Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка3/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

ЛІТЕРАТУРА


  1. Антонович В.Б. Коротка історія козатчини / Передм. І.І.Глиця. – К.: Україна, 2004. – 304 с.

  2. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний / Пер. з рос. В.А.Чуйка; Передмова, коментарі і примітки Т.Я.Сергієнка. – Дніпропетровськ: Січ, 1991. – 70 с.

  3. Крип’якевич І., Гнатович Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) // Упор. Б.З.Якимович. – 4-е вид., змін. і доп. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.



Максим Настас

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. О.С.Любанська
ІНКОРПОРАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СКЛАДУ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ У XVIII СТ.
Події Північної війни (1700-1721 рр.) призвели до суттєвих змін у становищі українських земель. Даний матеріал дає можливість охарактеризувати наслідки антимосковського виступу Івана Мазепи, які проявилися в поступовому привласненні українських земель російським самодержавством.

Петро І, який до “зради” І.Мазепи принаймні робив вигляд, що шанує українську автономію, тепер вирішив остаточно її ліквідувати. Поступово, крок за кроком, однак доволі систематично. Петро І запровадив на українських землях свого роду політику геноциду: фізично знищував населення, грабував матеріальні та природні ресурси, викачував інтелектуальні сили [2, c.131].

Передусім імператор узявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Уже під час виборів нового гетьмана Лівобережної України царський уряд почав нав’язувати свою волю. Слід зазначити, що до Глухова прибуло небагато старшини, яка прагнула вручити булаву Полуботку. Однак Петро І заявив, що з Полуботка може вийти новий “мазепа” і віддав булаву Скоропадському. Нові статті після виборів гетьмана Петро І не підписав, мотивуючи тим, що в країні складна віськова ситуація. Гетьман ледь наважився звернутися з проханням підтвердити права та вольності Гетьманщини, на що отримав «Решительный указ», відповідно до якого козацтво, по суті, підпорядковувалось російському престолу. Відтепер царські воєводи могли цікавитися внутрішніми справами України, втручатись у місцеве судочинство тощо. Новим було й те, що до гетьмана приставили регента – стольника Ізмайлова, який мав таємну інструкцію стежити за інакомислячими українцями [4, c.133].

Ще одним проявом посилення російських впливів стало перенесення гетьманської столиці з Батурина до Глухова – містечка майже на російсько-українському кордоні. Імператор почав сам призначати полковників без гетьманської ухвали.

Також обмеження торкнулись сфер торгівлі, культури, церковного життя тощо.

Наступним ударом по автономії було заснування в 1722 р. Малоросійської колегії, яка ніби лише мала навести лад у фінансових та судових справах. Насправді ж царський уряд шукав нові джерела для поповнення казни і нові важелі для управління Гетьманщиною [1, c.135]. П.Скоропадський намагався протестувати, однак не вдало. Після його смерті гетьманом став Полуботок, який продовжив політику свого попередника. Однак влади він не мав – вона перейшла до Генеральної Військової Канцелярії, яку гетьман формально очолював. Реальна ж влада залишалась за Малоросійською колегією.

Петро І довго не дозволяв обирати нового гетьмана, мотивуючи це тим, що всі гетьмани від Хмельницького до Скоропадського були зрадниками [2, c.134]. Саме тому гетьмана можна буде обрати лише тоді, коли царський уряд підшукає відповідну надійну кандидатуру. На практиці це означало лише те, що Петро І вирішив остаточно ліквідувати українське гетьманство.

Однак Полуботок часто діяв всупереч постанов Колегії. Зокрема впроваджував судову реформу та створював нові форми адміністративною влади. Фінал Полуботка відомий. Зазнали репресій і інші діячі генеральної старшини. Після цього настало певне затишшя. Усі зайнялися приватними справами й дбали виключно про збереження свого матеріального добробуту. Краєм керувала Малоросійська Колегія.

Наведені факти незаперечно свідчать про те, що російське самодержавство прагнуло зруйнувати державність на українських землях і перетворити ці території на елементарну російську колонію, що в кінцевому підсумку і призвело до занепаду, а пізніше й до тотальної ліквідації Гетьманщини. Колонізаторська політика російського царизму досягла поставленої мети і спричинила появу значної кількості перешкод на шляху до становлення української нації.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Грабовський С., Ставроян С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К.: Генеза, 1995. – 205 с.

  2. Історія України та її державності: Підручник/Під ред. А.Є. Дещинського. – Львів: Бескид-Біт, 2005. – 324 с.

  3. Липинський В. Україна на переломі. – Львів: Калина, 1991. – 90 с.

  4. Політична історія Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах / Упор. Л.Г.Мельник. – К.: ІЗМН, 1997. – 256 с.



Ольга Осадчук,

2 курс соціально-педагогічного факультету.

Наук. керівник: к. іст. н., доц. Ю.В.Войцехівський
ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКЕ ДВОРЯНСТВО: ОБСТАВИНИ ФОРМУВАННЯ (КІНЕЦЬ XVIII СТ.)
Наукова актуальність цієї теми полягає у намаганні відійти від традиційного та обмеженого у своєму радянському марксистко-ленінському трактуванні формаційного підходу висвітлення історії, що акцентував увагу на суто соціально-економічних аспектах існування дворянської верстви. У дослідженні робиться спроба комплексно відобразити соціальну специфіку дворянства Південної України у останній чверті ХVІІІ століття, акцентуючи увагу на його історично-правовому формуванні.

Ступінь досліджування проблеми виділяє такі дослідницькі завдання: висвітлити особливості ментальності дворянського стану в Російської імперії за часів Катерини II; прослідкувати фактичне формування нового українського дворянства на базі полково-сотенної старшини та його юридичного оформлення на загальноімперському рівні; визначити соціальну специфіку дворянства південного регіону, його базу формування та склад; показати на конкретних прикладах форми і методи, за допомогою яких велось дослідження.

Головна мета дослідження, враховуючи актуальність, наукове і практичне значення, полягає у висвітленні соціальних та юридичних аспектів формування дворянського стану на територіях під російської України взагалі та її південної частини зокрема в кінці ХVІІІ ст.

Порівняльно-історичний метод дозволив розглянути спільні та специфічні риси “малоросійського” та “великоросійського” дворянства, дворянства південних провінцій та центру Російської імперії.

Дослідження станової історії дворянства Південної України кінця ХVІІІ ст. є неодмінною умовою комплексного розуміння історичного розвитку південного регіону. Дворянство виступає в історії Російської імперії як провідна верства феодально-кріпосницького суспільства, соціальна база абсолютної монархії, керівний стан, у руках в якого знаходилися всі важелі центральної та місцевої влади.

Остання чверть ХVІІІ ст. стала апогеєм розквіту і в той же час початком занепаду дворянської монархії абсолютизму Російської імперії. Політичною ареною цього часу став Південь України. Знищення Запорізької Січи стало знаковою подією української історії.

Дворянський стан – носій прогресу та регресу українського суспільства, зробив свій вибір у бік злиття в правах та привілеях із “великоруським” дворянством. У роботі було прослідковано фактичне формування нового українського дворянства на базі полково-сотенної старшини та процес його юридичного оформлення на загальноімперському рівні.

Визначено соціальну специфіку дворянства південного регіону, його базу формування та склад (дворяни-військові, дворяни-чиновники, дворяни-купці, іноземне дворянство ). Консервативна стара аристократія не визнавала нового дворянства Малої Росії та Півдня, великі капітали південних поміщиків, їх заслуги перед державою та єдине законодавство імперії прискорювало процес уніфікації “малоросійського” дворянства.

Вивчення дворянського стану південної України є необхідною складовою вивчення історії нашого регіону, України та Європи.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII століття: аналіз джерел. – К., 2000. – 308 с.

  2. Летопись Екатеринославской Учёной Архивной комиссии. – Екатеринославль, 1911. – Вып. 7.

  3. Романович-Славатинский А. Дворянство в России от началаXVIII века до отмены крепостного права. Свод материала и подготовительные этюды для исторического исследования. – СПб: Типография министерства внутренних дел, 1870.

  4. Российское законодательство X-XX вв. – М.: Юрид. лит., 1987. – 528 с.

  5. Троицкий С.М. Русский абсолютизм и дворянство в XVIII в. Формирование бюрократии. – М.: Наука, 1974.

  6. Український селянин: праці Науково-дослідницького інституту селянства / Інститут історії України НАН України. – Черкаси, 2000. – Вип. 1. – 97 с.



Павло Демиденко,

3 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.іст.н., доц. А.В.Мороз
Акт злуки в історіографії його сучасників
Зараз гостро постає питання про возз’єднання українських земель у єдиній державі. Але в багатьох випадках вона висвітлюється однобічно. Дехто прагне звести її до 1919 року, інші – до 1939 року. Такий підхід не відображає всієї картини історичного процесу возз’єднання українських земель у єдиній державі.

Вважається, що треба долати тенденційність і вивчати історію без упередженості, на основі сукупності усіх фактів. Це насамперед стосується проблеми соборності українських земель [5, c.5].

Радянські історики лише зрідка, похапцем зверталися до подій 22 січня 1919 р., розглядаючи об’єднання УНР і ЗУНР як “намагання згрупувати всі сили української буржуазії в єдиний контрреволюційний фронт, спрямований проти встановлення на Україні радянської влади” (“антинародний договір”) [4].

Акт Соборності викликав неоднозначну реакцію і суперечливу оцінку серед політичних діячів тих часів: одні, визнаючи проголошення української соборності великим історичним актом, все ж таки вважали, що воно мало лише декларативне значення (В.Капелюшний, М.Горєлов, С.Витвицький, С.Баран, С.П’ятаченко та ін.). “Це проголошення української соборності було великим історичним актом, – відзначав останній прем’єр-міністр уряду УНР І. Мазепа. Але фактично воно мало лише декларативне значення.” [2, c.177]; особливої уваги заслуговують погляди на Акт Злуки В.Винниченка, С.Петлюри і М.Грушевського. Не викликав у В.Винниченка емоцій соборницький процес. 21 січня він записав у щоденнику: “Завтра має бути урочисте проголошення з’єднання Західної і Східної Українських Республік у єдину Українську Народну Республіку” [1, c.313]. Через декілька років В.Винниченко писав, що “це було тільки формальне поєднання…” [2, c.177]. М.Грушевський у листі до канадських українців він зазначає: “Нарід наш висловив свою волю, щоб Україна була одна." А С.Петлюра у листі до Ю.Гуменюка писав: “Фактично ідея соборності була фразою, якою користувалися для святкових промов і декларацій.”; існувала й точка зору, що така “недовершена злука” українських республік стала джерелом конфліктів в 1919 р. і привела “до багатьох непорозумінь і до катастрофи обох віток українських армій”. Посол у Відні В.Липинський радив лідерам ЗУНР не йти на негайну і беззастережну злуку, бо майбутнє УНР – непевне. Підписуючи “предвступний договір”, Д.Левицький говорив, що мав враження, ніби скаче в темряву. Згодом Л.Цегельський писав, що частина депутатів ЗУНР мала таке почуття, ніби вони здорову частину України пришивають до зараженого божевіллям організму.[5, c. 7-9]; своєрідний і досить вмотивований погляд на українську соборність мав С.Рудницький, який у 1918-1919 рр. був радником при уряді ЗУНР. Він писав: “Величезної шкоди принесла всій українській справі передчасна сполука(не федерація, а просте з’єднання Галичини з Великою Україною на тактико-політичному полі). Нерозважлива злука створила певні проблеми для Франції і Англії та дала неабиякий козир у руки Польщі...” [6, c.170]; інші вважали, що Акт злуки був завершеним, узаконеним і мав офіційне значення(Д.Вітовський та ін.). Л.Цегельський говорив: “Це така дата, що її виучувати будуть напам’ять українські діти грядущих поколінь…” Оцінюючи цю важливу подію, український політичний діяч і публіцист С.Єфремов писав: “Розпанахане, од віків переполовинене, тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах” [3, c.4].

Отже, Акт злуки наочно показав безперспективність спроб роз’єднати український народ, протиставити українців один одному. Він спирався на споконвічну мрію народу про незалежну, соборну, національну державу, став могутнім виявом волі українців. [4]
Література


  1. Кульчицький С., Солдатенко В. Володимир Винниченко. – К., 2005. – С. 313.

  2. Павлюк О. Дипломатія злуки: до питання про об’єднання УНР та ЗУНР // Всесвіт. – 1992. – № 1/2. – С. 176-178.

  3. Прихилимо одне до одного свої серця... / Ред. М.Г.Спиця. – Вінниця, 2006. – 24 с.

  4. Сеньків М., Думинець І. З історії боротьби за соборність українських земель 1917-1945 рр. – Дорогобич, 1995. – С. 5-14.

  5. Фігурний Ю. Проблеми українського державотворення в працях Степана Рудницького // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького. – К., 2003. – С. 170.



Тетяна Мирошниченко,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: ст. викл. Ю.О.Руда
ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ ПРАПОР: ІСТОРІЯ CТАНОВЛЕННЯ
Із проголошенням незалежності України національні гімн, герб і прапор стали символічним утвердженням самостійності держави. Національна символіка, яка після затвердження Верховною Радою України стала державною, покликана відігравати велику роль у вихованні молоді, формуванні національної свідомості і громадянського патріотизму.

Державний прапор — одна з офіційних емблем держави, що символізує її суверенітет. Але, чи в усі часи жителі України вважали за свій прапор – жовто-блакитне полотнище і чи було воно єдиним претендентом на звання загальнонаціонального? На ці актуальні питання з моменту становлення української державності ми і спробуємо дати відповідь у своєму дослідженні.

Вивченням даного питання займалося не одне покоління вітчизняних науковців. Ще за часів національно-визвольних змагань питанню національного прапора у своїх працях відводили місце М.Грушевський та В.Винниченко. Пізніше деякі дослідження з даної тематики з’являлися в емігрантських колах українських істориків. У радянській державі через ідеологічні й політичні питання жовто-блакитний прапор, як історичний символ, не міг бути предметом неспотвореного дослідження. І лише за часів перебудови історики починають розробляти дану тему. Серед них виділяються своїми ґрунтовними долідженнями А.Гречило, В.Ткаченко, В.Сергійчук, К.Гломозда та Д.Яневський.

Історія примхливо розпорядилася долею старовинних прапорових барв і гербів, що в різні часи почали своє життя на українських землях.

Історичні джерела донесли до нас досить скупі відомості про кольори прапорів Київської Русі. Та все ж таки, серйозне вивчення кольорових композицій у літописних пам’ятках дало підставу російським геральдистам назвати у 1910 р. синій і жовтий серед державних кольорів Давньої Русі, спадкоємницею якої була передусім Україна [2, с.14-15].

У епоху пізнього середньовіччя у гербах Львівщини, Поділля, Холмщини, Закарпаття зустрічаються синій та жовтий, кольори. Червоний колір Київської землі трансформувався з часом у малиновий прапор запорозьких козаків, (XV-XVI ст.). Проте, окрім малинового прапора, козацькі полки мали прапори різних кольорів, у тому числі жовті, сині, зелені та ін. Унаслідок політичної розчленованості та відсутності своєї державності в Україні за часів феодалізму єдиної уніфікованої символіки практично не існувало.

Жовто-блакитний прапор, відгомін старовинної територіальної символіки, з’явився як етнічний символ українського населення в Австрійській імперії під час революції 1848 р. У даному регіоні він виконував цю функцію загалом майже століття. 1917 р. він став символом національного руху, що розвивався з особливою силою як реакція на повалення Російської імперії. У Східній Україні поєднання цих кольорів у той чи інший спосіб траплялося в традиції бойових знамен козацтва XVII—XVIII ст., яка не встигла цілком оформитися, а також у колористиці місцевих територіальних та міських гербів.

Як національний прапор українського народу жовто-синє знамено було визнано окупаційною владою Польщі в Галичині (1920-30 рр. ) [1, с.29].

Із часом на східних українських землях жовто-блакитні прапори стали відомі лише як символіка антирадянських сил. Після 1939 р. ці прапори пов’язувалися з діяльністю ОУН.

На державному прапорі УРСР з 1949 р. блакитна смуга поєдналася з пролетарським червоним кольором.

Із розпадом СРСР українці повернули собі споконвічні символи, у тому числі і жовто-блакитний прапор, що і було закріплено в основному законі держави – Конституції.

Поєднання кольорів синього і жовтого може трактуватися багатозначно: золотаві хлібні лани і мирне блакитне небо над ними, синя дніпровська або морська хвиля і жовтий пісок. Жовте — вогонь і синє – холод – два полюси буття, але водночас і два кінці осі, навколо якої це буття обертається [3, с.10-11].

Жовто-блакитний прапор має складну і досить цікаву історію, що нерозривно, упродовж віків, була пов’язана з долею українського народу. Досліджуючи походження символу нашого народу ми глибше усвідомлюємо неповторність і різнобарвність його історії, переконуємося в тому, наскільки важливим для наших пращурів було вшанування власного жовто-блакитного стягу.
ЛІТЕРАТУРА

1. Литвин Н. Символіка незалежної України // Позакласний час. – вересень №17. – 2005 – C. 29-30.

2. Сергійчук В.І. Доля української національної символіки. – К.: Знання УРСР, 1990. – 48 с.

3. Супруненко В.П. Народини: Витоки нації; символи, вірування, звичаї та побут українців. – Запоріжжя: МП “Берегиня” – СП “ФАЄЗ”, 1993. – 136 с.



Євген Гнибіда,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: д.іст.н., проф. І.І.Лиман
ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ПРОВЕДЕННЯ ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИХ ЕКСПЕДИЦІЙ ІЗ МЕТОЮ ДОСЛІДЖЕННЯ УСНОЇ ІСТОРІЇ
Актуальність та необхідність досліджень усної історії визначені сьогоднішніми потребами української історичної науки. Звернення до особистості, зростання інтересу до суспільної історії поставили проблему відповідної джерельної бази. Поняття “усна історія” впевнено входить у словник вітчизняних науковців. Дослідники все частіше звертаються до усних свідоцтв, здатних значно доповнити повідомлення писемних документальних джерел. ХХ ст. стало періодом кардинальних трансформацій у дослідженні усної історії. Усна історія – це словесне повідомлення, що являє собою переказ тверджень із минулого, що знаходиться за межами нинішнього покоління [1; 2]. Першою країною, де усна історія отримала належне академічне визнання, були Сполучені Штати Америки. На даному етапі ця проблема є маловивченою. У дослідженнях усної історії зустрічаються дві протилежні тенденції: прагнення підкреслити новаторство усної історії, але в той же час і її глибоке коріння, тобто представити справу так, ніби усна історія існувала завжди.

Мета роботи полягає в реконструкції досліджень усної історії шляхом проведення історико-етнографічних експедицій. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань: 1) вивчення основних аспектів проведення інтерв’ю; 2) аналіз дослідницького процесу; 3) висвітлення сутності усної історії.

Для вирішення завдань, поставлених перед дослідженням, були використані такі загальнонаукові методи, як: метод “поступательной апроксимации”, ілюстративний метод, метод аналітичного порівняння, метод згоди, метод відмінності і метод сходження від абстрактного до конкретного, восходження від конкретного до абстрактного.

Відзначаючи особливий зміст усних джерел, розумієш, що усна історія розповідає про повсякденне життя й матеріальну культуру людей [7, с.16]. І що характерно, усі, з ким довелося спілкуватися, хотіли переїхати з села до міста, щоб самовдосконалюватися, розширювати світогляд. По-справжньому унікальна особливість усного джерела – суб’єктивність розповідача. Те, у що вірять інформанти, у тій же мірі складає історичний факт, що й реально зафіксована подія. Так, коли Н.Мазенко, розповідаючи про тяжке життя на селі під час колективізації, помилково переносить цю ключову подію з одного хронологічного контексту в інший, це не примушує нас сумніватися в дійсності цієї події. А дозволяє зрозуміти, що таким способом можна побачити основне – осмислення селянами своєї злиденної ролі в історичному процесі колективізації. Або коли Євген Білоусов розповідає про пережиті в роки Радянської влади протиріччя на шляху до осмислення релігії, стає зрозуміло, які психологічні зусилля доводилося затрачати людям, щоб змиритися з діючим політичним режимом і зберегти свою особистість. Так в особі однієї людини ми бачимо психологічно зламане покоління.

У межах усної історії має важливе значення інтерв’ювання. Зрозуміло, що інтерв’ю – це спосіб отримання інформації про людей. Інтерв’ю, як дослідницький процес, складається з чотирьох аспектів: вислуховування респондента; запис біографії респондента; конструювання предмета обговорення [6;17]; транскрибування і монтування матеріалів інтерв’ю.

Після того, як інформація стала записаною, вона набуває постійного, незмінного характеру і є історичним свідоцтвом, незалежно від того, була вона широко відома в суспільстві чи ні.

Зіткнення різноманітних точок зору – „конфлікт” або „пошук єдності” – це саме те, що поряд з іншими речами дозволяє усній історії зберігати свою привабливість для дослідників.

У результаті вивчення проблеми можна зробити такі висновки:

1. Дана робота допоможе розкрити деякі особливості усних джерел, характерних для Бердянського краю. Перш за все, те, що усні джерела – достовірні. Специфічна цінність їх полягає не стільки в їх спроможності зберігати минуле, скільки в самій їх зміні під дією пам’яті. Ці зміни показують зусилля розповідачів осмислити минуле, надати своєму життю якоїсь визначної форми, вмістити свою розповідь у якийсь історичний аспект.

2. Усна історія існує стільки ж, скільки і сама історія. Вона була першою формою історії. Усна історія розвивалась там, де в межах самої історичної науки збереглась традиція польових досліджень, наприклад, у політичній і місцевій історії.

3. Основним інструментом в дослідженні усної історії є інтерв’юрування. Інтерв’юрування може містити такі критерії як традиційні так і феміністичні парадигми, які застосовуються по-різному, у залежності від поставленої мети.
ЛІТЕРАТУРА

1. Вансина Я. Усна традиція як історія. – Режим доступу: www.iatp.by/texts.htm

2. Клименкова Т. Феміністичні стратегії інтерв’ювання і аналізу даних // Проговорювання та прослуховування з жіночої точки зору. – №1. – С. 12-35. – Режим доступу: www.nauka-shop/mod/productID.

3 Харевен Т. Покоління в історичному періоді. – Режим доступу: www.ntwlocalhistory.com



Тетяна Каліберда,

4 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник – к.іст.н., доц. Т.К.Захарченко
КУЛЬТУРА САДІВНИЦТВА, ВИНОГРАДАРСТВА ТА ВИНОРОБСТВА ПРИАЗОВСЬКИХ НІМЦІВ І МЕНОНІТІВ (ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.). ПЕРСПЕКТИВИ РЕАНІМАЦІЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ГАЛУЗЕЙ ВИРОБНИЦТВА
Використання досвіду попередніх поколінь завжди є актуальним питанням сучасності. Метою даного наукового дослідження є аналіз стану сільськогосподарського виробництва ХІХ – початку ХХ ст. на території Північного Приазов’я та пошук раціональних шляхів щодо відродження цих галузей господарювання. До даної тематики у різні періоди звертались провідні українські, російські та ін. зарубіжні дослідники. Найбільш фундаментальні дослідження належать А.Клаусу К.Дружиніної, І.Павловському, Ф.Кепен, С.Олексеєнко, А.Кондури та ін.

Перші переселенці-колоністи Північного Приазов’я – меноніти (протестанти, послідовники Менно Сімонса, вихідці з Нідерландів) були переважно землеробами [8], без будь-якого досвіду виноградарів чи садоводів. Їм надавалися деякі пільги, відмежовувалася цілими ділянками придатна до сільського господарювання земля [1], але переселенцям-колоністам ставили вимоги щодо облаштування набутих російським урядом прикордонних територій. Серед цих умов першочерговим завданням колоністів було розведення садів, виноградників та лісосмуг, що само по собі в природнокліматичних умовах степового регіону викликало сумніви навіть у царської адміністрації та науковців.

Переселенцям необхідно було виробити власну культуру землекористування в екстремальних умовах степового регіону. Під садівництво чи для влаштування лісових смуг ґрунт місцевості північного Приазов’я потребував спеціальної обробки. Його зорювали разом із добривами, надавали час для зволоження і тільки на наступний рік висаджували сажанці. Власно кажучи, це була зовсім нова система землекористування, започаткована менонітом І.Корнісом: так званий “чорний пар” для утримання вологи.

Починаючи з 30-х рр. ХІХ ст. садівництво розповсюдилося по всьому Приазовському регіону і надало поштовх розвитку помології (сортовиведенню). У регіоні було створено Товариство сільського господарства Південної Росії, Помологічний комітет, крім того, з 1844 р. Імперський ботанічний сад став Головним училищем садівництва, який забезпечував Південну Україну досвідченими фахівцями.

Колоністи звернули увагу на переробне виробництво. Уже в 30-ті рр. ХІХ ст. меноніти Північного Приазов’я експлуатували три рідких на той час оцтових заводи, які щорічно виготовляли продукції на суму 4552 крб. [6; с.68]. На хуторі І.Корніса була влаштована сушильна пічка для фруктів, що дозволяло запобігти втратам врожаю та підвищувало якість сухофруктів. Серед менонітів визначилася ціла плеяда виноробів: Я.Шмідт, Готтиль, Штреле (Нойштудгарт, Нойгофнугсталь); П.Бартел (Гроснейде); П.Плет (Тігервейде); Г.Гардер (Кліфельд); Г.Берт (Ліхтфельд); П.Бергер, Шиєнст (Парнау); Й.Нейфельд (Марієнталь) та ін.

Реанімація даних галузей господарства сьогодні є не тільки можливою, а й необхідною. Тут по-перше, необхідна державна підтримка шляхом адресної допомогою (дотацій); тобто ініціювання законопроекту про додаткове державне фінансування садівництва, виноробства та лісної справи, особливо в південному регіоні: створення вільних економічних зон, надання пільгових позик, і навіть, як це було за часів Російської імперії – передача в родову власність на визначених умовах ділянок землі під плантації садів та винограду. По-друге, створення сприятливих пільгових умов для підприємств різної форми власності ( бажано з державною) з залученням іноземних інвесторів. По-третє, на рівні Міністерства сільського господарства та Міністерства науки та освіти оголосити конкурси серед фахівців, підприємців, студентів і школярів на кращій соціальний проект з культури садівництва, виноградарства й лісівництва за умов отримання грантів. Цей перелік рекомендацій доповнять фахівці. Ми ж маємо надію, що Північне Приазов’я знов стане квітучим садом.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка