває про свій намір звернутися до суду. Останній, як правило, вимагає немалих матеріальних витрат і триває роками. Пересічні громадяни не наважуються сперечатися в суді з медиками, вважаючи справу програшною, адже доводити провину лікаря будуть його колеги. А в провінції, де зазвичай один медичний заклад, пацієнти не пред’являють претензій, бо звертатись до цього ж лікаря їм доведеться ще не один раз. Причиною порушення є також необізнаність із правовими нормами, що регулюють медичну діяльність, або нехтування ними на практиці. Та, вивчаючи Кримінальний Кодекс України, можна побачити, що майже за всі недоліки, помилки та зловживання, допущені лікарем у процесі діяльності, його можна притягти до кримінальної відповідальності. Для цього в Кодексі є як мінімум 24 статті, які можна застосувати до всіх медичних працівників. Сьогодні проти медиків можуть бути порушені кримінальні справи за звинуваченнями, починаючи від умисного вбивства (ст. 115 КК України) і закінчуючи незаконним поміщенням в психіатричний заклад (ст. 151 КК України). На практиці злочинна недбалість нерідко пов’язана з медичною неграмотністю. Існує омана, що незнання своїх обов’язків не тягне за собою кримінальної відповідальності. Це неправильно, оскільки з лікарським дипломом молодий фахівець одержує не тільки право займатися лікарською діяльністю, але й бере на себе обов’язок уміти це робити і відповідальність за спричинену шкоду.

Проаналізувавши факти і визначивши причини правопорушень медиків, які забули принцип “не зашкодь”, ми пропонуємо такі шляхи вирішення поставленої проблеми: розробка нормативної бази для введення обов’язкового медичного страхування в Україні; інформування з залученням ЗМІ всіх громадян про їхні права як пацієнтів; ознайомлення практикуючих лікарів і медичних працівників зі статтями Кримінального Кодексу України, за якими проти них можуть бути порушені кримінальні справи; обов’язкове введення спеціального навчального курсу в медичних закладах освіти з метою ознайомлення майбутніх медичних працівників з їхніми обов’язками та відповідальністю, яку вони можуть понести відповідно до чинного законодавства; для отримання сертифіката, крім належних знань з обраної спеціальності, проходження лікарем тестування з питань законодавства в галузі здоров’я громадян; посилення державного контролю і нагляду в галузі охорони здоров’я шляхом створення спеціально уповноважених комісій; створення об’єднань громадян для захисту своїх інтересів, і як наслідок – механізмів контролю з боку громадськості.
ЛІТЕРАТУРА


    1. Закон України від 19.11.1992 p. № 2801-ХІІ. Основи законодавства України про охорону здоров’я. – Режим доступу: http://www.nau.kiev.ua

    2. Кримінальний кодекс України (прийнятий Верховною Радою 05.04.2001 p.). Режим доступу: http://www.nau.kiev.ua

    3. Турак Й.А. Етичні та правові засади медичного втручання. – Ужгород, 2002. – 184 с.

    4. http://www.patright.org.ua/facts.html.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка