Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка2/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

ЛІТЕРАТУРА


  1. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3 томах / Ред. П.С. Сохань та ін. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. 1. – 319 с.

  2. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3 томах / Ред. П.С. Сохань та ін. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. 2. – 392 с.


Радміла М’ясникова,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: д.іст.н., проф. І.І.Лиман
РОЛЬ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ НА ЗАПОРОЗЬКІЙ СІЧІ ОЧИМА Д.ЯВОРНИЦЬКОГО
Релігія є складним соціально-духовним утворенням, що являє собою культурно-історичний прогрес людства. Однією з найгостріших проблем нашого сьогодення є нормалізація релігійного життя в Україні, пошуків шляхів урегулювання міжконфесійних відносин, подолання конфліктів на основі конституційних гарантій і принципу свободи совісті.

Велику кількість цінних відомостей про особливості релігійного світогляду запорозьких козаків залишив нам етнограф, історик, археолог, письменник Дмитро Іванович Яворницький.

Як зазначав Д.Яворницький, відмінною рисою характеру запорозьких козаків була глибока релігійність, що пояснювалось складом їхнього життя. Запорозькі козаки двічі на рік вклонялися святим місцям у Самарському, Києво-Печерському, Межигірському монастирі. Як правило, першого разу восени, у вересні і жовтні, другого – перед постом. В останньому випадку побожні паломники залишалися у святих обителях на весь піст аж до Пасхи і упродовж цього часу постилися, сповідалися і прочищалися. Окрім цього існувала традиція переходу на постійне місце проживання до монастирів після закінчення військової служби.

На Січі з особливою повагою ставились до представників православного духовенства. Яскравий приклад наведений Д.Яворницьким при описанні штурму Січі російськими військами у 1775 році. Так, Володимир Сокальський своїм авторитетом змусив не підіймати козаків зброю сказавши: “Він хоча і недруг, а все-таки православної віри чоловік” [2, с.194].

Козаки, особливо літні, постійно відвідували церкву, здійснювали пожертви і різноманітні внески. Серед останніх згадані гроші, книги, одяг, посуд , ікони, хрести, коштовні каміння, дорогі тканини. Зокрема, кошовий Іван Білицький і запорожець Василь пожертвували два срібних хреста. З огляду на існування постійної небезпеки козаки часто складали заповіти в яких майно передавалось церкві.

На підтвердження релігійності запорозьких козаків Д.Яворницький наводить приклади про дотримання звичаю не страчувати злочинців перед великим постом. Носіння при собі “тілесного” хреста із зображенням Покрови пресвятої Богородиці стало нормою і виконувало функцію оберегу. Життя в постійній тривозі змушувало козаків надавати особливого значення вірі, покладатись швидше на почуття, ніж на розум.

Багато разів випадало Д.Яворницькому їздити колишніми володіннями запорозьких козаків, бачити місця столиць цих лицарів, колишніх слобід та зимівників. При будівництві яких враховувались не лише стратегічні умови території, але і релігійні почуття. Як свідчать дані, перша церква у запорозьких козаків з’явилась близько 1576 року, коли польський король Стефан Баторій подарував їм “місто Терехтемирів з монастирем і перевозом та старовинне містечко Самарь.” Це місто було на правому березі ріки Самари, на шість верств вище впадіння її у Дніпро. На великому острові між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком. Влаштували першу у своїх вольностях і в теперішній Катеринославській губернії невеличку дерев’яну церковцю св. Миколи [1, с.239].

Д.Яворницький був феноменальним вченим-енциклопедистом, котрий крізь усі життєві випробування й незгоди проніс свою закоханість у запорізьке козацтво, залучивши до своїх досліджень неперевершений за обсягом, характером і видами масив документів. До наукової спадщини вченого зверталися і будуть звертатися дослідники не лише тому, що в ній знаходять багато цінного фактичного матеріалу вперше зібраного і систематизованого ним. Але й тому, що багато висновків, положень і характеристик із праць Д.Яворницького не втратили наукового значення, не застаріли і пробуджують сьогодні нові думки, вимагають свого продовження. Адже живе гідний наслідування подвижницький приклад вченого, самовідданого лицаря науки, праці, непересічного історика, девізом, правилом життя якого було: “Працюй, працюй не вдивляючись вперед і не озираючись назад, працюй, не чекаючи ні звідки і ні від кого ні нагороди, ні хвали; працюй доти, доки служать тобі руки і доки б'ється живе серце в твоїх грудях; працюй для користі твого народу і на благо дорогої для тебе Вітчизни”.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Лиман І. Церковний устрій Запорозьких вольностей (1734-1755). – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1998. – 180 с.

  2. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України ост. чв. XVIII-XIX ст. – Запоріжжя: РА “Тандем-У ”, 2004. – 488 с.



Юлія Мартиненко,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к.юр.н., проф. В.А.Папанова
КУЛЬТ АХІЛЛА В ПОМИНАЛЬНО-ПОХОВАЛЬНОМУ ОБРЯДІ ОЛЬВІЇ
Актуальність дослідження полягає в невивченості даної проблеми, важливості отримання нових знань про культуру Ольвії як одного з осередків давньогрецької цивілізації на території Північного Причорномор’я.

Культ Ахілла в Ольвії взагалі має дуже велику історіографію, але його вияви в поминально-поховальному обряді майже не досліджувалися.

Мета дослідження є заповнити прогалини у вивченні грецької колонізації на території Північного Причорномор’я, поховальної обрядовості Ольвії. Методами дослідження є аналіз, синтез, порівняння, узагальнення.

Культ Ахілла в Ольвії з’являється приблизно з VI ст. до н.е. [3; 14, 4; 70]. На думку Х.Хоммеля, Ахілл первісно був “володарем мертвих, що були поселені в обителі блаженних у далекому морі” [4; 71], отже прирівнювався до Аїда – покровителя царства мертвих. Як бог Ахілл мав героїчну, хтонічну сутність, володів лікувальною магією [ 4; 71]. Через такі свої функції він повинен був мати відношення до поминально-поховального обряду. Відомі численні підношення Ахіллу спеціальних пластинок, пов’язаних з виконанням обітниці або проханням, але вони переважно знаходяться не в похованнях. Не зважаючи на те, що в Ольвії відомі пам’ятки, що засвідчують наявність віри в безсмертя душі [1; 298], чи не єдиною поховальною пам’яткою, пов’язаною з культом Ахілла як володаря царства мертвих, є поховання Нікерата, сина Папія. Після смерті він був нагороджений золотим вінком, кінною статуєю з почесним надписом, яка була встановлена на ахіллеях, присвячених Ахіллу [4; 185]. Той факт, що Ахілл на початку ІІ ст. н.е. витіснив Аполлона і став верховним богом Ольвійської держави, дає можливість припустити що такі випадки були не поодинокими.

Таким чином, і на сьогодні в археології вже є дані, які підтверджують наявність культу Ахілла в поминально-поховальному обряді Ольвії, але проблема потребує більш широкого дослідження.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Археологія України. Курс лекцій / За ред. Л.Л.Залізняка. – К.: Либідь, 2005. – 616 с.

  2. Крвавич. Українське мистецтво Режим доступу: www. Readbookz/ com/book/ 202/ 7705.

  3. Папанова В.А. Лекции по истории государства и права Украины: учебное пособие. – К.: Знання, 2000. – 202 с.

  4. Русяева А.С. Религия и культы античной Ольвии / АН Украины. Ин-т археологии. – Киев: Наукова думка, 1992. – 256 с.



Юлія Мартиненко,

2 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: к. іст.н, доц. Ю.В.Войцехівський
ЗОВНІШНЯ ЗАГРОЗА ЯК ВАЖЛИВИЙ ФАКТОР ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ У ЗАХІДНИХ ТА СХІДНИХ СЛОВ’ЯН
На сьогоднішній день однією з актуальних проблем історії є невміння студентів встановлювати взаємозв’язки та проводити паралелі. Саме вирішення цієї проблеми і має на меті дане дослідження на прикладі порівняльного аналізу впливів зовнішньої загрози та релігії у західних та східних слов’ян.

Дана проблема в цьому ракурсі досліджена мало, усі відомості мають розрізнений характер.

Метою дослідження є вироблення в студентів вміння встановлювати взаємозв’язки та проводити паралелі в процесі вивчення історичних дисциплін на прикладі порівняльного аналізу впливів зовнішньої загрози та релігії у західних та східних слов’ян. Методами дослідження є порівняння, аналіз, синтез, узагальнення.

Для західних слов’ян більший вплив мали напади аварів, франків, вікінгів, болгар, тобто – північний та західний напрямки. Для східних слов’ян пануючими були загроза з півдня та північного заходу: від степів наступали тюрксько-монгольські орди: авари, мадяри, хозари, печеніги; від Балтійського моря – скандинавські нормани [1; с.6]. Гунське вторгнення значною мірою стимулювало давні слов’янські племена до розширення ареалу свого розселення [2; с.9]. Однією з причин становлення майбутньої Російської держави стала монголо-татарська навала і необхідність постійної оборони від ворогів. Для західних країн, що мали переважно невеликі території, напади носили або локальний характер, або характер нетривалої експансії більш-менш сусідніх народів. Для східних, тобто Київської Русі та Московського царства, що займали значні території, але складалися з багатоетнічного населення, локальної загрози майже не було.

Процес християнізації західних слов’янських племен розпочався в 831 р. Суперечка за поширення релігійних, а через це й політичних впливів стала джерелом агресії з боку німців і дипломатії з боку греків. Перехід київських митрополитів до Москви, придав об’єднавчим планам Івана І Калити характеру культурно-релігійного з’єднання й скріпив перевагу молодої Москви. Іван ІІІ, використовуючи наступ католицизму на землі колишньої Київської Держави, стає опікуном “православної віри” [4; с.9]. Впровадження нової релігії приносило чи творило нову культуру, нові міжнародні зв’язки, по-новому розставляло політичні сили в країні та світі [3; с.116].

Постійні війни, вторгнення, боротьба за престол іноземних претендентів не раз змінювали розвиток окремих слов’янських держав. Зовнішня загроза мала на меті захоплення земель або поширення впливу на певні території. Для різних народів переважаючими були різні напрямки зовнішньої загрози. Поширення християнства використовувалося як привід для агресії, прагнення зміцнити політичний вплив або позбавитися від нього. Релігія визначала політичну поведінку народу, захищала абсолютну владу государів у середньовічних державах.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. посібник. – К.: Вища школа, 1994. – 464 с.

  2. Моця А.Т. О причинах и первоначальных очагах христианизации населения Восточной Европы // Духовная культура древних обществ на территории Украины. – К., 1991. – С. 116-122.

  3. Шокарев С. Русские княжества в XIV- XV ст. // История. – 2003. – №1. – С. 2-9



Євгенія Штоколова,

5 курс соціально-гуманітарного факультету.

Наук. керівник: д.іст.н., проф. І.І.Лиман
ПОСТАТЬ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА САГАЙДАЧНОГО У ТВОРЧОМУ ДОРОБКУ Д.ЯВОРНИЦЬКОГО
Чимало легенд, оповідань, пісень було присвячено славнозвісному гетьману Петру Конашевичу Сагайдачному. Його ім'я назавжди увійшло в історію запорозького козацтва як образ видатного політичного діяча початку XVII століття. Хто ж він був цей уславлений полководець? На це питання дає відповідь історична праця відомого українського козакознавця Дмитра Івановича Яворницького “Гетьман Петро Конашевич Сагайдачный”. Цей історичний нарис було присвячений дослідженню життєвого шляху та державно-політичній діяльності гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдачного, народного героя, козацького полководця, видатного політика і українського просвітителя. Сповнений любов’ю до легендарного гетьмана, Дмитро Іванович дав нам змогу глибше усвідомити велич цієї неординарної особистості, змалювавши величний образ славного сина українського народу.

Петро Сагайдачний був одним із талановитих ідейних керівників, що зумів опанувати небезпечну течію нестриманого козацтва, яке могло б піти бездоріжжям сваволі. Петро Сагайдачний очистив військо від анархічних елементів, налагодив сувору дисципліну. До війська брались виключно осідлі чоловіки, пов’язані з землею та хліборобством. Козаччина, на думку Крип’якевича, почала прислухуватися до змагань усієї України, пройнялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність політичної організації, відчула себе часткою суспільства, а українське військо набуло нової сутності ставши українським національним військом [3, с.170].

Автор нарису вводить читача в лабіринт складних історичних колізій, щоб показати велич особи Петра Сагайдачного. Ще не ставши гетьманом, Сагайдачний уславив себе цілою низкою вдалих походів на Туреччину та Крим 1, с.40]. Майстер військової справи, Сагайдачний не зазнав жодної поразки. Окрім цього гетьман значно прислужився духовній справі, вписавши в 1617 році запорожців у Київське Богоявленське Братство. У 1620 році він зробив усе для висвячення в Києві митрополита й єпископів Патріархом Теофаном [3, с.569. Вступивши до Київського братства з усім військом запорозьким, Сагайдачний продемонстрував свої справжні наміри – боротися за відродження України, визволення від іноземного панування та особливу релігійність. Цей вчинок був підтриманий військом.

На загально історичному значенні діяльності П.Сагайдачного наголошував М.Грушевський: “В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя… П.Сагайдачний відкрив цим нову добу в історії українського життя”.

Ім’я легендарного гетьмана було широко відомо на Україні, у Польщі, у Кримському ханстві, Туреччині, Росії та інших країнах. Д.Яворницький, вражений величчю видатного політика та українського просвітителя писав: “...Особа Сагайдачного, незвичайна, видатна, велика особа в південноруський історії. Цей гігант з усіх гетьманів найбільш гідний славного народного монумента, то хай його великий образ та його великі подвиги вічно житимуть у серцях тих, кому дорога вітчизняна історія, кому дорогий рідний народ, кому дорога його мова, кому дорога його віра і кому дорога ненька Україна...” Не судилося великому гетьманові визволити український народ від польсько-шляхетської неволі та здобути незалежність Україні. Та його ратні подвиги як козацького полководця, турботи про долю України та її багатостраждального народу, просвітительства, захист православної віри і української народності дають усі підстави для того, щоб ім’я П.Сагайдачного було навіки вписано в історію українського народу” [2, с.12].

Робота Д.Яворницького заклала історіографічну традицію сприйняття легендарної постаті в українській історії — П.Сагайдачного: гетьмана, обдарованого полководця, славного сина українського народу, який усе своє життя віддав служінню святій справі визволення України і обороні православної віри.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка